Української молоді

Національне виховання молоді – одне із провідних завдань сучасної вищої школи. Важливо знати не лише концептуальні підходи щодо вирішення цієї проблеми, але й мати чітке уявлення про мету, завдання, закономірності, принципи виховання. Останнім часом питанням виховання молоді, його змісту, форм і методів присвячені праці відомих українських учених: Г.Балла, І.Зязюна, В.Кузя, О.Падалкм, М.Савчина. Б.Ступэрикэ та ін. (Балл Г.О. Про визначальні характеристики здібностей і принципи їх врахування у навчально-виховній роботі. – К., 1992; Зязюн І.А., Семашко О.М. Державна програма естетичного виховання. – К., 1994; Кузь В.Г. Основи національного виховання. – К., 1993; Падалка О.С. Гуманістичні основи виховання: Посібник. – К., 1996; Падалка О.С. Вчителю про економічне виховання учнів: питання генезису і компетентності. – К., 1998; Ступарик Б,М. Національна школа: витоки, становлення. – К., 1998; Савчин М.В. Психологія відповідальної поведінки. – К., 1996).

Вивчення цієї та іншої літератури допоможе студенту усвідомити роль рідної мови у вихованні, переконатись у необхідності національних пріоритетів щодо виховання, з’ясувати значення національних традицій, звичаїв, обрядів, символіки у формуванні світогляду дітей та молоді тощо. Важливим у цьому аспекті є і знаходження міри поєднання індивідуальних і загальних форм та методів виховання студентів, а також уміння сполучати виховний процес під час навчання й у позанавчальний час.

Неодмінною умовою ефективної реалізації завдань національного виховання молоді є глибоке вивчення процесу становлення, розвитку й діяльності молодіжних організацій в Україні. Сьогодні це надзвичайно важливо й тому, що роль молоді у сучасному державотворенні, вирішенні соціально-економічних і духовних проблем суспільства стає все помітнішою, вагомішою.

Воснові виховання будь-якого народу лежить природна потреба у самозбереженні, самовдосконаленні, самоствердженні шляхом розбудови власної держави, тому будь-яке виховання завжди має бути національним. Повсюдно у вихованні діє усвідомлення, що «…виховання, коли воно не хоче бути безсилим, повинно бути народним» (К. Ушинський).

Питання національного виховання і побудови його системи грунтовно розглядалося на Першому українському педагогічному конгресі (1935) у Львові. Вон обуло визначене як «виховання для потреб нації»: «…національне виховання значить те сааме, що творення нації [Перший український педагогічний конгресс. 1935 р. – Львів, 1938. – С. 234]. Зміст національного виховання і характер його методів випливають з історичних умов і потреб нашого народу.

Молодь вважається достатньо мобільною соціальною групою населення країни. У молодому віці гартується світогляд та моральні переконання людний, завершується її соціальна зрілість, відбувається становлення її як громадянина України. З точки зору педагогіки виховання людини-громадянина означає виховати людину з певним її ставленням до світу, суспільства, у якому вона жпве, до держави, громадянином якої вона є, до усвідомлення свого місця в житті народу. Слід зазначити, що це досить складний і суперечливий процес. Невід’ємною складовою частиною цього процесу є національно-патріотичневиховання.

Метою національно-патріотичного виховання є формування світогляду і моральних переконань особистості-патріота Батьківщини. У національно-патріотичному вихованні виділяють декілька етапів залежно від вікових особливостей людини.

Перший етап – це етап раннього етнічного самоусвідомлення, коли відбувається засвоєння дитиною материнської мови, колискової пісні, бабусиної казки. Дитина починає усвідомлювати народні звичаї та обряди, бере в них участь (колядки, віншування, гаївки, вертепи тощо). Народні традиції, звичаї та обряди мають глибокий вплив на національно-патріотичне виховання, бо вони через щорічне повторення засвоюються як спосіб життя та поведінки людини.

На етапі раннього етнічного усвідомлення (у сім’ї та школі) дитина засвоює шанобливе ставлення до видатних українських історичних та культурних діячів, до історії рідного народу. Приклади боротьби наших предків за кращу долю Батьківщини є зразком для дитини, викликають у її душі національно-патріотичні почуття. Важливу роль у формуванні національної свідомості на цьому етапі відіграє мова. Через рідну мову дитина засвоює національний спосіб мислення та світосприйняття.

Другий етап – національно-політичне самоусвідомлення (як правило, це підлітковий вік), коли молода Людина під впливом усвідомлення соціального життя, вивчення історії та культури народу задумується над долею рідного краю, його минулим і сучасним, ставить перед собою завдання вибору свого місця у відстоюванні своєї свободи і свого народу. Важливим моментом становлення національно-патріотичної свідомості у цей період є формування національної гідності людини. Педагогіка вчить, що на цьому етапі часто молодулюдину чекає небезпека, бо при неправидбному вихованні національна гідність може легко перерости у національну зверхність, що поїднується з ворожістю до інших націй. Треба пам’ятати, що становлення національної свідомості цивіліхованої людини відбувається на грунті любові до рідного народу при повазі до інших націй та народів.

Третій етап – державно-патріотичне усвідомлення. За визначенням професора О. Вишневського, націоналіст любить свою націю, а патріот любить свою Батьківщину. Отже, патріотизм за своїм змістом є значно ширшим поняттям, ніж націоналізм. Патріотизм може трактуватися як любов і повага до своєї держави і як рівень державно-патріотичного самоусвідомлення. Зрозуміло, що державний патріотизм можливий за наявності у данного народу незалежної держави, бо лише незалежна держава з її символами та конституційними правами людності є підгрунтям державницького мислення її громадян. Патріотами України є мільйони людей різних національностей, котрі живуть у нашій державі.

Державно-патріотичний рівень мислення та поведінки людини передбачає толерантне ставлення до культури, звичаїв, обрядів інших народів, неприйняття будь-якого національного чванства, расової чи конфесійної ворожнечі. З іншого боку, національно-патріотичне виховання має «працювати» на ідеологію державотворення та державозахисту, без чого неможливе функціонування демократичної держави. Вже з цих міркувань стає зрозумілим, що ідея інтернаціонального виховання є вигадкою комуністичних теоретиків, яка завжди на практиці слугувала ідеї шовінізму зверхньої нації. Це яскраво довела національна політика КПРС упродовж сімдесятирічної історії СРСР.

Інтернаціоналізм (буквально – міжнаціоналізм) вчить людину стати між націями, бо «пролетарі не мають батьківщини». Однак на практиці інтернаціоналістом стати неможливо інакше як або манкуртом (людиною, що забула або зрадила той народ, серед якого вона виросла), або націоналістом зверхнього народу. Хвалені радянською пропагандою «інтернаціональні бригади та колективи» на практиці були осередками русифікації народів. У таких колективах зростали люди з викривленою мораллю, проникнугі духом яничарства та цинізму.

В демократичній Україні педагогічна наука і практика ставить завдання національно-патріотичного виховання як основи функціонування державотворчої ідеї та інституту громадянства.