Форми та особливості літературно-критичної діяльності П. Куліша в60-х роках

Літературно-критична спадщина П. Куліша, його діяльність як організатора літературного життя 60-х років ХIХ ст. і в наступні десятиліття аж до смерті 1897 року відбивають складну, поліфункціональну природу критики, закономірності її суспільного функціонування, увиразнюючи проблеми інтерпретації художніх творів і літературно-критичних текстів.

Показовими і повчальними в цьому сенсі є спроби осягнення ролі П. Кулішав культурному житті України і, зокрема, в історії літературної критики. Праці І. Франка, О. Маковея, Б. Грінченка, С. Єфремова, Д. Дорошенка, В. Петрова, М. Зерова, Є. Кирилюка, М. Бернштейна, Ю. Шевельова, Є. Нахліка, створені ще за життя і протягом сторіччя після смерті П. Куліша, — то багатоголосий полілог різних — близьких і протилежних — методологічних підходів до явища духовної культури, яке за власною суттю і контекстуальними зв’язками ніколи не було одновимірним. Оглядаючи сьогодні їх, можна повторити спостереження М. Зерова з 1928 року: «З Кулішем боролися, полемізували, винуватили у відступництві»11. Отже, відбувалося те, що розумів І. Франко, який ще 1904 року зауважив: Кулішеві хитання, становлячи трагедію його життя, водночас «вносили фермент в літературне життя України»12.

Щойно тепер, за умов відсутності тиску політичного силового поля на літературознавчу методологію, може здійснюватися завдання, поставлене М. Зеровим— спробувати зрозуміти Куліша«в зв’язку з добою та з тим середовищем соціяльним, в якому він ріс»13і — додаймо — діяв. Складність полягає в тому, що найточніша фіксація біографічних моментів (отих Кулішевих «хитань»), відтворення суперечливих думок, тверджень Куліша-критика і Куліша-історика не дасть вичерпної картини його духовного життя, бо скриті психологічні мотиви його вчинків і думання. Куліш залишив тексти про історичні події, про чужі і власні літературні тексти, часто витворюючи міфи про себе самого. Тому Ю. Шерехпобачив у листах Куліша «обличчя» і «маску». Для дослідника-інтерпретатора текстів Куліша — це «виклик», «інтелектуальна і емоційна насолода усувати маску й знаходити обличчя»14, осягаючи причини мінливого «маскараду». Серед цих причин можемо називати як явища внутрішнього порядку — «травму арешту і заслання», «аристократизм» і крутість характеру, так і зовнішні чинники, як-от: цензура, перлюстрація листів, хутірська самоізоляція, що також деформувало творчість і діяльність. «Чого не доконали жандарми і тульські міщани, — слушно пише Ю. Шевельов, — те зробило безлюддя й байдужість, що їх так часто зустрічав П. Куліш в українському світі»15. Всі ці чинники впливали на внутрішній світ Куліша в різні часи по-різному. У 60-ті роки він був у розквіті сил, втішався славою, сподівався ще більшого визнання. І все-таки навіть тоді існувало плетиво об’єктивних і суб’єктивних факторів, які стимулювали і гнітили його, породжували апологетичні і нищівні оцінки часто одних і тих же явищ (розуміється, через певний проміжок часу), або зумовлювали роздвоєність, яка виявлялася в текстах «маскою» і «обличчям». Чи це було пристосуванством, відступництвом? Чи зміною поглядів під впливом збагачення досвіду, більшої поінформованості, набуття нових знань? На такі і подібні питання мають відповідати Кулішеві інтерпретатори — його сучасники і наступники.

Сучасний історик літературної критики має справу з текстами Кулішачасів «Основи», варшавського періоду і часів «Хутірної поезії». Ті тексти містили різні оцінки історичних явищ і літературних творів, мали тодішніх реципієнтів, що не знали, яким постане Куліш пізніше. Читаючи його статті, вони не знали його листів: сприймали «маску», не бачили «обличчя».Отже, всі літературно-критичні виступи П. Куліша мали ситуативний характер, зумовлений суспільно-політичним контекстом, світоглядом Куліша і його морально-духовним станом, який залежав від стосунків з приятелями, від службової кар’єри, майнового статусу тощо. Кожен з цих факторів за життя Куліша і, зокрема, впродовж 60-х років, змінювався сам собою чи у зв’язку з іншими. А це позначалося на формах його критичної діяльності, змісті і характері літературно-критичних оцінок і суджень, їх арґументації. Потрібен конкретно-історичний, послідовно функціональний підхід до розуміння будь-яких виявів Кулішевого критичного дискурсу. Пояснення особливостей творчого методу Куліша-критика тільки його «ідеалістичним» світоглядом і «націоналістичною» концепцією, як це робилося в радянські часи, мало що дає навіть якщо в методологічному плані «реабілітуємо» філософський ідеалізм та ідеологічний націоналізм. Догматичність і безплідність такого підходу демонструє дослідження М. Бернштейна. Згадуючи давню статтю І. Теліги«Куліш — критик» (Україна», 1929, липень–серпень), автор обмежився власне звинуваченням: «Для аналізу літературних поглядів П. Куліша І. Теліга притягнув значний матеріял. Але вихідні позиції його суджень і висновків не витримують (!) наукової критики. Автор статті виходив у своїх судженнях з націоналістичної ідеалізації постаті Куліша, з теорії «єдиного потоку в розвитку української літератури і критики»16.

Програма журналу «Основа» свідчить, як основ’яни «відхрещувалися» від націоналізму в ідеологічно-догматичному сенсі. Але всі матеріяли «Основи» і літературно-критичні статті П. Кулішасправді надихані національною ідеєю, розумінням її як духовної категорії, що сформувалася в конкретному довкіллі та історичному процесі.Якщо це ідеалістичний (а він такий є) погляд, то це ще не означає, що він не науковий, як і сутність націоналізму не зводиться до протиставлення українського народу іншим народам, до визнання його винятковості. П. Куліш і М. Костомаровбачили і обстоювали відмінність українців од росіян і поляків, цим обґрунтовували специфіку, «окремішність», «своєнародність» мови і словесності українців. Історіософська концепція живила їх теорію словесності, літературну критику в її естетичних засадах і конкретних виявах. Тому теоретична стаття Куліша «Характер и задачи украинской критики» була узагальненням практики Куліша як укладача «Записок о Южной Руси», автора «Чорної ради» і статей «Об отношении малороссийской словесности к общерусской», «Переднє слово до громади. Погляд на українську словесність».

П. Кулішвиходив з того, що література і наука випливають з одного джерела, породжені станом суспільної свідомості якогось часу і по-своєму виражають дійсність. На його думку, «и повествователь, и историк, и естествоиспытатель, и философ взялись изобразить, каждый по-своему, жизнь в её истине, а не обманчивый вид жизни» (ХІЛК-I. — С. 263–264). На цій підставі виступав проти «обмана, в который вводят общество плохие писатели», особливо ті, хто «выдвинулся вперед и обратил на себя внимание значительной массы людей, жаждущих знания» (Там само. — С. 265). Таких «строго разборчивая критика» повинна буквально переслідувати «со всей неумолимостию истины». Критик не може бути поблажливим до псевдопоетів, бо «снисходительность в этом случае будет лукавством перед своей громадою, у которой критик служит докладчиком. Как фальшивый историк, так и фальшивый жрец беллетристики должны быть изобличены во имя общей пользы, во имя успехов самопознания, во имя стремленья к лучшей будущности народа» (С. 267).

Термінологічне окреслення критики як етнографічної в системі понять Кулішане означало описовості і зіставлення художніх творів із зовнішньою достовірністю дійсності.«Народні оповідання» Марка Вовчкавін тлумачив як «живу етнографію, котору зрозумів (!) писатель здоровим умом і гарячим серцем» (С. 258). Завдання української літератури Куліш убачав не в побутово-етнографічній достовірності, а у відтворенні народного духу, в серйозному поглядові на речі. З цим співвідносив завдання власне української критики: «Задачею нашей украинской критики должна быть строгая поверка литературных созданий эстетическим чувством и воспитанным в изучении своей народности умом. Лишь только мы уклонимся от этой задачи, лишь только пренебрежем в своей критике общие основания эстетики, приложенной к новейшему народоизучению, — мы сделаемся обманщиками собственного народа... » (С. 267). Маємо, отже, коректно поставлену проблему оцінки художніх творів — естетичним почуттям, суб’єктивізм якого водночас корегується розумом, виплеканим у процесі вивчення своєї народності. Загальні основи естетики конкретизуються новітнім народознавством. Виходячи з «полного разнообразия способности принимать впечатления внешнего мира и претворять их в собственную моральную сущность», що лежить в основі жанрового розмаїття художньої літератури, Куліш пояснював значення кожного жанру (в тім числі і жанрів лірики) у житті народу. Суспільне значення літератури, яка виражає дух українського народу, полягає в тому, що через такі твори народ усвідомлює «свое украинское я и, следовательно крепнет в своей народности, и следовательно делается в своей массе солидарнее, и следовательно могущественнее противостоит всякому разлагающему влиянию другой народности» (С. 268). Ілюструючи цю думку, Куліш покликається на конкретні Шевченкові елегії і теми, роблячи висновок, що в обидвох випадках поет «заставляет сердце Украинца сознавать себя украинским» (Там само).

Було це реалізацією програми «Основи» у частині протистояння космополітизму і водночас — запереченням ідеї «общеруськості». Якщо у даній статті Кулішначебто відштовхувався від позицій В. Бєлінського(чиї слова винесені в епіграф), то у статті «Простонародность в украинской словесности» він відкрито полемізував із «знаменитым русским моралистом-критиком недавнего времени» (с. 269) і — по суті — з працями М. Добролюбова«Черты для характеристики русского простонародья», «О степени участия народности в развитии русской литературы». П. Куліш гордився тим, що українські письменники «пережили благополучно период критических авторитетов» і їх врятувала повага «к человеческой личности, как бы низко ни была она поставлена в гражданском обществе» (с. 269). Він створив блискучий і переконливий трактат про органічний вплив української ментальності на письменство за несприятливих умов і денаціоналізації. Посилаючись на записи народної творчості, немовби даючи інструкцію, як їх робити; враховуючи досвід Бокаччо, Байрона, показуючи вплив української освітньої системи на московську і нівеляційну роль другої в руйнуванні і зросійщенні першої, він спокійно, але твердо підбадьорював і послідовників. «... Мы все, — твердив Куліш, — как бы ни были различны наши силы, делаем дело народное и в настоящем строим будущность не собственную, не личную, а будущность нашего народа в неопределенно далеком времени» (с. 273).

Критичне ставлення Кулішадо московських слов’янофілів — перших російських «гегемоністів» — також мало для української орієнтації принципове значення. Він як один з перших українських європеїстів протиставляв слов’янофілам виважену і чесну позицію основ’ян: «Европейская цивилизация не представляет для нас чего-то ненавистного, как для московских славянофилов, которые объявили Запад гнилым и изобрели какое-то русское воззрение на науки и искусство. Мы изучаем дружески все, что выработано другими обществами и народностями, но благ для нашего народа ожидаем только от своеобразного развития его собственных нравственных сил и от увеличения средств к жизни на его родной почве» (с. 177). З такою позицією справді не можна було сперечатися, зрештою, і поглумитися з неї не випадало, бо за арґумент Кулішеві правило посилання на порозуміння основ’ян з масою читачів з простого народу. Висновок Куліша звучав переконливо: «... Простонародность в украинской словесности не есть свидетельство бессилия наших авторов,... а напротив — залог общенародного развития нашей словесности в будущем, на широком основании»17. Це проголошувалося в січні 1862 року. Тому «обрусителям» типу Катковазалишилося тільки спровокувати циркуляр Валуєваі позбавити «сепаратистів» трибуни, а себе — клопоту полемізувати з ними.

У літературно-критичних працях кінця 50-х — першої половини 60-х років Кулішцілісний і послідовний. У його рецензіях, оглядах, передмовах, теоретичних статтях варіюється кілька принципових ідей: народ — носій національного духу і мови; талант письменника — вроджений, але плекається працею над собою, тоді він виражає національний дух; національно своєрідна поезія невіддільна від рідної мови, тому не передається адекватно і вичерпно засобами іншої мови; художній твір знаходить відгомін у душі читача, тому він має бути гармонійний і економний засобами без зайвої деталізації.Ці та інші ідеї виступають основою критичних суджень та критеріями оцінки конкретних творів (у тім числі — і власних).

Розуміння ролі і функцій народної мови у становленні української літератури і виникненні оригінальних творів зумовило Кулішевісамооцінки двох варіянтів роману «Чорна рада», негативне ставлення до російськомовних творів Г. Квітки-Основ’яненка і Т. Шевченка. І в цьому немає жодного «націоналізму», а є лиш певне трактування психології творчості (зрештою, близьке до сучасного...).

Уже раніше лист Кулішадо Шевченкавід 25. 07. 1846 року містив рецептивну засаду його оцінок художніх творів («постигните соотношение между созданием поэта и душою читателя, тогда Вы будете истинно великим») і наочну ілюстрацію її прояву в критичних судженнях. Поет радив поетові, що слід вилучити, як скоротити твір, щоб не послаблювати враження читачів, а своє втручання в «семейные дела... фантазии и творчества» мотивував тим, що Шевченкові твори належать після публікації «всей Украине и будут говорить за нее вечно».

П. Кулішрозглядав твори, які оцінював, у світлі певних взірців, серед яких народні перлини, твори Гомера, Бокаччо, Шекспіра, Міцкевича, Вольтера, Скотта, Пушкіна, Шевченка. Він начебто «маркував» відповідний контекст, інколи «ранґував» художні цінності (принаймні у статтях про українську літературу — постаті І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Гоголя, Марка Вовчканіколи не згадувались випадково). Переконливо увиразнює цю особливість коротенька рецензія-передмова до публікації добірок Щоголеваі Кузьменка(«Первоцвіт Щоголева і Кузьменка» в альманасі «Хата»).

Тут же Кулішподав уявлення про основні форми критичної діяльності: «Огласив я друком не одно вже своє і чуже компонування»; «багато лежить у мене писання українського до друку; багато я перечитав його, да ось тільки кришечку до огласу вибрав»; «все мляве або недоспіле я геть одкидаю».

Серед його оцінних критеріїв часто подибуємо такі вислови: «Щиро рідна поезія», «склад... правдиво рідний», «щось праведно своє», «чистий український смак».

Куліш-критик майже не вживав літературознавчих термінів, крім традиційних родо-жанрових позначень, зате звертав увагу на повноту вираження характерів, природність мови, оповіді, — не терпів «совершенно произвольных суждений о произведениях южно-русской поэзии» (ХІЛК-I. — С. 295).

Серед арґументів своїх високих оцінок Кулішнеодмінно враховував здатність співпереживати і відчувати таїну слова.Захоплюючись прозою Квітки, він покладався на свою солідарну симпатію й у статті-літпортреті письменника поділився цікавими спостереженнями з галузі психології творчості і сприймання, як-от: «... До чужого не заговориш так, як до рідного, і чужим язиком не досягнеш до чужого серця. Тайна велика в сьому моєму слові, і розумна ся тайна найбільш великим поетам народним» (с. 286). «Найперше діло для писателя, — твердив він, — возлюбити ближнього, яко себе самого. Хто так возлюбить ближнього, маючи дар словесний, той тільки зрозуміє його, як свою душу, а зрозумівши так ближнього, яке не скаже про нього слово, скаже так праведно, як на щирій ісповіді. От тут-то й тайна глибини слова, тут вона, тайна сили і власті, котру має над нашою душею слово великого таланта» (с. 290).

Відзначені особливості літературно-критичної діяльності П. Кулішасвідчать, що була вона за своїм методом не етнографічною, а суб’єктивно-психологічною чи радше психолого-естетичною, розвивалася в тому руслі, в якому йшла європейська думка того часу18, а згодом розбудували свої концепції О. Потебнята І. Франко.На жаль, Куліш невдовзі відійшов від активної журналістсько-критичної діяльності і його творча енергія, потужна сила аналітичного критицизму виявилась у перекладах Біблії, переспіві всіх 150 псалмів, художній інтерпретації п’єс Шекспіра, чим він також прислужився розширенню обсягу української літературної критики.