Доба Просвітництва та її домінуючі риси

Кінець XVII — початок XVIII ст. ввійшли в історію світової культури як період Просвітництва, а французьку філософію цьо­го періоду за аналогією називають філософією доби Просвітниц­тва. Французькі філософи критично переосмислювали уявлення про Бога, навколишній світ, людину та кінцеву мету її існування, шукали нових кардинальних напрямів розвитку філософії, від­крито пропагували ідеї та цінності буржуазного суспільства, опо­середковано готували суспільну думку до революційної трансфо­рмації французького суспільства.

Ідеї Ґотфріда Вільгельма Ляйбніца про необхідність перебудо­ви життя на засадах розуму були підхоплені багатьма мислите­лями Франції та Європи загалом. Філософів зацікавила можли­вість заміни старого світу (монархії^-) на новий (демократичний), а ідеали епохи Відродження, свободи совісті, свободи волевияв­лення набували характеру практичних орієнтирів.

 

Традиційна для епохи Відродження ідея рівності перед Богом логічно змінювалася практичною потребою зрівняти всіх лю­дей перед Законом.

Ідеї та цінності епохи Відродження пропонували реалізувати шляхом поширення раціонально-практичних знань про природу й суспільство. Тому кожна розумна людина повинна була сприяти поширенню освіченості (звідси, власне, й поява терміна «Просві­тництво»).

Мислителі XVIII ст. вважали, що основними постатями в со­ціальній перебудові залишків феодального суспільства мали ста­ти представники аристократії на чолі з монархом. Тому саме на них була спрямована практична філософія з метою формування високого рівня інтелекту, цінностей свободи (ідея «освіченого монарха»). Через те, що знання про природу, соціальні орієнтири різко суперечили твердженням офіційної теології, філософи-просвітителі вважали своїм головним завданням непримиренну критику релігійних догм, що суперечили здоровому глузду й по­всякденній практиці. Починаючи з епохи Відродження, відбува­ється активна секуляризація церковного життя, що отримала но­вий атеїстичний імпульс у Франції у XVIII ст. Необхідність отримання простого задоволення від реалізації безпосередніх матеріальних і духовних потреб людини пропагується як головна цінність життя. Філософи Просвітництва стали на позиції послі­довного атеїзму й безкомпромісного антиклерикалізму. Розум звільнявся від релігійної віри, ставав єдиним засобом отримання істини про оточуючий світ.

Філософія Просвітництва набула форм матеріалізму. її репре­зентували філософи Жан Мельє, Жульєн Ламетрі, Дені Дідро, Клод Адріан Гельвецій, Поль-Анрі Гольбах, які пояснювали при­роду та сутність людини без будь-яких посилань на релігію й Бо­га. Вони обстоювали ідею існування первинної матерії, яка має механізми саморозвитку, у результаті чого розвивається Всесвіт і з'являється її найвищий продукт — людина.

Філософи Просвітництва були об'єктивно залучені до аналізу кризових явищ тогочасного суспільства, які з необхідністю вели до соціального вибуху (революції"). Головним предметом їхнього фі­лософствування стали принципи «природного права» та суспіль­ного договору, згідно з якими будь-яка людина повинна мати га­рантії на повноцінне життя й реалізацію матеріальних і духов­них потреб особи. Як вважали мислителі Просвітництва, аби уникнути реальних і потенційних міжособистісних конфліктів, а також непорозумінь між громадянами й державою, слід свідомо відмовитися, тобто передати частину своїх прав державі (монар­ху) на основі суспільного договору. Інакше кажучи, одна сторона договору (народ) віддає свої права, а інша (держава, монарх) бе­ре на себе зобов'язання забезпечити щонайбільший спокій і зла­году в суспільстві. Революційний контекст цих ідей визначався тим, що оскільки абсолютистська монархія не виконувала своїх обов'язків перед народом згідно із суспільним договором, народ мав об'єктивне право ліквідувати цю владу.

У прихильників Просвітництва виникали нові світоглядні цін­ності, пов'язані з упевненістю в тому, що вони живуть у найваж­ливішу для цивілізації добу. Уся попередня історія (насамперед Середньовіччя) сприймалася ними як епоха панування зла, неві­гластва, релігійних забобонів.

Домінуючою концепцією, що пояснювала можливість адекват­ного пізнання світу з метою його практичного перетворення, ста­ла філософія Френсіса Бекона (необхідність використання в про­цесі пізнання емпіричного досвіду разом із правом суб'єкта пі­знання на власну позицію в науковому дослідженні й права власної інтерпретації отриманих знань). Молодій буржуазії по­трібна була підтримка з боку практичної філософії (синтезу при­родничих і гуманітарних знань).

У другій половині XVII ст. розвиток науки набув такого рів­ня, що держава була зацікавлена в організації наукових дослі­джень. Наприклад, у 1662 р. було засновано Академію в Анг­лії, у 1666 р. — у Франції, а в 1700 р. — у Німеччині. Засадовим наукових досліджень був експеримент, що започаткував експе­риментальні науки (біологію, хімію, фізику та ін.). Метафізичні системи, які передували філософії Просвітництва й не збігалися з потребами емпіричної науки, замінювали концепцією матеріаліс­тичного сенсуалізму з можливістю використання практики як критерія істини. При цьому велика увага приділялася людині та аналізу проблем, пов'язаних з нею.

Поширювались і пропагувались ідеї дослідного знання, розви­валося вчення про природне право, права особи, договірні відно­сини, основи виникнення та функціонування держави й суспіль­ства, законність використання насильства у вирішенні соціальних конфліктів. Філософські інтерпретації зазначених ідей стали ос­новою подолання кризи метафізичної філософії.

Вольтер (1694—1778рр.), справжнє ім'я Франсуа Марі Аруе, — французький філософ, письменник, історик, один з найвідоміших представників Просвітництва. У філософських поглядах Вольтер стояв на позиціях поєднання емпіризму та раціоналіз­му, надаючи перевагу першому. Головними науковими доробка­ми, що репрезентують філософські погляди Вольтера, були «Фі­лософські листи», «Метафізичний трактат», «Роздуми про лю­дину», «Філософський словник», «Філософія історії», «Досвід про звичаї і дух народів», «Кишеньковий філософський словник», «Англійські листи».

На початку своєї творчої біографії Вольтер певний час жив у Англії, де познайомився з ідеями передових англійських мисли­телів — сенсуалізмом Локка, емпіризмом Бекона, фізикою Нью­тона. На основі цих ідей почав розробляти власне вчення про не­обхідність встановлення загальної свободи духу на противагу домінуючому у Франції догматичному мисленню та залишкам феодальної культури. Перші праці Вольтера були присвячені аналізу англійського суспільства, яке, на його думку, є прикла­дом сприятливих умов для розвитку свободи, можливості особи обирати за власним бажанням шлях до неї.

Як пропагандист Просвітництва й вільнодумства Вольтер не­примиримо ставився до релігії та церкви, котрі вважав причиною гострих соціальних конфліктів, відсутності свободи й існування несправедливості. Ставлення вченого до церкви видно з його ви­слову «Роздушіть гадюку!» (тобто церкву). Аналізуючи розвиток релігії, він сприймав зміну її форм як заміну одних забобонів на інші. Тому людство, зазначав учений, має якнайшвидше відмови­тися від цих забобонів (неістинного знання про світ) на користь розуму й істини, що лежать в основі нормального існування сус­пільства.

Але така гіпертрофована критика релігії ще не є підставою вважати Вольтера представником войовничого атеїзму. У своєму ставленні до релігії він виступав як непримиримий критик релі­гійної свідомості й церкви як соціального інституту. Вольтер ви­знавав існування Бога з позицій деїзму, вважав його творцем сві­ту, але заперечував його подальше втручання в явища природи й перебіг суспільних подій. Мислитель був упевнений, що жодна теорія та практика не зможуть достеменно довести існування або відсутність Бога. Знаменитою стала його теза: «Якби Бога не бу­ло, то його необхідно було б вигадати, але вся природа свідчить про те, що він існує».

На думку Вольтера, суспільство потребує релігії, але не такої, яка ґрунтується на теології, а такої, що має підґрунтям держав­ний інтерес і філософські ідеї деїзму.

Вольтер твердив, що релігія, заснована на теології, «є мати фа­натизму, громадянських конфліктів, ворог людини, а державна релігія — основа світового порядку й законності».

Іншою причиною, яка, на думку Вольтера, позитивно харак­теризувала важливість нової релігії, була необхідність вирі­шення морально-етичних проблем з метою підтримання по­рядку в суспільстві, утримання окремих людей від антисоці­альної поведінки.

Аналізуючи розвиток світової історії, Вольтер дійшов виснов­ку, що в основі історичного процесу лежить боротьба протилеж­них поглядів і думок, на противагу наявним на той час богословсь­ким теоріям (ідеям провіденціоналізму в історії). Він пропонував аналізувати історію, спираючись на філософські методи дослі­дження, вперше використав термін «філософія історії».

Передові філософські ідеї Вольтера відіграли значну роль у формуванні нового покоління французьких просвітителів, до яких належали Ламетрі, Дідро, Гельвецій, Гольбах та ін.

Сучасником й однодумцем Вольтера був Шарль Луї де Мон-теск'є (1689—1755 рр.) — один з перших французьких філософів-просвітителів, письменник, юрист, учений. Головним завдан­ням філософії він вважав аналіз причинно-наслідкових зв'язків у природі на основі законів механіки. Засадовими творами, які ре­презентують його філософські та правові погляди, були «Перські листи» і «Дух законів». Остання книжка потрапила в «Індекс за­боронених книг»¹.

У ставленні до релігії філософ обстоював позиції деїзму. Віру в Бога він вважав необхідною для того, щоб підтримувати поря­док і виховувати моральність. Але водночас він відкидав ідею безсмертя душі, критикував християнство й католицьку церкву за їх претензію на отримання влади й бажання управляти суспільст­вом, за введення в оману віруючих людей і пригнічення людської ініціативи.

У своїй головній праці «Дух законів» Монтеск'є аналізував розвиток суспільства в його історико-правових формах, викорис­товуючи поняття природного права. В основі природного права лежить природа речей (об'єктивні чинники), які загалом визна­чають дух законів, їх зміст та особливості функціонування в тому чи тому суспільстві. Воно унеможливлює розростання деструк­тивних конфліктів у суспільстві

До об'єктивних чинників, на яких ґрунтується природне пра­во, належать:

— територія — філософ вважає, що великі території вимага­ють розвитку демократичного устрою, а маленькі — республі­канського правління;

— клімат — він може сприяти ефективному управлінню й сталому державного устрою (південні країни зі спекотним кліма­том зазвичай прагнуть до деспотії, північні — з холодним кліма­том схильні до демократії, середньоєвропейські країни з помір­ним кліматом періодично переходять від деспотії до демократії й навпаки);

— до інших чинників належать соціальні та історичні, релігія та мораль, традиції, форми господарювання, принципи управлін­ня суспільством тощо.

Монтеск'є виділив три види державного устрою за доміную­чим принципом їх функціонування: по-перше, це деспотична держава, що будується на страху й залякуванні; по-друге, мона­рхія, в основі якої лежать честь і гідність окремого правителя, й, по-третє, республіка, засадовим принципом якої є демократія з якнайширшими гарантіями реалізації принципів доброчинності.

Головною доброчинністю (цінністю функціонування держави) Монтеск'є вважав гарантію свободи особистості. Він зазначав, що свобода обмежує владу держави через саму владу, завдяки її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову, з метою запобі­гання деспотизму («ідея розділеної влади»).

Монтеск'є був засновником соціологічної науки. Соціологія Монтеск'є не закликала до радикальних змін у суспільстві, він уважав, що прогресивний розвиток історії загалом неможливий — соціум розвивається в площині постійної взаємозаміни періоду його падіння (регресу) й наступного тріоду підйому (прогресу). У зв 'язку з цим він говорив, що бачить старе зло, яке існує в сві­ті, знає, як його подолати, але водночас передбачає й нове зло, яке з необхідністю виникне на уламках старого.

Ідеологом Просвітництва був французький філософ та пись­менник Дені Дідро (1713—1784 рр.) — теоретик мистецтва, лідер гурту енциклопедистів'. Основними працями, що репрезентують його філософські погляди, були «Думки про тлумачення приро­ди», трилогія «Розмова д'Аламбера з Дідро», «Сон д'Аламбера», «Продовження розмови», «Філософські принципи відносно матерії і руху», «Монахиня», «Племінник Рамо», «Жак-фаталіст».

У цих доробках Дені Дідро заявив про себе як філософ-полеміст, який критично переосмислював цінності монархічної системи (релігійний світогляд). У 1746 р. його першу книжку під назвою «Філософська думка» за рішенням Паризького парламен­ту було спалено, а самого Дідро заарештовано, однак згодом від­пущено на волю. У 1751—1780 рр. він брав безпосередню участь у виданні 35-томної енциклопедії, що об'єднала навколо себе найкращих мислителів того часу (Руссо, д'Аламбера, Вольтера, Кондільяка, Монтеск'є, Гольбаха та ін.).

Продовжуючи традиції мислителів Просвітництва, Дені Дідро став найвідомішим і найнепримиреннішим критиком релігії. Він різко критикував її за те, що вона не сприяє отриманню наукових істин про навколишній світ і засмічує здорову свідомість людини релігійними забобонами, вбиває в людині бажання активно пере­творювати світ згідно з її інтересами.

 

Дідро одним з перших виступив за необхідність повного зни­щення релігії, організацію життя без Бога на засадах атеїзму як форми світогляду. При цьому атеїзм мав ґрунтуватися на загальнолюдських цінностях, здоровому глузді, моральній від­повідальності.