рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Додаткова література з теми.

Додаткова література з теми. - раздел Философия, Сторія світової філософії. Фундаментальні проблеми філософії 1. Філософія: Курс Лекцій.— К., 1993.— Розд. Iii. 2. Філософія: Підр...

1. Філософія: Курс лекцій.— К., 1993.— Розд. III.

2. Філософія: Підручник для вузів.— К., 1995.— Розд. 5

3. Введение в философию.— Ч.2. — М., 1989.— Гл. V.

4. Виндельбанд В. История древней философии.— К., 1995.

5. Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западно - европейской философии.—М., 1986.

6. Дышлевый П.С., Яценко Л.В. Что такое научная картина мира.-М.,1984.

7. Кримський С.В. Зміст та функції природничо-наукової картині світу// Філософська думка. — 1972. —№ 2.

8. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук.-Мюнхен; Львів, 1995.— Розд. 7

9. Псевдо-Дионисий Ареопагит. О небесной иерархии.—М., 1994. -Гл.ГУ.

10. Сенека Л. А. Нравственные письма к Луцилию.—Письмо ЬУІП 16-22.

11. Фрагментьі ранних греческих философов.—Ч. І.— М., 1989.

12. Хайдеггер М. Что такое метафизика? // Новая технократическая волна на Западе. — М., 1986.

13. Целлер Е. Очерк истории греческой философии.—М., 1995.

 

 

РОЗДІЛ 11.

ЛЮДИНА ТА ЇЇ БУТТЯ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО ОСМИСЛЕННЯ

Людина для самої себе постає як найперший предмет зацікавленості та осмислення. Все, що людина знає, з чим пов'язана практично, життєво або уявно,— усе це, врешті-решт, замикається на неї саму як на реальний суб'єкт та центр свого універсуму. Водночас саме буття людини, з одного боку, незбагненне різноманітне у своїх проявах, з іншого— проблематичне в тому сенсі, що воно непередбачуване і не гарантоване як у своїй якості, так і в кінцевій виправданості. Тому філософія розглядає людину в окресленнях свободи, самоздійснення, пошуку та утвердження життєвих сенсів.

Після вивчення розділу 11 Ви повинні:

знати:

- у якому сенсі буття людини проблематичне;

- ієрархічну будову сутнісних проявів людини;

- зміст понять “буття людини”, “життя людини” та “існування людини”;

- співвідношення понять “людина – індивід – особа – особистість – індивідуальність”;

- що постає в якості найперших цінностей людського буття;

- основні виявлення свободи людини;

- основні аспекти, в яких розкривається співвідношення смерті та людського безсмертя.

вміти:

- використовувати ієрархічну будову основних складових людського способу буття для самооцінки та оцінки реальних процесів життя;

- пояснювати позитивні та негативні сторони незавершеності людського буття;

- проводити зв’язки між поняттями “людина – індивід – особа – особистість – індивідуальність”;

- самостійно використовувати основні прояви свободи для пояснення складних ситуацій людської діяльності.

розуміти:

- які перспективи відкриває людині усвідомлення нею проблематичності людського буття;

- як поєднуються між собою сутнісні сили людини та основні складові людського способу буття;

- важливість аналізу послідовності основних понять, що позначають якості і прояви людини;

- основні смислові навантаження понять смерті та безсмертя для людини в її свідомому самоутвердженні.

 

 

План (логіка) викладу матеріалу:

11.1. Проблематичність людського буття. Життя, буття та існування як характеристики людини.

11.2. Діяльність та екзистенціали людського буття.

11.3. Сутнісні сили людини та багатство її проявів.

11.4. Співвідношення понять “людина-індивід-особа-особистість-індивідуальність”. Вихідні цінності людського буття.

11.5. Проблема смерті та безсмертя людини у філософсько-світоглядному окресленні.

 

Ключові терміни та поняття.

ВІДКРИТІСТЬ – фундаментальна характеристика людини, її здатність внаслідок біологічної неспеціалізованості змінюватись, поставати незавершеною, відкритою різним вимірам культурно-історичного процесу та напрямам людської діяльності; відкритість також слід розуміти і в плані сенсу людського життя: поки людина живе і діє, сенс її життя постає невизначеним до кінця, бо вона може його суттєво трансформувати.

 

ЕКЗИСТЕНЦІАЛ – характеристика людини (атрибут людського існування), поза якою немає людини, як людини, та поза якою у світі не було би того, що в нього привносить людина.

 

ІНДИВІДУАЦІЯ – унікальна людська властивість належати до людського роду, але втілювати його в собі в неповторному вигляді, тобто здатність людини бути персоною, особистістю, мати своєрідний універсум свого життєвого самоздійснення.

 

“САМІСТЬ” – термін німецької класичної філософії, який набув поширення у філософських та психологічних концепціях ХХ ст., де він позначає внутрішній центр людської особистості, концентрацію особистих якостей людини.

 

11.1. Проблематичність людського буття. Життя, буття та існування як характеристики людини.

В першому розділі ми вже розглядали деякі важливі аспекти людського буття, зокрема, такі, як людську неспеціалізованість, унаслідок якої буття людини людиною не можна звести до життя її організму, зв’язок людини із процесами культуротворення та суспільної історії. Всі ці аспекти певним чином концентруються в такому феномені, як проблематичність людського буття. З одного боку, ця проблематичність проявляє себе у тому, що можна народитися людиною, мати людський організм, проте не бути людиною повною мірою її необхідних проявів; наприклад, при цьому можна не мати свідомості, навичок людської поведінки. Це значить, що людські якості не з’являються в людині природним шляхом, наприклад, так, як у неї ростуть волосся. З іншого боку, проблематичність людського буття зумовлена ще й тим, що людина може мінятися, причому інколи – досить суттєво: у певному сенсі людина завжди не дорівнює собі самій, а це значить, що її буття постає відкритим та незавершеним. Через це досить складно віднайти та визначити якісь однозначні норми, які можна було би прикладати до людини з метою встановлення “міри людяності” певної конкретної людини. В історії людства можна знайти колосальну кількість прикладів, які свідчать, що певні якості, які деякий час вважаються необхідною та невід’ємною людською характеристикою, раптом переходять, зникають, а те, що вважалося раніше неможливим для людини раптом перетворюється на норму та, навіть, престижну якість. Але, попри все, ми чудово розуміємо, що сьогодні не існує іншого способу бути людиною, окрім того, щоби спочатку народитися людиною, мати людський організм, позбавлений якихось фатальних патологій чи-то вад. А тому мати людський організм – це для буття людини умова необхідна, проте недостатня. Це значить, що ми повинні до неї додати ще щось таке, що буде на ній грунтуватися, але її перевищувати. Ось чому буття людини постає перед нами складною системою ієрархічно вибудованих сходинок, кожна із яких передбачає існування попередніх, проте такою, що надає їм вищого значення. Що треба додати до біофізичної організації людини такого, що перевело би останню у людський спосіб буття? Напевне - і ми всі це чудово знаємо – треба включити людину в соціально-культурні процеси, де відбудеться своєрідне врегулювання людських дій, внаслідок якого деякі стихійні прояви людини будуть обмежені, а деяким буде надано принципове інакше спрямування. Врешті, людина повинна просто опанувати людськими способами діяльності, починаючи від найпростіших, на зразок того, щоби пересуватися на ногах, їсти і пити з посуду, і закінчуючи найскладнішими, такими, як творче відношення до дійсності, використання мови та свідоме дотримання норм суспільного життя. Поза всім цим людина буде реальною істотою, проте ще не людиною. Але й цього, напевне, недостатньо, оскільки, врешті, людину можна ввести в соціальне життя певним дресируванням, яке передбачає постійний контроль та настанову, але, може статися, що вони чомусь відпадуть та майже автоматично відпадуть і набуті навички соціальної поведінки. Такі явища в історії людства не рідкісні, оскільки майже у будь-якому суспільстві у засобах соціалізації присутні елементи соціальної дресури, а вони супроводжуються за певних умов десоціалізацією певної кількості людей, що чомусь “випали” із соціальних зв’язків. Що потрібно додати до включення людини в соціально-культурні процеси задля того, щоби людський спосіб буття не був засвоєний механічно? – Звичайно ж, свідомість та усвідомлення, тобто вміння самостійного осмислювання та оцінювання ситуацій життя, вміння поєднувати такі оцінки із досвідом людства та власним досвідом, співвідносити їх із певними соціально-культурними нормами та принципами. А інакше ми будемо мати справу не із людиною, а із певними соціальними “зомбі”, біо-роботами, запрограмованими на здійснення певних соціальних операцій. Звичайно, суспільству і окремим людям інколи вигідно мати справу саме із “зомбі”, із людьми, які бездумно та слухняно будуть виконувати певні розпорядження чи установки, що надходять від “господаря”, але суспільство, культура, творчість за таким режимом людської діяльності ні розвиватися, ні нормально функціонувати не змогли би. Отже, свідомість, як вміння самостійного оцінювання та принципового регулювання власних дій, є також невід’ємною складовою того, що ми називаємо “бути людиною”. Здавалося б, на цьому окреслення цього феномену можна вважати завершеним, проте це не зовсім так. Бо перед нами постає, наприклад, таке питання: а хто виробляє ті норми, принципи, цінності, які людина потім повинна сама вміти використовувати? І тут ми повинні зрозуміти, що мало мати здатність усвідомлювати, треба, щоби всі наші усвідомлення вписувались у певну цілісність, яку ми звичайно називаємо людським духовним універсумом, а це значить, що ми повинні вміти його створювати, тобто вміти створювати принципи, ідеали, сенси. За великим рахунком це значить, що ми повинні опанувати тим, що називається “гідним мисленням” і що інтенсивно вивчалося та обговорювалося у світовій філософії на протязі всієї її історії, а прямо – Сократом, Б.Паскалем, М.Хайдеггером, М.Мамардашвілі. Коли ми, окреслюючи феномен людського буття, доходимо до останнього пункту – виведення людського мислення на рівень творення духовного універсуму – то починаємо розуміти, що саме цей останній пункт і постає вирішальним для того, щоби ввести людину у людський спосіб буття, бо поза ним неможливі свідомі оцінки, а, значить, неможлива справжня соціалізація і виведення людини за межі суто біологічного існування. Розглянувши основні сходинки входження у людське буття, ми можемо тепер зрозуміти, який сенс має, наприклад, звернений до людей заклик: “Будьте ж людьми!”; суто емпірично цей заклик безглуздий, оскільки з ним ми звертаємося саме до людей, а не до, наприклад, дерев. Вони вже люди, проте, коли ми чуємо такий заклик, ми розуміємо, що тим, до кого він звернений, бракує чогось важливого із тої ієрархії сходинок людського буття, які є необхідними та достатніми. Тому тепер і проблематичність людського буття може постати для нас дещо в іншому плані: можна спокійно жити і діяти в суспільстві, не лише не завершивши сходження до людського способу буття, а лише набувши його найнижчі ознаки, та й то – суто механічно. А ось такі випадки загрожують суспільству суттєвими неприємностями і навіть – трагедіями, оскільки в такому випадку на зовнішньо правильні межі суспільних дій людини вирішальний вплив чинять не власно людські якості, а стихія матеріально-біологічних факторів, які, як відомо, самі собою подібних меж не утворюють, скоріше - їх руйнують. Ще у ХІХ ст. ціла низка європейських мислителів та філософів застерігали людство від закликів до так званої “народної революції”, яка скоріше за все буде розгулом стихії, а її наслідки – руйнівними для цивілізації, що, власне кажучи, і засвідчила соціалістична революція в Російській імперії. Тому бути людиною або перебувати у людському способі буття – це значить боротися за них, відвойовувати у природних стихій територію такого способу буття. Щоправда, таке відвойовування не повинно перейти міру і постати ворожим природному, а це й робить названу боротьбу складною, сповненою внутрішнього драматизму, але й – справжньою, такою, що здатна виправдати наші життєві страждання.

Розглянувши складну, ієрархічно вибудовану систему елементів людського способу буття, ми можемо тепер прояснити, в якому сенсі використовуються у відношенні до людини поняття життя та існування, чому ми зустрічаємося із судженням про те, що треба (або краще) жити, ніж існувати. Буття людини, як ми з’ясували, не можна звести до життя, особливо якщо останнє розуміти суто в біологічному сенсі, тобто як певний спосіб існування білкових тіл, які здатні себе відтворювати, перебувати у стані обміну речовин із середовищем та зберігати свою ідентичність за зміни зовнішніх чинників. Звичайно, це не значить, що ми тепер повинні всіляко принижувати біологічну природу людського організму, зовсім ні, тому що, врешті, від народження людина отримує унікальний організм із такими можливостями, яких ми не знаходимо більше ніде. Наші суто органічні можливості нам відомі ще далеко не повною мірою, проте ми знаємо, що людський організм – це своєрідне диво, певне зосередження космічних сил та властивостей. За судженнями Г.Сковороди, людина у відношенні до космосу являє собою щось подібне насінню, у якому в потенції знаходиться велика рослина. Проте у прикладенні до людини слово життя можна розуміти і дещо інакше, не в суто біологічному плані. Досить часто під людським життям мається на увазі уся сукупність подій, що відбулися і могли відбутися у тому проміжку часу, який позначається на цвинтарі двома датами із рисочкою між ними: ось скільки випало на долю людини, а тоді виникає питання, чим був наповнений даний часовий інтервал. При цьому вважається, що чим більше подій відбулося за термін життя із людиною, чим ці події були різноманітними, важливими, тим багатшим можна вважати таке життя. При цьому як в народній мудрості, так і в аналітичному погляді на людину досить часто виділяються ті події, які повинні були б відбутися обов’язково задля того, щоби життя не постало порожнім. Наприклад, на Сході вважається, що людина прожила не даремно, якщо вона посадила дерево, виховала дитину та збудувала дім. Зрозумілим також постає і прагнення тих молодих людей, які, входячи у життя, хочуть випробувати себе у певних справах, відчути та пережити те, поза чим життя себе не виправдовує. Отже, у прикладенні до людини поняття життя можна вживати принаймні у двох сенсах: у вузькому – як здатність бути реальним організмом із усіма його необхідними функціями, так і в широкому – як змістовне наповнення певними вчинками та діями того часу, який нам дарований за біологічними властивостями нашого організму. Щодо поняття існування, то воно позначає здатність чогось проявляти себе у характеристиках реального сущого, тобто через зв’язки із іншими сущими, явищами та процесами. В плані існування ми можемо вести розмови, наприклад, про те, чим зумовлені форми нашого тіла, чому нам для життя потрібне повітря і т. ін. Тому для людини існувати – це значить просто бути у наявності та у певних зв’язках із оточенням, явищами та процесами світу. Звичайно, що людину такий спосіб буття не влаштовує, і вона хоче жити, тобто пройти через низку важливих для себе вчинків та подій, або бути, тобто здобути й вищі людські якості.

11.2. Діяльність та екзистенціали людського буття. Структура людської діяльності та сутнісні сили людини.

Всі наші міркування про людину підводять до висновку, що основою буття людини постає діяльність як особливий, специфічний прояв людської активності. Особливість людської діяльності виявляється насамперед у тому, що вона переводить виміри, параметри, якості природно-космічних процесів у складники людської життєдіяльності і навпаки — людські потреби, наміри та виміри — у реальні, фізичні речі та процеси. Діяльність постає як універсальне середовище, що поєднує людину зі світом, у тому числі – із її особливим духовним універсумом. Унаслідок того сама людська діяльність постає як своєрідно перетворений, трансформований космічний процес, а природні процеси вперше набувають свого яскравого виявлення лише в межах людської діяльності. Так, наприклад, велику різноманітність хімічних елементів і сполук людина змогла виявити не через просте спостереження природи, а лише втягуючи природні процеси у сферу власної діяльності.

Як звичайно, виділяють три основні види людської діяльності:

1. Матеріальна (практична)- пов'язана з перетворенням природи, із подоланням опору матеріалу, з дією з об'єктами

2. Духовна - пов'язана з усвідомленням, знанням, мисленням та створенням понять, ідей

3. Духовно-практична - пов'язана із створенням особливих символічних форм, що фіксують вищі цінності людини (філософія, релігія, мистецтво).

Усім цим формам притаманні ті фундаментальні характеристики, котрі окреслюють людську діяльність як таку:

• людська діяльність має перетворювальний, а не пристосувальний характер; людина, створюючи культуру, змінює природу;

• людська діяльність спрямована до певної мети (цілеспрямована), а тому вона надає своїм результатам певних функцій та певного призначення;

• людська діяльність предметна, тобто вона вилучає з природно-космічної цілості властивості, якості, сили, характеристики речей та процесів, залучаючи їх до змісту діяльності та людського пізнання;

• людська діяльність антропомірна, тобто на її процесах, змісті, характеристиках лежить масштаб людини, її інтересів, потреб, знань; у цьому сенсі діяльність постає наче “візитною карткою” людства певного рівня розвитку;

• людська діяльність соціальне організована, тобто передбачає людські об'єднання, спілкування, розподіл праці, обмін знаннями та навичками;

• людська діяльність свідома, тобто духовно зумовлена; людська діяльність лише тоді набуває розвиненого вигляду, коли вона переростає у самодіяльність. Доти, доки людина діє у відповідь на дію зовнішніх чинників, діяльність залишається значною мірою випадковою, несистематичною і тому – не власне людською. Лише тоді, коли людина усвідомлює свою специфічну діяльність як свою силу, перевагу, як основу змістової повноти свого життя і починає спеціально її розвивати та вдосконалювати, діяльність стає власне людською. Тому, коли дехто, намагаючись максимально зблизити людей та тварин, стверджує, що тварини також можуть робити дещо штучне, наприклад, будувати гнізда, греблі та ін., то забувається одне, принципово важливе: тварини роблять це одноманітно, із віку у вік, із покоління в покоління, і тому в них немає історії, а людина здатна саму діяльність зробити спеціальним предметом самої ж діяльності, змінювати її, розвивати, вдосконалювати. Це і є діяльність як самодіяльність, тобто спрямована на свій розвиток та вдосконалення. У цьому сенсі метою людини може бути вдосконалення у певних видах діяльності заради них самих, а не задля якогось прагматичного результату. Звідси випливає людська потреба в самовираженні через певні види діяльності.

Розуміння діяльності як основи власне людського способу буття дає змогу окреслити екзистенціали людського буття. Термін “екзистенціал” походить від слова “екзистенція”, що його у філософії XX ст. вживають для позначення специфіки людського існування. З цього огляду термін “екзистенціал” означає:

- те, поза чим немає людини як людини;

- те, чого немає у світі без людини, тобто саме те, що людина вносить у світ своїм способом буття.

До основних екзистенціалів людського буття на основі міркувань філософії XX ст. можна відности:

• не пряме, безпосереднє, тобто природне, а опосередковане культурою, знанням, усвідомленням ставлення до дійсності; це позначають інколи як відпадіння, відлучення людини від цілісного буття, як закинутість у світ, саме тому, що людина опиняється на певній дистанції від прямих реакцій на дійність та від прямого на неї впливу;

трансцендування (дослівно — вихід за межі, процесування через щось) — неприлученість людини ні до чого остаточно і назавжди, своєрідне “перелітання” від одних форм прилучення до буття до інших, невкоріненість людини, яка переходить у подальший екзистенціал;

свобода, тобто незапрограмованість, наявність вибору типу дій та поведінки;

індивідуація: у природних процесах будь-які окремі явища завжди вплетені в певні системи взаємодій і не мають власного автономного значення; у людському ж бутті навпаки— на перший план виходять людська індивідуальність, унікальність та неповторність; тут багатство розвитку індивідуальності стає умовою розмаїтості людства взагалі;

• принципова єдність людського початку буття: завдяки свідомості, розумінню, спілкуванню людина усвідомлює себе часткою людства: “обираючи себе, я завжди створюю всезагальне. Я створюю його, розуміючи проект будь-якої іншої людини, до якої б епохи вона не належала” (Ж-П.Сартр). Яскраво ту саму думку висловив Джон Донн (англ. поет XVI - XVII ст.): Немає людини, яка була б, наче острів, сам по собі; кожна людина є часткою материка, частиною суходолу; і якщо хвиля знесе в море берегову скелю, зменшиться Європа;, смерть кожної людини зменшує і мене, бо я є у єдності з усім людством, і тому ніколи не питай, по кому подзвін: він — по тобі;

перебування (буття) "на межі", цей важливий екзистенціал людського буття ніби інтегрує усі інші, бо фіксує проблематичність, неузасадненість, але водночас і рухливість, динамізм та діалогизм людського існування. На думку М.Аббаньяно, М.Бубера, П.Тілліха, М.Шеллера, людське буття характеризується веденням своєрідного діалогу — із Богом, Космосом, іншою людиною, світовими глибинами, із самою собою тощо.

В цілому становище людини у світі можна передати умовно як перебування на перехресті двох нескінченностей: з одного її боку лежить нескінченність Космосу, Всесвіту, а, з іншого, - нескінченність її культуротворення та власних проявів, і людина переводить одну нескінченність у іншу. На людині світ ніби фокусується, але водночас і трансформується, виходячи в людську історію, де приховані сили та властивості природи набувають своєї яскравості, розмаїтості та виявлення. Фактично це значить, що людина водночас прилучена до кінцевого та нескінченного, часткового та тотального, тобто людина існує ніби на перехресті одвічних світових або буттєвих альтернатив: духу і тіла, неба і землі, одиничності та всезагальності, ницості та величі, свободи та необхідності. Ці альтернативи утворюють своєрідне “силове поле” людського буття, надаючи йому внутрішньої напруженості. Але водночас вони вводять людину у стан внутрішньої суперечливості, одвічного сперечання із самою собою: людині хотілося би перебувати у повноті та цілісності, тобто мати водночас і земне, і небесне, і скороминуще і вічне, але це неможливо – неможливо у якійсь простий спосіб це поєднати. І все ж кожне людське життя фактично подає нам варіант вирішення даних суперечливостей та певне поєднання названих альтернатив. Точніше – може дати, якщо ми це життя зрозуміємо, адже воно може постати досить невиразним і свідомо побудованим навіть без їх врахування. Проте, коли людина будує своє життя осмислено, вона не може їх обминути; вона намагається зробити реальні та рішучі кроки для їх певного поєднання. Такі дії людини, які постають спрямованими саме на поєднання найперших альтернатив людського життя, як правило називають життєвими вчинками. Тому вчинки – це не які завгодно дії, а лише ті, які вводять людину у саме осереддя людського життя, постаючи його своєрідними “вузловими пунктами”. При дослідженні людської діяльності в її структурі виділяють: а) операції, спрямовані на вирішення певних завдань; б) дії, спрямовані до конкретної мети, та в) власне діяльність, що пов’язана із мотивами або сенсами. Вчинки людини постають своєрідними “атомами” людської діяльності, оскільки “замикають” її дії на найперші життєві сенси. Життєвим завданням людини постає її самотворення, самоздійснення, самовираження через розвиток форм діяльності, культури, соціальних відносин та ін. При тому, звичайно, людина використовує свої якості, здібності, задатки. Л.Фейєрбах, представник німецької класичної філософії, наполягаючи на тому, що людину слід розглядати всебічно, виділив такі її так звані “сутнісні сили”: “Якими постають відмінні ознаки істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє силою мислення, силою волі та силою почуття”. Під сутнісними силами людини, як звичайно, розуміються ті сили та здібності, спираючись на які людина здатна стверджуватись у світі специфічно людським способом. У сучасному окресленні сутнісні сили людини виглядають дещо ширше, оскільки до названих Л.Фейєрбахом додають ще й людську тілесність. Отже, людська тілесність постає досить унікальною, надзвичайно складною, такою, що концентрує в собі майже всі відомі нам природно-космічні якості: саме через людську тілесність якості, властивості речовини постають у своїх яскравих проявах, так що ми маємо підстави стверджувати, що тільки в людському сприйнятті кольори починають набувати повноти спектральних проявів, запахи – належної оцінки, смаки – реакцій, та ін. Людська тілесність має надзвичайну пластичність, вищий ступінь саморегуляції та ін. Людські почуття, як про це свідчать сьогодні спеціальні дослідження, завжди предметно навантажені та до певної міри інтелектуалізовані. Через це вони, по-перше, сягають найвищих почуттів, таких, як любов, самовідданість, страх, ненависть, надія та ін. Такого роду почуття, по-друге, здатні бути провідними чинниками людської поведінки, значно перевершуючими усякі інші, в тому числі - інстинкт самозбереження. Людське мислення (інколи – розуміння) підносить людина над усім сущим, дозволяючи судити про нього, оцінювати, подумки переробляти, проникати у глибинні закономірності світу, перебувати, нарешті, на дистанції у відношенні до всякої реальності. Нарешті, воля, воління наділяє людину унікальними у світі живого здатностями зосереджувати свої сили, енергію, задуми на певній меті, на певних діях, що можуть не мати безпосереднього вітального (життєвого) значення, а також можуть знаходитись на величезній просторовій та часовій відстані від людини. Існує дещо перебільшений, але і певною мірою виправданий афоризм: “Не можна, але якщо сильно воліти, то можна”. Всі ці сили ніби виводять людину у перший ряд того всесвітнього процесу, де відбувається саморозкриття та самопродукування світових сил та нових сутностей. Через це сучасне розуміння людини дозволяє нам належною мірою оцінити давні філософські твердження про те, що глибини світу розкриваються в людині та через людину. А звідси випливає, що ми не повинні ставитись до людини, як до “біомаси”, що цінність людини не може бути обмежена ні її соціальними функціями, ні, навіть, її думками та ідеалами: це є передній край світового метаморфозу (процесу зміни та породження нових форм).

11.3. Співвідношення понять "людина-індивід-особа-особистість-індивідуальність" . Вихідні цінності людського буття.

Перегляд найважливіших характеристик, сутнісних сил і проявів людини ніби підсумовується співвідношенням понять “людина – індивід – особа – особистість – індивідуальність”, що характеризують її якісні прояви. Порядок слідування цих понять невипадковий: з одного боку, він відбиває рух думки від загального до конкретного (поняття "людини" в цьому ряду є найзагальніше, поняття "індивідуальність" — найконкретніше); з іншого боку, цей порядок вказує на спрямованість, кінцеві орієнтири людського самовдосконалення. Поняття людини, як звичайно, уживають у трьох основних значеннях: 1) вид живих істот, що займає певне місце в ієрархії (сукупності) живих організмів (Homo sapiens); 2) людині – це особлива — розумна істота, що має принципові відмінності від усіх інших живих істот; 3) Характеристика того, наскільки людина є людиною; у даному випадку поняття “людини” позначає ступінь відповідності певної конкретної людини нашим уявленням про сутність людини (у таких випадках ми кажемо: “оце справжня людина”, або просто: “оце людина!”).

Поняттям “індивід” позначають одиничного представника роду і стоїть у ряді таких понять: рід - вид - індивід. Індивід постає перед нами у своєрідній діалектиці одиничного та загального: як представник роду, індивід є носієм якихось важливих рис, притаманних родові загалом, але ці риси представлені в індивіді неповторним і унікальним чином, далеко не у всій родовій повноті та яскравості. Тобто в кожному конкретному індивіді представлені далеко не всі можливі прояви родових якостей людини. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки. Таку діалектику одиничного та загального в індивіді часто позначають висловами: “типовий індивід”, “дуже своєрідний індивід” і т.ін.

Поняття “особи” характеризує насамперед певні реальні властивості людського індивіда. Тому поза індивідом особи немає. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають три найважливіші моменти. В першому значенні особа – це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані; за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівним, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). За цією характеристикою у більшості розвинених країн існують досить чітко визначають на юридичному рівні, кого і коли можна вважати повноцінною особою, наприклад, за ознакою повноліття, можливості виконання всіх основних соціальних повноважень та ін. По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. В даному випадку можна вести розмову про “сіреньку” особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін. Нарешті, по-третє, особа постає перед нами як людська “самість”, вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей; наявність у особи такої “самості” (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особу.

Оскільки особа постає як певна якість людського індивіда, то на неї поширюється окреслена раніше діалектика одиничного та загального, тобто кожна особа постає унікальною та неповторною у своїх характеристиках і виявленнях, але водночас вона постає також представником людської особи взагалі, особи як такої, особи як родової характеристики людини. Якщо людська особа усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги, вона стає людською особистістю — самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особи існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особи немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис індивідуальності.

Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосережденості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні із іншими людьми та лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь - не такі. Мірою відповідальності людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини, як родової істоти.

Для людської індивідуальності (як і для будь-якої людини) велике значення мають ціннісні орієнтири. Поняття цінностей позначає не стани чи властивості речей самих по собі (або в контексті реальних предметних співвідношень), а їх якісні прояви щодо людини. Цінність — це значущість чогось для людини. Звідси випливає, що поняття цінностей у певному сенсі протистоїть поняттю знання; людина може знати, що певна річ нічого не варта в аспекті її предметних співвідношень, але для неї може бути надзвичайно цінною як спогад, родинна реліквія та ін. (згадаймо, як Тарас Бульба загинув, не побажавши залишати ворогам своєї люльки). Цінність постає як цілісний, інтегральний мотив діяльності та характеристика людських вчинків у тому сенсі, що вчинок вказує на те, що для певної людини постає її справжніми цінностями. З одного боку, це тому, що людина досить часто не може раціональними аргументами довести, чому певні речі (або стосунки) є для неї цінностями. З іншого боку, реальні ситуації життя (особливо так звані “критичні ситуації”) досить часто можуть виявити, навіть несподівано для самої людини, її справжні, глибинні ціннісні орієнтації, які можуть не збігатися із свідомими уявленнями про них. Хоча цінності мають індивідуалізований характер, до найголовніших людських цінностей можна впевнено віднести:

• насамперед найвищу цінність — саме людське життя; визнання життя людини найвищою цінністю постає вихідним принципом сучасного гуманізму (людина – завжди мета, але не засіб);

• із такого визнання органічно випливає у значенні другої за важли­вістю цінності право людини на вибір життєвого призначення. Це озна­чає, що перше право розпорядитися життям належить самій людині;

• якщо це так, то наступною цінністю для людини є свобода.

Проблема свободи давно хвилює філософів. Чи має людина свободу? Чи може вона бути самовладною у своїх вчинках? Навряд чи слід переконувати когось у надзвичайній важливості цих питань. Під свободою загалом розуміють наявність у людини можливостей для максимального самовиявлення. У цьому розумінні свобода протистоїть межі, обмеженню. На перший погляд, свобода і є відсутністю опору, спротиву діям людини, відсутністю обмежень. Але насправді це не так, по-перше, тому що відсутність меж, обмежень була б повною невизначеністю, тобто нереальною для людини ситуацією, а по-друге, безмежність зробила б невизначеними і неможливими будь-які оцінки, у тому числі - оцінки й самої свободи як свободи; тут свобода постає у своїх негативних проявах. Свобода є радше подолання меж, розширенням меж, а не їх відсутністю. Тобто свобода не виключає необхідності. До філософських ідей Б.Спінози відносять визначення свободи як пізнаної необхідності. Як бачимо, тут враховується зв'язок свободи з межами. Але пізнати і навіть визнати певну необхідність ще не означає здобути свободу, хоча пізнання необхідності є дійсною умовою свободи. Отже, свободи немає поза необхідністю, але перебування в межах необхідності також не дає нам свободи. Свобода, крім того, передбачає можливість змінити необхідність, по-іншому її упорядкувати або спрямувати. Буквально вся культурна та виробнича діяльність людини пов'язана з використанням певних природних необхідностей через їх зміну. Дії людини, яка не звертає уваги на необхідність, стають не свободою, а сваволею, яка, врешті, може мати згубні наслідки для людини, суспільства, культури. У цьому сенсі свобода протистоїть сліпому невпорядкованому рухові. Розглянуті аспекти свободи дають можливість виділити основні позиції у підходах до неї: волюнтаризм – наполягання на необмежених можливостях людських дій, на їх залежності виключно від бажання та волі; фаталізм – заперечення будь-якої свободи, віра в те, що все в людському житті наперед та однозначно визначено; детермінізм – визнання внутрішнього зв’язку свободи із необхідністю; оказіоналізм – заперечення можливості існування реальних зв’язків нашої свободи волі із обставинами життя, визнання таких зв’язків виключно випадковими.

У сьогоднішніх розмовах про свободу важливо вміти проводити її диференціацію за певними видами та проявами. Як звичайно, розрізняють такі види свободи. Зовнішня свобода: можливість змінювати обставини життя практично, реально. Внутрішня свобода: вміння зберігати розкутість та сміливість думки за будь-яких обставин життя. Свобода дії: коли людина не заблокована фізично у здійсненні певних операцій. Свобода волі: визнання того, що сама людина є вихідним пунктом у внутрішньому ставленні до будь-чого і здатна сама виробляти таке ставлення, обирати його, керувати ним. Негативний характер свободи (або негативна свобода): “свобода від чогось” (від нагляду, обмежень, скерувань, примусу та ін.). Вірогідний характер свободи: можливість вибору з певних варіантів; вірогідну свободу інколи схильні ототожнювати із свободою як такою або й навіть вважати вирішальною ознакою свободи. В цьому сенсі інколи кажуть, що свобода є там, де існує можливість вибору. Проте, далеко не кожний вибір, якщо він реально можливий, виводить нас на свободу; наприклад, коли нам пропонують вибір між ситуаціями, що носять однаково примусовий характер, або, коли пропонують обрати спосіб нашої страти, то вибір є, а свободи немає. Отже, вірогідна свобода містить момент свободи – можливість здійснити певну дію – дію вибору, проте це не є та свобода, яка може вести до розширення наших можливостей. Вірогідна свобода не обов’язково збільшує (або породжує) свободу. Позитивно-творчий характер свободи: уміння оцінити ситуацію, усвідомити її внутрішні необхідності, знайти “відмички” до її розв'язання та змінити її. Отже, можемо зробити висновок: свобода — це передусім не те, що надано людині (хоч зовсім вилучати цей момент із життя не можна, бо людина початково перебуває в становищі “можливості свободи” внаслідок своєї біологічної незапрограмованості), а те, що людина здобуває своєю думкою, волею та дією.

До людських цінностей відносять також моральні (добро, сумління мужність), естетичні (краса, гармонія), соціокультурні та ін.

11.4. Проблема смерті та безсмертя людини у філософсько-світоглядному окресленні

Одним із могутніх, можна сказати, майже абсолютних обмежень для людини постає смерть. Вона лякає людину (і це природно), здається всемогутньою, але, як і в питанні про свободу, важливо зрозуміти: межі життя надають йому певного змістовного наповнення. Лише при намаганні зрозуміти смерть не тільки у негативному плані, окреслюється і таємниця безсмертя. Людина тому і є людиною, що смертна, і прагне безсмертя, бо знає, що смертна. Конечність надає людському існуванню сенсу, оскільки робить людське життя визначеним, завершеним. Не можна сказати, щоби невизначена за часом тривалість була зовсім позбавлена сенсу, але в своїй реальності людина у багатьох відношеннях постає кінцевою, обмеженою. Для неї питання про безмежність постає, як ми це вже бачили при розгляді проблеми свободи, не в плані відсутності будь-яких меж, а в плані існування можливостей для їх подолання та розширення. Якби ми були безсмертні, то могли б спокійно відкладати кожен свій вчинок на безмежний час. Але перед обличчям смерті як абсолютного й неминучого кінця, як межі наших можливостей, ми зобов'язані максимально використати відведений нам час, не втратити жодної можливості наповнити життя сенсом і змістом. У підвалинах сенсу людського існування лежить принцип незворотності, він накладає на людину відповідальність за свою долю, робить цю відповідальність неповторною.

Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним моментом і чинником людського життя. Це значить, що людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть, але ця завершеність передбачає існування зв’язків, що виводять це ж обмежене життя за його власні межі, у певну неперервність та тривалість вищого та ширшого плану. Іншими словами, окреме життя набуває значущості лише тому, що існують інші життя, що із смертю окремої людини не зникає людство, а в разі останньої події – не зникає та лінія всесвітніх зв’язків, у межах яких життя стало можливим та здійснилося, і т. ін. Наведене міркування змушує нас розглядати смерть та безсмертя у органічній єдності, і, окрім того, розглядати їх на різних рівнях та в різних проявах.

По-перше, слід мати на увазі те, що смерть не постає зовнішнім у відношення до життя явищем, яке, як інколи здається, раптово та ззовні вривається у життя; вмирати може лише те, що живе, а тому все людське життя супроводжується моментами незворотності та вмирання. Наприклад, ми не можемо повернути тих подій, які вже відбулися та відійшли від нас у часі; не можна також повернути і свої вікові стани та враження, неповторні миті певних відкриттів та осяянь. І біологічно наше життя супроводжується народженням нових клітин в організмі та відмиранням старих. У цьому плані смерть постає як припинення усіх припинень, як остаточне припинення нашого життя у певних його якостях.

По-друге, навіть біологічно ми стикаємося не лише зі смертю, а й з моментами безсмертя, оскільки ми майже безсмертні генетично (гени не зникають доти, доки існує даний вид живих істот), частково безсмертні у своїх дітях, а частково – взагалі у всякому живому, органічному процесі. Сьогодні існує цілком виправдана науково версія про те, що органічні сполуки в тому чи іншому вигляді пронизують собою весь Всесвіт, і, якщо припустити, що в їх початкових формах потенційно існують можливості розвинутись у складні форми, то можна прийти до висновку, що життя у Всесвіті не зникає, а, отже, і ми, як живі істоти, не можемо ніколи зникнути остаточно.

Проте, ми чудово розуміємо, що такого роду безсмертя нас може тішити мало, оскільки нас не стільки хвилює питання про живе як таке, скільки про своє особисте, індивідуальне життя, тобто для нас питання про безсмертя звучить у варіанті запитання Л.Толстого: “А чи залишиться щось у світі після припинення мого фізичного існування?”. Тому, по-третє, питання про смерть та безсмертя обертається для нас питанням про природу та долю в нашому єстві того, що перевершує фізичне. Тобто, йдеться про безсмертя душі. В традиціях християнства (як і більшості інших релігій) розрізняють душу та дух: духом називають частку вищої, божественної сутності, що нам дарована ще при створенні людини, і що, звичайно, є принципово безсмертною. Душа ж постає тою сутністю, що з’єднує дух та тіло: за формою вона споріднена тілесному, а за суттю – духу. Тому, коли ведуть розмову про душу, то, звичайно, йдеться про людину, а спасіння душі в такому випадку постає саме як спасіння індивідуальної сутності. Дух же, як це випливає із його трактування, принципово не може бути ні знищеним, ні здеформованим. В історії людства відомі різні варіанти тлумачення питання про долю людської душі: атеїзм, матеріалізм та натуралізм, як правило, не визнавали і не визнають ні душі, ні можливості її існування поза конкретним тілом. Різного роду релігії, навпаки, наполягають на безсмерті душі та неминучості її певної відплати за наміри та вчинки після припинення фізичного існування певної людини. Нарешті, існують концепції перевтілення душі, згідно яким вона є безсмертною, але реально може діяти лише у з’єднанні із тілом, тому після смерті останнього відроджується в іншому тілі, несучи із собою всю інформацію про попередні життя і спокутуючи їхні провини. Як свідчать численні опитування громадської думки, більшість людей у розвинених, цивілізованих країнах вірить у те, що душа не вмирає разом із тілом, а тому вірить і у те, що вчинене у земному житті буде позначатися на її подальшій долі. Слід сказати, що у концепції безсмертя душі та посмертному відродженні людини не так вже й багато фантастичного; принаймні, сьогодні, коли генна інженерія впритул підійшла до здійснення клонування живих організмів, ця концепція взагалі набуває досить конкретних окреслень. Ще на початку ХХ ст. був поширеним погляд, згідно якому ті атоми, з яких складається тіло якоїсь людини, не зникають, але й не втрачають “пам’яті” про колишню до нього приналежність, а тому відродження можливе. Сучасна інформатика вже сьогодні має можливості зберігати невизначено тривалий час інформаційний еквівалент певної особистості; хто знає, можливо це є одна із перспектив реального досягнення особистісного безсмертя? Можливо, згодом цей інформаційний еквівалент особистості можна буде “прищеплювати” конкретним людям (особливо – нащадкам).

По-четверте, незрівнянно повніше індивідуальне існування увічнюється у творіннях культури, де творець проявляється з усіма особливостями свого мислення, почуттів, світосприйняття, темпераменту, переплетіння свідомого та несвідомого та ін. На сьогодні саме культурно-історичний процес розвитку людства здатний виводити людину вже за її земного життя за межі свого індивідуального та конкретно-історичного існування і включати у діалог із особистостями минулого, передавати естафету людям майбутнього. Але слід пам’ятати, що й тут безсмертя має місце лише у союзі із смертним, тобто культура вимагає належного до себе ставлення, ретельного її зберігання, а, окрім того, вона насправді зберігає лише гідне історії. Не рідкісними в історії культури є випадки, коли вшановані в певних суспільствах “метри” в подальшому розвитку або взагалі зникали з горизонту культурно-історичного процесу, або лишалися на ньому у якості повчальних зразків псевдокультури.

Окрім цього можна назвати ще й такі виявлення безсмертя:

історичне, яке внаслідок незворотності минулого робить унікаль­ним те місце, що його займає кожна людина в історичному процесі життя;

соціальне, що постає як реальність впливу життя людини на думки і вчинки своїх сучасників і прийдешніх поколінь.

Отже, людина є єдністю вічного і тлінного, скінченого і нескінченного. Як жива істота людина не може не жахатися смерті, не відчувати страху перед нею, проте реальне осмислення феномену людини дозволяє стверджувати, що смерть не постає для людини явищем виключно негативним. Ще давньогрецький філософ Епікур у свій час стверджував, що людина повинна дякувати богам за те, що нікому не надано насильно утримати її в цьому житті. Відомо й те, якої величі набуває в людській духовності феномен людської самопожертви, особливо тоді, коли він здійснюється заради інших людей. Смерть надає людським вчинкам та прагненням певного завершення, а, значить, реальної міри; вона, далі, постає каталізатором (прискорювачем) людського самоздійснення; вона зводить людську відповідальність на рівень вирішального життєвого чинника; вона, осмислена у єдності із безсмертям, стає засадою людської моральності. Тому ми повинні належним чином оцінити римський девіз: “Пам’ятай (завжди) про смерть!”, а також твердження багатьох філософів про те, що життя слід розглядати як підготовку до гідної смерті. Як же тоді, при визнанні позитивного впливу смерті на життя людини, ми повинні розглядати безсмертя? Напевне, знову-таки – у його зв’язках зі смертю. Людина причетна і до смерті, і до вічності; останнє засвідчує саме той момент, який ми вже відзначали неодноразово: життя (і буття) людини не можна звести до життя її організму. Прагнення безсмертя, боротьба за нього постає показником того, наскільки людина спромоглася фактор своєї причетності до вищого і вічного реалізувати в практичному плані, наскільки вона засвоїла природне, в тому числі – і в собі.

У кінці ХХ ст. проблема смерті людини виявила себе у кількох нових аспектах: це є проблеми клонування людини (відтворення генетичного “двійника” людини), проблема “евтаназії” (“щасливої смерті”). Про клонування вже згадувалось, а “евтаназія” пов”язана із питанням про те, чи можна людині, що страшенно страждає від болю, проте точно доживає останні дні, допомогти піти із життя безболісно? Як з’ясувалося, на це питання не існує єдино можливої правильної відповіді; з одного боку, якщо “евтаназію” узаконити, навряд чи хто дасть гарантію того, що її не будуть використовувати зі злочинними намірами, з іншого боку, в разі її узаконення зникнуть стимули пошуку інших шляхів боротьби із передсмертним стражданням. У той же час не можна робити і тих, хто страждає, бранцями прогресизму. Деякі країни сьогодні схильні узаконити “евтаназію”, проте інші рішуче наполягають на її забороні. З філософської точки зору важливо те, що через евтаназію проглядається суттєвий момент, пов’язаний із усвідомленням смерті: дехто із філософів вважає, що людину лякає не стільки сама смерть, якільки уявлення про страждання, що її супроводжують. Кожна людина по досягненню приблизно п’яти років знає, що вона смертна, розвинена, сформована людина знає й те, що смерть не відокремлена від життя, а складає її необхідний момент, але, попри все, ситуація виглядає дещо інакше, коли людина не просто про все це знає, а знає останню, відміряну їй дистанцію життя. Врешті, якщо ми визнаємо право людини розпорядитися власним життям, то, напевне, повинні визнати і лише її право вирішувати питання про “евтаназію”. Все інше – питання про соціальні, моральні, релігійні, сімейні наслідки такого вирішення – вирішується суспільством в залежності від його стану та рівню розвитку. Але останнє, як відомо, інколи може значно перевершити право окремої людини.

Як бачимо, залежно від того, на якому рівні розглядають природу людини, формуються ті чи інші уявлення про смертність, безсмертя і комплекс пов’язаних з ними моральних проблем. З питанням про смерть та безсмертя органічно пов’язане і питання про сенс людського існування. З усвідомленням себе в якості особистості, а тим більше – індивідуальності, людину починає хвилювати питання: чи є у процесі людських народжень і смертей якийсь вищий сенс, ніж просто продовження тваринного життя у зміні популяцій. Людина на деякий час може забути про це питання, зануритись у щоденні турботи, віддатися справам — громадським, особистим, професійним. Але повністю звільнитися від питання про сенс життя вона не може, бо, власне, не вона ставить це питання, а саме життя ставить його перед людиною (особливо – в ситуаціях вибору) і змушує її відповідати на нього — і то не лише словами, а й вчинками. Отже, знаходження сенсу буття — це питання не лише самопізнання людини, а її самоздійснення.

Як звичайно, питання про сенс – це питання про існування у людини таких життєвих цінностей, орієнтирів, ідеалів, принципів, під які вона може підводити більшість ситуацій або вирішень, з якими стикається у житті. Якщо певне конкретне явище узгоджується із названими провідними життєвими орієнтирами, людина бачить у ньому сенс; якщо входить у зв’язок із ними, проте за змістом їм суперечить, людина його не приймає, відкидає, засуджує; якщо ж таке явище взагалі не стикується із життєвими орієнтирами, воно постає для людини як безглузде, позбавлене сенсу. Таким чином, питання про сенс передбачає наше вміння оцінювати реальні події та явища власного життя, тобто вміння оперувати як стратегічними життєвими цінностями, принципами та орієнтирами, так і знаннями про життя, дійсність, людину. Звідси стає зрозумілим, що сенс – це виключно людське явище. Коли людина вміє його вбачати у дійсності, ним оперувати, вона йде попереду стихійних процесів життя, принаймні, претендує на те, щоби взяти своє життя у своє свідоме вирішення та врегулювання. Ясно також і те, що поза людиною з її життєвими прагненнями, інтересами, жаданнями сенсу не існує, а тому стає зрозумілою філософська теза про те, що саме людина наділяє дійсність сенсами, хоча сама ця дійсність постає умовою і підставою для смислового відношення. В сенсі, тим більше – сенсі життя, концентруються найперші людські цінності і прагнення, в ньому людське життя постає сконцентрованим, цілісним. Ось чому найпростішою відповіддю на питання про те, в чому полягає сенс життя, може слугувати така: у тому, за що ви згідні віддати своє життя. Стає також зрозумілою і теза одного кіногероя: знати відповідь на питання про сенс життя, це всеодно, що знати дату своєї смерті. Тут ціна життя та сенс ототожнюються, а смерть постає лише як остаточне засвідчення такої ціни. Але, окрім цього, в даному вислові проблискує ще й такий момент: поки життя триває, воно постає відкритим майбутньому, і, отже, лишається можливість здійснення вчинків, що можуть подати все життя дещо в іншому ракурсі. Звідси випливає досить поширена теза про те, що вищий сенс людського життя полягає в пошуку та продукуванні сенсів; існують і реальні взірці саме такої реалізації життя: наприклад, французький художник ХХ ст. Пабло Пікассо на протязі свого життя кілька разів докорінно змінював манеру своєї творчості, бажаючи випробувати себе в інших стилях та напрямах мистецтва. Проте в останньому випадку виникає питання про людську самість: чи вона змінюється? А якщо так, то чи існує в такому випадку внутрішній “фокус” особистості? Дехто із філософів, психологів, мислителів вважає, що самість змінити не можна, що в усіх поворотах долі в людині завжди буде лишатися щось її, щось перше та початкове, а дехто вважає, що в даному випадку саму зміну сенсів, потяг до неї і постає виявленням самості. Напевне, зайвий категоризм у вирішенні даного питання не виправданий; скоріше за все, в реальних людських самовиявленнях можливе і те, і інше. Бо насправді сенсом людського буття може постати майже все, з чим людина стикається у житті: це можуть бути гроші та заможність, самопошук та самопізнання, подвиг або чесне служіння, наукові відкриття та мистецька творчість, благополуччя дітей та здоров’я інших людей, і т.д., і т. п. І в цьому, зокрема, проявляється справжня невичерпність людини і справжнє диво людського життя – його можна підпорядкувати певній меті і справді її досягнути. Звичайно, далеко не кожна людина ставить та вирішує питання про сенс свого життя, але реально воно все одно вписується у певний образ людського самовиявлення. Тому можна виправдано стверджувати: якщо ми самі не дбаємо про сенс свого життя та не реалізуємо його, то його за нас буде реалізовано – чи-то стихією життя, чи-то іншими людьми. Філософія ж однозначно наставляє нас на те, щоби ми були гідними дарованого нам випадку нашого життя і розпорядилися ним належним чином, тобто – із думкою про сенс, життєві вчинки, відповідальність, реалізацію себе і своєї свободи.

Творчість і свобода надають сенсу видам людської діяльності і є передумовами самореалізації особистості. Прагнення здійснити сенс життя є основним мотивом людської поведінки, який не виводиться з інших потреб, а навпаки—визначає їх. Він притаманний усім людям і є рушійною силою розвитку особистості.

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Сторія світової філософії. Фундаментальні проблеми філософії

ФІЛОСОФІЯ з давньогрец любов до мудрості теоретична форма світогляду особливий рівень мислення на якому думка усвідомлює себе саму у... РЕФЛЕКСІЯ з латин загинати обертати унікальна здатність людської...

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Додаткова література з теми.

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Сторія світової філософії. Фундаментальні проблеми філософії.
Навчальний посібник. – Львів: НУ“ЛП”, 2002. ...Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, і кожен народ є тим більше

Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія.
  Було б великим перебільшенням вважати, що із розглянутого нами питання випливає необхідність для кожної людини обов’язково ставати філософом задля того, щоби визначитися у житті. По

Деї та представники високої класики в розвитку античної філософії.
У період високої класики об'єктом осмислення для філософії стають усі сфери людської життєдіяльності. Першими повернення проблематики від пізнання природи в напрямі людини та реалій її бут

Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, ідеї, представники
Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу (Олександр Македонський завоюв

Всі люди є рівними перед Богом.
10. Панування символічного світосприйняття;   Як бачимо, основні світоглядні орієнтири під час переходу від Античності до Середньовіччя змінюються на протиле

ПРЕАМБУЛА
Духовне відродження сучасної України – одна з важливих передумов розв’язання суспільно-політичних та економічних проблем. Сприяти цьому має належне вивчення й осмислення української філософії. Істо

ПЛАН (ЛОГІКА) ВИКЛАДУ МАТЕРІАЛУ
6.1. Українська філософія як органічна складова української духовної культури. Загальні особливості української філософії. 6.2. Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київс

Українська філософія як органічна складова української духовної культури. Загальні особливості української філософії.
Філософія – явище загальнолюдське. Вона досліджує те, що становило в минулому і становить у наші дні ядро загальнолюдських цінностей, самоусвідомлень, духовних надбань. Українська філософія в реаль

Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі та доби Відродження. Поява професійної філософії в Україні.
Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з’явилася на території України в часи Київської Русі, і прийшла вона сюди разом із християнством із Візантії – православної грецької

Особливості філософських курсів Києво-Могилянській академії. Життя та філософська діяльність Г.Сковороди.
Перший вищий навчальний заклад Східної Європи - Київський колегіум, а згодом – Києво-Могилянська академія - утворився у 1632 р. шляхом oб’єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та ш

Університетська філософія в Україні ХІХ ст. Філософські ідеї в українській літературі та громадсько-політичних рухах.
  У другій половині XVIII ст. Україна остаточно втратила рештки своєї державної автономії та колишню військову славу. Її територія була поділена на окремі частини: до 80% її входило д

Особливості розвитку української філософії ХХ ст.
  На початку ХХ ст. українська культура, як і культура Російської імперії в цілому, перебувала у стані бурхливого розвитку та оновлення. В Україні поширювались ідеї найновітніших захі

Висновки.
Українська філософія, хоча її теорії у своїй більшості і не здобули світового визнання та поширення, органічно вписана в історію українського народу та його духовної культури; вона була присутня на

Проблеми буття в історико-філософському окресленні. Категоріальні визначення буття
Коли ми звертаємося до вивчення історико-філософських розв'язань проблеми буття, то це не є простою даниною визнаним світовим авторитетам; історико-філософський процес визначає рух думки в напрямі

Висновки
У наш час поняття буття доволі глибоко розроблене, гнучке, внутрішньо диференційоване. Воно дає нам вагомі орієнтири для пізнання та практичної діяльності. Водночас стає зрозумілою і причина складн

Висновки
Людське буття настільки складне, розмаїте, варіативне, що це дає можливість розуміти людину як мікрокосм, як своєрідне зосередження, фокусування потенцій світу, виведення їх у виявлення та окреслен

Додаткова література з теми
1. Антология мировой философии.—Т.З.—М., 1971. 2. Аббаньяно Н. Зкзистенция как свобода // Вопросы философии. - 1992.-№8. 3. Бубер М. Проблема человека // Два образа веры.— М., 199

Структура та функції свідомості
Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру, котру традиційно досліджували філософія та психологія. У XX ст. структуру свідомості вивчали такі філософські школи, як феноменологія, пс

Висновки
Історія як реальність людини та її виявлень виглядає різнорідним, складним і парадоксальним процесом. Філософія історії покликана дати людині загальні орієнтації в історії, допомогти їй оцінити мож

Додаткова література з теми.
1. Антология мировой философии.— Т.3.— М., 1971. 2. Геґель Г.В.Ф. Лекции по философии истории.—СПб., 1993. 3. Лосев А.Ф. Античная философия истории.—М., 1977. 4. Михаленк

Додаткова література з теми.
1. Антология мировой философии.— Т.3.— М., 1971. 2. Геґель Г.В.Ф. Лекции по философии истории.—СПб., 1993. 3. Лосев А.Ф. Античная философия истории.—М., 1977. 4. Михаленк

Глобальні проблеми сучасної цивілізації
У філософських та культурологічних дослідженнях тип цивілізації визначають за різними ознаками: релігійними, етнічними або расовими характеристиками, за особливостями взаємодії з природою. Сучасну

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги