Лекція 20. Обмежені речові права

Тема 17. Обмежені речові права

1. Право користування чужим майном.

2. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзіс).

3. Право користування чужым земельною ділянкою для забудови (суперфіцій).

4. Право господарського ведення і право оперативного управління.

 

1-3. Право користування чужим майном. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзіс). Право користування чужым земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)

Право користування чужим майном являє собою сервітут. У ст. 401 ЦК України сервітут визначається як право обмеженого користування чужими речами (майном) певною мірою.

Відповідно до традиції, яка закладена ще в римському праві (або навіть ще раніше у Греції), сервітути поділяються на зе­мельні і особисті. Суть розподілу полягає в тому, що при зе­мельних сервітутах право користування чужою річчю встано­влюється на користь власника сусідньої ділянки (це начебто «відносини між ділянками», оскільки особа власника ролі не відіграє), а особисті сервітути встановлюються на користь пев­ної особи (і, отже, припиняються її смертю).

Емфітевзіс - це довгострокове, відчужуване і таке, що успад­ковується право користування чужою землею з метою сільсь­когосподарського виробництва (ст. 407 ЦК України). Характер­ною рисою емфітевзіса є вимога використання чужого майна за цільовим призначенням, що складає обов'язок емфітевта (ко­ристувача).

Сутність суперфіцію полягає в тому, що власник виділяє земельну ділянку або її частину в користування суперфіціа-рію - фізичній або юридичній особі - для будівництва про­мислових, побутових, соціально-курортних, житлових і інших будов або споруд безкоштовно або за відповідну винагороду (ст. 413 ЦК України). Як і емфітевзіс, суперфіцій є довгостро­ковим, відчужуваним і таким, що успадковується, правом, мо жливість здійснення якого обмежена використанням за ці­льовим призначенням.

 

4. Право господарського ведення і право оперативного управління

 

По ХК право хозяйственного ведения является вещным правом субъекта предпринимательства, который владеет, пользуется и рас­поряжается имуществом, закрепленным за ним собственником (упол­номоченным им органом), с ограничением правомочия распоряжения отдельными видами имущества с согласия собственника в случаях, предусмотренных ХК и другими законами.

Согласно ст. 37 Закона «О собственности» имущество, являющее государственной собственностью и закрепленное за государственным предприятием, принадлежит ему на праве полного хозяйственного ведения, на основании которого предприятие владеет, пользуется и распоряжается указанным имуществом, осуществляя относительно него любые действия, не противоречащие закону и целям деятельно­сти предприятия. К праву полного хозяйственного ведения приме­няются правила о праве собственности, если иное не установлено за­конодательными актами Украины.

Таким образом, появление этой правовой категории было обуслов­лено необходимостью разграничения права собственности государ­ства и права государственного предприятия относительно выделен­ного ему имущества.

Законом «О собственности» право полного хозяйственного веде­ния было предусмотрено лишь в отношении государственной соб­ственности. Однако на практике возникла проблема определения правового режимй. имущества, предоставленного, в частности, учре­дителями в управление хозяйственного общества.

Поскольку имущество не передавалось в собственность такого предприятия, а лишь предоставлялось ему для осуществления устав­ной деятельности, то естественно возникло предположение, что оно должно принадлежать частному предприятию, хозяйственному об­ществу и т.п. на праве хозяйственного ведения.

При сравнении права хозяйственного ведения с правом собствен­ности обращает на себя внимание идентичность их содержания: как в одном, так и в другом случае субъект соответствующего права име­ет правомочия владения, пользования и расйоряжения имуществом. Возникает вопрос: чем они отличаются?

Прежде всего, отличие заключается в характере прав.

Право собственности является основным, самостоятельным пра­вом, в то время как право хозяйственного ведения вторично и зависит от права собственности. Если право собственности может существо­вать и без права хозяйственного ведения, то последнее невозможно без права собственности.

Вторичным характером права хозяйственного ведения обусловле­ны и такиеего ограничения, как право собственника контролировать использование имущества путем аудиторских и других проверок, по­лучать долю прибыли от использования этого имущества, принимать решение о ликвидации или реорганизацииаоридйческого лица, в хо­зяйственное ведение которого было предоставлено имущество, и т.п.

Следует уделить особое внимание характерным признакам права опе­ративного управления: наличию правомочий, полученных от собствен­ника, и определению им пределов использования имущества. С учетом этих обстоятельств можно предложить такое определение понятия.

Право оперативного управления - это основанное на праве соб­ственности другого лица и предоставленных им полномочиях право владения, а также ограниченные права пользования й распоряжения имуществом в целях и пределах, установленных собственником.

Как и право хозяйственного ведения, право оперативного управ­ления является производным от права собственности, и более огра­ничено по сравнению с ним. Оно также уже, чем право хозяйственно­го ведения.

Если право хозяйственного ведения содержит все три правомочия - владение, пользование и распоряжение, то право оперативного управ­ления обычно охватывает одновременно только два - владение и пользование или владение и распоряжение.

В любом: случае лицо, в оперативном управлении которого нахо­дится имущество, не имеет права распоряжаться этим имуществом по своему усмотрению, а может это делать липцев пределах, установ­ленных собственником.

Ответственность по своим обязательствам лицо, в чьем оперативном управлении находится имущество, несет лишь в пределах этого имущества, В остальных случаях ответственность субсидиарно не­сет собственник такого имущества.

ГК Украины не предусматривает ни право хозяйствен­ного ведения, ни право оперативного управления. Это можно объяснить тем, что их планировалось заменить такими категориями, как «право собственности юридических лиц» (ст. 322) и «владение» (гла­ва 30 проекта ГК 1996 г).

Разработчики проекта ГК стремились избежать использования понятий «право оперативного управления» и «право полного хозяй­ственного ведения» путем признания права собственности на имуще­ство, закрепленное государством, Автономной Республикой Крым и территориальными громадами, за созданными ими юридическими лицами. Но в окончательном варианте согласно ст. 329 ГК юриди­ческое лицо публичного права приобретает право собственности лишь на то имущество, которое передано ему в собственность. С другой стороны, ГК действует вместе с ХК, в котором среди вещных прав упоминаются право хозяйственного ведения и право оперативного управления (ст. 133), а имущество государственного унитарного пред­приятия будет находиться в государственной собственности и под­лежать закреплению за ним на праве хозяйственного ведения или оперативного управления (ст. 73 ХК).

Таким образом, вопрос о судьбе права хозяйственного ведения и права оперативного управления остается нерешенным. Пока еще они продолжают существовать как категории вещного права Украины.

Лекція 21. Захист права власності і інших речових прав.

Тема 18.Захист права власності і інших речових прав.

1. Поняття і цивільно-правові способи захисту речових прав.

2. Речово-правові позови.

1.Поняття і цивільно-правові способи захисту речових прав

Захист права власності в широкому значенні містить в собі комплекс заходів, спрямованих на забезпечення реалізації і від­новлення порушеного суб'єктивного права власності уповнова­женими на те органами держави або самим власником.

Засадничим принципом в цій сфері є положення про те, що держава забезпечує рівний захист прав всіх суб'єктів права власності (ст. 13 Конституції України, ст. 386 ЦК України).

З урахуванням значення права власності, воно охороняється нормами цивільного, кримінального, адміністративного, держав­ного і інших галузей законодавства. Однак провідне місце нале­жить цивільно-правовим засобам захисту права власності. Це пов'язано з тим, що вони спрямовані, передусім, на відновлення того майнового положення, яке мало місце до порушення. Тим самим ці норми покликані відновити порушене право власності, а також ліквідувати збиток, заподіяний інтересам власника.

Цивільно-правові засоби захисту права власності, звичайно, поділяють на дві групи: речово-правові і зобов'язально-правові.

Суть речово-правових засобів захисту права власності полягає в тому, що вони спрямовані безпосередньо на захист пра­ва власності як абсолютного суб'єктивного права, забезпечення реалізації правомочностей власника - володіння, користуван­ня, розпорядження - відносно речі, що йому належать.

До них відкосяться: позов власника про витребування май­на з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов), по­зов власника про усунення перешкод, що заважають нормаль­ному здійсненню права власності (негаторний позов), позов про визнання права власності (деякі автори відносять позови про визнання до нєгаторних або віндикаційних, але більшість вва­жає, що це самостійні речово-правові позови - Рясенцев В.А., Толстой Ю.К.).

Зобов'язально-правові засоби захисту права власності характеризуються тим, що спрямовані проти порушення прав вла­сника певною особою. При цьому самої речі в натурі вже не існує або вона пошкоджена і існує потреба у відновленні її яко­сті. До таких засобів захисту відносяться, наприклад, вимоги по відшкодуванню заподіяної майнової шкоди; вимоги про виконання договору і передачу боржником кредитору (власни­ку) речі, що йому належить; вимоги про повернення необгрун­товано отриманого за рахунок власника майна тощо.

 

2. Речово-правові позови

Основним речово-правовим способом захисту права влас­ності є віндикаційний позов.

Віндикаційний позов звичайно визначають як позов влас­ника про витребування його майна з чужого незаконного во­лодіння.

Наведене визначення містить вказівку на істотні ознаки цього позову:

- він може бути поданий власником (або уповноваженою ним особою);

- характер вимоги (повернення своєї речі);

- річ, що належить позивачеві, перебуває у чужому незакон­ному володінні (тобто, у володінні іншої особи без достат­ніх правових підстав для цього).

Ці ознаки іноді об"єднують у визначенні, використовуючи інші формулювання. Наприклад, воно може звучати так. Він­дикаційний позов - це позов неволодіючого власника до во­лодіючого невласника. В цьому випадку увага загострюється на таких ознаках позову, як втрата власником володіння річ­чю і перебування її у володінні невласника.

Обидва наведених визначення цілком можуть бути викори­стані для характеристики віндикаційного позову. У кожному з них є сильні і слабкі сторони. Разом з тим, в обох випадках відсутня вказівка на важливу умову подання і задоволення він­дикаційного позову - на те, що він може бути застосований тільки для захисту права власності на індивідуально-визначе-ну річ. Це виходить з самого характеру позову - вимоги повер­нення своєї речі з чужого володіння. Позивач (власник) пови­нен довести, що саме ця конкретна річ належить йому, і що саме цією його річчю незаконно володіє інша особа.

Ст. 50 Закону України «Про власність» встановлює, що пра­во на віндикацію належить неволодіючому власнику, який втра­тив володіння річчю. Нарівні з ним віндикувати майно може особа, яка хоч і не є власником, але володіє майном внаслідок закону або договору. Такою особою (титульним власником) може бути орендар, зберігач тощо. Відповідачем за віндика-ційним позовом є фактичний володар майна, який володіє їм без правових підстав - незаконний власник.

Предметом віндикаційного позову, як зазначалося, є вимога про повернення з чужого незаконного володіння індивідуаль но-визначеної речі. Тому позивач має право вимагати повер­нення саме тієї своєї речі, яку він втратив, а не аналогічного майна. Індивідуально-визначена річ є юридично незамінною і тому загибель її призводить до втрати власником права на віндикаційний позов. У цьому випадку він має право вимагати відшкодування збитків, заподіяних загибеллю цієї речі.

Умови задоволення віндикаційного позову залежать від ха­рактеру незаконного володіння, в якому перебуває віндикова-на річ.

Так, у незаконного недобросовісного власника річ вилуча­ється у всіх випадках (стаття 387 ЦК України).

Питання про витребування речі від незаконного добросові­сного власника вирішується в залежності від того, оплатно чи безоплатно він придбав річ. Так, при безоплатному набуванні майна від особи, яка не мала право його відчужувати, влас­ник має право витребувати майно у всіх випадках (ст. 388 ЦК України). Таке рішення цілком логічне. Безоплатний на­бувач у випадку відібрання у нього речі нічого не втрачає: річ не його і на її придбання він нічого не витратив.

Якщо майно придбане добросовісним власником оплатно, то можливість його витребування залежить від характеру ви­буття майна з володіння власника або особи, якій воно було передане власником. Зокрема, власник може витребувати таке майно при умові, що воно вибуло з його володіння або з воло­діння особи, якій воно було доручено власником, поза їхньою волею (викрадено, втрачено і т.п.).

Якщо ж річ була продана особою, яка отримала її від власни­ка за договором (наприклад, оренди), добросовісним набувачем, то у останнього власник не може витребувати свою річ, у зв'язку з тим, що вона вибула як з володіння власника, так і з володіння його орендаря, за їх волею. Таким чином, право власника на витребування своєї речі з чужого незаконного володіння обме­жується в інтересах добросовісного оплатного набувача.

Добросовісність або недобросовісність незаконного володільця має істотне значення також при розрахунках у разі повернення речі з чужого незаконного володіння.

Головні відмінності тут полягають у такому: 1) Недобросовісний володілець зобов"язаний повернути або відшкодувати власнику всі прибутки, які він отримав або мав отримати, за весь час володіння річчю. Добросовісний володілець мусить це зробити з моменту, коли він дізнався про неправомірність свого володіння (як правило, з моменту подачі до нього позову).

2) Добросовісний володілець може залишити за собою зроб­лені поліпшення речі, якщо вони можуть бути відокрем­лені без її пошкодження. (Під поліпшеннями розуміють такі витрати на майно, які, з одного боку, не диктуються необхідністю його збереження, але, з іншого, носять обґрун­тований характер, оскільки поліпшують експлуатаційні властивості речі).

Якщо відокремлення поліпшень неможливе, добросовісний власник має право вимагати від власника відшкодування вар­тості зроблених поліпшень, але не більше за розмір збільшення вартості речі (ст. 390 ЦК України).

У вказаній статті нічого не говориться про можливість за­лишення за собою вироблених поліпшень недобросовісним во­лодільцем. У зв'язку з цим існує думка, що залишення за ним поліпшень, які можуть бути відокремлені без шкоди для майна власника, не суперечить загальному сенсу даної норми. Однак таке тлумачення навряд чи відповідає задуму законодавця. Якби передбачалося, що добросовісний і недобросовісний набу­вачі мають рівні права на залишення поліпшень речі, то очевидно не було б необхідності включати у ч.4 ст. 390 ЦК вказівку на те, що таке право є у добросовісного набувача. Було б досить просто загальної згадки про існування такого права. Можна зробити висновок про те, що це зроблено саме тому, що недоб­росовісний володілець такого права не має.

Від поліпшень речі відрізняють, так звані, «витрати на роз­кіш». Під такими витратами розуміють поліпшення, які не є доцільними з точки зору звичайного її використання (напри­клад, заміна звичайних підвіконь на мармурові, установка на машину куленепробивного скла і т.п.).

Крім того, незаконний володілець майна, як добросовісний, так і недобросовісний, має право вимагати від власника ком­пенсації вироблених ним необхідних витрат на майно з того часу, з якого власнику належать прибутки від цього майна.

Під необхідними витратами маються на увазі такі витрати, без яких стан речі істотно погіршився б, внаслідок чого вона не могла б бути використана за прямим призначенням.

Віндикаційний позов може подавати будь-який власник (фі­зична або юридична особа, держава) щодо майна, яке вибуло з його володіння, за винятком грошей і цінних паперів на пред'яв­ника (ст. 389 ЦК України).

Іменні цінні папери можна витребувати від добросовісного незаконного володільця, внаслідок їхньої індивідуалізації.

Від недобросовісного володільця можна витребувати як гро­ші, так і всі види цінних паперів.

У відповідності зі ст. 50 Закону України «Про власність» на вимоги про повернення майна з чужого незаконного володіння поширюється трирічний строк позовної давності.

Власник (титульний власник) може вимагати усунення вся­ких порушень його права, навіть якщо ці порушення і не були пов'язані з позбавленням володіння (стаття 391 ЦК України). Така можливість забезпечується, передусім, за допомогою нега-торного позову.

Негаторний позов - це вимога власника, що володіє річ­чю, про усунення перешкод у здійсненні правомочностей ко­ристування і розпорядження майном.

Позивачем за негаторним позовом є власник або інша особа, уповноважена на це законом або договором, що володіє річчю, але позбавлена можливості користуватися і розпоряджатися нею.

Відповідачем є особа, яка своєю протиправною поведінкою створює перешкоди, що заважають нормальному здійсненню права власності.

Предметом негаторного позову є вимога позивача (власника або іншої особи, уповноваженої законом або договором) про усунення порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння.

Частіше за все йдеться про правопорушення, які перешко­джають здійсненню права користування. Наприклад, користу­вання будинком може бути утруднене у зв'язку з тим, що вла­сник сусіднього будинку, прокладаючи собі водовід, прорив ка­наву перед виїздом з двору не тільки свого, але й сусідського. За допомогою негаторного позову власник може добитися, щоб порушник своїми силами усунув створені ним перешкоди (за­сипав канаву, відновив асфальт і т.д.).

Зустрічаються також порушення у вигляді створення пере­шкод здійсненню правомочності розпорядження. Наприклад, хтось з членів сім'ї власника будинку, сховавши документи, які підтверджують право власності на будинок, намагається перешкодити відчуженню будинку. У цьому випадку, достовір­но знаючи про приховання документів, власник може вимагати припинення порушення і повернення документів.

Підставою негаторного позову є обставини, що обґрунтову­ють право позивача на користування і розпорядження майном, а також підтверджують, що поведінка третьої особи створює перешкоди у здійсненні цих правомочностей. Обов'язком вла­сника не є доказування неправомірності дій відповідача. Вони припускаються такими, доки сам відповідач не доведе право­мірність своєї поведінки.

Негаторний позов може бути пред'явлений тільки під час існування правопорушення. З усуненням перешкод у здійс­ненні правомочностей користування і розпорядження речами відпадають і підстави для заявлення негаторного позову. У зв'яз­ку з цим негаторний позов не підпадає під дію позовної давно­сті: доки порушення існує, позов може бути подано, незалежно від моменту виникнення права на нього; якщо правопорушен­ня припинене, то немає підстав для звернення із позовом.

Багато хто з сучасних цивілістів вважає, що нарівні з вимо­гами про усунення перешкод у здійсненні права власності, які вже мають місце, негаторний позов може бути використано і на запобігання можливому порушенню права власності, коли існує загроза такого порушення.

У зв'язку з цим слід зазначити, що римському праву був відомий спеціальний позов про заборону створення в майбут­ньому перешкод здійсненню праву власності - асііо рго§іЬіі;огіа (прогібіторний позов). Що стосується негаторного позову, то він може бути використаний для захисту від порушень в май­бутньому тільки в порядку аналогії закону. Це випливає з того, що по суті негаторний позов може бути заявлений тільки під час існування порушення. Немає порушення - нема негатор­ного позову.

Проте, треба взяти до уваги, що для нашого права питання так не постає, оскільки чинне законодавство взагалі не міс­тить прямої вказівки на існування негаторного позову.