Наукова проблема

Проблема – форма теоретичного знання, змістом якої є те, що ще не пізнано людиною, але що потрібно пізнати. Інакше кажучи, це знання про незнання, питання, що виникло в ході пізнання і вимагає відповіді. Проблема не є застиглою формою знання, а процесом, що включає два основних моменти (етапи руху пізнання) – її постановку і розв’язання. Правильне виведення проблемного знання з попередніх фактів і узагальнень, уміння правильно поставити проблему – необхідна передумова її успішного вирішення. «Формулировка проблемы, – писали видатний німецький фізик Альберт Ейнштейн(1879 – 1956) та його польський колега Леопольд Інфельд(1898 – 1968), – часто более существенна, чем её разрешение, которое может быть делом лишь математического или экспериментального искусства. Постановка новых вопросов, развитие новых возможностей, рассмотрение старых проблем под новым углом зрения требуют творческого воображения и отражают действительный успех в науке» [20].

Видатний німецький фізик-теоретик В. Гейзенберг відзначав, що «часто правильно поставлене питання означає більше, ніж наполовину проблеми» [21]. При постановці і розв’язанні наукових проблем необхідно таке: а) певна система понять, за допомогою яких дослідник буде фіксувати ті або інші феномени; б) система методів, яка обирається з врахуванням цілей дослідження і характеру розв'язуваних проблем; в) опора на наукові традиції, оскільки «в деле выбора проблемы традиция, ход исторического развития играют существенную роль» [22], хоча, звичайно, певне значення мають також й інтереси та схильності самого вченого.

Як вважає К. Поппер, наука починає не зі спостережень, а саме з проблем, і її розвиток є переходом від одних проблем до інших, від менш глибоких до більш глибокого. Проблеми виникають, на його думку, або як наслідок протиріччя в окремій теорії, або при зіткненні двох різних теорій, або в результаті зіткнення теорії зі спостереженнями.

Тим самим наукова проблема виражається в наявності суперечливої ситуації (що виступає у вигляді протилежних позицій), яка вимагає відповідного розв’язання. Визначальний вплив на спосіб постановки і розв’язання проблеми мають, по-перше, характер мислення тієї епохи, у яку формулюється проблема, і, по-друге, рівень знання про ті об'єкти, яких стосується виникла проблема. Кожній історичній епосі властиві свої характерні форми проблемних ситуацій.

Наукові проблеми варто відрізняти від ненаукових (псевдопроблем), наприклад, проблема створення вічного двигуна. Рішення якої-небудь конкретної проблеми є істотним моментомрозвитку знання, у ході якого виникають нові проблеми, а також висуваються ті або інші концептуальні ідеї, у тому числі й гіпотези. Поряд з теоретичними, існують і практичні проблеми.

3.4.5. Наукова гіпотеза

Зазвичай гіпотезою називають форму теоретичного знання, що містить припущення, сформульоване на основі ряду даних або фактів, істинне значення якого поки невизначене і має потребу в доказі. Гіпотетичне знання носить імовірнісний, а не достовірний характер і вимагає перевірки, обґрунтування. У ході доказу висунутих гіпотез: а) одні з них стають істинною теорією; б) інші видозмінюються, уточнюються і конкретизуються; в) треті відкидаються, перетворюються на омани, якщо перевірка дає негативний результат. Висування нової гіпотези, як правило, опирається на результати перевірки старої, навіть у тому випадку, якщо ці результати були негативними.

Так, наприклад, висунута М. Планком квантова гіпотеза після перевірки стала науковою теорією, а гіпотези про існування “теплороду”, “флогістона”, “ефіру” та ін., не знайшовши підтвердження, були спростовані, перейшли в омани. Стадію гіпотези пройшли і відкритий Д. І. Менделєєвим періодичний закон, і теорія Ч. Дарвіна й ін. Велика роль гіпотез у сучасній астрофізиці, геології та інших науках, які оточені “лісом гіпотез”.

Видатні вчені добре розуміли важливу роль гіпотези для наукового пізнання. Дмитро Менделєєв(1834 – 1907) вважав, що в організації цілеспрямованого, планомірного вивчення явищ ніщо не може замінити побудови гіпотез. «Они, – писав він, – науке и особенно её изучению необходимы. Они дают стройность и простоту, каких без их допущения достичь трудно. Вся история наук это показывает. А потому можно смело сказать: лучше держаться такой гипотезы, которая может со временем стать верною, чем никакой» [23]. Згідно з Менделєєвим, гіпотеза є необхідним елементом природничого пізнання, що обов'язково містить у собі: а) збирання, опис, систематизацію і вивчення фактів; б) складання гіпотези або припущення про причинний зв'язок явищ; в) дослідну перевірку логічних наслідків з гіпотез; г) перетворення гіпотез у достовірні теорії або відкидання раніше прийнятої гіпотези і висування нової. Д. І. Менделєєв ясно розумів, що без гіпотези не може бути достовірної теорії: «Наблюдая, изображая и описывая видимое и подлежащее прямому наблюдению при помощи органов чувств, мы можем надеяться, что сперва явятся гипотезы, а потом и теории того, что ныне приходится положить в основу изучаемого» [24].

Великий британський філософ, логік і математик Альфред Уайтхед(1861 – 1947) підкреслював, що систематичне мислення не може прогресувати, не використовуючи деяких загальних робочих гіпотез зі спеціальною сферою застосування. Такі гіпотези направляють спостереження, допомагають оцінити значення фактів різного типу і пропонують певний метод. Тому, вважає Уайтхед, навіть неадекватна робоча гіпотеза, підтверджувана хоча б деякими фактами, все-таки краще, ніж нічого. Вона хоч якось впорядковує пізнавальні процедури. Вказуючи на важливе значення гіпотез для прогресу наукового пізнання, британський учений відзначає, що «достаточно развитая наука прогрессирует в двух отношениях. С одной стороны, происходит развитие знания в рамках метода, предписываемого господствующей рабочей гипотезой; с другой стороны, осуществляется исправление самих рабочих гипотез» [25].

Наука нерідко змушена приймати дві або більше конкуруючих робочих гіпотез, кожна з яких має свої достоїнства і недоліки. Оскільки такі гіпотези несумісні, то, на думку Уайтхеда, наука намагається примирити їх шляхом створення нової гіпотези з більш широкою сферою застосування. При цьому висунута нова гіпотеза повинна бути піддана критиці з її ж власної точки зору.

Таким чином, гіпотеза може існувати лише доти, поки не суперечить безсумнівним фактам досліду, у протилежному випадку вона стає просто фікцією. Вона перевіряється відповідними дослідними фактами (і особливо експериментом), одержуючи характер істини. Гіпотеза є плідною, якщо може привести до нових знань і нових методів пізнання, до пояснення широкого кола явищ.

У сучасній методології термін “гіпотеза” вживається принаймні в двох основних значеннях: а) як форматеоретичного знання, що характеризується проблематичністю і невірогідністю; б) як методрозвитку наукового знання. Тут ми розглянемо пункт (а), а гіпотезу як науковий метод – у підрозділі 4.3.2.

Як форма теоретичного знання, гіпотеза повинна відповідати деяким загальним умовам, які необхідні для її виникнення і обґрунтування і яких потрібно дотримувати при побудові наукової гіпотези незалежно від галузі наукового знання. Такими умовами є:

а) виділена наукова гіпотеза повинна відповідати встановленим у науці законам. Наприклад, жодна гіпотеза не може бути плідною, якщо вона суперечить закону збереження і перетворення енергії;

б) гіпотеза повинна бути погоджена з фактичним матеріалом, на базі якого і для пояснення якого вона висунута. Інакше кажучи, вона повинна пояснити всі наявні безсумнівні факти. Але якщо який-небудь факт не пояснюється даною гіпотезою, останню не слід відразу відкидати, а потрібно більш уважно вивчити, насамперед, сам факт, шукати нові факти;

в) гіпотеза не повинна містити в собі протиріч, які забороняються

законами формальної логіки. Але протиріччя, що є відображенням об'єктивних протиріч, не тільки припустимі, але й необхідні в гіпотезі (такою, наприклад, була гіпотеза відомого французького фізика Луї де Бройля(1892 – 1987) про наявність у мікрооб'єктів протилежних – корпускулярних і хвильових – властивостей, що потім стала теорією);

г) гіпотеза повинна бути по можливості простою, не містити нічого зайвого, чисто суб'єктивного, ніяких довільних допущень, що не випливають з необхідності пізнання об'єкта таким, який він у дійсності (яким він є “насправді”). Але ця умова не скасовує активності суб'єкта у висуванні гіпотез;

д) гіпотеза повинна бути застосовною до більш широкого класу досліджуваних споріднених об'єктів, а не тільки до тих, для пояснення яких вона спеціально була висунута;

е) гіпотеза повинна припускати можливість свого підтвердження або спростування: або прямо – безпосереднє спостереження тих явищ, існування яких передбачається даною гіпотезою (наприклад, припущення У. Леверьє про існування планети Нептун); або побічно – шляхом виведення наслідків з гіпотези та їх подальшої дослідної перевірки (тобто зіставлення наслідків з фактами). Однак другий спосіб сам по собі не дозволяє встановити істинність гіпотези в цілому, він тільки підвищує її ймовірність.

Говорячи про гіпотези, потрібно мати на увазі, що існують різні їх види.Характер гіпотез визначається багато в чому тим, стосовно якого об'єкта вони висуваються. Так, виділяють гіпотези загальні, часткові і робочі (розподіл – певною мірою умовний). Перші – це обґрунтовані припущення про закономірності різного роду зв'язків між явищами. Загальні гіпотези – фундамент побудови основ наукового знання. Другі – це теж обґрунтовані припущення про походження і властивості одиничних фактів, конкретних подій та окремих явищ. Треті – це припущення, що висунуті, як правило, на перших етапах дослідження і служать його напрямними орієнтирами, відправним пунктом подальшого руху дослідницької думки.

Існують і так звані “ad hoc-гіпотези”(від лат. ad hoc – до цього, для даного випадку). Кожна з них – це припущення, висунуте з метою розв’язання завдань, що стоять перед випробовуваною теорією, і виявилось, в остаточному підсумку, помилковим варіантом її розвитку. Звичайно такі гіпотези є порушенням загальновизнаних критеріїв науковості. Однак вчені іноді свідомо йдуть на порушення цих критеріїв, вдаючись до допомоги ad hoc-гіпотез “в ім'я порятунку” випробовуваної теорії, що стикається з конкретними труднощами (неможливість передбачення нових фактів, адаптації до нових експериментальних даних та ін.). Варто мати на увазі, що гіпотези, які дозволяють успішно вирішувати певні проблеми, цілком можуть виявитися надалі гіпотезами ad hoc.

У висновку наведемо висловлення про наукову гіпотезу видатного французького математика і астронома Пьєра Лапласа(1749 – 1827). У своїй “Небесній механіці” 1805 року він писав: «...Слабость человеческого ума часто требует помощи гипотезы для установления взаимосвязи фактов. Если мы ограничиваем гипотезу таким её применением и позаботимся о том, чтобы не приписывать ей того реального значения, которым она не обладает, и будем затем часто поправлять её новыми наблюдениями, то мы сможем, в конце концов, обнаружить истинные причины этих явлений...» [26].

Серед теоретичних форм наукового пізнання особливе місце посідає наукова картина світу, до розгляду якої ми й переходимо.

3.4.6. Наукова картина світу

Наукова картина світу –це теоретична форма наукового знання, сукупність уявлень про дійсність, отримана в процесі емпіричного і теоретичного вивчення різних галузей реальності. Вона формується на основі створених наукових теорій і впливає на науковий пошук, структуру і зміст наукових теорій майбутнього. Одним з перших поняття наукової картини світу ввів у методологічний контекст відомий німецький фізик Генріх Герц(1857–1894) у своїй фундаментальній праці “Принципи механіки, викладені у новому зв’язку” (1894) [27].

Узагальнена характеристика предмета дослідження вводиться в картину світу за допомогою уявлень:

а) про фундаментальні об'єкти, з яких припускаються побудованими всі інші об'єкти, досліджувані відповідною наукою;

б) про типологію досліджуваних об'єктів;

в) про загальні закономірності їхньої взаємодії;

г) про просторово-часову структуру реальності.

Всі ці уявлення можуть бути описані в системі онтологічних принципів, за допомогою яких есплікується картина досліджуваної реальності і які виступають як основа наукових теорій відповідної дисципліни.

Наприклад, принципи :

- світ складається з неподільних корпускул;

- їхня взаємодія здійснюється як миттєве передавання сил по прямій;

- корпускули та утворені з них тіла переміщаються в абсолютному просторі із плином абсолютного часу ;

- описують картину фізичного світу, яка склалась у другій половині XVII ст. і отримала згодом назву механістичної картини світу.

Перехід від механістичної до електродинамічної(остання чверть XIX ст.), а потім до квантово-релятивістської картинифізичної реальності (перша половина XX ст.) супроводжувався зміною системи онтологічних принципів фізики. Особливо радикальним він був у період

становлення квантово-релятивістської фізики (перегляд принципів неподільності атомів, існування абсолютного простору-часу, лапласівської детермінації фізичних процесів).

За аналогією з фізичною картиною світу можна виділити картини реальності в інших науках (хімії, біології, астрономії й т. д.). Серед них також існують, історично змінюючи один одного, типи картин світу, що виявляється при аналізі історії науки.

Зв'язок картини світу з ситуаціями реального досвіду особливо чітко проявляється тоді, коли наука починає вивчати об'єкти, для яких ще не створено теорії і які досліджуються емпіричними методами. Крім безпосереднього зв'язку з досвідом картина світу має з ним опосередковані зв'язки через основи теорій, які утворюють теоретичні схеми і сформульовані щодо них закони.

Картину світу можна розглядати як деяку теоретичну модель досліджуваної реальності.Але це особлива модель, відмінна від моделей, що лежать в основі конкретних теорій. Вони відрізняються за ступенем спільності: на ту саму картину світу може опиратися безліч теорій, у тому числі й фундаментальних. Наприклад, з механістичною картиною світу були пов'язані механіка Ньютона – Ейлера, термодинаміка і електро- динаміка Ампера – Вебера.

3.5. Теорія як ідеал наукового пізнання. Теорія і реальність

Слово “теорія” має давню історію, і його зміст відрізнявся від сучасних експлікацій у філософії науки. Так, давньогрецьке слово “теорія” означає “дослідження”. Згідно з Аристотелем, “теорія” – це таке знання, яке шукають заради нього самого, а не для якихось безпосередньо утилітарних цілей. Крім того, теоретичне знання в Древній Греції розробляли і зберігали не жерці, а світські люди, тому вони не надавали йому сакральних рис і навчали всіх бажаючих і здатних до науки людей.

Для науки XVIII ст. було характерним уявлення про наукову теорію як дзеркальне відображення об'єктивної реальності, причому таке відображення дає повну картину даної галузі дійсності. Крім того, вважалося, що в самому об'єктивному світі немає ніякої ймовірності, тому і теорія принципово не повинна містити в собі ймовірності. Це була дуже важлива методологічна установка, яка багато в чому визначала стиль наукового мислення того часу. З цієї позиції розглядали будь-яку галузь дійсності. Наприклад, при побудові теорії соціальних явищ за зразок звичайно брали небесну механіку і намагалися висунути основні принципи (свободи, братерства, рівності і т. д.), за допомогою яких можна було б описати будь-яке соціальне явище так само, як за допомогою принципів механіки, всесвітнього тяжіння можна пояснити небесні явища. Тим самим, ми маємо справу з редукціоністськоюметодологічною установкою, про яку докладніше буде сказано в наступній темі.

Серед численних трактувань змісту поняття “теорія” виділимо два – теорії в широкому розумінні (як протиставлення практиці) і теорії у вузькому розумінні, як найбільш розвинену – насамперед, у логіко-концептуальному плані – форму наукового знання. Далі ми будемо мати справу переважно з теоріями у вузькому розумінні, тобто з науковимитеоріями. Їх можна розглядати в рамках принаймні двох підходів.

У рамках першого – назвемо його умовно формально-логічним– теорію можна подати у вигляді відносно однорідної мови і такою, що має досить просту структуру, яку, в свою чергу, можна подати у вигляді впорядкованої пари (її також називають реляційною системою або алгебраїчною структурою, про яку йшла мова в попередньому параграфі, тобто множиною з відношеннями):

Т = <A, |–>,

Тут Апозначає вихідний (наприклад, аксіоматичний) базис теорії, а |–– сукупність логічних правил висновку і процедуру розв’язання базових рівнянь (якщо такі є в наявності). Так виглядає структура більшості теорій у логіці та математиці, тому що саме в цих наукових дисциплінах теорії організовані аксіоматично (про аксіоматичний метод – див. далі в підрозділі 4.3.2.), тобто такі теорії, у яких можна виділити дві частини (два шари знання) – вихідну (базову) і виведену з неї.

Підкреслимо ще раз: так просто структура наукової теорії виглядає лише у випадку логічних і математичних теорій. Для фактуальнихже теорій ситуація помітно ускладнюється. Нагадаємо, що фактуальними ми назвали наукові дисципліни, предметну галузь яких складають не чисто ідеальні сутності (як це має місце в логіці і математиці), а явища і процеси або факти, що їх відображають. Теорії в таких дисциплінах ми також будемо далі називати фактуальними.

Другий підхідвраховує складність теорії, причому складність різного характеру. Така, складність фактуальної теорії пов’язана з неоднорідністю мовитих фактуальних дисциплін, до яких вони належать, і їхню структуру можна подати у вигляді впорядкованої трійки:

Тf = < LТ, C, LO >,

де LTі LOпозначають відповідно теоретичну мовуі мову спостереження, а Спозначає сукупність так званих правил відповідності(їх інакше називають правилами кореспонденції або просто С-правилами. Див. докладніше в [28]. Функція С-правил – зв'язок LTз LO. Так, як С-правила можна розглядати операціональні визначення. Наприклад, у рівняння Максвелла теорії електромагнітного поля входить векторна функція H(x, y. z), що виражає напруженість магнітного поля. Це – теоретичний об'єкт, що є елементом LT. Комплекс правил, що забезпечує можливість проведення процедури вимірювання згаданої напруженості, і становить множину С.Іншими словами, ці правила абстрактну ситуацію рівнянь Максвелла (з мови LT), так би мовити, “доводять до числа”, до експериментальної ситуації, до вимірних величин мови LО.

3.5.1. Наукова теорія як складна система

Наукову теорію як складну систему можна подати такою, що складається принаймні з чотирьох підсистем:

а) логіко-лінгвістичної;

б) модельно-репрезентативної;

в) прагматико-процедурної та;

г) проблемно-евристичної [29].

Тут доречно нагадати підрозділ 2.2, і особливо те в ньому, що стосується мови взагалі, і мови науки зокрема. Справа в тому, що у мовній формі виражається будь-яка інформація про зовнішній і внутрішній світ людини. Але не вся вона має відношення до науки і тим більше до наукових теорій. Так, за допомогою мовних засобів викладається зміст літературних творів, виписуються медичні рецепти, описуються рекомендації з керування автомашиною, задаються правила поведінки в суспільстві й т. д. Мінімальною вимогою до того, щоб знання, яке виражається за допомогою мови, було науковим, є особлива форма його викладу. Вона повинна бути досить переконливою, упорядкованою, несуперечливою, такою, що піддається перевірці, допускати рух як від загального до часткового, так і навпаки. Багато цих якостей знання підпадають під поняття його логічної організації.

Відзначимо, що логічно організувати можна лише те, що вже має мовну форму вираження. Саме логіко-лінгвістичнапідсистема і забезпечує функціонування наукової теорії як способу мовного (або лінгвістичного) вираження і логічної організації знання.

У цій підсистемі виділяються такі елементи, які утворюють відповідні рівні її ієрархії:

- поняття;

- алфавіти (словники) мов наукової теорії;

- правила побудови виразів мов наукової теорії з елементів алфавітів;

- мови наукової теорії, що є системами виразів;

- правила перетворення одних виразів на інші;

- аксіоми (подані у вигляді певних виразів основні закони і положення теорії);

- особливі (у тому числі логічні) правила виведення з аксіом наслідків (теорем, виведених законів);

- обчислення (у тому числі логічні), які є системами, що складаються з аксіом, правил виведення і теорем;

- логічні різноманіття, які є певними системами обчислень і прикладом яких можуть служити вежі обчислень.

Багато з перерахованих елементів мають системну природу, тобто є особливими системами. Так, наукові поняття, як правило, є складними

системними утвореннями, в яких виділяються різні взаємопов’язані елементи (сторони понять). Наприклад, при традиційному логічному аналізі понять кажуть про їхній обсяг, зміст і про закон оберненого співвідношення між обсягом і змістом поняття.

Перераховані вище елементи і рівні логіко-лінгвістичної підсистеми у всьому їхньому складі не обов'язково виявляються у всіх реально існуючих теоріях, тобто розглянута ієрархія є в певному сенсі “ідеальною”. Особливо це стосується вищих її рівнів. Пояснюється це, по-перше, тим, що теорії можуть перебувати на різних етапах розвитку, що зазвичай проявляється в русі знизу вгору в цій “ідеальній” ієрархії. Чим вищий розвиток теорії, тим більше число рівнів вона містить.

По-друге, ступінь розвитку теорії виражається й у відокремленості, і в розвиненості кожного з її рівнів. Так, наприклад, у фізиці (за винятком статики) до Г. Галілея практично не використовувалась математика з її численними мовами. Фізичні поняття виражалися за допомогою природної мови, а операції з ними здійснювалися за її правилами. Лише з появою математичних мов, типу мов диференціального та інтегрального обчислень, відкрились можливості для адекватного вираження багатьох понять фізики (швидкість, прискорення, сила та ін.) і встановлення між ними зв'язків, які відображають реальні відносини фізичного світу. Проте і зараз у теоріях класичної фізики фактично не виділені рівні логічних обчислень, і тим більше рівень веж обчислень.

По-третє, методологія науки приділяла різну увагу вивченню цих рівнів. Якщо мати на увазі точні методи методології, то найбільший успіх був досягнутий при вивченні рівня логічних обчислень.

Звернемося тепер до модельно-репрезентативної підсистеми.Її складна на перший погляд назва відображає те, що ця підсистема функціонує як система властивих теорії форм і способів уявлення (репрезентації) зовнішньої реальності.

Знання, пов'язане з теорією, розглядається з боку цієї підсистеми не в плані його мовного вираження і логічної організації, а в плані того, як воно подає зовнішні об'єкти в єдності з їхніми властивостями, відносинами, закономірностями і тенденціями. Ця підсистема є ніби призмою, через яку вчений дивиться на предметну область теорії. Причому ця призма не залишається незмінною.

В ході розвитку теорії бачення світу перетерплює істотні зміни. Загальною тенденцією тут є перехід від повсякденних уявлень (моделей) реальності до таких, які не мають безпосередньо-почуттєвих аналогів. Наприклад, антична фізика моделювала матеріальний світ як систему досить відчутних фізичних стихій (води, землі, вогню і повітря) та їхніх властивостей. Класична фізика уявляє світ інакше, трактуючи його як динамічну систему взаємодіючих за допомогою сил матеріальних точково-подібних корпускул, які мають просторове положення і масу.

Більш багату і разом з тим ще більш далеку від повсякденних уявлень картину світу змальовує сучасна фізика. Основу світу вона бачить в існуванні декількох сотень видів різних елементарних частинок, які мають значний перелік незвичайних властивостей: спін, електричний, адронний, лептонний та інші заряди. Елементарні частинки вже не розглядаються як незмінні об'єкти – вони перетворюються один на одного, перебувають у неспинній взаємодії з вакуумом, закономірності їхньої поведінки визначаються еволюцією Всесвіту в цілому.

Кожній окремій фізичній теорії властивий особливий клас більш часткових моделей. Так, основними моделями теорії коливань є моделі маятника, гармонічного і ангармонічного осцилятора, а сучасної теорії елементарних частинок – моделі кварків, моделі партонів, модель струн, модель суперструн і т. д.

Ця ситуація характерна не тільки для фізичних, хімічних, біологічних та інших природничо-наукових теорій. Вона такою ж мірою проявляється і при більш уважному аналізі соціальних теорій. Так, економічні теорії “дивляться” на економічні явища і відносини крізь призму моделей ринку, товарно-грошових відносин, простого і розширеного відтворення і под. Більш абстрактними є такі математичні моделі економіки, як балансові, системи масового обслуговування, міжгалузеві, керування запасами, госпрозрахункового підприємства, господарського об'єднання і под. У сучасній психології такий найскладніший об'єкт, як мислення, моделюється як сукупність уявлень, як послідовність інтелектуальних операцій, як деякий мотивований процес, як система оброблення інформації й т. д.

Таким чином, сукупність моделей реальності, використовуваних науковою теорією, є такою же істотною її характеристикою, як і її мови. Але як мови не є елементами вихідного рівня ієрархії логіко-лінгвістичної підсистеми, так і моделі перебувають на досить високих рівнях ієрархії модельно-репрезентативної підсистеми.

Розглянуті підсистеми розкривають те, що можна було б назвати анатомією теорії, тобто її будовою, яку розуміють як сукупність пов'язаних між собою елементів. Ці підсистеми тільки частково відображають деякі аспекти “життєдіяльності” теорії, процеси, які протікають у ній, принципи регуляції цих процесів.

Слід зазначити, що саме уявлення про цю “життєдіяльність” залежить від наявної картини будови теорії. Пояснимо це положення на наступному прикладі. Якби наші погляди на анатомію людини зводилися винятково до виділення кістяка, то, щоб бути послідовними, ми були б змушені єдиним видом життєдіяльності людини вважати її механічні рухи. Поза нашим полем зору залишилися б різні процеси травлення, передавання нервових імпульсів, м'язових скорочень, не кажучи вже про найскладніші і поки маловивчені процеси навчання, запам'ятовування, мислення і свідомості. Щось подібне відбулося й у ті часи вивчення теорії,

коли вона ототожнювалася з її логіко-лінгвістичною підсистемою. Тоді як практично єдиний гідний теорії вид її життєдіяльності розглядалися процеси міркувань і доказів, які протікають за дедуктивною схемою.

Чим повніше і глибше наше уявлення про будову теорії, тим повніші і глибші наші погляди на властиві теорії форми “життєдіяльності”. Щодо цього принципово важливим, поряд з виділенням модельно-репрезентативної підсистеми, виявляється і виділення проблемно-евристичної підсистемияк особливої частини будь-якої наукової теорії.

Це виділення обумовлене тією вагомою обставиною, що з практичної точки зору наукова теорія виступає незамінним інструментом постановки і розв’язання різних пізнавальних і практичних завдань. Причому умовою розв’язання більшості практичних завдань є постановка і розв’язання їхніх теоретичних аналогів. Наростаючі в житті, на практиці протиріччя при їхньому теоретичному осмисленні трансформуються в теоретичні проблеми, які повинні бути вирішені теоретичними засобами і методами. В свою чергу, отримані теоретично розв’язанням теоретичних проблем повинні вказати шляхи найбільш ефективного розв’язання практичних завдань і протиріч, які стоять за ними.

Багато в чому завдяки проблемно-евристичній підсистемі здійснюється зв'язок внутрішніх і зовнішніх механізмів розвитку наукової теорії. З одного боку, потреби, що виникають у суспільстві, і протиріччя приводять до постановки практичних завдань, з розв’язанням яких пов'язується досягнення тих або інших корисних для суспільства результатів. З іншого боку, такі практичні завдання, не знаходячи рішення на досягнутому рівні, трансформуються в ще не вирішені даною теорією теоретичні завдання. Вирішити ці завдання виявляється можливим лише через подальший розвиток теорії.

Суспільна природа людини така, що вона завжди намагається змінити, перетворити навколишню дійсність. Інша справа, що це намагання не повинно вести до її руйнування, яке підриває основи буття людини. Але в кожному разі людині важливо не тільки пізнати цю дійсність, але й практично перетворити її. Більше того, за великим рахунком пізнання світу виступає як умова його перетворення. Відповідно до цього і наукова теорія може бути розглянута як особливий механізм розв’язання пізнавальних і практичних завдань.

Як немає універсальних машин і механізмів, здатних виконувати будь-які дії та операції, так і немає теорій, що виступають як “вирішальники” будь-яких проблем, – коло розв'язуваних завдань завжди більш-менш обмежене. В цьому плані важливою сутнісною характеристикою теорії є система розв'язуваних нею проблем. Ця система не залишається незмінною в процесі розвитку теорії. Після розв’язання старих проблем виникають нові, переглядаються наявні методи розв’язання, одні завдання розглядаються як окремі випадки інших і т. д.

Щоб переконатися в цьому, досить порівняти ті завдання, які хвилювали античних геометрів, і ті, над якими б'ються сучасні математики.

Відзначимо, що в ході розвитку науки більшість її проблем виникають відразу як проблеми теорії, і їх тим більше, чим досконаліша наука. Дійсно, багато проблем, які зараз вважаються теоретичними і вирішуються теоретичними методами, вперше були поставлені до виникнення перших наукових теорій. Однак згодом бурхливий розвиток науки істотно змінив ситуацію – складність і нетривіальність проблем, розв'язуваних сучасною наукою, майже не залишає шансів для їхньої постановки людям, що не знають відповідних теорій, тобто дилетантам.

Проблемно-евристична підсистема охоплює і такі аспекти наукового знання (тісно пов'язані з його проблемним характером), як евристичність, відносний ступінь обґрунтованості і строгості, гіпотетичність. Навіть у математичних теоріях, які вважаються втіленнями строгості й точності, використовуються недостатньо обґрунтовані методи, індуктивним способом знаходяться рішення багатьох завдань, висуваються гіпотези, ідеї. Відзначимо, що іноді гіпотези виявляються істинними і переходять у розряд законів теорії. В інших випадках вони спростовуються і виключаються з теорій. Але і серед них нерідко є гіпотези та ідеї, що принесли певну користь, але надалі виявились неспроможними.

Сказане підводить до думки про співіснування двох частин розглянутої підсистеми – проблемної та евристичної. Основними елементами проблемної частини проблемно-евристичної підсистеми є задачі, запитання, завдання, запити, а до евристичної частини належать гіпотези, ідеї, різні види евристик, прийоми, методи, які ефективно працюють, але поки ще недостатньо обґрунтовані. Вони є основою для побудови гіпотетичних, евристичних і под. мов, на базі яких потім (на більш високих рівнях цієї підсистеми) створюються обчислення гіпотез, ідей, алгебри евристик.

Відзначимо, що в розглянутих вище підсистемах кожному їхньому елементу властиві свої форми ”життєдіяльності”. Так, у логіко-лінгвістичній підсистемі одні твердження виводяться з інших; у модельно-репрезентативній підсистемі деякі факти отримуються в результаті індуктивних узагальнень; у проблемно-евристичній підсистемі розв’язуються завдання і т. д. Крім того, теорія не буде інструментом діяльності, якщо вчений не переконаний у достатній обґрунтованості та ефективності її методів, в адекватності її моделей, у принциповій можливості розв'язання пов'язаних з нею проблем, в обґрунтованості її вихідних аксіом, у правильності властивих їй методів і способів міркування і т. д. Іншими словами, кожен з елементів теорії, крім властивих йому форм життєдіяльності, характеризується й особливими ціннісними, оціночними властивостями. Найбільш відома така властивість пов'язана з оцінюванням істинності тверджень. Причому зауважується різниця між суб'єктивними оцінками і об'єктивною істинністю. Багато хто

вважає, що тільки об'єктивна істинність, а не переконаність здатна “поховати” теорію або врятувати її від загибелі.

Проте історії науки відомо чимало прикладів оберненого. Так, саме переконаність у правильності електромагнітної теорії англійського фізика Джеймса Максвелла(1831–1879) дозволила німецькому фізику Генріху Герцу відкрити електромагнітне випромінювання. Сумнів у правильності просторово-часових уявлень класичної механіки стимулював А. Ейнштейна в створенні теорії відносності. Без упевненості в справедливості закону збереження матерії не була б відкрита така елементарна частинка, як нейтрино. А без віри в поняття нескінченно малої величини, яке ввів Готфрід Лейбніц(1646–1716), не з'явився б у сучасній математиці такий її напрямок, як нестандартний аналіз. Ряд подібних прикладів можна продовжити.

Однак істинність – не єдина і аж ніяк не універсальна оцінка елементів теорії. Так, розв’язання задач може оцінюватися в плані їхньої оригінальності, простоти, ступеня універсальності, методи – у плані евристичності, раціональності й т. д.

Таким чином, ми дійшли висновку, що в структурі наукової теорії має сенс виділити також прагматико-процедурну підсистему, яка, в свою чергу, складається з двох частин – операціональноїта аксіологічної. Основними елементами першої є когнітивні методи, процедури, алгоритми дій (іменування, дедукції, індукції, побудови моделей, розв’язання задач) з різними елементами з інших підсистем теорії, а також з об'єктами предметної області теорії (процедури вимірювань, спостережень, експериментів). Аксіологічна частина містить систему різних оцінок, норм, цілей. З них можуть утворюватися різні алгебри та обчислення.

Не дивлячись на виняткову важливість останніх двох частин, вони до теперішнього часу методологічно маловивчені. Однак, слід зазначити, що й інші підсистеми досліджені тільки частково, неповно.

Наведемо тепер кілька прикладів зв'язків між підсистемами наукової теорії. Якщо звернути увагу на зв'язки модельно-репрезентативної підсистеми з іншими підсистемами, то ми побачимо, що моделі описуються деякою мовою (зв'язок з логіко-лінгвістичною підсистемою), будуються за допомогою певних процедур і алгоритмів (зв'язок з прагматико-процедурною підсистемою), а сама побудова в багатьох випадках заснована на тих або інших ідеях і гіпотезах (зв'язок з проблемно-евристичною підсистемою). Тим самим, для повноти опису теорії має сенс виділити також і підсистему зв'язківміж її першими чотирма підсистемами.

3.5.2. Теорія і реальність

Вкажемо ще на один аспект відношення теорії до реальності. Астро-номія з часів давньогрецького математика й астронома Евдокса(408 – 355 до н. е.), – від Птолемея і до Коперніка – керувалася так званим принципом “порятунку явищ”: вона розглядала свої теорії як зручні математичні фікції, з яких варто надати перевагу тим, які найбільш добре узгоджуються зі спостережуваними фактами (“рятують явища”). Цей принцип базувався на характерній для античної (і близької до неї середньовічної) науки відмінності математичного і фізичного підходів: математик може сконструювати модель, за допомогою якої можна описати рух небесних тіл, але його конструкція не претендує на розкриття реальних причин цього руху; таке пояснення, як думали стародавні та середньовічні астрономи, може дати лише фізика, а не математика. Поділ фізики як науки, що пояснює причини, і математики як науки, що конструює гіпотези для “порятунку явищ”, базувався ще на одній передумові, а саме на переконанні, що астрономія, у якій саме і застосовуються математичні фікції, завжди має справу з приладами, а тому її висновки лише приблизні [30].

3.6. Дисциплінарна структура науки

Раніше, у підрозділі 2.2, було відзначено, що однією з важливих ознак науковості знання є його предметна визначеність. Питання про предметну визначеність наукового знання тісно пов'язане з проблемою дисциплінарної організації науки і проблемою класифікації наук (наукових дисциплін). В сучасному наукознавстві та філософії науки розрізняють природничі, соціально-гуманітарні, технічні та “гібридні”(або синтетичні – типу кібернетики, семіотики, когнітології і под.).

Особливе місце надається математиці і логіці; вони не належать ні до одного з відзначених типів наукових дисциплін. У цій класифікації акцентується увага на специфіці предметної галузі наукової дисципліни – математики, фізики, біології, соціальних наук і под. Наприклад, математика вивчає ідеальні структури, у ній відсутня норма експериментальної перевірки теорії, але для фактуальних наук вона обов'язкова. У фізиці існують особливі нормативи обґрунтування її розвинених математизованих теорій. Вони виражаються, наприклад, у принципах спостережуваності, відповідності, інваріантості. Ці принципи18

Специфіка досліджуваних об'єктів неодмінно позначається на характері ідеалів і норм наукового пізнання, і кожен новий тип системної регулюють фізичне дослідження, але вони надлишкові для наук, що тільки вступають у стадію теоретизації та математизації.

18 Більш детально про них піде мова в підрозділі 4.2.

організації об'єктів, що втягується в орбіту дослідницької діяльності, як правило, вимагає трансформації ідеалів і норм наукової дисципліни.

Але не тільки специфікою об'єкта обумовлені їхні функціонування і розвиток. У їхній системі виражений певний образ пізнавальної діяльності, що формується під впливом соціальних потреб, випробовуючи вплив світоглядних структур, що лежать у фундаменті культури тієї або іншої історичної епохи.

Наведене уявлення про дисциплінарну структуру наукового знання – результат розвитку науки та її взаємозв'язків з іншими сферами знання. Тому має сенс хоча б коротко розглянути еволюцію цих взаємозв'язків у контексті проблеми класифікації наук.

3.6.1. Класифікація наук

Одна з перших класифікацій, звернена на саму науку, була запропонована Ф. Бекономяк узагальнення відомого в його час кола знань. У своєму епохальному творі “Про достоїнство і примноження наук” він створив широку панораму наукових знань, включаючи в “дружну родину” наук також і поезію.

В основу беконовської класифікації наук покладені основні здатності людської душі: пам'ять, уява, розум. Тому класифікація набуває токого вигляду: пам'яті відповідає історія; уяві – поезія; розуму – філософія.

Можливо, правий був Ф. Бекон, пропонуючи подивитися на поезію як на зображення дійсності не такою, як вона є, а залежно від свідомості та емоцій людини. Історія, в свою чергу, є наукою, оскільки претендує на опис реальних і дійсних одиничних фактів і подій. Бекон додає до неї епітет “природна”. Цивільна історія повинна описувати явища людського буття. Філософія є узагальненим пізнанням і теж розпадається на ряд предметів.

До кінця XVIII ст. у природознавстві вважалося, що всі об'єкти природи зв'язані один з одним ніби грандіозним єдиним ланцюгом, що веде від найпростіших речовин, від елементів і мінералів через рослини і тварин до людини. Наприклад, великому німецькому поету і мислителю Іоганну Ґете(1749 – 1832) світ бачився суцільною “метаморфозою” форм. Уявлення про якісно відмінні“щаблі організованості” природи були розвинені німецькими філософами-класиками Ф. Шеллінгом та Г. Гегелем.

Видатний представник німецької класичної філософії Фрідріх Шеллінг ставив перед собою завдання послідовно розкрити всі етапи розвитку природи в напрямку до вищої мети, тобто розглянути природу як доцільне ціле, призначення якого – у породженні свідомості. Виділені Гегелем щаблі природи зв'язувалися з різними етапами еволюції, трактованої як розвиток і втілення творчої діяльності “світового духу”, що носить у Гегеля назву абсолютної ідеї. Гегель говорив про перехід

механічних явищ до хімічних (так званий хімізм) і далі – до органічного життя (організм) і практики.

Значною віхою на шляху становлення класифікації наук було вчення французького мислителя Клода де Сен-Симона(1760 – 1825). Підбиваючи підсумки розвитку науки свого часу, Сен-Симон стверджував, що розум прагне обґрунтувати свої судження на спостережуваних і обговорюваних фактах. Розум на позитивному фундаменті емпірично даного вже перетворив астрономію і фізику. Окремі науки є елементами загальної науки – філософії. Остання стала напівпозитивною, коли часткові науки стали позитивними, і стане, згідно з Сен-Симоном, зовсім позитивною, коли всі окремі науки стануть позитивними. Це здійсниться тоді, коли, наприклад, фізіологія і психологія будуть засновані на спостережуваних і обговорюваних фактах, тому що не існує явищ, які не були б або астрономічними, або хімічними, або фізіологічними, або психологічними. У рамках своєї натурфілософії Сен-Симон намагався відшукати універсальні закони, що керують всіма явищами природи і суспільства, перенести прийоми природничих дисциплін на галузь суспільних явищ. Він прирівнював органічний світ до плинної матерії та уявляв людину як організоване плинне тіло. Розвиток природи і суспільства він витлумачував як постійну боротьбу твердої і плинної матерії, підкреслюючи багатоманітний зв'язок загального з навколишньою дійсністю.

Засновник позитивістського напряму в філософії та особистий секретар Сен-Симона О. Контзапропонував враховувати так званий закон трьох стадій інтелектуальної еволюції людства.Згідно з цим законом, кожна галузь наших знань проходить три стадії: теологічну(“фіктивну”), метафізичну(“відволікальна”) і наукову(“позитивну”). На першій стадії, для якої характерне панування духівництва і військової влади, людина пояснює явища природи як породження особливої волі речей або надприродних сутностей (фетишизм, політеїзм, монотеїзм). На другій стадії – при пануванні філософів і юристів – явища природи пояснюються абстрактними причинами, “ідеями” і “силами”, гіпостазованими абстракціями. На третій, позитивній стадії, для якої характерне об'єднання теорії та практики, людина задовольняється тим, що, завдяки спостереженню і експерименту, виділяє зв'язки явищ і на основі тих зв'язків, які виявляються постійними, формує закони. Свій закон трьох стадій Конт запропонував вважати основою для розроблення класифікації наук. На його думку, класифікація повинна відповідати двом основним умовам – “догматичному” та історичному.

Перше полягає в розташуванні наук відповідно до їх послідовної залежності, так щоб кожна опиралася на попередню і підготовляла наступну. Друга умова пропонує розташовувати науки згідно з ходом їхнього дійсного розвитку – від більш давніх до більш нових.

Різні науки розподіляються залежно від природи досліджуваних явищ або за їхньою спадною спільністю і незалежністю, або за зростаючою складністю. В ієрархії наук велике значення має ступінь зменшення абстрактності і збільшення складності. Кінцевою метою всякої теоретичної системи виступає людство. Ієрархія наук така: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія і соціологія. Перша з них становить відправний пункт останньої, що є, як вже було сказано, єдиною основною метою всякої позитивної філософії.

В основу класифікації О. Конт кладе принципи руху від простого до складного, від абстрактного до конкретного, від древнього до нового. І хоча більш складні науки ґрунтуються на менш складних, це не означає редукції вищих до нижчих. У контівській класифікації відсутні такі науки, як логіка, тому що вона, на його думку, становить частину математики, і психологія, що складає частково фрагмент біології, частково – соціології.

Подальші кроки в розвитку проблеми класифікації наук пов'язані з роботами Фрідріха Енгельса(1820 – 1895). Коли в 1873 р. він взявся за розроблення класифікації форм руху матерії, у вчених колах був широко розповсюджений контівський погляд на класифікацію наук. Родоначаль-ник позитивізму О. Конт був упевнений, що кожна наука має своїм предметом окрему форму руху матерії, а самі об'єкти різних наук різко відділені один від одного: математика | фізика | хімія | біологія | соціологія. Така відповідність була названа принципом координаціїнаук. Енгельс звернув увагу на те, як пов'язані між собою і переходять один в другий об'єкти, досліджувані різними науками. Виникла ідея відобразити процес прогресивного розвитку рухомої матерії, що йде по висхідній лінії від нижчого до вищого, від простого до складного. Підхід, де механіка була пов'язана і переходила у фізику, остання – у хімію, та – у біологію і соціальні науки (механіка... фізика... хімія... біологія... соціальні науки), став відомий як принцип субординації.І дійсно, куди не кинути поглядом, ми ніде не знайдемо яку-небудь форму руху в повній окремості від інших форм руху, всюди існують, згідно з Енгельсом, лише процеси перетворення одних форм руху в інші. Форми руху матерії існують у безперервному процесі перетворення одна в одну. «Классификация наук, – відзначав Ф. Енгельс, – из которых каждая анализирует отдельную форму движения или ряд связанных между собой и переходящих друг в друга форм движения материи, является вместе с тем классификацией, расположением, согласно внутренне присущей им последовательности самих этих форм движения, и в этом именно и заключается её значение» [31].

Коли Енгельс починав роботу над “Діалектикою природи”, однією зі значних своїх філософських робіт, у науці вже тоді затвердилося поняття енергії, розповсюджене на галузь неорганіки – неживу природу. Однак все більше і більше ставало зрозумілим, що між живою і неживою природою не може бути абсолютної грані. Переконливим прикладом цього виявився

вірус – перехідна форма і живе протиріччя. Потрапивши в органічне середовище, він поводився як живе тіло, у неорганічному ж середовищі він так себе не проявляв. Можна сказати, що Енгельс прозорливо вгадав перехід однієї форми руху матерії в іншу, тому що до моменту виникнення його концепції наукою були вивчені лише переходи між механічною і тепловою формами. Викликало інтерес і припущення про те, що видатні відкриття незабаром будуть виникати на стику наук, у примежових областях.У XX ст. саме на стиках наук з'явилися найбільш перспективні галузі нових наук: біохімія, психолінгвістика, інформатика та ін.

Таким чином, якщо в перших класифікаціях наук як основи виступали природні здатності людської душі (пам'ять, уява і под.), то, на думку відомого радянського філософа Б. Кедрова, принципова відмінність енгельсівської класифікації полягала саме в тому, що «в основу разделения наук она кладёт принцип объективности: различия между науками обусловлены различиями изучаемых ими объектов» [32].

Тим самим, класифікація наук має під собою міцну онтологічну основу– якісне різноманіття самої природи, різні форми руху матерії.

У зв'язку з новими даними природознавства розроблена Енгельсом “п’ятичленна” класифікація форм руху матерії була піддана істотним уточненням. Найбільшої популярності набула сучасна класифікація, запропонована Б.Кедровим, в якій він розрізняв шість основних форм руху: субатомно фізичну, хімічну, молекулярно-фізичну, геологічну, біологічну і соціальну. Відмітимо, що класифікація форм руху матерії передбачалась як основа класифікації наук.

Існує й інший підхід (хоча і спірний з сучасної точки зору), відповідно до якого все різноманіття світу може бути зведене до трьох форм руху матерії: основних, часткових і комплексних. До основних належать найбільш широкі форми руху матерії: фізична, хімічна, біологічна, соціальна. Ряд авторів беруть під сумнів існування єдиної фізичної форми руху матерії. Проте всі об'єкти, поєднувані поняттям фізичного, мають дві найбільш загальні фізичні властивості – масу і енергію. Для всього фізичного світу характерний загальний всеохоплюючий закон збереження енергії.

Часткові форми входять до складу основних. Так, фізична матерія містить у собі вакуум, поля, елементарні частинки, ядра, атоми, молекули, макротіла, зірки, галактики, Метагалактику. До комплексних форм матерії і руху варто віднести астрономічну (Метагалактика – галактика – зірки – планети); геологічну (що складається з фізичної і хімічної форм руху матерії в умовах планетарного тіла); географічну (що включає в себе фізичну, хімічну, біологічну і соціальну форми руху матерії в межах літо-, гідро- і атмосфери). Одна з істотних особливостей комплексних форм руху матерії полягає в тому, що пануючу роль в них в остаточному підсумку відіграє нижча форма матерії – фізична. Приміром, геологічні процеси визначаються фізичними силами: гравітацією, тиском, теплотою;

географічні закони обумовлені фізичними і хімічними умовами і співвідношеннями верхніх оболонок Землі.

Філософія науки, за логікою речей, повинна чітко уявляти, з яким типом науки вона воліє мати справу. Згідно зі вже сформованою, хоча і досить молодою, традицією, всі науки тепер поділяються на три групи: природничі, соціально-гуманітарні та технічні. Крім них варто виділити групу так званих гібридних наук (типу кібернетики, семіотики, культурології та ін.), що формувалися в процесі взаємодії, синтезу різних дисциплін, причому, часом не тільки наукових. І ще є такі науки, як математика і математична логіка, які не входять у жодну з перерахованих груп. Однак як би всі ці групи наук не конкурували одна з одною, у своїй сукупності вони мають загальну мету, пов'язану з найбільш повним розумінням універсуму.

3.7. Про співвідношення природничого і гуманітарного знання

Подальші кроки у розвитку проблеми класифікації наук, зроблені зокрема Вільгельмом Дільтеєм(1833 – 1911), привели до відокремлення наук про дух і наук про природу.У праці “Введення в науки про дух” (1883) він розрізняє їх, насамперед, за предметом. Предмет наук про природу становлять зовнішні відносно людини явища. Науки про дух занурені в аналіз людських відносин. У перших вчених цікавлять спостереження зовнішніх об'єктів як даних природничих наук; у других – внутрішні переживання. Тут ми наділяємо наші уявлення про світ нашими емоціями, природа ж мовчить немов чужа. Дільтей впевнений, що звертання до “переживання” є єдиною основою наук про дух. Автономія наук про дух встановлює зв'язок понять “життя”, “експресія”, “розуміння”.

Таких понять немає ні в природі, ні в природничих науках. Життя і переживання об'єктивуються в інститутах держави, церкви, юриспруденції та ін. Важливо також, що розуміння звернене до минулого і служить джерелом наук про дух.

Вільгельм Віндельбанд(1848 – 1915) запропонував розрізняти науки не за предметом, а за методом. Він поділяє наукові дисципліни на номотетичніі ідеографічні. Орієнтація перших – на встановлення загальних законів, регулярності предметів і явищ. Другі спрямовані на вивчення індивідуальних явищ і подій [33].

Однак зовнішня протилежність природи і духу не в змозі дати вичерпну основу всього різноманіття наук. Генріх Ріккерт(1863 – 1936), розвиваючи висунуту Віндельбандом ідею про поділ номотетичних і ідеографічних наук, дійшов висновку, що відмінність випливає з різних принципів відбору і впорядкування емпіричних даних. Розподіл наук на науки про природу і науки про культуру в його знаменитому однойменному творі найкраще виражає протилежність інтересів, що розділяють вчених на два табори [34].

Для Ріккерта центральною є ідея, що дана в пізнанні дійсність іманентна свідомості. Безособова свідомість конституює природу (природознавство) і культуру (науки про культуру). Природознавство спрямоване на виявлення загальних законів, які Ріккертом інтерпретуються як апріорні правила розуму. Історія займається неповторними одиничними явищами.

Природознавство вільне від цінностей, культура та індивідуалізуюче розуміння історії є цариною цінностей. Вказання на цінність дуже важлива. «Те части действительности, – писав Ріккерт, – с которыми совсем не связаны никакие ценности и которые мы поэтому рассматриваем… только как природу, имеют для нас в большинстве случаев также только естественнонаучный (в логическом смысле) интерес, что у них, следовательно, единичное явление имеет для нас значение не как индивидуальность, а только как экземпляр более или менее общего понятия. Наоборот, в явлениях культуры и в тех процессах, которые мы ставим к ним в качестве предварительных ступеней в некоторое отношение, дело обстоит совершенно иначе, т. е. наш интерес здесь направлен также и на особенное и индивидуальное, на их единственное и не повторяющееся течение, т. е. мы хотим изучать их также историческим, индивидуализирующим методом». [35]. Ріккерт виділяє три “Царини”: дійсність, цінність, сенс; їм відповідають три методи осягнення: пояснення, розуміння, тлумачення.

Беззаперечно, виділення номотетичного і ідеографічного методів стало важливим кроком у справі класифікації наук. У загальному значенні номотетичнийметод (від грец. – законодавче мистецтво) метод спрямований на узагальнення і установлення законіві проявляється в природознавстві. Відповідно до розрізнення природи і культури, загальні закони неспівмірні і неспіввідносні з унікальним і одиничним існуванням, у якому завжди присутнє щось невимовне за допомогою загальних понять. Звідси витікає висновок про те, що номотетичний метод не є універсальним методом пізнання, і що для пізнання “одиничного” повинен застосовуватися ідеографічний метод.

Назва ідеографічного(від грец. – особливий) методу орієнтує на те, що це метод історичних наук, наук про культуру. Суть його – в описанні індивідуальних подій з їхньою ціннісноюокраскою. Серед індивідуальних подій можуть бути виділені істотні, але ніколи не проглядається їхня єдина закономірність. Тим самим, історичний процес постає як безліч унікальних і неповторних подій, на відміну від заявленого номотетичним методом підходу до природознавства, де природа охоплюється закономірністю.

Науки про культуру, на думку Ріккерта, поширені в таких сферах, як релігія, церква, право, держава і навіть господарство. І хоча господарство можна поставити під сумнів, Ріккерт визначає його так: «Технические изобретения (а отже, і господарська діяльність, що є похідною від них –

В. Р.) обыкновенно совершаются при помощи естественных наук, но сами они не относятся к объектам естественнонаучного исследования» [36].

Стосовно сучасної ситуації, необхідно відмітити, що і у точних, номотетичних науках, що орієнтуються на регулярність і повторюваність, і в індивідуалізуючих, ідеографічних науках, що орієнтуються на одиничне і неповторне, одиничне не може і не повинно бути проігнороване. Хіба вправі природознавство відмовлятися від аналізу одиничних фактів, і хіба справедливим буде той літопис, у якому не буде простежуватися загальний зв'язок подій?

Для методології і філософії науки становлять інтерес міркування Ріккерта, у яких загальне і одиничне не просто протиставляються, що було б досить наївно, але з'являються диференційовано, тобто в розрізненні видів загального і одиничного. У природничих науках відношення загального до одиничного – це відношення роду та індивіда (екземпляра). У суспільних, історичних науках одиничність ніби представляє, репрезентує собою загальність, виступаючи як виявлена наочним образом закономірність. Індивідуальні причинні ряди – такими є ціль і сенс історичних наук.

Примітки

1. Див. : Кассирер Э. Познание и действительность / Кассирер Э. – СПб, 1912. – С. 42 – 93.

2. Попов Ю. П., Самарский А. А. Вычислительный эксперимент. – М. : Знание, 1983. – 64 с., – С. 3.

3. Мамардашвили М. К. Сознание и цивилизация // Природа. – 1988. – №11. – С. 58.

4. Лефевр В. А. От психофизики к моделированию души // Вопросы философии. – 1990. – № 7. – С. 25 – 31.

5. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. 2-е издание. Т.12. – М. : Политиздат. – 1958. – С. 727.

6. Ратников В. С. Физико-теоретическое моделирование: основания, развитие, рациональность / Ратников В. С. – Киев, 1995, С. 14 – 20.

7. Умов Н. А. Эволюция мировоззрений в связи с учением Дарвина. Послесловие // Штерне К. Эволюция мира. – Т.1 – М., 1911. – С. 30.

8. Див. : Рожанский И. Д. Развитие естествознания в эпоху античности. – М. : Наука. – 1979. – 485 с.

9. Вартофский М. Модели. Репрезентация и научное понимание. – М. : Прогресс. – 1988. – 507 с.; Apostel L. Towards the formal study of models in mathematics and natural and social sciences. – Dordrecht, 1961. – p. 1 – 38.; Bunge M. Method, Model and Matter. – Dordecht, 1973. – 200 p.

10. Попович М. В. Философские вопросы семантики / Попович М. В. – К. : Наукова думка. – 1975. – С. 17, 33.

11. Ратников В. С. Физико-теоретическое моделирование: основания, развитие, рациональность / Ратников В.С. – Киев, 1995, С. 25.

12. Уемов А. И. Логические основы моделирования / Уемов А. И. – М. : Мысль. – 1971. – С. 16 – 17.

13. Степин В. С. , Горохов В. Г. , Розов М. А. Философия науки и техники. М. : Гардарики,1996. – 400 с.

14. Гайденко П. П. История новоевропейской философии в её связи с наукой. Гл. 2, п.5.

15. Гастев Ю. А. Гомоморфизмы и модели. Логико-алгебраический подход / Гастев Ю. А. – М. : Наука. – 1975. – 150 с.; Мальцев А. И. Алгебраические системы / Мальцев А. И. – М. : Наука, 1970. – 392 с.; Шрейдер Ю. А., Шаров А. А. Системы и модели. – М. : Радио и связь, 1982. – 152 с.

16. Пайерлс Р. Построение физических моделей // Успехи физических наук. – 1983. – Т. 140. – № 2. – С. 315 – 332.

17. Берка К. Измерения: понятия, теории, проблемы / Берка К. – М. : Прогресс, 1987. – 320 с.; Бунге М. Философия физики / Бунге М. – М. : Прогресс, 1975. – 349 с., С. 94 – 99.

18. Марков М. А. Размышляя о физике... / Марков М. А. – М. : Наука, 1988. – 301 с., С. 34.

19. См.: Касавин И. Т., Сокулер З. А. Рациональность в познании и практике. – М. : Наука, 1989. – 192 с., С. 139.

20. Эйнштейн А., Инфельд Л. Эволюция физики. М. : Наука, 1965. – 452 с.

21. Гейзенберг В. Физика и философия. Часть и целое / Гейзенберг В. – М. : Наука, 1989. – С. 12.

22. Гейзенберг В. Шаги за горизонт / Гейзенберг В. – М. : Прогресс, 1987. – С. 228.

23. Менделеев Д. И. Основы химии. – Т. 1 / Менделеев Д. И. – М. ; Л., 1947. – С. 150 – 151.

24. Менделеев Д. И. Основы химии. – Т. 1 / Менделеев Д. И. – М. ; Л., 1947. – С. 353.

25. Уайтхед А. Избранные работы по философии / Уайтхед А. – М., 1990. – С. 625 – 626.

26. Лаплас П. Небесная механика. Предисловие к III тому // Жизнь науки. Антология вступлений к классике естествознания. – М. : Наука, 1973. – С. 135.

27. Герц Г. Принципы механики, изложенные в новой связи. – М. : АН СССР, 1959. – 387 с.

28. Карнап Р. Философские основания физики / Карнап Р. – М., 1971, Глава 24.

29. Див., напр.: Кузнєцов В. І., Бургін М. С. Наукова теорія і її підсистеми // Філос. думка. – 1987. – № 5. – С. 34 – 46.; Кузнецов В. И.,

Бургин М. С. Мир теорий и могущество разума – Киев: Украина, 1991. – 231 с.

30. Гайденко П. П. История новоевропейской философии в её связи с наукой. Гл. 2, п.5.

31. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. – Т. 20. – С. 564 – 565.

32. Кедров Б. М. Классификация наук / Кедров Б. М. – М. : Мысль, 1961. – Т.1. – С. 23.

33. Див.: Виндельбанд В. Избранное. Дух истории / Виндельбанд В. – М. : Юнист, 1995. – 313 с.

34. Див. : Риккерт Г. Науки о природе и науки о культуре / Риккерт Г. – М. : Республика, 1998. – 448 с.

35. Культурология. XX век. – М., 1995. – С. 76.

36. Там само, С. 71.

Література до теми 3

Степин В. С. , Горохов В. Г. , Розов М. А. Философия науки и техники. М. : Наука, 1996, главы 8, 9. – 400 с.

Швырёв В. С. Теоретическое и эмпирическое в научном познании / Швырев В. С. – М. : Наука, 1978. – 382 с.

Неуймин Я. Г. Модели в науке и технике / Неймин Я. Г. – Л. : Наука, 1984. – 190 с.

Мелков Ю. А. Факт в постнеклассической науке / Мелков Ю. А. – К. : ПАРАПАН, 2004. – 232 с.

Ракитов А. И. Факт // Философская энциклопедия. – Т.5. – М., 1970. – 205 с.

Категории “закон” и “хаос”. – Киев. : Наукова думка, 1987. – 294 с.

Вартофский М. Модели. Репрезентация и научное понимание / Вартофский М. – М. : Прогресс, 1988. – 507 с.

Кузнецов В. И., Бургин М. С. Мир теорий и могущество разума. – Киев. : Україна, 1992. – 231 с.

Баженов Л. Б. Строение и функции естественно - научной теории / Бажанов Л. Б. – М. : Наука,1978. – 232 с.

Рузавин Г. И. Научная теория / Рузавин Г. И. – М. : Мысль, 1978. – 237 с.

Степин В. С. Теоретическое знание / Степин В. С. – М. : Прогресс-Традиция, 2000. – 744 с.

Тема 4. Наукове пізнання як предмет філософії науки

4.1. Науковий метод на різних рівнях наукового пізнання.

4.2. Метод і методологія. Наукові методи, методологічні принципи та інші регулятиви наукової діяльності.

4.3. Емпіричні і теоретичні методи наукового пізнання (дослідження).

4.4. Загальнологічні методи наукового дослідження.

4.5. Методологія науки і наукова раціональність

4.6. Фундаментальні і прикладні дослідження в науці.

4.1. Науковий метод на різних рівнях наукового пізнання

У попередній темі, розглядаючи форминаукового знання, ми виділили два основні рівнінаукового знання. Продовжимо тут їхній аналіз, однак, вже в контексті переважно науково-дослідної діяльності,і будемо тепер говорити про емпіричний і теоретичний рівні наукового пізнання(або як синонім – наукового дослідження).

Як ми вже відзначали, наукові знання являють собою складну систему, що розвивається, в якій в міру еволюції виникають все нові форми організації. Вони можуть впливати на раніше сформовані форми і рівні знання і трансформувати їх. У цьому процесі постійно виникають нові прийоми і способи емпіричного і теоретичного дослідження, змінюється стратегія наукового пошуку. Проте в філософії науки “теоретичне” і “емпіричне” залишаються основними категоріями, за допомогою яких класифікують не тільки різноманіття формнаукового знання, про що йшла мова в попередній темі, але і методівнауково-дослідної діяльності.

Виділивши емпіричне і теоретичне пізнання як два особливих типи дослідницької діяльності, можна сказати, що їхній предмет різний, тобто теорія і емпіричне дослідження мають справу з різними “зрізами” однієї й тієї ж дійсності. Емпіричне дослідження вивчає явищата їхні кореляції; у цих кореляціях, у відношеннях між явищами, воно може вловити прояв закону. Але в “чистому” вигляді, на рівні сутності, явище дається тільки в результаті теоретичногодослідження.

Варто підкреслити, що збільшення кількості спостережень