Розділ 10

 

 

 

Я втретє, й аж ніяк не бігом, перетнув робітничу автостоянку. Знову, проходячи повз «Плімут Ф’юрі», я поплескав його по багажнику. На удачу, гадаю. У всі ті тижні, місяці й роки, що лежать попереду, я потребуватиму всієї удачі, яку лишень зможу надибати.

Цього разу я не завітав до «Кеннебекської фруктової», я також не мав наміру купляти одяг чи машину. Це можна зробити завтра або післязавтра, бо для прийшлої людини сьогоднішній день у Фолзі, може, виявитися нещасливим. Дуже скоро хтось виявить мертве тіло на фабричному подвір’ї і до будь-якого нетутешнього мусять виникнути питання. Посвідчення особи Джорджа Емберсона не витримають серйозної перевірки, особливо коли в його водійській ліцензії позначено адресу дому на Блуберд-лейн, якого ще не побудовано.

Фабричної зупинки я дістався вчасно: туди якраз захекано під’їжджав автобус з маршрутним шильдом ЛЮЇСТОНСЬКИЙ ЕКСПРЕС. Опинившись в автобусі, я подав той паперовий долар, який збирався вручити Жовтій Картці. Водій відсипав мені жменю металевого дріб’язку з хромованого цівкового монетника в себе на поясі. Я вкинув п’ятнадцять центів до каси і, пробравшись по хиткому проходу до вільного сидіння, сів позаду двох прищуватих морячків — мабуть, з авіабази ВМС у Брансвіку[262], — котрі теревенили про дівчат, яких вони сподівалися побачити в стрип-клубі під назвою «Голлі»[263]. Бесіда їхня перемежовувалася важкими ляпасами й тичками одне одного в плече та вибухами клекітливого сміху.

Перед моїми очима розгорталося шосе № 196, я дивився на нього, але майже не бачив. Все думав про мерця. І про картку, котра була тепер смертельно-чорного кольору. Мені хотілося якнайшвидше опинитися якомога далі від тривожного трупа, але я все ж таки трохи був затримався там, щоб торкнутися тієї картки. Вона не була картонною, як мені спершу здалося. І не з пластику вона була. Можливо, целулоїд… проте на дотик і на нього не дуже було схоже. На дотик вона була, як мертва шкіра — така, як ото, буває, зрізаєш з мозолів. На картці не було жодних написів, принаймні таких, які б я помітив.

Ел вважав Жовту Картку просто божевільним алкоголіком, жертвою нещасливої комбінації обставин: пияцтва й близькості до кролячої нори. Я не ставив це під сумнів, допоки картка не перетворилася на помаранчеву. Тепер я не просто сумнівався; я абсолютно не погоджувався з тим поясненням. То ким же він був насправді?

«Мертвяк, ось хто він тепер. І більше ніхто. То й забудь. Ти й без нього маєш доволі справ».

Коли ми проминули Лізбонський драйв-ін, я смикнув за сигнальний шнур. Водій загальмував біля наступного телефонного стовпа, помальованого білими смугами.

— Гарного вам дня, — попрощався я, коли він потягнув за важіль, відкриваючи мені двері.

— Нічого нема гарного у цій роботі, окрім холодного пива, після закінчення зміни, — відповів він, підкурюючи сигарету.

За кілька секунд я вже стояв на гравійному узбіччі, помахуючи портфелем у лівій руці, і дивився на автобус, який віддалявся по шосе в бік Люїстона, тягнучи за собою хмару вихлопного диму. Реклама в нього на заду зображувала домогосподарку з блискучою каструлею в одній руці й абразивною губкою S.O.S. «Меджик»[264]у другій. Величезні блакитні очі й зубата посмішка яскраво помальованих червоним губ натякали, що цій жінці до катастрофічного очманіння залишилося лише пару хвилин.

На небі ані хмаринки. Цвіркуни джерґотять у високій траві. Десь ревнула корова. Щойно легенький вітерець розвіяв дизельний сморід, що його був залишив по собі автобус, як повітря запахло так солодко, так свіжо, так новенько. Я вирушив уперед, долаючи близько чверті милі до кемпінгу «Модрина». Коротенька прогулянка, але, перш ніж я дістався своєї мети, двоє людей зупинилися, щоб спитати, чи не треба мене підвезти. Я подякував, кажучи, що мені й так добре. І це було дійсно так. До «Модрини» я підходив уже насвистуючи.

Вересень 1958 року, Сполучені Штати Америки.

Жовта Картка чи не Жовта Картка, а приємно було сюди повернутися.

 

 

Решту того дня я провів у своїй кімнаті, бозна-вкотре переглядаючи Елові нотатки по Освальду, особливу увагу цього разу приділяючи двом сторінкам у кінці під заголовком: ВИСНОВКИ ЩОДО ДІЙ. Намагання дивитися телевізор, який засадничо приймав лише один канал, було б ідіотським заняттям, тож з настанням сутінків я пройшовся до драйв-іну, де заплатив тридцять центів за піший вхід. Перед баром-закусочною стояли складані стільці. Я купив собі пакетик попкорну, плюс безалкогольний напій з цинамоновим смаком, що звався «Пепсол»[265], і подивився «Довге, гаряче літо» — разом з кількома іншими пішими глядачами, здебільшого літніми людьми, котрі добре знали одне одного й відтак дружньо теревенили. На той час, коли почалася «Запаморока» [266], повітря значно похолоднішало, а я не мав піджака. Я пішов назад до кемпінгу, ліг і міцно заснув.

Наступного ранку я знову сів в автобус до Лізбон-Фолза (ніяких таксі; я дотримуватимуся поміркованого бюджету, принаймні якийсь час), де моєю першою зупинкою став «Безжурний білий слон». Ще було рано і прохолодно, тому бітник ховався всередині, сидів там на ветхому дивані й читав «Арґоси» [267].

— Вітаю, сусіде, — кивнув мені він.

— І вам привіт. Гадаю, у вас є валізи на продаж?

— О, є декілька в запасі. Не більше двох-трьох сотень. Пройдіть вглиб до самого кінця…

— І подивитися там, праворуч, — закінчив я його фразу.

— Правильно. Ви вже тут колись бували?

— Ми всі колись тут уже бували, — промовив я. — Ця штука загадковіша за професійний футбол.

Він розсміявся:

— Класно сказано, Джексоне. Підіть, виберіть собі приз.

Я вибрав ту саму валізу, що й минулого разу. А потім перейшов через дорогу і знову купив «Санлайнер». Цього разу я торгувався запекліше і машина дісталася мені за три сотні. Коли оборудку було узгоджено, Білл Тайтес послав мене до своєї дочки.

— У вас говірка не тутешнього, — зауважила вона.

— З Вісконсину я взагалі-то, але перебуваю в Мейні вже якийсь час. Бізнес.

— Гадаю, ви не були вчора у Фолзі, еге ж? — Коли я підтвердив, що мене тут не було, вона спершу видула пузир з гумки, той гучно лопнув, а тоді дівчина продовжила: — Ви пропустили таку веремію. Там, біля сушарні на фабриці, знайшли одного старого п’яницю. — Вона понизила голос. — Самогубство. Сам собі перерізав горло уламком скла. Ви можете собі таке уявити?

— Який жах, — промовив я, кладучи до портмоне чек на придбаний мною автомобіль. Я підкинув на долоні ключі. — Місцевий парубок?

— Та нє, і жодного документа при нім. Він, мабуть, приїхав із Округу в товарнім вагоні, так мій тато каже. На збір яблук у Касл-Року, мабуть. Містер Кейді — це продавець у зеленому фронті — розповідав моєму татові, що той дядько заходив учора вранці і хотів купити собі пінту, але був такий п’яний і смердючий, що містер Кейді його витурив. От тоді він і міг піти назад, на фабричний двір, допити, що там у нього залишалося, а коли й те скінчилося, він розбив пляшку і розрізав собі горло осколком скла. — Вона повторила. — Ви можете собі таке уявити ?

Стрижку я проігнорував, і банк також пропустив, але знову накупив собі одягу в Мейсона.

— Вам мусить сподобатися цей блакитний тон, — порекомендував продавець, кладучи сорочку на верх моєї купи. — Той самий колір, що і в сорочки, яка зараз на вас.

Фактично, це була та сама сорочка, що й на мені, але я цього не промовив. Це тільки збентежило б нас обох.

 

 

У другій половині дня того четверга я їхав у північному напрямку автострадою «Миля за хвилину». Цього разу мені не треба було купувати бриля в Деррі, бо я не забув придбати гарний літній солом’яний капелюх разом з іншими речами у Мейсона. Я зупинився в готелі «Деррі Таун Хол», пообідав у тамтешній їдальні, а тоді спустився до бару й замовив собі пива у Фреда Тумі. В цьому раунді я не заохочував його до балачки.

Наступного дня я винайняв свою ж попередню квартиру на Гаррис-авеню, і де там заважати мені спати — тепер звук сідаючих літаків чудово мене заколисував. Наступного дня я завітав до крамниці спортивних товарів Мехена, де сказав продавцеві, що зацікавлений у придбанні пістолета, бо займаюся нерухомістю і все таке бла-бла-бла. Продавець продемонстрував мені той самий револьвер «Кольт.38 Поліс Спешел» і знову запевнив мене, що це добре знаряддя для самозахисту. Я купив револьвер і поклав його до портфеля. Подумав було, чи не прогулятися мені вздовж Канзас-стрит до невеличкого майданчика для пікніків, де я зможу побачити, як Річі-з-рівчака і Беві-з-греблі репетирують свінгові танцювальні рухи, а потім зрозумів, що скучатиму за ними. Ну чому я не додумався під час мого короткого повернення у 2011 рік продивитися «Дейлі Ньюз» за кінець листопада; я б дізнався, чи перемогли вони в конкурсі талантів.

Я запровадив собі звичку заходити до «Ліхтарника» на пиво раннім вечором, поки заклад ще не почав заповнюватися. Іноді я замовляв собі збіранку лобстера. Френка Даннінга я там не побачив жодного разу, не бажав його бачити. «Ліхтарник» я регулярно відвідував з іншої причини. Якщо все піде добре, скоро я вирушу до Техасу, а перед тим, як туди їхати, я хотів покращити свій фінансовий стан. Я потоваришував з Джефом, барменом, і одного вечора, це було під кінець вересня, він торкнувся теми, яку я й сам хотів незабаром підняти.

— Хто вам подобається у Світовій серії[268], Джордже?

— «Янкі», звісно, — сказав я.

— І це кажете ви? Парубок з Вісконсину ?

— Гордість за рідний штат немає з цим діла. Цього року «Янкі» — команда долі.

— Нізащо такому не статися. У них пітчери занадто старі. Оборона дірява. У Ментла колеса заіржавіли. Династія бомберів з Бронксу видохлась[269]. Навіть «Мілвокі» їх можуть підмести[270].

Я розсміявся:

— Ви робите цікаві зауваження, Джефе, бачу, ви добре знаєтесь на грі, але зізнайтеся — ви просто ненавидите «Янкі», як і всі в Новій Англії, і це руйнує ваше бачення перспективи.

— Бажаєте вкласти гроші туди, куди завів ваш язик?

— Без вагань. П’ять доларів. Я взяв собі за правило не вигравати в людей, що живуть на зарплату, більше п’ятірки. То закладаємося?

— Закладаємося.

І ми потисли одне одному руки.

— Гаразд, — промовив я. — З цим вирішено, й оскільки ми таким чином торкнулися бейсболу й тоталізатора — двох головних забавок американців, — я хотів би поцікавитися, чи не могли б ви мені підказати, де в цьому місті я міг би зробити більш серйозні ставки. Дозволивши собі запасти в лірику, скажу, що бажав би солідно ризикнути. Подайте мені ще пива, й собі також наточіть.

Я промовив те «солідно ризикнути» на мейнський манер «соліно ризнути», і він сміявся, поки наливав «Наррагансет» (я тепер теж призвичаївся називати це пиво «з нори гасом» — наскільки це можливо, говори по-римському, поки ти в Римі).

Ми цокнулися кухлями, і Джеф спитав у мене, скільки саме я маю на увазі, говорячи про серйозні ставки. Я прикинувся, ніби розмірковую, а потім повів:

— Грубих п’ять сотень? На «Янкі» ? Це коли «Мілвокі брейвз» мають Спана й Бердетта? Не кажучи вже про Генка Ерона й непробивного Едді Метьюза[271]? Та ви сказилися.

— Може, так, а може, й ні. Це ми побачимо, починаючи з першого жовтня, авжеж? Так є хоч хтось у Деррі, хто відповів би на ставку такого розміру?

Чи знав я, що він мені зараз скаже? Ні. Я не такий прозорливий. Чи здивувався я? Знову ж таки, ні. Бо минуле не просто опірне; воно прагне перебувати в гармонії і з самим собою, і з майбутнім. Я стикався з цією гармонією знову і знову.

— Чез Фраті. Ви його, імовірно, бачили тут. Він володіє ломбардами й позичковими касами. Я не назвав би його категорично букмекером, але йому не доводиться нудьгувати під час Світової серії та сезону битв між шкільними баскетбольними й футбольними командами.

— То ви гадаєте, він прийме мою пропозицію?

— Звісно. Дайте йому фору, і все буде зроблено. От тільки… — він озирнувся навкруги, побачив, що в барі нікого, окрім нас, немає, проте все одно стишив голос ледь не до шепоту. — Не намагайтеся його надурити, Джордже. Він знає людей. Дуже серйозних людей.

— Я зрозумів, — сказав я. — Дякую за підказку. До речі, я відплачу вам тим, що ваші п’ять доларів залишаться вашими, коли «Янкі» виграють серію.

 

 

Наступного дня, увійшовши до закладу Чеза Фраті «Русалка. Застави & Позики», я постав перед грандіозною, вагою сотні зо три фунтів, леді з кам’яним обличчям. Вона була в пурпуровій сукні, мала на шиї індіанське бісерне намисто, а на розпухлих ногах мокасини. Я повідомив їй, що бажав би обговорити з містером Фраті доволі значного обсягу бізнес-пропозицію, яка стосується спорту.

— Йдеться про те, щоб зробити ставки, якщо нормальною мовою? — спитала вона.

— Ви коп? — перепитав я.

— Так, — кивнула вона, витягаючи з нагрудної кишені «Тіпарилло» й підкурюючи її «Зіппо»[272]. — Я Джон Едгар Гувер[273], синку.

— Гаразд, містере Гувер, ви мене підловили, мова йде про ставки.

— Світова серія чи футбол, «Тигри»?

— Сам я не тутешній, тому не відрізню деррійських «Тигрів» від бенгорських «Бабуїнів». Мова про бейсбол.

Крізь завішений шторою одвірок жінка просунула голову до задньої кімнати, подарувавши мені вид того, що напевне було найбільшим на весь Центральний Мейн задом, і заволала:

— Агов, Чеззі, ходи-но сюди. Тут один живчик до тебе.

Фраті вийшов і поцілував величну жінку в щоку.

— Дякую, кохання моє. — Рукава він мав засукані, тож видно було його русалку. — Я можу вам чимсь допомогти?

— Сподіваюся, так. Джордж Емберсон моє ім’я, — простягнув я руку. — Я з Вісконсину і, хоча душа моя тягне за хлопцями з рідного штату, але коли йдеться про серію, мій гаманець роззявляється в бік «Янкі».

Він відвернувся до полиці позаду себе, але велична леді вже подавала йому потрібне — витертий зелений гросбух із написом ОСОБИСТІ ПОЗИКИ на обкладинці. Він відкрив книгу й, періодично слинячи собі пучки, перегорнув аркуші до порожньої сторінки.

— Про яку частку вмісту вашого гаманця, колего, ми говоримо?

— Яку фору я можу отримати, ставлячи п’ятсот доларів на виграш?

Товстуха засміялася й випустила дим.

— На «Бомберів»? Порівну, колего. Тільки порівну.

— Які коефіцієнти ви запропонуєте, якщо «Янкі» роблять сімку[274]?

Він поміркував сам, потім обернувся до дебелої леді. Та, з тим самим зачудованим виразом обличчя, похитала головою.

— Не годиться, — промовила вона. — Якщо не вірите мені, надішліть телеграму, поцікавтеся лінією у Нью-Йорку[275].

Я зітхнув і забарабанив пальцями по склу, під яким у вітрині лежали годинники й каблучки.

— Гаразд, а як щодо такого варіанта — п’ять сотень на те, що «Янкі» після збиткового рахунку 1–3 таки роблять серію?

Він розсміявся.

— Якесь, сказати б так, неабияке чутяумору в цьому таки є присутнім, колего. Дозвольте, я лишень проконсультуюся з босом.

Фраті й монументальна леді (поряд з нею він скидався на толкінівського гнома) радилися пошепки, та врешті він повернувся до прилавку.

— Якщо ви маєте на увазі саме те, що, як я гадаю, ви маєте на увазі, то я прийму вашу ставку з коефіцієнтом чотири до одного. Але якщо «Янкі» не програватимуть 1–3, а потім раптом не піднімуться, ви втрачаєте весь стос. Я просто хочу прояснити всі умови нашої умови.

— Ясно, як білий день, — кивнув я. — Але… без образ з вашого боку чи з боку вашої подруги…

— Ми одружені, — втрутилась дебела леді, — тож не обзивайте нас друзями. — І вона знову реготнула.

— Без жодних образ з вашого боку чи з боку вашої дружини, але коефіцієнт чотири до одного не годиться. Натомість, вісім до одного … було б чудовим рішенням для обох сторін.

— Я дам вам п’ять до одного, але це вже край, — промовив Фраті. — Для мене це лише побічна справа. Якщо вам потрібен Вегас, їжджайте до Вегаса.

— Сім, — сказав я. — Нумо, містере Фраті, погоджуйтесь на мою пропозицію.

Вони ще пошепотілися з дебелою леді. Потім він повернувся й запропонував шість до одного, що я й прийняв. Цей коефіцієнт все одно залишався низьким для такої безумної перспективи, але мені не хотілося надто серйозно грабувати Фраті. Так, він був підставив мене на користь Білла Теркотта, але мав на те власні мотиви.

Крім того, то було в іншому житті.

 

 

У ті часи в бейсбол грали так, як було задумано від самих початків цієї гри — при яскравому сонячному світлі, у той період ранньої осені, коли ще зберігається відчуття літа. Люди збиралися в Нижньому місті перед вітриною крамниці електротоварів Бентона й дивилися матчі по трьох встановлених на п’єдесталах двадцятиоднодюймових телевізорах «Зеніт». Над телевізорами висів транспарант НАВІЩО ДИВИТИСЯ НА ВУЛИЦІ, КОЛИ ВИ МОЖЕТЕ ДИВИТИСЯ ВДОМА? ЛЕГКІ УМОВИ КРЕДИТУ!

О, так. Легкі умови кредиту. Це вже більше скидалося на ту Америку, в якій я виріс.

Першого жовтня «Мілвокі» виграли в «Янкі» один нуль, завдяки Воррену Спану. Другого жовтня «Мілвокі» поховали «Бомберів» з рахунком тринадцять п’ять. Четвертого жовтня, коли серія повернулася до Бронксу, Дон Ларсен засушив «Мілвокі» чотири-ніц, звісно, за допомоги реліф-пітчера Райна Дурана, котрий не мав поняття, куди, щойно покинувши його ліву руку, полетить м’яч, і таким чином до всирачки лякав тих відбивачів-беттерів, котрим випало йому протистояти[276]. Коротше кажучи, майже ідеально.

Першу частину цього матчу я слухав у себе в квартирі по радіо, а пару останніх інінґів подивився, стоячи серед натовпу перед вітриною Бентона. Коли гра завершилася, я зайшов до аптеки і купив каопектату (либонь, ту саму економічного розміру гігантську пляшку, що й у попередній моїй мандрівці). Містер Кін знову запитав мене, чи не страждаю я на вірусний гастроентерит. Коли я відповів йому, що почуваюся чудово, старий сучий син явно посмутнів. Я дійсно чудово почувався і не чекав на те, що минуле скаженими м’ячами Райна Дурана підкидатиме мені точнісінько ті самі трюки, але вважав за краще бути підготовленим.

Вже мало не вийшовши з аптеки, я зачепився поглядом за вітрину з плакатиком: КУПІТЬ СОБІ ДОДОМУ ШМАТОЧОК МЕЙНУ! Там лежали поштові листівки, надувні іграшкові лобстери, духмяні торбинки з сосновою живицею, маленькі копії міського пам’ятника Полові Баньяну і декоративні подушечки з зображенням Колони Деррі — Колоною Деррі називали ту круглу вежу, з якої місту подавалася питна вода. Одну таку подушечку я купив.

— Для мого небожа в Оклахома-сіті, — пояснив я містеру Кіну.

Якраз в той час, коли «Янкі» виграли третю гру в серії, я заїхав на станцію «Тексако» на Подовженні Гаррис-авеню. Перед бензоколонкою висів щит з написом: МЕХАНІК ПРАЦЮЄ 7 ДНІВ НА ТИЖДЕНЬ — ДОВІРЯЙ СВОЮ МАШИНУ ЛЮДИНІ З ЗІРКОЮ![277]

Поки заправник напоював бак і витирав лобове скло «Санлайнера», я забрів до гаражної секції, знайшов чергового механіка на ім’я Ренді Бейкер і про дещо з ним умовився. Бейкер здався зачудованим, але на мою пропозицію погодився. Двадцять доларів перейшли з рук в руки. Він дав мені номер телефону автостанції і свій домашній. Я поїхав звідти з повним баком, чистим лобовим склом і заспокоєним розумом. Тобто… відносно заспокоєним. Неможливо було передбачити всі несподіванки.

Через всі ці підготовчі до наступного дня дії я завітав до «Ліхтарника» на щовечірнє пиво дещо пізніше, ніж зазвичай, але ризику стрітися там з Френком Даннінгом не вбачалося. Цього дня він повіз своїх дітей на футбольний матч в Ороно, а на зворотному шляху вони зупиняться у «Дев’яносто п’ятці»[278]поїсти смажених устриць і випити молочних коктейлів.

У барі сидів Чез Фраті, сьорбав житній з содовою.

— Уповайте на те, щоб «Мілвокі» виграли завтра, бо інакше плакали ваші п’ять сотень, — сказав він.

Вони мусять виграти, але наразі я мав на думці важливіші речі. Я пробуду в Деррі рівно до того часу, коли зможу забрати у містера Фраті виграні мною три штуки, але своє істинне завдання я збирався виконати вже наступного дня. Якщо все піде, як сподівано, я впораюсь з Деррі ще до того, як «Мілвокі» у шостому інінґу доб’ються того, що виявиться єдиною необхідною їм пробіжкою.

— Атож, — зауважив я, замовляючи собі ще пива і збіранки лобстера, — нам залишається лише чекати, чи не так?

— Саме так, колего. У цьому й полягає вся радість тоталізатора. Не проти, якщо я про дещо у вас спитаю?

— Аж ніяк. За умови, якщо вас не образить, якщо я не відповім на ваше питання.

— Оце-то мені в вас і подобається, колего, — ваше чутяумору . Певне, це така штука, характерна для Вісконсину. А що мене цікавить, так це питання, навіщо ви в нашому благословенному місті?

— Нерухомість. Мені здається, я вам про це вже казав.

Він прихилився ближче. Я відчув запах «Віталісу» від його гладенько зачесаного волосся і «Сен-Сен»[279]в його віддиху.

— А якщо я скажу, що йдеться про ділянку під мол, я влучив?

Отак ми ще потеревенили далі, але ви вже знаєте цю частину історії.

 

 

Я вже казав, що тримався подалі від «Ліхтарника», коли, як гадав, можу стикнутися там з Френком Даннінгом, тому що про нього я знав уже все, що мені було потрібно знати. Це правда, але не вся правда. Я мушу дещо уточнити. Якщо не зроблю цього, ви ніколи не зрозумієте, чому я поводився в Техасі саме так, а не інакше.

Уявіть собі, що ви входите до кімнати і бачите на столі багатоповерховий дім, складно вибудований з гральних карт. Ваше завдання зруйнувати його. Якби ж то тільки це, це зробити просто, правда? Сильного удару ногою в підлогу чи повіву повітря — як то робиться, коли надимаєшся й дмухаєш з наміром погасити заразом всі свічки на іменинному торті — вистачило б для виконання такої роботи. Але й це все ще не все. Штука в тім, що ви мусите зруйнувати цей картковий будинок в точно означений момент часу. До того він мусить стояти.

Я вже знав, де збирається бути Даннінг після полудня 5 жовтня 1958, і не бажав ризикувати, не хотів, щоб якась найдрібніша дрібка збила його з курсу. Навіть побіжна зустріч очима в «Ліхтарнику» могла спричинитися до цього. Можете пхекнути, можете назвати мене понадміру обачливим; ви можете сказати, що це вкрай малоймовірно, щоби такі дрібниці змінили хід подій. Але минуле делікатне, як крильце метелика. Або як будинок із гральних карт.

Я прибув до Деррі, щоб зруйнувати картковий будинок Френка Даннінга, але до потрібного моменту я мусив його оберігати.

 

 

Я побажав Чезу Фраті доброї ночі й повернувся до своєї квартири. Куплена заздалегідь пляшка каопектату стояла у шафці для медикаментів у ванній кімнаті, а новенька сувенірна подушка з вишитою на ній золотими нитками Колоною Деррі лежала на кухонному столі. З шухляди для столового наряддя я дістав ніж і акуратно розпоров подушку по діагоналі. Всередину вклав револьвер, глибоко зануривши його в набивку.

Я не був певен, що зможу заснути, але заснув, і то міцно. «Роби, що робити маєш, про решту Господь подбає», — одна з тих багатьох примовок, що Кристі їх була натягала з АА. Я не знаю, чи є Бог, чи нема — для Джейка Еппінга журі присяжних ще не дійшло згоди в цьому питанні, — але коли лягав у ліжко того вечора, я був цілком певен, що я старався і зробив усе можливе. Єдине, що можу зробити зараз, це виспатися, а решта подбає сама про себе.

 

 

Ніякого шлункового вірусу не вчепилося. Цього разу я прокинувся з першим світлом, заціпенілий від найстрашнішого з усіх, які тільки мав у житті, болю в голові. Це мігрень, вирішив я. Напевне я не знав, бо ніколи раніше її не мав. Навіть тьмяне ранкове світло перед очима викликало нудоту, що глухими важкими ударами перекочувалася в мені від зашийка до перенісся. З моїх очей струмили ідіотські сльози.

Я встав (хоч як це боляче було), начепив дешеві сонячні окуляри, які десь купив ще по дорозі в Деррі, і прийняв п’ять пігулок аспірину. Їх допомоги вистачило рівно на те, щоб одягнутися і влізти у плащ, який мені був потрібен: ранок видався холодним і сірим, збиралося на дощ. У певному сенсі це був плюс. Хтозна, чи я вижив би при сяйві сонця.

Варто було поголитися, але я цим знехтував; подумав, що стояння перед яскравим світлом — подвоєним у дзеркалі ванної — просто знищить мій мозок. Неможливо було собі уявити, як я перебуду цей день, отже, я й не намагався цього робити. «Один крок — один щабель» , — повторював я собі, повільно спускаючись сходами. Однією рукою я чіплявся за перила, у другій тримав сувенірну подушечку. Мабуть, скидався на переросле дитя з м’яким ведмедиком. «Один крок — один ща… »

Перила тріснули.

Якусь мить я валився вперед, у голові гуло, руки дико молотили в повітрі. Подушку я впустив (всередині неї брязнув револьвер) і шкрябонув нігтями по стіні над головою. В останню секунду перед тим, як я, ламаючи собі кістки, мусив покотитися додолу по сходах, мої пальці вчепилися в один зі старомодних стінних світильників, прикручених шурупами до тиньку. Канделябр відірвався, але електродріт утримався достатньо довго для того, щоб я встиг віднайти рівновагу.

Я сів на східець, упершись гудучою головою собі в коліна. Біль пульсував синхронно з гупанням відбійного молотка мого серця. Сповнені слізьми очі здавалися завеликими для моїх очниць. Я міг би сказати вам, що прагнув заповзти назад до квартири і про все забути, але це не було би правдою. Правда полягає в тім, що я прагнув померти прямо там, на сходах, і таким чином разом покінчити з усім. Існують люди, котрі переживають такий біль у голові не просто вряди-годи, а регулярно ? Якщо такі є, поможи їм Боже.

Одне лише могло змусити мене знову звестись на рівні, і я присилував свій стражденний мозок не тільки згадати, а й побачити те: раптом стирається обличчя Тугги Даннінга, коли він повзе в мій бік. А його волосся і шкіра бризкають вгору.

— Гаразд, — промовив я. — Гаразд, йо, окей.

Я підібрав сувенірну подушечку і, тремтливо шкутильгаючи, подолав решту сходів донизу. Я вийшов у хмарний день, що здався мені полуднем у Сахарі. Помацав ключі. Їх не виявилося. У правій передній кишені штанів, де їм належало лежати, знайшлася значного розміру діра. Минулого вечора її там не було, я майже не мав щодо цього сумніву. Роблячи маленькі, непевні кроки, я розвернувся назад. Ключі лежали на ґанку серед калюжки розсипаних монет. Нагинався я, кривлячись від ваги свинцевої кулі, що перекочувалася в моїй голові. Підібрав ключі і якось добрів до «Санлайнера». А коли спробував ввімкнути запалювання, мій до того безвідмовний «Форд» відмовився заводитись. Тільки соленоїд клацнув. І все.

До такого варіанта я був заздалегідь приготувався; до чого я не був готовий, так це тягти назад угору сходами свою затруєну голову. Ніколи в житті мені так гостро не сумувалося за моєю «Нокією». З нею я міг би зателефонувати, на вилазячи з-за керма, а потім тихо сидіти з заплющеними очима, чекати, поки під’їде Ренді Бейкер.

Сяк-так я видерся назад сходами, повз зламані перила й стінний канделябр, що звисав проти вирваного тиньку, мов мертва голова на зламаній шиї. На автостанції ніхто не відповідав — ще було рано, а до того ж неділя, — тому я набрав домашній номер Бейкера.

«Можливо, він мертвий, — думав я. — Інфаркт вразив серед ночі. Вбитий опірним минулим за співучасті непідсудного Джейка Еппінга».

Мій механік не був мертвим. Він відповів на другий гудок, заспаним голосом, а коли я повідомив йому, що в мене не заводиться машина, поставив мені цілком логічне запитання: «Звідки ви могли знати про це ще вчора?»

— Я добрий провидець, — сказав я. — Приїздіть сюди якомога швидше, гаразд? Вас чекає ще одна двадцятка, якщо змусите цю штуку працювати.

 

 

Коли він поставив на місце кабель акумулятора, який таємничим чином відпав уночі (можливо, в ту саму мить, що й діра у мене з’явилася в кишені штанів), а «Санлайнер» все одно не завівся, Бейкер перевірив контакти і знайшов їх буквально роз’їденими. У його великому зеленому ящику малися запасні, тож, коли вони встали на місце, моя колісниця з гарчанням ожила.

— Мабуть, це не моє діло, але єдине місце, куди вам варто було б поспішати, це назад до ліжка. Або до лікаря. Ви блідий, мов той привид.

— Це просто мігрень. Скоро все буде нормально. Давайте подивимося в багажнику. Я хочу перевірити запаску.

Ми перевірили. Запасне колесо спущене.

Я їхав услід за ним до «Тексако» вже крізь іще нещільну, але вперту мжичку. Зустрічні машини світили фарами, і навіть з моїми сонячними окулярами кожна їх пара, здавалося, просвердлює діри у мене в мозку. Бейкер відімкнув ремонтну секцію і спробував накачати мою запаску. Дарма. Колесо шипіло, випускаючи повітря крізь не менш як півдюжини таких крихітних тріщинок, що були ледь не як пори на людській шкірі.

— Ого, — здивувався він. — Ніколи такого не бачив. Мабуть, балон дефектний.

— Змонтуйте новий на диск, — сказав я.

Поки він цим займався, я обійшов станцію і став позаду неї. Нестерпним був звук компресора. Там я сперся на шлакоблочну стіну і задер угору обличчя, дозволяючи холодній мжичці обсідати мені розжарену шкіру. «Один крок за раз , — сказав собі я. — Один крок за раз».

Коли я намагався заплатити Ренді Бейкеру за колесо, він похитав головою.

— Ви вже видали мені половину моєї тижневої зарплатні. Хіба я собака, щоби ще щось хапати. Я лише боюся, щоб вас не знесло з дороги, чи ще щось. Невже там щось аж таке важливе?

— Родич хворий.

— Ви самі хворий, чоловіче.

Заперечити я не мав чим.

 

 

Я їхав з міста дорогою № 7, пригальмовуючи на кожному перехресті, щоб подивитися в обидва боки, незважаючи на те, мав я наразі перевагу чи ні. Метод виявився вельми корисним, бо на перехресті 7-ї дороги та Старого Деррійського шляху з верхом навантажений щебенем самоскид прогуркотів просто на червоне світло. Якби я, попри зелений сигнал світлофора, не призупинився, мій «Форд» ущент рознесло б. А я всередині нього перетворився б на біфштекс. Я наліг на клаксон, попри біль у моїй голові, але водій самоскида не звернув на це уваги. Він сидів, мов той зомбі, за кермом.

«Я абсолютно не здатен цього зробити» , — подумалося мені. Але якщо я не зможу зупинити Френка Даннінга, як я можу плекати хоча б якусь надію зупинити Освальда? Який сенс, врешті-решт, мені тоді їхати до Техасу?

Втім, зовсім не це спонукало мене рухатись далі. Думка про Туггу робила це. Не кажучи вже про інших трьох дітей. Я вже був урятував їх один раз. Якщо не врятую їх знову, хіба зможу позбавитись думки, що я взяв участь у їхньому мордуванні, попросту ввімкнувши нове перевстановлення?

Наблизившись до Деррійського драйв-іна, я завернув на гравійну алею, що вела до ветхої будочки каси. Обабіч алеї вишикувались декоративні сосонки. Я зупинився під їх прикриттям, вимкнув двигун і хотів вилізти з машини. Не зміг. Дверцята не відкривалися. Кілька разів я штовхав їх плечем, а вони ніяк, і лише потім я зауважив, що опущена засувка, хоча це відбувалося задовго до ери автомобілів з автоматичним замиканням дверей, а сам я їх точно не замикав. Я потягнув засувку. Вона не подалася. Я її хитав. Вона не бажала йти вгору. Я покрутив важіль відкривання вікна, вихилився і якось спромігся встромити ключ у щілину замка, розташовану під хромованим ґудзем для великого пальця на дверній ручці. Цього разу засувка підскочила. Я виліз, а потім простягнув руку по сувенірну подушку.

«Опір є пропорційним тим змінам, що за кожною конкретною дією мусять відбутися в майбутньому» , — прорікав я Елу з найкращою з усіх, які лишень тільки мав, педагогічно-менторською інтонацією, і так воно й є. Але я тоді жодного уявлення не мав, чого це коштує особистості. Натомість тепер мав.

Я повільно вирушив по дорозі № 7, комір піднято проти дощу, капелюх натягнуто низько, на самісінькі вуха. Коли над’їжджали машини — вони траплялись нечасто, — я зникав за деревами, що росли вздовж мого краю дороги. Пригадується, ніби я пару разів брався руками за скроні, щоб упевнитися, що голова в мене не пухне. Відчуття в ній було саме таке.

Нарешті дерева залишились позаду. Натомість з’явилася кам’яна стіна. Поза цією огорожею лежали акуратно доглянуті, хвилясті пагорби, поцятковані обелісками й монументами. Я прийшов до цвинтаря Лонгв’ю. Я зійшов на пагорб, і ось вона там, ятка з квітами по той бік дороги. Закрита віконницями, темна. По вікендах зазвичай багато людей приїздять відвідати своїх померлих, але в таку погоду, як зараз, не може бути жвавого бізнесу, отже, я припустив, що літня леді, котра займається яткою, дозволила собі трохи довше поспати. Хоча пізніше вона відкриється, я вже це бачив на власні очі.

Я виліз на стіну, очікуючи, що вона піді мною завалиться, але та встояла. І щойно я опинився власне на Лонгв’ю, трапилось чудо: почав стишатися біль у голові. Я сів на чийсь намогильний камінь під похиленим в’язом, заплющив очі і прислухався до рівня болю. Те, що було верещало на позначці 10 — можливо, навіть підкручувалося до 11, як на підсилювачах у «Spinal Tap», — знизилося до позначки 8[280].

— Здається, я прорвався, Еле, — промовив я. — Гадаю, я таки втрапив у потойбіччя.

Проте рухався я обережно, готовий до нових трюків — падаючих дерев, лютих грабіжників могил, можливо, навіть до палаючого метеора. Нічого такого не трапилось. Коли я досяг подвійної могили з написами АЛТЕА ПІРС ДАННІНГ та ДЖЕЙМС АЛЛЕН ДАННІНГ, рівень болю в моїй голові опустився до рисочки 5.

Я роззирнувся на місці й побачив усипальню з викарбуваним на рожевому граніті знайомим іменем: ТРЕКЕР. Я підійшов і взявся за хвіртку. У 2011-му вона виявилась би замкнутою, але ж зараз був 1958 рік і хвіртка легко відчинилась… хоча й з пронизливим плачем заіржавілих завіс, немов у якомусь фільмі жахів.

Я увійшов за огорожу, прориваючись ступнями крізь замети старого крихкого листя. Перед фасадом усипальні стояла кам’яна лава для благочестивих дум; а по боках містилися камери схову решток Трекерів, що сягали 1831 року. Згідно з мідною табличкою на найдавнішій крипті, там лежали кістки мосьє Жана-Поля Треше.

Я заплющив очі.

Ліг на медитаційну лаву і задрімав.

Заснув.

Коли я прокинувся, було вже близько полудня. Я підійшов до хвіртки усипальні Трекерів, щоб чекати там на Даннінга… точно, як Освальд за п’ять років відтепер, безсумнівно чекатиме на автомобільний кортеж Кеннеді в своєму стрілецькому сховку на шостому поверсі Техаського сховища шкільних підручників.

Біль у голові зовсім ущух.

 

 

«Понтіак» Даннінга з’явився майже в той самий час, як Ред Шейндінст забезпечив «Відчайдухам Мілвокі» переможну пробіжку[281]. Даннінг припаркувався на найближчій бічній алеї, виліз, підняв комір, а потім, обернувшись назад до машини, нагнувся по кошики з квітами. З кошиком у кожній руці він спустився пагорбом до могил своїх батьків.

Тепер, коли настав час, я почувався цілком у порядку. Я прорвався по інший бік того, чим воно там не було, що намагалося мене спинити. Сувенірна подушечка ховалася в мене під плащем. З моєю рукою всередині неї. Мокра трава приглушувала мої кроки. Жодне сонце не відкидало з мене тіні. Він не підозрював, що я за спиною в нього, поки я не промовив його імені. Лиш тоді він обернувся.

— Коли я відвідую тут рідних, я не потребую компанії, — промовив він. — Хто ви збіса такий, до речі? І що це таке? — Він дивився на подушечку, яку я вже дістав. Вона сиділа на мені, мов рукавичка.

Я попустився лише до відповіді на перше запитання:

— Моє ім’я Джейк Еппінг. Я прийшов сюди, щоб про дещо спитати у вас.

— То питайте і залиште мене самого.

З крисів його капелюха капотів дощ. З мого теж.

— Яка річ є найважливішою в житті, Даннінгу?

— Що?

— Для чоловіка, маю на увазі.

— Ви що, юродивий? Навіщо, до речі, ця подушка?

— Потіште мене. Дайте відповідь.

Він стенув плечима.

— Його родина, я гадаю.

— Я теж так думаю, — промовив я і двічі натиснув гачок. Перший постріл прозвучав приглушеним «гуп», наче хтось вибивалкою вдарив по килиму. Другий був трохи гучнішим. Я гадав, що подушка займеться вогнем — бачив таке у «Хрещеному батьку-2», — але вона тільки ледь затліла. Даннінг перекинувся, ламаючи кошик з квітами, який він уже було встиг поставити на могилу свого батька. Я опустився на одне коліно, видавлюючи воду з намоклої землі, приставив вирваний край подушки йому до скроні і вистрелив знову. Просто для певності.

 

 

Я затягнув Даннінга до усипальні Трекерів і кинув обпалену подушку йому на обличчя. Йдучи звідти, я побачив пару автомобілів, що повільно рухалися кладовищем, кілька людей стояли під парасольками біля могил, але ніхто не звернув уваги на мене. Я без поспіху пішов у бік кам’яної стіни, вряди-годи затримуючись, щоб поглянути на могильну плиту або монумент. Щойно мене приховали дерева, я підтюпцем побіг до свого «Форда». Почувши наближення машини, я зникав за деревами. Під час одної з таких ретирад я поховав револьвер під футовим шаром землі й листя. «Санлайнер» неторканий чекав мене там, де я його залишив, і завівся з першого оберту. Я повернувся у свою квартиру й дослухав закінчення бейсбольної гри. Ну, трішки поплакав, гадаю. То були сльози полегшення, не каяття. Неважливо, що відбулося зі мною, головне родина Даннінгів була в безпеці.

Тієї ночі я спав, мов немовля.

 

 

У понеділковому номері «Деррі Дейлі Ньюз» було багато про Світову серію, включно з гарною фотографією, на якій Шейндінст у переможній пробіжці поковзом втрапляє на домашню базу після похибки Тоні Кубека[282]. Ред Барбер писав у своїй колонці, що Бомберам з Бронксу гаплик[283]. «Вони спеклися, встроміть у них виделку й переконаєтеся. „Янкі“ мертві, хай живуть „Янкі“».

Робочий тиждень у Деррі почався без будь-якої згадки про Френка Даннінга, натомість у вівторок він став героєм першої шпальти, де він щирився з фотографії тією своєю доброю сердечною усмішкою «леді-люблять-мене». Де було достеменно зафіксовано той його диявольський вогник в очах (як у Джорджа Клуні[284]).