Лекція 9. Підстави виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин.

Тема 8.Підстави виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин.

1. Юридичні факти і їх склад.

2. Поняття і види правочинів.

3. Умови дійсності правочинів.

1.Юридичні факти і їх склад

Юридичні факти у цивільному праві - це обставини, на­явність яких тягне встановлення, зміну, припинення або інші трансформації цивільних прав і обов'язків (цивільних пра­вовідносин).

Поняття «юридичні факти» є ширшим за поняття «підстави виникнення цивільних прав і обов'язків», оскільки охоплює також підстави зміни, припинення, поновлення, подовження тощо цивільних прав і обов'язків.

Від юридичних фактів відрізняють так звані «юридичні умови»- обставини, що мають юридичне значення для на стання правових наслідків, але пов язані з ним не прямо, а через проміжні ланки (С.Б. Ісаков). Наприклад, підставою ци­вільно-правової відповідальності є правопорушення. Але для її застосування, за загальним правилом, необхідна наявність та­ких умов як протиправність дій, наявність шкоди, вина поруш­ника, зв'язок між протиправними діями і шкодою, що настала.

Для настання юридичних наслідків досить наявності й одно­го юридичного факту. Однак частіше маємо справу з комплек­сом фактів, поміж яких розрізнюють: 1) групу юридичних фак­тів - декілька фактичних обставин, кожне з яких викликає або може викликати один і той же наслідок; 2) юридичну (фак­тичну) сукупність (відповідає російському «юридический сос­тав») - систему юридичних фактів, пов'язаних між собою та­ким чином, що правові наслідки настають лише за наявності усіх елементів цієї сукупності.

Як правило, група юридичних фактів закріплюється в од­ній нормі і являє собою явища одного порядку. Наприклад, ст.ст. 229-231 ЦК передбачає, що правочин може бути визна­ний недійсним, якщо він вчинений під впливом омани, насильс­тва, загрози тощо. Тут маємо справу з групою юридичних фактів, кожен з яких окремо тягне визнання правочину недійсним.

Юридична (фактична) сукупність містить взаємопов'язані елементи, які окремо можуть взагалі не мати правового зна­чення або породжують не ті наслідки, яких прагнули суб'єкти права. Наприклад, для виникнення права на жиле приміщення в будинках державного фонду необхідна наявність юридичної сукупності: рішення про надання житла, видача ордера, укла­дення договору найма жилого приміщення. Взяті нарізно, вка­зані обставини не породжують правовідносин користування житлом, а є лише етапом на шляху до їхнього виникнення.

Поміж різних видів юридичної сукупності особливе місце займають, так звані, юридичні стани,тобто, обставини, що харак­теризується відносною стабільністю і тривалістю терміну існу­вання, протягом яких вони можуть неодноразово (у поєднанні з іншими фактами) спричиняти певні юридичні наслідки. Це, на­приклад, перебування у шлюбі, встановлення опіки тощо. Стаття 49 ЦК визначає акти цивільного стану як події та дії, котрі нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змі­нюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єк­том цивільних прав та обов'язків. Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набут­тя громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнен ня відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, об­меження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо. Деякі з актів цивільного стану підлягають держа­вній реєстрації: народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть.

У цивільному праві класифікації юридичних фактів мож­ливі за різними підставами.

1. У залежності від характеру наслідків, вони можуть бути поділені на: 1) такі, що встановлюють право. З їх існу­ванням пов'язане виникнення правовідносин; 2) такі, що змінюють право. Наявність цих фактів тягне зміну право­відносин, що вже існують; 3) такі, що припиняють право. Це такі обставини, наявність яких тягне припинення пра­вовідносин, що вже існують; 4) такі, що перешкоджають виникненню або трансформації права. Це обставини, на­явність яких зумовлює правову неможливість виникнення, зміни, припинення тощо правовідносин. Наприклад, недіє­здатність фізичної особи є перешкодою для виникнення у неї цивільних прав і обов'язків внаслідок її власних дій; 5) такі, що поновлюють право. До них належать обстави­ни, наявність яких тягне відновлення прав, що існували раніше. Наприклад, у разі появи особи, оголошеної небіж­чиком, суд скасовує відповідне рішення, і фізична особа може зажадати від інших осіб повернення майна, що належить їй (ст. 48 ЦК). У цьому випадку відновлення права власно­сті пов'язане з двома обставинами: 1) появою особи, оголо­шеної небіжчиком (померлою), 2) скасування судом рі­шення про оголошення особи померлою.

2. У залежності від наявності і характеру вольового еле­мента (саме ця класифікація є найбільш популярною) розрізняють, передусім, дві великі групи юридичних фак­тів: 1) дії - обставини, факти, що залежать від волі лю­дини; 2) події - обставини, які виникають та існують незалежно від волі людини і непідконтрольні їй. Вони мають юридичне значення у випадках, коли вказані в актах цивільного законодавства або договорі як такі, що пород­жують цивільно-правові наслідки. До подій належать, на­приклад, явища природного (повінь, землетрус, буревій тощо) або соціального (війна, страйк тощо) характеру.

У свою чергу, дії поділяються на: 1) правомірні, тобто такі, що не суперечать нормам права і прямо не заборонені ними; 2) неправомірні (правопорушення, делікти).

Зокрема, деліктами є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Такі дії тягнуть виникнення зобов'язань внаслідок заподіяння шкоди, змістом яких є право потерпілого (кредитора) на відшкодування завданої йому шко­ди і обов'язок особи, яка завдала шкоду, відшкодувати її (глава 82 ЦК України). Неправомірні дії (правопорушення, делікти), як юридичний факт цивільного права, характерні тим, що мо­жуть бути тільки такими, що створюють правовідносини, у де­яких випадках такими, що змінюють їх, або такими, що пере­шкоджають виникненню правовідносин, але ніколи не бувають такими, що припиняють правовідносини, або такими, що понов­люють права і обов'язки.

Правомірні дії поділяють на: 1) юридичні акти, 2) юридич­ні вчинки.

1) Юридичні акти - дії, що спеціально спрямовані на вста­новлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обо­в'язків.

У залежності від характеристики суб'єктів, що вчиняють дії, юридичні акти можуть бути поділені на:

а) акти суб'єктів приватного права (правочини) - воле­виявлення, безпосередньо спрямовані на виникнення, припинення або трансформацію, цивільних прав і обо­в'язків;

б) акти суб'єктів публічного права (акти цивільного за­конодавства, адміністративні акти, судові акти - рі­шення, постанови, ухвали тощо).

2) Юридичні вчинки - дії, що спеціально не спрямовані на створення юридичних наслідків, але породжують їх вна­слідок припису законодавства.

Юридичні вчинки можуть бути диференційовані в залежно­сті від «питомої ваги» в них вольового елемента на: 1) вчинки вольові (цілеспрямовані), 2) невольові вчинки.

Так, в деяких випадках наявність волі суб'єкта (а, отже, і наявність у нього дієздатності) абсолютно не має значення (на­приклад, виявлення скарбу породжує правові наслідки, навіть якщо він був знайдений недієздатною особою). У інших випад­ках виникнення або зміна правовідносин залежить від дієздат­ності особи (наприклад, для виникнення зобов'язань з ведення справ без доручення необхідно, щоб особа, яка веде справи, була дієздатною). Ці правовідносини можуть виникати як з волі сторін (у разі схвалення «господарем» діяльності в його інтере­сах застосовуються правила про договір доручення), так і незалежно від їх бажання (обов'язок відшкодувати збитки, завдан­ні втручанням у чужі справи, 'тощо).

 

2.Поняття і види правочинів

Ст. 202 ЦК України визначає правочин як дію особи, спря­мовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Однак положення стосовно того, що правочин - це дія особи, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, слід тлумачити поширювально у тому сенсі, що правочини можуть бути також підставою інших видозмін пра­вовідносин. Наприклад, правочин може бути підставою призу­пинення, поновлення, реалізації тощо правовідносин. При цьому він може бути водночас і підставою припинення одних правовід­носин та підставою виникнення або зміни інших правовідносин. Наприклад, продаж наймачем орендованого майна третій особі тягне припинення договору оренди та одночасно є підставою ви­никнення правовідносин відповідальності

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів та­кими рисами:

1) правочини є вольовими актами, спрямованими на досяг­нення певного правового результату. Цим правочини від­різняються від такого виду юридичних фактів, як події, котрі відбуваються та створюють правові наслідки неза­лежно від волі суб'єктів цивільного права;

2) правочини завжди є діями фізичної або юридичної особи. Цим вони відрізняються від адміністративних актів (ак­тів управління), які видають органи державної влади та управління;

3) правочини завжди є правомірними діями, що тягнуть ви­никнення або видозміни регулятивних цивільних пра­вовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, котрі порушують цивільні права і тягнуть виникнення регулятивних відносин;

4) воля в правочинах завжди спрямована саме на встанов­лення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'яз­ків. Цим вони відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення не спрямоване спеціально на створення юридичних наслідків;

5) правочини опосередковують динаміку цивільних право­відносин. Цим вони відрізняються від такого виду юри­дичних фактів, як акти цивільного стану, котрі, по-перше, об'єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-тре­тє, слугують передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків.

ЦК розрізняє односторонні правочини і договори (двосто­ронні та багатосторонні правочини).

Одностороннім правочин визнається у разі, якщо для виник­нення, припинення або іншої видозміни цивільних прав і обо­в'язків достатньо волевиявлення однієї сторони (наприклад, волевиявлення спадкодавця-заповідача при складанні запові­ту). При цьому, слід мати на увазі, що згадана «одна сторона» може бути представлена однією або кількома особами.

Двосторонній чи багатосторонній правочин є договором. До­говір — це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'яз­ків. Прикладом двостороннього правочину може бути договір купівлі-продажу, оренди, дарування та ін. Прикладом багато­стороннього правочину (багатостороннього договору) є договір про спільну діяльність. При цьому на кожній стороні договору може виступати декілька осіб.

Класифікація правочинів можлива й за іншими критерія­ми. Зокрема, розрізняють:

1) правочини реальні та консенсуальні. Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових наслідків до­сить досягнення сторонами угоди з усіх істотних умов. З цього моменту правочин вважаєтьсяукладеним і у його сторін виникають цивільні права і обов'язки. Таким до­говором є, наприклад, купівля-продаж. Для реального правочину необхідна і домовленість сторін, і передача речі. Прикладом реальної угоди є договір позики. Доки гроші не передані позичальнику, права і обов'язки у сторін цьо­го договору не виникають;

2) правочини оплатні та безвідплатні. У безвідплатних уго­дах обов'язок здійснити матеріальні витрати має тільки одна із сторін. Прикладом може бути договір дарування, в якому одна сторона безоплатно передає майно у влас­ність іншій стороні. Оплатні правочини характерні наяв­ністю зустрічного майнового еквівалента. Наприклад, в договорі купівлі-продажу одна сторона передає майно, але замість нього отримує його вартість;

3) правочини абстрактні та каузальні. Правочини, де вка­зано на підстави їхнього укладення, називаються кауза­льними. До них належить більша частина договорів ци­вільного права. Абстрактними вважаються правочини, у яких не визначено підстави їхнього здійснення. Прикла­дом абстрактного правочину є видача векселя;

4) правочини строкові та безстрокові. У безстроковому пра-вочині терміни та строки не застерігаються. Такий пра-вочин, як правило, негайно набирає чинності і припиня­ється на вимогу однієї із сторін (наприклад, договір орен­ди, укладений на невизначений термін). Строковим є правочин, у яких визначено момент виникнення у його сторін прав і обов'язків, тривалість їхнього існування, момент припинення тощо. Від строкових необхідно відріз­няти умовні правочини, у яких виникнення, зміна або при­пинення прав і обов'язків пов'язується з настанням по­дії, що має бути в майбутньому і щодо якої невідомо на­стане вона чи ні.

Можна назвати й інші види правочинів: легітарні (такі, що мають основою приписи закону) і волюнтарні (не передбачені законом, але укладаються особами у результаті їхнього вільно­го волевиявлення), усні та письмові (ст. 205 ЦК України), умо­вні та безумовні (ст. 212 ЦК України), біржові (такі, що уклада­ються на біржах і відносно біржових товарів) і небіржові та ін.

 

3.Умови дійсності правочинів

Умовами чинності правочинівє дотримання вимог: 1) щодо змісту правочину. Зміст правочину не повинен су­перечити цивільному законодавству та моральним прин­ципам суспільства, тобто, фізичні та юридичні особи, по­винні враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлених у ЦК та інших актах цивільного зако­нодавства (ст. 12, 215, 216, 228 ЦК України);

2) щодо цивільної дієздатності суб'єктів правочину. Право-чини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності (статті 30-32, 34-39, 41, 42, 92 ЦК). Порушення цієї вимоги тягне визнання правочи­ну недійсним (ст. 221-223, 227 ЦК України);

3) щодо відповідності волевиявлення внутрішньої волі су­б'єкта (суб'єктів) правочину. Наявність правочину свід­чить про єдність внутрішньої волі і волевиявлення його суб'єкта (суб'єктів). Тому у випадку, коли воля суб'єкту правочину формувалася не вільно і не відповідала воле­виявленню (мало місце насильство, особа знаходилась під впливом погрози, обману і т.д.), він визнається недійс­ним (ст. 229-233 ЦК України);

4) щодо форми правочину. При укладенні правочину обо­в'язкове дотримання передбаченої законом форми (прос­тої або нотаріальної). Порушення вимог щодо форми пра­вочину тягне за собою закону визнання його недійсним або настання інших наслідків (ст. 218-220 ЦК України);

5) щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто спрямованим на реальне настання правових нас­лідків, що обумовлені ним. Тому правочин, вчинений без наміру створити правові наслідки, є недійсним, як фіктив­ний, тобто, вчинений лише для виду (ст. 234 ЦК України);

6) щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, право­чин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповно­літніх та непрацездатних дітей, ці вимоги також охоплю­ються поняттям умов дійсності правочину, а їх порушен­ня тягне визнання останнього недійсним (ст. 224 ЦК Укра­їни).

При з'ясуванні наявності умов чинності правочину діє пре­зумпція правомірності правочину, котра полягає у припущен­ні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно.

Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має визначальний принцип приватного права «До­зволено усе, що прямо не заборонено законом», а також такі засади цивільного права, як свобода договору; свобода підпри­ємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедли­вість, добросовісність та розумність цивільного законодавства (ст. З ЦК). Згідно цим засадам припускається, що особа, може, реалізуючи своє право свободи договору (а точніше - право свободи правочину) вчиняти з метою створення, зміни, припи­нення тощо цивільних прав і обов'язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомір­ність дій у акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії, як заборонені.

Ст. 204 ЦК передбачає два шляхи спростування презумпції правомірності правочину:

1) визнання неправомірності, а отже і недійсності правочину прямим приписом закону.

У цьому випадку правочин є недійсним вже тому, що визна­чений, як такий у законі. Він неправомірний і не створює право­ві наслідки, будучи недійсним вже у момент вчинення, оскільки припис закону існує і забороняє такі дії зараз і на майбутнє. Такий правочин є нікчемним і спеціальне визнання його недій­сним у судовому порядку не вимагається. Але суд може визна­ти такий правочин дійсним (ст. 215 ЦК). Нікчемним є, напри­клад, правочин, укладений з порушенням вимоги про обов'яз­кову нотаріальну форму (ст. 219 ЦК);

2) визнання неправомірності, а отже і недійсності правочину судом.

У цьому випадку презумпція правомірності правочину діє в момент укладення правочину, оскільки він не порушує заборо­ни конкретної норми закону (або у момент укладення правочи­ну порушення закону залишається прихованим, невідомим ін­шим особам). Проте, його правомірність може бути оспорена однією із сторін або іншою заінтересованою особою, а відтак — правочин може бути визнаний судом недійсним. Однак варто звернути увагу на те, що й суд може визнати правочин недійс­ним на підставах, встановлених законом (ч. З ст. 215 ЦК). Тобто, і в цих випадках презумпція правомірності може бути спростована лише за наявності припису закону, що забороняє певні дії. Втім, правом суду є виходити з того, що припис із забороною може міститися або у спеціальних нормах ЦК (стат­ті 222, 223, 225 та ін.), або слідувати із правил 13 ЦК про межі здійснення цивільних прав.