Розділ 9

 

 

 

Сказати б, що на той час я вже втратив здатність чомусь дивуватися, проте побачене ліворуч від Ела змусило відпасти мою щелепу: тліюча сигарета у попільничці. Сягнувши повз нього рукою, я загасив той недопалок.

— Ти хочеш вихаркати ті рештки легенів, які поки ще працюють?

Ел на це не зреагував. Я навіть не певен, що він мене почув. Просто дивився на мене широко розплющеними очима.

— Господи-Ісусе, Джейку… хто тебе скальпував?

— Ніхто. Ходімо звідси, поки я не вдушився від твого секонд-хендового диму.

Втім, то було пусте нарікання. За тижні, прожиті в Деррі, я призвичаївся до запаху тліючих сигарет. Невдовзі я й сам підхоплю цю звичку, якщо не остерігатимуся.

— Ти ж справді скальпований, — не вгавав він. — Просто сам про це не знаєш. Он, за вухом, звисає шматок волосся і… до речі, скільки з тебе витекло крові? Кварта буде? Та хто ж тобі це зробив?

— Відповідь перша: менше кварти. Відповідь друга: Френк Даннінг. Якщо твої питання задоволено, я тепер хотів би поставити власне. Ти казав, що молитимешся. Чому ти натомість закурив?

— Тому що нервувався. Ну й ще, тому що зараз це не має жодного значення. Кульгавого коня марно кувати.

На це мені нічим було заперечити.

 

 

Ел повільно забрів за шинквас, де, відчинивши одну з шафок, дістав звідти пластикову коробочку з намальованим на ній червоним хрестом. Я сів на барний стілець і поглянув на годинник на стіні. Коли Ел відімкнув двері і ми увійшли до харчевні, той показував за чверть восьму. Скинути, скажімо, хвилин п’ять на мій спуск сходинками і крок до Країни Чудес 1958 року. Ел казав, що кожна мандрівка туди забирає рівно дві хвилини, і схоже на те, що годинник це підтверджує. Я прожив у 1958-му п’ятдесят два дні, а тут було лише 7:59 ранку.

Ел дістав бинт, пластир, дезінфектант.

— Нахилися сюди, щоб мені було видніше, — попросив він. — Поклади підборіддя просто на шинквас.

— Можеш пропустити перекис водню. Це трапилося чотири години тому, все вже засохло, бачиш?

— Береженого Бог береже, — промовив він, завдаючи пекельного жару моїй голові.

— Оххх!

— Пече, авжеж? Бо там все ще відкрите. Ти хочеш, аби якісь костоправи у п’ятдесят восьмому курували тобі інфекцію на голові, перш ніж ти зможеш вирушити на південь до Великого Д? Повір мені, друже, тобі б це не сподобалося. Тихо сиди. Мені треба зістригти трохи волосся, бо інакше пластир не пристане. Слава Богу, воно в тебе коротке.

Чик-чик-чик. А потім він ще додав болю — сипонув солі на рану, як то кажуть, — притиснувши до продряпаного місця клейкий пластир.

— За пару днів пластир зможеш зняти, але до того тобі варто носити капелюха. Якийсь час верхівка в тебе виглядатиме дещо паршивенько, але якщо волосся там зовсім знову не відросте, ти завжди зможеш його зачісувати на те місце. Аспірину дати?

— Так. І чашку кави. Сам звагранити зможеш? — хоча кава допоможе ненадовго. Чого я насправді потребував — це виспатись.

— Зможу, — він клацнув вмикачем на «Бан-О-Матику»[243], а тоді знову почав ритися у своїй аптечці. — Ти на вигляд нібито схуд.

«Хто б оце казав» , — подумав я.

— Я там трішки був захворів. Підчепив 24-годинний вірус… — і раптом я затнувся.

— Джейку, щось не так?

Я дивився на обрамлені світлини на стіні. Коли я вирушав звідси крізь кролячу нору, там висіло фото мене з Гаррі Даннінгом. Ми усміхалися, разом тримаючи перед об’єктивом ЗОР-атестат Гаррі.

Тепер цього знімка не було.

 

 

— Джейку? Друже? Що трапилося?

Я взяв покладений ним на шинквас аспірин і поклав собі до рота, проковтнувши пігулку всуху. Потім підвівся й повільно підійшов до Стіни знаменитостей. Почувався я, ніби зі скла зробленим. Там, де останні два роки висів наш із Гаррі портрет, тепер було фото, на якому Ел ручкався з Майком Міш’ю, членом Палати представників від другого округу Мейну[244]. Мабуть, Міш’ю йшов на переобрання, бо Ел мав причеплені до фартуху два значки-ґудзі. На одному був напис: МАЙКА В КОНГРЕС. На іншому: ЛІЗБОН ♥ МІШ’Ю. Високоповажний конгресмен красувався перед камерою в яскраво-помаранчевій сорочині Моксі, тримаючи в руках фетбургер, з якого скрапував жир.

Я зняв світлину з цвяшка.

— Скільки це вже тут висить?

Ел подивився на знімок і задумався.

— Зроду ніколи не бачив цього фото. Знає Бог, я підтримував Міш’ю в обох останніх кампаніях — чорт забирай, я завше підтримував усякого демократа, котрого ще не застукали за трахом з його помічницями, — і бачив його на мітингу у дві тисячі восьмому, але то було в Касл-Року. А в цій харчевні його ноги ніколи не ступало.

— Очевидно, він все-таки тут був. Це ж твій шинквас, хіба ні?

Ел взявся за фото пальцями, схожими радше на кігті — такі вони в нього вже стали кістляві, — й підніс собі ближче до обличчя.

— Гм-м, — гмукнув він. — Авжеж, мій.

— От ми й отримали ефект метелика. І ця світлина тому доказ.

Він дивився на знімок, не відводячи очей, злегка усміхаючись. З подивуванням, я гадаю. А може, з трепетом. А потім знову віддав його мені, пішовши за шинквас наливати каву.

— Еле? Ти ж іще пам’ятаєш Гаррі, правда? Гаррі Даннінга?

— Звісно, що так. Хіба ти не заради нього поїхав у Деррі, де тобі ледь голову не відбили?

— Заради нього і решти його родини, так.

— Ну, то ти їх урятував?

— Всіх, окрім одного. Їхній батько дістав Туггу раніше, аніж ми встигли його зупинити.

— Хто це, ми?

— Я все тобі розповім, але спершу мені треба додому, до ліжка.

— Друже, ми не маємо аж так багато часу.

— Це мені відомо , — відповів я, подумавши при тім: «Еле, мені для цього достатньо лишень на тебе поглянути» . — Але я помираю, так спати хочу. Для мене зараз пів на другу ранку, а я мав… — рот мій широко розверзся у позіханні, — ще ту нічку.

— Гаразд. — Він приніс каву, повну чашку чорної мені й собі півчашки, щедро присмаченої вершками. — Розкажи мені, що встигнеш, поки питимеш.

— Спершу ти мені поясни, як ти можеш пам’ятати Гаррі, якщо він тепер не був прибиральником у ЛСШ і ніколи в житті не замовляв у тебе біфштекса? По-друге, поясни мені, чому ти не пам’ятаєш візиту до твоєї харчевні Майка Міш’ю, коли цей його портрет доводить, що він тут таки був?

— На ділі, ти ще не знаєш, чи не живе й зараз у нашому місті Гаррі Даннінг, — почав Ел. — Фактично, ти не знаєш напевне, чи не працює він і тепер прибиральником у Лізбонській школі.

— Якщо так, це було б результатом збіса неймовірного збігу обставин. Еле, я круто змінив минуле… за допомоги парубка на ім’я Білл Теркотт. Гаррі не мусить переїжджати жити у Гейвен до своїх тітки з дядьком, бо його мати не загинула. Живими залишилися також його брат Трой і сестра Еллен. І Даннінг з тим молотком навіть не наблизився до Гаррі. Якщо Гаррі після таких змін все одно живе тепер у Фолзі, я безмежно здивуюсь.

— Це просто перевірити, — сказав Ел. — Маю комп’ютер, лептоп, у себе в офісі. Ходімо. — Він пішов попереду, кашляючи, тримаючись за меблі. Чашку з кавою я поніс з собою; він свою залишив.

Офіс — занадто гучна назва для комірки розміром з шафу збоку від кухні. Там ледь вистачало місця для нас обох. По стінах висіли правила, дозволи і директиви санітарних адміністрацій як штату, так і федеральних. Якби всі ті люди, котрі поширювали плітки та брехні про знаменитий кицьбургер Ела, побачили всі ці офіційні папери — включно з «Сертифікатом чистоти першого розряду», виданим після останньої інспекції, проведеної Ресторанною комісією штату Мейн, — їм довелося б переглянути свою упередженість.

Його «МакБук» стояв на столику, схожому на парту, за якою я сидів у третьому класі. На стілець того ж дитячого розміру Ел опустився, застогнавши від болю й разом від полегшення.

— Школа має власний веб-сайт, еге ж?

— Звичайно.

Чекаючи, поки завантажиться комп, я загадався, скільки ж це електронних листів накопичилося за п’ятдесят два дні моєї відсутності. Потім пригадав, що фактично мене тут не було лише дві хвилини. От дурник.

— Здається, я трохи ніби причмелений, Еле.

— Знайоме відчуття. Попустися, друже, просто… чекай-но, ось воно. Ану, подивимося. Факультети… літній розклад… склад викладачів… адміністрація… технічне забезпечення…

— Клацни тут, — сказав я.

Він погладив сенсорну панель, мурмотнув щось, кивнув, клікнув на чомусь і втупився в комп’ютерний екран, немов якийсь свамі[245]у магічний кристал.

— Ну? Не змушуй мене чекати.

Він повернув лептоп так, щоб я міг бачити. ТЕХНІЧНІ ПРАЦІВНИКИ ЛСШ — було написано там — НАЙКРАЩІ В МЕЙНІ! І фотографія двох чоловіків і жінки, вони стояли посеред спортивного залу. Всі троє усміхнені. Всі в светрах «Лізбонських хортів». Серед них не було Гаррі Даннінга.

 

 

— Ти пам’ятаєш його прибиральником і своїм учнем, бо ти ходив крізь нашу кролячу нору, — промовив Ел. Ми з ним знову сиділи в залі, за одним зі столиків. — Я його теж пам’ятаю, бо також ходив крізь кролячу нору або просто тому, що перебуваю біля неї. — Він поміркував. — Ймовірно, так. Свого роду радіація. Той п’яниця, містер Жовта Картка, також поблизу неї, тільки по інший бік, і він її теж відчуває. Ти бачив його, отже, сам знаєш.

— Він тепер Помаранчева Картка.

— Що це ти таке говориш?

Я знову позіхнув.

— Якщо я намагатимуся тобі зараз все розповісти, вийде повна нісенітниця. Давай, я підвезу тебе додому, а потім поїду до себе. Мені ще б чогось поїсти, бо я голодний, як той ведмідь…

— Я зроблю тобі омлет, — запропонував він. Почав було підводитись, але осів назад на стілець, зайшовшись у кашлі. Кожен вдих супроводжувався поривчастим гарчанням, від якого стрясалося все його тіло. Щось деренчало у нього в горлі, немов та гральна карта в шпицях велосипедного колеса.

Я поклав долоню йому на руку.

— Все, що тобі зараз треба, це поїхати додому, прийняти свої ліки й відпочити. Заснути, якщо зможеш. Сам-то я зможу , я знаю. На вісім годин. Заведу будильник.

Він перестав кашляти, але все ще чулося деренчання тієї карти в його горлі.

— Виспатись. Гарна річ. Я пам’ятаю, як воно. Заздрю тобі, друже.

— Я приїду до тебе сьогодні ввечері о сьомій. Ні, давай о восьмій. Так матиму можливість дещо перевірити в інтернеті.

— І якщо все буде джейк? — він слабенько усміхнувся своєму жарту… який я, звісно, чув уже не менш як тисячу разів[246].

— Тоді я знову повернуся туди завтра вранці, готовий робити діло.

— Ні, — заперечив він. — Ти підеш, щоб скасувати те діло. — Він стиснув мою долоню. Пальці в нього були тоненькі, але сила все ще вчувалася в його потиску. — Заради цього все й затіяно. Знайти Освальда, скасувати скоєну ним херню і стерти ту самовдоволену усмішечку з його лиця.

 

 

Щойно ввімкнувся двигун моєї машини, перше, що я зробив — це, намацуючи лівою ногою педаль зчеплення, потягнувся до оцупкуватого фордівського важеля трансмісії при колонці керма. Пальці мої зімкнулись на порожнечі, а ступня вперлася лише в підлоговий мат, і я розсміявся. Просто несила було втриматися.

— Що? — запитав Ел з пасажирського сидіння.

Я вже сумував за своїм шпетним «Санлайнером», авжеж, але з цим все буде гаразд; скоро я куплю його знову. Хоча, порівняно з попереднім разом, фінанси я матиму обмеженіші, принаймні на початку (мій депозит у «Трасті рідного міста» пропаде, зітреться наступного разу), я можу трішки вигідніше поторгуватися з Біллом Тайтесом.

Я гадав, що зможу це зробити.

Я став іншим.

— Джейку? Щось забавне?

— Та ні, нічого.

Я шукав очима зміни вздовж Мейн-стрит, проте всі будівлі були на звичних місцях і в повнім порядку, включно з «Кеннебекською фруктовою компанією», котра мала вигляд — теж звичний — ніби за пару несплачених боргів до фінансового колапсу. Так само стояла в міському парку статуя вождя Ворумбо, і банер у вікні меблевого салону Кабелла так само запевняв: МИ НЕ ПРОДАЄМО НІЧОГО УЦІНЕНОГО.

— Еле, ти ж пам’ятаєш той ланцюг, під яким треба прошмигнути, щоб повернутись до кролячої нори, еге ж?

— Звісно.

— І ту табличку на ньому?

— Де написано про каналізаційну трубу? — він сидів, наче той солдат, котрий очікує, що дорога попереду може бути замінованою, кривлячись кожного разу, коли траплялася вибоїна.

— Коли ти повернувся з Далласа — коли ти зрозумів, що занадто хворий, щоби з цим впоратися, — табличка там так само висіла?

— Йо, — відповів він після хвилинного міркування. — Висіла, як і до того. Забавно, чи не правда? Кому ж це потрібно цілих чотири роки, аби відремонтувати якусь там каналізаційну трубу?

— Нікому. Особливо на фабричному подвір’ї, де і вдень і вночі заїжджають і виїжджають вантажівки. Тоді чому це не привертає нічиєї уваги?

Він помотав головою:

— Без поняття.

— Вона може там висіти саме для того, щоб ніхто випадково не натрапив на кролячу нору. Але якщо так, хто ж тоді її повісив?

— Не знаю. Я навіть не знаю, чи є в твоїх словах якась рація.

Я повернув на його вулицю, сподіваючись, що благополучно заведу його в дім, а потім ще подолаю близько восьми миль до Сабатуса, не заснувши за кермом. Проте ще одна думка роїлася мені в голові, і я таки мусив її висловити. Нехай навіть для того, щоб Ел не завищував рівень своїх сподівань.

— Минуле опирається, Еле. Воно не бажає піддаватись змінам.

— Я це знаю. Я тобі про це казав.

— Так, казав. Але от що я зараз подумав: цей опір є пропорційним тим змінам, що за кожною конкретною дією мусять відбутися в майбутньому.

Він подивився на мене. Кола в нього під очима були темнішими, ніж зазвичай, а самі очі світилися болем.

— А ти можеш повторити мені те ж саме, тільки людською мовою?

— Зміна майбутнього для сімейства Даннінгів була важчою за зміну майбутнього для Каролін Пулен, почасти через те, що там було задіяно більше людей, але передусім тому, що дівчинка Пулен у будь-якому випадку залишалася живою. А Доріс Даннінг з її дітьми мусили померти… і одна дитина таки загинула, хоча я маю намір це виправити.

Привид усмішки торкнувся його губ:

— Браво. Тільки наступного разу не забудь нижче пригнутися. Убезпеч себе якось від досадного шраму на голові, де волосся в тебе може ніколи більше не вирости.

Щодо цього я мав власні ідеї, але не вважав за потрібне їх висловлювати. Я спрямував машину на його під’їзну алею.

— Я хочу сказати, що мені, може, й не вдасться зупинити Освальда. Принаймні з першого разу, — реготнув я. — Та к чортовій матері, перший екзамен з водіння машини я теж був колись провалив.

— І я теж, але нас не змушували чекати п’ять років до нової спроби.

Тут він мав цілковиту рацію.

— Скільки тобі, Джейку, тридцять? Тридцять два?

— Тридцять п’ять. — І на два місяці ближче до тридцяти шести, ніж було ще сьогодні вранці, але що таке пара місяців у стосунках між друзями?

— Якщо ти проїбеш перший шанс і змушений будеш розпочинати знову, коли рулетка вдруге обернеться до призової позначки, тобі вже буде сорок п’ять. Багато чого може трапитися за десять років, особливо коли минуле проти тебе.

— Я знаю, — кивнув я. — Поглянути лишень, що трапилося з тобою.

— Я собі рак отримав через паління, от і все, — немов на підтвердження цих слів, він закашлявся, проте, окрім страдницького виразу, я помітив ще й сумнів у його очах.

— Можливо, так і є. Я сподіваюся , що саме так воно й є. Але це одна з тих речей, яких ми не можемо зна…

Бахнули, прочиняючись, його передні двері. Дорідна молода жінка у салатовому халаті й білих туфельках медсестрички Ненсі[247]майже бігом спустилася з ґанку. Побачивши скоцюбленого на пасажирському сидінні моєї «Тойоти» Ела, вона смикнула дверцята машини.

— Містере Темплтон, де ви були? Я прийшла, принесла вам ліки, а коли побачила, що в домі порожньо, подумала…

Він спромігся на посмішку.

— Я знаю, що ви подумали, але я в порядку. Не в прекраснім, але в порядку.

Вона перевела погляд на мене.

— А ви? Навіщо ви катаєте його невідь-де? Хіба не бачите, який він кволий?

Звісно, я це бачив. Але оскільки навряд чи зумів би пояснити їй, чим ми займаємось, то тримав свого язика на припоні, готовий зносити її дорікання, як справжній мужчина.

— Ми мали важливу справу, мусили дещо обговорити, — сказав Ел. — Окей? Зрозуміло?

— Все одно…

Він прочинив дверцята.

— Допоможіть мені зайти в будинок, Доріс. Джейкові треба їхати додому.

Доріс.

Ім’я — як у пані Даннінг.

Він не зауважив цього збігу — і, звісно ж, це суто випадковий збіг, ім’я доволі поширене, — але все одно дзвіночок брязнув мені в голові.

 

 

Я щасливо дістався додому, і цього разу тим, що я нашукував, виявилося ручне гальмо «Санлайнера». Вимикаючи двигун, я подумав, яка ж вона тісна, жалюгідна і взагалі неприємна, ця зліплена з пластику й скловолокна сральня на колесах, моя «Тойота», порівняно з автомобілем, до якого я звик у Деррі. Я увійшов до будинку, хотів було нагодувати кота, та побачив, що їжа в його мисочці ще свіжа, сира. А як могло бути інакше? Тут, у 2011-му, вона пролежала там всього якихось години півтори.

— Доїж спершу те, Елморе, — сказав я котові. — У Китаї є такі голоднючі коти, що залюбки б виїли по такій мисочці січеного м’яса «Фріскіз».

Елмор подарував мені погляд, якого я заслуговував, і вислизнув крізь котячі дверцята. Я розігрів у мікрохвильовці пару заморожених порцій обіду «Ставфера»[248](з думками на рівні Франкенштайнового монстра, коли той лише навчався говорити: мікрохвильовка добре, сучасні машини погано ). Я з’їв геть усе, позбавився сміття і пішов до спальні. Зняв з себе чисто-білу 1958 року сорочку (дякувати Богу, Елова медсестра Доріс була надто розлютована, щоби помітити на ній плями крові), сів на край ліжка й розшнурував свої помірковані 1958 року туфлі, а вже тоді дозволив собі впасти навзнак. Я цілком певен, що заснув, ще перебуваючи в падінні.

 

 

Про те, щоб завести будильник, я зовсім забув і проспав би ще довго після п’ятої вечора, але о чверть по четвертій на груди мені стрибнув Елмор і почав принюхуватися до мого обличчя. Це означало, що він підчистив свою миску і вимагає поповнення. Я дав котиську ще їжі, сполоснув собі обличчя холодною водою, а потім сам з’їв тарілку «Спешел Kей»[249], думаючи про те, що мине чимало днів, поки в мене встановиться нормальний режим харчування.

Вже з повним шлунком я пішов до свого кабінету і ввімкнув комп’ютер. Першу кібер-зупинку я зробив на сайті міської бібліотеки. Ел був правий — у їхній базі даних малися всі числа «Лізбон Віклі ентерпрайз». Перш ніж отримати доступ до їх ласощів, я мусив стати Другом бібліотеки, що коштувало десять доларів, але зважаючи на обставини, ця ціна мені здалася доволі помірною.

Той номер «Ентерпрайз», який я шукав, був датований 7 листопада. На другій шпальті, затиснута між повідомленнями про фатальну автокатастрофу та про підозріливу, схожу на підпал, пожежу, містилася стаття під заголовком: МІСЦЕВА ПОЛІЦІЯ РОЗШУКУЄ ТАЄМНИЧОГО НЕЗНАЙОМЦЯ. Таємничим незнайомцем був я… або радше моє альтер его з епохи Айка Айзенгавера. Знайдено було кабріолет «Санлайнер», згадувалося і про знайдені в ньому плями крові. Білл Тайтес ідентифікував цей «Форд» як той, що він його був продав певному містеру Джорджу Емберсону. Тон статті мене зворушив: щире занепокоєння долею пропалої (і, можливо, пораненої) людини, чиє місцезнаходження невідоме. Ґреґорі Дюзен, мій банкір з «Трасту рідного міста», описував мене як «судячи з мови, освіченого, ввічливого чоловіка». Едді Бавмер, власник перукарні, майже буквально повторив його слова. Жодна тінь підозри не торкнулася містера Емберсона. Все могло б виглядати зовсім інакше, якби мене якимсь чином пов’язали з певною сенсаційною подією в Деррі, але нічого такого.

Нічого такого не було й у номерах газети за наступний тиждень, де мій випадок змалів до коротенької замітки в «Поліцейській хроніці»: ПОШУКИ ПРОПАЛОГО МЕШКАНЦЯ ВІСКОНСИНУ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ. З наступного номера газета почала несамовито обговорювати наближення святкового сезону і Джордж Емберсон остаточно зник з її поля зору. «Але я таки побував там» . Ел колись вирізав своє ім’я на дереві. Я своє знайшов на сторінках старої газети. Саме на це я й очікував, проте дивитися на наявний доказ все одно було хвилюючим відчуттям.

Потім я зайшов на сайт «Деррі Дейлі ньюз» . Доступ до їх архіву коштував мені значно більших грошей — $34.50, — зате вже за пару хвилин я мав перед очима передню шпальту номера за перше листопада 1958 року.

Ви, либонь, очікуєте, що репортаж про сенсаційний злочин мусив стати головним на першій шпальті місцевої газети, але в Деррі — тому Химерному містечку — про власні криваві жахи намагалися розводитися якомога менше. Головна стаття того дня стосувалася зустрічі в Женеві представників Росії, Великої Британії та Сполучених Штатів, де обговорювався можливий договір про заборону ядерних випробувань. Під нею йшов репортаж про чотирнадцятирічного шахового вундеркінда на ім’я Боббі Фішер[250]. А вже в самісінькім низу передньої шпальти, зліва (куди, як повчають нас медіа-експерти, людське око якщо й позирає, то вкрай рідко) містився заголовок: КРИВАВА БІЙНЯ ПРИЗВЕЛА ДО ЗАГИБЕЛІ 2-х ОСІБ. Повідомлялося, що «видний член бізнесової спільноти й активний учасник багатьох благодійних справ» Френк Даннінг «у стані оп’яніння» прибув ввечері в п’ятницю близько 20:00 до будинку своєї дружини, з якою вони жили окремо. Після сварки з нею (а я нічого такого не чув… хоча особисто там перебував) Даннінг ударив дружину молотком і зламав їй руку, а потім убив свого дванадцятирічного сина Артура Даннінга, коли той намагався захистити матір.

Стаття продовжувалася на сторінці 12. Прокрутивши туди, я отримав винагороду у вигляді знімка ворога, котрий став мені приятелем, Білла Теркотта. Текст повідомляв, що «містер Теркотт проходив повз садибу Даннінгів». Почувши звідти крики й плач, він кинувся бігом до будинку, побачив крізь прочинені двері, що там відбувається і закликав містера Даннінга «припинити вимахувати молотком». Даннінг відмовився; містер Теркотт помітив на поясі в Даннінга мисливський ніж у піхвах і витяг його; Даннінг обернувся до містера Теркотта, той з ним зчепився; під час боротьби, що виникла між ними, Даннінг дістав смертельний уріз. А за кілька секунд по тому героїчного містера Теркотта вразив інфаркт.

Я сидів, дивився на старий знімок — Теркотт стоїть з сигаретою в кутику губ, спираючись ногою на бампер якогось седана випуску кінця сорокових — і барабанив пальцями собі по стегнах. Даннінг отримав удар у спину, і не мисливським ножем, а багнетом. Даннінг не мав при собі ніякого мисливського ножа. Кувалда — котру ніде не було названо як таку — була його єдиною зброєю. Чи могла поліція Деррі пропустити такі кричущі деталі? Я не бачив для цього підстав, хіба що вони там були такими ж сліпими, як Рей Чарлз[251]. Утім, для того Деррі, яке я встиг пізнати, ця газетна стаття була цілком логічною.

Мабуть, я усміхався. Історія виглядала настільки дикою, що аж розкішною. Всі безпорадні кінці було між собою пов’язано. Ось вам оскаженілий п’яниця-чоловік, ось заціпеніла в переляку родина, ось героїчний випадковий перехожий (жодної згадки про те, навіщо й куди він ішов). Що вам іще потрібно? Ну й, звісно, не було згадки про присутність там якогось Таємничого Незнайомця. Написано геть-чисто в стилі Деррі .

Я порився у холодильнику, знайшов залишки шоколадного пудингу і зжер його, стоячи біля столу, дивлячись у вікно на своє заднє подвір’я. Взявши на руки Елмора, я пестив його, аж поки він не почав пручатися, вимагаючи звільнення. Повернувшись до комп’ютера, я стукнув по першій-ліпшій клавіші, щоб прогнати з екрану сполоханий скрін-сейвер, і ще якийсь час дивився на фото Білла Теркотта. Героя, який втрутився в рятування чужої родини, отримавши за свої старання інфаркт.

Врешті-решт я підійшов до телефону і набрав номер довідкової служби.

 

 

У Деррі не виявилося номерів, зареєстрованих на Доріс, Троя і Гарольда Даннінгів. Останньою моєю спробою, без покладання великих надій, стала Еллен; якщо вона навіть зараз живе ще в Деррі, то, найімовірніше, має прізвище свого чоловіка. Проте подеколи саме неблизькі постріли потрапляють у ціль (зловредним тому доказом є, зокрема, постріл Лі Гарві Освальда). Я так здивувався, коли телефонний робот прокашляв мені номер, що навіть впустив олівець. Замість передзвонювати до довідкової служби, я натиснув 1, щоб набрався щойно повідомлений мені номер. Не певен, що я наважився б за ним телефонувати, якби взяв якийсь час на роздуми. Іноді ми не бажаємо знати, правда? Іноді ми боїмося знання. Доходимо до якоїсь межі й вертаємо назад. Але я хоробро тримався за слухавку, поки в Деррі лунали гудки: один, другий, третій. Після наступного, мабуть, ввімкнеться автовідповідач, і я вже вирішив, що жодного повідомлення наговорювати не буду. Я не мав уявлення, що сказати.

Проте посеред четвертого гудка почувся жіночий голос:

— Алло?

— Це Еллен Даннінг?

— Ну, це залежить від того, хто телефонує, — проговорила вона насторожено-заінтриговано.

Голос звучав ніби з натяком і якось так, скрадливо. Якби я був зовсім стороннім, уявив би собі жінку трішки за тридцять, а не таку, якій зараз мусить бути десь близько шістдесяти в той чи інший бік. «Це голос, — подумалося мені, — людини, котра користується ним професійно. Співачка? Актриса? Можливо, врешті-решт, якогось іншого ґатунку лицедійка?» Жодна з цих професій не могла мати щось спільне з Деррі.

— Моє ім’я Джордж Емберсон. Я знав вашого брата Гаррі, колись давно. Оце потрапив до Мейну та й подумав, чи не сконтактуватися з ним.

— Гаррі? — вражено перепитала вона. — Ох, Боже мій! То було в армії?

Так чи ні? Я думав швидко й вирішив, що це не годиться для моєї історії. Забагато потенційних пасток.

— Ні, ще в Деррі. Коли ми ще були дітьми, — зійшло на мене натхнення. — Ми разом грали в Центрі. В одній команді. Тусувались разом.

— Ну, мені жаль вам про це казати, містере Емберсон, але Гаррі помер.

На якусь мить мене заціпило. От лишень це не дієве по телефону, чи не так? Я вичавив з себе:

— Ох, Господи, мені так жаль.

— Це трапилось дуже давно. У В’єтнамі. Під час операції Тет[252].

Я сів, відчуваючи в шлунку нудоту. Я врятував його від кульгавості й невеличкої розумової відсталості лише для того, щоб років на сорок скоротити йому життя? Жахливо. Операція пройшла успішно, але пацієнт помер.

Тим часом шоу мало продовжуватись.

— А як щодо Тоні? А ви самі, ви там як? Ви були маленькою дівчинкою тоді, давно, ще каталися на велику з додатковими тренувальними коліщатами. І співали. Ви завше співали. — Я спромігся видушити з себе кволенький сміх. — Господи, як ви тоді нас зводили з розуму.

— Єдине, де я тепер співаю, це хіба в пабі Беннігена, на караоке-вечорах, але голос мій ніколи не мав відпочинку. Я жокейка на радіо WKIT[253]в Бенгорі. Знаєте таку професію — диск-жокей?

— Еге ж, еге ж. А Трой?

— Провадить la vida loca [254]у Палм-Спрингс[255]. Він у нашій родині ще той багатій. Зробив купу грошей у комп’ютерному бізнесі. Починав із самих підвалин, ще у сімдесятих. Ланчує зі Стівом Джобсом[256]і всякими такими іншими. — Вона розсміялася. Сміх її звучав фантастично. Я міг би закластися, що люди по всьому східному Мейну настроюються на її хвилю, аби лиш чути цей голос. Але коли вона знову заговорила, тон у неї понизився і весь гумор з голосу щез. Сонце зайшло за хмару, десь так. — Хто ви насправді, містере Емберсон?

— Що ви маєте на увазі?

— Я веду програми по вікендах, мені телефонують різні люди. Суботня передача — домашній аукціон… «Еллен, я маю мотоблока, майже зовсім нового, але не можу більше за нього сплачувати, тож прийму будь-яку пропозицію вище п’ятдесяти баксів». Такого типу дзвінки. Щонеділі в мене політика. Народ дзвонить, щоби вишпетити Раша Лімбо[257]або навпаки — закликати Глена Бека балотуватися в президенти. Я орієнтуюся в голосах. Якби ви дружили з Гаррі в ті дні, коли існував наш Центр, вам зараз мусило бути за шістдесят, а це не так насправді. Судячи з голосу, вам не більше тридцяти п’яти.

Господи Ісусе, вона справжня снайперка.

— Люди кажуть, що голос все ще маю молодий. Я певен, вам теж таке кажуть.

— Гарний фінт, — сухо озвалася вона, і ці слова вже прозвучали по-старечому. — За мною роки тренувань і практики, звідси й сонячні інтонації в голосі. А що за вами?

Прийнятної відповіді вигадати я не зміг, тож промовчав.

— І ще одне, ніхто ніколи не шукає по телефону приятелів, з котрими тусувався в початковій школі. Та ще й коли минуло цілих п’ятдесят років, такого просто не буває.

«Можна було б уже й повісти слухавку , — подумав я. — Я отримав те, заради чого дзвонив, і навіть більше, ніж мені було потрібно» . Але слухавка немов приклеїлася до долоні. Я не певен, що зміг би її випустити, навіть якби побачив, що вогнем зайнялися штори у вітальні.

Коли вона знову заговорила, у голосі її прозвучала ніби здогадка.

— Ви той?

— Я не розумію, про що ви…

— Хтось там був іще того вечора. Гаррі бачив його, і я теж бачила. Ви — це він?

— Якого вечора? — От лишень прозвучало це «яоуечеа» , бо губи в мене заніміли. Відчуття було, наче хтось накрив мені лице маскою. Снігом підбитою.

— Гаррі говорив, що то був його добрий янгол. Я гадаю, шо ви і є він. То де ж ви були?

Тепер її слова стали важкими для розуміння, бо вона почала плакати.

— Мем… Еллен… ви говорите щось незрозумі…

— Я відвезла його в аеропорт після того, як він відбув муштру й закінчилася його відпустка. Його посилали до Наму[258], і я наказала йому берегти там свою сраку. А він мені на те: «Не переживай, сестричко, я маю янгола-охоронця, він мене береже, пам’ятаєш?» То де ж ви були шостого лютого шістдесят восьмого року, містере Янгол? Де ви були, коли мій братик загинув у Кхе-Сані[259]? Де ви були, сучий ви сину?

Вона ще щось казала, але я не зрозумів, що саме. На той час вона вже фактично ридала. Я повісив слухавку. Заліз до ванни, засмикнув штору і сів, сховавши голову собі між колін так, що бачив лише гумовий мат із жовтими маргаритками на ньому. А потім я завив. Раз. Другий. Три рази. І ось що найгірше: мені не просто хотілося, щоби Ел ніколи не розповідав був мені про ту чортову кролячу нору. Я бажав більшого. Я бажав, щоби він помер.

 

 

Погане передчуття в мене виникло, вже коли я під’їхав до його будинку і побачив, що той стоїть цілком темний. Ще більше воно погіршилось, коли я взявся за клямку і двері виявилися незамкненими.

— Еле?

Тиша.

Я намацав вмикач і клацнув. Центральна частина дому зяяла тією стерильною акуратністю помешкання, в якому регулярно прибирають, але майже не живуть. Стіни були увішані обрамленими світлинами. Майже на всіх були люди, котрих я не знав — Елові родичі, припустив я, — але одну пару на фотографії, яка висіла над диваном, я впізнав: Джон і Жаклін Кеннеді. Вони стояли на березі моря, мабуть, у Хаяніс Порті[260], обнявшись. У будинку висів запах освіжувача повітря «Глейд», неспроможного цілком замаскувати дух хвороби, що линув з дальніх кімнат. Десь, дуже тихо, «Темптейшенз» співали «Моя дівчина». Сонячне сяйво серед хмарного дня і все таке.

— Еле? Ти тут?

А де ж іще? В Дев’ятій студії в Портленді, танцює диско, намагаючись кадрити студенток коледжу? Кому, як не мені, було краще знати. Я загадав бажання, а іноді бажання здійснюються.

Навпомацки я знайшов вмикачі в кухні, і приміщення затопило флуоресцентним світлом, якого вистачило б для операції з видалення апендикса. На столі стояло пластикове медичне пуделко того типу, у яких зберігають тижневий запас пігулок. Більшість таких пуделок маленькі, щоб їх можна було класти до кишені або в гаманець, але це було величезне, як якась енциклопедія. Поряд лежав аркуш, вирваний з блокнота «Зіґґі» із застереженням: «Якщо знову забудете прийняти 8-годинні, Я ВАС УБ’Ю!!!»

«Моя дівчина» закінчилася, і почалася «Просто моя уява»[261]. Я вирушив на звуки музики, до пропахлої хворобою спальні. Ел лежав у ліжку. Доволі спокійний на вигляд. Наприкінці з куточків його заплющених очей викотилося по єдиній сльозинці. Доріжки після них усе ще залишались вологими й зблискували. Мультидисковий CD-плеєр стояв зліва, на нічному столику. Там же лежала записка, поверх якої стояв слоїк з-під пігулок. Слабеньке таке прес-пап’є, воно скотилося б від найменшого протягу, бо слоїк був порожнім. Я подивився на сигнатуру: оксиконтин, двадцять міліграмів. Узяв записку.

 

Вибач, друже, не міг терпіти. Завеликий біль. Ти маєш ключа до харчевні і знаєш, що тобі робити. Не дури також себе, ніби ти матимеш нові шанси, занадто багато чого може трапитись. Зроби все добре за першим разом. Можливо, ти ненавидиш мене за те, що я втягнув тебе до цієї справи. Я на твоєму місці саме це й відчував би. Але не відступайся. Прошу, не роби цього. Бляшана скринька під ліжком. В ній лежать ще $500 чи близько того, які я був приберіг. Години за дві після того, як Доріс мене знайде вранці, землевласники, мабуть, опечатають харчевню, тому все мусить статися цього вечора. Врятуй його, гаразд? Врятуй Кеннеді, і все зміниться.

Благаю.

 

«Сучий ти сину, — подумав я. — Ти знав, що я можу передумати, і ось таким от чином позбавив мене цієї можливості, авжеж?»

Звісно, я схилявся до того, щоб передумати. Але думки — це ще не рішення. Якщо він гадав, що я ввімкну задню, він помилявся. Зупинити Освальда? Звісно. Але Освальд наразі абсолютно другорядна ціль, частина таємничого майбутнього. Кумедно звучить, якщо думати про 1963 рік, але цілком справедливо. Родина Даннінгів — ось кого я мав на думці.

Артур, знаний також як Тугга: я все ще міг його врятувати. І Гаррі також.

«Кеннеді міг передумати» , — казав Ел. Він мав на увазі В’єтнам.

Навіть якщо Кеннеді не передумає, не виведе війська, чи може опинитися Гаррі точно в тому ж місці, точно в той самий час 6 лютого 1968 року? Я так не думав.

— Гаразд, — промовив я. — Гаразд. — Я нахилився до Ела й поцілував його в щоку. Я відчув слабеньку солоність останньої його сльози. — Спи спокійно, друже.

 

 

Повернувшись додому, я зробив ревізію вмісту портфеля «Лорд Бакстон» і претензійного портмоне зі страусової шкіри. Я мав вичерпні нотатки Ела про дії Освальда, після того як той 11 вересня 1959 року демобілізується з морської піхоти. Всі мої посвідчення особи були на місці. Ситуація з грошима була кращою, ніж я очікував; з тим, що в мене залишилося, плюс цей додаток, який був притримав Ел, загальна сума моїх активів все одно перевищувала п’ять тисяч доларів.

У м’ясній секції холодильника лежав фарш. Я запарив шмат того фаршу і поклав Елмору в миску. Кіт їв, а я його гладив. «Якщо я не повернуся, йди до сусідів, до Ріттерів, — говорив я йому. — Вони про тебе подбають».

Звісно, Елмор на це не звертав уваги, але я знав, що саме так він і зробить, якщо я зникну і нікому буде тут його годувати. Коти, вони вміють виживати. Я підхопив портфель і рушив до дверей, подавивши коротке, але потужне бажання забігти назад до спальні й заховатися там під ковдрою. Чи будуть тут мій дім і мій кіт, якщо я успішно виконаю те, що поклав собі зробити, і повернуся? А якщо й будуть, то чи будуть вони моїми? Неможливо сказати. Хочете почути дещо забавне? Навіть здатні жити в минулому люди не знають насправді, що таїть майбуття.

— Агов, Оззі, — промовив я беззлобно. — Я йду по тебе, ти, уйобку.

Я вийшов і причинив за собою двері.

 

 

Чудернацьки якось у харчевні було без Ела, таке відчуття було, ніби він все ще тут — його привид, я маю на увазі. Обличчя з його Стіни міських знаменитостей, здавалося, дивляться на мене, питаючись, що я тут роблю, кажучи мені, що я не маю права тут бути, застерігаючи мене, щоби я залишив у спокої ходову пружину всесвіту, бо інакше вона може лопнути. Особливо щось тривожне вчувалося у фотографії Ела з Майком Міш’ю, яка висіла на тому місці, яке колись займав знімок мене з Гаррі.

Я пішов до комори і почав робити маленькі, обережні кроки вперед. «Уяви собі, ніби в темряві ти з верхнього майданчика намагаєшся намацати перший щабель сходів, — казав Ел. — Заплющ очі, друже, так буде легше» .

Я так і зробив. Дві сходинки вниз, я відчув хлопок углибині вух, це вирівнявся тиск. Тепло різко торкнулося моєї шкіри; сонячне світло пробивалось крізь мої заплющені вії; я почув шух-Швах, шух-Швах чесальних машин. Було 9 вересня 1958 року, дві хвилини до полудня. Тугга Даннінг знову був живий, і рука в місіс Даннінг не була ще зламана. Неподалік звідси, у «Шевроні» Тайтеса, на мене чекав чепурненький «Форд-Санлайнер».

Але спершу треба розрахуватися з колишнім Жовтою Карткою. Цього разу він врешті отримає той долар, який був вимагав, бо я не подбав про те, щоб покласти собі до кишені п’ятдесятицентову монету. Я прослизнув під ланцюгом, а далі затримався рівно настільки, щоби перекласти до правої передньої кишені штанів доларову банкноту.

Там вона й залишилася, бо, вийшовши з-за рогу сушарні, я побачив чоловіка на прізвисько Жовта Картка розпластаним на бетоні, очі його були розплющені, калюжа крові розпливлася навкруг його голови. Горло він мав розпороте від вуха до вуха. В одній руці він тримав зазубрений осколок зеленої винної пляшки, яким і сотворив собі це. В другій його руці була картка, та, що нібито мала якийсь стосунок до дня подвійної ціни в зеленому фронті. Картка — колись жовта, а потім помаранчева — тепер була смертельно чорного кольору.