Розділ 13

 

 

 

18 травня 1961 року, сьома година сорок п’ять хвилин вечора. Світло довгих техаських сутінків простягнулося через моє заднє подвір’я. Вікно відчинене, й фіранки тріпотять на легкому вітерці. По радіо Трой Шондел співає «Цього разу ми дійсно розлучаємось»[355]. Я сиджу в кімнаті, яка в цьому будиночку слугувала другою спальнею, а тепер стала моїм кабінетом. Стіл колись списаний з середньої школи. Одна ніжка в нього трішки закоротка, довелося її підкласти. Друкарська машинка «Вебстер», портативна. Я сидів і вичитував перші сто п’ятдесят з чимсь сторінок мого роману «Місце вбивства», взявшись за це насамперед тому, що Мімі Коркоран не переставала докучати мені проханнями, щоб я дав їй його почитати, а Мімі, як мені відкрилося, була того сорту особистістю, якій, нехай із вибаченнями, відмовляти можна, проте аж ніяк не безкінечно. Насправді робота йшла добре. Ще під час першої правки для мене не становило проблеми переробити Деррі на Досон, а Досон перероблювати на Даллас виявилося навіть легше. Я за це взявся лише тому, що робота з текстом допоможе підтримати мою легенду, коли я врешті дозволю Мімі прочитати роман, але тепер ці правки й мені самому почали здаватися значущими й необхідними. Здавалося, що цій книзі від самого початку бажалося бути написаною про Даллас.

Пролунав дзвінок у двері. Я поклав на рукопис прес-пап’є, щоб не розлетілися аркуші, і пішов подивитися, хто там до мене з візитом. Все це я пам’ятаю дуже ясно: танцюючі фіранки, гладенький річковий камінь у ролі прес-пап’є. По радіо грає «Цього разу», довге світло техаського надвечір’я, яке я вже встиг полюбити. Я мушу це пам’ятати. Це ж тоді я перестав жити в минулому, а почав просто жити.

Я відчинив двері, за ними стояв Майкл Косло.

— Я не можу, містере Емберсон, — рюмсав він. — Я просто не можу.

— Гаразд, Майкле, заходь, — сказав я. — Давай про це поговоримо.

 

 

Я не здивувався, побачивши його. Перш ніж втекти до Епохи Всезагального Куріння, я п’ять років керував театром у Лізбонській середній школі і за той час достатньо надивився випадків сценобоязні. Режисерувати акторів-підлітків — це немов жонглювати банками з нітрогліцерином: хвилююче й небезпечно. Я бачив, як дівчата з чудовою пам’яттю, котрі абсолютно природно грали на репетиціях, раптом стають примороженими на сцені; я бачив недолугих хлопчиків-коротунів, котрі розквітають, ледь не підростаючи на фут, з першою вимовленою ними реплікою, на яку радісно відгукнувся зал. Під моєю режисерською орудою бували наполегливі трудяги, вряди-годи траплялася дитина з іскрою таланту. Але ніколи ще я не мав такого актора, як Майк Косло. Підозрюю, що існують середні школи й факультети в коледжах, де все життя ставлять театральні вистави, працюють з акторами, але ніхто й ніколи не мав там такого хлопця, як він.

Мімі Коркоран і насправді правила Денголмською консолідованою середньою школою, і це саме вона улестила мене взятися за постановку спектаклю силами учнів середніх і старших класів, коли викладача математики Елфі Нортона, котрий займався цим багато років, було діагностовано на гострий мієлолейкоз і він переїхав на лікування до Х’юстона. Я намагався відмовитися, аргументуючи це тим, що все ще займаюся дослідженнями в Далласі, але взимку і ранньої весни 1961 року я туди наїжджав не вельми часто. Мімі про це знала, бо, коли б Дік не потребував підміни на уроки літератури в той період навчального року, я завжди був доступний. А щодо Далласа, то я поки що тримався очікувальної тактики. Лі все ще перебував у Мінську, де невдовзі мав одружитися з Мариною Прусаковою, дівчиною в червоній сукні й білих туфлях.

— У вас повно вільного часу, — сказала Мімі. При цім вперши руки у свої неіснуючі стегна: того дня вона цілком перебувала в настрої «полонених не беремо». — І вам за це заплатять .

— О, так, — відповів я. — Ми це з’ясовували з Діком. П’ятдесят баксів. Затусуюся на всю губу у трубу.

— Як це?

— Не звертайте уваги, Мімі. На даний час у мене все гаразд з грошима. Може, ми на цьому й зупинимось?

Ні. Ніяких «може». Міз Мімі була бульдозером у людській подобі, і якщо натикалася на нібито непохитний об’єкт, вона просто опускала свій ніж-відвал і додавала обертів двигуну. Без мого втручання, сказала вона, за всю історію їхньої школи вперше не відбудеться вистави. Батьки будуть розчаровані. Шкільна рада буде розчарована. «І, — додала вона, суплячи брови, — я зневірюся ».

— Господь простить вам зневіру, міз Мімі, — сказав я. — Але послухайте. Якщо ви дозволите мені самому вибрати п’єсу — що-небудь таке, не дуже неоднозначне, обіцяю — я за це візьмуся.

Похмурість Мімі Коркоран розчинилася в тій сяючій посмішці, котра завжди перетворювала Діка Сімонса на казанок ось-ось закипаючої вівсянки (що, пристрасно кажучи, не було аж надто значною трансформацією).

— Прекрасно! Хтозна, можливо, вам пощастить знайти блискучого лицедія, що невпізнаним ходить нашими коридорами.

— Авжеж, — кивнув я, — в свинячий голос[356].

Проте — життя це ще той жарт — я дійсно знайшов блискучого драматичного актора. Абсолютно природного. І ось тепер, напередодні нашої прем’єри, після якої мусить відбутися ще три спектаклі, він сидить у моїй вітальні, займаючи ледь не весь диван (що покірно угнувся під його двома сотнями й сімдесятьма фунтами ваги), і ридає ридма, як дурненький[357]. Майк Косло. Відомий також, як Ленні Малюк у зробленій Джорджем Емберсоном для шкільного рівня адаптації твору Джона Стейнбека «Про мишей і людей» [358].

Тобто це якщо я зумію його умовити вийти завтра на сцену.

 

 

Я подумав, чи не дати йому кілька серветок клінекс, але вирішив, що вони тут не зарадять. Натомість дістав на кухні з шухляди рушник для витирання посуду. Він витер обличчя, сяк-так опанував себе, а потім безутішно подивився на мене. Очі мав червоні й вогкі. Він не почав плакати перед моїми дверима; виглядало на те, ніби це в нього триває всю другу половину дня.

— Окей, Майку. Поясни мені все толком.

— Всі в команді з мене сміються, містере Емберсон. Тренер почав називати мене Кларком Ґейблом[359]— це було на весняному пікніку Лев’ячого прайда — і тепер геть усі так мене кличуть. Навіть Джимі. — На увазі мався Джим Ла-Дью, супер-форсований квотербек команди й кращий друг Майка.

Мене не здивувала поведінка тренера Бормана, то був прозаїчний, навіжено відданий своїй справі чоловік, котрий не терпів, коли хтось заступав на його територію, неважливо, було це під час сезону чи поза ним. А Майка обзивали й гірше; чергуючи в коридорах, я чув, як його кликали Заробітчанином Майком, Тарзаном і Ґодзилою. Він відбивався від прізвиськ сміхом. Така смішлива, навіть неуважна реакція на глузування й кпини може бути найціннішим додатком до зросту й загальних розмірів, яким обдаровуються величезні хлопці, а я біля Майка з його висотою далеко за два метри й вагою 270 фунтів виглядав, як той Мікі Руні[360].

У футбольній команді «Левів» була лише одна зірка, і нею був Джим Ла-Дью — хіба не він мав власний білборд на перехресті шосе № 77 й дороги № 109? Але якщо й був гравець, котрий забезпечував можливість Джимові бути зіркою, то це саме Майк Косло, котрий запланував собі, щойно закінчиться шкільний сезон, вступити до Техаського університету A & M. Ла-Дью ж збирався потрапити до ударної групи Бамської «Кармазинової хвилі» (про що завжди були раді вам доповісти як він сам, так і його батько)[361], але якби хтось попрохав мене вибрати з цих двох того, хто має більші шанси вийти у профі, власні гроші я поставив би на Майка. Джим мені подобався, але разом з тим мені повсякчас задавалося, що в нього або травма коліна ось-ось станеться, або вивих плеча. З іншого боку, Майк з його будовою, схоже, більше був готовий до довготермінової праці.

— Що каже Боббі Джилл?

Майк і Боббі Джилл Оллнат ходили практично стегно до стегна, наче зрощені. Розкішна дівчина? Гаразд. Білявка? Гаразд. Чирлідерка? Чи варто питатися?

Він розплився в усмішці.

— Боббі Джилл за мене на тисячу процентів. Каже, щоб я узяв себе в руки, щоби перестав звертати увагу на тих хлопців, що козу навкруг мене водять.

— Слова розсудливої юної леді.

— Йо, вона абсолютно найкраща.

— До речі, я підозрюю, що всі ті клички — зовсім не те, що тебе бентежить. — А коли він не відповів: — Майку? Не мовчи.

— Я вийду на сцену перед усіма тими людьми і буду там клеїти з себе дурника. Це Джимі так мені сказав.

— Джимі — пекельний квотербек, до того ж я знаю, які ви з ним друзі, але коли йдеться про акторство, він не відрізнить лайна від цукерки. — Майк лупнув очима. У 1961 році незвично було почути слово «лайно» від учителя, навіть якби той мав його повний рот. Але ж, звісно, я був усього лиш підмінним викладачем і це мене певною мірою робило вільнішим. — Гадаю, ти сам це розумієш. Як то кажуть у цих краях: ти можеш вагатися, але це не значить, ніби ти дурень.

— А люди вважають, що я ним і є, — промовив він тихо. — А ще я трієчник. Може, ви не знаєте цього, може, підмінним не показують особові справи учнів, але я справді круглий трієчник.

— Я спеціально переглянув твої академічні дані після другого тижня репетицій, коли побачив, що ти можеш творити на сцені. Ти трієчник, тому що ти футболіст, всі припускають, що ти й мусиш бути трієчником. Це частина етосу.

— Чого?

— Це зрозуміло з контексту, а ладити з себе дурників залиш своїм приятелям. Не кажучи вже про тренера Бормана, котрий, либонь, мусить шнурок на своєму свистку зав’язувати, щоб не помилитися, з якого боку в нього дути.

Майк загиготів, попри свої очі червоні і все таке.

— Послухай мене. Люди автоматично вважають усіх таких, як ти, велетнів тупуватими. Доведи мені, що я неправий, якщо бажаєш; судячи з того, що я чув, ти ходиш в такому тілі відтоді, як тобі виповнилося дванадцять, тож сам мусиш знати.

Він не став мені щось доводити. Натомість сказав:

— Всі в команді пробувалися на Ленні. Заради жарту. То, типу, такий був розиграш, — і тут же він поспішив додати: — Нічого такого проти вас, містере Е. Всім у команді ви подобаєтеся. Навіть тренеру ви подобаєтеся.

Гравці дійсно стадом носорогів були вломилися на проби, налякавши до оніміння більш академічно успішних кандидатів, і всі заявляли, що бажають попробуватися на роль великого тупого друга Джорджа Мілтона[362]. Звісно, то був жарт, але читання Майком слів Ленні виявилося найвіддаленішою від забавок річчю в світі. То було збіса найправдивіше одкровення. Я б скористався електрошокером для худоби, щоби затримати його в тій кімнаті, якби постала така потреба, але, звісно, потреби в таких екстраординарних заходах не виникло. Хочете взнати, що найкраще в учительстві? Бачити той момент, коли дитина відкриває в собі той чи інший дар. Нема в світі рівного цьому відчуттю. Майк знав, що друзі по команді глузуватимуть з нього, але пропри це він узявся за роль.

І тренеру Борману це, звісно, не сподобалося. Тренерам Борманам всього світу завжди таке не подобається. Проте в цьому випадку він мало що міг вдіяти, особливо з Мімі Коркоран на моєму боці. Ясно, що він не міг заявити, ніби у квітні й травні Майк потрібен на футбольних тренуваннях. Отже, йому залишалося лише кликати свого кращого лайнмена[363]Кларком Ґейблом. Є такі парубки, котрі не здатні позбавитись уявлення, що акторство — це заняття тільки для дівчат та збоченців, котрим, типу, хотілося б бути дівчатами. Ґейвін Борман належав саме до таких парубків. На щоквітневій пивній вечірці у Дона Хегарті в День дурня він почав мені скиглити, що я «вкладаю непотрібні ідеї до голови цього здорового вайла».

Я відповів йому, що він має право думати, як йому заманеться; таке право має будь-хто, включно з гівнюками. І пішов геть, залишивши його стояти з паперовим стаканом у руці й розгубленим виразом на обличчі. Тренери Бормани всього світу також звикли досягати своїх цілей за допомогою своєрідних жартівливих залякувань, і він не міг зрозуміти, чому це не подіяло на якогось дрібного позаштатника, котрий в останню хвилину зайняв режисерську посаду замість Елфі Нортона. Навряд чи я зміг би пояснити Борману, що розстріл бодай одного чоловіка заради того, щоб не дозволити йому замордувати власну дружину й дітей, має здатність змінювати стрільця.

В принципі, тренер не мав ніяких шансів. Я задіяв у виставі й кількох інших футболістів у дрібних ролях мешканців містечка, але Майка я побачив у ролі Ленні в ту саму мить, коли він розкрив рота й промовив: «Я пам’ятаю про кроликів, Джордже!»

Він ставав Ленні. Він заволодівав не лише вашими очима — бо був аж таким збіса здоровезним, — але й серцем у ваших грудях. Ви забували про все, як ото люди забували про свої щоденні справи, коли Джим Ла-Дью відступав, щоб послати пас. Нехай Майк був збудований таким, щоб у блаженному невіданні трощити захисну лінію супротивників, але створеним він був — Господом, якщо є така божественна сутність, або перетасуванням колоди генетичних карт, якщо такої нема — щоби самому зникати на сцені, втілюючись у когось іншого.

— То був розиграш для всіх, окрім тебе, — сказав я.

— Для мене теж. Спочатку.

— Бо спочатку ти сам не знав.

— Еге ж. Не знав.

Здоровило. Ледь не пошепки. Він похилив голову, бо знову виступили сльози, яких він не хотів, щоб я в нього бачив. Борман обзивав його Кларком Ґейблом і, якби я зробив тренеру зауваження, він відповів би, що це всього лиш жарт. Розиграш. Присмішка. Так, ніби не розумів, що решта команди підхоплять і діставатимуть цим хлопця. Так, ніби не розумів, що це лайно ранитиме Майка так, як його ніколи не поранить прізвисько Заробітчанин Майк. Чому люди роблять таке талановитим людям? Що це, ревнощі? Страх? Либонь, і те, й інше. Але цей хлопець мав щастя розуміти, наскільки він добрий актор. І обидва ми розуміли, що не в тренері Бормані головна проблема. Єдиним, хто міг завадити Майку вийти завтра ввечері на сцену, був сам Майк.

— Ти грав у футбол перед удев’ятеро більшими натовпами людей, ніж завтра їх сидітиме в аудиторії. Чорт забирай, коли ви, хлопці, їздили у Даллас на регіональні ігри минулого листопада, ти виступав на очах десяти чи дванадцяти тисяч глядачів. І зовсім не дружніх.

— Футбол — то інше. Ми вибігаємо на поле всі в однаковій формі й у шоломах. Люди нас відрізняють тільки за номерами. Ми всі заодно…

— Майку, разом з тобою у виставі ще дев’ятеро акторів, і це не рахуючи мешканців містечка, котрих я вписав до п’єси, аби лиш чимось зайняти твоїх футбольних друзів. Це теж, до речі, свого роду команда.

— Це не те.

— Можливо, не зовсім те. Але одна річ є такою самою — якщо ти їх зрадиш, все розвалиться на лайно, програють усі. Актори, технічна група, дівчата з Пеп-клубу[364], котрі займалися рекламою, і всі люди, що збираються побачити виставу, дехто з них поприїжджають зі своїх ранчо за п’ятдесят миль звідси. Не кажучи вже про мене. Я також втрачу.

— Ну, я гадаю, мабуть, так, — промовив він. Дивився він при цьому на свої ступні, а які ж то ген-ген величезні були ступні.

— Я пережив би втрату Сліма або Керлі[365]; просто послав би когось із книжкою скоренько вивчити роль. Гадаю, я навіть пережив би втрату дружини Керлі…

— Хотілося б, аби Сенді працювала трішки краще, — зауважив Майк. — Вона гарна, як та лялечка, але якщо коли й промовить свою ремарку вчасно, то лише випадково.

Я дозволив собі потай внутрішньо усміхнутись. З’явилася обережна віра, що все може піти нормально.

— Чого я не можу пережити — чого не переживе вистава — це втрати тебе або Вінса Нолза.

Вінс Нолз грав Джорджа, супутника в мандрах і друга Ленні, ба насправді ми могли б і пережити його втрату, якби він підхопив грип або скрутив собі в’язи в дорожній аварії (така можливість завжди була, зважаючи на те, як він ганяв фермерським пікапом свого батька). Я б сам став на місце Вінса, якби до такого дійшло, хоча я й надто великий для цієї ролі, натомість мені не треба її виучувати. Після шести тижнів репетицій я вже обходився без книжки, як і будь-хто з моїх акторів. Деякі ролі знав навіть краще. Але я не міг замінити Майка. Ніхто його не зміг би замінити з наявною комбінацією його розмірів і таланту. Він був стрижнем усього спектаклю.

— Що, як я з’їбуся? — запитав він і зразу ж, почувши, що щойно промовив, ляснув собі долонею по губах.

Я сів на диван поряд з ним. Місця там було мало, проте я якось примостився. Тоді я не думав ані про Джона Кеннеді, ані про Ела Темплтона, ані про Френка Даннінга, ані про той світ, з якого потрапив сюди. В ту мить я не думав ні про що, окрім цього величезного хлопця… і моєї вистави. Бо в якийсь момент вона стала моєю так само, як весь цей колишній час з його спареними телефонними лініями й дешевим бензином тепер став моїм. У ту мить я більше переймався «Мишами і людьми» , аніж Лі Гарві Освальдом.

Але ще більше я переймався Майком.

Я прибрав його долоню з губ. Поклав її йому на коліно. Свої руки поклав йому на плечі. Подивився йому в очі.

— Слухай сюди, — промовив я. — Ти мене слухаєш?

— Йо-сер.

— Ти не з’їбешся. Повтори.

— Я…

— Кажи .

— Я не з’їбуся.

— Ти зробиш інше, ти їх приголомшиш. Я тобі це обіцяю, Майку, — проказав я, сильніше стискаючи його плечі. Відчуття було, ніби намагаєшся занурити пальці в камінь. Цей хлопець міг підхопити мене й переламати собі об коліно, але він тільки сидів, дивився парою очей, смиренних, повних надії і залишків сліз. — Ти чуєш мене? Я обіцяю.

 

 

Сцена була острівцем світла, далі лежало озеро темряви, де сиділа публіка. Джордж з Ленні стояли на березі уявної ріки. Інших чоловіків було відіслано геть, але вони повернуться, і то невдовзі; якщо цей великий, з примарною усмішкою парубок-гора в комбінезоні має померти з достоїнством, Джордж заопікується цим сам.

— Джордже? А куди вони пішли?

Праворуч від мене сиділа Мімі Коркоран. У якийсь момент вона взяла мою руку і тепер стискала її. Дужче, дужче, дужче. Ми сиділи на першому ряді. Поруч з нею, з іншого боку, з напіввідкритим ротом на сцену дивився Дік Сімонс. То був вираз обличчя фермера, котрий побачив динозавра, що пасеться на його дальнім полі.

— На полювання. Вони пішли полювати. Сіддай, Ленні.

Вінсу Нолзу ніколи не стати актором — радше за все, йому світить стати продавцем філії компанії «Крайслер-Додж» у Джоді, як його батько, — але сильна вистава може відразу підняти рівень гри всіх акторів, і саме це трапилося того вечора. Вінс, котрий на репетиціях тільки пару разів був сягнув найнижчого рівня достовірності (здебільшого завдяки своєму виснаженому, інтелігентському обличчю стейнбеківського Джорджа Мілтона), але зараз він чимсь заразився від Майка. Раптом, десь посеред першої дії, він, здається, усвідомив, що це значить — блукати по життю з єдиним другом, таким, як Ленні, і він утрапив у роль. Тепер, побачивши, як він зсунув на потилицю старий фетровий капелюх, я подумав, що Вінс схожий на Генрі Фонду в «Гронах гніву» [366].

— Джордже!

— Га?

— Ти не збираєшся завдати мені прочуханки?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти знаєш, Джордже. — Усміхається. Того ґатунку усмішкою, що каже: «Йо, я знаю, що я йолоп, але ми обоє знаємо, що я не маю на це ради» . Сидить на березі уявної річки. Знімає з себе бриля, шпурляє його вбік, куйовдить своє коротке біляве волосся. Говорить голосом Джорджа. Майк вловив ці інтонації вже на першій репетиції, без жодної допомоги з мого боку. — Якби я був один, я міг би жити так легко. Я б знайшов собі роботу і не мав більше ніякого клопоту. — Знов повертається до свого голосу… чи радше до голосу Ленні. — Я можу піти геть. Я можу піти просто в гори і знайти собі печеру, якщо я тобі не потрібен.

Вінс Нолз був понурив голову, а тепер, коли він її підвів і промовив свої наступні слова, голос його звучав непевно, він затинався. Це було те відтворення жалю, якого він ніколи не міг добитися, навіть під час найвдаліших репетицій.

— Ні, Ленні, я хочу, щоб ти залишився тут, зі мною.

— Тоді скажи мені, як ти це казав раніше! Про інших хлопців і про нас!

Саме тоді я й почув перший схлип у залі. За цим прозвучав другий. Потім третій. Такого я не очікував, ні, навіть у найфантастичніших мріях не очікував. Мороз перебіг мені поза плечима, я скрадливо поглянув на Мімі. Вона не плакала поки що, але вологість в її очах підказала мені, що скоро почне. Так, навіть вона — така стара, міцна бейбі, якою вона була.

Джордж завагався, потім взяв Ленні за руку, жест, якого він ніколи б не зробив на репетиціях. «Це манери гоміків» , — сказав би він.

— Хлопці, як ми… Ленні, хлопці, як ми, ніколи не мають родин. Вони не мають нікого, кому б до них було небайдуже. — Вільною рукою намацує бутафорський пістолет, схований в нього під піджаком. Наполовину його витягає. Ховає знову. Потім, укріпившись духом, знов дістає. Тримає його в себе біля ноги.

— Але це не про нас, Джордже! Не про нас! Хіба це не так?

Майк зник. Сцена зникла. Тепер там були тільки ці двоє, і на той час, коли Ленні просив Джорджа розказати йому про їхнє маленьке ранчо, про кроликів, про життя з плодів землі, рюмсала вголос уже половина залу. Вінс плакав так гірко, що заледве зумів проговорити свої останні слова, кажучи бідному дурненькому Ленні, щоб той дивився туди, вдалечінь, що ранчо, на якому вони будуть жити, там. Якщо він видивлятиметься достатньо пильно, він зможе його побачити.

Сцена повільно занурювалася в повну темряву, цього разу Сінді Мак-Комас керувала освітленням ідеально. Берді Джеймісон, шкільний сторож, вистрелив холостим набоєм. Якась жінка в залі коротко скрикнула. Такого ґатунку реакції зазвичай супроводжуються нервовим сміхом, але цього вечора лунали тільки схлипи сидячих на стільцях людей. А в іншому сенсі тиша. Вона тривала десять секунд. Ну, може, п’ять. Скільки б вона не тривала, мені це здалося вічністю. А потім вибухнули аплодисменти. То був найкращий грім з усіх чутих мною в житті. Загорілося світло в залі. Вся аудиторія стояла. Перші два ряди займали викладачі, і мені впав до ока тренер Борман. Бодай мені згинути, якщо він теж не плакав.

За два ряди позаду, де разом сиділи всі шкільні спортсмени, ляскав себе по кульшах Ла-Дью.

— Ти потрясний, Косло! — заволав він.

Це викликало схвальні вигуки й сміх.

Трупа почала виходити на поклони: спершу футболісти-мешканці містечка, потім Керлі й дружина Керлі, далі Кенді зі Слімом і рештою фермерських наймитів. Аплодисменти почали трішки пригасати, але тут вийшов Вінс, щасливий, сяючий, і щоки в нього теж були ще мокрими. Майк Косло, човгаючи ступнями, наче в замішанні, вийшов останнім і, почувши, як викрикнула «Браво!» Мімі, почав її шукати очима в кумедному здивуванні.

Цей викрик підхопили інші, і скоро вже весь зал скандував:

— Браво! Браво!

Браво! Майк уклонився, махнувши своїй брилем так низько, що той промів по сцені. Випростався він уже усміхненим. Втім, то було дещо більше за просто усмішку; його обличчя було позначено тим щастям, що зарезервоване лише для осіб, котрим врешті даровано привілей сягнути самісінької вершини.

А тоді він закричав:

— Містере Емберсон! Піднімайтесь сюди, містере Емберсон!

Трупа взялася скандувати:

— Режисер! Режисер!

— Не гасіть овацію, — пробурчала поряд зі мною Мімі. — Йдіть, піднімайтеся туди, ви, бовдуре!

Тож я так і зробив, і аплодисменти загриміли знову. Майк обхопив мене, обняв і підважив, аж мої ступні відірвалися від підлоги, а потім знов мене поставив і здорово чмокнув у щоку. Всі розсміялися, включно зі мною. Ми всі вхопилися за руки, підняли їх до залу і вклонилися. Я слухав аплодисменти, і в той же час мені навернулася одна думка, від якої потьмарилося на душі. А в Мінську молодята зараз. Якраз дев’ятнадцять днів відтоді, як Лі з Мариною стали чоловіком і дружиною.

 

 

За три тижні перед тим, як школі закритися на літо, я поїхав у Даллас, щоби зробити кілька фотознімків тих трьох квартир, де мешкатимуть разом Лі з Мариною. Знімав я маленьким «Міноксом»[367], тримаючи його в долоні так, щоб об’єктив проглядав між моїми двома розсунутими пальцями. Я почувався смішним — схожим більше на закутаного в плащ карикатурного персонажа з коміксу «Шпигун проти шпигуна» в журналі «Скажений» [368], аніж на Джеймса Бонда, — але я вже був навчений обережно ставитися до таких станів.

Повернувшись додому, я побачив припаркований біля бордюру небесно-блакитний «Неш»[369]Мімі Коркоран і її саму, вона якраз прослизала за його кермо. Побачивши мене, вона знову вилізла. Лице її напружилось у миттєвій гримасі — чи то болю, чи то зусилля, — але на під’їзну алею вона вже ступила зі своєю звичайною сухою усмішкою. Так, ніби я її чимсь здивував, проте в гарному сенсі. У руках вона тримала пухкий манільський конверт, у якому містилися сто п’ятдесят сторінок «Місця вбивства» . Я врешті піддався її домаганням… але ж то трапилося лише напередодні.

— Текст вам або страшенно сподобався, або ви не просунулися далі десятої сторінки, — промовив я, приймаючи конверт. — Де я вгадав?

Усмішка її, окрім того що відбивала подив, тепер здавалася ще й загадковою.

— Як і більшість бібліотекарів, я читаю швидко. Можемо ми зайти в дім, щоби про це поговорити? Ще навіть не середина червня, а вже так спекотно.

А таки так, вона спітніла, чого я раніше ніколи не бачив. А ще здавалося, ніби вона схудла. Не вельми добре як для леді, котра не мала жодного зайвого фунта ваги.

Сидячи у моїй вітальні з великими склянками кави з льодом — я в кріслі, вона на дивані, — Мімі викладала свої враження.

— Я розкошувала, читаючи той шматок, де йдеться про вбивцю, одягненого клоуном. Назвіть мене зіпсутою, але я отримувала задоволення аж до мурашок по тілу.

— Якщо ви зіпсуті, то й я теж.

Вона посміхнулась.

— Я певна, ви знайдете собі видавця. Назагал роман мені дуже сподобався.

Я відчув себе дещо ображеним. Нехай «Місце вбивства» було розпочато лише для камуфляжу, та чим глибше я занурювався в нього, тим важливішим ставав для мене цей текст. Він був немов моїми секретними мемуарами. Однією з умов самореалізації.

— Це ваше «назагал» призвело мені на думку фразу Александера Поупа… оте його, знаєте, «зганьби хисткою похвалою»[370]?

— Я не мала зовсім такого на увазі. — А далі уточнення. — Просто, просто… чорт забирай, Джордже, це не те, чим ви мусили б займатися. Ваше призначення — учительство. А якщо ви опублікуєте таку книгу, жоден департамент освіти в США не візьме вас на роботу. — Вона зробила паузу. — Хіба що, можливо, в Массачусетсі.

Я не відповів. У мене відібрало мову.

— Що ви зробили з Майком Косло… що ви зробили для Майка Косло — то найдивовижніше, найчудесніше з усього баченого мною в світі.

— Мімі, то не я. Він від природи тала…

— Я знаю, що в нього природний талант, це було очевидно з тієї миті, як він вийшов на сцену й відкрив рота, проте я вам скажу ще дещо, друже мій. Приблизно років сорок роботи в школах і шістдесят років життя навчили мене дечого, і навчили дуже добре. Артистичний талант є набагато більш звичайним явищем, аніж талант до виховування артистичних талантів. Будь-який родитель з важкою рукою може його зруйнувати, але виростити його набагато важче. Саме цей талант ви маєте, і то в набагато більшому обсязі, ніж той, що створив оце. — Вона поплескала по стосу аркушів на кавовому столику перед собою.

— Я навіть не знаю, що сказати.

— Скажіть «дякую» і похваліть мене за високу оцінку.

— Дякую. А цінність вашого напоумлення перевершує лише ваш приємний вигляд.

На ці мої слова знову повернулася її усмішка, тепер ще сухіша.

— Не перебільшуйте вашого захвату, Джордже.

— Так, міз Мімі.

Усмішка зникла. Вона нахилилася до мене. Сині очі за скельцями окулярів були величезними, затоплюючи все обличчя. Шкіра під засмагою в неї була жовтуватою, недавно ще тугі щоки позападали. Коли це відбулося? Помітив це Дік? Прикольне питання, як кажуть дітлахи. Дік не помічав на собі шкарпеток різного кольору, поки не знімав їх увечері. А може, й тоді ні.

Вона почала:

— Філ Бейтмен уже не просто погрожує, що піде на пенсію, він висмикнув чеку й шпурнув гранату, як сказав би наш чарівний тренер Борман. Що означає вакансію на факультеті англійської. Зважайтеся, йдіть викладачем в ДКСШ на повну ставку, Джордже. Діти вас люблять, а громада після цієї вистави вважає вас другим пришестям Альфреда Гічкока[371]. Дік, той просто чекає вашої заяви — він мені про це сказав учора ввечері. Прошу. Опублікуйте це під псевдонімом, якщо вже так хочеться, але приходьте і вчіть. Це те, для чого ви створені.

Мені страшенно хотілося сказати «так», бо вона мала рацію. Не моя то була робота писати книжки, а тим більше вбивати людей, не має значення, наскільки вони заслуговують на смерть. А ще Джоді. Я приїхав сюди чужаком, котрого викинуло з його рідного міста, з його епохи, і перші слова, почуті мною тут — промовлені Елом Стівенсом у харчевні — були дружніми словами. Якщо ви бодай колись відчували тугу за домом або відірваність від усіх людей і речей, що колись вас оточували, ви зрозумієте, як важать вітальні слова й дружні усмішки. Джоді було анти-Далласом, а тепер одна з найвпливовіших його громадянок пропонувала мені стати замість візитера мешканцем цього міста. Але наближався вододільний момент. Хоча він ще не поряд. Можливо…

— Джордже? У вас такий химерний вираз обличчя.

— Це називається розмірковуванням. Ви дозволите мені подумати, на вашу ласку?

Вона приклала долоні собі до щік і зробила губами кумедно-вибачливе «О».

— Мовчу, хоч патли мені чешіть, нехай буду Гречка[372].

Я не звернув на це уваги, бо заклопотано перегортав сторінки Елових нотаток. Для цього мені більше не треба було в них заглядати. Коли у вересні розпочнеться новий навчальний рік, Освальд усе ще перебуватиме в Росії, хоча вже й розпочне те, що стане довгою паперовою битвою за його повернення до Америки разом із дружиною і донькою Джун, котрою ось-ось мусила завагітніти Марина. То буде битва, яку Освальд, керуючись інстинктивним (чи радше рудиментарним) глуздом, врешті-решт виграє, граючи на нацьковуванні одна на одну бюрократичних машин двох супердержав, але на американський берег вони зійдуть з голландського пароплава «Маасдам» тільки в середині наступного року. А щодо Техасу…

— Мімз, тут навчальний рік зазвичай закінчується з першим тижнем червня, чи не так?

— Завжди. Діти, котрим потрібно працювати влітку, мусять вже виходити на свої роботи.

…а щодо Техасу, то Освальди з’являться тут чотирнадцятого червня 1962 року.

— І будь-який контракт на вчительство, який я підпишу, буде на випробувальний термін? Тільки на один рік?

— З можливістю його подовження за згодою сторін, так.

— Тоді ви придбали собі викладача літератури на випробувальний термін.

Вона розсміялася, сплеснувши долонями, підвелася на рівні і простягнула руки.

— Пречудово! Обійміться ж із міз Мімі!

Я обняв її, проте тут же відпустив, почувши, як вона хапає ротом повітря.

— Що збіса з вами не так, мем?

Вона повернулася на диван, взяла свою чашку й ковтнула холодної кави.

— Дозвольте дати вам дві поради, Джордже. Перша: ніколи не називайте техаську жінку «мем», якщо ви приїжджий з північніших країв. Це сприймається як сарказм. Друга порада: ніколи не питайте в будь-якої жінки, що з нею збіса не так. Спробуйте якось делікатніше, скажімо: «Чи цілком гарно ви почуваєтеся?»

— То ви цілком гарно почуваєтеся?

— А чом би й ні? Я виходжу заміж.

В першу мить я не зміг скласти цей її зиг з відповідним йому загом . От лишень серйозний погляд її очей доводив, що вона зовсім не рухається зигзагами. Вона навколо чогось кружляє. До того ж, ймовірно, навкруг чогось не вельми приємного.

— Скажіть: «Мої вітання, міз Мімі».

— Мої вітання, міз Мімі.

— Дік вперше зробив пропозицію майже рік тому. Я його відставила, сказавши, що для цього занадто рано після смерті його дружини, що це викличе балачки. З часом цей аргумент став менш ефективним. Я сумніваюсь, щоб з цього приводу взагалі завелися якісь балачки, зважаючи на наш вік. Люди в маленьких містах розуміють, що такі, як ми з Діком, персони, котрі сягнули, так би мовити, відповідного піку зрілості, не можуть собі дозволити аж надто дотримуватися загальноприйнятого етикету. Правда в тім, що мені цілком подобався той стан, в якому ми перебували до тепер. Старий партнер кохає мене набагато дужче, ніж я кохаю його, хоча він дуже мені подобається і — ризикуючи вас збентежити — навіть леді, котрі сягнули відповідного піку зрілості, зовсім не проти гарного злягання в суботній вечір. Я вас бентежу?

— Ні, — відповів я. — Фактично ви мене очаровуєте.

Суха усмішка.

— Прекрасно. Бо, коли я опускаю ногу з ліжка вранці, торкаючись ступнею підлоги, перша моя думка завжди: «Чи зможу я сьогодні чимсь очарувати Джорджа Емберсона? І якщо так, з якого боку мені за це взятися?»

— Не перевершуйте вашого захвату, міз Мімі.

— Мужньо сказано. — Сьорбнула холодної кави. — Я мала дві мети, йдучи сюди. Першої досягла. Тепер перейду до другої, щоб ви вже могли знову повернутися до власних справ. Ми з Діком збираємося одружитися двадцять першого липня, це п’ятниця. Невеличкий ритуал відбудеться у нього вдома — тільки ми, проповідник і кілька членів родини. Його батьки — вони доволі жваві як для динозаврів — приїдуть з Алабами, а моя сестра з Сан-Дієго. Вечірка з друзями відбудеться наступного дня на галявині у мене вдома. З другої після полудня до п’яної години. Ми запрошуємо ледь не все місто. Для малих дітлахів буде пінята й лимонад, барбекю й діжкове пиво для великих дітлахів і навіть живий бенд з Сан-Антона. На відміну від більшості бендів із Сан-Антона, я вірю, що вони здатні не лише «Ла Палому» зіграти, а й «Луї-Луї»[373]. Якщо ви не вшануєте нас вашою присутністю…

— Ви почуватиметесь знедоленою.

— Саме так, почуватимуся. Ви не забудете дату?

— У жодному випадку.

— Добре. Ми з Діком відбудемо до Мексики у неділю, на той час його похмілля мусить вже розвіятися. Ми дещо застарі для медового місяця, але на південь від кордону є деякі ресурси, недоступні в нашому «шестизарядному штаті». Деякі експериментальні лікувальні засоби. Я сумніваюся в їх дієвості, але Дік сповнений надій. Та чорт забирай, спробувати варто. Життя… — Вона печально зітхнула. — Життя надто солодке, щоб віддавати його без бою, як ви гадаєте?

— Так, — промовив я.

— Так. Тож дехто й тримається за нього. — Вона придивилася до мене. — Ви збираєтесь заплакати, Джордже?

— Ні.

— Добре. Бо це могло б мене збентежити. Я навіть сама могла б розплакатися, а в мене це негарно виходить. Ніхто ніколи не написав би поеми про мої сльози. Я не плачу, я крячу .

— Наскільки все погано? Можна мені спитати?

— Доволі погано. — Вона промовила це ніби між іншим. — Мені залишилося місяців вісім. Можливо, рік. Тобто, це припускаючи, що трав’яні препарати, чи персикові кісточки, чи що там є у Мексиці, не подіють магічним чином.

— Мені дуже жаль це чути.

— Дякую, Джордже. Висловлено досконало. Паче того була б сентиментальщина.

Я усміхнувся.

— Я маю ще додаткову причину бачити вас на вечірці, хоча це не заперечує того факту, що для запрошення вистачило б самої лише вашої чарівної компанії й блискучої дотепності. Філ Бейтмен не єдиний, хто йде у відставку.

— Мімі, не робіть цього. Візьміть академічну відпустку, якщо треба, але…

Вона рішуче похитала головою.

— Хвора чи здорова, але сорока років достатньо. Час прийти молодшим рукам, молодшим очам, молодшому розуму. За моєю рекомендацією Дік найняв вельми кваліфіковану молоду леді з Джорджії. Її звуть Сейді Клейтон. Вона буде на вечірці, вона тут абсолютно нікого не знає, і, я сподіваюся, ви поставитесь особливо уважно до неї.

— Місіс Клейтон?

— Напевне я б так не сказала, — поглянула лукаво Мімі. — Я чула, що найближчим часом вона збирається відновити своє дівоче прізвище. Тривають деякі юридичні формальності.

— Мімі, ви зараз сватанням займаєтеся?

— Аж ніяк, — заперечила вона… і тут же задавлено пирснула. — Хіба що трішечки . Просто ви єдиний викладач на факультеті англійської, хто наразі нічим не пов’язаний, тож саме вам природно виступити в ролі її ментора.

Мені це здалося дивоглядним відскоком в алогічність, тим паче для її упорядкованого розуму, проте я провів Мімі до дверей, ані слова не прорікши з цього приводу. Сказав я інше:

— Якщо все так серйозно, як ви говорите, вам слід було б розпочати лікування зараз же . І то не в якогось знахаря десь у Хуаресі[374]. Вам слід було б звернутися в Клівлендську клініку. — Я не знав, чи вже існує Клівлендська клініка, але на той момент можливим анахронізмом не переймався[375].

— Не думаю. Маючи вибір між можливістю помирати десь у шпитальній палаті, обтиканою рурками й дротами і вмиранням біля моря на мексиканській асьєнді… це, як ви любите казати, елементарно, Ватсоне. Є також ще один мотив. — Вона сміливо подивилася мені просто в очі. — Біль поки що стерпний, але мені казали, що далі він гіршатиме. У Мексиці набагато менш схильні ставати в моральні пози щодо великих доз морфіну. Або нембуталу, якщо дійде до цього. Повірте, я знаю, що роблю.

Пам’ятаючи, що було з Елом Темплтоном, я гадав, вона має рацію. Я обхопив її руками, цього разу обіймаючи вельми делікатно, і поцілував у шорстку щоку.

Вона витерпіла це з усмішкою, а потім вислизнула. Очі її обмацували моє обличчя.

— Хотілося б почути вашу історію, друже мій.

Я знизав плечима:

— Я весь відкрита книга, міз Мімі.

Вона розсміялася:

— Що за нонсенс. Ви запевняєте, ніби самі з Вісконсину, але заявилися до Джоді з ново-англійською вимовою на устах і флоридськими номерами на автівці. Ви кажете, що вчащаєте до Далласа заради польових досліджень і в вашому рукописі нібито йдеться про Даллас, проте герої там говорять, як мешканці Нової Англії. Фактично там є пара місць, де персонажі, замість «так», кажуть «ій-я» . Може, вам варто це виправити…

А я гадав, що так хитро був усе переписав.

— Насправді, Мімі, янкі кажуть «єй-я» .

— Занотовано. — Вона продовжувала вивчати моє лице. Важко було мені не сховати очі, але я витримав. — Подеколи я ловлю себе на думці, чи не прибулець ви з космосу, як Майкл Ренні у фільмі «День, коли Земля зупинилась» [376]. Аналізуєте тут аборигенів й звітуєте на Альфу-Центавра, чи є надія для нас як виду, чи, може, варто нас спалити гамма-променями, поки ми не встигли розповсюдити наші мікроби по всій галактиці.

— Вельми вигадливо, — промовив я, усміхнувшись.

— Добре. Мені нестерпна думка, що про всю нашу планету могли б судити лише за Техасом.

— Якщо за зразок взяти Джоді, я певен, Земля витримає екзамен.

— Вам подобається тут, правда?

— Так.

— Джордж Емберсон ваше справжнє ім’я?

— Ні. Я змінив його з причин, важливих для мене й ні для кого більше. Хотілося б, аби це залишилося між нами. З очевидних причин.

Вона кивнула:

— Не сумнівайтеся. Ми ще бачитемося з вами, Джордже, в бібліотеці, у харчевні… і на вечірці, звісно. Ви будете ласкавим з Сейді Клейтон, чи не так?

— Ласкавим, як місяць травень, — промовив я, і то з техаським вивертом «траав’нь». На що вона розсміялася.

Вона пішла, а я довго ще сидів у вітальні, не читав, не вмикав телевізор. І робота з рукописом перебувала якнайдалі від кола моїх думок. Я думав про роботу, на яку був щойно погодився: рік викладання літератури штатним учителем у Денголмській консолідованій середній школі, рідному домі «Левів». Я прийняв рішення і не жалів. З кращими з них я встиг поричати уже в ролі підмінного вчителя.

Ні, таки було мені дещо жаль, але не себе. Думаючи про Мімі, про те, що сталося з нею, я відчував дуже сильний жаль.

 

 

Щодо кохання з першого погляду, тут я цілком солідаризуюся з «Бітлз»: вірю, що воно «трапляється повсякчас»[377]. Але не зовсім так вийшло у нас з Сейді, хоча я й обняв її вже під час першого знайомства, до того ж прийнявши собі в праву долоню її ліву грудь. Отже, я солідаризуюся також з Мікі й Сільвією, котрі оголосили, що «кохання — це дивина»[378].

У середині липня в південно-східному Техасі може бути нестерпно спекотно, але субота після їх одруження виявилася ідеальним днем, з температурою під вісімдесят[379]і купками пухких, білих хмаринок, що блукали по небу кольору вицвілого комбінезона. Довгі смуги світла і тіней тягнулися через заднє подвір’я Мімі, що являло собою ледь-ледь похилу галявину, яка закінчувалася мутним потічком, котрий Мімі називала Безіменним ручаєм.

Майоріли звисаючі з дерев золотаві й сріблясті стрічки — кольори Денголмської школи — і пінята дійсно була, звабливо підвішена на випнутій вбік гілці цукрової сосни[380]. Жодна дитина не пройшла під нею без того, щоб кинути вгору нетерплячий погляд.

— Після обіду діти отримають ломаки й зіб’ють її, — промовив хтось просто в мене за спиною. — Цукерок і іграшок вистачить для всіх niсos [381].

Обернувшись, я побачив Майка Косло, елегантного (як легка галюцинація), у тісних чорних джинсах і білій сорочці з відкритим горлом. За спиною в нього висіло на шнурку сомбреро, і був він підперезаний багатоколірним шальовим поясом. Я побачив також інших футболістів, включно з Джимом Ла-Дью, вбраних таким же, трішки кумедним, чином, котрі циркулювали з тацями в руках. Майк із кривуватою усмішкою підніс до мене свою тацю: «Канапе, сеньйоре Емберсон?»

Я взяв собі дитинча креветки на шпичачку й занурив його в соус.

— Гарний прикид. Майже як у Спіді Ґонзалеса[382].

— Тільки не починайте. Якщо бажаєте побачити справжній прикид, погляньте на Вінса Нолза. — Він показав поза сітку, де гурт вчителів незграбно, проте з захватом грав у волейбол. Поза ними я побачив Вінса у фраку й циліндрі. В оточенні дітлахів, котрі захоплено дивилися, як він висмикує стрічки з чистого повітря. Чудове видовище, якщо ти достатньо юний, щоб не помітити кінчик одної зі стрічок, що стирчить в нього з рукава. Виблискували на сонці його наваксовані вуса.

— Взагалі-то, мені більше подобається прикид Сіско Кіда[383], — сказав Майк.

— Не сумніваюся, що ви пречудово виконуєте роботу офіціантів, але хто, в ім’я Бога, намовив вас так нарядитися? А тренер знає?

— Мусить, він тут.

— О? Я його ще не бачив.

— Він там, біля барбекю, наливається разом з іншими піддувайлами. А щодо цього вбрання… Міз Мімі вміє бути дуже переконливою.

Мені згадався підписаний мною контракт, і я зітхнув:

— Знаю.

Майк понизив голос:

— Ми всі знаємо, що вона хвора. Крім того… я ставлюся до цього, як до акторської гри. — Він встав у позу тореро, нелегку, якщо пам’ятати, що в руках в тебе таця з канапе. — Arriba! [384]

— Непогано, але…

— Я знаю, я поки не увійшов у роль. Ще не занурився , правильно?

— Цей метод годиться хіба що для Брандо[385]. Який у вас із хлопцями розклад на осінь, Майку?

— Останній рік? Джим у кишені?[386]Я, Генк Альварес, Чіп Вігінс і Карл Крокет у лінії? Виграємо чемпіонат штату і той золотий м’яч опиниться в нашій шафі разом з рештою трофеїв.

— Мені подобається твоя диспозиція.

— А ви робитимете спектакль цієї осені, містере Емберсон?

— Планую.

— Добре. Класно. Підберіть і мені роль… але з моїм футболом я тільки на маленьку роль здатний. Послухайте цей бенд, вони непогано грають.

Бенд грав набагато краще, ніж непогано. На барабані була написана назва гурту «Лицарі». Вокаліст, ще ніби підліток, завдав рахунком темп, і бенд вжарив гарячу версію старої пісні Річі Веланса «Ох, моя голова», та ні, не такої вже й старої, як на літо 61-го, хоча сам Річі вже понад два роки, як був мертвий[387].

Я з пивом у картонному стакані підійшов ближче до сцени. Голос вокаліста здався знайомим. І звук електрооргана також, що відчайдушно бажав бути схожим на гру акордеона. І раптом «клац» у голові. Цей хлопець — це ж Даґ Сем[388], і не мине багато часу, як він буде створювати вже власні хіти: наприклад, «Вона така рухлива» або, скажімо, «Мендосино». Це буде вже під час «Британського вторгнення», а отже, цей бенд, що в оригіналі грає «техано-рок», прибере собі псевдобританську назву «Квінтет сера Даґласа»[389].

— Джордже, ходіть-но сюди, ви не проти з деким познайомитись?

Я обернувся. Схилом спускалася Мімі, ведучи за собою якусь жінку. Моє перше враження від Сейді — геть усіх від неї перше враження, я не маю щодо цього сумнівів — це її зріст. На ній було пласке взуття, як і на більшості тутешніх жінок, котрі знали, що півдня й цілий вечір вони топтатимуться надворі, але ця жінка останній раз взувала щось на підборах, либонь, ще на власне весілля, ба, можливо, навіть на тій оказії вона була одягнена в таку сукню, що могла прикрити пару туфель на низьких підборах або й зовсім без них, аби лиш, ставши перед олтарем, не височіти кумедно понад своїм нареченим. У ній було щонайменше шість футів, а можливо, й трішки більше. Я перевищував її хіба дюйми на три і, якщо не рахувати тренера Бормана та Ґреґа Андервуда з історичного факультету, був єдиним таким чоловіком на вечірці. Авжеж, Ґреґ був ще той цибань. Говорячи жаргоном того часу, Сейді мала насправді добру будову. Вона знала це, але не пишалася, а радше була просто цього свідома. Я це зрозумів з її ходи.

«Я знаю, що я трохи завелика, щоб вважатись нормальною, — промовляла та хода. Розпростані плечі проказували ще більше. — Це не моя провина, я просто такою виросла. Як Топсі [390]». Сукня на ній була без рукавів, чорна, вся в трояндах. Руки засмаглі. Губи вона трішечки підвела рожевою помадою, але більше жодної косметики.

Кохання не виникло з першого погляду, я не маю щодо цього жодних сумнівів, проте я пам’ятаю те перше враження з подиву гідною ясністю. Якби я сказав вам, що з подібною ясністю пам’ятаю те, як уперше побачив колишню Кристі Еппінг, я б збрехав. Авжеж, то було в танцювальному клубі, і ми обоє були тоді сп’янілі, то, може, це рахується мені в залік.

Сейді мала безхитрісно-приємний вигляд у стилі «ось я така, проста американська дівчина, сприймайте мене такою, як бачите». Проте було в ній також і дещо інше. Того дня, на тій вечірці, я думав, що те дещо інше є просто звичайною незграбністю рослих людей. Пізніше я взнав, що зовсім вона не незграбна. Фактично, вона перебувала якнайдалі від незграбності.

Мімі виглядала гарно — чи принаймні не гірше, ніж того дня, коли приходила до мене додому переконувати, щоб я погодився вчителювати на повну ставку, — але вона була в макіяжі, що не виглядало звичайним. Грим не зовсім маскував запалість її очей, породжену, либонь, комбінацією безсоння й болю, й нові зморшки в кутиках її губ він не маскував. Але вона усміхалася, а чом би й ні? Вийшла заміж за свого парубка, утнула таку вечірку, яка вочевидь має шалений успіх, а ще вона привела гарненьку дівчину в гарненькому платті, аби познайомити її з єдиним на всю школу незайнятим вчителем англійської.

— Агов, Мімі, — гукнув я, вирушивши вгору схилом, огинаючи ломберні столики (позичені в клубі армійських ветеранів), за якими пізніше люди їстимуть барбекю, споглядаючи захід сонця. — Мої вітання. Гадаю, відсьогодні я мушу звикати звертатися до вас як до міз Сімонс.

Вона посміхнулася своєю сухою усмішкою.

— Я звикла до Мімі, звертайтеся до мене так і надалі, будь ласка. Хочу вас познайомити з новою членкинею викладацького складу. Це…

Хтось недбалий відштовхнув один зі складаних стільців собі зі шляху, і росла білява дівчина, вже з простягнутою до мене рукою й заготовленою на обличчі усмішкою «рада знайомству з вами», перечепившись через нього, упала вперед. Стілець, перекидаючись, полетів разом з нею, і я встиг собі уявити, що в потенції світить доволі прикрий інцидент, якщо якась його ніжка встромиться їй в живіт.

Впустивши склянку з пивом на траву, я зробив гігантський крок уперед і зловив дівчину в падінні. Ліва моя рука сковзнула їй навкруг талії. Права вп’ялася вище, вхопивши щось тепле, кругле і трохи піддатливе. Між моєю долонею і її груддю бавовна сукні сковзнула по чомусь гладенькому нейлоновому або шовковому, хтозна, що там вона на собі мала. Така трапилася душевна інтродукція, але між нами мався ще компаньйон, той збитий стілець з його недоладними кутами, і я під інерцією її стоп’ятдесятифунтової, либонь, ваги[391]трохи поточився, проте і я, й вона, ми з нею обоє утрималися на ногах.

Я прибрав долоню з тієї частини її тіла, яку рідко хапають під час першого формального знайомства, і промовив:

— Привіт, я… — Джейк . Я був за волосок від того, щоб назватися своїм іменем з 21-го сторіччя, похопившись заткнутися лише в останню мить. — Я Джордж. Дуже приємно з вами познайомитись.

Вона почервоніла до корінців волосся. Я, мабуть, теж. Проте їй вистачило грації розрядити обстановку сміхом.

— Мені теж приємно з вами познайомитися. Здається, ви щойно врятували мене від дуже бридкого інциденту.

Ймовірно, врятував. Бо ось у чім справа, розумієте? Сейді дійсно не була незграбною, просто вона була схильна до потрапляння в різні інциденти. Це виглядало забавно дивним, поки ти не усвідомлював, чим це є насправді: якоюсь химерною напастю, що переслідує її. Як Сейді розповідала мені пізніше, це саме їй затиснуло в дверях машини край подолу, коли вона зі своїм хлопцем приїхала на випускну вечірку, і в результаті до актового залу вона увійшла у розірваній сукні. Вона саме та жінка, перед якою вибухають водою питні фонтанчики, забризкуючи їй все обличчя; вона та, котра, збираючись підкурити сигарету, раптом підпалює цілий коробок сірників, обпікаючи собі пальці, обсмалюючи волосся; та, в котрої лопається бретелька ліфчика під час батьківських зборів; та, в котрої повзуть страшнючі затяжки на панчохах саме перед її промовою на учительській конференції.

Вона не забувала про обережність, проходячи крізь двері (як то властиво всім високим особам), але, варто їй було наблизитися до дверей, як хтось міг ненароком прочинити їх прямо їй в лице. Вона була тричі застрягала в ліфтах, одного разу на дві години, а за рік до того, в універсамі в Саванні[392], недавно встановлений ескалатор зжував її черевик. Звісно, тоді я нічого такого не знав; того липневого надвечір’я я лише знав, що ця жінка з приємною зовнішністю, білявим волоссям і синіми очима впала мені до рук.

— Бачу, ви з міс Дангіл вже знаменито порозумілися, — сказала Мімі. — Залишаю вас, щоб пізнали одне одного ще краще.

«Отже, — подумав я, — зміна з місіс Клейтон на міс Дангіл вже відбулася, хтозна, формальна чи ні». Тим часом стілець одною ніжкою застряг у ґрунті. Сейді спробувала його витягти, і той спершу вперся. Але, коли піддався, його спинка живо злетіла вгору вздовж стегна Сейді й задерла спідницю, оголивши її ногу в панчосі з підв’язкою аж до самого пояса. Той виявився того ж рожевого кольору, що й троянди на її сукні. Сейді роздратовано скрикнула. Й без того розчервоніле лице її потемнішало до тривожного кольору вогнетривкої цегли.

Я взявся за стілець і рішуче відставив його вбік.

— Міс Дангіл… Сейді… якщо мені бодай-колись могла зустрітися жінка, котра потребує холодного пива, то ця жінка ви. Ходімо зі мною.

— Дякую вам, — сказала вона. — Мені так жаль. Мати казала мені, щоб я ніколи не кидалася на чоловіків, а я так цього й не навчилася.

Я вів її до ряду діжечок, дорогою показуючи на різних членів учительського контингенту (і взяв її за руку, коли хтось із волейболістів, ледь не наштовхнувся на неї, задкуючи, щоби відбити високу подачу), із твердою вірою: з просто колег ми з нею можемо стати друзями, можливо, добрими друзями, але ніколи не станемо чимось більшим, неважливо, на що там сподівається Мімі. В якійсь кінокомедії з Роком Гадсоном[393]і Доріс Дей наша зустріч безсумнівно була б кваліфікована, як «метке спіткання», але в реальному житті, перед усе ще рясніючою усмішками аудиторією, це виглядало нескладним, дратівним. Так, вона була гарною. Так, приємно було йти поряд з такою високою дівчиною і все одно залишатися вищим за неї. І безперечно, мені вельми сподобалася пружна твердість її грудей, захованих під подвійним шаром тоненьких тканин: пристойної бавовни й сексуального нейлону. Але якщо вам уже не п’ятнадцять, випадкове лапання під час надвірної вечірки не можна кваліфікувати як кохання з першого погляду.

Я підніс оновленій (чи відновленій) міс Дангіл пиво, і ми стояли, балакали біля імпровізованого шинкваса необхідний відтинок часу. Ми сміялися, коли орендований в когось для цієї оказії Вінсом Нолзом голуб вистромив голову з його циліндра й дзьобнув Вінсів палець. Я ще показував Сейді викладачів Денголмської школи (багацько їх вже від’їхали з міста Тверезість на Алкогольному експресі). Вона казала, що ніколи не запам’ятає їх геть усіх, а я запевняв її, що запам’ятає. Я просив її звертатись до мене, якщо їй знадобиться будь-яка допомога. Необхідна кількість хвилин, очікувані маневри в розмові. Потім вона ще раз подякувала мені за те, що врятував її від негідного падіння, і пішла подивитися, чи не потрібна її допомога в збиранні дітей у гурт перед їхнім нападом на піняту, котру вони вже ось-ось мусять почати збивати. Я дивився їй услід, не закохано, а радше хтиво; мушу визнати, мене тоді на мить був збудив вид верху її панчохи і рожевих підв’язок з поясом.

Думки мої повернулись до неї, коли тієї ночі я вже збирався лягати в ліжко. Вона дуже гарно заповнювала собою великий об’єм простору, і не лише мої очі слідкували за похитуваннями її тіла, коли вона рухалася в тій своїй красивій сукні, але ж було та й поготів. Що з цього могло вирости більшого? Незадовго перед тим, як мені вирушити у найдивовижнішу в світі подорож, я читав книжку під назвою «Доволі вірна дружина» [394], і, коли лягав зараз у постіль, у голові мені зринув рядок з того роману: «Він утратив смак до романтичного кохання».

«Це про мене, — подумав я, вимикаючи світло. — Абсолютно втратив ту звичку . — А тоді, вже коли цвіркуни заколисували мене у сон. — Але там не тільки груди гарні. Її вага також. Її вага в моїх руках».

Як виявилось, я зовсім не втратив смак до романтичного кохання.

 

 

Серпень у Джоді був пеклом, щодня температура за дев’яносто, а часто й понад сто[395]. Кондиціонер у моєму орендованому будинку на Меса-лейн працював добре, але недостатньо добре, щоби протистояти такому безперервному натискові. Подеколи — якщо вдень траплялася освіжаюча злива — вечорами бувало трішки краще, проте не набагато.

Вранці 27 серпня, коли я у самих лише баскетбольних шортах сидів за своїм столом, працюючи над «Місцем убивства» , пролунав дверний дзвінок. Я скривився. Була неділя, незадовго перед тим я чув дзвони конкуруючих церков, а більшість знайомих мені людей відвідували одне з чотирьох чи п’яти тутешніх місць молитви.

Я натягнув майку і пішов до дверей. Там стояли тренер Борман і Елен Докерті, колишня очільниця факультету домашньої економіки[396], а тепер в. о. директора ДКСШ; нікого не здивувало, коли Дік Сімонс подав заяву на звільнення в той же день, що й Мімі. Тренер був упакований у темно-синій костюм із кричущою краваткою, яка, здавалося, душить колоду його шиї. На Елен був сірий костюм, строгість якого трохи полегшували хвильки мережива при викоті. Обоє стояли з офіційними лицями. Перша моя думка була беззаперечною і в тій ж мірі дикою: «Вони знають. Якимсь чином вони дізналися, хто я такий і звідки з’явився. Вони прийшли мені це сказати».

Губи в тренера Бормана тремтіли, а Елен хоча ще й не плакала, сльози вже переповнювали її очі. І тоді я зрозумів.

— Мімі?

Тренер кивнув:

— Дік мені подзвонив. А я сказав Еллі, я зазвичай вожу її до церкви, і ось ми тепер повідомляємо людям. Найперше тим, кого вона любила найбільше.

— Мені жаль це почути, — промовив я. — А як там Дік?

— Схоже, що він з цим упорається, — сказала Елен, а потім суворо поглянула на тренера. — Так він сказав принаймні.

— Йо, з ним гаразд, — додав Борман. — Росстроєний, свісно.

— Авжеж, — кивнув я.

— Він збирається піддати її кремації, — губи Елен потоншали з осуду. — Сказав, що так бажала вона.

Я задумався про це:

— Ми могли б організувати щось на кшталт спеціальних зборів з настанням навчального року. Можемо ми це зробити? Люди зможуть висловитися у промовах. Може, показали б слайд-шоу? Гадаю, в людей багато є її фотографій.

— Це чудова ідея, — підхопила Елен. — Ви могли б це організувати, Джордже?

— Я радо постараюся.

— Залучіть собі в допомогу міс Дангіл. — І раніш, аніж мені в розум устигла вскочити іскра підозри, що це чергове сватання, вона додала. — Я гадаю, це якось зарадить дівчатам і хлопцям, котрі любили Мімз, якщо вони знатимуть, що меморіальні збори на її честь організували ті люди, котрих вибирала для нашої школи особисто вона сама. І Сейді це також допоможе.

Звісно, допоможе. Як новенька, вона таким чином покладе на свій репутаційний рахунок трішки доброзичливості, щоб було з чим розпочати навчальний рік.

— Гаразд. Я з нею побалакаю. Дякую вам обом. З вами все буде добре?

— Авжеж, — відповів рішуче тренер, але губи його не перестали тремтіти. Цим він мені сподобався. Вони повільно пішли до його машини, припаркованої біля бордюру. Тренер підтримував Елен під лікоть. За це він мені також сподобався.

Я причинив двері, сів на лавку в маленьких сінях і думав про Мімі, як вона сказала, що зневіриться, якщо я не візьмуся за загальношкільний спектакль. І якщо я не погоджуся працювати повноцінним викладачем, принаймні один рік. А також, якщо я не прийду на її весілля. Мімі, котра вважала, що «Ловець у житі» мусить бути в шкільній бібліотеці, і котра була не проти гарного злягання в суботній вечір. Вона була з тих педагогів, котрих діти ще довго пам’ятають після випуску, а іноді навіть повертаються, щоб відвідати їх, коли вже давно перестали бути дітьми. З тих, що іноді постають у житті проблемного учня у важливий для нього момент і творять важливі зміни.

Хто жінку чеснотну знайде? — питається у приповістці. — А ціна її більша від перлів. Шукає вона вовни й льону, і робить охоче своїми руками. Вона, немов кораблі ті купецькі, здалека спроваджує хліб свій [397].

Існує більше одеж, аніж ти одягаєш на себе, кожний вчитель про це знає, і їжа — це не лише тільки те, що ти кладеш собі до рота. Міз Мімі одягала й годувала багатьох. Включно зі мною. Я сидів там, на лавці, котру купив на блошиному ринку у Форт-Ворті, з похиленою головою, сховавши лице в долонях. Я думав про неї, і було мені дуже печально, але очі мої залишались сухими.

Я ніколи не був тим, кого називають плаксієм.

 

 

Сейді моментально погодилась допомогти мені готувати меморіальні збори. Ми працювали над цим два останніх тижні того спекотного серпня, їздили містом, складаючи список тих, хто виступить. Я рекрутував Майка Косло, щоб прочитав 31-й розділ з Приповістей про чеснотну жінку, а Ел Стівенс зголосився розповісти історію — якої я ніколи не чув від самої Мімі — про те, як вона придумала назву для гамбургера, що став його spécialité de la maison [398]— «Вилоріг». Також ми зібрали понад дві сотні світлин. Мені найбільше подобалась та, де Мімі з Діком огиналися в твісті на шкільних танцях. Явно було видно, що вона отримує задоволення; він же скидався на чоловіка зі значного розміру дрючком, встромленим йому в дупу. Фотографії ми сортували в шкільній бібліотеці, де на головному столі тепер стояла табличка з написом МІС ДАНГІЛ, замість МІЗ МІМІ.

Впродовж того часу ми з Сейді не цілувалися, не бралися за руки, ні разу навіть не подивилися одне одному в очі довше за побіжний погляд. Вона не розповідала про свій збанкрутілий шлюб, ані про причини переїзду з Джорджії до Техасу. Я не згадував про свій роман, не розповідав їй про своє здебільшого вигадане минуле. Ми говорили про книжки. Ми говорили про Кеннеді, чию зарубіжну політику вона вважала шовіністичною. Ми обговорювали рух за громадянські права, який тоді тільки народжувався. Я розповів їй про кладку через ручай наприкінці стежки біля автозаправки «Гамбл Ойл» у Північній Кароліні. Вона сказала, що бачила подібного роду туалетні заклади для кольорових людей у Джорджії, але вважала, що дні їхні вже добігають кінця. Вона гадала, що інтеграція шкіл неуникна, проте не раніше середини сімдесятих. Я сказав їй, що, на мою думку, завдяки зусиллям нового президента і його молодшого брата, генерального прокурора, це відбудеться раніше.

Вона фиркнула:

— Ваша повага до цього повсякчас вишкіреного ірландця значно більша за мою. Скажіть мені, він бодай хоч колись підстригається?

Ми не стали коханцями, але стали друзями. Іноді вона перечіплювалася через щось (у тому числі через власні ступні, величенькі ж бо мала), і в двох випадках я допомагав їй відновити рівновагу, але таких пам’ятних уловлювань, як було те, перше, більше не траплялося. Іноді вона заявляла, що мусить зараз же викурити сигарету, і я супроводжував її на майданчик, де курили учні, поза майстернею для занять з металообробки.

— Жаль, що скоро не зможу приходити сюди в старих джинсах, розсідатися отак на лаві, — сказала вона одного дня. До настання навчального року тоді залишалося вже менше тижня. — А в учительській така духотінь .

— Колись все це зміниться. На шкільній території палити буде заборонено. І вчителям, і учням.

Вона усміхнулася. Гарна була та усмішка, бо губи вона мала повні, розкішні. І джинси, мушу сказати, на ній сиділи гарно. В неї були довгі, довгі ноги. Не кажучи вже про порядно звабний задок.

— Суспільство без сигарет… Негритянські діти пліч-о-пліч, у цілковитій гармонії навчаються з білими дітьми… не дивно, що ви пишете роман, уява у вас дай Боже. А ще що ви бачите у вашій кришталевій кулі, Джордже? Ракети на Місяць?

— Авжеж, але це займе трохи більше часу, ніж інтеграція. Хто вам сказав, що я пишу роман?

— Міз Мімі, — відповіла вона й кинула недопалок в урну з піском, яких там стояло з півдесятка. — Сказала, що хороший. А оскільки зайшлося про міз Мімі, гадаю, нам треба повертатися до роботи. Здається, з фотографіями ми вже майже закінчили, а ви як гадаєте?

— Так.

— А ви певні, що крутити ту мелодію з «Вест-Сайдської історії» [399]під час слайд-шоу — це не провінціальщина?

Я був певен, що «Десь там» відгонить більшою провінційністю, аніж разом узяті Небраска з Айовою, проте Елен Докерті запевняла, що це була улюблена пісня Мімі.

Я сказав про це Сейді, й вона недовірливо розсміялася:

— Не так вже добре я встигла її взнати, але мені це здається зовсім несхожим на Мімі. Ймовірно, це улюблена пісня самої Еллі .

— Тепер, коли ви сказали, мені теж так почало здаватися. Слухайте, Сейді, хочете піти разом зі мною на футбольний матч у п’ятницю? Заодно показатися всім дітям ще до того, як у понеділок розпочнуться заняття?

— Я б залюбки, — тут вона зробила паузу, з якоюсь непевністю в очах. — Якщо ви не маєте, ну, знаєте, ніяких отих міркувань. Я поки що не готова з кимсь зустрічатися. І, мабуть, ще довший час не буду готова.

— Я теж. — Вона, либонь, подумала про свого колишнього, але я подумав про Лі Освальда. Він невдовзі знову отримає американський паспорт. Тоді йому залишиться тільки одна проблема — виманити в Совєтів виїзну візу для своєї дружини. — Але іноді й друзі разом ходять на стадіон.

— Правильно, ходять. І мені подобається поряд з вами, Джордже.

— Бо я вищий.

Вона жартома вдарила мене по руці — так, ніби старша сестра ляснула.

— Правильно, паар’нере. Ви того ґатунку чоловік, на котрого я можу дивитися знизу вгору.

 

 

На матчі практично геть усі дивилися на нас, і то з легким благоговінням — немов ми були представн