Проблема пізнання в філософії.

Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідо­мості людини, зумовлений суспільно-істо­ричною практикою людства.

 

Воно є предметом дослідження теорії пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія- давньогрец. "гносис" – пізнання; "логос"–учення) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функ­ціонування та умови й критерії його істинності й достовірності. Інколи цей розділ філософії іменують "епістемологія" (давньогрец. "епістема" – знання, наука; "логос" – учення), яку розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання.

Реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідні поняття гносеології. Суб'єкт пізнання – це людина, що постає вихідним пунктом пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує те­орії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням.

Об'єкт пізнання — фрагмент будь-якої реальності (природ­ної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), на який спрямо­вана пізнавальна активність.

Джерелом пізнання є існуюча незалежно від індивідуальної і суспільної свідо­мості об'єктивна реальність. Пі­знання цієї реальності – це процес творчого відображення її в свідо­мості людини. Знання – це результат відображення, суб'єктивний образ об'єктивного світу.

Процес пізнання носить суспільно-історичний характер:1) всі людські пізнавальні здібності й можливості формуються на основі практики і зумовлені нею; 2) окрема людина навчаєть­ся мислити і пізнавати разом із засвоєнням набутих людством знань, мови, тобто завдяки засвоєнню досвіду, нагромадженого попередніми поколін­нями; 3) процес оволодіння цим досвідом передбачає життя в суспільстві, в людському колективі; 4) те, що людина може пізнати і що вона пізнає, теж визначається рівнем суспільно-історич­ного розвитку людства, всесвітньо-історичним розвитком загальної системи знань, закріплених у предметах матеріальної та духовної куль­тури, в категоріальній будові мислення, в його структурі, в мові.

Гносеологія грун­тується на таких основоположеннях.

1. Принцип об'єктивності, тобто визнання об'єктивного існуван­ня дійсності як об'єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб'єкта.

2. Принцип пізнаванності, тобто визнання того факту, що людські знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності, її об'єктивно істинну картину; що пізнанню людини в принципі немає
меж, хоч на кожному історичному етапі пізнання обмежене рівнем розвитку практичної діяльності людства.

3. Принцип активного творчого відображення, тобто визнання того, що процес пізнавання — це цілеспрямоване творче відображення дій­сності в свідомості людини. Пізнання є творчим відображенням дій­
сності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, "повторення" в ідеальній формі того, що існує, як це уявлялось споглядальному матеріалізму. Пізнання виявляє об'єк­тивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності і можли­вості, відображаючи не тільки дійсно існуючі предмети та явища, а й усі їхні можливі модифікації.

4. Принцип діалектики, тобто визнання необхідності застосуван­ня до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діа­лектики.

5. Принцип практики, тобто визнання суспільно-історичної пред­метно-чуттєвої діяльності людини щодо перетворення природи, сус­пільства та самої себе основною, рушійною силою, метою пізнання та критерієм істини.

6. Принцип історизму, який вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні, че­рез призму перспектив їхнього розвитку, через генетич­ний зв'язок з іншими явищами та предметами дійсності.

7. Принцип конкретності істини, яка ніколи не може бути абстрактною.

Головним у теорії пізнання є питання, чи спроможна наша свідомість (мислення, від­чуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Існують різні точки зору щодо можливості пізнання:

- гносеологічного оптимізму (людське пізнання не знає меж і спроможне продукувати грунтовні, достовірні знання.)

- агностицизму (заперечення принципової можливості для людини мати виправдані достовірні знання або мати можливість надійно оцінювати знання щодо їх відношення до істини. Агностицизм стверджує, що людське пізнання в принципі не спро­можне проникнути в сутність явищ.)

- скептицизму (висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності)