Моделювання

Раніше, у пп.3.2.3 і 3.4.2 вже досить докладно розглядалася модель як форманаукового (причому, не тільки наукового) пізнання. Тепер же, використовуючи матеріал зазначених параграфів, будемо розглядати моделювання як загальнонауковий метод, що полягає в побудові й/або використанні моделей як на рівні модельних об'єктів, так і на рівні теоретичної (або математичної) моделі.

Як вказувалося раніше, при розгляді того або іншого модельного контексту в гносеологічному плані (або простіше – при аналізі моделювання як методу), необхідно мати на увазі принаймні чотири елементи: модельований об'єкт Х(тобто оригінал, прототип); власне його модель М; суб'єкт S, той, хто моделює, і ціль моделювання P. Тоді моделювання – це метод дослідження певних об'єктів суб'єктом Sшляхом відтворення їхніх характеристик, в рамках певної мети Р, на іншому об'єкті – моделі М, що являє собою аналог того чи іншого фрагмента дійсності Х(речового або розумового) – оригіналу моделі. Між моделлю і об'єктом, що цікавить дослідника, повинна існувати відома подібність (схожість) – у фізичних характеристиках, структурі, функціях і под.

Форми моделювання досить різноманітні й залежать від використовуваних моделей і сфери застосування моделювання. У п.3.2.3 обговорювалася розмаїтість моделей – їхня класифікація за характером оригіналу Хі за особливостями самої моделі М. У цьому плані виділяють матеріальне (предметне, речовинне) та ідеальне моделювання, виражене у відповідній знаковій формі. Матеріальні моделі є природними або технічними об'єктами, що підкоряються у своєму функціонуванні певним законам – законам фізики, механіки і под. У процесі матеріального

(предметного) моделювання конкретного об'єкта його вивчення заміняється дослідженням деякої моделі, що має ту ж (або схожу) фізичну природу, що й оригінал (наприклад, моделі літаків, кораблів, космічних апаратів і под.).

При ідеальному (знаковому) моделюванні моделі виступають у вигляді графіків, креслень, формул, систем рівнянь, речень природної і штучної (символи) мови і под. У цей час великого поширення набуло, крім математичного, також комп'ютерне моделювання. Дійсно, в сучасному науковому пізнанні та інженерно-технічній творчості особливе місце займає інформаційне моделювання, тобто дослідження (можливо, і експериментальне), здійснюване з моделями об'єктів, побудованими у вигляді комп'ютерних програм.

За способом подання об'єкта ці моделі варто віднести до уявних моделей особливого роду, які можна назвати “автоматизованими уявними моделями”. Справді, використовуючи їх, ми, фактично, “просто” автоматизуємо уявний (модельний) експеримент, хоча і застосовуємо при цьому деяке матеріальне утворення – комп'ютер. Функціонування моделі в цьому випадку є тільки більш досконалим (з погляду швидкості обчислень і проведення довгих послідовностей логічних виведень) здійсненням тих уявних операцій над моделлю, тих перетворень у ній і змін, які “потенційно” (будь у нас необхідний запас часу, сил і терпіння) ми могли б виконати й самі. Оскільки мова йде про “уявний експеримент”, то його “формальна розробка” виявляється дуже важливою. Фактично, ми тут користуємося методом формалізації (хоча і не тільки ним): вивчаємо форму вже наявного в нашому розпорядженні знання про об'єкт, який цікавить нас. В зв'язку з цим підкреслимо значення досягнень в галузі математики і логіки, які, поряд з успіхами технічних наук у розробленні комп'ютерів та інформаційних технологій, уможливили такий потужний метод.

4.4.7. Метод структурно-функціонального аналізу

Структурно-функціональний аналіз – це метод дослідження складних системних об'єктів на основі виділення в них структури – сукупності стійких відносин і взаємозв'язків між її елементами і їхньої ролі (функцій) відносно одне одного. Структура в рамках цього методу розуміється як щось інваріантне (незмінне) при певних перетвореннях, а функція – як “призначення” кожного з елементів даної системи (наприклад, функції якого-небудь біологічного органу, функції держави, функції теорії й т. д.). Основні вимоги (процедури) структурно-функціонального методу (який часто розглядається як різновид системного підходу) такі:

а) вивчення будови, структури системного об'єкта;

б) дослідження його елементів та їхніх функціональни характеристик;

в) аналіз зміни цих елементів та їхніх функцій;

г) розгляд розвитку (історії) системного об'єкта в цілому;

д) подання об'єкта як гармонічно функціонуючої системи, всі елементи якої “працюють” на підтримку цієї гармонії.

Структурно-функціональний метод розроблявся і одержав поширення, головним чином, у соціально-гуманітарних науках. У соціології цей метод зазвичай пов'язують з іменами американських соціологів Толкотта_____________Парсонса (1902 – 1979) і Роберта Мертона(1910 – 2003), у працях яких одержали розвиток ідеї раннього функціоналізму, що сформувався як особливий методологічний напрямок у рамках загальної антропології (Б. Маліновський, А. Радкліфф-Браун).

В основу аналізу Парсонс кладе розрізнення між категоріями структурними(система цінностей, соціальні норми, типи спільнот і ролі їхніх учасників) і функціональними(самозбереження, інтеграція, досягнення мети і адаптація). Відповідно до його поглядів на суспільство, основним регулятивом соціальних відносин є система цінностей і норм, що виконують функцію “цементування” соціальної структури.

Р. Мертон у своїй інтерпретації структурно-функціонального аналізу відмовляється від спеціального виділення структурних категорій, стверджуючи, що в процесі функціонування суспільства твердий зв'язок між структурними елементами і певними функціями відсутній. Будуючи апарат структурно-функціонального аналізу на чисто функціональній підставі, він розрізняє функції за їх сприятливими або несприятливими наслідками для системи (функція і дисфункція) і за їхньою очевидністю для учасника системи (явні і приховані або латентні функції). Всі види функцій поєднуються ним у моделі структурно-функціонального аналізу соціального явища – парадигмі.

На формування методу структурно-функціонального аналізу також вплинув виниклий ще раніше системний підхід– сукупність загальнонаукових методологічних принципів (вимог), в основі яких лежить розгляд об'єктів як систем. До числа цих вимог належать:

а) виявлення залежності кожного елементу від його місця і функцій у системі з врахуванням того, що властивості цілого незвідні до суми властивостей його елементів;

б) аналіз того, наскільки поведінка системи обумовлена як особливостями її окремих елементів, так і властивостями її структури;

в) дослідження механізму взаємодії системи і середовища;

г) вивчення характеру ієрархічності, властивій даній системі;

д) забезпечення всебічного багатоаспектного опису системи;

е) розгляд системи як динамічної, цілісності, яка розвивається.

Специфіка системного підходу визначається тим, що він орієнтує дослідження на розкриття цілісності об'єкта, який розвивається, і механізмів, що її забезпечують, на виявлення різноманітних типів зв'язків складного об'єкта і зведення їх у єдину теоретичну картину.

Важливим поняттям системного підходу є поняття “самоорганізація”. Дане поняття характеризує процес створення, відтворення або вдосконалювання організації складної, відкритої, динамічної, системи, яка саморозвивається, зв'язки між елементами якої мають не жорсткий, а імовірнісний характер (наприклад, жива клітина, організм, біологічна популяція, людський колектив і под.).

У сучасній науці системи, що самоорганізовуються, є спеціальним предметом дослідження синергетики– міждисциплінарної загальнонаукової концепції, орієнтованої на пошук законів самоорганізації систем будь-якої природи – природних, соціальних, когнітивних (пізнавальних) (докладніше про синергетику і системний підхід – див. [12].

4.5. Методологія науки і наукова раціональність

Вже відзначалося раніше, що науковий метод має раціональний зміст, або інакше, серед його особливостей ми виділили раціональність. Розглянемо її докладніше.

За європейською цивілізацією споконвічно закріпилося значення раціональної цивілізації.Їй властивий дух розумного і розумового підходу до дійсності, практично-прагматичного знаходження способів вирішення проблем. Розум, логос (в розумінні і як “вагоме” і строго значуще слово, і як закономірність) – ось видимі неозброєним оком складові раціональності. Але розум може виявитися “нечистим” (на відміну від “чистого” розуму, наприклад, у розумінні Канта). Розум може підказувати те, що не буде раціональним за великим рахунком, а логос-слово раптом стане оспівувати Бога, почуття і любов. І куди ж випаровується раціональність? Де вона? Є почуття, Бог, любов, а раціональності як і не бувало. Раціональність виявляється позамежовим, трансцендентним поняттям. І якщо у світі є зло, то наскільки раціональний божественний проект створення кращого зі світів?

Виходить, що раціональність легше спростувати, ніж обґрунтувати, і віра в іманентну світу раціональність має всі достоїнства і недоліки, властиві вірі. «Вірую, тому що абсурдно»... – стверджував середньовічний філософ-богослов Тертуліан.

Однак, якщо пропустити всі кроки, пов'язані з пошуком самодостатнього обґрунтування раціональності, і почати (що досить поширено) з елементарного уявлення про неї, тоді з раціональністю в першу чергу варто зв'язати напрям думок і дій, що має апріорну розумність, доцільність, ясність, виразність. Раціоналіст хоче бачити світ закономірним, і він уявлявся таким. А коли за прикидками сучасної науки виявляється, що корова, яка пасеться у лузі, – це, в першу чергу, скажений танець електронів, які мають парадоксальні ефекти взаємодій на мікрорівні, і лише потім корова, в яких же судомах б'ється раціональність

обивателя! Таким чином, раціональність – це найгостріша проблема менталітету і світосприймання, тема, що не втрачає своєї гостроти для численних суперечок і дискусій.

Сучасні вчені, міркуючи про специфіку розвитку науки, підкреслюють, що вона, насамперед, відрізняється своєю раціональністю, являє собою розгортання раціонального способу освоєння світу. Можна зустріти і більш голосні судження типу: наука крок за кроком створює нову когнітивно-методологічну систему раціональності. При цьому обсяг поняття “раціональність”, залишаючись не цілком з'ясованим, змушує ставити чергове запитання: а як це треба розуміти? У пошуках відповіді досить ефективними виявлялися визначення, які претендували на розкриття складних наукових проблем з точки зору здорового глузду. Із цих позицій раціональність – це, насамперед, певний спосіб “вписування” людини у світ.

Людина може співвідноситися зі світом за допомогою любові до природи, до Бога, до життя. Раціональність – це таке “вписування” у світ, що опосередковане попередньою роботою в розумовому, ідеальному плані і пов'язане з користю, надійністю, доцільністю і загальнозначимістю. Отже, якщо ви прихильник ідеї раціональності, то ви випереджаєте всі свої дії їхньою апробацією в розумовому, ідеальному плані. Ви спочатку трансформуєте реальну ситуацію в ідеальний об'єкт, робите різного роду уявні експерименти і прикидки і лише потім, одержавши задовільну схему діяльності, дієте.

Однак це в ідеалі. Навряд чи найтвердіший прибічник раціональності мучить себе такою непосильною розумовою роботою. Навряд чи він завжди виступає як чесний аналітик, що препарує ситуацію до дрібних її деталей. І як бути з тим, що раціоналіст повинен мати весь необхідний арсенал такої розумової препарації, грамотно і усвідомлено ним користуватися? Він повинен уміти відстоювати раціональність.

Раціональність постає як найбільш адекватний засіб проникнення на теоретичний рівень дослідження, де за лузгою явищ, видимості та уявляння дослідник намагається розпізнати сутність, основу, причину і закономірність даного феномена. Раціональність – це своєрідний код проникнення в теоретичний світ, де мислення знаходить ідентичні способи розпізнавання прихованих зв'язків і взаємодій. Але як провести грань, як відрізнити рівень наукової праці з теоретичними ідеальними об'єктами від нестримного фантазування і уяви, що розгулялася? Останні навряд чи можуть бути віднесені до відомства раціональних. Інтуїція, уява, фантазія завжди вважалися позараціональними способами збагнення світу. Виходить, що раціональним може бути не будь-яке уявне конструювання ідеальних об'єктів, не будь-яке створення ідеальних світів, але лише те, яке відповідає певним параметрам, критеріям, вимогам.

З тези І. Канта про те, що закони чистого розуму мають абсолютну загальнозначимість, виходить, що всяка уявна істота, нехай це буде навіть

ангел, якщо вона претендує на раціональність, повинна підкорятися тим самим законам мислення. Тоді раціональність, як і стверджують словники і довідники, означає здатність мислити і діяти на основі розумних норм, а в широкому сенсі – відповідність діяльності розумним правилам. Гарне твердження, що клавіатура, організована категоріями і формами інтуїції, здатна до створення не одного єдиного мотиву, а численних мелодій і різноманітних варіацій, цілком справедливе. Але воно образно свідчить про численні трансформації раціональності (буде багато мелодій різних стилів) навіть у рамках її розуміння як абсолютної загальнозначимості. І в цьому випадку вихідна і зручна модель (образ) розуміння раціональності як загальнозначимості виявляється всього лише робочою гіпотезою.

Різні моделі (образи) раціональності.Сучасні методологи, фіксуючи різні типи раціональності: закриту, відкриту, універсальну, спеціальну, “м'яку”, надраціональність та ін., а також особливості соціальної, комунікативної, інституціональної раціональності, схилилися до прийняття полісемантизму, багатозначності поняття “раціональність” [13]. Її сенс може бути зведений:

а) до сфер природної впорядкованості, відображеної в розумі;

б) до способів концептуально-дискурсивного розуміння світу;

в) до сукупності норм і методів наукового дослідження і діяльності.

Саме останнє, як очевидно, і приводить до можливості зіставлення раціональності і методології науки. І тут міркування достатньо прості. На думку М. М. Моїсеєва, «реальность (точнее – восприятие человеком окружающего, которое его сознание воспринимает как данность) порождала рациональные схемы. Они, в свою очередь, рождали методы, формировали методологию. Последняя становилась инструментом, позволявшим рисовать картину мира – Вселенной (универсум) – рациональным образом» [14]. Відомий російський філософ і методолог Володимир Швирьов(1934 – 2008) у статті “Раціональність у сучасній культурі” фіксує «концептуальный кризис в интерпретации понятия “рациональность”, который обнаруживается в современных дискуссиях по этой проблеме и связан с конкретной исторической формой рациональности, а именно с тем классическим представлением о рациональности, которое восходит к эпохе Нового времени и Просвещения. Современный кризис рациональности — это, конечно, кризис классического представления о рациональности», – відзначає автор [15]. Він обумовлений втратою ясних і чітких ідейно-концептуальних орієнтирів, якими характеризувалася класична свідомість взагалі. Крізь призму класичної раціональності світ постає як закономірний, структурно-організований, упорядкований, такий, що саморозвивається.

В сучасній філософії науки наукова раціональність розглядається як вищий тип мислення, як дотримування законів логіки та принципів побудови адекватних концептуальних систем, як зразок для всіх сфер духовної культури. Раціональність нерідко ототожнюється з доцільністю.

Раціональний спосіб вписування людини в світ опосередкований роботою в ідеальному плані.

Раціональність відповідальна за спеціальні процедури трансформації реальних об'єктів в ідеальні, що існують тільки в думці.

Говорячи про відкриття раціональності, мають на увазі здатність мислення працювати з ідеальними об'єктами, здатність слова відображати світ розумно, поняттєво. У цьому сенсі відкриття раціональності приписують античності. Але якщо діяльність з конструювання ідеальних об'єктів може йти в безкрайні польоти фантазії, то наукова раціональність, тобто уявне конструювання ідеальних об'єктів, яке визнає наука, обмежує дану свободу думки. Їй потрібні знання, придатні для практичного використання, а отже, вона визнає лише ті ідеальні об'єкти і процедури, які безпосередньо або опосередковано, актуально або потенційно поєднані з практичною значимістю для життєдіяльності людей.

З одного боку, наукову раціональність пов'язують з історією розвитку науки (і особливо природознавства), з удосконалюванням систем пізнання і з методологією. У цьому зіставленні раціональність немов “покривається” логіко-методологічними стандартами. З іншого боку, раціональність виявляється синонімічною розумності, істинності. І тут на перший план висуваються проблеми з'ясування критеріїв, основ і обґрунтувань істинного знання, вдосконалення мови пізнання. На думку видатного радянського філософа і методолога Бориса Грязнова(1929 – 1978), раціональна система наукового знання повинна бути, по-перше, гомогенною, по-друге, замкнутою й, нарешті, по-третє, являти собою причинно-наслідкову структуру [16].

Раціональність також розуміється як властивий суб'єкту універсальний засіб організації діяльності. Згідно з відомим німецьким соціологом і філософом Максом Вебером(1864 – 1920), раціональність – це точний розрахунок адекватних засобів для даної мети; тобто раціональна та діяльність, результат якої відповідає поставленій суб'єктом мети. Згідно з іншим видатним філософом початку ХХ століття Людвігом Вітгенштейном(1889 – 1951), раціональність – це найкраща адаптованість до обставин. А англо-американський філософ і методолог, представник постпозитивізму, Стівен Тулмін(1922 – 1998) розглядав раціональність як логічну обґрунтованість правил діяльності [17].

Деякі методологи звертають увагу на те, що раціональність можна трактувати потрійно: як відповідність “законам розуму”, як “доцільність” і як мету науки [18]. У першому випадку ядром поняття раціональності стануть закони логіки. Коли методологи міркують про раціональність, то вони мають на увазі насамперед наукову або логіко-методологічну раціональність. Але коли раціональність зводиться до сукупності правил, то історичний наукознавчий аналіз починає ніби “нашіптувати” про ті численні колізії, коли те або інше методологічне правило порушувалося, а вчений при цьому мав реальні наукові прирощення. Таким чином, єдиного

універсального розуміння раціональності відшукати неможливо. Цю ідею підкреслюють методологи, відзначаючи, що існують різні образи, моделі, типи, концепції раціональності, а отже, різні моделі методології:

-індуктивістська (Р. Карнап, М. Хесс);

- дедуктивістська (К. Гемпель, К. Поппер);

- еволюціоністська;

- сітчаста (Л. Лаудан);

- реалістична (В. Ньютон-Сміт).

Можна додати також модель, засновану на прийнятті принципу критичного раціоналізму, і концепцію, що опирається, як на своє ядро, на науково-дослідну програму (І. Лакатос21

Всі названі моделі і концепції корелюють з концепціями філософії науки, про які піде мова в наступній темі 5. Вони також припускають, що ті чи інші їхні представники здійснюють раціональну реконструкціюреальної історії науки ), і концепцію тематичного аналізу науки (Д. Холтон).

22 , підганяючи її під уже прийнятий алгоритм, і одержують, тим самим, єдину лінію розвитку науки. Якщо визнати, що наука розвивається відразу декількома способами і одна модель накладається на іншу, а не стає за нею в чергу і, тим більше, не витісняє свою суперницю, тоді ми або знову впремося в тупикове питання: як можливий розвиток науки або, залишивши все інше осторонь, погодимося з висновком П. Фейєрабенда23

Як бачимо, зв'язок наукової раціональності і реальної історії розвитку науки не такий вже і простий. У джерелах евристичності, настільки необхідної для відкриття нового, раціонального менше, ніж позараціонального, нераціонального та ірраціонального. Виходить, що раціоналізм так і не знайшов адекватного пояснення акту творчості. Глибинні шари людського Я не почувають себе підлеглими розуму, в їхній, так би мовити, бурхливій стихії несвідомого злиті і почуття, і інстинкти, і емоції. – “Anything goes!” (“Припустимо все!”).

Некласичний і сучасний (постнекласичний) образи наукової раціональності.Відомий російський філософ Стьопін пов’язує раціональність з історичними етапами розвитку науки: «Три крупных стадии исторического развития науки, каждую из которых открывает глобальная научная революция, можно охарактеризовать как три исторических типа научной рациональности, сменявшие друг друга в истории техногенной цивилизации. Это – классическая рациональность (соответствующая классической науке в двух ее состояниях – додисциплинарном и дисциплинарно организованном); неклассическая

21 Концепцію науково-дослідницьких програм І. Лакатоса ми будемо обговорювати спеціально в підрозділі 5.4.

22 Поняття “раціональна реконструкція” далі буде розглянуте спеціально в темі 5, особливо в підрозділі 5.4.

23 Спеціально про концепцію П. Фейєрабенда – див. в підрозділі 5.6.

рациональность (соответствующая неклассической науке) и постнеклассическая рациональность» [19].

В рамках некласичної наукової раціональності намагаються враховувати співвідношення природи об'єкта із засобами і методами дослідження. Вже не виключення всіх перешкод з боку супутніх факторів і засобів пізнання, а уточнення їхньої ролі і впливу стає важливою умовою в справі досягнення істини.

Всім формам раціональної свідомості властивий пафос максимальної уваги до реальності. Якщо з погляду класичної картини світу предметність раціональності – це насамперед предметність об'єкту “самого по собі”, описуваного таким, яким він є “насправді”, даного суб'єкту у вигляді завершеної, сталої дійсності, то предметність некласичної раціональності – це пластичне, динамічне відношення людини до реальності, у якій має місце її активність, що виражається, наприклад, у справедливості принципу відносності (відносності до засобів спостереження і до засобів вимірювання).

Сучасний (постнекласичний) образ раціональності показує, що поняття раціональності ширше поняття раціональності науки, тому що містить в собі не тільки логіко-методологічні стандарти, але ще і аналіз цілераціональних дій і поведінки людини. У самій філософії науки виникла ідея плюралізму розчиняє раціональність у технологіях часткових парадигм. І, як виразилась П. Гайденко, на місці одного розуму виникло багато типів раціональності [20]. Тим самим, сучасний тип раціональності характеризується співвіднесеністю знання не тільки з засобами пізнання, але і з ціннісно-цільовими структурами діяльності [21].

Цей новий тип раціональності містить у собі нові орієнтації: нелінійність, необоротність, нерівноважність, хаосомність та інші властивості реальності, які дотепер невпевнено визнавалися як рівноправні члени концептуального аналізу. Ці методологічні орієнтації можуть бути названі і новими імперативами століття.

“Безкрайність” нової раціональності.Відмова від монологізму (тобто визнання одного-єдиного логічного шляху пізнання) і визнання безлічі конкуруючих підходів, що підтверджують “поліфундаменталізм”, інверсійність, принципову відкритість систем, розгалужену графіку їхнього опису, супроводжується спростуванням принципів редукціонізму, елементаризму, лінійності. Все це робить сучасну наукову раціональність безкрайньою і розгалуженою як крона міцного дерева. У новий, розширений обсяг поняття “раціональність” включена інтуїція, невизначеність, евристика та інші, нетрадиційні для класичного раціоналізму, прагматичні характеристики, наприклад, користь, зручність, ефективність. У новій раціональності розширюється об'єктна сфера за рахунок включень у неї систем типу: “штучний інтелект”, “віртуальна реальність”, які самі є породженнями науково-технічного прогресу. Таке радикальне розширення об'єктної сфери йде паралельно з його

радикальним “олюдненням”. І людина входить у картину світу не просто як активний її учасник, а як системоутворюючий принцип. Це говорить про те, що мислення людини з її цілями, ціннісними орієнтаціями несе в собі характеристики, які зливаються з предметним змістом об'єкта. Тому постнекласичне розуміння раціональності має на увазі своєрідне сполучення або навіть єдність суб'єктивності і об'єктивності. Сюди ж проникає і соціокультурний зміст. Категорії суб'єкта і об'єкта утворюють систему, елементи якої набувають сенсу тільки у взаємній залежності один від одного і від системи в цілому. У цій системі можна побачити і проголошуваний ще з давнини ідеал духовної єдності людини і світу.

«При неклассическом понимании предмета рациональности (как осо-знания специфики пребывания субъекта в открытых проблемных ситуа-циях, как необходимости саморазвития субъекта во взаимодействии с вне-шним миром и иными сознаниями)... свобода оказывается осознанной необходимостью, но не необходимостью объектной детерминации, а необходимостью творческого акта раскрытия новых горизонтов мироотношения, прорыва в новые слои Бытия», – підкреслює дослідник даної проблеми В. С. Швирьов [22].

У колишній парадигмі прогноз внутрішнього і зовнішнього складу події ґрунтувався на допущенні про “замкнуті” системи. Обставини, що фіксують принципово “незамкнуті” ситуації, у яких підрахунок альтернатив утруднений в силу їхньої нескінченної множину, з виду упускалися. Цей широко розповсюджений прийом логічної раціоналізації, спрямований на погашення невизначеності, вступав у конфлікт з реаліями буття. Світ складається з відкритих, незамкнутих систем! У кожній з подій є сукупність більш дрібних її компонентів, частина яких готує одні результати, а інша припускає інші. В “незамкнутих” системах неможливе лінійне перерахування всіх складових цілісної події, які дробляться, змінюються і породжуються в самому процесі взаємодій. Це служить підставою для появи побічних продуктів, несподіваних, непередбачених ефектів. Розбіжність цілей і результатів – досить частий процес, що зустрічається повсюди. Кінцевий результат гетерономний, у ньому поєднуються щонайменше три нашарування: зміст спочатку поставленої мети, побічний продукт взаємодій і ненавмисні наслідки доцільної діяльності. Вони свідчать про багатовимірні прояви природної і соціальної стохастики (складної випадковості, некласичної імовірності, хаосу). Визнання багатофакторної детермінації, нелінійної тактики співвіднесення альтернатив – “візитна картка” нової, сугубо раціональної стратегії наукового пошуку.

Тим самим, сучасний вчений змушений враховувати фіксацію і аналіз результатів, породжених поза і окрім його свідомого цілепокладання, в тому числі і те, що останні можуть виявитися куди багатшими, ніж вихідна мета. Незаплановане цілепокладанням, ненавмисним чином втрутившись у результат, буття розкриває світ

незацікавлено універсально. Виділений як предмет вивчення фрагмент буття насправді не є ізольованою абстракцією. Мережею взаємодій, струмами різноспрямованих тенденцій і сил він пов'язаний з нескінченною динамікою світу. Головні і побічні, центральні і периферійні, магістральні і тупикові напрямки розвитку, маючи свої ніші, співіснують у постійній нерівновагій взаємодії.

Можливі ситуації, коли явище, що розвивається, не несе в собі в готовому вигляді форми майбутніх станів, а одержує їх ззовні як побічний продукт взаємодій, що відбуваються за рамками самого явища або, принаймні, на периферії даних рамок. І якщо раніше наука могла дозволити собі відтинати подібні бічні галузі, які здавались несуттєвими, то зараз це неприпустима розкіш.

Виявляється, взагалі непросто визначити, що означає “неважливо” або “нецікаво” в науці, а отже, досить важко окреслити межу раціонального і вже зовсім неможливо існувати тільки в традиційних умовах “суворої раціональності”. Виникаючи на периферії зв'язків і відносин, на тлі перехрещування різних ланцюгів заподіяння в мережі загальної взаємодії (у тому числі і під впливом факторів, які незначним чином виявили себе в минулому), побічні випадкові продукти і події можуть виступити як джерело новотвору і бути навіть більш істотними, ніж спочатку поставлена мета. Вони свідчать про незнищенне прагнення буття до здійснення всіх своїх потенцій. Тут відбувається своєрідне вирівнювання можливостей, коли все, що має місце бути, заявляє про себе і вимагає визнаного існування.

4.6. Фундаментальні і прикладні дослідження в науці

Крім рівневого поділу наукового знання і пізнання (дослідження), у філософії науки прийнятий також і поділ за спрямованістю дослідження, за безпосереднім відношенням його до практики. У цьому сенсі наукові дослідження (а також нерідко і самі наукові дисципліни) поділяють на фундаментальні і прикладні. Завданням фундаментальнихдосліджень є пізнання законів, які керують поведінкою і взаємодією базисних структур природи, суспільства і мислення. Ці закони і структури вивчаються в “чистому вигляді”, як такі, безвідносно до їхнього можливого використання. Тому фундаментальні дослідження (і науки) іноді називають “чистими”.

Безпосередня мета прикладнихдосліджень – застосування результатів фундаментальних досліджень для розв’язання не тільки пізнавальних, але і соціально-практичних проблем. Тому тут критерієм успіху служить не тільки досягнення істини, але і ступінь задоволення “соціального замовлення”. На стику прикладних наук і практики розвивається особлива галузь досліджень – розроблення, що переводять

результати прикладних досліджень у форму технологічних процесів24

Прикладні науки можуть розвиватися з перевагою як теоретичної,

так і практичної проблематики. Наприклад, в сучасній фізиці

фундаментальну роль відіграють електродинаміка і квантова механіка,

застосування яких до пізнання конкретних предметних галузей утворює

різні галузі теоретичної прикладної фізики – фізику твердого тіла,

квантову електроніку і под. Подальше застосування їхніх результатів на

практиці породжує різні “практичні” прикладні (у тому числі технічні)

науки – металознавство, фізику лазерів і под., прямий зв'язок яких з

виробництвом здійснюють відповідні конкретні розробки. Технічні науки,

головним чином, є прикладними.

,

конструкцій, промислових матеріалів і под.

Як правило, фундаментальні наукові дослідження випереджають у

своєму розвитку прикладні, створюючи для них теоретичний наробок. У

сучасній науці на частку прикладних наукових досліджень припадає до 80–

90% всіх досліджень і асигнувань. Одна з насущних проблем сучасної

організації науки – встановлення міцних, планомірних взаємозв'язків і

скорочення термінів руху в рамках циклу “фундаментальні дослідження –

прикладні дослідження – розробки – впровадження”.

Примітки

1. Гуссерль Э. Философия как строгая наука / Гуссерль Э. –

Новочеркасск, 1994. – С. 173 – 174.

2. Бор Н. Избранные научные труды. Т.2. – М., 1971, С. 398.

3. Цит. по: Научное познание и его особенности //

www.lib.com.ru/Humanities/1.htm

4 Павлов И. П. Полное собрание трудов. – Т. 2. – М. : АН СССР,

1946. – С. 357.

5. Бурбаки Н. Архитектура математики // Очерки по истории

математики. – М., 1963. – С. 248.

6. Эйнштейн А. Физика и реальность / Эйнштейн А. – М., 1965. –

С. 9.

7. Поппер К. Логика и рост научного знания / Поппер К. – М., 1983,

С. 363.

8. Вавилов С. И. Собрание сочинений. – Т.3 / Вавилов С. И. – М. : АН

СССР, 1956, С. 79.

9. Поппер К. Р. Предположения и опровержения / Поппер К. Р. – М. :

Ермак, 2004, С. 92.

10. Див. : См. : Степин В. С. Теоретическое знание / Степин В. С. –

М., 2000. – С. 503 – 505.

24 Див. детальніше про технології в підрозділі 7.2.

11. Кузнецов Б. Г. Развитие физических идей от Галилея до Эйнштейна / Кузнецов Б. Г. – М., 1966; Эйнштейн А., Инфельд Л. Эволюция физики. – М., 1966.

12. Див. : Добронравова И. С. Синергетика: становление нелинейного мышления / Добронравова И. С. – К. : Лыбидь, 1990. – 152 с. ; Ратников В. С. Синергетический подход в контексте проблемы научной рациональности // Практична філософія. – 2003. – № 1, С. 49 – 62.

13. Рациональность на перепутье. В 2-х кн. – М. : РОССПЭН, 1999. – Кн.1. – 367 с. ; кн.2. – 463 с.; Проблеми раціональності // Sententiae: наукові праці спілки дослідників модерної філософії (Паскалівського товариства). – Вінниця, 2004. – Спецвипуск № 1. – 374 с.

14. Моисеев Н. Н. Современный рационализм / Моисеев Н. Н. – М., 1995. – С. 41.

15. Швырёв В. С. Рациональность в современной культуре // Общественные науки и современность / Швырев В. С. – 1997. – № 1. – С. 106.

16. Грязнов Б. С. Логика. Рациональность. Творчество / Грязнов Б. С. – М. : Наука, 1982. – С. 208.

17. Современная западная философия. Словарь. М., 1989. С. 210. ; Тулмин С. Человеческое понимание / Тулмин С. – М., 1984.

18. Никифоров А. Л. Философия науки: история и методология / Никифоров А. Л. – М., 1998. – Гл. VIII.

19. Степин В. С., Горохов В. Г., Розов М. А. Философия науки и техники. – М. : Гардарика, 1996. – 400 с. – С. 303.

20. Гайденко П. П. Проблема рациональности на исходе XX века // Вопросы философии. – 1991. – № 6. – С. 106.

21. Порус В. Н. Эпистемология: некоторые тенденции // Вопросы философии. – 1997. – № 2.

22. Швырёв В. С. Рациональность в современной культуре…, С. 114.

Література до теми 4

Стёпин В. С. , Горохов В. Г. , Розов М. А. Философия науки и техники. М.,1996, глава 9.

Рузавин Г. И. Методы научного исследования / Рузавин Г. И. – М., 1974.

Методологическое сознание в современной науке. – К., 1989.

Лук`янець В. С., Кравченко О. М., Озадовська Л. В. Сучасний науковий дискурс: Оновлення методологвчної культури. – К. 2000. – 304 с.

Сачков Ю. В. Научный метод: вопросы и развитие / Сачков Ю. В. – М. : Едиториал УРСС, 2003. – 160 с.

Методологические принципы физики. – М., 1975.

Берка К. Измерения: понятия, теории, проблемы / Берка К. – М. : Прогресс, 1987. – 320 с.

Том Р. Экспериментальный метод: миф эпистемологов (и ученых?) // Вопросы философии. 1992. № 6. С. 106 – 114.

Меркулов И. П. Метод гипотез в истории научного познания / Меркулов И. П. – М., 1984.

Касавин И. Т., Сокулер З. А. Рациональность в познании и практике. – М. : Наука, 1989. – 192 с.

Проблеми раціональності // Sententiae: наукові праці спілки дослідників модерної філософії (Паскалівського товариства). – Вінниця, 2004. – Спецвипуск № 1. – 374 с.

Диалектика фундаментального и прикладного. – М., 1989.

Тема 5. Основні концепції філософії науки

5.1. Поняття наукового прогресу. Екстенсивне та інтенсивне в розвитку наукового знання.

5.2. Неопозитивізм (логічний емпіризм) і гіпотетико-дедуктивна модель наукового знання.

5.3. Концепція росту наукового знання Карла Поппера.

5.4. Концепція конкуруючих “дослідницьких програм” Імре Лакатоса

5.5. Концепція наукових революцій Томаса Куна.

5.6. “Методологічний анархізм” Пола Фейєрабенда.