Лекція 1. Підприємство – суб’єкт господарювання в ринковій системі

План лекцій:

1. Суть ринкової системи, її загальна характеристика

2. Види та статус підприємств у підприємницькій діяльності

3. Цілі та завдання виробничої діяльності підприємства

 

 

1. Суть ринкової системи, її загальна характеристика

Сучасна ринкова система є найбільш ефективною формою органі­зації економічного життя країни. їй властиві гнучкість, здатність перебу­довуватись та пристосовуватись до інтенсифікації виробництва викорис­товуючи досягнення науково-технічного прогресу, стимули для високоефективного ведення господарської діяльності.

Ринок — це система економічних взаємовідносин між тими, хто виготовляє, і тими, хто споживає продукцію, опосередкована процесом купівлі-продажу товарів.

Ця система включає в себе чотири сфери економічного життя: 1) виробництво, 2) розподіл, 3) обмін, 4) споживання. Центральною фігурою цієї системи є споживач. Виробник продукції, дбаючи про свої інтереси, вимушений задовольняти запити споживачів для успішної реа­лізації продукції та отримання прибутку. Споживач віддає перевагу тому товару, який його більше влаштовує за рядом критеріїв: якість, ціна, умо­ви реалізації та сервісного обслуговування та ін. У такий спосіб забезпе­чується стійкий взаємозв'язок між виробництвом і споживанням.

Створюваний ринком взаємозв'язок виробництва і споживання од­ночасно вирішує три завдання: задоволення платіжного попиту, збут про­дукції, забезпечення виробництва ресурсами. Замість централізованого роз­поділу ринок пропонує вільний вибір тих чи інших.

Балансування попиту та пропозиції здійснюється як за рахунок змі­ни обсягу виготовленої продукції, так і за рахунок зміни цін. Попит, пе­реважно, забезпечується повністю, але збут продукції не гарантується. Під­приємства досягають успіху за умови високої якості продукції, задоволення індивідуальних запитів, надання вигідних умов реалізації.

На розвиток виробництва істотно впливає коливання цін, курсів ак­цій, валют. Вищий або нижчий рішень цін є індикатором суспільних по­треб. Незадоволений попит зумовлює підвищення цін, яке спричиняє пе­ретікання капіталів і, відповідно, переміщення матеріальних ресурсів та робочої сили. Отже, ринок впливає на зміни у структурі суспільного ви­робництва, сприяє формуванню нових пропорцій.

Орієнтуючись на кон'юнктуру ринку*, рівень і динаміку цін, підпри­ємці і власники виробничих ресурсів намагаються прийняти раціональні рішення.

Окрім того, варто наголосити, що ринкова система має ряд недолі­ків: нестабільність розвитку економіки, нерівність в розподілі доходів, щораз більший вплив функціонування підприємств на навколишнє сере­довище та ін. Тому для кожної ринкової системи характерне більше чи менше втручання держави в економічний розвиток.

Передумо­ви існуван­ня ринку

Необхідними передумовами існування ринку є: наявність при­ватної власності, свобода підприємництва та конкуренція.

Першою передумовою існування ринку є наявність приватної власності, яка створюється в Україні через роздержавлення і при­ватизацію державної власності.

Після проголошення Україною незалежності і ринкового орієнтуван­ня економіки процес роздержавлення і приватизації державної власності набуває щораз ширших масштабів.

Роздержавлення — як загальний процес переходу від державної еко­номіки до економіки багатоукладної — включає в себе як децентраліза­цію управління, звільнення держави від функцій прямого господарського управління, так і зміну форм і відносин власності.

Приватизація — одна з форм роздержавлення — передбачає перетво­рення державної власності на приватну.

Перша програма приватизації майна державних підприємств як скла­дова програми створення ринкової економіки України була прийнята 7 липня 1992 р.

Програма передбачала досягнення таких основних цілей:

• зміну відносин власності на засоби виробництва;

• створення прошарку недержавних власників;

• структурну перебудову економіки;

• стабілізацію економічного становища;

• розвиток конкуренції та обмеження монополізму;

• залучення іноземних інвестицій.

У програмі перераховані об'єкти приватизації, способи приватизації, порядок випуску та обігу приватизаційних майнових сертифікатів як спо­сіб участі у процесі приватизації всіх громадян України, умова участі іно­земних інвесторів.

Окрім того, ринкова система чітко виділяє свободу підприємництва як необхідну передумову її існування.

Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на свій власний ризик діяльність щодо виробництва продукції, виконання робіт, здійснення послуг з метою отримання прибутку.

Відповідно до закону про підприємництво від 07.02.1991 р. суб'єкта­ми підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути: . • громадяни України та інших держав, які не обмежені законом про працездатність;

• юридичні особи всіх форм власності, встановлених законом „Про
власність".

Принципи підприємницької діяльності:

1) вільний вибір видів діяльності;

2) залучення на добровільних засадах для здійснення підприємниць­кої діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян;

3) самостійне формування програми діяльності та вибір постачальни­ків і споживачів виготовленої продукції, встановлення цін відпові­дно до законодавства та умов ринку;

4) вільне наймання працівників;

5) вільне розпорядження прибутком;

6) самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності.

Третя передумова існування ринкової системи — наявність конку­ренції.

Конкуренція є основним регулювальним механізмом в ринковій еко­номіці. Це та сила, яка підпорядковує виробників і постачальників ресур­сів диктату покупця або суверенітету споживача.

При конкуренції лише рішення багатьох продавців і покупців щодо пропозиції і попиту визначають ринкові ціни.

Ріст монополії різко змінює цю ситуацію.

Монопольною є ситуація, у якій кількість продавців стає настільки малою, що кожний продавець уже в стані вплинути на загальний обсяг пропозиції, а, отже, і на ціну продукту, який продається.

Якщо монополія замінює конкуренцію, продавці впливають на ри­нок або маніпулюють на ньому цінами для власної вигоди і для збитків суспільству загалом. Ціни і прибутки, які перевищують конкурентні, пря­мо суперечать інтересам споживачів. Монополістами не управляє воля суспільства, як вона управляє конкуруючими продавцями.

Отже, основними функціями економічної конкуренції є:

• зведення індивідуальних затрат на виготовлення товарів до суспільно необхідних (встановлення суспільної їх вартості);

• вплив на формування пропорцій суспільного виробництва (враху­вання попиту і пропозиції; насичення, постійне підтримування зба­лансованості споживчого ринку);

• диференціація товаровиробників та економічний відбір найбільш підприємливих (боротьба за виживання і процвітання);

• стимулювання підвищення ефективності виробництва через об'єк­тивну необхідність бути конкурентоспроможними.

Звідси випливає, що конкурентна ринкова система — це механізм, який виконує одночасно дві функції:

1) інформування споживачів, виробників і поставників ресурсів про рішення, прийняті кожним з них;

2) синхронізація цих рішень, які забезпечують узгодженість вироб­ничих цілей.

3) Функції ринкової системи

4) Окрім вищеназваних функцій ринкової системи, які забезпе­чуються існуванням механізму конкуренції, ринок виконує ще де­кілька функцій- інформаційнуз посередницьку, ціноутворюючу, регулю­ючу, сануючу.

5) Інформаційна функція. Ринок забезпечує виробників продукції та по­слуг інформацією про суспільнонеобхідну кількість тих чи інших товарів та послуг в умовах постійної зміни цін та процентних ставок за кредити. Отримана вчасно інформація дозволяє виробникам коригувати свої так­тичні і стратегічні плани та пристосувуватися до умов, які диктує ринок, звіряючи власне виробництво зі змінами, що відбулись на ринку. Повід­омлення про ці зміни забезпечує виконання відповідно інформаційної функції ринкової системи.

6) Посередницька функція. Відповідно до визначення ринку як форми взаємовідносин між окремими суб'єктами господарської діяльності, які в умовах глибокого суспільного розподілу праці повинні знайти один од­ного і обмінятись результатами своєї праці, варто підкреслити очевидну важливість посередницької функції.

7) В умовах розвиненого ринку споживач отримує можливість вибору постачальника, який забезпечує належну якість продукції, ціну, рівень сервісного обслуговування й інших вимог, які висуває споживач. Водно­час продавцю надається можливість вибору того покупця, який йому най­більше підходить.

8) Ціноутворююча функція. Вироби, що надходять на ринок, характери­зуються різноманітною структурою витрат на їх виробництво.

9) Однак реалізувати вдається лише вироби, структура і величина ви­трат на виготовлення яких відповідає суспільно необхідним. Тобто в умовах ринку формується суспільна вартість товарів і послуг, яка тісно взаємопов'язана з ринковою ціною. На коливання ринкової ціни впли­ває зміна умов виробництва, суспільних потреб, кон'юнктури ринку.

10) Регулююча функція. Ця функція є найважливішою з усіх функцій ринку. Вона тісно пов'язана з впливом ринку на всі сфери економіки, особливо на сферу виробництва. Тут ця функція сприяє вирішенню фу­ндаментальних проблем будь-якої економіки: що, як, хто, і для кого повинен виготовляти певні види товарів та послуг. На ці запитання найбільш повно відповідають ринки, які забезпечують найвищий рі­вень конкуренції. Існування ринку неможливе без існування конку­ренції. Внутрігалузева конкуренція забезпечує зниження витрат на оди­ницю продукції завдяки постійному оновленню технології виробництва, асортименту продукції, підвищенню рівня організації праці тощо. Міжгалузева конкуренція, шляхом переливу капіталів з га­лузі в галузь, формує оптимальну структуру економіки.

Види ринків. Інфраструктура ринку

Загальне поняття, яке вкладається у слово „ринок" як розвинену си­стему взаємовідносин виготовників і споживачів продукції та послуг, мо­жна розкласти на систему взаємопов'язаних ринків, які охоплюють і сфе­ру виробництва товарів, і сферу матеріального та грошового обігу, а також невиробничу сферу і сферу духовну.

Для забезпечення функціонування виробництва необхідні засоби виробництва та робоча сила, потреба в яких задовольняється завдяки існуванню відповідних ринків.

Фінансовий ринок забезпечує виробництво кредитними ресурсами і сприяє переливу капіталів з менш прибуткових до більш прибуткових сфер.

Ринок споживчих товарів (товарний ринок) включає ринок продук­тів харчування і ринок промислових товарів. Від стану ринку споживчих товарів залежить рівень забезпечення та рівень споживання населення, а також стійкість грошового обігу. Аналогічні завдання виконує ринок по­слуг.

Окрім того, ринки можна поділити на прості (звичайні) і високорозвинені. До простих можна віднести магазини, кафе, їдальні та ін. До високорозвинених — фондові біржі, товарні біржі, де контакти між собою вста­новлюють покупці і продавці з усього світу.

Ринки також бувають локальними (місцевими), інші мають націона­льний або міжнаціональний характер.

Механізм ринкової економіки складається з інструментів і регуля­торів.

Інструменти — це договірні ціни, взаємні домовленості, взаємні по­ставки, взаємні зобов'язання, які використовуються учасниками ринку без будь-якого втручання держави.

Регуляторами ринкової економіки є державні закони, нормативні акти, розпорядження вищих органів влади, які використовуються держа­вними органами влади.

Успішне функціонування ринкової економіки забезпечує розвинена інфраструктура, яка обслуговує і окремі ринки, і ринок загалом, пов'язує за горизонталлю споживачів і виробників, забезпечує перелив ресурсів з однієї сфери в іншу.

Інфраструктура ринку — це сукупність закладів, організацій, державних і комерційних підприємств і служб, які забезпечують но­рмальне функціонування всіх видів ринків. До спеціалізованих видів ринкової інфраструктури належать окремі її елементи, які обслуговують конкретний ринок.

Окрім того, існують елементи ринкової інфраструктури, які обслуго­вують ринок загалом. До них належать:

• юридичне обслуговування;

• транспортне обслуговування;

• інформаційне забезпечення тощо.

 

 

2. Види та статус підприємств у підприємницькій діяльності

Під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку - некомерційна господарська діяльність.

Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

Підприємництво здійснюється на основі слідуючих принципів:

1) вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

2) самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законодавством, встановлення цін на продукцію та послуги;

3) вільного найму підприємцем працівників;

4) комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

5) вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законодавством;

6) самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Некомерційне господарювання - це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.

Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом.

Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів.

Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.

Під організаційно-господарськими відносинами розуміються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб'єктами господарювання є:

1) господарські організації - юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

Основною виробничо-господарською ланкою економіки України є підприємство. Згідно Господарського кодексу України підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої господарської діяльності.

Підприємства, якщо законом не встановлено інше, діють на основі статуту і можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом і не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

– приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

– підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

– комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

– державне підприємство, що діє на основі державної власності;

– підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законодавством.

У разі, якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, а також громадяни, які не є суб'єктами господарювання.

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні та командитні товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

Акціонерні товариства можуть бути відкритими або закритими.

Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.

Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства.

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники, присутні в діяльності товариства, лише своїми вкладами (вкладники).

Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.

Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятидесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

 

3. Цілі та завдання виробничої діяльності підприємства

Для створення матеріальних благ, що забезпечують існування і розвиток в умовах фізичних, біологічних, психологічних та інших обмежень, люди змушені поєднувати свої зусилля. За певної організації об’єднання зусиль продуктивніше і потребує значно менших витрат енергії, часу, матеріальних та інших необхідних ресурсів. Досягнення так званого «ефекту організації» — один з найважливіших принципів господарської діяльності людей.

Організація як форма спільної діяльності людей має певні ознаки. Так, основу будь-якої організації становлять люди, об’єднані в групи (не менш як дві особи).

Групи створюються для досягнення певної мети. Щоб її досягти, люди в групах працюють разом, і їхня діяльність певним чином координується. Усе це дає змогу визначити, що організація — це спільна діяльність групи людей, яка координується для досягнення їх загальної мети.
Така координована взаємодія передбачає створення офіційно встановленої і зафіксованої формальної організації та визначення порядку функціонування її частин. Формальну організацію, основна мета діяльності якої лежить в економічній сфері, називають підприємством. Законом України «Про підприємства в Україні» встановлено, що підприємство є основною первинною організаційно-господарською ланкою економічної системи країни, яка, виготовляючи і реалізуючі продукцію та послуги, забезпечує досягнення своїх цілей.

Головна мета підприємства — задовольнити запити і потреби ринку в певних видах продукції та послуг. Економічним результатом діяльності підприємства є одержання максимального прибутку в довгостроковій перспективі.

Для досягнення головної мети і прибутковості своєї діяльності підприємство повинне забезпечувати: конкурентоспроможність продукції, що випускається, та послуг, які надаються; високий рівень організації, розвиток та підвищення ефективності виробничої системи;
прискорення оновлення номенклатури та асортименту продукції (послуг), що випускається; упровадження прогресивних технологій та устаткування;
створення сприятливих умов для високопродуктивної праці персоналу.
Основне завдання будь-якого промислового підприємства полягає у випуску певної за спеціалізацією продукції.

Розмаїтість видів продукції потребує її класифікації за ознакою застосування (рис. 2.4).

 

Продукція — це результат діяльності або процесу. Нею можуть бути послуги, обладнання, матеріали, що переробляються, програмне забезпечення та ін. Розрізняють продукцію матеріальну (деталі, вироби) і нематеріальну (інформація). Кінцевою вважається продукція, що виробляється підприємством і передається іншим господарським суб’єктам. При цьому вона може мати вигляд як споживчих, так і інвестиційних (виробничих) благ.

Проміжні продукти в багатостадійному виробництві використовуються в наступних процесах як чинники виробництва. Деталі та вузли, з яких складаються вироби, є проміжним продуктом. Ця особливість показує, що чітко розділити блага (вироби) на продукти та виробничі чинники складно, і вирішальним для класифікації є місце благ (виробів) у виробничому процесі.

Відходи — це продукти, що залишаються при виготовленні благ (виробів) чи їхньому використанні і не можуть більше застосовуватися як споживчі чи виробничі блага (наприклад, обрізки листового металу, стружка при обробці матеріалів). Відходи можуть бути використані для виготовлення непрофільної (побічної) продукції або спрямовані на перероблення.
Виходячи з законів і принципів організації та розвитку, загальних особливостей та характерних властивостей виробничих систем, промислове підприємство, що являє собою сукупність функціонуючих елементів і зв’язків між ними, спрямованих на зміну форм, властивостей вхідних ресурсів та випуск певних видів продукції, послуг, належить до класу дуже складних виробничих систем.

Властивості підприємства. З погляду економічних відносин промислове підприємство являє собою складну підприємницьку структуру, для якої характерні виробничо-технологічна та організаційно-економічна єдність, а також господарська самостійність (рис. 2.5).
Виробничо-технологічна єдність означає тісний взаємозв’язок і взаємозалежність усіх складових підрозділів підприємства, що визначається спільністю споживаних сировини, матеріалів і послуг, призначення виготовленої ними продукції і технологічного процесу. Технологічний взаємозв’язок доповнюється допоміжними й обслуговуючими підрозділами (господарствами).

Організаційно-економічна єдність характеризується наявністю: єдиних органів управління; єдиного виробничого колективу; адміністративної відособленості; взаємозв’язку плану виробництва з забезпечуючими його виконання матеріальними, трудовими, технічними і фінансовими ресурсами; організації діяльності на засадах комерційного розрахунку. Замкнена система організаційно-адміністративних відносин і зв’язків підприємства забезпечує його організаційно-адміністративну самостійність. Вона зазвичай підкріплюється правом юридичної особи. Центральною фігурою на підприємстві є генеральний менеджер (директор), який у межах своїх повноважень приймає самостійні рішення щодо механізму і результатів функціонування підприємства та діяльності персоналу.
Повна господарська самостійність підприємства полягає в самозабезпеченості необхідними основними та оборотними коштами для здійснення виробничої діяльності та надання послуг, самостійному збуті виготовленої продукції, наявності самостійної закінченої системи звітності та бухгалтерського балансу.

 

Підприємству належить установлений розмір основного й оборотного капіталу; воно відповідає за фінансові результати своєї діяльності (прибутки або збитки); має право в певних межах самостійно розпоряджатися фінансовими ресурсами (чистим прибутком, накопиченою амортизацією, кредитами); має розрахункові рахунки в банках (включаючи валютні).
При частковій відокремленості підприємство є складовою фірми (компанії) поряд з іншими підприємствами, що означає обмеженість його фінансово-господарських прав, які регламентуються положенням чи статутом.
Підприємства класифікуються за різноманітними ознаками. Залежно від розмірів розрізняють дрібні, середні та великі підприємства; на дрібних працюють десятки людей; на середніх — сотні; на великих — тисячі; можна також говорити про дуже великі підприємства, на яких працюють десятки тисяч людей.

За характером продукції, що випускається, і сферою діяльності підприємства поділяються на промислові, сільськогосподарські, транспортні, торгові та ін. На підставі організаційного типу виробничих процесів розрізняють підприємства з масовим (кондитерська фабрика), серійним (домобудівний комбінат) і одиничним (судноверф) виробництвом.
За ступенем спеціалізації продукції розрізняють три типи підприємств:
універсальні, що випускають різноманітну, не обов’язково взаємопов’язану продукцію; спеціалізовані, які виробляють однорідні вироби (послуги);
комбінати, процес виготовлення продукції на яких складається з окремих послідовних етапів часткового перетворення предметів праці.
За ступенем механізації та автоматизації виробничих процесів підприємства бувають автоматизовані, комплексно-механізовані, частково механізовані.

Виробничі процеси на підприємстві здійснюються завдяки його техніко-виробничій базі, яка становить матеріальну основу підприємства. Вона містить активні елементи (технологічне устаткування), за допомогою яких справляється безпосередній вплив на предмети праці — сировину, матеріали, комплектуючі вироби; а також пасивні елементи (будинки, споруди, комунікації), що створюють необхідні умови для такого впливу — захист від температурних змін, вітру, осадків, освітлення і багато чого іншого.
До основних елементів техніко-виробничої бази підприємства належать насамперед будинки і споруди виробничого призначення (корпуси цехів, труби, естакади, складські приміщення), а також різноманітне устаткування та машини, які групують за певними ознаками. До важливих елементів виробничої системи підприємства належать також транспортні засоби та інструменти всіх видів.

Інформація про стан та використання техніко-виробничої бази, її окремих елементів потрібна для прийняття обґрунтованих управлінських рішень з планування діяльності та розвитку виробничої системи.
Підприємство одночасно розглядається як соціально-економічна система, що містить функціональні підсистеми, серед яких основною є колектив працівників за відповідними професійно-кваліфікаційними категоріями. У єдиній системі підприємства виділяють ієрархічні, функціональні, кібернетичні підсистеми.
Будь-яке підприємство є складною ієрархічною системою, яка складається зі ступнів: робоче місце, дільниця, цех, виробництво (рис. 2.6).
Кожний верхній щабель являє собою елемент зовнішнього середовища для нижніх ступенів, а кожен нижній є елементом внутрішнього середовища для верхнього. Усі ступені ієрархії можуть підрозділятися на функціональні підсистеми, які мають об’єкт і суб’єкт управління за аналогією з кібернетичними системами.

Застосування системного підходу дає змогу виділити в діяльності підприємств спеціальні функції як відносно відокремлені компоненти.
У межах підсистем здійснюються певні види діяльності. Їх відносна самостійність, визначеність цілей та зміст дають їм можливість інтегруватися у функціональні підсистеми:

1. Організація виробничих процесів: технічна підготовка виробництва, виробничі та трудові процеси, забезпечення якості продукції.

2. Елементна складова виробництва: будівлі, споруди, виробничі приміщення, устаткування, пристрої, прилади; предмети праці певних властивостей; кадри різних рівнів кваліфікації.

3. Виробнича інфраструктура підприємства: технічне обслуговування і ремонт основних матеріальних елементів виробничої системи, її матеріально-технічне й енергетичне забезпечення та транспортне обслуговування, а також складське і тарне господарство, збут готової продукції.

4. Управлінська підсистема підприємства: техніко-економічне планування, фінансування, бухгалтерський облік, науково-технічний та соціальний розвиток підприємства.
Кожна ланка та функціональні підсистеми підприємства подібно до кібернетичних систем мають «вхід», «процес» і «вихід». Усе це зумовлює наявність у них об’єктів і суб’єктів управління, які пов’язані між собою каналами зв’язку. Залежно від пріоритетів і мети діяльності функціональні підсистеми підприємства підлягають перегрупуванню. Наприклад, однорідні елементи і зв’язки за функціональним змістом об’єднують у підсистеми: технічну, технологічну, організаційну та соціальну.

В умовах ринкових відносин рішення про створення нового підприємства або реконструкцію діючого має прийматися, коли прогнозований прибуток від його функціонування перевищує середній рівень.

Мета створення підприємства пов’язана з потребами ринку, конструкцією і технологією виготовлення продукції, обсягами її випуску, організаційним типом виробництва, вибором елементів виробничої системи, визначенням виробничих потужностей, їх розташуванням на певній площі та іншими параметрами.

Дерево цілей дає змогу оцінити ймовірність досягнення цілей вищого та нижчого рівнів відповідно до ресурсів, визначити пріоритетні цілі, а також оцінити функціонування системи, її підсистем, елементів. Ступінь досягнення оперативних цілей визначається показниками виконання планів, завдань, графіків та іншими показниками, що характеризують виробничу діяльність.