Теорія пізнання та етичні погляди І.Канта План

Родоначальником німецької класичної філософії був Іммануіл Кант /1724-1804 рр./. Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками ХІV століття. В цей час Кант, займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза, про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності*. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою істо­рію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період в фі­лософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70-х років починається другий так званий "критичний" пері­од, коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: "Критика чистого розуму" /1781/, "Пролегомени" /1783/, "Критика практичного розуму" /1788/.

В центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівнюючи з попередніми представниками різних філософських сис­тем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики суб­станції до теорії суб’єкта Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності люди­ни. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий пово­рот філософії до людини.

Кант вважає, що людський розум пізнає не "речі в собі", а явища речей, результат їхньої дії на органи чуття людини. "Речі в собі" стають явищем завдяки апріорним формам споглядання /простір-час/ та апріорним формаммислення /якість, кількість, причинність, реальність та ін. /.тобто таким формам які мають позадосвідне по­ходження/. Наступна сходинка пізнання - це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового він за­плутується у невирішених протиріччях - в т. з. "антиноміях" чисто­го розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки ді­алектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова роз­витку знання.

Уважне вивчення підручників, додаткової літератури повинно під­вести студента до розуміння того, що в філософії Канта чудернаць­ким способом поєднані матеріалізм /визнання об’єктивного існуван­ня "речей в собі"/ та

________________________________

*Цю теорію Кант обгрунтував у книзі "Всеобщая естественная история и теория неба" /1705 р./.

ідеалізм /твердження про апріорні форми спо­глядання і розсудку/ з агностицизмом /заперечення пізнання об'єк­тивної дійсності/. Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий Кант і як тво­рець вчення про наді сторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий катего­ричний імператив /закон, повеління/, що існує в свідомості людей, як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і, разом з тим, в сукупності створює всезагальний мораль­ний закон для суспільства.