рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры
- Раздел Философия
- /
- Життєвий шлях людини
Реферат Курсовая Конспект
Життєвий шлях людини
Життєвий шлях людини - раздел Философия, Конспект лекцій Змістовий модуль 1. Психологія і педагогіка як наука про людину, її світ і діяльність. Лекція 1 Тема І. Теоретичні основи психології та педагогіки Послідовність Фаз Життєвого Шляху Становить Його Часову Структуру. Кожна Фаз...
Послідовність фаз життєвого шляху становить його часову структуру. Кожна фаза — якісно новий рівень розвитку особистості. Вона ускладнюється багатовимірністю життєвого шляху, переплетенням у ньому багатьох ліній розвитку, кожна з яких має свою історію.
Щоб зрозуміти значення якого-небудь періоду життя, треба порівняти його з цілісною структурою життєвого циклу, врахувати найближчі і найвіддаленіші, найглибші його наслідки для розвитку особистості. Особливість людського життя — в історичній природі людини, яку розуміють як включеність індивідуального життя в історичний процес. Долаючи життєвий шлях, людина розвивається як особистість і суб'єкт діяльності, а разом з тим як індивідуальність.
Сукупність таких «вимірів» становить просторову структуру життєвого шляху.Серед безлічі концепцій життєвого шляху виділимо три, що найбільш повно відбивають процес розвитку людини:
Життєвий шлях — самоздійснення людини (Ш. Бюлер);
Мотиваційні регулятори життєвого шляху людини (С. Л. Рубінштейн);
Сенситивні періоди в житті людини і їхні коди — числа Фібоначчі .
Шарлотта Бюлер встановила закономірності («регулярності») у зміні фаз життя, у зміні домінуючих тенденцій (мотивацій), у зміні обсягу життєвої активності залежно від віку, її дослідження стоять осторонь в історії психології, хоча викликали резонанс у науці.
Рушійною силою розвитку, за Ш. Бюлер, є природжене прагнення людини до самоздійснення або самовиконання — всебічної реалізації «самої себе». Самоздійснення — підсумок життєвого шляху, коли цінності і прагнення людини усвідомлено або неусвідомлено дістали адекватну реалізацію.
Самоздійснення досягається за умови цілеспрямованого життя, завдяки творчості, творенню. Поняття самоздійснення близьке за змістом до поняття самореалізації або самоактуалізації — у екзистенціалістів. Але самореалізація є лише моментом самоздійснення.
Самоздійснення тлумачиться як результат і як процес, що для кожного віку має свої особливості:
1) гарне самопочуття (0—1,5 року);
2) переживання завершення дитинства (12—18 років);
3) самореалізація (25 (ЗО) — 45 (50) років);
4) самозавершеність (65 (70) — 80 (85) років.
Повнота, ступінь здійсненності себе залежить від спроможності індивіда ставити мету, адекватну його внутрішній суті, собі самому. Така спроможність називається самовизначенням. Чим зрозуміліше людині її покликання, тобто чим більш чітко виражене самовизначення, тим повніше самоздійснення. Становлення цільових структур є вихідним в індивідуальному розвитку і його можна осягнути, вивчаючи його основні закономірності і зміну життєвої мети особистості.
Усвідомлення життєвої мети — умова збереження психічного здоров'я особистості. Це необхідно тому, що причиною неврозів є не стільки сексуальні проблеми (як це видається 3. Фрейду) або почуття неповноцінності (за Адлером), скільки недостатність спрямування, самовизначення. Поява життєвої мети призводить до інтеграції особистості.
Для обгрунтування своєї концепції самоздійснення через самовизначення Ш. Бюлер застосовує теорію систем Л. Берталанфі, особливо його ідею про властиву живим системам тенденцію до підвищення напруження, необхідного для активного подолання середовища. Адже біологічні процеси, спрямовані на підвищення напруження у відкритій системі «особистість», дають енергію для досягнення самоздійснення.
Концепція спонтанної активності психофізичного організму суперечить фрейдівському розумінню чинників, що спрямовують поведінку людини як прагнення зменшити напруження.
Вивчивши сотні біографій різних людей, представників різноманітних соціальних класів і груп — бізнесменів, робітників, фермерів, інтелігентів, військових та ін., Ш. Бюлер висунула концепцію про фази життєвого шляху людини.
Поняття фази вказує на зміну напряму розвитку, на його перервність. Вивчалися в біографіях три аспекти:
1)зовнішній, об'єктивний хід подій життя;
2)історія творчої діяльності людини;
3)вікові зміни у внутрішньому світі особистості, особливо у став
ленні людини до власного життя.
Концепція розглядає життєвий шлях людини як процес, що складається з п'яти фаз. Сенс життєвого циклу людини полягає ось у чому. Фази життя мають в основі розвитку цільові структури особистості - самовизначення.
Усього дослідниця виявила і описала п'ять фаз життя.
Перша фаза (вік 16-20 років) - період, що передує самовизначенню. Він характеризується відсутністю в індивіда власної родини і професійної діяльності, тому виноситься за межі життєвого шляху.
У другій фазі (з 16—20 до 25—30 років) — період спроб. Людина пробує себе в різних видах діяльності, заводить знайомства, із представниками протилежної статі, шукає супутника життя.
Багато спроб і помилок вказують на функціонування мотивації самовизначення, що спочатку має випереджувальний, дифузний характер. Тому особливістю внутрішнього світу молодої людини є надії - прогнозування можливих шляхів подальшого життя.
Вибір життєвих цілей і шляхів в юнацькому віці нерідко призводить до розгубленості, невпевненості в собі і в той же час зумовлює прагнення людини братися до значних справ і звершень.
Третя фаза (від 25—30 до 45—50 років) — це пора зрілості. Вона настає в той період, коли людина знаходить своє покликання або просто постійне заняття, коли вона має вже власну родину.
Періоду зрілості людини властиві:
1) реальні сподівання від життя;
2) твереза оцінка власних можливостей;
3) суб'єктивне бачення цього віку як апогею життя.
У період зрілості відбувається специфікація самовизначення — людина визначає конкретну життєву мету і має деякі реальні результати, впевнено просувається до свого бажаного самовизначення. У 40 років усталюється самооцінка особистості, яка є результатом життєвого шляху в цілому, життя як процесу вирішення завдань. Тобто підбиваються перші підсумки життя і дається оцінка власних досягнень.
Четверта фаза (від 45—50 до 65—70 років) — фаза старіння людини. У цій фазі вона завершує професійну діяльність, її родину покидають дорослі діти. Для людини настає «тяжкий» вік душевної кризи внаслідок біологічного зів'янення, втрати репродуктивної здатності, скорочення часу подальшого життя.
У людей, які старіють, посилюється схильність до мрій, самотності, спогадів. Наприкінці цього періоду завершується шлях до самоздійснення, зникає і самовизначення, відбувається порушення мети життя, життєвої перспективи.
У п'ятій фазі (від 65-70 років до смерті) - старість - більшість людей залишає професійну діяльність і замінює її хобі.
Послаблюються і сходять нанівець усі соціальні зв'язки. Внутрішній світ стариків звернений до минулого, в ньому переважають тривога, передчуття близького кінця і бажання спокою. Людина в цьому віці животіє, безцільно існує. Тому п'ята фаза не зараховується до життєвого шляху.
Розуміння п'ятої фази життя як пасивного очікування смерті суперечить фактам активної і творчої старості.
Фази життя Ш. Бюлер пояснює, користуючись поняттям типу розвитку.
«Вітальний» чинник детермінується внутрішніми особливостями особистості. Пік творчих досягнень збігається з біологічним оптимумом, тобто тип розвитку визначається домінуванням біологічного чинника.
«Ментальний» чинник детермінує інший тип розвитку - психологічний і характеризується тим, що творча активність людини досягає апогею і стабілізується на високому рівні наприкінці біологічного оптимуму або в період зів'янення організму.
Детермінанта життєвого шляху людини зосереджена у внутрішній духовній сутності людини. А саморозвиток духовного єства приводить до розгортання фаз життя, до самоздійснення іманентних потенційних можливостей людини.
Отже, концепція виходить з природжених властивостей людини до самовизначення і прагнення до самоздійснення, що становлять основні рушійні сили розвитку особистості. А життєвий шлях значною мірою представляється результатом саморозвитку духу.
Життєвий шлях має просторово-часову структуру. Він складається з вікових і індивідуальних фаз, що визначаються за багатьма параметрами життя.
ВЧИНОК – 1) дія, що розглядається з точки зору єдності мотиву та наслідків, намірів та справ, цілей та засобів, котра, за В.А.Роменцем, є найсуттєвішим, найглибиннішим осередком психічного в широкому розумінні цього слова, що знімає в собі і суб’єктне, і суб’єктивне в їх різноманітних формах прояву людського в людині; 2) “буття-подія”, процес, що скеровується і переживається суб’єктом як автором і її учасником, котрий несе повну відповідальність за її наслідки (за М.М. Бахтіним); 3) всезагальний філософсько-психологічний принцип, який допомагає тлумачити природу людини і світу в їхніх пізнавальному та практичному відношеннях.
Проблема людини й світу полягає у вчинку людини, який або прикрашає його, або спотворює. Прикрашати світ вчинком - означає робити його людянішим, добрішим, чутливішим. Спотворити – значить додати у ньому жорстокості, лицемірства, тривоги.
Умови життя людини зумовлюють ситуації, в яких проявляється і здійснюється вчинок. Це ситуативний компонент. Кожна ситуація, яка в собі утримує і протиріччя, і здійснення, створює мотивацію вчинку. Це – мотиваційний компонент. Нарешті, прагнення до самовияву зумовлює дійовий компонент вчинку, а на зміну йому настає післядійовий, який можна характеризувати як самопізнання.
Вчинок людиною здійснюється у пізнавальному та практичному ставленні до світу.
Пізнавальне ставлення до світу здійснюється на рівні індивіда та на рівні особистості. Індивід, пізнаючи світ, формує власний світогляд, а особистість розвиває позицію, власну “філософію”, щоб у такий спосіб проникнути в сутність буття й теоретично обґрунтувати його.
Практичне ставлення до світу індивід виявляє у діяльності: особистість на основі власної філософії здійснює акти самореалізації, які можна кваліфікувати як творчість. Особистість поєднує в собі і теоретичне, і практичне ставлення до світу, шукає сенс життя, перетворює ситуацію власною боротьбою, яка необхідність змінює на свободу.
Індивід практично пристосовується до обставин життя, він є відбитком ситуації й діє за необхідністю.
Проблема співвідношення біологічного й соціального в людині - безкінечна. Це співвідношення змінне на користь соціального в тій мірі, в якій людина творить саму себе у світі. Проте таке співвідношення існуватиме завжди, і ніколи його не можна буде звести тільки до соціального, тим більше – до біологічного. Можна також сказати, що відповідь на це запитання давно дала Біблія. В ній сказано, що людина створена “по образу і подобію” Божому. А це означає, що людина має право наближатися і своїм життям може наблизитися як завгодно близько до Бога, ніколи не переступивши межу, за якою починається небесна досконалість. Тобто вона завжди відходитиме від своєї біології, не маючи можливості остаточно позбутися її.
Найбільш яскравий спосіб вираження людської діяльності — вчинок з усім багатством його суспільно-особистісної суперечливості,— з одного боку, включає до свого змісту особливості історичного рівня культури людини, з іншого — сам визначає цю культуру, будучи виявом суб'єкта історичної діяльності.
Якщо в минулих історичних епохах можна простежити найтісніший зв'язок вчинку з міфологією, релігією, філософією, мистецтвом та іншими ідеологічними формами суспільного життя людини, то в XIX, а особливо у XX ст. вчинок об'єктивно пов'язується насамперед із науково-технічним прогресом. Революціонізуючий вплив науки і техніки на життя суспільства вирішальним чином визначає світогляд людини, її пізнавальні, естетичні та моральні відношення до дійсності, а через те і спосіб її суспільної поведінки. Не менш глибоким є вплив вчинку на науково-технічні досягнення людини. Вчинок стимулює і підкорює собі ці досягнення, включає їх у свою психосоціальну структуру.
У сучасних працях із психології та філософії проблема людської діяльності, її творчого, вчинкового характеру набуває першорядного значення. Зокрема, С. Л. Рубінштейн пропонує включити в онтологію людини дію, працю, саму людину, що творить, як необхідну та істотну ланку. В такому тлумаченні людина виступає як істота, яка реалізує свою сутність в об'єктивних продуктах своєї творчості та усвідомлює себе через них. Специфіка людського способу існування визначається далі мірою зв'язку самовизначення та визначення з боку іншого (умови, обставини), характером самовизначення у зв'язку з наявністю у людини свідомих дій. Так виникають кардинальні питання про місце іншої людини в людській діяльності, причому інша людина береться тільки як спосіб, знаряддя або як моральна мета «моєї» діяльності. Виникає також питання про можливість усвідомлення безпосередніх результатів і непрямих наслідків будь-якої людської діяльності, вчинку, а також усвідомлення мотивації, детермінації людської поведінки, системи значень або цінностей. Велика кількість понять, представлених у С. Л. Рубінштейна, свідчить про істотні ознаки вчинку. На жаль, теоретично вони ще не упорядковані і виступають на передньому краї психологічної науки. Реалізація загальної теорії психіки передбачає визначення вчинкової дії та післядії як всезагального комунікативно-творчого акту, що здійснюється між людиною і світом. Виникає перше завдання: розкрити відношення людина— вчинок— світ, в якому вчинок не просто опосередковуюча ланка, а всеохоплюючий зріз буття, де в певному розумінні і людина, і світ постають як діалектичні моменти.
Сучасна психологія, конкретизуючи поняття «людина», має на увазі насамперед особистість. Російський термін «личность», маючи в собі старослов'янський корінь, повертає нас до слова «лик». «Личность» надає «лик» субстанції. «Зріз» і є цей «лик» — самовияв субстанції, матеріального і духовного світу. Тоді протилежний терміну «личность» буде термін не «світ», а близький за своїм значенням до «субстанції». «Личность» передбачає «лик» матеріального світу, матерія в собі «безлика».
Виникає друге завдання: показати вчинок у зв'язку з його науково-технічною оснащеністю. Остання не є зовнішнім аксесуаром вчинку, а його суттєвою історико-культурною визначеністю.
Вчинок є основною ланкою, осередком будь-якої форми людської діяльності, і не тільки моральної. Він виражає будь-яке відношення між особистістю і матеріальним світом. Це відношення можна правильно зрозуміти, коли зміст поняття «особистість» включить в себе те, що вже олюднене, освоєне, набуте людською індивідуальністю — знання, уявлення, усвідомлені закони. «Великий світ», включаючи свою особистісну визначеність, є світ не освоєний і протистоїть своєю таємницею особистості й передчувається за світом освоєним. Наявність великого, довершеного в собі світу передчувається в уявленнях особистості, в суперечливості пізнання, в осягненні прогалин знання, в естетичному сприйманні досконалих і спотворених форм. Ось чому свідомість особистості переступає власні межі і спрямовується до «світу великого». Це можна розглядати як духовний розвиток самої людини, як розкриття «великого світу», який пізнає себе через особистість. Це можна розглядати як духовне становлення самої людини, як саморозкриття «великого світу», як всезагальний вчинок, у відношенні до якого і людина, і сам «великий світ» виявляються у певному розумінні залежними феноменами.
Вчинок — це спосіб особистісного існування в світі. Все, що існує в людині і в олюдненому світі, є вчинковим процесом і його результатом. У цьому вузловому осередку буття виявляється активна творча взаємодія людини і світу. Вчинок формує і виявляє найістотніші сили особистості, як і самого «великого світу». Як єдино можливий ключ, він відкриває таємницю світу у формі практичного, технічного, наукового, художнього, соціально-політичного тощо освоєння. Ось чому вчинок слід розглядати як всезагальний філософський принцип, який допомагає тлумачити природу людини і світу в їхніх пізнавальному та практичному відношеннях.
Форми прояву вчинкової активності:
· подолання залежності від ситуації (шляхом перетворення своїх внутрішніх позицій, або унесенням змін у саму ситуацію, перетворення її у напрямі, що дає змогу отримати бажані свободу і незалежність);
· мотивація саморозвитку (актуалізує відповідну потребу й трансформується суб’єктом у певну мету);
· вчинкове підпорядкування процесу творення засобів меті діяльності (якщо визначення мети є для суб’єкта певною мірою ”вчинком свободи волі”, то вибір засобів є вчинком обов’язку: засіб з необхідністю має бути підпорядкований меті;
· вчинок, що дає змогу суб’єкту перейти від наміру до дії (щоб виконати прийняте рішення і діяти відповідно до мети, послідовно і вправно використовуючи обрані засоби, долаючи опір реальності, суб’єкту потрібна нерідко вся сила його духу, волі й енергії);
· практична дія у вчинковому виконанні (дія, втягнута в реальний світ, має багатший зміст, ніж мотивація, що переважає дію своїм ідеальним світом);
· оцінка результатів суб’єктом своєї активності з точки зору кількісних, якісних та смислових критеріїв (в плані осмислення результатів і способів здійснення своїх учинків формулюється смисл життя, визначається доля, оцінюється життєвий шлях людини. Критерії самооцінювання мають бути вироблені власними силами і творчо використовуватися стосовно кожного вчинкового прояву).
· ефект післядії (кожний здійснений учинок створює якісно нову ситуацію життєдіяльності індивіда, висуває нову проблему, розв’язання якої стає можливим лише у контексті саморозвитку психіки її суб’єктом. Саме ефектом післядії кожний учинок включається у перманентний процес самозбагачення людини результатами власної вчинкової активності).
Реально-практичну структуру вчинку складають наступні компоненти:
1. ситуативний – своєрідне поєднання зовнішніх та внутрішніх умов, що спричиняють певну форму активності особистості – вчинкової активності (сукупність соціальних, індивідуальних, культурно-історичних умов, обставин, подій;
2. мотиваційний – своєрідно властиве особистості первинне усвідомлення збуджуючого, спонукаю чого характеру ситуації, що приводить до актуалізації певних мотивів учинкової активності, до їх протиставлення чи поєднання (мотиви, спонуки, потяги, бажання, устремління до комунікації зі світом);
3. дійовий – весь комплекс реально-практичних дій особистості, спрямованих на прийняття нею рішення щодо морального змісту актуальної ситуації та на реалізацію прийнятого рішення ;
4. післядійовий (рефлексивний) – комплекс пізнавально-перетворюючих дій особистості, спрямованих на вторинне, постдійове усвідомлення змісту здійснених нею вчинкових дій, на усвідомлення результатів її вчинкового діяння, на оцінювання, осмислення їх.
– Конец работы –
Эта тема принадлежит разделу:
Конспект лекцій Змістовий модуль 1. Психологія і педагогіка як наука про людину, її світ і діяльність. Лекція 1 Тема І. Теоретичні основи психології та педагогіки
Змістовий модуль Психологія і педагогіка як наука про людину її світ і діяльність... Лекція...
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Життєвий шлях людини
Что будем делать с полученным материалом:
Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
| Твитнуть |
Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Подпишитесь на Нашу рассылку
Реклама
Информация в виде рефератов, конспектов, лекций, курсовых и дипломных работ имеют своего автора, которому принадлежат права. Поэтому, прежде чем использовать какую либо информацию с этого сайта, убедитесь, что этим Вы не нарушаете чье либо право.
© copyright 1999 - 2024 allRefs.net. Все права защищены. Страница сгенерирована за: 0.024 сек.
Новости и инфо для студентов