Розділ 16

 

 

 

Різдвяна гулянка у тренера Бормана вийшла провальною, і привид Вінса Нолза не прислужився тому єдиною причиною. Двадцять першого числа Боббі Джилл Оллнат втомилася бачити червоний рубець, що тягнувся по всій лівій половині її обличчя аж до лінії щелепи, і проковтнула жменю маминих сонних пігулок. Померти вона не померла, але дві доби провела в Меморіальному шпиталі Паркленд, у тому самому, де потім відлетять душі і президента, і його вбивці, якщо я не зміню стан речей. У 2011 році там мусять вже бути ближчі лікарні — майже напевне у Кіліні, можливо, навіть у Раунд-Гіллі, — але того єдиного року, коли я вчителював на повну ставку в ДКСШ, їх там не існувало.

Вечеря в «Сідлі» також не видалася гарячою. В ущерть повному ресторані було по-святковому весело, лунали різдвяні заздоровниці, але від десерту Сейді відмовилась і рано попросилася додому. Сказала, що розболілася голова. Я їй не повірив.

На новорічному благодійному балу з танцями у Грейнджі № 7 було трішки краще. Там грав бенд з Остіна, що звався «The Jokers», ці хлопці дійсно вміли завдати драйву. Ми з Сейді танцювали під провислими, заповненими повітряними кульками сітями, аж поки нам не запекло підошви. Опівночі «Джокери» заграли «Давним-давно»[458]в стилі «Венчерз»[459], і лідер гурту закричав: «Нехай виповняться всі ваші мрії у році одна тисяча дев’ятсот шістдесят другому !»

Навкруг нас, спускаючись, попливли повітряні кульки. Ми вальсували, я поцілував Сейді і побажав їй щасливого Нового року, проте, хоча вона залишалася жвавою і сміялася весь вечір, я не відчув радості на її вустах.

— І тобі також щасливого Нового року, Джордже. Можна мені склянку пуншу? Я дуже спрагла.

Довжелезна черга вишикувалася до вази з пуншем зі спеціями, трохи коротша до пуншу без спецій. Я начерпав до діксі-кварти[460]суміші з рожевого лимонаду й імбирного еля, але коли повернувся з питвом туди, де залишив Сейді, її там вже не було.

— Гадаю, друже, вона вийшла надвір, подихати свіжим повітрям, — сказав Карл Джакобі. Він був одним з чотирьох учителів-прикладників у нашій школі і, либонь, найкращим, але тієї ночі я не підпустив би його до жодного механізму чи інструмента ближче, ніж на двісті ярдів.

Я подивився серед курців під пожежним виходом. Сейді серед них не було. Я пішов до «Санлайнера». Вона сиділа на пасажирському сидінні, розкинувши свої пишні спідниці аж на приладову панель, хтозна, скільки там на ній було піддягнено тих нижніх спідничок. Вона курила і плакала.

Я сів до машини і намагався її обняти.

— Сейді, що з тобою? Що з тобою, серденько? — Так, ніби я сам не знав. Ніби я не знав уже досить давно.

— Нічого. — Плач подужчав. — У мене отой жіночий період, і все. Відвези мене додому.

Звідти було всього три милі, але та поїздка здалася дуже довгою. Ми не говорили. Я завернув на її під’їзну алею і вимкнув двигун. Вона перестала плакати, але, як і перше, мовчала. Мовчав і я. Іноді тиша може бути втішливою. Ця відчувалась мертвотною.

Вона дістала з сумочки пачку «Вінстона», подивилася на сигарети, потім поклала їх назад. Дуже гучно клацнула застібка. Поглянула на мене. Волосся темною хмарою обрамляло білий овал її обличчя.

— Ти нічого не хочеш мені сказати, Джордже?

Щонайбільше мені хотілося сказати їй, що насправді мене звуть не Джорджем. Мені поступово збридилося це ім’я. Я його вже майже ненавидів.

— Дві речі. Перша: я тебе кохаю. Друга: я не роблю нічого, чого мав би соромитися. О, додам до другого пункту: нічого, чого мала б соромитися ти .

— Добре. Це добре. І я тебе кохаю, Джордже. Але тобі я хочу дещо сказати, якщо ти мене вислухаєш.

— Завжди готовий слухати, — але мені стало лячно за неї.

— Все може залишатися, як було… поки що. Поки я ще заміжня за Джоном Клейтоном, нехай навіть це лише на папері і наші шлюбні стосунки ніколи не були насправді реалізовані, є речі, про які, як мені здається, я не маю права питати в тебе… чи про тебе.

— Сейді…

Вона прикрила мені губи пальцями.

— Зачекай. Але я ніколи більше не дозволю жодному чоловіку класти до мене в постіль швабру. Ти мене розумієш?

Вона швиденько поцілувала те місце, де щойно були її пальці, і кинулась по доріжці до своїх дверей, нашукуючи дорогою ключі.

Ось так почався 1962 рік для чоловіка, котрий називав себе Джорджем Емберсоном.

 

 

Перший день нового року зайнявся ясним і холодним світанком, прогноз у «Вранішньому фермерському огляді» погрожував морозним туманом по низинах. Дві начинені жучками лампи були сховані в гаражі. Одну з них я поклав до машини і вирушив у Форт-Ворт. Гадаючи, що, якщо й нагодиться день, коли може вщухнути вбогий карнавал на задрипаній Мерседес-стрит, то це саме сьогодні. І я виявився правий. Там було тихо, як… авжеж, там було тихо, як у мавзолеї Трекерів, коли я затягував до нього труп Френка Даннінга. Перекинуті триколісні велосипеди й забуті ляльки валяються на лисих ділянках перед будинками. Якийсь гульвіса кинув біля свого ґанку більшу іграшку — монструозний старий «Меркурій»[461]. Двері машини так і залишилися відкритими навстіж. На немощеній ґрунтовій дорозі де-не-де валялися стрічки серпантину, а по рівчаках повно пивних бляшанок, переважно з-під «Самотньої зірки»[462].

Я кинув погляд на № 2706 і не побачив нікого, хто міг би дивитися з великого фасадного вікна, але Айві була права: звідти відкривалася чудова перспектива на вітальню буднику № 2703.

Машину я загнав на бетонні колії, що правили тут за під’їзну алею, немов мав повне право перебувати в колишньому домі нещасної родини Темплтонів. Дістав лампу і новенький ящичок з інструментами і підійшов до передніх дверей. Неприємна мить настала, коли відмовився обертатися ключ, але він був просто новим. Змочений слиною та трохи порозхитуваний в замку, він провернувся, і я увійшов досередини.

Там розміщувалось чотири кімнати, якщо враховувати ванну, видну крізь двері, що зависли прочинені на одній цілій завісі. Найбільшим приміщенням була поєднана з кухнею вітальня. А далі дві спальні. У більшій на ліжку не було матраца. Я згадав, як мені сказала тоді Айві: «Бу’е, як той субака, шо його везуть із собою у відпустку, нє?» Стіни у меншій спальні, де крізь ветхий тиньк прозирала дранка, Розетта «Крайолою»[463]помалювала фігурками дівчаток. На всіх зелені сарафанчики й великі чорні бутси. Всі з кінськими хвостиками на потилицях — непропорційно довгими, майже як їхні ноги, — і майже кожна з футбольним м’ячем. В одної з них на голові красувалася тіара Міс Америки, а на губах велика, намальована помадою, усмішка. У домі ще вчувався запах м’яса, яке смажила Айві для останнього тут обіду перед поверненням до Мозелла, де вона знову житиме з мамою, донькою-чортеням і чоловіком зі зламаною спиною.

Це тут у Марини й Лі мусить розпочатися американська фаза їхнього життя. Вони кохатимуться у більшій з двох спалень, і там же він її битиме. Там же після довгих робочих днів, після збирання вхідних дверей, Лі Освальд лежатиме без сну, дивуючись, чому, чорти його забирай, він ще й досі не став знаменитим? Хіба він не старається? Хіба він для цього не докладає наполегливих зусиль?

А у вітальні з її горбастою, хвилями, підлогою, покритою затоптаним, кольору зеленої жовчі килимом, Лі вперше зустрінеться з чоловіком, якому мені не слід довіряти, з тим, у котрому сконцентровано більшість (якщо не всі) сумнівів Ела щодо Освальда як самотнього стрільця. Цього чоловіка звуть Джордж де Мореншильд, і мені дуже сильно хотілося почути, про що балакатимуть вони з Освальдом.

У головному приміщенні, ближче до кухні, стояв старий стіл-бюро. У його шухлядах містилася безладна мішанка столових приборів і посуду. Відсунувши стіл від стіни, я побачив електричну розетку. Чудово. Я поставив лампу на стіл і підключив. Я розумів, що, перш ніж сюди в’їдуть Освальди, тут може якийсь час жити й хтось інший, але сумнівався, аби будь-кому, виїжджаючи звідси, захотілося прихопити з собою Похилу Пізанську Лампу. А якщо таке навіть трапиться, в гаражі я маю запасну.

Найтоншим з моїх буравчиків я просвердлив дірочку в стіні будинку, підсунув стіл на місце і випробував лампу. Вона працювала добре. Я спакував інструменти і покинув будинок, не забувши замкнути за собою двері. А тоді поїхав назад до Джоді.

Зателефонувала Сейді й запитала, чи не бажаю я приїхати до неї повечеряти. Нічого особливого, сир та холодне м’ясо, але на десерт є великий кекс, якщо мені його схочеться. Я поїхав. Десерт виявився, як завжди, чудовим, але щось було не так, як раніше. Бо Сейді мала рацію. В ліжку між нами лежала швабра. Як і той джимла, що його Розетта побачила на заднім сидінні моєї машини, вона була невидимою… проте існувала. Невидима чи ні, але вона відкидала тінь.

 

 

Часом чоловік і жінка, досягаючи певного роздоріжжя, вагаються перед ним, зволікаючи з вибором якогось з напрямків, розуміючи, що неправильний вибір означатиме кінець… і водночас розуміючи, що багато чого варте збереження. Саме це відбувалося у нас із Сейді тієї безжальної, сірої зими 1962 року. Ми так само раз чи два на тиждень вибиралися десь пообідати і так само вряди-годи в суботу їздили до «Кендлвудських Бунгало». Сейді насолоджувалася сексом, і він залишався однією з тих сил, що нас ще утримували разом.

Тричі ми разом чергували на танцювальних вечорах. Діджеєм завжди виступав Доналд Белінгем, і завжди рано чи пізно починали лунати прохання повторити наш лінді-гоп. Діти аплодували й свистіли, коли ми танцювали. І робилося це не просто з ґречності. Дехто з них почали й самі навчатися наших рухів.

Чи раділи ми? Звісно, бо імітація є найщирішим різновидом лестощів. Але ніколи нам уже не танцювалося так, як того, першого, разу, більше ніколи ми не рухалися так інтуїтивно бездоганно. Колишня грація Сейді розладналася. Раз вона не втрималася за мою руку на відльоті і, певне, розпласталася б на долівці, якби поряд не стояла пара дебелих футболістів з блискавичними реакціями. Сейді відбулася сміхом, але я помітив у її очах збентеження. І докір. Так, ніби винен я. Що в деякому сенсі так і було.

Нарив мусив зірватися. І це відбулося б значно раніше, якби не Джоді Джемборі . Воно притримало нас у недозрілості, надало шанс трішки позволікати, подумати перед тим, як прийняти те невідворотне рішення, приймати якого ніхто з нас не хотів.

 

 

У лютому з двома запитаннями до мене звернулася Еллен Докерті: перше, чи не передумав я, може, все-таки підпишу контракт на 1962–1963 навчальний рік, і друге — оскільки минулорічна вистава мала такий шалений успіх, то чи не хотів би я поставити нову? Я відмовився від обох пропозицій, і то не без болючого відчуття гіркоти.

— Якщо справа у вашій книзі, то ви маєте попереду ціле літо для роботи з нею, — умовляла мене вона.

— Цього недостатньо, — відповів я, хоча на той час мені вже було глибоко насрати на моє «Місце вбивства» .

— Сейді Дангіл каже, їй не віриться, ніби вас бодай на йоту хвилює доля власного роману.

Зі мною вона такою думкою не ділилася. Мене це вразило, але я намагався вдавати спокійного.

— Сейді всього не знає.

— Гаразд, тоді вистава. Зробіть принаймні виставу. Аби лиш в ній не було голизни, а так я підтримую будь-що вами вибране. При теперішньому складі шкільної ради й моєму всього лиш дворічному директорському контракті це велика обіцянка. Можете присвятити її Вінсу Нолзу, якщо забажаєте.

— Еллі, Вінс уже має присвячений його пам’яті футбольний сезон. Я гадаю, цього достатньо.

Вона пішла, мов побита.

Наступна пропозиція надійшла від Майка Косло, котрий мусив у червні отримати атестат, він зізнався мені, що профілюючою дисципліною в коледжі збирається вибрати собі театрознавство.

— Але мені б дуже хотілося зробити ще одну виставу тут, у школі. З вами, містере Емберсон. Бо ви мені вказали цей шлях.

На відміну від Еллі Докерті, він без перепитувань сприйняв мою відмову, підперту посиланням на фальшивий роман, від чого я почувався негарно. А якщо по правді, то жахливо. Для людини, яка не любить брехні — для того, хто бачив, як саме через брехню руйнується його шлюб (з усіма тими подружніми запевненнями «я зможу кинути будь-якої миті, тільки-но сама цього захочу») — я вже наговорив її на цілий стос книжок, як висловлювалися в мої дні у Джоді.

Я пішов провести Майка до учнівського паркінгу, де стояла його призова власність (старий седан «Б’юїк» з крилами над задніми колесами), і дорогою спитав, як тепер, коли знято гіпс, вчувається його рука. Він відповів, що добре, висловивши впевненість, що цього літа вже розпочне футбольні тренування.

— Хоча, — пояснив він, — якщо я не потраплю в основний склад команди, це не розіб’є мені серце. Може, тоді, окрім програмних занять, зможу брати участь і в студентському театрі. Я хочу навчитися всього — сценографії, освітлення, навіть костюмерної справи. — Він розсміявся. — Мене почнуть називати гоміком.

— Концентруйся на футболі, заробляй оцінки і не піддавайся тузі за домом у першому семестрі, — порадив я. — Я тебе прошу. Не розбазарюй зайве свій час.

Він відповів голосом зомбі Франкенштайна: «Авжеж… хазяїне».

— А як Боббі Джилл?

— Краще, — сказав він. — Он вона, там.

Боббі Джилл чекала Майка біля його «Б’юїка». Вона помахала йому рукою, потім побачила мене і вмент відвернулася, роблячи вигляд, ніби її щось зацікавило на порожньому футбольному полі й пасовиську, що лежало поза ним. Це був той її жест, до якого вже звикла вся школа. Поріз, отриманий у автокатастрофі, загоївся, перетворившись на товстий червоний рубець. Вона намагалася маскувати його косметикою, від чого той робився ще помітнішим.

Майк зауважив:

— Я їй кажу, щоби перестала так пудритися, це робить її схожою на рекламу похоронного салону Соумза, але вона не слухає. І ще кажу, що зустрічаюся з нею не з жалю і не заради того, щоб вона не наковталась пігулок. Вона відповідає, що вірить мені, і можливо, так воно й є. У сонячні дні.

Я задивився, як він поспішає до Боббі Джилл, як обвиває руками талію дівчини, як її кружляє. Я зітхнув, почуваючись трохи дурним і дуже впертим. Певною мірою, в душі мені хотілося зробити ту чортову виставу. Нехай з того не буде ніякого іншого зиску, окрім заповнення вільного часу, поки я чекатиму початку власного шоу. Але я не хотів зчіплюватися з життям Джоді більшою кількістю гачечків, аніж був уже встиг. Як і ймовірне довготривале майбуття разом із Сейді, продовження моїх стосунків із цим містом слід було тимчасово призупинити.

Якщо все піде правильно й чітко, мені залишалася ще можливість спробувати підзавести мою дівчину, як той золотий годинник, і все таке інше[464]. Але попри всі мої ретельно вибудовувані плани, не варто було на це занадто покладатися. Навіть якщо я досягну мети, мені радше за все доведеться тікати, а якщо я не зумію вшитися, існують серйозні шанси на те, що мої добрі справи на користь світу буде винагороджено довічним ув’язненням. Або електричним стільцем у Гантсвілі[465].

 

 

Людиною, котра врешті загнала мене в пастку, опинившись в якій я погодився, виявився Дік Сімонс. Зробив він це, просто сказавши мені, що треба бути повним ідіотом, щоб навіть розглядати таку пропозицію. Я мав би впізнати в цьому класичний трюк «О, тільки не кидай мене у ті шипшинові чагарі» , але Дік дуже хитро все розклав. Вельми обхідливо. Можна сказати, розвів мене, як кадровий Братик Кролик самозваного Братика Лиса.

Одного суботнього дня ми сиділи у моїй вітальні, пили каву, а по телевізору крізь звичний «сніжок» на екрані йшло якесь старе кіно про ковбоїв, котрі боронять свій Форт-Голлівуд від двох з гаком тисяч атакуючих індіанців. Надворі знову замрячив дощ. Мусило ж влітку шістдесят другого трапитися бодай хоч кілька сонячних днів, але я не пригадую жодного. Все, що я пам’ятаю, це холодні пальці сльоти, котрі завжди намацували стежину до мого вистриженого зашийка, попри піднятий комір смушкової куртки, яку я собі купив замість тієї колишньої, ранчерської.

— Не варто вам перейматися тією чортовою п’єсою лише через те, що в Еллен Докерті в якомусь місці зачухалося, — почав він. — Закінчите свою книжку, отримаєте бестселер і більше не озирайтесь назад. Житимете стильним життям у Нью-Йорку. Випиватимете з Норманом Мейлером й Ірвіном Шо[466]у харчевні «Білий Кінь».

— Ага, — кивнув я. Джон Вейн[467]просурмив у горн. — Не думаю, щоб моя особа вельми зацікавила Нормана Мейлера. Та й Ірвіна Шо також.

— Авжеж, ви сягнули такого успіху з «Мишами й людьми» , — продовжував він. — Все, що ви могли б зробити опісля, у порівнянні з тим спектаклем, мабуть, викликало б розчарування — ох ти Господи, погляньте-но, що вони витворяють! Джону Вейну щойно встряла стріла в капелюх! На щастя, той у нього двадцятигалоновий «делюкс»!

Зауваження про те, що друга моя постановка може провалитися, зачепило мене дужче, ніж я міг би очікувати. А далі думка моя перескочила на нас із Сейді, як ми, попри всі наші зусилля, не можемо цілком якісно відтворити той, наш з нею перший виступ на танцмайданчику.

Здавалося, весь поглинутий подіями в телевізорі Дік раптом промовив:

— Крім того, зацікавленість у шкільній постановці проявляє Ретті Сильвестер. Він думає взяти «Миш’як і старе мереживо» [468]. Каже, вони з жінкою бачили цю виставу в Далласі два роки тому, так публіка там весь час регоче, ледь не покотом валиться.

Боже правий, це старе дрантя. І фізик Фред Сильвестер у ролі режисера? Я навряд чи довірив би Фреду керувати репетицією виведення першокласників під час навчальної протипожежної тривоги. Якщо такий талановитий, проте ще зовсім сирий по краях актор, як Майк Косло, опиниться під орудою Ретті, це може відкинути його процес дозрівання на п’ять років назад. Ретті й «Миш’як і старе мереживо» . Ісус би просльозився.

— Та все одно часу нема на підготовку чогось справді вартісного, — продовжував Дік. — Тож я й сказав Ретті, хай береться за виставу. Хоча мені ніколи не подобався цей метушливий сучий син.

Нікому він насправді не подобався, наскільки я розумів, либонь, окрім упакованої в цілі акри органзи місіс Ретті[469], котра завжди метушилася поряд з ним, перебігаючи від одного загальношкільного чи факультетського заходу до іншого. Але аби ж то під удар потрапив тільки він. Провал відіб’ється на дітях.

— Вони могли би поставити естрадне шоу, — сказав я. — Для цього часу мусить вистачити.

— О Господи, Джордже! Воллес Бірі[470]щойно отримав стрілу в плече! Здається мені, він уже труп!

— Діку?

— Ні, Джон Вейн відтягує його до безпечнішого місця. У цій старосвітській стрілянині нема ані на цент бодай якогось сенсу, але мені все’дно подобаються такі сцени, а вам?

— Ви чули, що я казав?

Почалася реклама. З бульдозера виліз Кінен Вінн[471]і, зірвавши з себе каску, повідав світові, що готовий цілу милю пішки пройти заради пачки «Кемела». Дік обернувся до мене:

— Ні, я, мабуть, не дочув, що ви говорили.

Хитрий старий лис. Якби ж то.

— Я сказав, що часу може вистачити на постановку естрадного шоу. На кшталт ревю. Пісні, танці, анекдоти, пов’язані між собою скетчами.

— Все-все-все, окрім хіба що виступів дівчаток з танцями гучі-ку? Чи ви й про таке подумали?

— Не блазнюйте.

— А чого, непоганий міг би вийти водевіль. Мені завжди подобалися водевілі. «Доброї ночі, місіс Калабаш, де б ви не були»[472]і всяке таке інше.

Він витяг із кишені піджака люльку, начинив її тютюном «Принц Альберт»[473]і розкурив.

— А знаєте, ми колись тут робили щось подібне, у «Грейнджі». Шоу називалося «Джоді Джемборі» . Правда, то ще в кінці сорокових було. Людей воно тоді трохи збентежило, проте жоден не вийшов, жодного закиду не промовлено було вголос. І ми не називали те наше шоу водевілем.

— Про що це ви говорите?

— Про менестрель-шоу, Джордже. На сцені всякі ковбої й наймити з ранчо. Танцюють і співають з обличчями, пофарбованими на чорне, розповідають анекдоти, як їм уявляється, на негритянському діалекті. Приблизно по сюжетній канві «Емоса й Енді» [474].

Я почав реготати:

— А хтось у вас грав на банджо?

— Аякже, пару номерів зіграла наша теперішня пані директорка.

— Еллен грала на банджо у менестрель-шоу ?

— Обережніше, ви вже заговорили п’ятистопним ямбом. Це може призвести до манії величі, партнере.

Я подався вперед.

Дік прочистив собі горло і заговорив на два голоси:

— Каж-но сюуди братчику Томбо, пошо ти собі-мсь прикупив тую баньку вазеліну?

— Ну, моя рахував, шо по с’роок девіть центів!

Він подивився на мене очікувально, і я зрозумів, що це була кульмінація, після якої мала йти реакція.

— І люди сміялися? — запитав я ледь не з острахом.

— Животи собі рвали і просили ще. Ці жарти після того ще тижнями можна було почути всюди там і тут. — Він поглянув на мене урочисто, хоча в очах його миготіли різдвяні вогники. — У нас маленьке місто. І потреби в нас, коли доходить до гумору, скромні. Наша ідея раблезіанського реготу хіба що сягає сліпця, який послизнувся на банановій шкоринці.

Я сидів замислений. Знову продовжився вестерн, але, схоже було, Дік втратив до нього інтерес. Він дивився на мене.

— Така штука й зараз могла б справити ефект, — промовив я.

— Джордже, така штука завжди ефективна.

— Та й не треба перетворюватися на кумедних чорношкірих.

— Атож, тепер цього більше не варто робити, — сказав він. — Можливо, в Луїзіані або в Алабамі, але не тут, не на шляху до Остіна, який у «Грязь Гералд» називають Комісар-сіті[475]. Та вам воно взагалі-то нецікаво, хіба не так?

— Так-так. Назвіть мене м’якосердим, але ця ідея мені здається запаморочливою. І чим там перейматися? Придуркуваті жарти… хлопці замість фермерських комбінезонів у завеликих старомодних костюмах з підставними плечима… дівчата у флепер-сукнях до колін, з дрімучою бахромою… цікаво, чи вдалося б Майкові Косло впоратися з комедійними скетчами…

— О, то був би повний відпад, — промовив Дік так, ніби це було наперед визначеним результатом. — Ідея не без перспективи. Жаль, що ви не маєте часу на її втілення.

Я почав було щось говорити, але тут мене прохромила чергова блискавка. Така ж яскрава, як була та, що освітила мені мозок, коли Айві Темплтон сказала, що сусіди з-навпроти можуть роздивлятися її вітальню.

— Джордже, у вас рот розчепірений. Вид гарний, проте не вельми апетитний.

— Я можу знайти час, — промовив я. — Якщо ви схилите Еллі Докерті до однієї умови.

Він підвівся й вимкнув телевізор, не подарувавши його екрану найменшого позирку, хоча битва між Джоном Вейном і всім племенем Поні[476]сягнула критичної напруги, фоном якій слугував догораючий Форт-Голлівуд.

— Кажіть, якої саме.

Я йому сказав, додавши слідом:

— Я мушу побалакати з Сейді. Терміново.

 

 

Спочатку вона витримувала формальний тон. Потім почала ледь усміхатися. Усмішка поширшала. А коли я переповів їй ідею, якою мене осяйнуло під кінець нашої розмови з Діком, вона вхопила мене в обійми. Але й цього їй виявилося замало, тому вона подряпалася вгору, поки не обхопила мене ще й ногами. Того дня між нами не було ніякої швабри.

— Це просто фантастика! Ти геній! Ти писатимеш сценарій?

— Ще б пак. Та це не забере багато часу. — Старозавітні глупуваті жарти вже крутилися мені в голові: «Тренер Борман двадцять хвилин дивився на помаранчевий сік, бо на бляшанці був напис CONCENTRATE… У нашого собаки хвіст виріс всередину, тому нам доводиться просвічувати його рентгеном, щоби дізнатися, чи він радіє… Я летів літаком таким старезним, що там на одному туалеті була табличка Вілбур, а на іншому Орвіл [477]» . — Але мені потрібна серйозна допомога з усім іншим. Все підштовхує до того, що мені потрібен продюсер. Я сподіваюся, ти візьмеш на себе цю роботу.

— Звісно, — вона зісковзнула на підлогу, не перестаючи притискатися до мене. За цим рухом задерлася її сукня, на мить зблиснули голі ноги. Вона, завзято затягуючись димом, почала міряти кроками свою вітальню. Перечепилася об стілець (либонь, ушосте чи всьоме відтоді, як у нас встановилися інтимні стосунки) і відновила рівновагу, сама цього навіть не зауваживши, хоча вже надвечір матиме на гомілці вельми гарнюній синець.

— Якщо тобі потрібні флеперські[478]речі в стилі двадцятих років, я можу попрохати Джо Піт, щоб вона гарненько порилася у костюмерній.

Джо очолила факультет домашньої економіки після того, як Еллен Докерті остаточно було затверджено на посту директорки школи.

— Прекрасно.

— Більшість дівчат з домекономіки люблять шити… і куховарити. Джордже, нам треба забезпечитися їжею на вечір, як гадаєш? Якщо репетиції триватимуть довго. А так воно й буде, бо розпочинаємо ми страшенно пізно.

— Так, але сендвічів…

— Ми можемо зробити краще. Набагато . І музика! Нам потрібна музика! Записана музика, бо наш оркестр нізащо не встигне вчасно відрепетирувати подібні речі… — І ми разом, в один голос вигукнули: «Доналд Белінгем!»

— А як щодо реклами? — спитав я. Ми вже заговорили, немов ті Мікі Руні й Джуді Гарланд[479], що готуються ставити шоу в стодолі тітоньки Міллі.

— Карл Джакобі і його діти з мистецького факультету. Афіші не тільки тут, а по всьому місту. Бо нам треба, щоб усе місто прийшло, не лише батьки й родичі тих дітей, що будуть на сцені. І в залі тільки стоячі місця.

— Бінго! — вигукнув я і поцілував її в ніс. Мені подобався її запал. Я й сам також почувався збудженим.

— А що нам треба оголосити про бенефіс? — запитала Сейді.

— Нічого, поки не матимемо певності, що зберемо достатньо грошей. Не варто роздмухувати нічиїх непевних надій. Що ти думаєш про те, щоби зганяти зі мною завтра у Даллас, попитати там дещо?

— Завтра неділя, серденько. У понеділок, після школи. Можливо, навіть ще до кінця занять, якщо у тебе вільний сьомий урок.

— Я вмовлю Діка вийти на день з пенсії і провести урок англійської для відсталих, — сказав я. — Він мій боржник.

 

 

У понеділок ми з Сейді вирушили до Далласа, я їхав швидко, щоби встигнути до закриття крамниць. Заклад, який ми шукали, знайшовся на бульварі Гаррі Гайнса[480], неподалік від Меморіального шпиталю Паркленд. Там ми вилили з себе цілу діжку запитань, а потім Сейді ще й коротко продемонструвала, що саме нам треба. Відповіді прозвучали більш ніж задовільні, і через два дні я розпочав свій другий і останній проект у шоу-бізнесі як режисер-постановник «Джоді Джемборі» — «Геть Нового, Геть Кумедного Водевіль-Шоу з Піснями і Танцями». І ще позначення: «Весь збір піде на Добру Справу». Ми не розголошували, що то за справа, а ніхто й не питав.

Пара зауважень про Країну Було: там значно менше всяких формальних паперів і набагато більше довіри.

 

 

Зібралося дійсно все місто, і Дік Сімонс виявився правим в головному: схоже, ті самі кульгаві жарти не застарівають ніколи. Принаймні не за півтори тисячі миль від Бродвея.

З такими персонами, як Джим Ла-Дью (котрий і зіграв непогано, і навіть умів трішечки співати) та Майк Косло (котрий був абсолютно убійним) наше шоу скидалося більше на шоу Діна Мартіна й Джері Люїса, аніж на виступи містера Боунза з містером Тамбо[481]. А скетчі фарсового ґатунку у виконанні двох атлетичних хлопців, сприймалися краще, ніж були того варті. В залі відлітали ґудзики, люди ляскали себе по колінах. А ще, ймовірно, лопнуло також пару корсетів.

Витягла із забуття своє банджо Еллен Докерті; як для леді такого високого статусу, грала вона доволі спотикливо. І навіть гучі-кучі все ж таки показали. Майк з Джимом переконали решту футбольної команди виконати жвавий канкан у панталонах і коротких спідничках, а все, що нижче і вище — лише голе тіло. Джо Піт знайшла для них перуки, і хлопці ввергли зал у шаленство. Схоже було, що особливо чуманіли від гологрудих юнаків у перуках і тому всьому іншому міські дами.

На фінал, розібравшись попарно, на сцені з’явилася вся трупа, з колонок загриміло «У настрої», і почався скажений свінг-дансинг. Спіднички злітали, мелькали ступні; футболісти (тепер одягнені в зут-костюми[482]і в капелюхах з мізерними крисами) крутили гнучких дівчат. Останні були здебільшого чирлідерками, котрі вже добре зналися на всіляких антраша.

Музика скінчилась; сміх, захекана трупа виступила на авансцену робити уклін; а коли аудиторія знову — уже втретє (а може, й учетверте) відтоді, як було піднято завісу — зіп’ялася на рівні, Доналд ще раз увімкнув «У настрої». Цього разу дівчата і хлопці миттю розбіглися по протилежних боках сцени і, хапаючи приготовані для них на столиках за лаштунками кремові торти, почали ними кидатися одне в одного. Зал заревів у захваті.

До цієї частини шоу вся трупа була готова заздалегідь і нетерпляче очікувала на неї, хоча, оскільки справжні торти на репетиціях не літали, я не мав певності, як воно в дійсності обернеться. Звісно, обернулося все щонайліпше, як це завжди буває з бійками тортами. Діти знали, що це вже апогей, проте я тримав у рукаві ще одного туза.

Коли вони вдруге вийшли на авансцену з поклоном, з лиць обпливає крем, костюми заляпані, «У настрої» зазвучала втретє! Більшість дітей почали зачудовано озиратися навкруги, а тому не помітили, як підхопився на рівні вчительський ряд з тортам в руках, котрі ми з Сейді заздалегідь сховали під сидіннями. Торти полетіли, і трупа вдруге потонула в кремі. Тренеру Борману дісталося два торти, а прицільність він мав убивчу: попав і в квотербека свого, і в зірку лінії захисту.

Майк Косло, з заляпаним кремом обличчям, почав скандувати: «Містер Е! Міз Д! Містер Е! Міз Д!»

Гасло підхопила решта трупи, потім зал, плескаючи в ритм долонями. Ми вийшли на сцену, рука об руку, і Белінгем завів ту чортову платівку знову. Діти взяли нас в шеренги з криками: «Танець! Танець! Танець!»

Ми не мали вибору, і хоч я лякав себе тим, що моя дівчина посковзнеться й зверне собі в’язи, ми виступили перфектно вперше від часу Вечірки Сейді Гокінс. Під кінець танцю я потис Сейді обидві долоні, вона відповіла мені коротким кивком — «давай, роби, я тобі довіряю» — і сковзнула мені між ноги. Обидва її черевички полетіли у передній ряд, спідниця дико спурхнула вище стегон… а вона магічним чином одним рухом опинилася на рівних, спершу простягнувши руки в бік аудиторії — котра буквально ошаліла — а потім з куртуазністю справжньої леді притисла ними свою вимазану в крем спідницю.

У дітей, як виявилося, теж був прихований свій туз, заготовлений майже напевне Майком Косло, хоча він до цього так ніколи й не признався. Кілька тортів вони приберегли і, поки ми стояли там, купаючись в аплодисментах, з десяток їх, кинуті зусібіч, поцілили в нас. Ну, а натовп, як то кажуть, остаточно сказився.

Сейді підтягнула моє вухо ближче собі до губ, витерла мізинчиком з нього сколочений крем і прошепотіла:

— Ну як ти можеш покинути все це?

 

 

І це ще не був кінець.

Керуючись ледь не магією, знайшли шлях поміж плямами, грудками та смугами крему і вийшли на середину сцени Еллен і Дік. Нікому й помріятись не могло, щоби хтось жбурнув кремовим тортом у когось з них .

Дік звів руки вгору, просячи тиші, а потім Еллен Докерті зробила крок вперед і заговорила чистим вчительським голосом, котрий легко понісся понад стишеним гомоном і задавленими смішками.

— Леді і джентльмени, сьогоднішню виставу «Джоді Джемборі» буде повторено ще тричі.

Це викликало нову хвилю оплесків.

— Це бенефісні вистави, — продовжила Еллі, коли завмерли аплодисменти, — і мені приємно, так, мені дуже приємно повідомити вам, для кого накопичуватимуться збори з цих бенефісів. Минулої осені ми втратили одного з наших дорогих учнів, і всі ми тужили за покійним Вінсом Нолзом, котрий відійшов надто, надто, надто рано.

Тепер вже аудиторія застигла в мертвій тиші.

— Дівчина, яку ви всі знаєте, одна з провідних зірочок у нашому учнівському середовищі, отримала в тій аварії жорстокий шрам. Містер Емберсон і міс Дангіл домовилися про операцію з реконструктивної хірургії обличчя для Роберти Джилліан Оллнат у червні, в Далласі. Родині Оллнат це не буде нічого коштувати; містер Сильвестер, котрий взяв на себе функції бухгалтера «Джоді Джемборі» , сказав мені, що співучні Боббі Джилл — і наше місто — запевняють, що за операцію буде заплачено у повному обсязі.

Звисла мить тиші, поки публіка переварювала почуте, а потім всі підхопилися. Аплодисменти котилися літнім громом. Я побачив саму Боббі Джилл в задніх рядах. Вона ридала, затуливши руками собі обличчя. Її обнімали її батьки.

Один вечір в маленькому містечку, одному з тих містечок віддалік головного шляху, про котрі ніхто особливо не думає, окрім тих людей, котрі там живуть. І це нормально, бо вони самі про себе думають і дбають. Я дивився на Боббі Джилл, як вона ридає собі в долоні. Я дивився на Сейді. У неї залип крем у волоссі. Вона посміхалась. І я теж. Вона показала мені губами: «Я кохаю тебе, Джордже» . Я артикулював їй у відповідь: «Я кохаю тебе теж» . Того вечора я кохав їх усіх і себе за те, що живу з ними. Ніколи я не почувався таким живим і таким щасливим від того, що я живий . Дійсно, як я міг все це покинути?

Нарив зірвало через два тижні.

 

 

Була субота, день закупівлі харчів. Ми з Сейді привчилися робити це разом у «Вайнгартені»[483], на шосе № 77. Над головами грав Мантовані[484], ми, йдучи пліч-о-пліч, штовхали поперед себе візочки, вивчаючи фрукти, вибираючи, що краще купити з м’яса. Там були майже всі різновиди філе, які тільки можна було собі забажати, якщо говорити про курятину чи телятину. Мене це цілком задовольняло; навіть після трьох років життя тут я все ще перебував у захопленні від неймовірно низьких цін.

Проте не бакалія, а дещо інше привертало мої думки того дня: родина Газзард, що живе в будинку № 2706 на Мерседес-стрит, дерев’яній халупі навпроти і трохи лівіше від трухлого дуплекса, котрий Лі Освальд невдовзі називатиме домом. Я був дуже зайнятий з «Джоді Джемборі» , але спромігся на три поїздки на Мерседес-стрит тієї весни. Свій «Форд» я залишав на стоянці в середмісті Форт-Ворта, а потім по Вінскот-роуд їхав автобусом, котрий зупинявся менш ніж за півмилі звідти. У ті поїздки я одягав на себе джинси, збиті черевики і вицвілу джинсову куртку, яку прикупив на одному надвірному розпродажі. Моя історія, якби хтось мене запитав: я шукаю дешеву оренду, бо щойно отримав роботу нічним охоронцем на «Техаському сталепрокатному» у Форт-Ворті. Це робило мене вартим довіри парубком (якщо ніхто не почне з’ясовувати детальніше) і пояснювало причину, чому дім мусить бути тихим, з вікнами, затуленими шторами серед білого дня.

У своїх прогулянках вздовж Мерседес-стрит до складу «Мавпячого Ворда» і назад (завжди з газетою, складеною назовні сторінкою оголошень про оренду житла) я побачив містера Газзарда, ґевала років тридцяти з чимось, двійко дітей, з котрими не бажала гратися Розетта, і стару леді з застиглим обличчям, котра, йдучи, підволікала ногу. Одного разу матінка Газзарда, стоячи біля поштової скриньки, підозріливо супроводжувала мене очима, поки я повільно чимчикував повз неї рівчаком, що правив тут за хідник, але не заговорила.

Під час третьої моєї розвідки я побачив іржавий старий трейлер, підчеплений ззаду до Газзардового пікапа. Він разом з дітьми вантажив туди коробки, тимчасом як стара леді, спираючись на ціпок, стояла поряд на тільки-но зазеленілому бур’яні з паралітичним усміхом, що приховував будь-яку емоцію. Я продемонстрував цілковиту незацікавленість, відчуваючи в душі радість. Газзарди виїжджають. Щойно це станеться, фальшивий роботяга на ім’я Джордж Емберсон винайме будинок № 2706. Важливо опинитися першим у черзі.

Тож займаючись суботніми закупами, я саме міркував, чи є якийсь безпечний спосіб цього досягти. На поверхневому рівні я відповідав логічними зауваженнями на репліки Сейді, пожартував з неї, коли вона надовго затрималася перед молочним відділом, штовхав навантажений покупками візок на автостоянку, перекладав пакети до багажника «Форда». Але робив я все це на автопілоті, більша частина мого розуму ширяла думками у Форт-Ворті, міркуючи, як там все обладнати, і саме це принесло мені погибель. Я не звертав уваги на те, що вилітає з мого рота, а коли живеш подвійним життям, це небезпечно.

Ведучи машину назад до Джоді (з Сейді, яка сиділа тихенько поряд — занадто тихенько), я співав сам, оскільки фордівське радіо барахлило. І клапани також уже починали стукотіти. «Санлайнер» все ще мав блискучий вигляд, і я з відомих причин мав до нього особисті почуття, але вже минуло сім років відтоді, як він з’їхав з конвеєра, і на спідометрі в нього було намотано понад дев’яносто тисяч миль.

Я за один раз заніс до кухні Сейді її бакалію, хекаючи і крекчучи для ефекту. Я не помічав, що вона не посміхається, я зеленого поняття не мав, що наш з нею період дозрівання вже закінчився. Я так само думав про Мерседес-стрит, загадуючись, якого роду виставу мені варто розігрувати там — чи радше, наскільки то буде саме вистава. Все мусить виглядати автентичним. Мені хотілося примелькатися там, бо знайоме обличчя породжує заразом із фамільярністю також незацікавленість, а мені не хотілося виділятись. Знову ж таки, Освальди. Вона не говорить англійською, а він за натурою холодна риба, все на краще, але дім № 2706 все одно розташований жахливо близько. Нехай минуле опірне, але ж майбутнє тендітне, як картковий будиночок, і я мушу бути дуже-дуже обережним, щоб не змінити його, поки не буду до цього готовим. Отже, мені треба…

І саме в цей момент до мене заговорила Сейді, і скоро після цього моменту моє життя в Джоді, яким я його знав (і любив), полетіло шкереберть.

 

 

— Джордже? Ти не зайдеш до вітальні? Я хочу поговорити з тобою.

— А може, тобі краще спершу покласти до холодильника м’ясо й свинячі котлети? І я, здається, бачив у нас морози…

— Нехай тане! — крикнула вона, і цей її вигук миттю висмикнув мене з власної голови.

Я обернувся до неї, але вона вже зникла у вітальні. Витягла там сигарету з пачки, що лежала на столику біля дивана, і закурила. Після моїх делікатних зауважень вона вже намагалася менше курити (принаймні біля мене), тож цей її жест здався мені зловіснішим за підвищений голос.

Я ступив до вітальні.

— Що таке, серденько? Що не так?

— Все. Що то була за пісня?

Обличчя бліде, закам’яніле. Сигарету вона тримала в себе перед губами, мов щит. Я почав усвідомлювати, що десь послизнувся, але не міг второпати, де саме і яким чином, і від цього мені стало лячно.

— Я не розумію, що ти…

— Пісня, яку ти співав у машині, поки ми їхали додому. Та, яку ти ревів на всю силу своїх легень.

Я намагався пригадати і не зміг. Все, що мені згадалося, це думки про те, що на Мерседес-стрит, аби вписатися у тамтешній пейзаж, я мушу одягатися, немов трохи невдатний роботяга. Звісно, я співав, але я часто це робив, міркуючи про щось інше — але ж хіба не всі так роблять?

— Гадаю, якусь попсову пісню, яку чув по радіо. Щось таке, що запало в голову. Ти ж знаєш, як то трапляється з піснями. Я не розумію, що тебе так розстроїло.

— Щось таке, що ти чув по радіо. З отакими-от словами: «Я стрів просяклу джином кралю в Мемфісі, вона мене потягла гоцати нагору»?

Не тільки серце в мені обірвалося; здалося, все в мені, що було нижче шиї, осіло на п’ять дюймів. «Панянки в ханкі-тонк барах»[485]. Ось що я співав. Пісню, яку буде записано лише через сім чи вісім років, гуртом, про який ще наступних три роки ніхто не знатиме в Америці. Мій розум був зайнятий зовсім іншим, та все одно — як я міг так протупити?

— «Вона висякала мені носа, а потім виссала і мозок»? По радіо ? Федеральна комісія з комунікацій враз би закрила радіостанцію, яка б таке програла!

Отоді я почав злитися. Більше сам на себе… проте не тільки на себе. Я тут ходжу, балансую на натягнутому дроті, а вона кричить на мене через якийсь мотивчик «Роллінг Стонз».

— Охолонь, Сейді. Це всього лиш пісня . Я сам не знаю, де її чув.

— Це брехня, і ми обоє це знаємо.

— У тебе глюки. Гадаю, мені краще зі своїми покупками поїхати додому, — я намагався говорити заспокійливо. Тон був вельми знайомим. Так я завжди намагався говорити з Кристі, коли вона поверталася додому п’янючою. Спідниця перекривлена, блуза напіврозстебнута, волосся стирчить врізнобіч. Не кажучи вже про помаду розмазану. Вінцями чарки чи губами якогось п’яного дружка?

Сам лише спогад про це додав мені злості. Подумалось: «Знову хтось винний» . Я не знав, кого маю на увазі: Кристі, Сейді чи самого себе, і не переймався тим у ту мить. Ніщо нас так не бісить, як коли нас схоплено на гарячому, правда?

— Якщо ти маєш бажання коли-небудь сюди повернутися, гадаю, було б краще, аби ти розповів мені, де чув цю пісню. І звідки ти підчепив ту фразу, яку сказав хлопцю на касі, коли він запропонував тобі покласти курку в подвійний пакет, щоб не протекла.

— Я не маю жодного поняття…

— «Бомбезно, пацику», ось що ти йому сказав. Гадаю, тобі краще сказати мені, де ти таке чув. А ще «урвати кайфу» . І «буґі-мешти» . І «срака-дошка». «Убійно» та «глюки» , я хочу знати, звідки ти чув усі ці вирази. Чому ти таке говориш і більше ніхто такого не говорить? Я хочу знати, чому тебе так налякала та ідіотська речівка «Джимла», що ти навіть уві сні про неї балакаєш. Я хочу знати, де міститься Деррі й чому воно таке саме, як Даллас. Я хочу знати, коли ти був жонатий і на кому, і як довго це тривало. Я хочу знати, де ти був до того, як приїхав у Флориду, бо Еллен Докерті каже, що вона цього не знає, бо деякі з твоїх рекомендацій фальшиві. «Виглядають якимись дивнуватими», так вона висловилася.

Я був певен, що Еллен нічого не казав Дік… але вона дізналася. Хоча насправді мене це не здивувало, і в той же час мене збісило те, що вона розтріпала про це Сейді.

— Вона не мала права розказувати тобі таке!

Сейді вгатила сигаретою у попільничку і затрусила рукою, на яку, підстрибнувши, потрапив гарячий жар.

— Іноді ти такий, наче звідкілясь… я не знаю… ти наче з іншого космосу! З того, де співають про те, як трахають п’яних жінок з М-м-мемфіса! Я силувалася себе переконувати, що все це не має значення, що л-л-любов долає все, але ж ні. Вона не долає брехні.

Голос у неї дрижав, але вона не заплакала. І очі її не відривалися від моїх. Якби ж то в них був лише гнів, тоді почувалося б трішки легше. Але в них світилося ще й благання.

— Сейді, якби ти тільки…

— Я не можу . Не можу більше. І тому не починай знову про те, що ти не робиш нічого такого, чого мав би соромитися, і я тоді не буду, гаразд? Це речі, які я мушу сама для себе вирішити. Все зводиться до одного: або швабра геть, або ти.

— Якби ти знала, ти б…

— Тоді розкажи мені!

— Я не можу . — Гнів здувся, немов проштрикнута повітряна кулька, залишивши по собі емоційну притупленість. Я відірвав очі від її закам’янілого обличчя, перевівши погляд на стіл. Від того, що я там побачив, у мене перехопило подих.

Там лежала купка стандартних бланків для заяв на роботу до різних закладів у Ріно на цей літній сезон. Верхній бланк до «Готелю й казино Герраха». Перший пункт у ньому вже містив її ім’я, написане великим друкованими літерами. Її повне ім’я, включно з середнім, про яке мені ніколи в голову не спадало її спитати.

Я нахилився, дуже повільно простягнув руки і прикрив великими пальцями її перше ім’я та останній склад прізвища. Залишилося: ДОРІС ДАН .

Я згадав той день, коли, прикидаючись торговцем нерухомістю, що цікавиться сусіднім Рекреаційним центром, я балакав з дружиною Френка Даннінга. Вона була на двадцять років старшою за Сейді Доріс Клейтон, в дівоцтві Дангіл, але обидві жінки мали сині очі, бездоганну шкіру й чудову, повногруду фігуру. Обидві курили. Все це могло бути збігом, але не було ним. І я це знав.

— Що ти робиш? — звинувачувальний тон означав, що насправді запитання мало звучати: «Чого ти ухиляєшся, чого відводиш очі» , але я вже не злився. Анітрішечки.

— Ти цілком певна, що він не знає, де ти живеш? — запитав я.

— Хто? Джонні? Ти маєш на увазі Джонні? Чому… — і тут вона вже вирішила, що все це пусте. Я помітив по її обличчю. — Джордже, ти мусиш піти.

— Але він може дізнатися, — промовив я. — Бо знають твої батьки, а твої батьки вважають його безмаль не медяником солоденьким, ти сама про це розповідала.

Я зробив крок до неї. Вона відступила на крок. Як ото відступають від особи, яка вже встигла продемонструвати, що трохи несповна розуму. Я побачив страх в її очах і повне нерозуміння і все одно не міг зупинитися. Не забувайте, мені й самому було страшно.

— Навіть якщо ти прохала їх не казати йому, він може з них виманити цю інформацію. Бо він повабний. Він же такий, Сейді? Коли не миє маніакально руки, не упорядковує за абеткою книжки, не говорить про те, як огидно мати ерекцію, він є вельми, вельми чарівливим чоловіком. Він же був очарував тебе .

— Прошу, забирайся звідси, Джордже, — голос її тремтів.

Натомість я зробив ще один крок до неї. Вона, витримуючи відстань, зробила крок від мене, уперлася в стіну… і зіщулилася . Це подіяло на мене, як ляпас на істерика або склянка холодної води, вихлюпнута в лице сновиді. Я відступив до арки між кухнею і вітальнею, з притиснутими до обличчя долонями, як людина, яка визнає свою поразку. Що насправді зі мною і сталося.

— Я йду. Але, Сейді…

— Я просто не в змозі зрозуміти, як ти міг… — промовила вона. Тепер вже з’явилися й сльози, вони повільно скочувалися по її щоках. — Або чому ти відмовляєшся відкритися . У нас все було так чудово.

— І далі може бути.

Вона похитала головою. Повільно, але рішуче.

Я перетнув кухню, почуваючись, ніби не йду, а пливу, вихопив з торби на кухонній стійці відерце ванільного морозива і поставив його в морозилку її «Колдспота»[486]. Якась частка мого єства запевняла мене, що все це просто дурний сон і ось-ось я прокинуся. Проте в цілому я розумів, що це дійсність.

Сейді стояла в арці, дивилася на мене. В одній руці вона тримала свіжу сигарету, в другій заяву на роботу. Тут уже її схожість на Доріс Даннінг упала в очі так, що ледь не кров захолола мені в жилах. Від чого постало питання, чому я не помічав цього раніше. Бо був заклопотаний іншими справами? Чи тому, що й досі не усвідомив страшенну безмірність речей, з якими тут бавлюся?

Я вийшов за сітчасті двері й став на ґанку, дивлячись на неї крізь вічка сітки.

— Стережися його, Сейді.

— Джонні сповнений різних дивацтв, але він безпечний, — відповіла вона. — І мої батьки ніколи не розкажуть йому, де я. Вони обіцяли.

— Люди вміють порушувати обіцянки, і люди можуть кусатися. Особливо ментально нестабільні, коли вони перебувають під сильним тиском, як на те пішло.

— Ти мусиш їхати, Джордже.

— Пообіцяй мені, що стерегтимешся його, і я також назиратиму.

Вона закричала:

— Обіцяю я, обіцяю, обіцяю!

Недобре тремтіла та сигарета у неї в пальцях; суміш шоку, почуття втрати, гніву й горя в її очах була ще гіршою. Йдучи до машини, я відчував, як вони невідривно дивляться на мене.

Гаспидські «Роллінг Стонз».