Філософія Стародавнього Китаю.

 

Поява та розвиток філософських вчень Китаю датується VІ – ІІІ ст. до н.е. У цей період відбувався процес об’єднання дрібних царств в одну могутню державу, тому філософська думка того часу більше зосереджена на соціально-етичній та релігійній проблематиці.

У VІ ст. до н.е. формується конфуціанство (від імені Конфуція, або ж Кун Фу-цзи). В основі моральної концепції конфуціанства лежить ідея про жень – людинолюбство, тому й етика цього філософського напрямку говорить «Не роби людям того, чого не бажаєш собі». Конфуцій не апелює до Бога як основи такої моралі, головний мотив такої поведінки – соціальна корисність (якщо для всіх це благо, то воно і є благом насправді). Гармонія людських стосунків – ось шлях позбавлення страждання. Гарантом такої гармонії є виховання наступних моральних якостей – справедливості, мужності, обережності, шанобливості, вірності, гідності, любові.

Якщо конфуціанство звернуте до соціальної проблематики, то даосизм навпаки – звертається до внутрішнього світу людини. Засновник даосизму – Лао-Цзи, автор трактату «Дао де цзін». Основні ідеї цього філософського напрямку:

- світ – гармонійне утворення;

- дао – нематеріальна субстанція, що позбавлена тілесності, проте не є і духовною. Дао творить речі, присутнє в них і водночас знаходиться поза ними. Тобто, дао невловиме, воно знаходиться між видимим та невидимим;

- світ – це боротьба протилежностей – темного та світлого начала – ін та янь, чоловічого та жіночого, гармонії та хаосу тощо;

- добро і зло не існують окремо, вони взаємно проникають один в одного і є ланками одного цілого;

- у світі все змінюється, зміна підкоряється дао;

- дао відкривається тим, хто опанував свої пристрасті, сексуальні потяги тощо і досягнув недіяння – вищого діяння, суть якого в тому, щоб чинити у гармонії з дао. Мудрець, що зливається з дао, стає тілесно безсмертним.

Таким чином, філософія стародавніх Індії та Китаю відзначається панування релігійно-етичної та соціальної проблематики. Характерне для філософії цих цивілізацій те, що практичне знання про навколишній світ тісно пов’язане з етичною проблематикою, для них природа, світ – об’єкт морального ґатунку, світопорядок, у якому людина шукає своє місце. Світ для людини Індії та Китаю чужий у своїй плинності, і вона шукає спасіння через самозаглиблення. Даний нам у відчуттях світ східна філософія трактує як ворожу ілюзію, пелену, від якої треба звільнитись. Саме звільнення – головне філософське завдання людини.

В іншому руслі розвиватиметься філософія античності.

2.3.Становлення та розвиток античної філософії:

 

· загальні особливості давньогрецької філософі;

· досократична філософія;

· антропологічний поворот у філософії софістів та Сократа;

· платонізм як апогей давньогрецької філософії;

· філософія Аристотеля;

· філософські школи Стародавнього Риму.

 

Загальні особливості давньогрецької філософії. Давньогрецька філософія виникла у VІ ст. до н.е. Цьому сприяв розвиток античного полісу та демократичного устрою. Саме вони через домінування принципу публічності та змагальності дозволили сформулювати важливий принцип філософського знання – не приймати на віру, а доводити у суперечці. Тобто, філософія не осягається як божественна мудрість, а народжується в діалозі людей, мето якого є істина.

Важливу роль також відіграв розподіл праці – аристократи займались розумовою працею, а раби – фізичною. Ідейним же підґрунтям античної філософії є антична міфологія. Серед економічних передумов виділяють економічну кризу в VІІІ – VІ ст. до н.е., що спричинило появу купців, мореплавців, а, отже, з’явились контакти з іншими високорозвиненими цивілізаціями, від яких греки запозичили невідомі їм раніше знання.

Загалом виділяють такі головні риси античного світогляду:

- космоцентризм (розгляд Всесвіту – «космосу» як макросвіту, гармонійного за своєю суттю, людини як мікросвіту - частини космосу);

- культ розуму (логоцентризм) – прагнення до раціонального тлумачення явищ світу;

- теоретичне ставлення до світу (замість образного міфологічного);

- наївна діалектика;

- наївний матеріалізм.

Отже, греки починають пізнавати світ, тобто, в самому знанні починають бачити цінність як таку. Оскільки об’єктом дослідження філософів стає світ, природа («натура»), то й філософські погляди перших грецьких філософів отримують назву натурфілософії.

Досократична філософія. Для досократичної думки питання про буття концентрується в двох поняттях – «фюсіс» (природа) та «логос» (слово, вчення, закон). Причому вони існують не окремо, а в єдності. Це єдність всього – передусім, становлення та застиглості, вічності та часу. І цю єдність треба було відшукати в єдиній причині всього сущого – субстанції.

Фалес з міста Мілет (624 – 547 рр. до н.е.). Він першим задав питання «Що лежить в першооснові сущого?» На його думку, цією першоосновою є розумна вода, що є початком та кінцем усього.

Анаксимандр (610 - 540) ввів поняття первоначала усього сущого «архе» і вважав таким первоначалом апейрон. В апейроні виникає протилежність гарячого та холодного, їх боротьба породжує космос; гаряче уявляється як вогонь, холодне перетворюється в небо та землю.

Анаксимен (588 - 525), учень Анаксимандра. За його вченням, усе суще походить з першоматерії – повітря – і повертається у неї. Повітря безкінечне, вічне, рухоме. Згущуючись, воно перетворюється у хмари, потім воду, нарешті, землю та каміння, розріджуючись – у вогонь. Ідеї Анаксимандра про розвиток з протилежностей (стихійна діалектика) знайшли своє продовження у поглядах Геракліта Ефеського (Темного) (540-480). Першоначалом світу він вважав вогонь, котрий закономірно то згасає, то знову починає горіти. Геракліт вважав «війну», тобто, боротьбу протилежностей, батьком усього, все відбувається через боротьбу. Світ, за Гераклітом – безперервний потік становлення, постійної зміни («двічі в одну річку не увійдеш»), протилежності у ньому переходять одна в одну. Сам же світ не створений ніким з богів та людей. Важливе місце у Геракліта посідає ідея логосу – закономірності, що пронизує все існування. З вогню за допомогою логосу твориться світ.

Після Геракліта спостерігається тенденція до розмежування фюсісу та логосу, та зосередження на останньому, в тому числі на способах його позначення.

Так, в грецьких містах-колоніях на Сицилії виникає піфагорійська школа. Піфагор (580-500) з о. Самос та його послідовники вважали першоосновою світу числа як кількісне вираження. Наприклад, з усіх чисел найсвятішим вважалось 36=1³+2³+3³. Воно складається з «1» - символ єдності буття і світу; «2» - символ полярності Всесвіту (світло – темрява, жіноче – чоловіче, життя – смерть тощо); «3» - найдосконаліше з чисел, бо символізує початок, середину та кінець; в числі 36 можливі чудесні перетворення: 36=1+2+3+4+5+6+7+8. Школа носила містичний відтінок, якому сприяла також ідея метемпсихозу (вчення про переселення душ).

Над питаннями буття роздумувала елеатська школа (м. Елея). Її представники – Парменід (540-480) та Зенон (490 – 430) на противагу Гераклітові вважали буття сталим та незмінним. Все суще буття, воно постійно існує, а небуття не існує, бо якщо навіть ми мислимо буття, то вже цим надаємо йому статусу буття. Таким чином, Парменід ототожнює мислення з буттям, остаточно розмежовуючи буття та небуття, фюсіс та логос, і ставлячи перший в залежність від другого. Мінливість світу, на якій наголошує Геракліт – ілюзія, омана, що породжує недостовірне знання.

Щоб довести неможливість мислити змінність, Зенон висуває апорії (логічні суперечності) проти руху. Парадокси Зенона зводяться до доказу того, що 1) логічно неможливо мислити багатоманітність речей, 2) допуск існування руху приводить до суперечності.

До цього часу буття у філософських конструкціях давньогрецьких філософів мислилось як безперервне, тобто, таке, що має одне первоначало. Проте у вченні Емпедокла, Демокріта і Анаксагора запроваджується принцип дискретності (перервності) буття, яке, відповідно, мало не одну субстанцію, а множину незмінних субстанцій. Емпедокл (487-424) у своїй філософській поемі «Про природу» зводив усю багатоманітність речей до чотирьох елементів (або стихій): землі, води, повітря та вогню. Поєднання та роз’єднання елементів відбувалось внаслідок дії двох протилежних сил: притягання та відштовхування. Демокріт (460-370) з Абдер, учень атоміста Левкіппа, вважав, що першооснова світу – атоми, що рухаються в пустоті. Атоми вічні, відрізняються формою, що й пояснює багатоманітність речей. Взаємодія атомів та пустоти породжує світ. Світів безліч, вони зароджуються і вмирають без божественного втручання, Бог їх не створив, у світі взаємопов’язане та взаємообумовлене, має свою причину. Анаксагор (500 - 428) вважав, що матерія складається з безкінечно ділимих первинних елементів (сімена), котрі пізніше були названі гомеомеріями. Речі утворюються внаслідок різноманітних поєднань гомеомерій. Силу, що обумовлює поєднання та роз’єднання цих елементів, Анаксагор називав «нус» (розум), котрий розумів як дуже легку та дуже тонку речовину.

Таким чином, давньогрецька філософія докласичного періоду ставила перед собою ряд фундаментальних завдань – пошук субстанції, проблема істинного пізнання, принципи побудови понять (кількісного виміру сущого у піфагорійців), за допомогою яких можна пояснити світ, принцип причинності, атомістика тощо. І хоча ці думки базувались в основному на здогадках та емпіричних несистематизованих фактах, думки докласичних філософів Греції мали вплив на подальший розвиток філософії та науки.

Антропологічний поворот у філософії софістів та Сократа. В класичний період філософське знання остаточно базується на протилежності фюсісу та логосу. Філософія класичної Греції пов’язана з іменами Сократа, Платона, Аристотеля. Власне, на Сократові з Афін (470-399) закінчується натурфілософія та починається антропологічний поворот, наголошується на суб’єктивних основах пізнання навколишнього світу. Сократ не залишив жодного письмового твору, відомо про нього лише із творів Платона та Аристотеля.

Світ навколо нас непізнаваний, тому тепер мета філософії, за Сократом, не вивчення природи, місця людини в ній, а пізнання людини, тому він і бере за свій лозунг: «Пізнай самого себе». Йому належить метод меєвтики – діалогу, котрий через запитання підводить до відповіді. Власне, під цим і почала розумітись діалектика. На думку Сократа, усі біди, неправильні дії, людина коїть через незнання, вона не знає, що таке добро і зло. Тобто, знання за допомогою розуму і є ключем до щастя людини. Істинне знання досягається лише розумом, котрий є суддею всього. Цим Сократ виступав проти софістів («вчителів мудрості»), котрі доводили за допомогою софізмів (логічних помилок, яких свідомо, навмисно припускаються в процесі суперечки) відносність людських знань та неможливість знаходження єдиної істини. Софісти були першими «комерційними» філософами, які вчили мудрості, взявши на озброєння відомий вислів грецького філософа Протагора: «Людина – міра усіх речей».

Платонізм як апогей давньогрецької філософії. Найвідомішим учнем Сократа є Платон (Аристокл) (427-347). Саме Платон завершує революцію у трактуванні буття. Фюсіс досократиків він підмінює світом ейдосів, незалежних, вічних, незмінних від людини.

Отже, за його вченням, існує два світи – світ речей, світ змінний, плинний, оманливий та світ ідей (ейдосів) – ідеальних, незмінних сутностей, котрі визначають світ ідей. Ідеальний світ існує поза простором, він вічний та складається з ідей. Ідеальний світ протистоїть світові речей як світ блага світові зла, тому ідеєю всіх ідей виступає ідея Блага, що асоціюється з характеристиками ідеального світу. Так світ становлення стає вмістилищем зла, недосконалості, несправедливості. Він породжується матерією, «хорою», і ніколи не існує істинно, бо постійно плинний та змінний. Матерія залежить від ідей і самостійно існувати не може.

Відповідно до цієї онтології побудована і теорія пізнання: до народження людини її душа знаходиться на зірці – в світі ідей, потім, з народженням людини вона спускається на землю, і їй треба лише пригадати те, що вона бачила у світі ідей. Ця ідея називається мімезис. За Платоном, душа може мандрувати тілами, тобто, він дотримується ідеї реінкарнації - душа пригадує в наступному тілі не лише ідеальний світ, а й світ попередників.

Велику увагу філософ приділяв питанням державного управління. Ці ідеї він виклав у творі «Держава». Інтереси окремого індивіда повинні бути підкорені інтересам загального – інтересам держави, котра є втіленням найвищого блага на землі. За Платоном, держава виникає внаслідок розподілу праці, й ідеальний її варіант повинен складатися з трьох станів – правителів (філософів), воїнів (охоронців держави) та рабів (селян, ремісників, купців). Перші два стани позбавлені приватної власності, бо остання розбещує людину, примушує служити власним інтересам, забуваючи про державні.

Платонізм вважається одним із найвпливовіших напрямків давньої Греції і залишався одним з провідних в Європі протягом Середньовіччя та Відродження. Деякі вчені вважають усю наступну філософію лише коментарем до ідей Платона.

Філософія Аристотеля. Учнем Платона був філософ, енциклопедист Аристотель (384-322). Проте ідей Платона щодо світу ейдосів Аристотель не поділяв:

- ейдоси існують, проте це породження людської думки;

- подвоєння світу вимагає доказу, а це неможливо, бо людське знання досвідне, тобто, не має джерела доказу існування світу ідей;

- ейдос не може бути джерелом зміни, бо він ідеальний;

- тобто, матеріальний світ існує без будь-якої зовнішньої причини.

Аристотель виділяє два начала світу – пасивну матерію та активну форму, котра приводить в рух матерію. Ця форма і є деміургом – творцем світу. Матерія – потенція (можливість), форма – акт, актуалізація цієї потенції називається ентелехією, чиста ентелехія – Бог. Бог як первоначало позбавлене потенційності, це чистий акт, воно вічне і нерухоме, надчуттєве. Бог діє як формальна, рухаюча, цільова причина, тобто, притягує до себе усе суще, рухаючись до досконалості. Загалом же існує чотири першопричини: 1. Матеріальна причина (відповідає на питання «з чого?»). 2. Формальна («що це?»). 3. Рухаюча причина («Де початок руху сущого?»). 4. Цільова причина («Задля чого?»). Таким чином, Аристотель висловлює ідею телеології – світогляду, який вважає будь-яке існування доцільним з точки зору причинно-наслідкових зв’язків.

Філософські школи Стародавнього Риму. Протягом ІІІ – ІІ ст. до н.е. грецькі міста включаються до складу Римської імперії. Соціальні катаклізми (занепад рабовласництва, виникнення християнства) приводять до зміни вектору філософствування – увага зосереджується на зовнішньому світові людини, на питаннях етики. Людина прагне до автономії, не відчуваючи впливу суспільства. В цей час поширюються такі філософські школи:

- скептицизм;

- стоїцизм;

- кінізм;

- епікуреїзм;

- неоплатонізм.

Скептицизм (гр. – «той, що роздягає, досліджує») характеризувала зневіра в пізнавальні можливості людини: з однаковим успіхом можна обґрунтовувати протилежні точки зору, а, отже, наші знання завжди неточні, відносні. Відповідно, краще взагалі утримуватись від будь-яких суджень про речі, так можна досягти станів щастя, спокою – незворушності (атараксія) та відсутності страждань (апатія). Представники – Піррон, Секст-Емпірик.

Епікуреїзм (Епікур, Лукрецій Карр). За Епікуром, людська душа страждає через страх перед богами та смертю, це заважає їй досягнути стану вищого спокою – атараксії. Згідно Епікура, боятися смерті – безглуздо, адже коли є ми, її немає, а коли є вона, немає нас.

Стоїцизм. Назва походить від портику в Афінах, де збирались стоїки. Особливого поширення набуває в Римі в І ст. н.е. Представники – Марк Аврелій (121-180), Сенека (4 р. до н.е. - 65). Чуттєвий плинний світ ворожий мудрецеві, тому треба нічого не брати близько до серця, мужньо переносити удари долі. Людське життя підпорядковане долі. Ідеал мудреця полягає в свободі від пристрастей, бажань, стоїки виділяють три стани душі – апатію (байдужість), автаркію (автономію), аскезу (ухилення від розкоші). Згідно етики стоїків, доцільним виглядає ідея самогубства – якщо людина віддала все життю, і більше не прагне жити, то вона повинна покінчити з собою.

Неоплатонізм – Плотін (204 - 270), Порфирій (232 - 304), Прокл (410-485). Неоплатоніки намагаються поєднати вчення Платона, поєднавши їх з ідеями Аристотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття. Буття, за Плотіном, має ієрархічну структуру. Вищі субстанції – це «Благо» («Єдине»), Розум і Душа. «Єдине» є неподільним, через власну повноту буття з нього відбувається витікання (еманація), що творить Розум (платонівський світ ідей). Розум породжує душу, яка впорядковує плинний світ матеріальних речей. Душа дає життя мертвому матеріальному світові. Таким чином, матерія, земне життя обділене Благом, вона є небуття, зло. Матерія, на думку Плотіна, це світ форм, які оформлюють ідеї, що виходять з Єдиного. Душа ж спускається в тіло людини, що саме по собі є злом для душі.

Таким чином, антична філософія пережила періоди зародження, розвитку та занепаду, що пояснюється соціально-економічними умовами розвитку античного світу. Можна говорити про рух філософської думки від макрокосму в натурфілософії до мікрокосму у сократиках та софістах, та повне зосередження на внутрішньому світові людини в період занепаду Римської імперії та появи християнства. У філософії, котра спочатку була справою небагатьох, аристократів, шукали спасіння, універсального рецепту все ширші маси суспільства.