Реферат Курсовая Конспект
З дисципліни Основи філософських знань Бухгалтерський облік - раздел Философия, Міністерство Освіти І Науки України Мелітопольськ...
|
Міністерство освіти і науки України
Мелітопольський державний
Промислово-економічний технікум
МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК
ДО САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ
з дисципліни “Основи філософських знань”
Для студентів спеціальності 5.03050901
“Бухгалтерський облік”
Викладач Т.Л. Шопова
Затверджено
На засіданні ЦК № 1
Протокол № ___
Від “__” _________ 20_ р.
Голова ЦК
Т.В. Сердюк
20__
ЗМІСТ
РОЗДІЛ І ГУМАНІСТИЧНИЙ ЗМІСТ ІСТОРІЇ ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ
ТЕМА “ВСТУП ФІЛОСОФІЯ, ЯК СПЕЦИФІЧНИЙ ТИП ЗНАННЯ”
ТЕМА “ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ”.
ТЕМА “ФІЛОСОФІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ”
ТЕМА “ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ”
ТЕМА “ФІЛОСОФІЯ ХІХ–ХХ СТОЛІТЬ”
ТЕМА “ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА В УКРАЇНІ”
РОЗДІЛ ІІ ОНТОЛОГІЯ І ГНОСЕОЛОГІЯ
ТЕМА “ПРОБЛЕМА БУТТЯ У ФІЛОСОФІЇ"
ТЕМА “ДУХОВНИЙ ВИМІР ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ”
ТЕМА “ОСНОВИ ФІЛОСОФСЬКОГО ВЧЕННЯ ПРО РОЗВИТОК”
ТЕМА “ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ”
РОЗДІЛ ІІІ СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ
ТЕМА “ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ СУСПІЛЬСТВА”
ТЕМА “ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ ЛЮДИНИ”
ТЕМА “ЦІННОСТІ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ І СУСПІЛЬСТВА”
ЗАВДАННЯ ТЕМАТИЧНОГО КОНТРОЛЮ (МОДУЛЬ 1, МОДУЛЬ 2, МОДУЛЬ 3)
Дофілософські світогляди і картини світу.
Дуалізм.
Визначеною спробою зближення, компромісу між ними можна вважати дуалізм - філософське вчення про існування двох незалежних друг від друга початків: матеріального і духовного. Типовим прикладом такого роду поглядів були філософські побудови Декарта, Канта. Однак дуалізм не можна назвати «третьою лінією» у філософії. Дуалізм - лише різновид ідеалізму, оскільки, як і ідеалізм у цілому, визнає незалежність, невиводимість духу з матерії (природної і соціальної).
Дискусійні питання
Словник
Розглянуті у попередніх розділах питання з необхідністю привели до низки висновків, серед яких чільне місце посідає думка про те, що людська діяльність, спрямована в кінцевому підсумку на перетворення світу згідно з потребами й інтересами людини, неможлива без творення нею загальної і цілісної картини світу, де головною дійовою особою є вона сама. Ця картина світу визначається як світогляд.
Догматизм – спосіб осягнення світу, тип мислення, за якого те чи інше вчення або положення сприймається як остаточна, вічна істина, догма і застосовується без урахування конкретних змін у розвитку тих чи інших явищ.
Протилежним догматизму є скептицизм.
Визначення рівня світоглядного впливу живопису залежить від глибини і правдивості зображення дійсності, майстерності застосування художніх і технічних засобів та ідейно-емоційного духу живописного твору.
Глибин зародження первісного суспільства сягає такий вид мистецтва, як графіка.
Графіка – це специфічне зображення людиною реальних предметів чи задуму за допомогою таких засобів, як лінія, штрих і пляма у взаємодії з незайманим тлом. За технікою виконання графіку поділяють на рисунок твердими матеріалами (олівець, вуглина, крейда, пастель, сангіна), малюнок – рідкими (чорнило, туш, акварель, соус) та друковану графіку (гравюра, літографія, офорт тощо). Графіка має багато жанрових різновидів. Найголовнішими з них є: станкова графіка – твори самостійного значення, які нерідко становлять цикли, серії, об'єднані спільними темами; книжкова – ілюстрації, зовнішні та внутрішні оздоби (віньєтки, заставки, ініціали тощо), шрифт; журнальна і газетна; ужиткова графіка – поштові марки, етикетки та малюнки на упаковці товарів, фірмові й фабричні знаки, екслібриси, дипломи, грамоти тощо; плакат (політичний, рекламний, видовищний). Масовість, яка досягається тиражуванням інформації, здатність оперативно відгукуватися на події та явища сучасності зумовлюють важливість світоглядного значення графіки.
У первісному суспільстві зароджується й такий вид мистецтва, як архітектура. Архітектура – мистецтвостворення будинків і споруд, а також їхніх комплексів, які формують просторове середовище для життя та діяльності людей.
Головні засоби створення художнього образу в архітектурі – формування простору й архітектоніка, а також симетрія і асиметрія, контрасти, ритм, пропорції, масштаб. Ці засоби доповнюються різними прийомами обробки поверхні споруди, які надають архітектурі пластичності, фактури, кольору. Архітектура виконує світоглядну функцію разом із іншими видами мистецтва. Виконання архітектурою цієї функції виявляється в тому, що вона, з одного боку, розкриває загальнолюдське у стилі і характері, організації умов людського життя, з іншого – показує своєрідність національних рис, побут і духовну культуру різних народів.
У народів різних континентів ще в первісному суспільстві зародилась і була поширена скульптура як один із багатьох видів мистецтва.
Скульптура – вид мистецтва, основним засобом художньої виразності якого є співвідношення обсягових форм у реальному просторі. Скульптурне мистецтво вміло використовує закономірності пропорційності та ритму з урахуванням освітлення. Скульптурні твори виконують із твердих або пластичних матеріалів — виліплюють з глини або пластиліну, висікають з граніту і мармуру, вирізають з дерева, виливають із бронзи, чавуну, виколочують та карбують з нержавіючої сталі, міді, алюмінію. Об'єктом скульптурного зображення є людина, іноді тварина. Основними видами скульптури є кругла скульптура ірельєф. Кругла скульптура (статуя, напівфігура, бюст, скульптурна група) розрахована на круговий огляд. У рельєфі опукле зображення виступає з площини, що становить основу твору. Завдяки цьому скульптор у рельєфі має більше, ніж у круглій скульптурі, можливостей вільно групувати постаті та відтворювати елементи пейзажного і архітектурного середовища. Залежно від того, наскільки високо виступає зображення над фоном, розрізняють барельєф, горельєф іконтррельєф. Своєрідним різновидом рельєфу є медаль. За призначенням скульптуру поділяють на монументальну (пам'ятник, надгробок), монументально-декоративну (фонтан, каріатида, маскарон тощо) та станкову (скульптура в музеях, на виставках, в інтер'єрі громадських, державних та особистих будівель). Окремим різновидом станкової скульптури є скульптура малих форм (статуетки людей, тварин тощо).
Декоративно-ужиткове мистецтво – це таке явище, що охоплює ряд галузей творчості, пов'язаних зі створенням художніх виробів для побуту. Твори декоративно-ужиткового мистецтва поділяють за призначенням (різноманітне начиння, меблі, тканини, знаряддя праці, одяг, прикраси), за матеріалом (текстиль, метал, кераміка, фарфор, скло, дерево, фаянс), за технікою виконання (різьблення художнє, розпис декоративний, вишивка, вибійка, литво художнє, карбування, інтарсія). Декоративно-ужиткове мистецтво розв'язує водночас практично-світоглядні завдання, воно сприяє художній організації предметного середовища, яке відповідає естетичним запитам людини. Твори декоративно-ужиткового мистецтва є надбанням матеріальної культури тієї епохи, за якої вони створюються, й тісно пов'язані з її звичаями, національними та етнічними особливостями, соціальними відносинами. Естетичної цінності виробів декоративно-ужиткового мистецтва, доцільності й виразності їхньої форми досягається конструктивними й пластичними можливостями матеріалу, різноманітністю прийомів його обробки. Складовою декоративно-ужиткового мистецтва є елементи декору. Декоративно-ужиткове мистецтво, виникнувши на ранній стадії розвитку людського суспільства, протягом багатьох століть було і залишається нині однією з мистецьких засад формування і розвитку естетичного смаку людини, орієнтованого на красу світогляду.
Суттєву роль у формуванні світоглядно-мистецького бачення дійсності відіграє фольклор (народна творчість). На сучасному рівні світоглядної культури фольклор розглядається, з одного боку, як народна поетична творчість, з іншого – як сукупність народних традицій, поглядів, звичаїв, обрядів, вірувань, що набули художньо-творчого мистецького оформлення.
Оскільки з фольклором пов'язане виникнення багатьох видів мистецтва, то, віддавши шану цьому мистецькому джерелу, підкреслимо, що без нього неможлива поява на світ таких потужних видів мистецтва, про які йтиметься далі.
Специфічним різновидом творчої діяльності й спілкування людей є музика – вид мистецтва, який відображає світ у художніх звукових образах. Вона відображає почуття, думки, процеси, що переймають внутрішній світ людини, становлення і розвиток цього світу. Змістом музики є втілений у музичних образах ідейно-художній задум композитора, результат емоційного відображення, перетворення й естетичної оцінки явищ об'єктивної дійсності у свідомості музиканта. Музика не може, як слово, виражати конкретні почуття і наочно, як образотворче мистецтво, зображувати зміст, їй притаманні розвиток, перетворення і зіткнення узагальнених образів – емоцій, що в людській свідомості може асоціюватися з динамікою психологічних і соціальних процесів, явищ природи. Образні системи музики дають змогу втілювати поняття, що визначають світоглядні ідеї. Для конкретизації ідей своїх творів композитори вдаються до синтезу музики зі словом, сценічною дією, танцем, зображенням. Однією з визначальних рис музики як мистецтва самовираження є возвеличення й оспівування позитивного, прекрасного в людині. Музика має велике пізнавальне, виховне, організуюче значення в житті суспільства. Як важливий засіб світоглядного виховання людини вона формує естетичні смаки та ідеали, розкриває емоційну чутливість, відчуття прекрасного. Музика здатна збуджувати співпереживання, впливати на сферу почуттів, інтелект людини, її поведінку. Музику брали і беруть на своє озброєння всі соціальні системи і сили. Найвидатніші музичні звершення пов'язані з передовими гуманістичними ідеями певної епохи і загальнолюдськими ідеалами.
Історично складалися типові музичні форми – двочастинна, тричастинна, період, варіації, рондо, сонатна форма, фуга та ін. Музична діяльність має три основні різновиди – творчість, виконавство й сприйняття. Якщо компонування й виконання відбуваються одночасно, – це імпровізація.
Музику можна диференціювати за різними ознаками: за авторством – народна, самодіяльна, професійна; за характером змісту – лірична, епічна, драматична, героїчна, трагічна, комічна тощо; так звана серйозна і легка музика; за виконавським призначенням – музика вокально-інструментальна; в іншому аспекті – сольна, ансамблева, оркестрова, зорова, мішана, камерна, симфонічна, механічна, яку виконують на механічних та електромузичних інструментах; за синтезом з іншими видами мистецтв та зі словом – музика театральна, хореографічна, кіномузика, музика програмна інструментальна, а також мелодекламація; за життєвими функціями – музика прикладна, побутова, обрядова, що об'єднує жанри – пісенний (гімн, колискова, серенада та ін.), танцювальний (менует, вальс, гопак, козачок та ін.), маршовий (стройовий, церемоніальний і жалобний марш); за кількістю голосів – одноголосна і багатоголосна музика; за системою ладогармонійного мислення – тональна і атональна музика; за стилями – історичний, регіональний, національний, груповий, індивідуальний. З основних різновидів музики історично склалися музичні жанри: вокальні й вокально-інструментальна – пісня (лірична, жартівлива, трудова, масова, історична, революційна, військова тощо), дума, романс; хорові твори (поема, сюїта, фантазія, кантата, ораторія), опера (так звана серйозна, комічна, епічна, героїчна, народна музична драма тощо), оперета, музична комедія, мюзикл; інструментальні – танець, марш, елегія, ноктюрн, скерцо, увертюра, сюїта, соната, симфонія, симфонічна поема, рапсодія тощо.
Музика є предметом дослідження окремої галузі мистецтвознавства – музикознавства. Наше завдання – ознайомити в загальних рисах із музикою як потужним мистецьким фактором формування високого рівня світоглядної культури людини. Родову сутність мистецтва особливо яскраво демонструє театр – вид мистецтва, який відображає світ у художньо-сценічних образах. Театральне мистецтво є своєрідним проявом світоглядної культури, засобом естетичного та ідейного виховання людини і суспільства. Театр відображає особливості становлення людини, її душевний стан, ідеали і суперечності суспільства.
Театр – це просторово-часове, синтетичне, водночас авторське і виконавське мистецтво. Основою драматичного театру є література, передусім драматургія, музичного театру – музика. Драматургія набуває сценічних форм за допомогою акторського мистецтва, засобами сценографії та костюмів створює середовище, де відбувається дія, і режисерського мистецтва, що забезпечує єдність задуму, художню і стильову цілісність вистави. Сучасний театр використовує окремі елементи кіномистецтва, телебачення, радіо, здобутки новітньої техніки. Одним із важливих принципів театру є умовність – певна невідповідність зовнішніх рис сценічної дії життєвим першоосновам, що досягається використанням засобів метафоричності, символіки, гротеску, гіперболи, фантастики. Своєрідність театру полягає в тому, що дія на сцені, незважаючи на попередню її підготовку, відбувається щоразу безпосередньо перед глядачем.
Між актором і глядачем встановлюється взаємозв'язок. Завдяки цьому театр справляє особливий емоційний вплив. Безпосередність сприйняття театрального твору робить глядача свідком і немовби співучасником дії.
Театр як вид мистецтва поділяють на види: драматичний, музичний театр (опера, балет), музично-драматичний (поєднує ознаки музичного і драматичного театрів), оперета; театр ляльок, тіньовий театр, пантоміма; до них примикає театр одного актора. Види театру мають різноманітні структурні варіанти, жанрові модифікації. Так, драматичний театр ставить трагедію, комедію, драму тощо. Драма буває соціальна, сімейно-побутова, психологічна, камерна, історична, лірична тощо. Комедію поділяють на соціальну, сатиричну, побутову, ліричну, комедію характерів або ситуацій, водевіль, фарс та ін. Деякі театри мають жанрову спеціалізацію (театр сатири, комедії, водевілю, малих форм) або орієнтуються на певне коло глядачів (театр молодіжний, юного глядача). Театр належить до видовищних мистецтв, куди, зокрема, входять цирк, масові видовища, кіномистецтво, телевізійне мистецтво.
Кіномистецтво – вид мистецтва, який засобами кінематографічної техніки, оперуючи рухомим зображенням і звуком, відтворює світ у художніх та художньо-документальних образах.
Мистецтво кіно виникло наприкінці XIX ст. Більшість дослідників кіно пов'язує його виникнення з французькими винахідниками братами Люм'єр, які в 1895 р. продемонстрували перші фільми. Проте ще в 1893 р. механік Одеського університету Й. Тимченко (за участю професора М. Любимо-ва) сконструював кінознімальний та кінопроекційний апарати, а в 1896 р. у Харкові А. Федецький зняв кілька короткометражних картин.
Кіномистецтво, синтезуючи і вбираючи художній досвід літератури, театрального й образотворчого мистецтва, музики і переломлюючи його через свої особливості та специфіку, володіє власними зображувально-відображувальними засобами, з-поміж яких головними є фотографічна природа зображення, рухомого в часі, та монтаж. Доступність фільмів широким масам, особливий ефект достовірності екранного зображення, інформативність визначають соціальні функції і світоглядне значення кіномистецтва, яке справляє величезний ідейно-художній вплив на формування поглядів та переконань, естетичних смаків і почуттів людей.
Виділяють чотири основні види кіномистецтва: художнє (ігрове) кіно, яке засобами виконавської майстерності втілює твори кінодраматургії, документальне кіно, мультиплікаційне і науково-популярне кіно. Кожен із видів має свої особливості і завдання. Жанри художнього кіно на ранніх стадіях його розвитку мали відносно чітке розмежування: мелодрама, пригодницький, комічний фільми та ін. З розвитком кіно його жанри (кінороман, кінодрама та ін.) видозмінюються, для них характерна тенденція до взаємопроникнення. У сучасному кіномистецтві існують кінокомедія, вестерн, детектив та інші жанри.
Нині найбільш відомим і поширеним є телевізійне мистецтво – вид мистецтва, що відтворює світ за допомогою телебачення. Телебачення – передавання на відстань зображень рухомих і нерухомих об'єктів за допомогою електричних сигналів, що поширюються каналами зв'язку.
Термін "телевізійне мистецтво" вживається переважно в значенні "художнє телебачення". На відміну від інформаційного, науково-популярного і навчального телебачення телевізійне мистецтво відображає життя в художньо-образній формі, розкриває характери людей. Телевізійне мистецтво виникло на стику інших видів мистецтва (кіно, театр, література, образотворче мистецтво, музика). Воно не тільки успадкувало їхні основні зображувально-відображувальні засоби, а й створило свої, специфічні – максимальне наближення до зображуваних подій, монтаж образотворчого і звукового матеріалів, пряме звернення ведучого або учасників телевізійної передачі до глядачів і завдяки сталості аудиторії циклічність і серійність передач тощо.
У процесі розвитку та становлення сформувалися основні жанри телевізійного мистецтва: драматичні або музичні вистави, концерт, повість, розповідь, телевізійний портрет, відеокліп, телефільм.
Набуло поширення радіо мистецтво – різновид словесно-звукового мистецтва, яке виникло з розвитком технічних засобів радіо. До поняття "радіомистецтво" входять літературні, театральні, музично-сценічні твори, які з використанням творчих прийомів і технічних засобів радіомовлення набувають нових художньо-образних якостей і нових особливостей естетичного впливу. Специфіка радіомистецтва – невидимість того, що відбувається у радіовиставі та в інших літературних формах, які використовує радіо. Художній образ у ньому поєднує в собі численні звукові компоненти. Особливого значення набувають звучання акторського слова, а також багатоманітні звуки дійсності, музика, акустичні ефекти. Радіомистецтво вимагає від актора достовірної, психологічно глибокої гри з тонкими голосовими нюансами, характер якої залежить від змісту образу, від його тлумачення, а також від жанру твору. Радіомистецтво, потужно виражаючи почуття і думки у словесних діях героїв переважно в роздумах, монологах, діалогах тощо, є важливим засобом формування світогляду людини.
Потужним засобом художньо-образного освоєння людиною світу є фото мистецтво – різновид творчості, суть якого полягає у використанні відображу вальних можливостей фотографії. Розрізняють документальне фотомистецтво, художню фотографію та ужиткове фотомистецтво. Первісно у фотомистецтві переважало так зване пікторальне фото (тобто таке, що імітувало живопис), яке пізніше отримало назви "художня фотографія". Фотомистецтво стало одним із засобів формування світогляду, оскільки являє собою безцінний фактичний матеріал, без якого для людини світ не є таким виразно зримим і осяжним.
Серед сучасних видів мистецтва особливе місце посідає дизайн. Ця особливість визначається передусім тим, що дизайн – це художнє конструювання. Як творча проектно-конструкторська діяльність, дизайн покликаний вдосконалювати предметне середовище, що оточує людину. Це вдосконалення веде не лише до розробки естетичних властивостей промислових виробів, а й до розв'язання ряду соціальних проблем. Світоглядний фактор дизайну виявляється у прагненні людини свідомо моделювати візуальні й функціональні елементи середовища з урахуванням специфіки промислового виробництва.
Виклад матеріалу про співвідношення мистецтва і світогляду буде неповним, якщо не згадати величезну мистецьку силу художньої літератури. Проте мистецько-літературний аспект світоглядної культури слід залишити за літературознавством.
Питання і вправи.
Рівень.
1. Що таке світогляд? Чи всі люди мають світогляд?
2. Які основні риси міфологічного світогляду? Релігійного?
3. Що такий філософський світогляд? Чим він відрізняється від релігійного і міфологічного світогляду?
4. Чи можливі «чисто наукові» світогляди?
5. Чи може філософія змінити світ? Яким чином?
6. Що таке матеріалізм? Ідеалізм? Дуалізм?
7. Які особливості агностицизму?
8. Що таке скептицизм?
Тема рефератів.
1. Поняття світогляду.
2. Філософія і релігія.
3. Філософія і політика.
4. Особистість філософа (філософія як спосіб життя).
Література.
1. Введение в философию. В 2 ч. Ч. 1. - М, 1989. Гл. 1.
2. Ильянсов Э.В. Философия и культура. - М., 1991.
3. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. - М., 1990.
4. Мир философии. Ч. 1. С. 10-12, 86-88.
5. Ортега-и-Гассет. Что такое философия? - М., 1991.
6. Семинарские занятия по философии. - М., 1991. Т. 1.
7. Философия: учебник для высших учебных заведений. - Ростов н/Д.: «Феникс», 1997.
8. Філософія: Навчальний посібник. — Київ: Вікар, 1997. ч.1.
Що прочитати?
Арський Ф.Н. В країні міфів. – К., 1971.
Біблія. – Видання об'єднання біблійних товариств, 1980 (та ін. роки).
Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. – К., 1999.
Онопрієнко В.І. Історія української науки XIX-XX століть. – К., 1998.
Світогляд і духовна культура. – К., 1993.
Філософія: Навч. посіб. / За ред. І.Ф. Надольного. – К., 1999.
ТЕМА “ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ”.
План.
1. Особливості та фундаментальні проблеми античної філософії.
2. Характерні риси античних філософських вчень.
Картка №2
Картка № 3
Семінарське заняття. “Особливості та головні проблеми філософії середньовічної Європи та епохи Відродження”.
Питання для обговорення
1. Духовна орієнтація середньовічної філософії.
2 Філософія раннього та пізнього Ренесансу.
Питання для контролю та самоконтролю
1. Як розрізнити етапи патріотки та схоластики в середньовічній філософії?
2. Чому Августин Блаженний вважається в історії середньовічної патристики найбільш значущим філософом?
3. У чому суть проблеми номіналізму та реалізму?
4. У чому суть нового розуміння відношення віри та розуму, філософії та теології в ученні Фоми Аквінського?
5. У чому полягає новизна основних ідей та тенденцій Ренесансу.
Картка № 4
Картка № 5.
План
1. Суттєві риси та принципи німецької класичної філософії.
2. Філософія Канта, Фіхте, Шеллінга.
3. Вчення Г.Гегеля
4. Філософська система Л.А. Фейєрбаха.
Література
1. Антология мировой философии. В 4 т. - т. 2. - М.: Политиздат, 1969-1972.- 432 с.
2. Бекон Ф. Новый Органон\ Соч: В 2 т. - М.: Просвещение, 1972.
3. Введение в философию. В 2 ч. – ч. 1. - М.: Политиздат, 1989.-367с.
4. Декарт Р. Рассуждение о методе\ Избр. Произв.: В 2 т. -т. 1. - М.: Политиздат, 1989,- 389 с.
5. Лейбниц Г. Монадология \ Соч.: В 4 т. - М.: Политиздат, 1982.
6. Мир философии. Книга для чтения в 2 ч. - М.: Политиздат, 1991,- 672 с.
7. Нарский И.С. Западноевропейская философия XVII в. -М.: Политиздат, 1974.- 287 с.
8. Соколов В.В. Европейская философия ХVІ-ХVII вв. -М.: Политиздат, 1984,-235с.
Перевір себе
Картка №6.
Питання для контролю та самоконтролю
1. Що є джерелом сучасного неопозитивізму та постпозитивізму?
2. Виділить логіко-філософські школи неопозитивізму.
3. Визначте основні риси неопозитивізму.
4. Визначте специфічні риси постпозитивізму.
5. Що є критичний раціоналізм?
6. Що є герменевтика?
Питання для самостійного вивчення
1. Еволюція релігійної філософи XX ст.
2. Продовжить заповнення таблиці "Історико-філософський процес".
Теми рефератів
1. Структуралізм у гуманітарному пізнанні.
2. Проблема раціонального та ірраціонального у філософії XX ст.
3. Загальне та особливе у неопозитивізмі і постпозитизізмі.
Література
1. Антология мировой философии. В 4 т. - т. 4. - М, 1969 -1972.-672с.
2. Зарубіжна філософія XX ст. - К.: Вища школа, 1993.-455 с,
3. Малахов В.С. До характеристики герменевтики як способу філософствування\ Філос.і соц.думка.- 1991.-№ 6
4. Маритен Ж. Философ в мире. -М.: Гнозис, 1994,- 420 с.
5. Мир философии. В 2 т. - т. 1, - М.: Политиздат, 1991. 464с.
6. Современная западная философия. Словарь. - М.: Наука 1991.. 578с.
7. Современная западная философия. Хрестоматия. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1997.- 496 с.
8. Сучасна філософія Франції \Філос.і соціол.думка. -1995. - № 5-6.
9. Філософія. Підручник3а ред І.Ф.Надольного, - К. Вікар, 1997,-620с.
10. Яроцький П.Л. Соціальна доктрина католицизму \ Філос.і.соціол. думка. - 1992. - №12
Перевір себе
Картка № 7.
Картка № 8.
Питання для контролю та самоконтролю
1. Визначте передфілософські уявлення давніх слов'ян.
2. Яку роль грало християнство у становленні філософії Київської Русі?
3. Як розумілися людина та її сутність у культурі Київської Русі?
4. В чому полягають морально-етичні уявлення в Київській Русі?
5. Визначте загальні особливості філософської культури Київської Русі.
Питання для самостійного вивчення
1. Міфоепічний світогляд праукраїнського етносу (ІХ-ХІ ст.).
2. Філософський характер "Велесової книги".
Теми рефератів
1. Філософські мотиви "Слова о полку Ігоревім".
2. Основні риси філософських пошуків у Київської Русі.
Література
1. Абрамович Дм. Києво-Печерський Патерик. - К.: Основи, 1994,-576с.
2. Іларіон. Слово про Закон і Благодать // Історія філософії України. Хрестоматія. - К.: Либідь, 1993.- 410 с. і 3. "Повість временних літ". - К.: Либідь, 1990.- 312с.
4. Памятники литературы Древней Руси XI - XII в. - М.: Просвещение, 1978.- 270 с.
5. Памятники литературы Древней Руси ХII в. - М.: Просвещение, 1980.- §3 с.
6. Памятники литературы Древней Руси XIII в. - М.: Просвещение, 1981,-120с.
7. Булашев Г. Український народ в своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. - К.: Наукова думка, 1992.-210с.
8. Бычков В.В. Эстетическое сознание Киевской Руси. -М., 1988.
9. Горский В.С. Философскиє идеи в культуре Киевской Руси. - К.: Наукова думка, 1988.- 89 с.
10. Горський В.С. Нариси з історії філософської культури Київської Русі. - К.: Наукова думка, 1993 -138 с.
11. Горський В.С. Святі Київської Русі. - К.: Наукова думка, 1994,-97с.
12. Замалеев А.Ф., Зац В. А. Мыслители Киевской Руси. -К.: Наукова думка, 1981.- 159 с,
13. Костомаров М. Слов'янська міфологія. - К.: Генеза, 1994.-153с.
14. Попович М. Мировоззрение древних славян. - К.: Наукова думка, 1985.- 210 с.
15. Сочинський В. Чужинці про Україну. -К.: Либідь, 1992.
Перевір себе.
Питання для самостійного вивчення
1. Внесок в розвиток філософії Києво-Могилянської Академії.
2. Філософська культура українського бароко.
Перевір себе
РОЗДІЛ ІІ ОНТОЛОГІЯ І ГНОСЕОЛОГІЯ
ТЕМА “ПРОБЛЕМА БУТТЯ У ФІЛОСОФІЇ”
З нічого ніколи не може виникнути щось.
Меліс (V в. до н.е.)
План
1. Категорія буття, її зміст і специфіка.
2. Категорія матерії.
3. Рух як спосіб існування матерії.
4. Простір і час як форми існування матерії.
Що прочитати?
Запитання для самоконтролю
Дискусійні питання
Категорія буття.
Однією з актуальних проблем філософії була і залишається проблема філософського розуміння світу і ролі людини в ньому. Сутність філософського розуміння світу розкривається через зміст таких фундаментальних категорій як «буття», «матерія», «свідомість». Особливості трактування цих понять визначають специфіку тих чи інших філософських концепцій світу. Центральне місце у філософських вченнях минулого і сучасності займає категорія буття.
Діалектичний матеріалізм.
Під категорією буття в діалектичному матеріалізмі позначається все те, що існує: це і буття речей, і людини, буття свідомості людини і буття суспільства. Інакше кажучи, буття охоплює собою як матеріальне, так і інше. Світ, таким чином, з'являється перед нами як сукупна реальність, єдність природи і людини, матеріального і людського духу.
Категорія матерії.
Поняття матерії одне з фундаментальних понять у філософії і природознавстві. У кожну історичну епоху зміст поняття матерії визначався рівнем розвитку наукового знання про світ.
Рух як спосіб існування матерії.
Простір і час як форми існування матерії.
Суб'єктивні ідеалісти
Підкреслюють залежність простору і часу від свідомості людини, розглядають їх як властиві людині способи сприйняття світу. Так, наприклад, Кант розглядає простір і час як априродні, тобто додосвідні, уроджені властивості людської свідомості, як чисті форми, за допомогою яких людина сприймає явища дійсності. На думку Маху, простір і час являють собою упорядковані системи рядів відчуттів людини.
Й рівень.
1. Ми говоримо, що існують реальні предмети: камені, дерева, тварини і т.п. Але ідеальні об'єкти, наприклад, геометричні фігури (коло, квадрат, трикутник) теж існують. Є чи розходження в існуванні тих і інших об'єктів?
2. Чи можна сказати, що математичний трикутник і намальований (на землі, на дошці і т.п.) трикутник існують однаковим чином?
3. Чому бога не можна назвати матеріальним предметом, хоча він, як стверджує релігія, існує незалежно від свідомості людей?
ТЕМИ РЕФЕРАТІВ
1. Соціальна форма руху матерії, її специфіка і сутність.
2. Всесвіт і нескінченність.
3. Мислителі минулого про буття і матерію.
Виникнення свідомості. Суспільно-історична сутність свідомості.
Свідомість людини могла виникнути тільки на рівні суспільства, а здатність людини мислити - лише при вступі його у взаємозв'язок з іншими людьми, з виникненням суспільних відносин і оволодінням світом культури.
Свідомість і суспільство.
Разом з виникненням праці формувалася людина і людське суспільство. Колективна праця припускає співробітництво людей і тим самим хоча б елементарний поділ трудових дій між його учасниками: цей поділ можливий лише в тому випадку, якщо учасники якось осмислюють зв'язок своїх дій з діями інших членів колективу і з кінцевою метою дій (відмінність поводження тварин і діяльності людини в темі «Людина»).
Свідомість і мозок.
Серед численних таємниць природи, над розгадкою яких працює сучасна наука, мабуть, однією із самих складних є головний мозок - найтонший нервовий апарат, що представляє собою найвищу форму організованої матерії у відомій нам частини всесвіту.
Матеріальне й ідеальне.
Рішення проблеми свідомості чітко простежується в «лінії Платона» (ідеалізм) і «лінії Демокрита» (матеріалізм).
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ.
Відображення і його форми; психіка і свідомість; мозок і його діяльність; праця і мова; самосвідомість; ідеальне; образ.
ПИТАННЯ І ВПРАВИ.
Рівень.
1. Що таке відображення? Назвіть рівень відображення в неживій і живій матерії.
2. Назвіть умови формування свідомості?
3. Як розуміється свідомість у: а) метафізичному матеріалізмі; б) об'єктивному ідеалізмі; в) суб'єктивному ідеалізмі.
ТЕМИ РЕФЕРАТІВ
1. Емоції і воля як елементи свідомості.
2. Проблема свідомості у філософії французького матеріалізму.
3. Вульгарний матеріалізм історія і сучасність.
4. Свідомість і кібернетика.
ЛІТЕРАТУРА
1. Винер Н. Творец и робот. - М., 1966.
2. А.Г. Спирнин. Основы философии. - Гл. IV.
3. Семинарские занятия по философии. Тема 5.
4. Введение в философию: Учебник для вузов. В.2 ч. Ч.2/ Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Ареорьева Г.С. и др. - М.: Политиздат, 1989. Гл. XI.
5. Мир философии: Книга для чтения. - Ч.1. М.: Политиздат, 1991.
6. Філософія: Навчальний посібник. — Тема 6.
Пізнання як предмет філософського аналізу.
Теорія пізнання (гносеологія) досліджує різні сторони, закономірності і принципи пізнавальної, діяльності людини. Пізнання є сукупність процесів, завдяки яким людина одержує, переробляє і використовує знання про світ і про себе, саму [3. 653-656].
Співвідношення почуттєвого і раціонального пізнання.
Процес пізнання відбувається як перехід від уловлювання зовнішніх, лежачих на поверхні властивостей і відносин, які фіксуються в явищі, до збагнення внутрішніх, відносно стійких зв'язків, що виражають загальне і дають розуміння сутності. Перше ми одержуємо на рівні почуттєвого пізнання, друге - на рівні раціонального пізнання.
М. Вебер
Наука як об'єктивне і предметне знання.
Методи наукового знання.
Рівень.
1. Що таке пізнання?
2. Що таке відображення?
3. Назвіть форми відображення.
4. Визначите поняття «інформація».
5. Дайте визначення поняттям: відчуття, сприйняття, уявлення.
6. Визначите категорії: поняття, судження, умовивід.
7. Що таке істина? Об'єктивна істина? Абсолютна істина?
8. Що така омана? Чим відрізняються поняття неправда й омана?
9. Чим відрізняється омана від помилки?
Рівень.
1. Агностик заперечує об'єктивну істину. Чи означає це, що він не визнає науки?
2. Чим пояснити, що не тільки в минулому, але і тепер багато філософів стоять на позиціях агностицизму?
3. Як змінюється гносеологічна позиція, якщо ми відчуття будемо розглядати не як образи, а як символи речей зовнішнього світу?
4. Чи перевіряються на практиці істини математики?
5. Чи можна оцінювати теорії з погляду зручності?
Рівень.
1. Дайте визначення науки.
2. Коли виникла наука як форма людської діяльності? Як соціальний організм?
3. Назвіть основні елементи логічної структури науки.
4. Перелічите загальнологічні методи пізнання.
5. Що таке біоетика?
6. Визначите поняття «сцієнтизм».
Рівень.
1. Дайте оцінку поглядів М Вебера на: а) співвідношення науки і мистецтва; б) особливість наукової діяльності; в) роль науки і мистецтва для особистого життя людини.
2. Порівняєте абстрагування й узагальнення як логічні методи пізнання.
3. Поясните, чому саме в XX в. розвивається сцієнтизм.
Рівень.
1. Дайте характеристику історичного і логічного методу пізнання. Які задачі може вирішити дослідник, спираючи на ці методи пізнання.
2. Які логічні методи пізнання застосував Гегель у роботі «Хто мислить абстрактно?» [2. Т. 1, 521-525].
ТЕМИ РЕФЕРАТІВ.
1. Виникнення науки, історичні етапи її розвитку.
2. Наука як феномен культури.
3. Наука і глобальні проблеми сучасності.
Загальна характеристика діалектики.
Діалектика Маркса.
Діалектика Гегеля перетерпіла певні зміни в навчанні Маркса. Маркс застосував діалектику Гегеля до аналізу суспільства, його економічних відносин з позицій матеріалізму. Результатом цієї роботи став «Капітал». І для свого часу це була унікальна робота. Підсумком стало формування матеріалістичної діалектики.
Категорії діалектики.
Форма і зміст.
Уявлення про упорядкованість буття складалися ще в древніх філософських вченнях. (вчення про гармонію - Піфагор, ідеї світового порядку - стоїки). Їх можна вважати першими спробами системного мислення. Поняттям, за допомогою якого в античному світі осмислювалася упорядкованість світу, служило також, крім частини і цілого, поняття форми. Воно узагальнено виражало способи існування різних видів буття (їх будова, втілення, перетворення). Форма, починаючи з Аристотеля, розумілася як організуючий фактор буття. Оформленість протиставлялася безформному, пов'язувалася з організованістю, стійкістю, спільністю, упорядкованістю. Аристотель, слідом за Платоном, розумів форму як активну силу; ця сила організує матерію - за аналогією із ситуаціями людської творчості. На думку Аристотеля, буття стає доступним раціональному пізнанню в тій мері й остільки, оскільки воно організовано, оформлено.
Гегель пов'язував з поняттям форми визначеність предмета, з яких би складових вона не складалася. Він обґрунтував нерозривний діалектичний зв'язок форми і змісту.
Під змістом розуміють сукупність різних елементів і їхніх взаємодій, що визначають основний тип, характер того чи іншого предмета, явища, процесу. Форма - принцип упорядкованості, спосіб існування того чи іншого змісту. Для виробництва - це організація праці, для художнього твору - його композиція і т.д. Зміст і форма - поняття діалектичні. Вони виражають різні, але нерозривно зв'язані аспекти того самого предмета: зміст оформлений, а форма змістовна, - пояснив Гегель. Форма більш консервативна, чим зміст. У процесі розвитку форми застарівають, стають гальмуючим фактором. У формі предмети «затвердівають», щоб потім знову «розплавитися». Існує цілий ряд наук, спеціально вивчаючих різні форми: геоморфологія, морфологія рослин і тварин, структурна лінгвістика й ін. Просторові форми об'єктів спеціально вивчаються в геометрії, кристалографії. У науці успішно застосовується метод формалізації знання. Він являє собою переклад змістовних фрагментів знання на штучну символічну чи формульну мову. Цей метод дуже ефективний у строгих, точних науках.
Закон.
ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ.
Дегуманізація– втрата культурою гуманістичних начал, перетворення її на ворожу для людини силу. Протилежна гуманізації.
Дискомфорт– незручність, відсутність належних умов, потрібних для нормальної життєдіяльності людини, виконання нею певної роботи. Протилежність комфорту.
Експонат– предмет для огляду в музеї або на виставці.
Еталон– мірило, зразок для порівнювання з чим-небудь.
Звичай– форма соціальної регуляції діяльності людей, успадкована з минулого і звична для людей; наслідування взірців минулого. За його допомогою передається соціальний і культурний досвід від покоління до покоління.
Локальний– місцевий, той, що не виходить за визначені межі; локальна культура, локальна цивілізація.
Обряд – сукупність установлених звичаєм дій, пов'язаних із побутовими традиціями або з виконанням релігійних настанов. Інколи – синонім ритуалу, традиції.
Примітивний– який перебуває на низькому або початковому ступені розвитку (примітивна культура). Те, що є спрощеним, нерозвинутим, початковим.
Регіон– територія, яка характеризується комплексом притаманних їй ознак (у даному випадку – культурних).
Ритуал– вироблений звичаєм, встановлений порядок здійснення чогось, форма соціальної поведінки людини, наприклад, шлюбні ритуали, різні в різних культурах. Відіграє значну роль у спілкуванні людей у побуті, в офіційних відносинах. Особлива його роль у традиційних суспільствах.
Самодіяльність– особистий почин, творча ініціатива в якій-небудь справі, активна самостійна діяльність.
Символ– умовне позначення будь-якого предмета, поняття або явища, наприклад, речові символи, образні, графічні (у хімії, фізиці, математиці тощо). Символ віри – стислий виклад догматів якоїсь релігії, який не потребує доведення, сприймається на віру.
Шаблон– зразок, узятий для наслідування.
Шок – стан пригніченості, розгубленості.
ТЕМА “ ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ ЛЮДИНИ”
План
1 Поняття “дух”, “душа”, “духовність”. Співвідношення духовного і тілесного.
2 Почуття, інтелект, воля. Ідеал в житті людини
3 Честь, совість, гідність людини. Інтелігентність і порядність.
4 Правда, хиба, істина – їхня єдність та відмінність між ними. Прихильність як прояв духовності.
5 Віра, надія, любов як духовно-практичні виміри людини.
6 Прекрасне і потворне.
7 Добро і зло – вінець духовності.
Що прочитати?
Запитання для самоконтролю
Дискусійні питання
Словник
Проблема духовності була, є й буде однією з центральних у світоглядній культурі людства. Вічним джерелом цієї проблеми є нестримне прагнення кожної людини визначитися з основами своєї діяльності, показати те, чому завдячує людина, роблячи той чи інший крок у своєму житті. Це визначення органічно пов'язане з аналізом сутності та співвідношення таких понять, як "дух", "душа", "духовність".
Дух – це об'єктивно існуюче, надіндивідуапьне начало, здатне спрямовувати діяльність людини і суспільства.
Тілесне – це природно організоване в людині.
Поняттям "совість" визначається почуття й усвідомлення людиною (людністю) відповідальності за свою поведінку, свої вчинки перед самим собою, людьми, суспільством.
Ця риса допомагає людині контролювати виконання своїх обов'язків перед суспільством і самою собою, що суспільством визнається як показник досконалості та самодостатності. Самооцінний характер совісті виявляється у почутті морального задоволення своїми вчинками або почутті сорому за них. Наявність феномену совісті засвідчує певний рівень інтелектуальної досконалості особи, бо здатність перейматися думками та почуттями інших людей – це те, що існує лише як духовне, а не матеріальне.
Наявність совісті безпосередньо виявляється через усвідомлення почуття свободи і відповідальності людини щодо вчиненого нею перед суспільством (самою собою як суспільною істотою), яке обумовлюється суспільними нормами і правилами, що стали власними переконаннями.
Як взірець виявлення честі, совісті та гідності народна уява створила образ героя (окрема особистість, група людей, певна спільнота), неодмінно сильного, мужнього, красивого, який перебирає на себе більшу, ніж інші, міру відповідальності, володіє гострим відчуттям нагальних потреб свого часу, здатен завдяки своїм інтелектуальним, фізичним, морально-психологічним якостям істотно впливати на перебіг подій. Героїчне буття людини є системою взаємозумовлених духовних, вольових і діяльно-практичних засад, єдністю ідеалів, переконань, моральних особливостей (переконаність, упевненість, почуття обов'язку, хоробрість, відвага, вміння у вирішальний момент мобілізувати вольові зусилля), єдністю замислу, намірів, мотивів і діяльності. Такі взірці розвивають уяву окремих індивідів, створюють образ певного ставлення суспільства до конкретних вчинків.
Суспільний простір прояву честі, совісті та гідності надзвичайно широкий: сфера політики, науки (експериментально-дослідницька діяльність), виробництво тощо. Кожна історична епоха створила своїх героїв – носіїв честі, совісті та гідності, образи яких відбилися в народній (фольклорній) культурі.
Гідність, честь і совість як поняття, через які люди усвідомлюють свою суспільну сутність, спираються на загальне поняття "порядність", яким визначається ставлення до інших людей в цілому.
Порядність – це почуття і усвідомлення людиною (людністю) причетності та відповідальності стосовно долі інших людей.
У кожному конкретному випадку це поняття визначає зміст певних вчинків через протиставлення порядності і непорядності. При цьому критеріями слугують суспільні норми оцінки людських дій. Порядна людина є безпосереднім носієм та суб'єктом загальних суспільних цінностей – добра, краси, правди, виявляє себе гідною, достойною, чесною. Як правило, людську порядність вбачають у конкретних позитивних вчинках: відповідальності за долю інших людей, особистій причетності до суспільного життя.
Основою порядності людини є її здатність усвідомлювати суспільство як непересічну умову свого існування, тобто найвищу цінність життя. Тому людська порядність обов'язково відбиває життєву, творчу позицію особи – безпосереднього суб'єкта суспільного життя. І навпаки, непорядна людина являє собою руйнівну силу і для суспільства, і для самої себе.
Зрозуміло, далеко не кожна людина досягла такого інтелектуального розвитку, що спроможна розуміти та відчувати суспільство як головну умову свого буття. Порядність здебільшого пов'язана з певним рівнем розвитку розумових здібностей, бо потребує уявлення про таку причину власного буття, яку можна усвідомити лише за допомогою мислення. Достатній рівень розвитку мислення та розумових здібностей для осягнення властивостей буття визначають як інтелігентність.
– Конец работы –
Используемые теги: дисципліни, основи, філософських, знань, Бухгалтерський, Облік0.107
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: З дисципліни Основи філософських знань Бухгалтерський облік
Если этот материал оказался полезным для Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
Твитнуть |
Новости и инфо для студентов