ПСИХОЛОГІЯ ТА ПЕДАГОГІКА

Львівський інститут банківської справи

Університету банківської справи

Національного банку України

Кафедра суспільних дисциплін

З. В. ГІПТЕРС

 

ПСИХОЛОГІЯ ТА ПЕДАГОГІКА

 

 

конспект лекцій

 

МЕТОДИЧНі рекомендації

Для студентів напрямів підготовки

6.030508 «Фінанси і кредит», 6.030509 «Облік і аудит», 6.030502 «Економічна кібернетика», 6.030505 «Управління персоналом та економіка праці»

 

Львів

 

Гіптерс З. В. Психологія та педагогіка. Опорний конспект лекцій. Методичний посібник для студентів напрямів підготовки: 6.030508 «Фінанси і кредит», 6.030509 «Облік і аудит», 6.030502 «Економічна кібернетика», 6.030505 «Управління персоналом та економіка праці», галузь знань – 0305 – «Економіка та підприємництво». – Львів: ЛІБС УБС НБУ, 2012. – 129 с.

 

 

Укладач: Гіптерс З. В., кандидат педагогічних наук, доцент.

 

 

Рецензенти: Скринник З. Е., доктор філософських наук, професор

Васянович Г. П., доктор педагогічних наук, професор

 

 

Розглянуто і схвалено на засіданні кафедри суспільних дисциплін,

протокол № __ від _________ 2012 р.

 

 

Затверджено Науково-методичною радою інституту,

протокол № __ від __________ 2012 р.

 

 

Зміст

Тематичний план модуля «Психологія та педагогіка» 2012–2013 н. р.

Вступ………………………………………………………………………...с.

Тема 1. Природа психіки і предмет психологічної науки…………с.

Тема 2. Мозок і психіка…………………………………………… с.

Тема 3. Емоційно-вольова характеристика людини……………… с.

Тема 4. Пам’ять……………………………………………………… с.

Тема 5. Пізнавальні процеси………………………………………… с.

Тема 6. Особистість та її індивідуально-психологічні особливості..с.

Тема 7. Поняття «Я – концепції» та її вплив на життєдіяльність людини

Тема 8. Періодизація психічного розвитку особистості………….. с.

Тема 9. Діяльність та її психологічна структура ………………… с.

Тема 10. Особистість у спілкуванні…………………………………. с.

Тема 11. Конфлікти і шляхи їх розв’язання……………………….. с.

Тема 12. Психологія менеджменту ………………………………… с.

Тема 13. Педагогіка як наука: витоки і сучасність………………… с.

Тема 14. Економічна освіта молоді в Галичині

на початку ХХ століття………………………………………………...с.

Тема 15. Дидактика як галузь педагогіки…………………………… с.

Тема 16. Педагогічні методи навчання……………………………… с.

Тема 17. Теорія виховання…………………………………………… с.

Тема 18. Національно-патріотичне виховання української молоді…с.

Тема 19. Естетична соціалізація особистості …………………………с.

Тема 20. Виховання і віра…………………………………………… с.

Тема 21. Виховання і свобода людини……………………………… с.

Тема 22. Система ціннісних орієнтацій у вихованні……………… с.

Тема 23. Вища освіта України і Болонський процес…………………с.

Післямова……………………………………………………………………….с.

Додаток № 1. Плани семінарських занять………………………………….с.

Додаток № 2. Самостійна робота студентів………………………………..с.

Додаток № 3. Індивідуальна робота студентів……………………………с.

Додаток № 4. Перелік питань до ПМК……………………………………с.

Додаток № 5. Список рекомендованої літератури………………………..с.

Додаток № 6. Критерії оцінювання знань студентів з модуля «Психологія та педагогіка»………………………………………………………………………с.

 

 

Мета та завдання навчальної дисципліни«Психологія та педагогіка»

 

Мета: сформувати основи наукового світогляду студентів, засади їх особистісної культури. Засвоєні при вивченні курсу знання мають стати теоретичною основою світосприйняття, практичної або дослідницької діяльності, особистої життєвої позиції майбутнього спеціаліста. Завдання: Розділ "Психологія" спрямовує увагу студентів на зміст історичної еволюції самосвідомості людства, дає йому ключ до розуміння світоглядних орієнтирів людини на основних етапах розвитку суспільства. Тут наголошено на спадковості і поступальності в процесі духовної еволюції людства. Тут зосереджено увагу на питаннях відношення людини до світу та до самої себе, Розділ “Педагогіка” дає студентові розуміння основних проблем педагогіки, допомагає усвідомити зміст і специфіку основних принципів національного виховання у контексті розвитку світової педагогічної науки, у виробленні життєвої позиції особистості у контексті складних проблем, які розв'язує людство на межі тисячоліть. Тут підкреслено роль освіти і виховання як внутрішньої основи національної культури та ментальності. У результаті вивчення навчальної дисципліни студент повинен знати: зміст категоріального апарату курсу, визначення основних психолого-педагогічних понять, зміст та особливості використання психодіагностичних методик відповідно до їх призначення. вміти: виявляти психологічні особливості інших людей та будувати позитивні стосунки з оточенням, аналізувати психолого-педагогічні ситуації, інтерпретувати їх для вирішення практичних проблем, ілюструвати теоретичні положення прикладами,робити самостійні висновки щодо змісту конкретних напрямків та ідей окремих представників педагогічної думки, застосовувати одержані знання пропсихічні явища, пізнавальні процеси, закономірності формування особистості у процесі виховання, навчання, освіти, спілкування. Організовувати спільну професійну діяльність, подавати психологічну допомогу, творчо застосовувати досвід навчання та виховання для саморозвитку, самовиховання, самовдосконалення, а також приймати власні рішення, ідентифікувати та відкидати помилкові припущення.

 

 

Тематичний план модуля «Психологія та педагогіка»

Н. р.

№ з/п

Назва розділів і тем

Кількість годин

Форми контролю

Викор. ТЗН, ПЕОМ

усьо-го годин

лекції

семін. заняття

сам. робота

інд. робота

Тема 1. Цілі та завдання психолого-педагогічної підготовки. Психологія та педагогіка як науки.

Тема 2. Психіка та її розвиток.

Усне опитув.

г/п

Тема 3. Форми вияву психіки: психічні процеси, стани і властивості.

Тема 4. Рівні вияву психіки: свідомий та несвідомий.

Усне опитув.

г/п

Тема 5. Особистість. Структура особистості.

Тема 6. Розвиток особистості та «Я-концепція».

Усне опитув.

г/п

Тема 7. Діяльність як форма активності особистості.

г/п

Тема 8. Спілкування та міжособистісні стосунки. Педагогічне спілкування.

г/п

Тема 9. Освіта в культурі людства. Сучасні освітні тенденції.

Тема 10. Навчання та виховання – шляхи розвитку особистості.

Усне опитув.

г/п

11.

Тема 11. Управління та самоуправління навчальною діяльністю.

г/п

Всього

 

Вступ

Побудова незалежної України – це довготривалий і складний процес. Успіх ринкових відносин у нашій країні залежатиме не тільки від економічних і соціальних, але й психологічних факторів, тому що багатопланові питання професійної діяльності успішно вирішуватимуться лише зусиллями людини вихованої, духовно багатої, творчої, психологічно готової до роботи у нових умовах. Не випадково психологія і педагогіка становлять невід’ємну складову у підготовці сучасних фахівців незалежно від профілю їхньої майбутньої професії. Особливо ж спостерігається зростання уваги до використання досягнень психолого-педагогічних наук у сфері економіки, банківської діяльності.

Першочерговим завданням національної вищої освіти у сучасних умовах є приєднання до Болонського процесу. Аналіз проблем прозорості та порівняності ступенів, двоциклічності вищої освіти, запровадження системи кредитів на зразок ЕСТS системи потребують мобільності студентів та викладачів, забезпечення якості вищої освіти, підвищення привабливості навчання у європейських вищих освітніх закладах. При цьому психолого-педагогічні науки допомагають відповісти на численні питання, а саме: як найкраще виховати людину, як змінити її поведінку при зміні установки? Якими способами можна переконати людину змінити рішення? Як оцінити свій стан чи стан іншого? У чому психологічна причина виникнення конфліктів та як їх вирішити? Як краще адаптуватися у новій групі? Як вистояти у кризовій ситуації, при безробітті?

Важливою передумовою формування необхідних якостей професіонала у сфері економіки, банківської діяльності, його психолого-педагогічної культури є вивчення дисципліни «Психологія і педагогіка», мета якої:

- ознайомити з системою основних понять психології та педагогіки, що дозволить студентові краще розуміти ці науки, самостійно працювати з літературою;

- поглибити знання майбутніх економістів, фахівців банківської справи щодо закономірностей психічної діяльності людини, особливостей її розвитку як творчої особистості;

- формувати вміння правильно оцінювати себе та інших людей, будувати службові та міжособистісні стосунки, організовувати спільну діяльність, впливати на поведінку, надавати психологічну допомогу, творчо застосовувати досвід навчання та виховання для саморозвитку, самовиховання, самовдосконалення.

Розроблений опорний конспект лекцій віддзеркалює інтеграцію знань із різних сфер психології та педагогіки. Ці знання, перш за все, повинні допомогти вирішувати практичні проблеми, які виникають у людини в різних ситуаціях, краще розібратися в собі, в оцінці інших, знаходити раціональні розв’язання проблемних ситуацій без значного нервово-психічного напруження як на міжособистісному, так і груповому рівнях.

І якщо психологія вивчає внутрішній світ людини, особливості психічної діяльності та поведінки, допомагає у діловому спілкуванні, підказує шляхи уникнення конфліктів або їх розв’язання, то педагогіка – це наука про виховання людини, про те, як допомогти їй стати духовно багатою, творчо активною, знайти рівновагу з природою та суспільством. Педагогічні знання – це узагальнені знання про шляхи та способи розвитку і формування творчої особистості.

Виховувати людину, допомагати їй стати більш досконалою та рости разом з нею – не менш важливо, ніж вирощувати хліб, будувати міста, працювати у фінансово-економічній сфері.

Становлення духовності особистості передбачає соціокультурний процес впливу суспільства на людину. У той же час – це і форма духовно-інтелектуальної активності особистості, яка критично, творчо освоює нові суспільні ролі, цінності, осмислює досвід попередніх поколінь у нових соціально-економічних, духовно-інтелектуальних умовах.

 

 

Тема 1. природа психіки і предмет ПСИХОЛОГІчної науки

 

Кожний, хто вивчає психологію і хоче глибше оволодіти цією наукою, має усвідомити, для чого йому потрібні ці знання. Усвідомлення значення психологічних знань сприятиме засвоєнню складних понять і категорій та їх практичному використанню в житті, навчанні та професійній діяльності.

По-перше, психологічні знання необхідні для глибшого розуміння себе та інших. Людям, здатним зрозуміти, порадити, підтримати, можна довірити власні думки і переживання, отримати від них співчуття, допомогу.

По-друге, психологічні знання необхідні для самовдосконалення, адаптації до змін у навколишньому середовищі. Без саморозвитку людина не може самореалізуватися у суспільстві. Знання психології створює підгрунтя для самовиховання та впливу на інших людей. Вперше самоусвідомлення людини відбувається у два-три роки, коли вимовляє «Я сам!», свідомо психологічні знання і методи людина починає використовувати у підлітковому віці, коли «народжується» як особистість.

Процес самотворення триває упродовж усього життя. У період зрілості людина є педагогом для своїх дітей; як керівник певного колективу мусить дбати про професійне зростання, навчання та виховання підлеглих.

По-третє, вивчення психології потрібне для підвищення своєї професійної діяльності, найповнішого використання особистісного потенціалу людини, налагодження стосунків між членами трудового колективу та між людиною і технікою, щоб запобігти техногенним та екологічним катастрофам.

Зважаючи на незаперечну важливість психологічних знань для кожного студента, поставимо запитання: з яких джерел черпати ці знання? Існує кілька джерел психологічних знань. Це – народна психологія, життєва або побутова психологія, релігійна психологія, парапсихологія та наукова психологія.

Наукове дослідження об’єктивно існуючого психічного явища або факту передбачає не лише його якісний та кількісний опис, а й розкриття його природи, закономірностей розвику, перебігу, побудови та функціонування, виявлення психічного механізму, що стоїть за ним.

Психологія сформувала систему наукових уявлень, які розкривають природу психіки, слугують поліпшенню життя людей, їхньої поведінки та діяльності.

Отже, психологія як наука за допомогою спеціальних методів розглядає і вивчає об’єктивні, реально існуючі психічні явища і факти. Узагальнюючи результати досліджень у системі наукових понять, вона виявляє особливості, закономірності побудови та розвитку психіки, функціонування її механізмів.

Інакше кажучи, наука, яка вивчає психічні явища, називається психологією. Назва цієї науки походить від злиття двох грецьких слів – «псюхе» (душа) і «логос» (слово, вчення). Тобто, психологія – це наука про душу.

Шлях розвитку уявлень про психіку можна розділити на два періоди – донауковий і науковий. Довгий час вважалося що психічні явища є виявами душі людини. Душа розглядалась як окрема щодо тіла сутність, тотожна йому за формою. Вона залишає тіло під час сну або по смерті і живе поза тілом з тими самими потребами і заняттями, що й при тілесному житті. Поняття душі посідає належне місце у міфології та релігії. Та й у наш час слово «душа» широко використовується у буденній мові та поезії.

Перші наукові уявлення про психіку виникли у стародавньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції, Римі). Вони відбивалися у працях філософів, медиків, педагогів.

Значний внесок в античну психологію зробив Арістотель (384–322 до н. е.). У трактатах «Про душу», «Про пам’ять», «Про сновидіння» він виклав систему психологічних понять на основі об’єктивного і генетичного методів.

У середньовічній Європі найбільший поштовх розвиткові психологічних поглядів дпла система Фоми Аквінського (1225–1274) – томізм, що була канонізована католицькою церквою. Томізм захищав положення про безсмертя індивідуальної душі, догмат про гріхопадіння, залежність кожної людини від Божої милості та особисту відповідальність перед Богом.

Однак справжній розвиток психології як наукової дисципліни розпочався з кінця ХІХ – початку ХХ століття. Видатний учений І. М. Сєченов (1829–1905) у праці «Рефлекси головного мозку» стверджував, що «всі акти свідомого та несвідомого життя за способом походження є рефлекси». За І. М. Сєченовим, психіка виступає як властивість, функція відповідних відділів мозку, де збирається і переробляється інформація про світ. У рефлекторний акт включаються знання, уявленння людини. Психічні явища – це відповіді мозку на зовнішні та внутрішні подразники.

Рефлекторна лінія розуміння психіки була продовжена вже у ХХ ст. І. П. Павловим (1849–1936), який експериментально обгрунтував й розробив учення про дві сигнальні системи. На його дуку, тварини керуються у своїй поведінці зоровими, слуховими, нюховими образами, що слугують для них сигналами певних безумовних подразників. Уся психічна діяльність тварин, формування в них умовних рефлексів здійснюються на рівні першої сигнальної системи («перші сигнали»).

У людини поряд із першою сигнальною системою функціонує друга, що базується на слові, яке чується, вимовляється, пишеться. Рефлекторне вчення І. М. Сєченова і І. П. Павлова мало великий вплив на подальший розвиток психологічних поглядів, сприяло виникненню нових наукових течій.

Середину і другу половину ХІХ ст можна вважати періодом становлення психології як самостійної дослідної науки. Найбільший успіх мала програма, яку запропонував В. Вундт (1832–1920). Він заснував 1879 р. першу в світі експериментальну лабораторію у м. Лейпціг. В. Вундт називав дослідну психологію фізіологічною психологією. Одним з його учнів був М. М. Ланге, який у 80-ті роки ХІХ ст. почав працювати як психолог-експериментатор в Одесі. В цей же час розпочинає свою діяльність у Київському університеті І. О. Сікорський.

У сучасному розумінні психологія – це наука про закономірності прояву і розвитку психіки людини. Психологія як навчальна дисципліна має своїм завданням ознайомлення з особливостями життя молодої людини, врахування цих особливостей у педагогічній, виховній роботі, у міжособистісному спілкуванні, нанагодженні ділових контактів, нормального морально-психологічного клімату в групі.

Основні методи психологічних досліджень – спостереження та експеримент. Часткові методи психології – метод бесіди, анкетний метод, аналіз процесу та продуктів діяльності, тестовий метод та ін.

Спостереження – це метод вивчення індивідуальних особливостей психіки людини через спостереження за її поведінкою, іншими словами, цей метод має місце тоді, коли психолог робить висновки про індивідуальні особливості протікання психічних процесів (сприйняття, пам’ять, мислення, уявлення), про темперамент, характер, психічний стан людини через спостереження за поведінкою даної людини. Характерною особливістю методу спостереження є те, що вивчення зовнішніх виявів психіки людини відбувається в природних життєвих умовах.

Психічне спостереження, на відміну від звичайного, пасивного спостереження, має свої ознаки:

– Психологічне спостереження є цілеспрямованим. Психолог повинен знати, що він хоче спостерігати і з якою метою. Отже, психологічне спостереження обов’язково проводиться за певним планом, схемою або програмою, що забезпечує спостерігачу вивчення саме тих питань та фактів, які наперед продумав. Без такого плану або програми губиться основна нитка спостереження внаслідок чого не досягається мета психологічного спостереження;

– Психологічне спостереження повинно бути систематичним. Випадкове спостереження може привести до неправильних висновків про психіку даної людини. Тому, чим довше в часі спостереження, тим точніші будуть результати психологічного аналізу даної людини. Внаслідок систематичного спостереження відпадають часткові, випадкові висновки про людину , а залишаються основні, головні, суттєві. Тому викладач (психолог) повинен під час спостереження вести щоденник, у якому занотовуються дані спостереження і з часом робляться остаточні висновки про психічні особливості даної людини;

– Психологічне спостереження повинне мати об’єктивний характер, воно має враховувати багатоманітність вияву психологічних особливостей людини. Психолог (викладач) повинен враховувати, що в певній незвичній ситуації людина може виявити цілком не властиві їй риси характеру, наприклад, під час поганого самопочуття, хворобливого стану здоров’я, втомленості і т. д. Потрібно також враховувати мотиви поведінки людини.

Експеримент. Важливу роль у психологічних дослідженнях відіграє експеримент. В експерименті психолог (викладач) спостерігає за людиною, за виявами психіки досліджуваного. Однак, між спостереженням та експериментом є суттєва різниця. Якщо при спостереженні дослідник пасивно чекає таких психічних даних у досліджуваного, які цікавлять даного дослідника, то в експерименті дослідник свідомо створює певні ситуації, у яких можуть виявитися ті чи інші психічні процеси у досліджуваного. Важливою перевагою експеримента над спостереженням є також те, що дослідник може експериментувати (змінювати, повторювати в різних варіантах) досліди, втручаючись у протікання психічних процесів у досліджуваного чи у досліджуваних. Це, зокрема в умовах ВНЗ, дає змогу віднаходити найбільш раціональні прийоми у навчально-виховній роботі зі студентами. Наприклад, змінюючи умови заучування того чи іншого навчального матеріалу, можна встановити, за яких умов запам’ятовування буде найефективнішим. Почергово змінюючи одну і зберігаючи не змінними всі інші умови проведення досліду, експериментатор тим самим має змогу визначити вплив тих чи інших факторів на плин психічних процесів.

– Розрізняють два типи психологічних експериментів: лабораторний і природний. Лабораторний проводять у спеціально організованих для цього штучних умовах, а природний проводиться в умовах звичайної щоденної поведінки людини (студента). Особливість природного експеримента в тому, що досліджуваний не підозрює того, що над ним проводять експеримент.

У психології використовують також метод бесіди та анкетний метод. Суть цих методів полягає в тому, що дослідник задає наперед продумані чи підготовлені питання, на які піддослідний відповідає усно (бесіда) чи письмово (анкета). Під час бесіди дослідник уважно спостерігає, наприклад, за студентом, за виразом його обличчя, очей, рухів, з чого він може робити також певні психологічні висновки. В анкетуванні важливу роль має точність формулювання питань, кoли особистий контакт під час анкетування відсутній.

Широко використовуються тести (тест з англ. – проба, випробування). Тестування вважається досить простим способом психологічних досліджень, оскільки вони не вимагають особливо складної техніки, крім математичного опрацювання даних. Однак, в тестових дослідженнях не враховується вплив численних умов, які так чи інакше впливають на результат й цих досліджень – настрій людей, їх самопочуття, ставлення до тестування.

На зламі ХІХ–ХХ ст. виникають такі галузі психологічної науки, як експериментальна, диференціальна, дитяча і педагогічна психологія, зоопсихологія, соціальна та культурно-історична психологія, психотехніка.

На початку ХХ ст. утворюється школа гештальтпсихології, фундаторами якої стали М. Вертгаймер (1880–1944), В. Келер (1887–1967), К. Коффка (1886–1941). Головним постулатом цієї школи є положення про цілісні структури (гештальти) як первинні дані психології, що не можуть бути виведені з їхніх компонентів. Навпаки, властивості частин визначаються саме структурою, гештальтом. При розв’язанні задач голвним чинником визнавався «інсайт»тобто явище раптового охопення ситуації в цілому.

Найбільш відомою школою, що сформувалася в Америці наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., став біхевіоризм. Його фундатори Е. Торндайк 91874–1949), Дж. Вотсон (1878–1958) визнавали предметом психології не свідомість , а поведінку. Девізом біхевіоризму була оголошена діада «стимул – реакція».

У психології наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. починають використовуватися поняття самосвідомості та особистсті, які поступово витісняють поняття свідомості та поведінки. Значним та широко розповсюдженим напрямком у психології ХХ ст. є гуманістична психологія. У центрі гуманістичного підходу знаходиться особистість, «Я» кожної людини, її право зберігати свою цілісність та унікальність. Загальні принципи гуманістичної психології:

– людина є метою, а не засобом як у біхевіоризмі;

– основоположним є розгляд людських властивостей та відносин: віри, любові, свободи, відповідальності;

– істинна сутність людини полягає в її доброму началі;

– принцип саморозвитку – головний метод.

Розвиток психіки людини, її психічних зібностей триває в умовах науково-технічного поступу і соціальних перетворень світової цивілізації. Ці умови детермінують розвиток нових психічних якостей особистості, що забезпечує можливість не лише відображати об’єктивну дійсність, а й перетворюватиїї та себе.

 

Тема 2. Мозок і психіка

Носієм психіки людини є головний мозок. Всі явища людської психіки виникають, формуються та розвиваються у процесі діяльності мозку. Тому для… Нервова система людини – явище надзвичайно складне. Основний її елемент –… За фізіологічним складом 80 % мозку людини – це вода, все інше – це ті ж речовини, що й решта її тіла. Вага мозку…

Тема 3. ЕМОЦІЙНО-ВОЛЬОВА XАPAKTEPИCТИКА ЛЮДИНИ

Е м о ц і ї – це психічний стан людини, суть якого полягає в ситуаційній, короткотривалій реакції організму на різні події, факти оточуючого… Емоції за своїм характером складні і взаємопов’язані. Деколи людина може… У психології розрізняють стенічні (від грец. «стенос» – сила) і астенічні (від грец. «астенос» – слабкість, безсилля)…

Тема 4. Пам’ять

Важливою особливістю психіки людини є те, що предмети та процеси навколишнього світу, які ми сприймаємо, не зникають безслідно для нашої… Кожний вид людської діяльності пов’язаний з певним видом пам’яті. Для видової… За об’єктом запам’ятовування пам’ять поділяється на: емоційну, образну, словесно-логічну та моторну.

Тема 5. Пізнавальні процеси

Психічні пізнавальні процеси (відчуття, сприйняття, мислення і мова, уява, увага) відіграють важливу роль у різних сферах людської… Відчуття – відображення в корі головного мозку окремих ознак і властивостей… Відчуттями володіють не тільки люди, але й деякі тварини – гострим зором (орли), нюхом і слухом (собака). Очі мурашок…

Тема 7. Поняття «Я – концепції» та її вплив на життєдіяльність людини

«Я – концепція» - «відносно стійка, більшою чи меншою мірою усвідомлена система уявлень індивіда про самого себе, що переживається ним як неповторна… «Я – концепція» – цілісний, хоча й не позбавлений внутрішніх протиріч, образ… Наші тлумачення і оцінки зовнішнього світу ґрунтуються на установках, які склалися у нас протягом усього життя.…

Тема 8. періодизація психічного розвитку особистості

Особливістю дитячої психології є те, що в ній активно формуються всі складові людської психіки. Тому дитячу психологію поділяють на психологію… У немовляти в основному формуються почуття та сприйняття, моторна та елементи… Юність у психології визначають періодом від підліткового віку до самостійного дорослого життя. Юність поділяють на два…

Тема 9. ДІЯЛЬНІСть та її психологічна структура

Психічне загалом має вчинкову природу, бо всякий живий організм крім тілесної сторони, має ідеальну сторону життєдіяльності, тільки рівень цієї… Діяльнісне взаємовідношення ідеального і матеріального, духовного і тілесного… Взаємовідносини «людина – світ» виявляються у контексті вчинків людини як головного змісту її активності. Вчинок в…

Тема 10. Особистість у спілкуванні

У людському суспільстві тисячами зв’язків життя кожної людини пов’язане з життям інших людей, цілих груп, націй і т. д. З’ясувати психологію людини можна лише у контексті суспільного середовища, яке моделює суспільні ролі та стереотипи.

Спілкування – складний, багатогранний процес встановлення і розвитку контактів між людьми, породжений потребами спільної діяльності, який включає в себе обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння іншої людини.

Психологи поділяють засоби спілкування на мовні і немовні, або вербальні і невербальні. Вербальні засоби комунікативного процесу складають систему мовлення, а невербальні засоби – такі системи:

- оптико-кінетичну систему (жести, міміка, пантоміма);

- параекстралінгвістичну систему (інтонація, немовні додатки, паузи);

- систему «контакту очима»;

- систему організації простору і часу комунікації.

Для ефективного спілкування більш інформативними є невербальні засоби спілкування, тобто немовні. Невербальна поведінка людини нерозривно пов’язана з її психічним станом і служить засобом його вираження. На основі невербальної поведінки відкривається внутрішній світ особистості, здійснюється формування психічного змісту спілкування і спільної діяльності.

У соціально-психологічних дослідженнях розроблені різні кваліфікації невербальних засобів спілкування, до яких галежать всі рухи тіла, інтонаційні характеристики голосу, просторова організація спілкування. Психологи встановили такі дистанції у спілкуванні:

І. Інтимна (радіус від 0 до 45 см) використовується при спілкуванні близьких людей.

ІІ. Персональна (особистісна) (від 45 до 120 см) застосовується при буденному спілкуванні із знайомими людьми.

Ш. Соціальна (від 120 до 400 см) – у спілкуванні з чужими людьми і на офіційному рівні.

ІУ. Публічна (від 4м до 7,5 м) – при виступах перед групою людей.

Цікаво, що наведені цифри є визначенням фізичної величини суб’єктивного наближення при контактах. Існують й об’єктивні ознаки суб’єктивної дистанції. Встановлено, що тривалість фіксації зору партнера у бесіді зворотньо пропорційна суб’єктивно встановленій з ним дистанції. Психологи вказують, що відстань, яка переважає для тієї чи іншої форми спілкування, вибирається людиною часто підсвідомо і вона певним чином реагує, якщо прийнята нею відстань порушується. Отже, психологічний простір спілкування – реальність з якою варто рахуватися.

У діловому спілкуванні часто використовується маніпуляція.

Маніпуляція – це приховане управління співрозмовником проти його волі. Прикладів маніпуляції існує багато, використовуватися вони можуть як на шкоду тому, ким маніпулюють, так і на його користь. Все залежить від моралі маніпулятора. Якщо мета останнього – отримати особисту вигоду за рахунок жертви, то аморальність цього очевидна. Коли ж, наприклад, батько ненав’язливо, непомітно для дитини направляє її дії в потрібне русло, така маніпуляція потрібна, тим більше, що вона не травмує дитину.

Еріх Берн у 60-х рр.. ХХ ст. рзробив теорію маніпуляції, в якій позначив за формою поведінки людей у спілкуванні 3 типи:Батько, Дорослий, дитина. Що означає кожен з цих типів? Батько – керує, навчає, організовує, допомагає;

Дорослий – володіє інформацією, самостійно вирішує доручені йому справи;

дитина – це тип, що керується принципом «роблю, що хочу», «можу – не можу», невпевненість у собі, прагнення перекласти доручену справу на іншого.

Найкращі взаємини у спілкуванні: Б → Б

Д → Д

д → д

В іншій ситуації, коли Батько (керівник) доручає підлеглому («д» – котрий діє як дитина) справу, а він на кожному кроці звертається по допомогу до керівника (Б) і врешті-решт передоручає йому ж справу (перекидає справу на «Б»), такі взаємини носять у психології назву «мавпа на шиї», тобто відбувається маніпуляція підлеглого (д) своїм керівником (Б).

Як же захищатися від маніпуляцій? Існує два методи захисту: активний і пасивний. Пасивним захистом рекомендується користуватися, якщо ви не знаєте, як відповісти маніпулятору і що робити. У такому випадку не потрібно нічого говорити, а лише зробити вигляд, що не почули чи не зрозуміли або взагалі запитати про щось інше. Досвід свідчить, що в більшості випадків маніпулятор відступає перед пасивним захистом. Хоча, звичайно, активний захист кращий. Головне при цьому – психологічний настрій: не потрібно соромитися сказати маніпулятору те, що думаєте. Якщо ви вирішили застосувати активний захист, то не бійтеся сказати про все, що вас турбує в пропозиції партнера і психологічна перевага перейде до вас.

Суспільна роль особистості визначає її становище у даному колективі. Становище людини у суспільстві є джерелом її авторитету, особливо коли йдеться про людину, наділену якоюсь харизмою. Харизматична особистість, виконуючи свою роль, іноді здатна змінити як своє власне становище, так і становище не тільки групи чи окремого колективу, але й цілого народу. Тоді вона підноситься до рангу духовного, політичного чи релігійного вождя, її моральний авторитет досягає найвищого рівня. Суспільний вимір життя людини визначається не лише характером її власних дій, але й тим оточенням, у якому вона живе (клас, група, курс, трудовий колектив і т. п.). Нерідко оточення формує певний стереотип людини.

Що таке стереотип? Стереотип – це спрощене уявлення про ту чи іншу особу. Стереотип дуже швидко приживається в колективі, ним залюбки користуються у ставленні до людини. Варто запам’ятати, що стереотип як правило формалізує дану людину. Спроба дати психологічну оцінку людині на основі її стереотипу, як правило, є ненауковою, неправильною, а іноді й загалом хибною. Стереотипи є не лише особистісні, а й стереотипи груп, класів, колективів і навіть політичних подій, партій, держав тощо. Всі вони мають приблизний, уявний характер, хоч залюбки використовуються як психологічна оцінка тих чи інших явищ чи спільнот людей.

Помітний вплив на психологічний стан людини справляє характер суспільства, у якому вона живе. Стабільне суспільство складає певний стандарт поведінки, до якого звикає людина. У революції відбувається радикальна зміна суспільних цінностей, що веде до великої, нестримної боротьби, як правило, кривавої у суспільстві. Великі маси людей потрапляють у вир цих подій, несуть величезні матеріальні та моральні втрати. Окрему категорію суспільних змін становлять перехідні періоди, коли суспільна нестабільність викликає у людей багато нарікань, фантастичних уявлень, мрій і т. д. Саме у такі періоди швидко відбувається структуралізація суспільства і соціалізація особи. Людина так чи інакше змушена визначитися у своїх супільио-політичних орієнтирах.

Людина завжди включена у певні суспільні об’єднання. З точки зору психології цікавим є таке суспільне явище, як натовп. За своїм суспільним типом це тимчасове об’єднання людей. Характерними ознаками натовпу є: спонтанне реагування на однакові збудники подій, фактів тощо; виникнення почуття могутності кожного учасника натовпу під впливом однакового реагування; поява проводиря чи лідера, який веде натовп та скеровує його енергію у те чи інше русло. Особливістю поведінки людини у натовпі є її розкріпачення. У натовпі людина почуває себе захищеною і може висловлювати такі почуття, які у звичайній ситуації ніколи б не виявила. Однак, натовп має скороминущий характер. Політик або лідер, який знає психологію поведінки людини у натовпі, порівняно легко може розробити сценарій ліквідації або організації натовпу.

Важливим осередком життя людини є сім’я. Сім’я є безпосереднім суспільним осередком, який формує людську особистість. Основні функції сім’ї такі: проективна, соціалізативна, рекреаційна і релігійна.

Проективна функція сім’ї – це її спрямованість на відтворення та збереження сім’ї шляхом забезпечення біологічної неперервності. З цією функцією пов’язаний догляд за дітьми, піклування про них, як про спадкоємців сім’ї. Між батьками та дітьми тут складаються особливі сімейні стосунки та обов’язки.

Соціальна функція сім’ї – функція формування людини-громадянина. Родина виховує майбутніх громадян, прищеплює їм любов та пошану до своєї землі, народу, держави.

Сім’я вводить людину у контекст духовних, політичних та моральних цінностей, які сповідуються у даному суспільстві.

Рекреаційна функція сім’ї – це функція відновлення моральних та фізичних сил. У колі доброї сім’ї людина відпочиває, психологічно заспокоюється. Добра сімейна атмосфера виконує психотерапевтичну роль, що особливо є актуальним у наш час, коли темп суспільно-політичних процесів значно прискорився. Особливо важливу роль тут відіграє організація відпочинку сім’ї у спільних забавах, заняттях, розмовах, іграх, яких іноді бракує у зв’язку з надмірним захопленням телевізором чи магнітофоном.

Релігійна функція сім’ї зводиться до формування у членів сім’ї певних релігійних переконань або у вихованні вільнодумства.

Важливо зазначити, що лише у суспільному середовищі людина стає особистістю, лише під впливом оточення формуються та загартовуються її характер, переконання, моральні цінності.

Розглядаючи особливості спілкування людей, звернемось до питання, як і чому люди об’єднуються у групи, як групи впливають на своїх членів.

Відомо, що люди вступають, об’єднуються у групи, перебувають у стані постійного взаємозв’язку з метою задоволення своїх потреб, інтересів, цілей. Члени певної групи переважно прагнуть спільних цілей.

Групи мають неоднакові функції, наприклад: родина – генетичну, виховну; інші – економічні, релігійні, розважальні і т.д. Індивіди беруть участь одночасно у багатьох групах.

Існують групи постійні, тимчасові, випадкові.

Деякі групи створені для довготривалого існування (школа, організація), інші – на нетривалий час (туристи, спортивна команда). Крім того, групи можуть бути формальними та неформальними, первинними та вторинними, організованими та стихійними. Організовані групи – це соціальні організації, які мають стабільну структуру ієрархії, ролі, суворо визначені для кожного, традиції і т.д. Вони мають певні цілі, наприклад: департамент банку, бригада ресторану, студентська група і т.д.

У житті та діяльності групи важливу роль відіграють соціально-психологічні фактори. Доведення цієї думки тривало упродовж довгого часу. Соціальна психологія на початку XX століття займалася багатьма проблемами і, зокрема, пов’язаними з урахуванням можливостей працівників в умовах виробництва. Та лише у перші десятиліття XX століття вчені звернули увагу на «робочу групу», яку згодом назвали «малою групою». Певну роль відіграла праця З.Фрейда «Групова психологія та аналіз «Я».

З феноменом «малих груп» на практиці вперше зіткнувся опонент Ф.Тейлора «засновник концепції людських відносин» С. Мейо. Однак теоретиком малих груп вважався один з учнів З.Фрейда, відомий соціолог Дж. Морено, засновник соціометрії, методу, який і зараз використовується для отримання характеристик малих груп. Дж. Морено вважав, що найважливіше для людини – це її становище у групі, розглядаючи його як потужний фактор підвищення продуктивності праці.

Подальше вивчення «малих груп» продовжив у 30-ті роки К. Левін, німецько-американський соціальний психолог, у зв’язку з дослідженням «групової динаміки».

В останні десятиліття вивчається багато аспектів життєдіяльності груп: способи прийняття рішень, психологічний клімат, взаємовідносини, способи винагороди, формування корпоративної культури та ін. Вивчення малої групиповинно сприяти не лише розширенню, поглибленню знань, але і формуванню вмінь давати оцінку, прогнозувати розвиток групи з психологічних позицій.

Для створення групи необхідні дві найважливіші умови:цілі та люди, але цілі мають бути зрозумілі, прийнятні для більшості.

Кожна група має свою структуру – формальну та неформальну. Соціальна структура базується на соціально-рольових стосунках, статтєво-віковому складі, професійній характеристиці членів.

Соціально-рольові стосунки відображають систему взаємозв’язків, які склалисяу групі. Кожна людина повинна зрозуміти, прийняти або не прийняти свою роль. Рольова поведінка припускає виконання ролі та її оцінку та самооцінку. У системі рольової поведінки слід шукати джерела конфліктів, емоційної напруги. На основі спілкування у групі формується ставлення групи до кожного члена, тобто кожний набуває свій статус.

Соціальний статус можна визначити за допомогою соціометрії. Цей метод був запропонований американським психологом Д.Морено. Своє становище у групі людина, як правило, відчуває за ставленням до неї. Це впливає на настрій, поведінку.

Коли у групі склалася певна система міжособистісних стосунків, у ній формуються малі групи, тобто складається неформальна структура. Сила малих психологічних груп полягає у тому, що їх складно зрозуміти, але в них є неписані правила, обов’язкові для усіх членів групи. Вони можуть як допомагати керівнику, так і ставати в опозицію, чинити опір.

Формування структури групи завершується визначенням лідера. Можна звернутися до розуміння лідерства багатьма дослідниками, мабуть, і до З.Фрейда. Він розглядав лідерство як двоєдиний психічний процес: з одного боку – груповий, з іншого – індивідуальний. Основою цих процесів є здатність лідерів притягувати до себе, несвідомо викликати до себе захоплення, любов, обожнення. Психологи виділяють декілька типів лідерів.

Необхідно звернути увагу на таке явище у групі, як конформізм. Він означає несвідоме або свідоме підкорення особистості впливу групи, до якої вона включена. Динаміка розвитку відносин всередині групи справляє сильний вплив на її емоційний настрій, який прийнято називати психологічним кліматом.

Щирі, довірливі стосунки сприяють радості, впевненості; вони пов’язані з фізичним здоров’ям та емоційним комфортом.

 

Тема 11. конфлікти і шляхи їх розв’язання

Основними складовими конфлікту є: учасники конфлікту, причини його виникнення, сприйняття конфліктуючими один одного в ситуації, що виникла… У кожному конфлікті можна виділити його окремі компоненти: пізнавальний,… Вольовий компонент конфлікту виражається через взаємну демонстрацію (звичайно – словесну) суперечності позицій,…

Шляхи вирішення конфліктів та їх попередження.

При вирішенні конфліктів найбільш психологічно ефективними є такі напрями: 1) попередження розвитку і накопичення відмінностей у оцінках, поглядах, цілях… 2) досягнення взаєморозуміння передбачає в основному вплив на розум учасників, коли протиборство вже є очевидним, а…

ТЕМА 12. Психологія менеджменту

Ці школи не були універсальними, вони мали свої позитивні й негативні сторони. Але кожна школа заслуговує на увагу, оскільки всі вонисприяли… Школа наукової організації праці своїм виникненням зобов’язана переважно… Адміністративна школа управління своїм завданням ставила створення універсальних принципів управління й побудови…

Тема 13. ПЕДАГОГІКА як наука: витоки І СУЧАСНІСТЬ

«Галичанин, що ти дієш?

В що ти віриш і надієш?»

«Що я дію?...Зерно сію

І на жнива ся надію.

Паде зерно за зерночком

Ни купкою, но рядочком,

На теплую земличеньку,

В щасливую годиноньку.

………………………….

Я на Бога ся надію,

Що не дармо роблю, сію,

Хто працює, оре, сіє,

Тот і плодов ся надіє…»

Автор – Вчитель (без прізвища).

(Епіграф до вступної статті у ч. 1 «Школьної часописі» 13 вересня 1880 року)

У системі наук про людинознавство особливе місце займає педагогіка.

Педагогіка – це наука, що вивчає шляхи передавання соціального досвіду старшим поколінням молодшому. Відносини, що виникають при цьому, удосконалювалися кожним поколінням. Проте, як би не змінювалися ці відносини, незмінним залишався об’єкт пізнання – людина.

Предмет сучасної педагогіки – це процес спрямованого розвитку особистості в умовах її виховання, навчання, освіти.

Джереломпедагогіки є народна (життєва) педагогіка, педагогічні вчення, теорії, позитивний педагогічний досвід, філософія.

Здобуті педагогікою, як наукою, знання, впроваджені у наукові поняття (категорії). Вони дозволяють глибше пізнавати дійсність. До основних понять педагогіки належать: розвиток, виховання, навчання, освіта, саморозвиток, самовиховання(Див. словник термінів у розділі 2).

Протягом століть педагоги-теоретики та практики ведуть суперечку про те, чим є педагогіка: наукою чи мистецтвом. Здається, що слід бачити в педагогіці і науку, і мистецтво.

Педагогіка – це наука, тому що вона має свій предмет, понятійний апарат, методи, її невід’ємною частиною є прогнозування педагогічного процесу; це й мистецтво, тому що вона припускає високий рівень педагогічної майстерності, реалізацію теорії на найвищому творчому рівні. Ця майстерність вимагає знань, основаних на переконаннях, вміннях спілкуватися та взаємодіяти, поєднаних з професійною захопленістю, педагогічною імпровізацією, вірою в своїх учнів. Педагог змушений усе життя бути людиною, яка має ідеї та бажання, уміння впроваджувати їх у життя. Взаємозв’язок педагогіки-науки та педагогіки-мистецтва відповідає основному призначенню цієї галузі людинознавства – розвивати, навчати і виховувати особистість.

Історія свідчить, що у своєму розвитку педагогічна теорія йшла від загального до часткового. Так, на початку свого розвитку педагогічні знання викладалися як цілісна теорія навчання та виховання у рамках філософії. У XVII ст., виділившись в окрему галузь знань, педагогіка була визначена чеським мислителем гуманістом і педагогом Я.А.Коменським терміном «дидактика», під якою він розумів навчання та виховання. У результаті розвитку педагогічної науки відбувався процес її диференціації. У теперішній час вона має велику кількість відгалужень, які розвиваються як самостійні галузі. Традиційно виділяють такі:

І. Загальна педагогікавивчає і формує принципи, форми та методи навчання й виховання, які є загальними для усіх вікових груп.

II. Вікова педагогіка,до якої увійшли такі «гілки»:

– Дошкільна педагогіка,що вивчає особливості виховання дітей дошкільного віку.

– Педагогіка загальноосвітньої школидосліджує зміст, форми та методи навчання й виховання школярів.

– Педагогіка професійно-технічної освіти,що вивчає та розробляє питання навчання й виховання учнів професійно-технічних закладів.

– Педагогіка вищої школирозробляє питання навчання та виховання студентів вузів.

– Андрогогікавивчає особливості навчання та виховання дорослих.

Функціональні педагогічні науки: педагогіка вищої школи, педагогіка професійно-техніхнічної освіти.

Галузеві педагогіки: авіаційна, військова, інженерна, медична, культурно-освітня, педагогіка виправно-трудової системи, педагогіка підвищення кваліфікації і перекваліфікації і ін.

III. Історія педагогікирозглядає історію педагогіки та освіти.

IV. Корекційна (або спеціальна) педагогіка – педагогіка людей з відхиленнями, затримками розвитку (медико-біологічного, психо­логічного, соціального): сурдопедагогіка – про навчання і виховання глухонімих, глухих, туговухих дітей; тифлопедагогіка – про навчання і виховання сліпих та слабозорих дітей; олігофренопедагогіка – про навчання і виховання розумово відсталих дітей.

V. Прикладнапедагогіка (військова, спортивна, менеджменту та ін.) розробляє методи, прийоми використання педагогічних знань у різних сферах діяльності, а також методику викладання конкретних дисциплін.

Наймолодшою у вітчизняній науці галуззю знання, яка тільки ще формується, є соціальнапедагогіка. Головна функція соціальної педагогіки – досліджувати проблеми міжособистісних стосунків, співіснування людини з навколишнім середовищем та врахування її ціннісних орієнтацій.

У цій науці існують галузі, що вивчають приватні питання освіти та виховання. Так, наприклад, превентивна педагогікавивчає шляхи та способи попередження соціальних відхилень серед молоді. Аутодидактика (автодидактика) –галузь, що вивчає процес навчання людини на матеріалі власного життя, включаючи і самоосвіту.

Оскільки педагогіка є складовою частиною людинознавства, вона не може розвиватися відокремлено від інших наук.

Педагогіка має тісні зв’язки з багатьма іншими галузями знання: анатомією, математикою, кібернетикою та ін. Особливе значення для педагогіки має взаємозв’язок з психологією та фізіологією. Ці зв’язки здебільшого виявляються у закономірній єдності розвитку, навчання та виховання дитини, учня, студента. Якщо навчання та виховання є категоріями суто педагогічними, то розвиток – категорія психологічна та фізіологічна.

У зв’язку з цим вона тісно пов’язана з філософією, соціологією, біологічними науками (гігієною, анатомією, фізіологією), медициною та іншими галузями людинознавства.

Зв’язок педагогіки з іншими науками визначається об’єктами зв’язку (поняття-терміни, концепції, методи) та типами зв’язку (взаємовплив, взаємодія, інтеграція).

Так, філософія дає розуміння загальних принципів пізнання, ставлення людини до світу, системи поглядів на світ та місце в ньому людини.

Соціологія дає фактичний матеріал для більш раціональної організації педагогічного процесу.

Зростає значення зв’язку педагогіки з медициною. Усе активніше розвивається теоретична та практична педагогічна валеологія. Вона передбачає вибір особливих форм та засобів взаємодії педагогів і дітей, які б не шкодили їх здоров’ю.

Основна мета педагогічної науки полягає у відкритті нових принципів, технологій навчання й виховання та впровадженні їх в практику. Відповідно до цього педагогічна наука виконує три основних функції: загальнотеоретичну, прогностичну, практичну.

Педагогіка стає більш необхідною і в життєдіяльності людини. В умовах гуманізації освіти вона дає розуміння людини як найвищої цінності суспільства. Знання педагогіки стають все більш актуальними у сімейному житті, самовихованні, самоосвіті. Педагогіка допомагає організувати управління колективами, малими групами та в організації виховної роботи на підприємствах, у фірмах і в установах..

Вивчення та аналіз літературидозволяє змістовно ознайомитися з джерелами, з яких можна почерпнути погляди, висловлення різних авторів з даного питання.

Вивчення документів та результатів діяльності.Плани, інформації, звіти педагогів, твори, контрольні, екзаменаційні роботи учнів та інші матеріали містять інформацію про хід педагогічного процесу, інтереси, схильності, психологічні особливості, типологію учнів, вихованців.

Найпоширенішим методом у педагогіці залишається метод спостереження.Спостереження – це форма пізнання через накопичення фактів. Воно може бути мимовільним у процесі постійного спілкування, як це буває на практиці, а може бути й цілеспрямованим. Таке спостереження обов’язково передбачає наявність поставленої мети, програми.

Експериментпедагогічний – це науково поставлений дослід або спостереження явищ навчання та виховання у точно врахованих умовах. Перевага експерименту полягає у тому, що він дозволяє штучно відокремити явище, що вивчається, від інших, точніше побачити його, описати.

Експеримент використовується, як правило, для вивчення конкретних педагогічних явищ або факторів, з метою з’ясування зв’язків та залежностей між педагогічним впливом та результатом для врахування при розробці практичних рекомендацій.

За допомогою бесідивдається виявити інтереси, погляди, думки, мотиви, вчинки, дії. Успіх цього методу залежить від взаємовідносин учасників бесіди.

Анкетуваннядозволяє зібрати численний фактичний матеріал з проблеми, що розглядається.

Соціометрія – це метод, який дозволяє на основі опитувань або фіксації поведінки виявляти структуру взаємовідносин в групі.

Парне порівняння та ранжирування – метод, який дозволяє створити шкалу порівняльних оцінок, виражену у балах.

Педагогічне знання – одне з найдавніших. Воно зародилося разом з людським суспільством, коли з’явилася потреба передавати новим поколінням досвід виживання. Спочатку це були життєві норми: вірування, правила, потім – традиції, звичаї. Вперше зачатки освіти з’явилися у країнах Сходу (Індія, Китай, Вавілон та ін.). Розквіту педагогічна думка та педагогічна практика досягли у Стародавній Греції та Римі в античні часи.

Так, у Стародавній Греції склалися дві системи виховання: спартанська та афінська. Вони визначалися потребами рабовласницького суспільства: виховання рабовласницької аристократії, яка володіє пізнаннями та якостями для управління державою та захисту її від зовнішніх ворогів.

Саме в цей період з’явився термін «педагог»,що дав назву цілій науці. Так називали раба, який водив дітей рабовласника до школи. Тоді ж народився й термін «школа»,що означав місце навчання.

Відмінність систем була обумовлена особливостями політики, економіки, культури цих держав.

Спартавідрізнялася замкненим характером. Це змушувало спартанців триматися згуртовано, жити в стані військової готовності. Вихованням дітей займалася держава, яка розпоряджалася їх життям з моменту народження. Педагогічне мистецтво в Спарті полягало у передаванні військово-фізичних вмінь за допомогою вправ, наслідування, суворих фізичних покарань.

Афіни,у протилежність Спарті, були торговим портом з відносно високим економічним та політичним рівнем. Це обумовило і афінську систему освіти, у якій здійснювалася ідея розумового, фізичного та естетичного виховання. З розвитком суспільства знання та досвід ставали більш різноманітними, їх передавання робилося усе складнішим. У цей період виникає потреба осмислити, узагальнити досвід виховання та навчання. Упорядковані педагогічні думки з’являються у працях філософів Сократа, Платона, Арістотеля. Тривалий час педагогіка була складовою частиною філософії.

Подальший розвиток педагогічної думки пов’язують з римським педагогом Квінтіліаном(І ст. до н. е.). У 12 книгах «Про виховання оратора» ним були закладені основи дидактики. Він вперше висунув ідею про принципи, правила та методи навчання. Це по суті педагогіка освіти того часу. От чому його праці вважаються першими серед наукових праць з педагогіки.

У середньовіччі(V – поч. XV ст.) навчання та виховання дітей було зосереджено в руках церкви, головною метою якої була підготовка духовенства. У перший період Середніх віків у Західній Європі були школи трьох типів: монастирська (при єпископських резиденціях та монастирях), соборна, або кафедральна і приходська. В усіх школах діти від 7 до 15 років навчалися молитвам, письму, рахуванню, читанню. Для найбільш здібних учнів монастирських та кафедральних шкіл з часом додавалися граматика, риторика, діалектика, а пізніше – арифметика, геометрія, астрономія, теорія музики.

Система організації навчання була індивідуально-груповою, методи навчання базувалися на механічній пам’яті, основними методами стимулювання були тілесні покарання.

В основі виховання хлопчиків знатного походження лежало рицарське виховання.Воно включало сім напрямків: їзда верхи, плавання, володіння списом, фехтування, полювання, гра в шахи, складання віршів та спів. Рицарське виховання прививало зовнішній лоск, вміння триматися. Основними методами виховання були наслідування, вправи.

Проте в період середньовіччя зростали виробничі сили, а з ними – потреба в розумних людях. Одним з перших називають університет в Марокко в місті Фесе, заснування якого відносять до ІХ століття. На початку XII ст. виникають перші університети в Болонії та Салерно, Оксфордський (1168), Паризький (1200), Кембриджський (1209), Сорбонський (1253), Празький (1348) та ін. Майже до XVIII ст. університет був єдиним типом вищого навчального закладу. Основною формою навчання в університеті була лекція. Вона будувалася за логічною схемою Арістотеля, але порівняно з живою лекцією-бесідою, середньовічна лекція була кроком назад. Текст лекції зчитувався з аркуша ( від лат. «lесtіо» – читання). Після прочитання уривку давалися пояснення та коментарі, які доповнювалися дискусією. Не дивлячись на сухість лекцій, у неї були й позитивні моменти. Це була свого роду розумова гімнастика, яка виховувала послідовність та вміння аналізувати.

З розвитком ремесел та торгівлі у ХПІ – ХІУ ст. виникли цехові школи, у яких навчалися та отримували початкову освіту діти ремісників. Навчання ж самому ремеслу здійснювалося або у родинах ремісників, або у процесі цехового учнівства. Гільдійські школи створювалися об’єднаннями купців. У цих платних школах навчалися діти заможних батьків. Навчання мало практичну спрямованість.

Наприкінці середньовіччя відроджується інтерес до античної культури, виникає гуманістичний рух, підвищується інтерес до людини, її земних радощів та потягів, відроджується мистецтво, впроваджуються нові педагогічні ідеї.

Педагогіку ХУ – ХУП ст., епохи Відродження, можна назвати гуманістичною.Головною вимогою в освіті став розвиток активності та самодіяльності дитини. Починають з’являтися багатопредметні навчальні плани, до яких включені природознавство, фізика, географія, історія та інші дисципліни.

Змінюється методика взаємодії вчителя та учня, скасовується сувора дисципліна середньовічних шкіл. Послаблення впливу церкви виявилося у розвитку державної школи. З’явилася необхідність у спеціальній підготовці вчителів.

У епоху Відродження (XV – XVI ст.) почала докорінно змінюватися система освіти. До початку ХУП ст. педагогіка залишалася частиною філософії.

Розвиток педагогічної думки знайшов відображення у працях мислителів епохи Відродження, таких як Еразм Роттердамський, Франсуа Рабле, Мішель Монтень, Томас Мор, Томазо Кампанелла. Зміцнюються ідеї всезагальності навчання та різнобічності виховання. На початку XVII ст. з’являється необхідність узагальнення та осмислення педагогічних знань та досвіду, створення спеціальної галузі знання – педагогіки.

У 1623 році англійський філософ Ф. Бекон видав трактат «Про достоїнства та збільшення наук», в якому виділив педагогіку з філософії як самостійну галузь знання. Термін «педагогіка» походить від двох давньогрецьких слів: пайс – дитина, аго – веду.

Відокремлення педагогіки від філософії й оформлення в наукову систему пов’язане з іменем великого чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592 – 1670), який 1632 року створив видатний твір «Велика дидактика» – науку про процесс навчання, а 1633 року – перше в світі спеціальне керівництво виховання дітей дошкільного віку – «Материнська школа». Педагогічні твори Я. А. Коменського пронизують думки про те, що людина є «найдосконалішим, прекрасним творінням», «чудесним мікрокосмом», школа – «майстернею гуманності», а правильне виховання завжди має бути природовідповідним. Розроблена ним схема організації школи, теоретичне обгрунтування та розробка принципів навчання, класно-урочна система навчання не втратили актуальності й наукового значення за сучасних умов.

В історію західноєвропейської педагогіки XVIII століття увійшло ім’я англійського філософа й педагога Джона Локка (1632–1704), який зосередив увагу на теорії виховання джентльмена – людини, впевненої в собі, яка поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з міцністю моральних переконань. Французькому матеріалісту і просвітителю Жану Жаку Руссо (1712–1778) належить ідея природної досконалості дітей, теорія «вільного виховання», за якою виховання повинно здійснюватися лище за інтересами й бажаннями дітей, що сприятиме їхньому розвитку.

Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці (1746 – 1827) запропонував учителям прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчутливості як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої посильної продуктивної праці.

Німецький педагог Йоганн Фрідріх Гербарт (1776–1841) був автором теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики (теорії навчання), ним розроблена чотириетапна модель уроку, поняття виховуючого навчання, система розвиваючих вправ. Інший німецький педагог – Фрідріх Адольф Дістервег (1790–1866) відомий ідеями про активізацію навчальної діяльності учнів, посилення їхньої самостійної роботи, а також думками про підготовку народних учителів, яка повинна базуватися на отриманні наукових знань і прищепленні високих рис моралі.

У ХІХ-ХХ ст. зарубіжна педагогічна теорія отримує розвиток у таких напрямках:

• педагогіка громадського виховання Г. Кершенштейнера (1854-1932) у Німеччині;

• педагогіка дії В.А.Лая (1862-1926) у Німеччині;

• експериментальна педагогіка Е. Меймана (1862-1915) у Німеччині та Е. Торндайка (1874-1946) у США;

• прагматична педагогіка Д. Дьюї (1859-1952) у США;

• педагогіка виховання «до свободи» Р. Штайнера (1861–1925) у Німеччині, М. Монтессорі (1870–1952) в Італії та ін. (Стефановская Т.А. Педагогика: наука и искусство. – М., 1998.– С. 17–18).

Зростання інтересу до духовної культури античності в епоху Відродженняпородило новий тип загальної середньої освіти, який отримав назву «класичний». Провідним напрямком та змістом класичної освіти стало вивчення латинської та грецької мов, античної літератури, мистецтва. Навчальним закладом, у якому можна було отримати освіту, стає гімназія.

У XVIII – на початку XIX ст. у змісті класичної освіти відбулися великі зміни. Розширюється вивчення математики, рідної мови, історії, географії, природознавства. З 1804 р. у Росії набуває розвитку класична освіта, створюються державні гімназії. Майже до 1917 р. гімназії є основним типом навчальних закладів загальної середньої освіти.

У ХУІІІ – ХІХ ст. поряд з класичною середньою школою широке розповсюдження отримують реальні та професійні школи, які задовольняли потреби зростаючого виробництва й торгівлі. У реальній освіті домінують предмети природничо-математичного циклу. Перші реальні школи виникли у Німеччині та Росії на початку XVIII ст., а найпершим у світі навчальним закладом реальної освіти стала школа математичних та навігаційних наук, яка була відкрита за наказом Петра І у 1701 р. у Москві.

Проте педагогічна практика у цей період розвивалася суперечливо: прогресивне використання напрацьованих ідей та повернення до старого у школах призвело до того, що наприкінці XIX – на початку XX ст. у ряді країн (Англія, Бельгія, Німеччина, СІЛА, Франція, Швейцарія) виникає реформаторський рух «нових шкіл» на противагу формалістичній класичній школі.

Характерними рисами прогресивної російської педагогічної думки, що склалася у середині XIX ст., є гуманізм, демократизм, прагнення розвивати творчі здібності, активність дитини.

Класиком та засновником російської педагогіки справедливо вважається К. Д. Ушинський (1824–1870), який багато часу прожив в Україні, працював і був похований у Києві. В основу педагогіки він поклав ідею народності (тобто загальності) початкового навчання. Він відстоював принципи природодоцільності, услід за Я. А. Коменським вимагав, щоб навчання будувалося з урахуванням психологічних особливостей учнів, від учителів вимагав широти знань, які б виходили за межи предмета.

У розвиток педагогіки у XIX – на початку XX ст. вагомий вклад внесли також російські педагоги П. Ф. Лесгафт (1837–1909), П. Ф. Каптерєв (1849–1922), В. П. Вахтерєв (1853–1924), Н. К. Крупська (1869–1939), П. П. Блонський (1884–1941), С. Т. Шацький (1878–1939) та ін. Чільне місце у російській педагогіці займає також видатний письменник Л. М. Толстой (1828–1910).

В історії України відбулися ті ж процеси народження педагогіки в надрах філософської думки. Великий вклад у розвиток української педагогіки внесли народні традиції, свята, звичаї, які мали багатотисячну традицію. У часи Русі педагогічна система стала християнізованою. Джерелами ціцєї педагогіки є збірники «Руська правда» Ярослава Мудрого, «Повчання дітям» Володимира Мономаха і ін.

У процесі культурно-освітнього зростання української нації велику роль відігравали братські школи XVI – XVII ст. в Луцьку, Львові, згодом у Києві.

Центром розвитку системи освіти того часу стала Києво-Могилянська академія, яка була відкрита 1632 р. на Подолі. Визначну роль у її створенні та побудові відіграв Петро Могила (1596–1674) – лаврський ігумен, згодом митрополит, видатний просвітитель.

У другій половині XVX – на початку XX ст. в Україні не було діяча культури і местецтва, літератури і науки, який би стояв осторонь питань освіти і виховання. Т. Шевченко (1814–1861), зробив вагомий внесок – підготував і видав «Буквар южнорусскій» (1861), П. Грабовський (1864–1902) присвятив ряд статей проблемам народної освіти. О. В. Духнович (1803–1865) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти: написав буквар, методичні книжки для вчителів. Відомий український педагог Христина Алчевська (1841–1920) працювала над питаннями навчання дорослих, здебільшого жінок, у вечірніх та недільних школах Слобожанщини, займалася просвітительською діяльністю ( праці «Що читати народові?», «Книга дорослих»).

Подальша доля української педагогічної думки пов’язана з такими іменами як Софія Русова, Іван Огієнко, Борис Грінченко, Григорій Ващенко, Антон Макаренко, Василь Сухомлинський, які створили національну систему виховання в Україні. Сучасна педагогічна теорія та історія має чітко виражене національне спрямування і забезпечує всебічний розвиток особистості в незалежній українській державі.

 

ТЕМА 14. ЕКОНОМІЧНА ОСВІТА МОЛОДІ В ГАЛИЧИНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

На прикладах кооперативного виховання молоді, запровадженого в систему шкільної освіти Галичини ще в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. шляхом… Зауважимо, що батьківщиною модерних шкільних кооперативів вважають Францію… На західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, кооперативний рух з самого початку мав…

ТЕМА 15. Дидактика як галузь педагогіки

Дидактика – це галузь педагогіки, що досліджує закономірності процесу навчання, освіти і самоосвіти дітей, молоді, дорослих з метою всебічного… Вважається, що першим почав використовувати цей термін німецький педагог… Вагомий внесок у розвиток дидактики зробили французькі просвітники-педагоги ХУШ століття Клод-Андріан Гельвецій…

Тема 16. ПЕДАГОГІЧНІ МЕТОДИ НАВЧАННЯ

Метод (від грец. – шлях дослідження, спосіб пізнання істини) – спосіб пізнання істини та її відтворення в мисленні. Методи навчання — це способи співпраці викладача і студента, в результаті яких… Метод навчання визначає, що і як саме роблять студенти (учні) з навчальним матеріалом, які властивості і зв’язки між…

Тема 17. Теорія виховання

Термін «виховання» вживається в педагогічній науці в чотирьох значеннях: – у широкому соціальному, коли йдеться про виховний вплив на людину всього… – у широкому педагогічному, коли мається на увазі виховання в діяльності шкіл, гімназій, ліцеїв, інститутів,…

ТЕМА 18. Національно-патріотичне виховання

Української молоді

Вивчення цієї та іншої літератури допоможе студенту усвідомити роль рідної мови у вихованні, переконатись у необхідності національних пріоритетів… Неодмінною умовою ефективної реалізації завдань національного виховання молоді… Воснові виховання будь-якого народу лежить природна потреба у самозбереженні, самовдосконаленні, самоствердженні…

Тема 19. Естетична соціалізація особистості

У вітчизняній науковій, філософській, соціологічній, психологічній та педагогічній літературі під соціалізацією розуміють процес становлення… В історії людства мистецтво завжди мало великий вплив на духовний стан… Естетичні прагнення реалізуються в наших будівлях, в убранні, в поезії, у звичаях і навіть в науці – стихійно і…

Тема 20. ВИХОВАННЯ І ВІРА

У нашій недавній історії релігія інтерпретувалася як соціальний обман (опіум народу). У марксистській теорії виховна функція релігійної віри… Кожне суспільство базується на вірі в певні ідеали. З цього приводу необхідно… Сьогодні Україна, а отже і українська педагогічна наука, шукає свої ідеали і орієнтири, створює нову концепцію…

ТЕМА 21. Виховання і свобода людини

Декларація складається з преамбули і 30 статей. Принциповою засадою Декларації є рівність правового статусу людей. Усі люди, зазначається в ст. 1.… Стара радянська тоталітарна система всіляко душила будь-які прояви соціальної… Найперше, що вимагає виховання свободою, – це надання вихованцю права вибору. Кожна людина мас свій неповторний…

Тема 22. Система ціннісних орієнтацій у вихованні

Виховання людини ґрунтується на визнанні певної системи цінностей, яким надається перевага у даному суспільстві. Наприклад, у радянські часи була… 1. Абсолютні вартості. Ці вартості мають універсальне значення для кожної… 2. Національні вартості. Це духовні цінності, що функціонують в колі якогось одного народу і які йому зрозумілі та…

Тема 23. Вища освіта України І Болонський процес

1998 рік (Сорбонна) – конференція міністрів освіти європейських країн (Франція, Німеччина, Велика Британія, Італія); підписання Сорбонської… 1999 рік (Болонья) – 29 європейських країн підписали Болонську конвенцію, де… 2005 рік (Берген) – Україна приєдналася до Болонського процесу і стала рівноправним учасником розбудови…

ПРОГРАМА ДІЙ

Щодо реалізації положень Болонської декларації

В системі вищої освіти і науки України

Розвиток України визначається у загальному контексті Європейської інтеграції з орієнтацією на фундаментальні цінності загальносвітової культури:… Інтеграційний процес полягає у впровадженні європейських норм і стандартів в… Здійснення даного завдання передбачає взаємне зняття будь-яких принципових, на відміну від технічних, обмежень на…

ПІСЛЯМОВА

Соціальні перетворення, що відбуваються у процесі розбудови Української правової держави, передбачають утвердження у діяльності вищої школи нових… В умовах переходу України до ринкової економіки особливого значення набувають… Гуманітарні науки (економічна теорія, естетика, етика, національна та світова культура, педагогіка, політологія,…

Додаток № 1

Теми та плани семінарських занять навчальної дисципліни

«Психологія та педагогіка»

Навч. рік

Тема 1. Завдання психолого-педагогічної підготовки фахівця.

Психологія та педагогіка як науки.

1. Основи психології і педагогіки як складові соціально-гуманітарної та психолого-педагогічної підготовки економістів і банкірів в Україні. 2. Основні категорії психології. Галузі психології. 3. Основні напрями психології у ХХ ст.

Тема 3. Особистість. Структура особистості.

1. Наукове визначення поняття «особистість». 2. Вплив спадковості і середовища на формування особистості. 3. Психологічна структура особистості.

Тема 5. Діяльність як форма активності особистості.

1. Теорія діяльності О. М. Леонтьєва та поняття особистості. 2.Основні види людської діяльності. 3.Діяльність як процес, мета і результат праці.

Тема 6. Спілкування та міжособистісні стосунки. Педагогічне спілкування.

1. Роль спілкування у психічному розвитку людини. 2. Структура, фази, засоби спілкування. 3. Функції спілкування.

Тема 7. Освіта в культурі людства. Сучасні освітні тенденції.

1.Антична культура і освіта. 2.Школа і педагогічна думка в епоху середньовіччя та Відродження. 3.Становлення та розвиток класичної європейської педагогіки у ХІХ – ХХ ст.

Тема 8. Навчання та виховання – шляхи розвитку особистості.

1. Історичні організаційні форми навчання та їх трансформації в сучасні вітчизняні. 2. Дидактика як наука. 3. Суть процесу виховання.

Тема 9. Управління та самоуправління навчальною діяльністю.

План

1. Управління у вищій школі.

2. Управління вищими навчальними закладами.

3. Приєднання України до Болонського процесу.

4. Психолого-педагогічні засади організації самостійної навчальної роботи студентів.

5. Особливості заочної та дистанційної форм навчання.

Література:

1. Гіптерс З. В. Психологія і педагогіка. Опорний конспект лекцій: методичний посібник для студентів. – Львів, 2009. – С. 89–95.

2. Гіптерс З. В. Психологія і педагогіка у формуванні творчої особистості майбутнього фахівця фінансово-економічного спрямування: Навчальний посібник. – Львів: ЛБІ НБУ, 2006. – С. 102–109.

3. Кузьмінський А. І. Педагогіка вищої школи: Навч. посіб. – К.: Знання, 2005. – 486 с. – С. 469–484.

4. Лозниця В. С. Психологія і педагогіка: основні положення: Навч. посібник для самостійного вивчення дисципліни. – К.: «Екс об», 2000. – С. 280–291.

 

Додаток № 2

Самостійна робота студентів з навчальної дисципліни «Психологія та педагогіка»

Навч. рік

Додаток № 3

Індивідуальна робота студентів з навчальної дисципліни

«Психологія та педагогіка»

Навч. рік

Тема 9. Освіта в культурі людства. Сучасні освітні тенденції.

1.Внесок інтелігенції у розвиток української мови, освіти і культури на західноукраїнських землях у ХІХ столітті.

2.Громадсько-педагогічне сподвижництво культурно-освітніх товариств «Просвіта» та «Рідна школа» у справі теоретичного і практичного навчання молоді у ХІХ – першій половині ХХ століть.

3. Діяльність товариств «Просвіта» та «Рідна школа» в Україні в період незалежності

4. Августин Волошин – науковець, педагог, громадсько-політичний діяч, греко-католицький священик.

5. Мілена Рудницька – педагог, громадсько-політична і культурно-освітня діячка, публіцистка.

Тема 10. Навчання та виховання – шляхи розвитку особистості.

1.Денис Коренець – педагог, культурно-освітній діяч, організатор професійного шкільництва.

2.Іларій Карбулицький – видатний педагог Буковини.

3.Педагогічна концепція П. Д. Юркевича.

4.Іван Франко про економічну науку та освіту.

5. Освітній ідеал Т. Г. Шевченка.

 

Тема 11. Управління та самоуправління навчальною діяльністю.

1.Міжнародні зв’язки Університету банківської справи НБУ та їх значення для підготовки майбутніх фахівців.

2.Навчання впродовж життя: сучасне бачення.

3.Гуманістична педагогіка В. О. Сухомлинського.

4.Самовдосконалення через самопізнання.

5.Психолого-педагогічні засади самостійної навчальної роботи студентів.

 

Додаток № 4.

Перелік питань до ПМК

1. Соціокультурні та економічні чинники виникнення психології. 2. Предмет і функції психологічної науки. 3. Галузі психологічної науки.

Додаток № 5.

 

Список рекомендованої літератури

Рекомендована література

Базова

Алексюк А. М. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія: Підручник. – К.: Либідь, 1998. – 560 с. Васянович Г. П. Педагогічна етика: Навчально-методичний посібник. – Львів: «Норма», 2005. – 344 с. Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава: Ред.газ. «Полтавський вісник», 1994. – 191 с. Ващенко Г. Твори. Том 4. Праці з педагогіки та психології. – К.: «Школяр» – «Фада» ЛТД, 2000. – 416 с. Ващенко Г. «Виховання волі і характеру» – підручник для педагогів. – К.: видавництво «Школяр», 1999. – 385 с. Витанович Ілля. Історія українського кооперативного руху. – Нью-Йорк, 1964. – 624 с. Вишневський О. І. Теоретичні основи сучасної української педагогіки. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Дрогобич: Коло, 2003. – 528 с. Волкова Н. П. Педагогіка.– К.: Академія, 2002. – 576 с. Гіптерс З. В. Економічна освіта молоді в Галичині ХІХ – першої половини ХХ століть: теорія, досвід, персоналії: Монографія. – Львів: ЛБІ НБУ, 2006. – 220 с. Гіптерс З. В. Культурологія: словник-довідник: навч. посібник. – К.: УБС НБУ, 2008. – 407 с. Гіптерс З. В. Педагогічний словник: Навчально-методичний посібник. – Львів: ЛІБС УБС НБУ, 2009. – 131 с. Гіптерс З. В. Психологія і педагогіка. Опорний конспект лекцій: методичний посібник для студентів. – Львів, 2009. – 120 с. Гіптерс З. В. Психологія і педагогіка у формуванні творчої особистості майбутнього фахівця фінансово-економічного спрямування: Навчальний посібник. – Львів: ЛБІ НБУ, 2006. – 494 с. Гіптерс З.В., Скринник З.Е. Гуманітарна підготовка фахівців як фактор виховання майбутніх підприємців./ Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Проблеми формування і реалізації політики сприяння розвиткові підприємництва в Україні (Зб. наук. праць) / НАН України. Інститут регіональних досліджень; Редкол.: відповід. ред. академік НАН України М. І. Долішній. – Випуск 1 (ХХХІІ). – С. 339–344. Гіптерс З.В. Університетська освіта: навч.-метод. Посібник. – Львів,: ЛІБС УБС НБУ, 2007. – 139 с. Гончаренко С. У. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. – 376 с. Гортаючи сторінки історії: Хроніка основних подій з історії жіночої школи імені Королеви Ядвіги у Львові (1879–1944 рр.). – Львів, 2010. – 44 с. Гуманітарна освіта і виховання особистості: Збірник наукових праць / За ред. Г. П. Васяновича. – Львів: В-во «Сполом», 2004. – 219. Данчева О. В., Швалб Ю. М. Практична психологія в економіці та бізнесі. – К.: Лібра, 1999. – 270 с. Державна національна програма «Освіта (Україна ХХІ століття)». – К: Райдуга, 1994. – 61 с. Долинська Л. В. Вікова та педагогічна психологія: Підручник. – К.: Знання, 2007. – 400 с. Долинська Л. В. Загальна психологія: Практикум: Навч. посіб. – К.: Знання, 2007. Енциклопедія бізнесмена, економіста, менеджера / За ред. Р. Дяківа. – К.: Міжнародна економічна фундація, 2000. – 704 с. Закон України «Про вищу освіту»: Затверджено Постановою ВР України від 21 січня 2002 р. Закон України «Про освіту»: Затверджено Постановою ВР України від 4 червня 1991 р. Зязюн І. А. Педагогіка добра: ідеали і реалії: Наук.-метод. посібник. – К.: МАУП, 2000. – 312 с. Історія української школи і педагогіки: Хрестоматія: Навч. посібн. / Упор. О. О. Любар; За ред. В. Г. Кременя. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2003. – 615 с. Козаков В. А., Дзвінчук Д. І. Психолого-педагогічна підготовка фахівців у непедагогічних університетах: Монографія. – К.: ЗАТ «НІЧЛАВА», 2003. – 140 с. Коваленко Є. І., Бєлкіна Н. І. Історія зарубіжної педагогіки.Хрестоматія: Навчальний посібник / Уклад . і автори вступних статей Є. І. Коваленко, Н. І. Бєлкіна. Заг. ред. Є. І. Коваленко. – К., Центр навчальної літератри, 2006. – 664 с. Концепція розвитку економічної освіти в Україні // Гіптерс З. В. Університетська освіта: Навчально-методичний посібник із підготовки до семінарських занять та організації самостійної роботи студентів спеціальностей 8.050105 «Банківська справа», 8.050104 «Фінанси», 8.050106 «Облік і аудит», 8.050102 «Економічна кібернетика». – Львів: ЛІБС УБС НБУ, 2007. – 139 с. Кузьминський А. І. Педагогіка у запитаннях і відповідях: Навч. посіб. – К.: Знання, 2006. – 311 с. Кузьминський А. І. Педагогіка родинного виховання: Навч. посіб. – К.: Знання, 2006. – 324 с. Ложкін Г В., Спасенніков В В. Економічна психологія: Навчальний посібник. – 2-ге вид, перероб. і доп. – к.: ВД «Професіонал», 2006. – 400 с. Лозниця В. С. Основи психології та педагогіки: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2001. – 288 с. Лозниця В. С. Психологія і педагогіка: основні положення: Навч. посібник для самостійного вивчення дисципліни. – К.: «ЕксОб», 2000. – 304 с. Любар О. О., Стельмахович М. Г., Федоренко Д. Т. Історія української школи і педагогіки: Навч. посібник / За ред. О.О.Любара. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2003. – 450 с. Мойсеюк Н. Є. Педагогіка: Навчальний посібник. 2-е вид. – К., 1999. – 350 с. Поясок Т. Б. Основи психолого-педагогічної підготовки фахівців фінансово-економічного профілю: Навч. посібн. для студ. і виклад. фінансово-економічних вищих навчальних закладів / За ред. д-ра пед. наук, проф. С. О.Сисоєвої. – К.: ПП «ЕКМО», 2003. – 288 с. Психологія і педагогіка. Індивідуальна робота студентів: навч.-метод. посібник для студентів напрямів підготовки 6.030508 «Фінанси і кредит», 6.030509 «Облік і аудит», 6.030502 «Економічна кібернетика», 6.030505 «Управління персоналом та економіка праці» / укладач З. В. Гіптерс; ЛІБС УБС НБУ. – Львів, 2012. – 108 с. Психология: Учебник для экономических вузов / Под общ. ред. В. Н. Дружинина. – СПб.: Питер, 2000. – 672 с. Психологія: Підручник / Ю. Л. Трофімов, В. В. Рибалка, П. А. Гончарук та ін.; За ред. Ю. Л. Трофімова. – 2-ге вид., стереотип. – К.: Либідь, 2000. – 558 с. Роменець В. А. Історія психології ХІХ – початку ХХ століття: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1995. – 614 с. Роменець В. А. Психологія творчості: Навч. посібник. – 2-ге вид., доп. – К.: Либідь, 2001. – 288 с. Статінова Н. П., Сень Г. П. Основи психології та педагогіки: Навч. посібн. для студ. екон. вузів. – 2-ге вид., доп., випр. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2002. – 346 с. Стельмах В. С., Смовженко Т. С., Скринник З. Е. Гроші – людина – соціум: параметри взаємин: Навчальний посібник / Національний банк України. – Львів: ЛБІ НБУ, 2006. – 188 с. Фіцула М. М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 528 с. Хоружий Г. Ф. Академічна культура: цінності та принципи вищої освіти: монографія / Тернопіль: Навчальна книга, 2012. – 320 с.

Допоміжна

Додаток № 6.

Критерії оцінювання знань студентів з модуля «Психологія та педагогіка»

За новою шкалою, адаптованою до ЕСТS та шкали Блума

  Оцінка по шкалі ЕСТS FX К-сть балів за 100-бальною шкалою 41 – 50 Оцінка роботи студента …     Оцінка по шкалі ЕСТS E К-сть балів за 100-бальною шкалою 51 – 60 …