Лекція 15. Право власності. Загальні положення.

Тема 13.Право власності. Загальні положення.

1. Поняття і зміст права власності.

2. Придбання (виникнення) права власності.

3. Припинення права власності.

1. Поняття і зміст права власності

Слово «власність» нерідко вживається для позначення при­належності комусь речей. Іншими словами, власність тракту­ється як присвоєння індивідом або колективом засобів і про­дуктів виробництва усередині і за допомогою певної суспіль­ної форми.

Визначення власності за допомогою категорії присвоєння випливає з робіт К. Маркса, де категорії власності і присвоєння тісно пов'язані одне з одним. Такий підхід до визначення вла­сності загалом можливий. Проте слід враховувати, що поняття присвоєння потребує конкретизації, а тому навряд чи може бути використане для розкриття змісту власності без визначення його самого. До того ж у поняття «присвоєння» К. Маркс і його послідовники нерідко вкладали різний зміст. У зв'язку з цим виникає необхідність більш детальної характеристики і встановлення визначальних ознак цієї категорії.

Зокрема, на вирішення цього завдання спрямоване визна­чення власності як такого ставлення особи до речі, при якому вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставляться до цієї речі, як до чужої. Отже, власність характеризується такими зовніш­німи ознаками: наявність влади особи над річчю, яка визна­на суспільством і регламентована соціальними нормами. Вла­сник розпоряджається річчю своєю владою й у своїх інтересах. Для нього річ - своя, для невласників, відповідно -чужа.

З такого розуміння власності випливає, що власність - це ставлення людини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками даної речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношен­ня між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього від­ношення - власник, що ставиться до речі як до своєї, на іншо­му - невласники, тобто, усі інші особи, що зобов'язані ставити ся до неї як до чужої. Це означає, що треті особи зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ, а, отже, і на волю власника мати цю річ.

Таким чином, власність - це не речі, а суспільні відносини. Без ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільного явища розкривається за допо­могою тих зв'язків і відношень, у які власник вступає з іншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

З урахуванням сказаного, конкретизуємо визначення влас­ності, що давалося раніше.

Власність - це відношення між людьми (суспільні відно­шення) з приводу речей, у яких одні - власники - ставлять­ся до речей як до своїх, а всі інші - невласники - мають ставитися до них як до чужих і утримуватися від будь-яких зазіхань на ці речі.

Відносини власності, як правило, поділяють на економічні і юридичні.

Економічні відносини власності одночасно є вольовими і не вольовими.

Не вольовими вони є тому, що в умовах існування суспільс­тва - об'єктивовані, тобто, існують, певною мірою, незалежно від волі людей: люди не можуть жити у суспільстві, не вступа­ючи у відносини власності.

У той же час відносини власності є вольовими, оскільки без цілеспрямованих, вольових дій людей виникати не можуть. Саме в силу наявності в них вольового елемента відносини власності можуть бути об'єктом правового регулювання.

Власність - це суспільні відносини, що характеризу­ються двома основними ознаками: 1) виникають з приводу ре­чей (майна); 2) мають одночасно вольовий та не вольовий зміст.

З першої ознаки випливає, що власність - це завжди май­нове відношення, причому в ряді майнових відносин воно за­ймає важливе місце.

Наявність другої ознаки зумовлює необхідність характерис­тики такої категорії, як «воля власника», установлення меж його волевиявлення. У зв'язку з цим слід зазначити, що влас­ник може чинити стосовно своєї речі усе, що не заборонене законом, або не суперечить соціальній природі власності. Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, виражається у посіданні (володінні), користуванні і розпоря­дженні нею.

Посідання полягає у фактичному та господарському воло­дінні річчю. Воно означає господарське панування власника над річчю, можливість впливати на неї у будь-який момент.

Користування реалізується шляхом видобування з речі її корисних (споживчих) властивостей.

Розпорядження означає вчинення стосовно речі дій, що ви­значають її долю. Це може бути відчуження речі, знищення речі, відмова від неї, тощо.

Як вважають деякі цивілісти, у посіданні виражається ста­тика відносин власності, а процес користування і розпоряджен­ня речами відображає динаміку відносин власності.

Проте існує й інша точка зору. Наприклад, Є. О. Суханов ввважає, що відносини статики власності виражають самий стан приналежності (присвоєності) матеріальних благ. На відміну від цього, відносини динаміки власності пов*язані з переходом майна від одних осіб до інших, вони виражаються у процесі руху товару. Такий перехід майна від однієї особи до іншої може бути наслідком договору між товаровласниками, придбан­ня майна в результаті спадкування або в результаті відшкоду­вання шкоди, заподіяної правопорушником потерпілому та ін. Таким чином, право власності здатне регулювати не динаміку, а статику, тобто тільки частину відносин власності.

Здається, що розбіжність позицій тут значною мірою зумо­влена різним підходом до визначення поняття власності і ро­зумінням категорій «статика відносин», «динаміка відносин». Є. О. Суханов визначає власність через категорію присвоєння, а не через категорії посідання, користування і розпорядження. Тому з його позиції можна зробити висновок, що відносини власності - це відносини, які природно фіксують стан присво­єння речей, тобто, статичний момент. У цьому сенсі можна го­ворити про те, що власність - це статика суспільних відносин з приводу майна. Якщо ж акцентувати увагу на змістовній стороні відносин власності, то в ній можна диференціювати ста­тичні елементи (посідання, присвоєння) і динамічні (користу­вання, розпорядження).

Здається, що зняти це протиріччя можна вказівкою на те, що у відносинах власності як складному суспільному явищі, існують статичні (посідання) і динамічні (користування, розпо­рядження) елементи змісту. Вони властиві йому завжди в су­купності, але в залежності від ситуації можуть змінювати своє значення: виходити на перший план, тимчасово не функціону­вати і т.д.

Розрізняють різноманітні типи і форми власності.

Класифікація її за типами пов'язана з тим, що влас­ність, як економічна категорія, супроводжує людство протягом усієї його історії, за винятком тих часів, коли людина ще не виділилася з природи і задовольняла свої потреби за допомо­гою спонтанного, епізодичного володіння і користування реча­ми. Тому певному етапу розвитку (який із деякою умовністю може бути визначений як «суспільно-економічна формація») відповідає певний тип власності.

Традиційно розрізняють первіснообщинний, рабовласниць­кий, феодально-кріпосницький і капіталістичний типи власно­сті. Донедавна в якості особливого типу виділяли соціалістич­ний тип власності. Проте для цього достатніх підстав не було. У країнах, що входили в «соціалістичну співдружність», соціа­лізм насправді побудований ніколи не був.

У ЦК України відсутня вказівка щодо типу власності, але на підставі Конституції України визначаються такі форми права власності: право власності Українського на­роду (яке можливо ототожнювати з правом державної власно­сті), право приватної власності, право державної власності, пра­во комунальної власності.

Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану присвоєності речей, відображеному в існуванні во­льових майнових відносин, у яких одній особі належить право (влада) володіти, користуватися, розпоряджатися речами у своєму інтересі, а інші особи визнають наявність такої вла­ди, варто встановити співвідношення цього поняття з понят­тям «право власності».

З розуміння власності як стану приналежності (присвоєно­сті) матеріальних благ певному індивіду, визнаного іншими ін­дивідами, випливає, що такі відносини властиві будь-якому людському суспільству.

Відносини власності регулюються різними галузями права. Зокрема важливе місце мають конституційні норми, які вста­новлюють форми власності (статті 13, 41, 142, 143 Конституції України). Але чільна роль тут належить приватному (цивіль­ному праву), що визначає зміст права власності, регулює поведінку власників у господарському обігу, регламентує порядок і під­стави захисту права власності.

Стаття 316 ЦК України закріплює визначення права влас­ності. А саме: «Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незале­жно від волі інших осіб».

Однак, виходячи із суб'єктивно-об'єктивного характеру від­носин власності, у цивілістиці прийнято розрізняти право вла­сності в об'єктивному і суб'єктивному значенні.

Право власності в об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності. Право вла­сності в об'єктивному значенні є юридичною підставою існу­вання і реалізації права власності, що належить певному су­б'єкту, тобто права власності в суб'єктивному значенні.

Право власності в суб'єктивному значенні - це забезпече­на законом можливість конкретної особи володіти, користува­тися і розпоряджатися річчю своєю владою і у власному інте­ресі. Цьому праву власника відповідає обов'язок усіх інших осіб утримуватися від порушення його правомочностей.

Саме право власності в суб'єктивному значенні являє основ­ний інтерес у наведених дефініціях, оскільки в ньому знахо­дить відображення сутність власності як вищої влади особи над річчю, яка визнана іншими особами.

Розглянемо характерні ознаки права власності, як суб'єк­тивного права.

1) Його зміст охоплює три правомочності (можливості) влас­ника: право володіння, право користування і право роз­порядження майном.

2) Суб'єктом права власності може бути будь-який суб'єкт права. Причому, слід зазначити, що стаття 13 Конститу ції України передбачає рівність усіх суб'єктів права вла­сності перед законом.

3) Об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'­єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упаковування, маркування, написи і т.д.).

4) Своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму (власному) інтересі. На відміну, наприклад, від повіреного, він не потребує спеціальних повноважень, до­ручення і т.п.

Проте при цьому слід зазначити, що влада власника щодо приналежної йому речі не є безмежною. Він може вчиняти сто­совно свого майна будь-які дії, але вони не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів приватного права. Наприклад, влас­ник зобов'язаний вживати заходів до запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при здійсненні його права власності. Реалізуючи право власності на житловий будинок, він повинен утримуватися від поведінки, яка може заважати його сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо). Крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення ци­вільних прав, передбачених статтями 12, 13 ЦК України.

Питання, що стосуються характеристики суб'єктів і об*єктів цивільних правовідносин (в тому числі правовідносин власнос­ті), здійснення суб'єктивних прав, було розглянуто у поперед­ніх розділах посібника. Тому тут вони детально не розгляда­ються. Проте на встановленні сутності змісту суб'єктивного права власності варто зупинитися докладніше.

Зміст права власності закріплюється статтею 317 ЦК Укра­їни. Як зазначалося вище зміст права власності у суб'єктивно­му значенні складається з трьох правомочностей власника:

1) правомочності володіння;

2) правомочності користування;

3) правомочності розпорядження річчю.

1. Право володіння - це юридична можливість фактично­го та юридичного впливу на річ.

Володіння буває законним - таким, що ґрунтується на за­коні і незаконним - протиправним. Але право володіння завжди є тільки законним, оскільки, як кожне право, завжди ґрун­тується на якійсь правовій підставі. Поняття «незаконне воло­діння» може застосовуватись тільки до фактичного володіння.

2. Право користування- це юридична можливість видобу­вання власником корисних (споживчих) властивостей речі.

Користування може здійснюватися шляхом вчинення фак­тичних дій (користування особистими речами, проживання в будинку, користування автомашиною тощо).

Але воно може полягати й у використанні споживчих влас­тивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і тим самим одержання відповідних прибутків). Слід зазначити, що свого часу у римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалося як самостійна правомочність власника - іиз йліепсіі. Проте, з огляду на укра­їнську цивілістичну традицію, можна виходити з того, що така можливість охоплюється правомочністю користування.

3. Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі.

Визначення фактичної долі речі полягає в зміні її фізичної сутності, аж до повного знищення. Юридична доля речіможе бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ.

Варто звернути увагу на те, що саме внаслідок того, що роз­порядження річчю полягає в передачі права власності, вилучен­ня плодів і прибутків (надання речі в найом і т.п.) не зовсім коректно оцінювати як реалізацію права розпорядження. Пе­редаючи річ в найом, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише у тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шля­хом використання можливості лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі.

У сукупності три правомочності власника утворюють кла­сичну для українського цивільного права «тріаду», що харак­теризує право власності в суб'єктивному значенні.

2. Придбання (виникнення) права власності

 

Підставами виникнення права власності є різноманітні об­ставини (юридичні факти), з якими норми права пов'язують встановлення правовідносин власності. Це можуть бути події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчин­ки (виявлення скарбу), стани (перебування в шлюбі), а також юридична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) і т.д. Стаття 328 ЦК України зазначає, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Частина друга статті 328 ЦК України встановлює загальну презумпцію правомірності набуття права власності. Тобто за загальним правилом право власності вважається таким, що набуте на законних підставах. Право власності може набувати-ся і на незаконних підставах - таких юридичних фактах, що протирічать закону (наприклад, право власності на майно, на­буте незаконним добросовісним набувачем). Суд також при наявності певних юридичних фактів може визнати незакон­ним набуття права власності і за інших підстав (наприклад, коли право власності набувається в результаті укладення не­дійсного правочину).

Ці підстави нерідко іменують «способами набуття права вла­сності» і підрозділяють на первинні і похідні. Критерієм такого поділу одні науковці пропонують вважати критерій волі, інші - критерій правонаступництва. Прихильники першої позиції до первинних відносять такі способи, за допомогою яких право вла­сності виникає незалежно від волі інших осіб, а до похідних такі, коли воно виникає з волі попереднього власника. Прихильни­ки «критерію правонаступництва», до первинних відносять способи, в основі яких правонаступництва немає, а до похід­них - способи, що ґрунтуються на правонаступництві.

Проте більш вдалим здається поділ підстав набуття права власності на первинні і похідні за принципом врахування «об­ґрунтованості (базису) прав».

Суть його полягає в тому, що первинними є такі способи на­буття права власності, де права власника не ґрунтуються на правах інших осіб. Похідні способи, навпаки, припускають, що право набувача ґрунтується на праві відчужувателя речі.

Поділ способів набуття права власності на первинні і похід­ні має велике практичне значення, оскільки від типу способу (підстави ) встановлення права власності залежить характер претензій, що можуть бути заявлені до власника. Як зазначали ще давньоримські правники, «Мето ріиз іигів» — «ніхто не може передати прав більше, ніж має сам». Це означає, що оскіль­ки при похідних засобах набуття права власності право набу­вача ґрунтується на праві відчужувача, то оспорюватися може не тільки право власника, але також і право осіб, що передали йому у власність спірну річ. Відповідно при первинних засобах виникнення права власності оспорювання цього права можли­ве тільки щодо самого власника.

До первинних засобів виникнення права власності нале­жать:

1) Виробництво (стаття 331 ЦК України) - такий спосіб виникнення права власності, коли воно виникає в зв'язку з виготовленням або створенням якоїсь речі, що не існува­ла раніше. Власником у цьому випадку стає той, хто виго­товив або створив цю річ для себе. Момент виникнення права власності залежить від того, яка річ створена - ру­хома або нерухома. Так право власності на рухому річ виникає з моменту її створення. Право власності на ново-створене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, спо­руди, тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом перед­бачено прийняття нерухомого майна в експлуатацію, то право власності виникає з моменту прийняття його до екс­плуатації. Якщо право власності на нерухоме майно від­повідно до закону підлягає державній реєстрації (стаття 182 ЦК України), право власності виникає з моменту її державної реєстрації у встановленому законом порядку. 2) Специфікація або переробка (стаття 332 ЦК України) - це створення нової речі шляхом переробки матеріалу, що належить іншій особі, а не тому, хто її створив. Новий Цивільний кодекс вперше в національному законодавстві встановлює такий спосіб виникнення права власності як специфікація або переробка. Частина перша містить ви­значення специфікації, яке не повністю відображає зміст цього поняття. Так тут зазначається, що переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ. Таке визначення більше відобра­жає сутність виробництва, бо саме при виробництві із од­них речей створюються інші (нові) речі. Що ж стосується специфікації, то тут визначальною ознакою є не факт ство­рення нової речі з інших речей або матеріалів, а той факт, що нова річ створюється в результаті докладання зусиль і праці однієї особи до матеріалів, що належать іншій особі. А виникнення права власності на таку перероблену річ залежить від добросовісності чи недобросовісності специфікатора, тобто особи, яка використала чужий ма­теріал для створення нової речі.

люється тим, що такі загальнодоступні речі - дари при­роди на момент їхнього збору або здобуття, як правило, належать якомусь власнику, наприклад, державі, чи тери­торіальній громаді, чи іншому суб'єкту відносин власнос­ті. І лише вони відповідним чином можуть дозволити означені дії (привласнення), причому в рамках передба­чених законом і у межах здійснення цивільних прав та виконання цивільних обов'язків.

5) Виникнення права власності на безхазяйну річ,тобто на річ, яка не має власника або власник якої невідомий. Та­ким чином не може визнаватися безхазяйною річ, влас­ник якої відомий, але в цей час невідомо, де він знаходить­ся, а також річ, якою користуються члени сім'ї, родичі вла­сника чи якою управляють інші особи за дорученням власника. Майно громадянина, визнаного безвісно відсут­нім, не може перейти у власність іншої особи, оскільки над таким майном за рішенням суду встановлюється опіка. Право власності на безхазяйні речі згідно зі ст.335 ЦК Укра­їни виникає у територіальної громади (частина друга означеної статті), або у фізичної особи (частина третя означеної статті). Закон передбачає особливі правила щодо набуття права вла­сності на безхазяйні нерухомі речі. Вони спочатку повинні бути взяті на облік за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони знаходяться. Значення цього акту скорі­ше за все зумовлюється тим, щоб по закінченні року з моменту взяття на облік визначене нерухоме майно могло б за рішен­ням суду перейти у комунальну власність. До рішення суду право власності залишається за особою, що залишила майно і ця особа може взяти його у володіння. Зазначене майно може набуватися в цей період і за набувальною давністю. Тобто в законі встановлений період часу, на протязі якого безхазяйна нерухома річ може повернутися до власника або перейти до інших осіб за набувальною давністю. Тільки по закінченні ви­значеного періоду суд за позовом органу, правомочного управ­ляти комунальним майном, визнає безхазяйне нерухоме майно комунальною власністю.

У порівнянні з раніше діючим законодавством, що передба­чало адміністративно-правовий порядок обліку, оцінки, та реа­лізації майна визнаного безхазяйним за заявою фінансового органу, новий Цивільний кодекс визначив, що основним спосо­бом виникнення права власності на безхазяйне рухоме майно є набувальна давність (стаття 344 ЦК України).

6) Знахідка (стаття 337-339 ЦК України).Це виявлення речі, що вибула з володіння власника або іншої уповнова­женої на володіння особи попри їхню волю. Новий Ци­вільний кодекс встановлює нові правила щодо знахідки та порядку виникнення права власності щодо неї. Під знахідкою слід розуміти річ, яку власник або інший во­лодар загубив, а інша особа - знайшла. При знахідці випадко­вість має місце як на стороні того, хто втратив, так і на стороні того, хто знайшов річ. Оскільки знахідка не є безхазяйною річ­чю, вона по можливості повинна бути повернена власнику або іншій особі, що загубила її.

Якщо особа, що загубила річ, невідома, то подальша доля цієї речі залежить від того місця, де вона була знайдена, та від її якостей. Річ, що знайдена в приміщенні або на транспорті, по­винна одразу передаватися особі, що представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Речі, що знайдені в інших місцях, наприклад, на вулиці, можуть зберігатися в особи, що їх знайшла, з обов'язковим повідомленням міліції або органу місцевого самоврядування, або передаватися на збе­рігання зазначеним органам.. Ці органи можуть також пере­дати річ на зберігання іншим особам. Право вибору однієї з вказаних можливостей щодо зберігання речі належить особі, що знайшла річ.

Особа, що знайшла загублену річ, повинна забезпечити її схоронність. І хоча частина четверта статті 337 ЦК покладає такий обов'язок лише на особу, що знайшла річ, очевидно, що і в разі передачі такої речі володільцю приміщення (транспорт­ного засобу), а також в міліцію, органу місцевого самоврядуван­ня або третій особі, відповідальність за її втрату або пошко­дження покладається саме на них. Розмір відповідальності особи, що зберігає річ, обмежується вартістю речі.

Окреме правило встановлюється законодавством стосовно речей, які швидко псуються або витрати на зберігання яких є непропорційно великими порівняно з їх вартістю. У випадку знайдення такої речі особа, що її знайшла, має право продати таку річ з обов'язковим отриманням письмових доказів щодо вартості цієї речі. Сума грошей, що отримана від продажу знай­деної речі, отримує правовий режим знахідки і відповідно до загальних правил повинна повертатися власнику речі.

У разі невиявлення власника речі особа, що знайшла річ, або володілець приміщення (транспортного засобу), якому річ передавалася, набувають право власності на знахідку після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку мі­ліції або органові місцевого самоврядування. При цьому для виникнення права власності в такому порядку необхідними є дві умови. По-перше, невиявлення власника або іншої особи, правомочної вимагати повернення речі. І, по-друге, відсутня заява власника або іншої правомочної особи до особи, що знай­шла річ, органу міліції або місцевого самоврядування про по­вернення загубленої речі.

В деяких випадках особа, що знайшла річ, не може і не хоче її зберігати та набувати на неї право власності. В такому випад­ку вона повинна подати органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї. В такому разі право власності на таку річ виникатиме у територіальної громади.

Особливості правового регулювання містяться в законодав­стві щодо знахідки транспортного засобу та порядку набуття права власності на нього. Всі знайдені транспортні засоби по­винні передаватися в органи міліції, про що робиться оголо­шення в друкованих засобах масової інформації з метою вияв­лення власника (іншої правомочної особи) цього транспортно­го засобу. Якщо на протязі шести місяців власник транспортного засобу не знаходиться, органи міліції мають право продати його, а гроші покласти на окремий банківський рахунок. Якщо на протязі трьох років власник або інша правомочна особа не ви­явиться і не заявить свої вимоги про повернення загубленого майна, ці гроші поступають у власність територіальної грома­ди. Якщо ж в цей період власник (правомочна особа) вияв­ляться, то вони мають право вимагати повернення суми, що була отримана при продажі транспортного засобу.

Стаття 339 ЦК України закріплює право особи, яка знайшла загублену річ, на винагороду та відшкодування витрат пов'яза­них із знахідкою.

7) Бездоглядна домашня тварина (стаття 340-342 ЦК України). Бездоглядною визнається така домашня тва­рина, що вибула з володіння власника або особи, якій вона була передана у володіння, поза їх волею. Особли­вої уваги заслуговує той факт, що положення законодав­ства щодо бездоглядних домашніх тварин не поширю­ються на диких тварин, навіть, якщо вони утримуються в домашніх умовах. Спеціальні правила, що стосуються бездоглядних домашніх тварин, пояснюються тим, що Цивільний кодекс розглядає їх як особливі об'єкти пра ва (стаття 180 ЦК України), що вимагають турботи, нагля­ду та сумлінного ставлення. Тому, хоча загальні правила про набуття права власності на бездоглядних домашніх тварин схожі з правилами про набуття права власності на знахідку, все ж таки між ними є і суттєві відмінності. Так особа, що затримала бездоглядну домашню тварину, повинна на протязі трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, якщо одразу вона не змогла знайти власника цієї тварини та повернути її. Вказані органи зобов'язані вжити заходів щодо розшу­ку власника такої тварини.

Цивільне законодавство передбачає варіанти поведінки осо­би, що знайшла домашню тварину - вона може залишити її у себе на утриманні та в користуванні, або передати іншій особі, яка може забезпечити необхідне утримання та догляд за такою твариною з додержанням ветеринарних правил, або передати її міліції чи органу місцевого самоврядування. Останній варі­ант поведінки слід вважати неприйнятним, бо знаходження тварин в органах міліції або місцевого самоврядування немож­ливо собі навіть уявити. Тому краще б було встановити обов'я­зок зазначених органів розшукувати власника тварини, а са­мих тварин на цей час передавати особам, що мають для їх утримання та догляду необхідні умови.

Особа, в якої знаходиться чужа домашня тварина зобов'яза­на належним чином утримувати її. У разі загибелі або пошко­дження (завдання шкоди здоров'ю тощо) домашньої тварини, особа, яка утримувала її, несе відповідальність у межах її вар­тості лише у разі умислу або грубої необережності. Випадко­вість звільняє таку особу від відповідальності.

В залежності від виду, до якого відноситься домашня твари­на, встановлюється строк після закінчення якого право власно­сті переходить до особи, що знайшла тварину. Для робочої ху­доби (коні, буйволи тощо) та великої рогатої худоби (корови, бугаї тощо) такий строк становить шість місяців. Для інших видів домашніх тварин (собаки, кішки тощо) такий строк ста­новить два місяці. Однак навіть по закінченні вказаних стро­ків право власності в особи, яка утримує тварину буде виникати лише за наявності двох умов. По-перше, за цей час не виявле­ний власник цих тварин, по-друге, він не заявляє про своє право на них. Тобто, якщо пройшов вказаний вище строк і наявною є хоча б одна з названих умов - право власності на домашню тварину переходить до особи, що її знайшла.

В тих випадках, коли людина не може або не хоче утримува­ти знайдену тварину і відмовляється від набуття права власно­сті на неї, ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.

Стаття 342 ЦК України встановлює загальні правила щодо відшкодування витрат на утримання бездоглядної домашньої тварини та виплати винагороди.

8) Виявлення скарбу (стаття 343 ЦК України).Скарб - це навмисно закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких не­відомий або за законом втратив на них право власності. Скарбом може бути не будь-яке сховане майно, а тільки гроші або інші цінні речі, тобто майно, що складає особли­ву цінність. На відміну від знахідки, при якій річ з воло­діння власника або іншої правомочної особи вибуває поза їх волею, скарбом можна вважати лише навмисно прихо­вані цінності. Не можуть вважатися скарбом навмисно приховані цінності, власник яких відомий і не втратив на них право.

По зрівнянню з раніше діючим законодавством, новий Ци­вільний кодекс закріплює нові положення щодо долі скарбу. Якщо раніше скарб вважався власністю держави, то тепер він поступає у власність особи, якій належить майно, де був схова­ний скарб, та особи, що його знайшла.

Виключення з цього загального правила складають речі, що відносяться до пам'яток історії та культури. Виключного пе­реліку таких речей в законі немає. Тому питання у разі виник­нення спору повинно вирішуватися в судовому порядку на під­ставі наукової експертизи. В таких випадках власник майна, де був знайдений скарб, та особа, що знайшла його, мають право на винагороду у розмірі до двадцяти відсотків (в рівних част­ках) від його вартості на момент виявлення. Винагороду спла­чує державний фінансовий орган.

Особа, що знайшла скарб в чужому майні, стає учасником спільної часткової власності на скарб чи на винагороду. Част­ки можуть бути встановлені угодою сторін. У разі спору вони вважаються рівними. Спільна власність не виникає, якщо роз­копки або пошук цінностей відбувалися без згоди власника майна, в якому знаходився скарб. Право на скарб в такому випадку має лише власник майна, а не особа, що знайшла скарб. Попередні правила стосуються скарбів, що виявлені випад­ково. Але вони не застосовуються, коли метою розкопок та по шуку було виявлення скарбу. В таких випадках винагорода осіб, що проводили зазначені роботи визначається угодою сто­рін або трудовим договором.

9) Набувальна давність (стаття 344 ЦК України).Інститут набувальної давності вперше введений в національне за­конодавство новим Цивільним кодексом України. Цей інститут має своєю метою надати існуючим фактичним відносинам юридичного значення, слугує усталеності права та цивільного обігу. Треба вважати, що якщо власник майна тривалий час не виявляв наміру визнати річ своєю, то він погодився з її втратою, і при відсутності презумп­ції права державної власності, слід визнати цю річ влас­ністю фактичного добросовісного володільця. Тобто ін­ститут набувальної давності захищає права справжнього володільця проти попереднього.

Цей спосіб набуття права власності відноситься до першопо-чаткових, бо права набувача не базуються на попередній влас­ності та відносинах правонаступництва, а базуються на сукуп­ності наступних обставин: тривалого, добросовісного, відкрито­го та безперервного володіння майном, як своїм власним.

Тривалість володіння припускає, що повинен закінчитися передбачений в законі строк, який розрізняється в залежності від речі (рухомої чи нерухомої), що знаходиться у володінні. Строк цей передбачається для нерухомого майна - десять ро­ків, для рухомого - п'ять. При цьому давніший володілець може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (право­наступником) він є.

Добросовісне володіння припускає, що особа не знала і не повинна була знати, що володіє річчю незаконно. Тому встанов­лення добросовісності залежить від підстав набуття майна.

Необхідними умовами для набуття права власності за набу-вальною давністю є також відкритість та безперервність воло­діння. Володілець повинен володіти річчю відкрито, без таєм­ниць. В іншому випадку виникають сумніви як щодо його до­бросовісності, так і до інших вимог, що потребує закон. Безперервність означає, що на протязі означеного в законі строку володілець не вчиняв дій, що свідчили б про визнання ним обов'язку повернути річ власнику, а також йому не пред'явля­вся правомочною особою позов про повернення майна.

Додатково законодавець передбачає виникнення права влас­ності за набувальною давністю у випадках, коли особа заволо діла майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його по­вернення. В такому разі строк набувальної давності збільшу­ється: на нерухоме майно - п'ятнадцять років, а на рухоме - п'ять. При цьому строк набувальної давності починає текти не з моменту заволодіння майном, а з моменту закінчення строку позовної давності.

Цивільний кодекс встановлює обов'язковий судовий поря­док набуття права власності за набувальною давністю на такі коштовні речі, як нерухоме майно, транспортні засоби та цінні папери.

10) Приватизація (стаття 345 ЦК України)- це відчужен­ня майна, що перебуває у державній чи комунальній влас­ності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на струк­турну перебудову економіки України. Даний спосіб набут­тя права власності регулюється значною кількістю норма­тивних актів: Законом України «Про приватизацію дер­жавного майна» від 4 березня 1992 року; Законом України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» від б березня 1992 року (у редакції Закону від 15 травня 1996 року); Законом України «Про приватизаційні папери» від 6 березня 1992 року; Держав­ною програмою приватизації, яка приймається щорічно, а також іншими нормативними актами Кабінету Міністрів України, Президента України, а також відомчими норма­тивними актами, що прийняті Фондом державного майна України самостійно чи разом з іншими органами. Оскільки у таких випадках маємо справу з переходом пра­ва власності від однієї особи (держави) до іншої, то відносити приватизацію до первинних способів набуття права власності можна, зробивши відповідні застереження. Вони полягають в такому. У випадку приватизації, дійсно, має місце зміна власни­ка і форми власності.

Однак тут не йдеться про звичайну передачу права власнос­ті від одного власника до іншого. Насправді відбувається «роз­державлення», оскільки фактично держава відмовляється від правомочностей, котрі вона мала як суб'єкт публічного права, і право власності, як таке, вперше виникає у суб'єктів приват­ного права.

11) Самочинне будівництво. Такі дії можуть створити пра­во власності на самочинно зведену будівлю у випадку на­ступного узаконення будівництва у встановленому зако­ном порядку.

12) Конфіскація (стаття 354 ЦК України) - безоплатне вилучення майна у власника на користь держави за ви­роком суду як санкцію за вчинене правопорушення і ре­квізицію (стаття 353 ЦК України) - вилучення держа­вою майна у власника в інтересах суспільства з виплатою йому реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи і неотримані доходи, іноді реквізи­цію відносять до похідних способів виникнення права вла­сності.

Проте таке рішення здається невиправданим. У цих випад­ках також йдеться не про приватно-правові, а про публічно-правові відношення. Держава (його органи), використовуючи владні повноваження, змінює правовий режим власності, про­являючи свої якості публічної влади. Тому, із деякою мірою умовності, конфіскація і реквізиція можуть бути віднесені до первинних способів виникнення права власності. Крім того новий Цивільний кодекс розглядає конфіскацію і реквізицію як підставу припинення права власності, акцентуючи увагу на припиненні приватно-правових відносин.

Розглянувши первинні засоби виникнення права власності, перейдемо до характеристики способів похідних, при яких право набувача ґрунтується на праві відчужувача.

Такими способами є: придбання майна за договором і в по­рядку спадкування.

1) Договір, як узгоджене волевиявлення двох осіб, є підста­вою виникнення права власності в тих випадках, коли в ньому є присутнім намір передачі такого права від відчу-жувателя до набувача. Це може бути купівля-продаж, да­рування, міна і т.п. Якщо такого наміру у сторін нема, і йдеться про передачу майна у тимчасове користування, на збереження тощо, то право власності до іншої особи не переходить.

Варто мати на увазі, що деяким європейським системам при­ватного права відомі так звані «речові договори», суть яких по­лягає саме у передачі права власності від власника до інших осіб. Такі договори характеризуються відсутністю вказівки на підставу передачі права власності на річ, тобто є за своїм харак­тером абстрактними угодами. Проте українському цивільному праву такі договори практично невідомі (виняток складає хіба що видача векселя). Тому в договорі має бути зафіксоване не тільки бажання передати право власності на річ іншій особі, але й підстава виникнення зобов'язань (купівля-продаж, міна і т.п.).

Оскільки передача права власності в Україні опосередкову­ється звичайними зобов'язальними договорами, виникає про­блема встановлення співвідношення моменту переходу пра­ва власності і моменту виникнення зобов'язань.

У відповідності зі статтею 334 ЦК право власності у набу­вача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транс­портній організації для відправки набувачеві і здача на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов'язання доставки. До передачі речей прирівнюється передача коноса­мента або іншого розпорядчого документа на речі. Це поло­ження має імперативний характер. Однак воно не стосується нерухомого майна. Згідно із статтею 182 ЦК України право власності на нерухоме майно виникає з моменту державної ре­єстрації такої речі, а не з моменту передачі. Тому моментом виникнення права власності на нерухому річ за договором стає момент державної реєстрації такої речі.

У свою чергу, права й обов'язки можуть виникати як з мо­менту передачі речі (реальні договори), так і з моменту досяг­нення угоди (консенсуальні договори).

Отже, при укладенні консенсуальних договорів (купівлі-продажу, міни тощо) права й обов'язки сторін виникають і до пе­редачі речі. Проте виникають лише зобов'язальні, відносні пра­вовідносини. У той же час, речові правовідносини (відношення власності на річ) не виникають, якщо договором або законом не встановлене інше.

Практично це має ті наслідки, що власник який уже продав, але ще не передав свою річ, зберігає право власності на неї до моменту передачі. Отже, на ньому за загальним правилом продовжує залишатися ризик випадкової загибелі речі (стат­тя 323 ЦК України). Крім того, він зберігає можливість повтор­ного продажу речі, здійснюючи своє право розпорядження річ­чю. У такому випадку покупець може позивати проти продавця з невиконання договору купівлі-продажу, вимагати відшкоду­вання збитків, стягнення санкцій, передбачених договором і т.п. Проте він не може зажадати від набувача речі, щоб той передав йому цю річ, як придбану раніше ним (першим покупцем).

2) Спадкування. Перехід права власності в порядку спадку­вання можливий за заповітом або в силу прямої вказівки закону. У цих випадках підставою виникнення права власності у спадкоємця є юридична сукупність: 1) смерть спадкодавця + заповіт + прийняття спадщини спадкоєм­цем; або 2) смерть спадкодавця + прийняття спадщини спадкоємцями за законом.

 

3. Припинення права власності

Підставами припинення права власності, так само як і під­ставами виникнення права власності є юридичні факти, тобто такі обставини реального життя, які закон виділяє як підстави припинення права власності. Більш того, одні й тіж самі юри­дичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності у однієї особи і підставами виникнення права власності у іншої особи. Наприклад, договір дарування є підста­вою припинення права власності у дарувальника і підставою виникнення права власності у особи, якій зроблено подарунок.

Стаття 346 ЦК України містить загальний перелік підстав припинення права власності. До них відносяться: 1) відчужен­ня власником свого майна; 2) відмови власника від права вла­сності; 3) припинення права власності на майно, яке за зако-номне може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викуп пам'яток історії та культури; 6) викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; 7) викуп нерухомого май­на у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земель­ної ділянки, на якій воно розміщене; 8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; 9) реквізиція; 10) кон­фіскація.

Всі ці підстави можна розділити на три групи: 1) добровіль­не припинення права власності на майно; 2) втрата права вла­сності за об'єктивних обставин; 3) примусове вилучення у вла­сника його майна.

Добровільне припинення права власності найчастіше відбу­вається в результаті передачі цього права іншій особі на під­ставі договорів купівлі-продажу, дарування, міни тощо. Мож­ливе добровільне знищення речі власником в силу різних при чин, в тому числі при її вживанні (використанні) або переробки речі, коли право власності на одну річ замінюється правом вла­сності на іншу річ. Особа може відмовитися від права власнос­ті на майно, що їй належить.

Право державної та комунальної власності припиняється також на підставі приватизації (стаття 345 ЦК України).

Втрата права власності з об'єктивних причин, тобто таких, що не залежать від волі власника, зустрічається у випадку за­гибелі речі. Якщо при цьому залишається якесь майно, або відходи, то право власності на них належить власникові речі.

Право власності по причинах, що не залежать від волі влас­ника втрачається: в результаті загублення речі власником та виникнення на неї права власності в особи, що знайшла цю річ або іншої особи (стаття 337, 338 ЦК України); на підставі набу-вальної давності (стаття 344 ЦК України)), а також в інших випадках передбачених законом.

Цивільний кодекс містить також перелік випадків примусо­вого вилучення майна у власника. Ці випадки повинні відпові­дати положенню Конституції України згідно якого «ніхто не може бути позбавлений права власності, інакше, як за рішен­ням суду».