ОПОРНІ КОНСПЕКТИ ДИСЦИПЛІНИ Цивільне право України частина загальна

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського

Севастопольський економіко-гуманітарний інститут

Філії кафедри історії та теорії держави і права

 

 

ЗАТВЕРДЖУЮ

Директор СЄГІ ТНУ

_______________ І.М. Воронін

«____ » _____________ 20__ г.

 

ОПОРНІ КОНСПЕКТИ ДИСЦИПЛІНИ

 

Цивільне право України (частина загальна)

Для студентів 3 курсу очної форми навчання

Галузь знань: 0304 – право

Напрям підготовки: 6.030401 – Право

освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр»

 

 

Укладач:ст. викладач філії кафедри історії

Та теорії держави і права Феценко О.М.

Розглянуто і рекомендовано на засіданні

Філії кафедри історії держави і права

від ______________ р. (протокол № ___)

 

Севастополь, 2012

 

 

Укладач: ст. викладач філії кафедри історії

Та теорії держави і права Феценко О.М.

 

Модуль I. Розділ I. Введення в цивільне право

Лекція 1. Поняття про приватне право. Цивільне право як правова галузь

1. Цивільне право як приватне право. Термін «цивільне право». 2. Приватне і публічне право. 3. Поняття і особливості приватного права. Система приватного права.

Розділ П. Цивільне правовідношення

Лекція 2. Поняття, зміст і види цивільних правовідносин. Фізичні особи як учасники цивільних правовідносин.

Тема 3.Поняття, зміст і види цивільних правовідносин.

1. Поняття цивільного правовідношення. Елементи цивільного правовідношення.

2. Особливості цивільних правовідносин. Зміст цивільного правовідношення.

3. Поняття суб'єктивного цивільного права. Поняття суб'єктивного цивільного обов'язку. Суб'єкти і об'єкти цивільних правовідносин.

4. Поняття і зміст цивільної правосуб'єктності. Склад учасників цивільного правовідношення. Об'єкти цивільного правовідношення.

5. Види цивільних правовідносин. Класифікація цивільних правовідносин.

6. Абсолютні і відносні правовідносини.

7. Майнові і немайнові правовідносини.

8. Речові і зобов'язальні правовідносини. Корпоративні правовідносини. Переважні права.

 

1-3.Поняття цивільного правовідношення. Елементи цивільного правовідношення. Особливості цивільних правовідносин. Зміст цивільного правовідношення. Поняття суб'єктивного цивільного права. Поняття суб'єктивного цивільного обов'язку. Суб'єкти і об'єкти цивільних правовідносин

 

Цивільне правове відношення - це такий, що визнається цивільним правом, корелятивний зв'язок між юридично рів­ними суб'єктами, що є носіями цивільних прав і обов'язків.

Головними ознаками цивільного правовідношення є:

1) Особливості суб'єктного складу. Учасники цивільних пра­вовідносин виступають як юридично рівні суб'єкти, що в організаційно-правовому і майновому сенсі відокремлені одне від одного.

2) Характер об'єкта правового зв'язку. Він виникає зприво­ду нематеріальних і матеріальних благ, що являють інте­рес для окремої (приватної) особи.

3) Специфічність методів впливу на поведінку учасників цих відносин, що ґрунтується на уповноважувальному харак­тері норм цивільного законодавства. Тому головною під­ставою виникнення правового зв'язку між суб'єктами цивільних відносин є їхній договір, котрий, до того ж, може виступати як норма цивільного законодавства.

4) Зміст правовідносин. Учасники цього виду правовідносин виступають як носії цивільних прав і обов'язків.

5) Захист суб'єктивних прав і спонукання до виконання су­б'єктивних обов'язків здійснюється за допомогою специ­фічних заходів впливу і у судовому (як правило, позовно­му) порядку.

6) Підстави виникнення, припинення і трансформацій ци­вільних правовідносин відрізняються від юридичних фак­тів в інших галузях права за видами, змістом і характе­ром правових наслідків: цивільні права і обов'язки ви­никають, припиняються, змінюються не лише з підстав, передбачених актами цивільного законодавства, але також внаслідок дій, котрі на підґрунті його загальних за­сад породжують цивільні права і обов'язки.

Цивільне правове відношення складається з трьох обов'я­зкових елементів: 1) суб'єктів, 2) об'єкта, 3) змісту.

Суб'єктами цивільного правовідношення є його учасники, які мають цивільні права та обов'язки. Ними можуть бути: 1) фі­зичні особи - громадяни України, а також іноземці і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і особистими немайновими правами за ви­нятками, встановленими у законі; 2) юридичні особи - вітчиз­няні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо; 3) соціально-публічні утворення - держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та ін.

Учасники правовідношення можуть мати права і тоді вони називаються уповноваженими (іноді - «управоможеними») особами (у зобов'язаннях їх іменують також кредиторами). Наприклад, кредитор, який позичив гроші, має право вимагати повернення боргу після закінчення строку позики.

Учасники правовідношення, на яких покладено обов'язки, називаються зобов'язаними особами (у зобов'язаннях вони ма­ють назву «боржники» або «дебітори»). Наприклад, той, що заподіяв шкоду, завжди є зобов'язаною особою, оскільки зміст зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, скла­дають право потерпілого на її відшкодування і обов'язок поруш­ника відшкодувати заподіяну шкоду.

У більшості випадків учасники цивільних правовідносин одночасно мають і права, і обов'язки, тобто виступають і як зобов'язані, і як уповноважені особи. Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати продану річ, але має право на отримання її вартості. Покупець, у свою чергу, має право вимагати передачі йому купленої речі, але зобов'яза­ний сплатити її ціну.

Об'єктом цивільного правовідношення є те матеріальне або нематеріальне благо, з приводу якого це правовідношення виникає.

Об'єктами цивільних правовідносин можуть бути речі, дії (в тому числі послуги), результати дій, результати інтелекту­альної, творчої діяльності, інформація, особисті немайнові бла­га. Речі, в тому числі гроші і цінні папери, а також майнові права в сукупності називають інакше майном. Продукти твор­чої діяльності в сукупності з особистими немайновими права­ми іноді іменують «ідеальними благами».

Зміст цивільного правовідношення може бути охарактери­зований з двох позицій - соціальної і юридичної.

Соціальним змістом цивільного правовідношення є те ци­вільне відношення, юридичною формою якого є даний право­вий зв'язок.

Юридичний зміст цивільного правовідношення - це права і обов'язки його суб'єктів, які нерідко іменують «суб'єктивни­ми цивільними правами і обов'язками», підкреслюючи ту об­ставину, що тут мається на увазі «цивільне право конкретної особи», а не «цивільне право» як галузь права.

Таке уточнення цього поняття, звісно, можливе. Однак прак­тична необхідність цього існує не завжди, оскільки у разі, коли йдеться про право особи, із контексту видно, що мається на увазі саме суб'єктивне право.

Структура змісту цивільного правовідношення може бути простою або складною.

При простій структурі має місце одне право і один обов'я­зок. Наприклад, за звичайним договором позики той, що надає позику, має право вимагати повернення боргу, а боржник зобо­в'язаний його повернути.

При складній структурі змісту правовідношення його учас­ники мають декілька прав і обов'язків. Наприклад, в тому ж таки договорі позики може бути передбачене його забезпечен­ня за допомогою штрафу, поруки або застави. У таких випад­ках, крім основного зобов'язання (правовідношення) з догово­ру позики виникають додаткові (акцесорні) зобов'язання або правовідношення, пов'язані з вимогами відносно забезпечення виконання основного зобов'язання.

 

 

4.Поняття і зміст цивільної правосуб'єктності. Склад учасників цивільного правовідношення. Об'єкти цивільного правовідношення.

Здатність бути суб'єктом цивільних правовідносин та її диференціація

 

Нерідко в літературі вказують, що необхідною умовою учас­ті особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивіль­ної правосуб'єктності, тобто соціально-правової можливості (здатності) бути учасником цивільних відносин. Елементами правосуб'єктності є: правоздатність та дієздатність.

Проте вибудова такої загальної конструкції стосовно ци­вільного права не є виправданою, оскільки для участі фізичної особи в цивільних правовідносинах достатньо наявності у неї правоздатності. Натомість для участі у цивільних правовідноси­нах юридичної особи вона мусить мати і правоздатність, і дієзда­тність, тобто - правосуб'єктність. Саме з врахуванням цих від­мінностей в ЦК України загальне визначення правоздатності відсутнє, однак, містяться окремі визначення правоздатності фі­зичних (ст. 25) і юридичних (ст. 68) осіб, які фактично тотожні.

Цивільна правоздатність - це здатність особи мати циві­льні права і обов'язки.

Цивільну правоздатність, як право бути учасником цивіль­них правовідносин, слід відрізняти від цивільного права, що належить суб'єкту конкретного цивільного правовідношення.

Основні відмінності між цими категоріями полягають у та­кому:

- цивільна правоздатність є загальною, абстрактною мож­ливістю мати права і обов'язки. Суб'єктивне право зав­жди конкретне і означає наявність конкретних правомочностей стосовно цілком певних благ;

- правоздатність невідчужувана, а суб'єктивне право може бути передане іншій особі;

- правоздатність є органічною (природною) властивістю су­б'єкта цивільного правовідношення, а суб'єктивне право виникає, змінюється або припиняється за наявності пев­них обставин, передбачених нормою права (юридичних фактів).

Цивільна дієздатність - це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права і створювати цивільні обо­в'язки.

Дієздатність у ЦК визначена тільки стосовно фізичних осіб. Такий підхід тут є виправданим, оскільки щодо юридичних осіб ці два поняття, як зазначалося, завжди існують нерозривно. Тому наявність правоздатності в організації означає, що вона володіє і дієздатністю. У зв'язку з цим іноді вживається тер­мін «праводієздатність юридичної особи».

Поняття дієздатності фізичної особи охоплює її можливос­ті здійснювати широке коло дій з юридичними наслідками. Тому у складі дієздатності фізичної особи доцільно розрізня­ти: 1) правочиноздатність - здатність здійснювати правомір­ні дії, спрямовані на встановлення цивільних прав та обов'яз­ків; 2) деліктоздатність - здатність особи нести відповідаль­ність за вчинене цивільне правопорушення; 3) трансдієздат-ність - здатність особи бути представником та тим, кого представляють, тобто її здатність своїми діями створювати для інших суб'єктів права і обов'язки та здатність приймати на себе права і обов'язки, що виникають внаслідок дій інших осіб; 4) бізнесдієздатність - здатність займатися підприємницькою діяльністю; 5) тестаментоздатність - здатність особи залиша­ти заповіт і бути спадкоємцем; 6) сімейна дієздатність - здат­ність виступати як самостійний учасник сімейних відносин та вчиняти у цій сфері дії з правовими наслідками.

Що стосується юридичної особи, то, оскільки її правосуб'єкт-ність охоплює і правоздатність, і дієздатність, стосовно неї мож­на вести мову про різні види правосуб'єктності (здатність юри­дичної особи бути суб'єктом певних цивільних відносин).

Відповідно можна розрізняти такі види правосуб'єктності юридичної особи: 1) правочиноздатність; 2) деліктоздатність; 3) трансдієздатність; 4) бізнесдієздатність.

Порівнюючи види дієздатності фізичних осіб і правосуб'єкт­ності юридичних осіб, бачимо у відмінностях між ними прояв різниці між загальним цивільно-правовим статусом фізичної і юридичної особи, що знайшло відображення у правилі ст. 91 ЦК України: « Юридична особа може мати такі ж права і обов'яз­ки, як і особа фізична, за винятком тих, передумовою володіння якими є природні властивості людини». Здатність спадкувати і бути учасником сімейних відносин якраз і є проявом таких природних властивостей людини.

Стосовно соціально-публічних утворень також недоцільно розрізняти їхню правоздатність чи дієздатність, оскільки ці поняття тут виступають як єдине ціле, а отже йдеться про «ци­вільну правосуб'єктність» вказаних суб'єктів.

Ст. 2 ЦК України визначає коло суб'єктів цивільних відносин та їхню характеристику. Учасниками цивільних відносин можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Таким чином, розрізняються два види суб'єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи публічного права.

Суб’єктами приватного права- учасниками цивільних правовідносин є: 1) фізичні особи - громадяни України, а також іноземні громадяни і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і особистими немаЙновими правами за винятками, встановленими у законі;

2) юридичні особи - вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо.

Необхідною умовою участі особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивільної правоздатності, тобто здатності бути суб'єктом цивільного права, мати цивільні права і обов'язки.

У ЦК України загальне визначення правоздатності відсутнє, однак, є окремі визначення правоздатності фізичних (ст. 25) і юридичних осіб, які фактично тотожні.

Стосовно змісту правоздатності необхідно підкреслити тенденцію до відмови від невиправданих обмежень правосуб'єктності юридичних осіб. Якщо ст. 26 ЦК УРСР 1963 р. встановлювала спеціальну правоздатність юридичних осіб, то ЦК України (ст. 91) передбачає, що юридична особа може мати такі ж права і обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих, передумовою володіння якими є природні властивості людини.

Однак правоздатність створює лише передумову, «пасивну можливість» бути учасником цивільних відносин. Тому ним може бути, наприклад, і малолітній, для якого прав та обов’язків набувають його батьки, що виступають як законні представники.

Для того, щоб бути „активним суб’єктом” цивільних відносин, їхній учасник мусить мати також цивільну дієздатність, тобто здатність своїми діями набувати для себе цивільні права і створювати цивільні обов’язки.

Загальні положення про дієздатність у ЦК України визначено окремо стосовно фізичних (ст. 30) та юридичних осіб.

Учасниками цивільних відносин можуть бути також суб’єкти публічного права: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо.

Стосовно вказаних суб’єктів недоцільно розрізняти їхню правоздатність чи дієздатність, оскільки ці поняття тут виступають як єдине ціле, а отже тут йдеться про цивільну правосуб'єктність вказаних суб'єктів.

До того ж, на відміну від фізичних та юридичних осіб, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо не іменується «особами», хоча й визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов'язано з тим, що вони є суб'єктами не приватного, а публічного права. Участь у цивільних відносинах для них є не головним призначенням, а лише зумовлена певною ситуацією. Саме це і підкреслюється в термінології ЦК України.

Об'єктом цивільного правовідношення є те матеріальне або нематеріальне благо, з приводу якого це правовідношення виникає.

Об'єктами цивільних правовідносин можуть бути речі, дії (в тому числі послуги), результати дій, результати інтелекту­альної, творчої діяльності, інформація, особисті немайнові бла­га. Речі, в тому числі гроші і цінні папери, а також майнові права в сукупності називають інакше майном. Продукти твор­чої діяльності в сукупності з особистими немайновими права­ми іноді іменують «ідеальними благами».

5-8. Види цивільних правовідносин. Класифікація цивільних правовідносин. Абсолютні і відносні правовідносини. Майнові і немайнові правовідносини.

Речові і зобов'язальні правовідносини. Корпоративні правовідносини. Переважні права

 

Класифікація цивільних правовідносин можлива за різни­ми підставами.

1) У залежності від економічного змісту, цивільні правовід­носини поділяються на майнові і немайнові.

Майнові правовідносини мають економічний зміст. їх об'­єктом є майно (матеріальні блага). В свою чергу, вони поділя­ються на правовідносини, що опосередковують статику суспі­льних зв'язків (наприклад, правовідносини власності), і право­відносини, що опосередковують динаміку суспільних зв'язків (наприклад, зобов'язання).

Немайнові правовідносини не мають безпосереднього еконо­мічного змісту. Вони можуть бути поділені на такі, що пов'яза­ні з майновими правами (право авторства) і такі, що з майнови­ми правами не пов'язані (особисті немайнові права - право на життя, честь тощо).

2) За юридичним змістом цивільні правовідносини поділя­ються на абсолютні і відносні.

У абсолютних правовідносинах носієві абсолютного права протистоїть невизначена кількість зобов'язаних осіб. Прикла­дом можуть бути правовідносини власності, де праву власника відповідає обов'язок всіх і кожного не перешкоджати йому в здійсненні його повноважень.

У відносних правовідносинах уповноваженому суб'єкту про­тистоїть одна або декілька конкретно визначених зобов'язаних осіб. Наприклад, у договорі позики уповноваженою особою є позикодавець, який може вимагати повернення боргу від зобо­в'язаної особи, котра отримала позику.

3) За характером здійснення права цивільні правовідноси­ни поділяються на речові та зобов'язальні. Речові правовідносини - це правовідносини, в яких упов­новажений суб'єкт може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, без сприяння зобов'язаної особи. Прикладом мо­жуть бути ті ж таки правовідносини власності, сервітутні пра­вовідносини тощо.

Зобов'язальні правовідносини - це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт для здійснення своїх цивільних прав потребує сприяння зобов'язаної особи. Так, покупець не може отримати річ, яку він купив, без сприяння продавця, а право продавця на отримання вартості проданої речі, в свою чергу, не може бути реалізоване без виконання відповідного обов'язку покупцем.

4) У залежності від спрямованості і цілей встановлення цивільні правовідносини поділяються на регулятивні та охоронні.

Регулятивні правовідносини призначені опосередковувати (регулювати) зв'язки нормального цивільного (торгового) обігу. Вони є типовими для цивільного права. Частіше за все вони вста­новлюються за допомогою договору. Саме в них виявляється уповноважувальний характер цивільноправового регулювання. Прикладом може бути будь-яке договірне зобов'язання.

Охоронні правовідносини виникають у випадку необхіднос­ті захисту інтересів учасників цивільного обігу цивілістичними засобами. Підставою їх виникнення є цивільне правопорушен­ня. Права і обов'язки учасників таких правовідносин визнача­ються не лише на диспозитивних засадах, але й з використан­ням імперативного методу. Типовим прикладом є зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди ( глава 82 ЦК).

5) 3 урахуванням структури змісту правовідносини можуть бути поділені на прості та складні.

Прості правовідносини мають своїм змістом одне право і один обов'язок, або по одному праву і одному обов'язку у кож­ного з його суб'єктів.

Складні правовідносини характеризуються наявністю де­кількох прав і обов'язків. Наприклад, у деяких випадках, як доповнення до основного зобов'язання, (правовідносин) вини­кають акцесорні зобов'язання (правовідносини), що нерозрив­но з ними пов'язані, тощо.

Класифікація цивільних правовідносин можлива і за інши­ми підставами. Так, з урахуванням тих або інших їхніх особ­ливостей, можуть бути виділені строкові і безстрокові право­відносини, активні і пасивні, типові і нетипові, загальнорегуля-тивні, організаційні тощо.

Оскільки в основу класифікації правовідносин покладено різні ознаки, то одне і те ж саме правовідношення може бути одночас­но охарактеризоване з різних боків. Наприклад, правовідносини власності є майновими, абсолютними, речовими, регулятивними і т.п. Правовідносини, що виникають з договору позики, є майно­вими, відносними, зобов'язальними, регулятивними.

 

Тема 4.Фізичні особи як учасники цивільних правовідносин.

1. Фізичні особи і їх цивільно-правова індивідуалізація.

2. Дієздатність фізичних осіб.

3. Опіка і опікування.

4. Місце проживання фізичної особи.

5. Акти цивільного стану.

 

1. Фізичні особи і їх цивільно-правова індивідуалізація

 

Фізична особа - це людина, що виступає як учасник цивіль­них відносин (ст. 24 ЦК України).

При цьому поняття фізичної особи у цивілістичному трак­туванні може не співпадати з поняттям людини, як істоти біо­логічної: оскільки фізична особа це не кожна «людина», а лише та що має цивільну правоздатність, тобто здатність мати ци­вільні права і обов'язки.

Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виник­нення цивільних прав та обов'язків. Отже, правоздатність - це лише загальна, абстрактна можливість мати права чи обо­в'язки. Натомість, конкретні права й обов'язки виникають з підстав, передбачених законом - юридичних фактів. Тому при рівній правоздатності всіх людей, конкретні цивільні права фізичної особи різняться у залежності від її віку, майнового становища, стану здоров'я тощо.

Згідно зі ст. 26 ЦК України усі фізичні особи є рівними у здатності мати особисті немайнові та майнові цивільні права та обов'язки, які встановлені Конституцією України та ЦК, а так само інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Відповідно до статей 21-24 Конституції України цивільна правоздатність ґрунтується на принципах рівноправності ісо­ціальної справедливості. Забороняються будь-які форми обме­ження прав громадян за ознаками соціальної, расової, націона­льної, мовної чи релігійної приналежності. Певні обмеження правоздатності іноземних громадян і осіб без громадянства вста­новлюються законом з метою державної безпеки або як міра-відповідь для громадян тих держав, котрі встановили обмежен­ня для українців.

Отже, характерними ознаками правоздатності є:

- її рівність для всіх фізичних осіб;

- невідчужуваність її на користь інших фізичних осіб;

- неможливість її обмеження актами суб'єктів приватного чи суб'єктів публічного права окрім випадків, прямо вста­новлених законом;

- існування у якості природної невід ємної властивості фізичної особи.

Правоздатність фізичної особи виникає у момент її наро­дження і припиняється у момент її смерті (ст. 25 ЦК України).

Крім того, у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. У зв'язку з цим доцільним є розмежування понять «правоздатність» і «охо­рона прав фізичної особи»: правоздатність виникає тільки з моменту народження, а до цього моменту передбачається лише охорона прав ще ненародженої дитини.

Зміст цивільної правоздатності фізичної особи - це сукуп­ність (загальний обсяг) тих цивільних прав і обов'язків, які вона може мати.

Згідно ст. 26 ЦК України фізична особа посідає усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та ЦК, а також здатна посідати усі майнові права, встановлені ЦК та ін­шими законами. Крім того, фізична особа може мати будь-які інші цивільні права, не передбачені законодавством, якщо вони не суперечать законам та моральним засадам суспільства.

Отже, обсяг прав, які складають зміст цивільної правоздат­ності, законодавством не обмежений. Фізична особа може мати практично будь-які права. Обмеження існує лише одне: воло­діння ними має не суперечити закону та моральним засадам суспільства.

Таким чином, зміст цивільної правоздатності фізичних осіб складає у сукупності систему їхніх соціальних, економічних, куль­турних та інших прав, визначених і гарантованих Конституцією України, ЦК, іншими актами законодавства. При цьому врахо­вуються права, забезпечені міжнародними актами, зокрема, За­гальною декларацією прав людини від 10 грудня 1948 р., Євро­пейською конвенцією «Про захист прав людини і основних сво­бод» від 4 листопада 1950 р., Міжнародним пактом про цивільні і політичні права від 16 грудня 1966 р., Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 р.

ЦК України істотно розширив (у порівнянні з раніше чин­ним цивільним законодавством і, зокрема, ЦК 1963 р.) право­здатність фізичних осіб, визначивши її обсяг відповідно до за-садничого принципу приватного права: «Дозволяється все, що прямо не заборонене законом».

На забезпечення реалізації цього принципу спрямоване пра­вило ст. 27 ЦК України, згідно якому правочини, котрі обме­жують можливість фізичної особи мати не заборонені законом

цивільні права та обов'язки, є нікчемними, а правовий акт орга­ну державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом ци­вільні права та обов'язки, є незаконним.

Згідно ст. 24, 64 Конституції України обмеження прав лю­дини і громадянина можливо лише на підставі закону і тільки у тій мірі, у якій це необхідно для захисту основ конституцій­ного ладу, моральності, здоров'я, прав та інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави.

У встановлених законом випадках і тільки за рішенням суду фізична особа може бути обмежена у здатності мати деякі права. До таких обмежень, зокрема, належать заходи карного покарання. Так, ст. 51 Кримінального кодексу України перед­бачає такі заходи, як арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічно, позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю тощо.

При реалізації правоздатності, придбанні і захисті суб'єктив­них прав істотне значення має ім'я фізичної особи, під яким вона набуває прав та обов'язків і здійснює їх.

Право на ім'я належить до особистих невідчужуваних прав громадян.Ст. 28 ЦК України передбачає, що фізична особа на­буває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям, яке нада­ється їй відповідно до закону. Разом з тим, при здійсненні окре­мих цивільних прав фізична особа може використовувати псев­донім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені. Наприклад, автори творів науки, літератури, мистецтва і суміжних прав мо­жуть використовувати для індивідуалізації псевдонім, що не повторює ім'я іншої особи. Ім'я фізичної особи, яка є громадяни­ном України, складається із прізвища, власного імені та по бать­кові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Саме ці ознаки індивідуалізу­ють фізичну особу, як учасника цивільних відносин.

Згідно статей 145-148 Сімейного кодексу України (далі - СК України) ім'я дитині обирається за згодою батьків, по бать­кові дається за іменем батька, якщо інше не передбачено зако­нами України чи не ґрунтується на національних звичаях.

Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, а коли вони мають різні прізвища - за згодою між ними. Суперечки між батьками з приводу імені чи прізвища дитини вирішують­ся органами опіки і піклування. Якщо дитина народилася у батьків, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, і батько дитини не встановлений у визначеному законом порядку, то ім'я дитині дається за вказівкою матері, по батькові - за іме­нем особи, записаної у свідоцтві про народження дитини у якості її батька, а прізвище - за прізвищем матері. Ім'я, по батькові і прізвище реєструються в органах РАЦС (ст. 49 ЦК України).

Фізична особа має право змінити ім'я у разі укладення шлюбу, розірванні шлюбу, визнання його недійсним, усиновлен­ня, встановлення батьківства (статті 35, 45, 46, 113, 231 СК Укра­їни). Крім того, фізична особа, якій виповнилося 16 років, може змінити своє прізвище та ім'я за власним бажанням. Особа, що досягла 14 років, може зробити це зі згоди батьків або того зних, з ким вона проживає, або піклувальника, але за умови, що це відповідає її інтересам. Порядок зміни прізвища, імені і по батькові громадян України визначається Указом Президента України від 31 грудня 1991 р. «Про порядок зміни громадяна­ми прізвищ, імен і по батькові» і положенням «Про порядок розгляду клопотання про зміну громадянами України прізвищ, імен і по батькові», затвердженим постановою Кабінету Мініс­трів України від 27 березня 1993 р.

До досягнення дитиною 16-річного віку органи опіки і піклу­вання за спільною заявою батьків мають право, враховуючи ін­тереси дитини, змінити її ім'я, а також прізвище на прізвище іншого батька. Після досягнення дитиною 7-річного віку на таку зміну імені та прізвища необхідна її згода. При роздільному проживанні батьків той з них, з ким дитина проживає постійно, має право клопотатися про надання дитині його прізвища. Пи­тання вирішується органами опіки і піклування, виходячи зін­тересів дитини і з її згоди, якщо вона досягла 7-річного віку.

При зміні імені відповідні зміни вносяться в актовий запис про народження та інші документи. Паспорт підлягає заміні. Усі цивільні права й обов'язки, придбані фізичною особою під колишнім ім'ям, зберігають чинність. Разом з тим, про зміну імені фізична особа має повідомити своїх кредиторів та борж­ників. Цивільне законодавство не передбачає спеціальних сан­кцій за невиконання цього інформаційного обов'язку. Однак його невиконання може розглядатися як зловживання цивіль­ним правом, а відтак тягнути наслідки, встановлені статтями 13, 15-23 ЦК України.

 

 

2. Дієздатність фізичних осіб

Дієздатність фізичної особи- це її здатність своїми влас­ними діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести від­повідальність у разі їх невиконання (ст. 30 ЦК України).

Легальне визначення дієздатності фізичної особи достатньо повно характеризує цю правову категорію. Разом з тим воно має той недолік, що не містить вказівок на особливості дієздат­ності саме фізичної особи, не зазначає ті риси, котрі відрізняю-ють її від трактування дієздатності особи юридичної (котра, однак, згідно із концепцією ЦК не співпадає з поняттям дієздат­ності фізичної особи - див. ст. 92 ЦК України).

Вирішення цієї колізії можливе завдяки врахуванню еле­ментів дієздатності, які входять до її складу у одному та іншо­му випадку.

Як згадувалося вище, елементами змісту дієздатності фізич­ної особи є:

1) можливість самостійного вчинення правочинів (правочи-ноздатність);

2) можливість нести самостійну майнову відповідальність (деліктоздатність);

3) можливість складати заповіт та бути спадкоємцем (тестаментоздатність);

4) можливість обирати собі представника та самому висту­пати в якості представника (трансдієздатність);

5) можливість займатися підприємницькою діяльністю (бізнесдієздатність). Доцільність виокремлення такого еле­мента дієздатності, як бізнесдієздатність, зумовлена тим, що цей елемент загального поняття дієздатності не обме­жується лише загальним правом вчиняти правочини, але й пов'язаний із вчиненням дій щодо державної реєстра­ції громадянина як індивідуального підприємця, з одного боку, і поширенні на фізичних осіб - підприємців пра­вил нормативно-правових актів, що регулюють підприєм­ницьку діяльність юридичних осіб (статті 50-54 ЦК);

6) можливість укладати шлюб та бути учасником шлюбно-сімейних відносин.

Дехто вважає, що виокремлення окремих елементів дієздат­ності не має практичного значення, а швидше знаходиться у площині теоретичних дискусій. Проте, це враження хибне.

ЦК, даючи у ст. 30 загальне визначення дієздатності, разом з тим у подальших нормах диференційовано підходить до виник­нення окремих елементів дієздатності. Так, якщо правочино-здатність виникає в особи, що досягла 14 років (за умови, що батьки, усиновлювачі чи піклувальники не заперечують проти правочину - ст.ст. 32, 221, 222), то виникнення деліктоздатно-сті ЦК пов'язує з наявністю додаткових умов (зокрема, з наяв­ністю майна, достатнього для відшкодування - ст. 33). Якщо часткова правочиноздатність є навіть у особи, яка не досягла 14 років (ст. 31), то трансдієздатність, як слідує зі ст, 242 ЦК, на­стає лише з досягненням повноліття. Хоча заповіт є односто­роннім правочином, але право на заповіт (тестаментоздатність) виникає лише в осіб з повною цивільною дієздатністю і до того ж (на відміну від інших правочинів) не може здійснюватися через представника (ст. 1234 ЦК України). Така сама вимога повної дієздатності, як загальне правило, висунута ст. 50 ЦК щодо фізичної особи, яка хотіла б займатися підприємницькою діяльністю. Виняток з цього правила встановлений ст. 35 ЦК, але й тут є особливість - віковою межею є «нетиповий» для норм ЦК вік - 16 років. Тому слід визнати, що розрізнення вказаних елементів дієздатності є доцільним і з практичної точки зору, оскільки дає змогу диференційовано підходити (що робить і ЦК) до визначення вимог стосовно надання особі того чи іншого виду (елемента) дієздатності.

Диференціація дієздатності

На відміну від правоздатності дієздатність зв'язана зі здійс­ненням громадянином вольових дій, що припускає досягнення певного рівня психічної зрілості. Критеріями є вік, а також стан психічного здоров'я.

З врахуванням цих критеріїв виокремлюють: 1) повну діє­здатність; 2) часткову дієздатність; 3) неповну дієздатність. 1) Повна дієздатністьвизнається за повнолітніми фізич­ними особами, тобто тими, хто досяг вісімнадцяти років (ст. 34 ЦК).

Вказаний віковий ценз може бути зниженим у двох випад­ках: а) реєстрація шлюбу особою, що не досягла 18 років (ч. 1 ст. 34 ЦК); б) надання повної цивільної дієздатності за рішен­ням органу опіки та піклування неповнолітній особі (ст. 35 ЦК). а) Шлюбний вік, встановлений для чоловіків - 18 років і жінок - 17 років (ст. 22 СК України), може бути зниже­ний за рішенням органів місцевого самоврядування до 16 років за наявності поважних причин. Перелік таких причин законодавство не містить, але до них, зазвичай, відносять вагітність нареченої, народження дитини тощо. Ст. 23 СК України допускає також за виняткових обста­вин можливість реєстрації шлюбу особами до досягнення ними 14 років. На зниження шлюбного віку згода бать­ків чи інших законних представників не потрібна, але їхня думка при цьому враховується. Після реєстрації шлюбу неповнолітні фізичні особи набувають дієздатнос­ті у повному обсязі.

б) Надання повної цивільної дієздатності (емансипація) згі­дно зі ст. 35 ЦК можливе:

1) щодо фізичної особи, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором. Надання повної ци­вільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи з письмової згоди батьків (усиновлювачів) або піклу­вальника, а у разі відсутності такої згоди — за рішен­ням суду;

2) щодо фізичної особи, яка досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. Таким особам спочатку необхідно отримати письмову згоду, реєстрацію, як підприємця, від батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. За на­явності вказаної згоди така особа може бути зареєст­рована як підприємець і набуває повної цивільної діє­здатності з моменту державної реєстрації її як під­приємця;

3) щодо неповнолітньої фізичної особи, яка записана ма­тір'ю або батьком дитини. Для цього необхідний факт державної реєстрації народження дитини, одним з ба­тьків якої є неповнолітній. У цьому випадку згоди ба­тьків неповнолітнього, органів опіки і піклування тощо на емансипацію неповнолітньої особи не потрібно.

У разі припинення трудового договору, припинення фізич­ною особою підприємницької діяльності, батьківства надана неповнолітній особі повна цивільна дієздатність зберігається.

ЦК не згадує про значення членства у виробничому коопера­тиві, однак, очевидно, таке членство особи, яка досягла 16 років, за аналогією з трудовим договором, є підставою надання повної цивільної дієздатності.

2) Часткову цивільну дієздатність мають фізичні особи, які не досягли чотирнадцяти років (ст. 31 ЦК України іменує їх «малолітніми особами»).

їхня дієздатність обмежується можливостями самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (тобто, правочини, що задо­вольняють побутові потреби особи, відповідають рівню її фізич­ного, духовного чи соціального розвитку та стосуються предме­та, який має невисоку вартість), а також здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяль­ності, що охороняються законом. Всі інші правочини, вчинені малолітніми до досягнення ними 14 років, є нікчемними і не породжують для них правових наслідків. Однак такий право-чин може бути в інтересах малолітньої особи на вимогу її бать­ків, усиновлювача або опікуна визнаний судом дійсним, якщо він вчинений на користь такої особи (ст. 172 ЦК України).

Малолітня особа не несе цивільно-правової відповідальності за завдану нею шкоду. Відповідальність за дії малолітніх по­кладається на їхніх батьків, усиновлювачів, опікунів, винних у нездійсненні належного нагляду за діями малолітнього чи не-належнюму вихованні дітей. Батьки, усиновлювачі, опікуни малолітніх можуть бути звільнені від відповідальності, якщо доведуть, що зобов'язання порушене чи шкода заподіяна не з їхньої вини

3) Неповну цивільну дієздатність мають неповнолітні осо­би, тобто особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (ст. 32 ЦК України).

Крім правочинів, передбачених статтею 31 ЦК, вони можуть:

- самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипенді­єю або іншими доходами;

- самостійно здійснювати права на результати інтелекту­альної, творчої діяльності, що охороняються законом;

- бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юри­дичної особи;

- самостійно укладати договір банківського вкладу (рахун­ку) та розпоряджатися вкладом, внесеним такою фізич­ною особою на своє ім'я (грошовими коштами на рахун­ку). Проте, якщо грошові кошти, внесені у фінансову уста­нову на її ім'я іншими особами, неповнолітня особа може розпоряджатися ними за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою будь-кого з батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згода може бути замінена наступним схваленням у письмовій формі пра-вочину, вчиненого зазначеними особами. У разі заперечення проти правочину того з батьків (усиновлювачів), з ким прожи­ває неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з до­зволу органу опіки та піклування.

На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транс­портних засобів або нерухомого майна має бути письмова нота­ріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклу­вальника.

Обмеження дієздатності фізичної особи та визнання її недієздатною

За наявності достатніх підстав за заявою батьків (усиновлю-вачів), піклувальника, органу опіки та піклування згідно з час­тиною 5 ст. 32 ЦК України суд може обмежити право непов­нолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права, тобто обмежити її дієздатність.

Підставою такого обмеження звичайно слугує явно нерозваж­ливе розпорядження коштами, використання їх, наприклад, на спиртні напої, азартні ігри тощо. Після обмеження можливості самостійно розпоряджатися доходами неповнолітня особа може вчиняти правочини за згодою законних представників, а при позбавленні його права самостійного розпорядження заробіт­ком, стипендією чи іншими доходами відповідні правочини за нього вчиняють законні представники. При цьому така особа самостійно несе відповідальність як за порушення укладеного нею договору, так і за заподіяння шкоди при відсутності дого­вору (ст. 33, 1179 ЦК України).

Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для від­шкодування збитків за порушення договору, укладеного за зго­дою батьків (усиновлювачів), піклувальника, то додаткову (суб-сидіарну) відповідальність несуть батьки (усиновлювачі) або піклувальник такої фізичної особи. Обов'язок батьків (усинов­лювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, додатково при­ймає участь у відшкодуванні шкоди, що виникла внаслідок не­виконання договору або завдання шкоди неповнолітнім, при­пиняється після досягнення фізичною особою повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

Суд може також обмежити особу у дієздатності через те, що вона страждає на психічний розлад, що істотно впливає на її зда­тність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а також фізична особа, котру суд обмежив у дієздатності через те, що вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засо­бами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких за законом зобов'язана утриму­вати, у скрутне матеріальне становище (ст. 36 ЦК України).

Без згоди піклувальника фізична особа, обмежена у дієздат­ності, не може:

а) продавати, дарувати, заповідати, обмінювати, купувати майно, а також вчиняти інші правочини розпорядження май­ном, за винятком дрібних побутових;

б) самостійно одержувати заробітну плату, пенсію та інші види доходів (авторський гонорар, винагороди за відкриття, ви­находи тощо). Одержання заробітку, пенсії, стипендії, ін­ших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником.

Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, ци­вільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати за­робіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними. Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена осо­бою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду.

Піклувальники не можуть брати участь у правовідносинах, що пов'язані з особою підопічного. Вони контролюють лише правочини, котрі мають майновий характер. При цьому закон забороняє піклувальнику давати згоду на здійснення підопіч­ним дій, пов'язаних з безоплатним відчужуванням майна, а також укладати з підопічним правочини відносно себе особис­то або відносно членів своєї родини.

Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за зго­дою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездат­на усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Справа може бути почата за заявою членів його родини, гро­мадських організацій, прокурора, органу опіки і піклування, психіатричної лікувальної установи в суді за місцем прожи­вання громадянина чи за місцем перебування лікувальної уста­нови, де він перебуває. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною, котра була заявлена недоб­росовісно, фізична особа, якій було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування.

Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду.

 

3. Опіка і опікування

 

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здо­ров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і викону­вати обов'язки (ст. 55 ЦК України).

Опікавстановлюється над малолітніми особами, позбавле­ними батьківського піклування, та фізичними особами, визна­ними недієздатними (ст. 58 ЦК України).

Опікун мусить дбати про збереження та використання май­на підопічного в інтересах останнього, здійснювати необхідні витрати для потреб підопічного та на його утримання за раху­нок пенсії, аліментів, доходів від майна тощо. Опікун може з дозволу органу опіки та піклування сам управляти цим май­ном або передати його за договором в управління іншій особі. Якщо малолітня особа може самостійно визначити свої потре­би, опікун, здійснюючи управління майном, має враховувати її бажання. Проте, опікуни не зобов'язані утримувати підопіч­них власним коштом.

Опікун є представником підопічного. Він діє від його імені і в його інтересах. Оскільки малолітні особи можуть самостій­но вчиняти тільки дрібні побутові правочини, а недієздатні особи взагалі не мають права вчиняти правочини, то від імені малоліт­ньої особи опікун вчиняє правочини, що виходять за межі дріб­них побутових, а від імені особи визнаної недієздатною, вчиняє будь-які правочини.

Разом з тим, закон обмежує опікуна у можливості вчиняти правочини від імені підопічного: опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою. Крім того, опікун, його дружина, чоловік, а також близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договори.

З цього правила існує два винятки. Вказані особи можуть: 1) укладати договори дарування на користь підопічного (безо­платно і безумовно передавати йому майно у власність); 2) укла­дати договір позички на користь підопічного (безоплатно нада­вати йому майно у тимчасове користування).

Деякі правочини з майном підопічного опікун може здійс­нювати тільки з дозволу органів опіки і піклування. (Піклу­вальник має право дати згоду на вчинення таких правочинів лише з дозволу органу опіки та піклування). Зокрема, така зго­да потрібна: 1) на відмову від майнових прав підопічного; 2) для видачі письмових зобов'язань від імені підопічного; 3) на укла­дення договорів, які потребують нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації; 4) на укладення договорів щодо ін­шого цінного майна.

Аналізуючи ці обмеження, можна зробити висновок, що тут розрізняються два випадки укладення правочинів опікуном: 1) договори та інші правочини, що характеризуються певними фактами: факт відмови від майнових прав підопічного, факт видачі письмового зобов'язання від імені підопічного, факт укла­дення договору, що потребує певної форми. При цьому не має значення цінність майна, щодо якого такі фактичні обставини мали місце. У цьому випадку достатньо встановлення факту вчинення правочину, передбаченого пп. 1-3 ч. 1 ст. 71 ЦК Укра­їни. Його наявність свідчить про порушення закону і тягне недійсність правочину (ст. 215 ЦК України); 2) договори з цін­ним майном (незалежно від їхньої форми). У цьому разі суд має встановити, чи є майно «цінним». При цьому має враховува­тися не лише вартість майна, але й цінність як культурної, ду­ховної спадщини тощо.

Опіка може бути встановлена також над майном фізичної особи: 1) якщо в особи, над якою встановлено опіку чи піклу­вання, є майно, що знаходиться в іншій місцевості; 2) якщо іс­нує необхідність опіки над майном особи, визнаної безвісно від­сутньою або над майном особи, місце перебування якої невідо­ме; 3) якщо це передбачено спеціальним законом.

Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, тобто особами у віці від 14 до 18 років, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена (ст. 59 ЦК України). Піклувальник дає згоду на вчи­нення підопічними правочинів, котрі вони не можуть вчиняти самостійно, а також зобов'язаний вживати заходів для захисту цивільних прав та інтересів підопічного (ч.З ст.69 ЦК України).

Опіка та піклування можуть встановлюватися судом або органами опіки і піклування.

Згідно ст. 60 ЦК суд встановлює опіку над фізичною осо­бою в разі визнання її недієздатною, у разі обмеження її циві­льної дієздатності, а також опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді спра­ви буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклу­вання. При призначенні опікуна чи піклувальника суд пови­нен врахувати висновок органів опіки і піклування.

Встановлення опіки та піклування в адміністративному порядку (органом опіки та піклування) має місце, коли йдеть­ся про опіку над малолітньою особою та піклування над непов­нолітньою особою, крім випадків встановлених ч.і та 2 ст. 60 ЦК України.

Опіка (піклування) встановлюється державною адміністра­цією районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчими комітетами міських у містах, сільських, селищних рад. Безпо­середнє ведення справ по опіці і піклуванню покладається на відповідні відділи місцевої державної адміністрації, виконав­чих комітетів міських рад. Безпосередньо, ведення справ по опіці і піклуванню покладається: щодо неповнолітніх - на відділи освіти; щодо осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними, - на відділи охорони здоров'я; щодо дорослих дієздатних осіб, що потребують піклування за станом здоров'я - на органи соціального захисту населення. У сільсь­кій місцевості та у селищах опікою та піклуванням безпосере­дньо відають виконкоми селищних і сільських рад.

Окремими випадками є ситуації, коли опікун або піклуваль­ник потрібні, але не призначені. Це: 1) тимчасове виконання функцій опікуна (піклувальника). їх до призначення опікуна або піклувальника над особою здійснює відповідний орган опі­ки і піклування; 2) постійне виконання таких функцій замість опікуна або піклувальника може мати місце щодо особи, яка перебуває у навчальному закладі, закладі охорони здоров'я або закладі соціального захисту населення, і над якою не встанов­лено опіку або піклування або не призначено опікуна чи пік­лувальника. За таких умов опіку або піклування над цією осо­бою здійснює зазначений заклад (ст. 66 ЦК України).

Опікуни і піклувальники призначаються переважно з числа осіб, що знаходяться у родинних стосунках з підопічним. Тому, як правило, ці обов'язки виконуються ними безплатно. Разом з тим, ст.73 ЦК принципово питання про оплату обов'язків опікуна або піклувальника не виключене.

Звільнення опікуна та піклувальника від виконання їхніх обов'язків можливе: 1) за заявою опікуна або піклувальника - органом опіки та піклування; 2) за заявою органу опіки та піклування - судом. Крім того, піклувальник може бути звіль­неним від його повноважень за заявою особи, над якою встанов­лено піклування - органом опіки та піклування.

Припинення опіки можливе у разі: 1) передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам), про що орган опіки і піклу­вання, приймає відповідне рішення; 2) досягнення підопічним чотирнадцяти років. При цьому особа, яка виконувала обов'яз­ки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього; 3) поновлення цивільної дієздатності особи, яка була визнана недієздатною. У цьому разі рішення суду про понов­лення цивільної дієздатності особи є підставою для рішення органу опіки і піклування про припинення опіки; 4) смерті опі­куна або підопічного.

Підставами припинення піклування є: 1) досягнення фізич­ною особою повноліття; 2) реєстрація шлюбу неповнолітньої особи; 3) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздат­ності; 4) поновлення судом цивільної дієздатності особи; 5) смерть підопічного або піклувальника.

Дії опікуна можуть бути оскаржені заінтересованою осо­бою, у тому числі родичами підопічного, до органу опіки та піклування або до суду.

Рішення органів опіки і піклування можуть бути оскарже­ні у вищий орган (обласні, Київську і Севастопольську міські адміністрації, виконкоми вищих рад).

Особливим видом відносин у галузі опіки та піклування є передбачений ст. 78 ЦК України «інститут помічників», при­значення якого полягає у наданні дієздатній фізичній особі до­помоги у здійсненні її прав та виконанні обов'язків. «Поміч­ник» не є піклувальником, оскільки призначається для надан­ня допомоги дієздатній фізичній особі і на її прохання (за її вибором).

За своїми юридичними властивостями інститут «помочі» - це відносини, що ґрунтуються на договорі доручення. Проте, з врахуванням того, що суб'єктом, якому надається помічник завжди є дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'яз­ки, і специфіки оформлення відповідних відносин, у ЦК норми, стосовно «помочі» вміщені у главі «Опіка та піклування».

Характерні ознаки інституту «помочі»: 1)помічник при­значається на прохання дієздатної особи, яка внаслідок стану здоров'я має право обрати собі помічника; 2) помічником може бути дієздатна фізична особа; 3) за заявою особи, що потребує допомоги, ім'я її помічника реєструється органом опіки та пік­лування, що підтверджується відповідним документом.

Помічник має право на одержання пенсії, аліментів, заробіт­ної плати, поштової кореспонденції, що належали фізичній особі, яка потребує допомоги. Він може вчиняти дрібні побутові пра-вочини в інтересах особи, яка потребує допомоги, відповідно до наданих йому повноважень.

Помічник представляє особу в органах державної влади, ор­ганах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення. Але представляти фізичну особу в суді він може лише на підставі окремої довіреності.

Послуги помічника є платними, якщо інше не визначено уго­дою сторін.

Помічник може бути в будь-який час відкликаний особою, яка потребувала допомоги. У цьому разі повноваження поміч­ника припиняються.

 

4. Місце проживання фізичної особи

 

Ст. 33 Конституції України розрізняє місце перебування громадянина і місце його проживання.

Місце перебування фізичної особи - це те місце, де вона знаходиться тимчасово (готель, санаторій, притулок тощо).

Місце проживання фізичної особи - це місце, де громадя­нин постійно чи переважно проживає (як власник будинку чи квартири; як наймач чи піднаймач житла; як член сім'ї влас­ника, наймача тощо або на іншій підставі, встановленій законо­давством, у будинку-інтернаті для інвалідів, громадян похилого віку тощо).

Фізична особа може проживати постійно у якомусь одному місці. Але вона може мати кілька місць проживання (частина 6 ст. 29 ЦК України). У такому випадку правове значення має встановлення тієї обставини, у якому з цих місць проживання вона вчинила юридично значиму дію (склала заповіт, уклала договір тощо), щодо наслідків якої виникла суперечка.

З метою забезпечення умов для стабільності цивільних від­носин та виконання фізичними особами обов'язків щодо ін­ших суб'єктів права встановлена їхня реєстрація за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування.

Реєстрацію фізичних осіб за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування слід відрізняти від прописки. Якщо прописка ґрунтується на так званій «дозвільчій системі» і мала метою певні обмеження вибору місця проживання, переміщення громадян тощо, то призначення реєстрації - фіксувати перебу­вання фізичної особи у вільно обраному нею місці проживання чи перебування. Оскільки нормативні акти про прописку є таки­ми, що суперечать Конституції України, громадяни, прописані за місцем проживання, вважаються такими, що пройшли реєстра­цію. Відмова у реєстрації (яка не має конститутивного значення, але зберігає значення доказу при встановленні місця проживан­ня) може бути оскаржена у судовому порядку.

Самостійно реалізувати право на обрання місця проживан­ня може фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, за винятком обмежень, які встановлюються законом (частина 2 ст. 29 ЦК України).

Варто звернути увагу на розходження у вирішенні цього питання у ЦК України та СК України. Останній не передбачає можливості роздільного проживання неповнолітніх з їхніми батьками, усиновлювачами, опікунами. Проте, перевагу мають норми ЦК, як головного закону, що визначає цивільний статус фізичної особи (частина 1 ст. 9 ЦК України).

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чо­тирнадцяти років визнається місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце про­живання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Батьки, що прожива­ють роздільно, визначають, з ким з них буде проживати дитина, шляхом угоди між ними. У випадку суперечки спір вирішує суд, виходячи з інтересів та з урахуванням думки дітей.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одно­го з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

 

5. Акти цивільного стану

 

Акти цивільного стану за своєю сутністю являють юридич­ну сукупність (комплекс обставин), що тягне виникнення, при­пинення, зміну тощо цивільних прав і обов'язків.

У ст. 49 ЦК України акти цивільного стану визначаються, як події та дії, що нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її мо­жливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків.

До них, зокрема, належать: народження фізичної особи, вста­новлення її походження, набуття громадянства, вихід з грома­дянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатно­сті, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, уси­новлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо.

Перелік актів цивільного стану, встановлений у ст. 49 ЦК України є приблизним і може бути розширений у процесі тлу­мачення норм ЦК. Наприклад, актами цивільного стану за своєю сутністю є визнання особи безвісно відсутньою, оголошення її померлою тощо.

Деякі з актів цивільного стану підлягають державній реєст­рації. Це стосується народження фізичної особи та її похо­дження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть. На відміну від загального переліку актів цивільного стану перелік тих актів, що підлягають державній реєстрації, є вичерпним (ч. З ст. 49 ЦК України).

Державна реєстрація актів цивільного стану провадиться територіальними органами РАЦС, утвореними органами вико­навчої влади. Акти цивільного стану стосовно громадян Укра­їни, що проживають за кордоном, реєструються консульськими установами України.

Для вчинення запису акту цивільного стану громадянами мають бути надані документи, що є підставою для державної реєстрації цього акту (наприклад, довідка встановленої форми про народження чи смерть; спільна заява батька і матері дити­ни, що не перебувають у шлюбі одне з одним, про встановлення батьківства; рішення суду про встановлення батьківства тощо), а також документ, що посвідчує особу заявника.

Зміни чи виправлення у записи акту цивільного стану вно­сяться органом РАЦС за заявою заінтересованих осіб (напри­клад, у разі помилки при запису), на підставі рішення суду чи на підставі рішень адміністративних органів, на підставі інших вчинених записів актів цивільного стану (наприклад, у запис акту про народження вносяться зміни на підставі запису про встановлення батьківства чи про усиновлення).

Відмова органу РАЦС внести в запис актів цивільного стану зміни чи виправлення може бути оскаржено до суду. На під­ставі судового рішення вносяться також виправлення чи зміни у запис акту цивільного стану за наявності суперечки між за­цікавленими сторонами.

У разі втрати свідоцтва про державну реєстрацію акту ци­вільного стану громадянину на його прохання може бути вида­не органом РАЦС повторне свідоцтво на підставі запису актів цивільного стану, що зберігається в органах РАЦС. Сам втра­чений запис акту цивільного стану може бути відновленим тіль­ки на підставі рішення суду про установлення факту реєстра­ції відповідних актів цивільного стану.

Анулювання записів актів цивільного стану провадиться органом РАЦС за місцем збереження цих записів актів ци­вільного стану на підставі рішення суду. З моменту анулюван­ня запис акту цивільного стану втрачає своє правове значення.

 

Лекція 3 і 4. Юридичні особи як учасники цивільних правовідносин.

1. Поняття і види юридичних осіб. 2. Юридична особа як суб'єкт цивільного права. 3. Юридична особа підприємницьких товариств.

Лекція 5. Публічно-правові утворення як учасники цивільних правовідносин.

  1-2. Цивільна правосуб'єктність публічно-правових утворень.Випадки участі…  

Лекція 6. Об'єкти цивільних правовідносин

1. Поняття і види об'єктів цивільних правовідносин. 2. Речі як об'єкти цивільних правовідносин. 3. Цінні папери.

Лекція 9. Підстави виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин.

1. Юридичні факти і їх склад. 2. Поняття і види правочинів. 3. Умови дійсності правочинів.

Модуль II. Розділ ПІ. Здійснення і захист цивільних прав

Лекція 11. Здійснення цивільних прав і виконання цивільно-правових обов'язків

1. Поняття і способи здійснення цивільних прав і виконання обов'язків. 2. Принципи здійснення цивільних прав і виконання обов'язків. 3. Здійснення прав і виконання обов'язків через представника.

Лекція 12. Право на захист як субєктивне цивільне право.

1. Поняття та зміст права на захист 2. Самозахист цивільних прав. 3. Заходи оперативної дії на порушника цивільних прав.

Лекція 13. Цивільно-правова відповідальність

Тема 11. Цивільно-правова відповідальність

Поняття і види цивільно-правової відповідальності.

3. Застосування цивільно-правової відповідальності. 1. Поняття і види цивільно-правової відповідальності Цивільно-правову відповідальність слід розуміти як відпо­відальність ретроспективну, тобто як відповідальність за вже…

Лекція 14. Терміни в цивільному праві

1. Поняття, числення і види термінів в цивільному праві. 2. Позовна давність. 1-2.Поняття, числення і види термінів в цивільному праві. Позовна давність

ЧАСТИНА II.

Модуль III. Розділ IV. Право власності і інші речові права

Лекція 15. Право власності. Загальні положення.

1. Поняття і зміст права власності. 2. Придбання (виникнення) права власності. 3. Припинення права власності.

Лекція 16. Право приватної власності

1. Право приватної власності громадян. 2. Право приватної власності юридичних осіб. 1-2. Право приватної власності громадян.

Лекція 17. Право публічної власності

1. Загальні положення про право державної і комунальної (публічною) власності. 2. Види права власності і правовий режим майна. 3. Суб'єкти публічної власності.

Лекція 18. Право спільної власності.

1. Поняття і види права спільної власності. 2. Право спвльної часткової власності. 3. Право спвльної сумісної власності.

Лекція 19 . Обмежені речові права

1. Поняття і види обмежених речових прав. 2. Право володіння чужим майном. 1.Поняття і види обмежених речових прав

Лекція 20. Обмежені речові права

1. Право користування чужим майном. 2. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських… 3. Право користування чужым земельною ділянкою для забудови (суперфіцій).

Модуль IV. Розділ VI. Особисті немайнові права

Тема 19.Поняття і види особистих немайнових прав в цивільному праві. 1. Поняття особистих немайнових прав. 2. Види особистих немайнових прав.

Лекція 23. Цивільно-правова охорона особистих немайнових прав.

1. Особисті немайнові права, що забезпечують природне буття фізичної особи. 2. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. …  

Модуль V. Розділ YII. Загальна частина зобов'язального права.

Лекція 24. Поняття, система, підстави виникнення зобов'язань.

1. Поняття зобов'язання. 2. Система зобов'язань в цивільному праві.  

Лекція 25. Виконання зобов'язань.

1. Поняття та принципи виконання зобовязань. 2. Суб'єкти виконання зобов'язань. 3. Предмет виконання зобов'язань. Поняття предмету виконання. Особливості виконання грошових зобов'язань. Особливості…

Лекція 25. Виконання зобов'язань.

1. Виконання зобовязань. 2. Спосіб, термін виконання.  

Лекція 27. Забезпечення виконання зобов'язань.

1. Поняття і загальні умови забезпечувальних зобов'язань. 2. Неустойка. 3. Застава.

Лекція 27. Забезпечення виконання зобов'язань.

1. Завдаток. 2. Притримання. 3. Порука.

Лекція 29. Зміна та припинення зобовязень

1. Зміна зобов'язань. 2. Припинення зобов'язень.  

Лекція 30. Відповідальність за невиконання, неналежне виконань зобов'язання

1. Порушення зобов'язання 2. Умови відповідальності.  

Лекція 31. Цивільно-правовий договір

Тема 26. Цивільно-правовий договір

2. Зміст і форма договору. 3. Види договорів.  

Лекція 32. Укладення, зміна, розірвання договорів

1. Укладення договорів. 2. Зміна, розірвання договорів.  

Тема 3: Положення про провочини, що розповсюджуються на договори

Лекція 1. Поняття, види і форми провочинів:

Визначення правочинів. Види правочинів. Класифікація правочинів. Поняття форми правочинів. Наслідки порушення вимог до форми правочинів.

 

Лекція 2. Недійсність правочинів:

Загальні положення про недійсність правочинів. Недійсність правочинів, здійснених неналежним суб'єктом. Порушення вимог про форму правочинів і їх недійсність. Недійсність операцій з пороками волевиявлення. Недійсність правочинів, що іншим чином суперечать закону.