Реферат Курсовая Конспект
НІМЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ - раздел Философия, ФІЛОСОФІЯ. ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ Обов’Язок Стосовно Себе Полягає В Тому, Щоб Людина Дотримувалася Людської Гід...
|
Обов’язок стосовно себе полягає в тому, щоб людина дотримувалася людської гідності в самій собі.
/. Кант
§ 25. З’ясування можливостей розуму
Філософія Нового часу досягла свого розквіту у видатних ученнях декількох знаменитих німецьких мислителів другої половини XVIII – першої половини XIX ст. їхня філософська діяльність увійшла до історії під назвою німецька класична філософія. її засновником був знаменитий Іммануїл Кант(1724–1804).
Спробуємо розкрити кантівське розуміння людини, яку він уважав “найбільш важливим предметом усвіті”. Над усіма іншими істотами людину вивершує наявність свідомості. Завдяки цьому людина є індивідуальною особистістю. З факту самосвідомості витікає егоїзм як притаманна людині властивість. Егоїзму людини, як уважав Кант, протистоїть усвідомлення її “Я” не як цілого світу, а як його частини. Філософ зазначав, що людський егоїзм, як і душевні пориви людини, мають бути під повним контролем розуму. Він уважав людинознавство тотожним світогляду. Тут доречно згадати звернення філософів, починаючи від семи мудреців, до гасла “Пізнай самого себе”.
Центром кантівських філософських міркувань є питання: чи може людина пізнати світ? А якщо може, то як далеко в цьому вона може просунутися? Кант виходив з того, що необхідно встановити можливості нашого пізнання, його межі. Головна роль у цьому процесі належить розуму, а тому треба з’ясувати можливості нашого розуму. Це дослідження І. Кант назвав “Критикою чистого розуму”, а філософія, на його думку, повинна бути не осягненням зовнішнього світу, а критикою розуму, тобто вивченням його устрою, специфіки та законів. Німецький філософ говорив, що до такого висновку його підштовхнуло вчення Д. Юма, який “збудив його від догматичного сну”. Пригадаймо твердження Юма про те, що світ неминуче прихований від нас,
а тому знання можливе лише про наші відчуття, почуття, думки тощо. Предметом філософії може бути тільки доступна нам суб’єктивна (внутрішня, психічна, духовна) реальність, але в жодному разі не об’єктивна (зовнішня). Іммануїл Кант стверджував, що неможливо пізнати світ, якщо мати справу не з ним самим, а з його віддзеркаленням у нашій свідомості, через що остання може й повинна бути головним об’єктом філософської уваги.
Усе, що існує саме по собі, І. Кант назвав ноуменом, або “річчю в собі”, яка непізнанна. Те, що ми бачимо, що уявляється нам як таке, що реально існує, він позначив феноменом, або “річчю для нас”. Головне питання, уважав філософ, полягає в тому, наскільки світ відповідає нашому світобаченню. Мислитель стверджував: світ і наше світобачення жорстко розмежовані, видиме нами зовсім не те ж саме, що дійсне. А пізнання можливе тому, що в нашій думці містяться деякі природжені, або апріорні (переддосвідні), форми або схеми свідомості, до яких ми ніби припасовуємо навколишній світ, утискуємо його в них. Він існує В нашому уявленні зовсім не в тому вигляді, яким є насправді, а в тому, яким може бути в цих апріорних формах. Тут потрібно пригадати вчення Секста Емпірика: кожна жива істота влаштована певним чином, і тому вона сприймає дійсність не такою, якою вона є насправді, а завжди бачить тільки те, що може й повинна побачити завдяки властивостям свого устрою.
Людина наділяє світ своїми початковими, природженими, переддосвід-ними формами, схемами, структурами й осягає насправді те, що сама ж у них
вкладає. Наприклад, ми вважаємо, що реально існує час. Можемо згадати точне визначення часу Святим Августином: “Час є міра руху і змін”-. Однак вдумаймося в це поняття – воно існує лише в нашій думці. А якби не було на Землі людини, то хто тоді говорив би про час, його ніде, ніяк і ніколи не могло б бути. Що ж тоді є часом: реальність або ж спосіб сприйняття реальності?
Те ж саме можна сказати і про все
інше. Подумки усунемо людину зі
світу, уявімо собі реальність без неї.
Яким тоді буде світ? Невже таким,
як нині? Але хто тоді назве один
предмет “деревом”, інший – “твариною”, а третій – “річкою”, хто
тоді скаже, що гора вища, аніж рослина, що весняне листя зелене,
що птахи літають? Адже немає істоти, яка могла б виробити всі ці
поняття і побачити дійсність крізь їхню призму. Людина настільки
звикла до свого уявлення про світ, що вважає його самим світом, її
суб’єктивне сприйняття реальності так міцно до неї прикріпилося,
що вона вже давно не помічає, що ця реальність зовсім не така,
якою вона її уявляє.
Ми звикли, наприклад, до того, що окремі фрагменти світу мають свої назви. Щось ми називаємо “квіткою”, а щось “деревом”, “планетою” тощо і зовсім не замислюємося про зв’язок назви із самим предметом, як правило, ніколи не задаємо запитання, чому дерево – це “дерево”. Так само ми не замислюємося про зв’язок наших уявлень про світ із самим світом (хоча насправді зв’язку жодного немає) і не задаємо запитання, чи ж така насправді дійсність, якою ми її бачимо (аніскільки не підозрюючи, що вона абсолютно інша).
Проте якщо людині нічого не відомо про світ, то як у ньому орієнтуватися й жити? Треба з’ясувати, чи є (або чи може бути) що-небудь загальне й безумовне для всіх людей, якесь уявлення, переконання або знання, у якому б ніхто не міг сумніватися. Таким загальноприйнятним, на думку І. Канта, є поняття “добро”, яке незмінно представлене у свідомості будь-якої нормальної (не хворої психічно) людини. Кожен чудово знає, що добре, а що погано, що треба робити, а чого не варто, і вважає добро, як і зло, чимось, що існує реально, а не просто людською вигадкою.
Людина однозначно вірить у те, що добро існує саме собою, як певна реальність. Що випливає з цієї віри? Адже якщо добро існує насправді, отже, має бути якесь вічне його джерело або якийсь непорушний гарант, яким може бути лише Бог. Інакше кажучи, якщо неминуче вірити в наявність добра насправді, то внаслідок цього неможливо не вірити в Бога як у неодмінну причину цього добра. Таке міркування є знаменитим кантівським доказом існування Бога, яке найчастіше називають етичним аргументом. Воно є шостим за рахунком після п’яти, розглянутих нами в розділі про середньовічну філософію.
Філософ говорив, що ні довести, ні спростувати якимсь логічним шляхом існування Бога неможливо. Тому його думку тільки умовно можна назвати аргументом, адже в ній Бог виводиться з моральності. “Чи захочеться нам, – запитує німецький мислитель, – жити у світі, який влаштований за законами зла, де тріумфують лиходії і страждають безневинні, де процвітає брехня і підлість, насильство й жорстокість, де злочин шанується, наче чеснота, де творяться страшні та немислимі речі? Звичайно ж, не захочеться. Ми мимоволі вважаємо, що світ, у якому ми живемо, не такий, що в ньому є і правда, і справедливість, і добро, і порядок. І оскільки ми переконані в цьому, то обов’язково повинні визнати існування Бога як гарантії дійсності й непорушності всього вищеназваного”. Таке припущення конче необхідне, оскільки без нього наше існування абсолютно немислиме.
Отже, якби Бога і не було, то ми все одно не могли б у нього не вірити, а значить, його треба було б створити. Якщо Бога і немає, він однаково є. Ось так парадоксально, але водночас цілком переконливо звучить кантівський аргумент.
Цю думку можна було б сформулювати й інакше. Уявіть собі, що одна людина будує своє благополуччя за рахунок іншої. Знайома ситуація? Напевно, кожний із нас із нею зустрічався. Чи дивує нас це? Аніскільки, адже цілком природно для людини думати про особисту вигоду, покращувати своє життя, підкорятися інстинктові самозбереження і проявляти егоїзм. Так влаштована природа: одна рослина тягнеться до сонця і затіняє собою іншу, одна тварина поїдає іншу і т. п. Жити за законом особистої вигоди й егоїзму – означає жити за законом природи. І якщо людина так живе, то в цьому немає нічого дивного, бо так вона проявляє себе як природна істота.
Однак іноді (нехай дуже рідко) людина діє не за законами природи, а всупереч їм, не природно, а надприродно, наприклад кидається в крижану воду і рятує того, хто тоне, хоча сама при цьому
може потонути, або ділиться останнім шматком хліба з тим, хто має потребу, хоча чудово знає, що сама голодуватиме. Звідки в людини такі пориви? З жодних законів природи вони не виходять і ніяк із ними не пов’язані. А якщо вони не від природи, отже, від Бога, адже більше, як уважав Кант, припустити нічого.
Згідно з його філософією, якщо людина діє природно, улаштовуючи, наприклад, власне життя за рахунок свого ближнього, отже, є природа, яка породжує такі дії, а якщо вона чинить надприродно, наприклад, ризикуючи власним життям, рятує ближнього, отже, є Бог, від якого виходитимуть такі прояви людини. І взагалі, усе благородне, чесне, добре, безкорисливе й жертовне в нас говорить про те, що, крім природного світу, є також світ надприродний, крім природи, є Бог. Адже якби його не було, то не було б і людини. Коли вона живе за законом особистої вигоди й егоїзму, то дуже недалеко стоїть від природи і тому є не стільки людиною, скільки супермавпою. Чому супер? Тому що хитріша, розумніша, спритніша, аніж звичайна мавпа, тому що краще знає, де дістати їжу. А коли ж людина із супермавпи перетворюється на власне людину? Тоді, коли стає вищою за закони природи, звільняється від них, коли здатна, ризикуючи собою, урятувати іншого, вчинити по честі й справедливості, навіть якщо постраждає від цього, коли нездатна скоїти підлість, навіть якщо це принесе їй неабияку вигоду.
Зверніть увагу, що є безліч виправдань і мотивів для поганих вчинків: я був хворий, зайнятий, злякався, усі так роблять. Тільки немає подібних аргументів для добрих вчинків. Чому, ризикуючи життям, урятував того, хто тоне? Чому кинувся один проти десятьох хуліганів, які причепилися до дівчини? Чому сказав правду, коли всі навколо мовчали і боялися? На всі ці “чому?” немає відповідей. Та не “чому?”, а просто згідно із совістю, яка і є показником людського в людині. Цілковита відсутність совісті, навіть при бездоганній зовнішності, визначному розумі й високому соціальному становищі, говорить про те, що перед нами не людина, а всього лише супертварина. . •
Людина сумлінна є Людиною в повному розумінні цього слова. Вона здатна здійснювати добрі справи просто так, без жодної особистої користі. Такі вчинки І. Кант називав моральними, тобто справді добрими. Якщо ж людина робить щось добре, сподіваючись на користь (наприклад, рятує того, хто тоне, бо він дуже багатий і щедро віддячить), то її вчинок знецінюється і не є добрим повною мірою. Такі вчинки І. Кант називав легальними.
Як бачимо, кантівська філософія присвячена не лише проблемам пізнання, а й проблемам моралі. У цій частині свого вчення він
сформулював знаменитий категоричний імператив – просте й однозначне правило: “Дій завжди так, щоб максима твоєї волі могла стати принципом загального законодавства”. Кажучи простіше, живи завжди за совістю, не вигадуй собі жодних виправдань, коли ти їй зраджуєш, умій сповна визнавати свої дії і щиро розкаюватися у своїх поганих вчинках, будь відповідальним за все, що думаєш і робиш, завжди залишайся людиною, а не супертвариною. Кажучи словами золотого правила моралі, яке вперше ми прочитали в давньогрецького філософа Фалеса, не роби іншим того, чого б ти не хотів, щоб робили тобі. Наприклад, ти вирішив збрехати, украсти або убити, але перед тим, як зробити це, чесно запитай себе: хотів би ти, щоб тобі збрехали, у тебе вкрали, тебе убили? Якщо ти чесно відповіси собі на ці запитання, то зрозумієш, як треба вчинити.
Категоричний імператив можна було б сформулювати і так: здійснюй переважно моральні, а не легальні вчинки, тому що саме вони дійсно прекрасні. І справді, що може бути більш усеохопним, роблячи людину вільною? Голос совісті, або, висловлюючись кантівськими словами, моральний закон у душі, – це найпрекрасніше, що є в людині. Цей закон, як внутрішня краса і досконалість людини, примушує нас тремтіти й захоплюватися не менше, аніж видима фізична гармонія і чарівність Всесвіту.
“І чим більше я розмірковую, тим більше дві речі наповнюють душу все новим здивуванням і зростаючим благоволінням: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені”, – говорив Кант.
– Конец работы –
Эта тема принадлежит разделу:
ВСТУП ДО ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ... Філософія не є наукою не є навіть наукою про сутність а є творчим усвідомленням духом сенсу людського існування...
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: НІМЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ
Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
Твитнуть |
Новости и инфо для студентов