Розділ 19

 

 

 

Джордж де Мореншильд здійснив свою величну появу пополудні п’ятнадцятого вересня, в похмуру дощову неділю. Прибув він за кермом «Кадилака» кольору кави, який ніби ось щойно виїхав з пісні Чака Беррі[527]. Разом з ним приїхав чоловік, котрого я вже знав, Джордж Бухе, та інший, невідомий мені — худий, як тріска, парубок з пушком білявого волосся на голові й прямою, як шомпол, спиною того, хто довгенько був прослужив у війську і досі тому радий. Де Мореншильд підійшов до заду машини й відкрив багажник. Я кинувся по дистанційний мікрофон.

Повернувшись на місце зі своїм апаратом, я побачив під пахвою в Бухе складений дитячий манеж і військового з повними руками іграшок. Попереду цих двох де Мореншильд з порожніми руками сходив на ґанок, високо тримаючи голову, з випнутими вперед грудьми. Був він високим, міцної будови. Мав сивіюче волосся, косо зачесане назад від його широкого лоба в той спосіб, який оголошував — принаймні мені — «дивіться на мої творіння, ви, могутні, і тремтіть. Бо я є ДЖОРДЖ».

Я підключив магнітофон, одяг навушники і націлив миску з мікрофоном на протилежний бік вулиці.

Марини ніде не було видно. Лі сидів на дивані, читав якусь товсту книжку в паперовій обкладинці при світлі лампи на бюро. Почувши кроки на ґанку, він підняв нахмурено голову і пожбурив книжку на кавовий столик. «Знов ті чортові емігранти», — либонь, подумав він.

Але пішов відчинити на стук. Він простягнув руку до срібноволосого незнайомця на ґанку, але де Мореншильд його здивував — і мене також — він ухопив Лі в обійми і розцілував у обидві щоки. А потім відсунув від себе, тримаючи за плечі. Заговорив він глибоким, акцентованим голосом — мені подумалося, що акцент у нього не російський, а радше німецький.

— Дайте подивитися мені на юнака, котрий подорожував у таку далечінь і повернувся звідти зі своїми незламними ідеалами!

І він знов притягнув Лі до себе в обійми. Голова Освальда вигулькнула над плечем цього величного чоловіка, і я побачив дещо ще більш дивовижне: Лі Гарві Освальд посміхався.

 

 

З дитячої спальні вийшла Марина з Джун на руках. Побачивши Бухе, вона радісно скрикнула, подякувавши йому за манеж і за, як це вона назвала своєю непевною англійською, «дитячі гуляточки». Бухе відрекомендував худого чоловіка Лоренсом Орловим — полковник Лоренс Орлов, до ваших послуг, — а де Мореншильда «другом всієї російської громади».

Бухе й Орлов на підлозі посеред кімнати зайнялися встановленням манежу. Марина стояла поряд з ними, щебечучи щось російською. Орлов, як і Бухе, схоже, очей не міг відірвати від молодої матері-росіянки. Марина була одягнена в блузку з рюшами й шорти, під якими її ноги здавалися безкінечно довгими. Усмішка Лі зав’яла. Він повертався до звично притаманної йому похмурості.

От лишень зробити цього йому не дозволив де Мореншильд. Він помітив і підібрав книжку, яку перед тим читав Лі.

— «Атлант випростався»? — Заговорив він тільки до Лі. Цілком ігноруючи решту присутніх, котрі завзято поралися біля дитячого манежу. — Айн Ренд? Навіщо молодому революціонерові таке ?[528]

— Щоби пізнати власного ворога, — відповів Лі, і коли де Мореншильд вибухнув реготом, усмішка знову повернулася на лице Лі Освальда.

— І що ти вирозумів із цього cri de coeur міс Ренд?

Певна струна бренькнула в моїй душі, коли я прослуховував записану плівку. Я двічі перемотував її назад до цієї фрази, аж поки мені сяйнуло: майже точно такими ж словами Мімі Коркоран колись запитувала в мене про «Ловця в житі» .

— Гадаю, сама вона проковтнула отруєну наживку, — відповів Освальд. — А тепер заробляє гроші, продаючи її іншим людям.

— Саме так, друже мій. Ніколи не чув кращого визначення. Настане день, коли Ренди всього світу даватимуть відповідь за свої злочини. Ти віриш в це?

— Я це знаю, — відповів Лі. Це в нього прозвучало безапеляційно.

Де Мореншильд поплескав по дивану.

— Сідай поряд. Я хочу почути про твої пригоди на моїй батьківщині.

Але спершу до Лі й де Мореншильда з чимсь звернулися Орлов і Бухе. Почалася жвава розмова російською. Лі виглядав розгубленим, але коли де Мореншильд сказав йому щось, також російською, Лі кивнув і кинув кілька слів Марині. Те, як він махнув рукою на двері, ясно дало зрозуміти сенс: «Давай, катай тоді».

Де Мореншильд перекинув Бухе ключі до своєї машини, але той їх не вловив. Він вхопив їх тільки з брудного зеленого килима, на що де Мореншильд з Лі обмінялись веселими поглядами. Потім вони поїхали, Марина з дитиною на руках у схожому на корабель «Кадилаку» де Мореншильда.

— Нарешті ми маємо спокій, друже мій, — сказав де Мореншильд. — А чоловіки нехай потрусять своїми гаманцями, що на добре, так?

— Я вже втомився від того, що вони тільки й роблять, що трусять гаманцями, — сказав Лі. — Рина почала забувати, що ми приїхали до Америки не для того, щоби лише купити клятий холодильник і купу одягу.

Де Мореншильд заперечливо відмахнувся:

— Це лише дрібка поту із зашийка капіталістичного кнура. Чоловіче, хіба тобі не обридло жити в цьому депресивному свинюшнику?

Лі на це зауважив:

— А що ме’і й де сві’ить, крім як тут?

Де Мореншильд ляснув його по спині з такою силою, що ледь не змів цього тендітного молодика геть з дивана.

— Не журися! За все, що на тебе валиться зараз, ти відплатиш у тисячу крат потім. Хіба не в це ти віриш? — А коли Лі кивнув: — А тепер скажи мені, товаріщ, як обстоять справи в Росії — я можу називати тебе товаріщем, чи ти відкидаєш таку форму звертання?

— Звіть, як вам завгодно, аби лиш не забували звати обідати, — відповів Освальд, регочучи. Я побачив, що він розкривається перед де Мореншильдом, як ото квітка після довгих дощів розкривається до сонця.

Лі заговорив про Росію. Розповідав він пафосно. Мені нецікаво було слухати у його виконанні багатослівний реп про те, як комуністичні бюрократи спаплюжили чудесні довоєнні ідеали соціалістичної країни (великі сталінські чистки тридцятих він оминув). Не схвилювала мене також його заява, що Микита Хрущов ідіот; і тут у будь-якій перукарні чи в будці чистильника взуття можна почути такі ж пусті теревені про американських лідерів. Можливо, через чотирнадцять місяців Освальду й було призначено змінити хід історії, але від того він не був менш нудним.

Що мене цікавило, так це те, як його слухав де Мореншильд. Він це робив, як то роблять найчарівливіші, найпринадніші в світі люди, котрі завжди вчасно вставляють доречні запитання, ніколи не відволікаються, не відривають своїх очей від обличчя співбесідника, даруючи тому нагоду відчути себе найбільш обізнаною, красномовною, інтелектуально непересічною особистістю на планеті. Це, либонь, уперше хтось таким чином слухав Лі.

— Я вбачаю тільки одну надію для соціалізму, — закінчив Лі, — і нею є Куба. Там революція іще в чистоті. Одного дня я сподіваюся потрапити туди. Міг би прийняти тамтешнє громадянство.

Де Мореншильд поважно кивнув.

— Було б чудово. Я був там багато разів, ще до того, як наш теперішній уряд зробив подорожі туди майже неможливими. Гарна країна, авжеж… а тепер, завдяки Фіделю, ця гарна країна належить людям, котрі в ній живуть.

— Я знаю, — сяяв усім лицем Лі.

— Проте! — підняв по-менторському палець де Мореншильд. — Якщо ти вважаєш, ніби американські капіталісти безперешкодно дозволятимуть Фіделю, Раулю й Че[529]творити свої чуда, значить, ти живеш у примарному світі. Шестерні вже крутяться. Чи чув ти про такого собі Вокера?

Я нашорошив вуха.

— Про Едвіна Вокера ? Генерала, котрого витурили? — Лі промовив «ви’урили».

— Саме так.

— Знаю я його. Живе в Далласі. Балотувався на губернатора, та отримав підсрачника. А тоді метнувся до Міссісіпі, аби постояти поряд з Россом Барнетом, коли Джеймс Мередит інтегрував Добру Стару Міс[530]. Звичайний сегрегаціоніст, дрібний Гітлер.

— Безумовно, він расист, але для нього ідеї сегрегації й дебіли з ку-клукс-клану слугують лише ширмою. Він використовує заперечення прав негрів як дрючок для побиття соціалістичних принципів, котрі й сам він і вся та порода ненавидять. Джеймс Мередит? Комуніст! Національна Асоціація сприяння розвитку кольорового населення? Змовники! Члени Студентського комітету координації ненасильницьких дій? Зверху чорні, червоні всередині!

— Достеменно, — погодився Лі, — саме так вони й діють.

Я не міг добрати, чи насправді де Мореншильд щирий у тому, що він зараз тулить Лі, чи накручує його просто заради спортивного інтересу.

— А де вбачають усі ці Вокери з Барнетами і клоуни-проповідники на кшталт Біллі Греєма та Біллі Джеймса Хергіса[531]живе серце того злісного комуністичного монстра, що обожнює нігерів? У Росії!

— Я знаю.

— А де вони бачать чіпку руку комунізму, і то всього лиш за дев’яносто миль від берегів Сполучених Штатів? На Кубі! Вокер більше не носить форму, але його найкращий друг все ще керує військами. Ти розумієш, про кого я кажу?

Лі похитав головою. Очі його невідривно дивилися на де Мореншильда.

— Кертис Лемей[532]. Не менший расист, котрому під кожним кущем ввижається комуніст. На чому наголошують Вокер з Лемеєм, до чого вони хочуть змусити Кеннеді? Бомбити Кубу! Потім вдертися на Кубу! Потім зробити Кубу п’ятдесят першим штатом. Після приниження в Затоці Свиней вони стали ще більш затятими![533]— У промові де Мореншильд використовував власні знаки оклику: бив себе кулаком по стегну. — Такі, як Лемей і Вокер, набагато небезпечніші за ту курву Айн Ренд, і не лише тому, що вони мають зброю. А тому, що вони мають послідовників .

— Я розумію цю небезпеку, — сказав Лі. — Я вже почав організовувати збори руху Руки геть від Куби тут, у Форт-Ворті. Маю вже десь з десяток прихильників.

Це було сильно . Наскільки я знав, єдине, що збирав Лі у Форт-Ворті, це алюмінієві двері, ну, й ще іноді карусельну сушарку на задньому подвір’ї, коли Марині вдавалося умовити його розвішати дитячі пелюшки.

— Тобі варто пришвидшити цю справу, — промовив де Мореншильд рішуче. — Куба — це рекламний щит революції. Коли стражденні народи Нікарагуа, Гаїті та Домініканської республіки дивляться на Кубу, вони бачать мирне сільськогосподарське суспільство, де диктатора скинули, а таємну поліцію погнали геть, декого з їхніми ж киями, засунутими їм у тлусті сраки.

Лі верескливо розреготався.

— Вони бачать, що великі цукрові плантації і ферми рабської праці «Юнайтед Фрут» повернуто селянам. Вони бачать, що погнали «Стандард Ойл»[534]. Вони бачать, що всі казино, якими правила мафія Ланського[535]…

— Я знаю, — сказав Лі.

— …позакривали. Віслючі шоу[536]припинили, друже мій, і жінки, котрі раніше торгували своїми тілами… і тілами своїх дочок , знайшли собі чесну роботу. Будь-якого пеона, котрий під пресом свинячого гузна Батисти[537]помер би серед вулиці, тепер кладуть до шпиталю й лікують, як людину. А чому? Бо при Фіделі і лікар, і пеон рівноправні громадяни!

— Я знаю, — сказав Лі. Це була його постійна позиція.

Де Мореншильд підхопився з дивана і почав ходити навкруг щойно встановленого дитячого манежу.

— Ти гадаєш, Кеннеді і його ірландська кліка дозволять стояти цьому рекламному щиту? Цьому маякові , що блимає навсібіч світлом надії?

— Мені взагалі-то подобається Кеннеді, — промовив Лі трохи ніби знічено. — Попри Затоку Свиней. То був план Айзенгавера, ви це знали?

— Президент Кеннеді переважно подобається ВБА. Ти знаєш, що я маю на увазі під ВБА? Можу тебе запевнити, цю штуку добре знає та скажена ласка, котра написала книжку «Атлант випростався» . Велику Безмозку Америку я маю на увазі. Громадяни Сполучених Штатів житимуть щасливо й помиратимуть вдоволеними, якщо матимуть холодильник, який робить лід, дві машини в гаражі та «77 Сансет Стрип» по ящику. Велика Безмозка Америка любить усмішку Кеннеді. Саме так. Безумовно. У нього чудесна усмішка, я визнаю це. Але хіба не Шекспір сказав, що людина може всміхатися й всміхатися і бути лиходієм? Ти знаєш, що Кеннеді ухвалив план замаху ЦРУ на Кастро? Так! Вони вже намагалися — і не зуміли, слава Богу — рази три-чотири його вбити. Я маю цю інформацію, Лі, зі своїх власних джерел в Гаїті й Домініканській республіці, і інформація ця достовірна.

Лі явно стривожився.

— Але Фідель має надійного друга, Росію, — не перестаючи ходити, продовжив де Мореншильд. — Це не та Росія, про яку мріяв Ленін — чи ти або я, — але вона має власні причини, щоб виступити пліч-о-пліч з Фіделем, якщо Америка знову зважиться на вторгнення. От згадаєш мої слова: Кеннеді на це готовий і спробує дуже скоро. Він дослухається до Лемея. Слухає Даллеса й Енглтона з ЦРУ[538]. Йому потрібен тільки зручний привід, і тоді він нападе, аби лиш показати світу, що має яйця.

Вони продовжували балакати про Кубу. Коли повернувся «Кадилак», його заднє сидіння було загромаджене продуктами — на позір, їх мало вистачити на місяць.

— Чорт, — промовив Лі. — Вони вже повернулись.

— І ми їх радісно зустрічаємо, — ласкаво сказав де Мореншильд.

— Залишайтеся на вечерю, — запросив Лі. — З Рини не така щоб аж прекрасна куховарка, але…

— Я мушу їхати. Моя дружина нетерпляче чекає моїх вражень, і я їй скажу, що вони в мене якнайкращі. Наступного разу я привезу її з собою, ти не проти?

— Йо, звісно, приїжджайте разом.

Вони пішли до дверей. Марина стояла біля машини, балакаючи з Бухе й Орловим, тимчасом як чоловіки діставали з багажника картонні ящики з консервованими харчами. Проте вона не просто балакала; вона одночасно фліртувала, трішечки. Схоже було, що Бухе готовий бухнутись перед нею на коліна.

Вже на ґанку Лі сказав щось про ФБР. Де Мореншильд перепитав у нього, скільки разів. Лі показав три пальці.

— Ім’я одного з агентів Фейн. Цей приходив двічі. Прізвище іншого Гості.

— Дивись їм просто в очі й відповідай на їхні запитання! — порадив де Мореншильд. — Тобі нема чого боятися, Лі, і не лише тому, що ти невинний, а тому, що ти правий!

Тепер й інші на них дивилися… і не лише вони. З’явилися дівчатка-стрибунки, вони стояли у рівчаку, що на нашому кінці Мерседес-стрит слугував хідником. Тепер, коли де Мореншильд отримав ширшу аудиторію, він почав проголошувати промову до неї.

— Ви молода, ідеологічно цілеспрямована людина, містере Освальд, тож вони й приходять. Ця банда Гувера! Звідки нам знати, може вони й зараз десь поряд, звідкілясь стежать, може, навіть з отого будинку, що навпроти!

Де Мореншильд тицьнув пальцем у бік моїх затулених штор. Лі обернувся подивитися. Я застиг у напівтемряві, радий, що вже опустив свою звукоуловлюючу миску, хоча вона й була тепер заклеєна чорною стрічкою.

— Я знаю, що вони таке. Хіба не вони та їхні кузени з ЦРУ вже чимало разів відвідували мене, намагаючись залякати, щоб я доносив їм на моїх друзів росіян та латиноамериканців? Хіба не вони після війни називали мене прихованим нацистом? Не вони хіба заявляли, нібито я заплатив тонтон-макутам , аби ті били й піддавали тортурам моїх конкурентів у нафтовому бізнесі в Гаїті?[539]Хіба то не вони звинувачували мене в тому, ніби я давав хабарі Папі Доку і фінансував організацію замаху на Трухільйо?[540]Так, так все це і ще чимало іншого.

Дівчатка-стрибунки дивилися на нього з роззявленими ротами. Марина також. Щойно розігнавшись, де Мореншильд змітав геть усе зі свого шляху.

— Хоробрим будь, Лі! Коли вони прийдуть, виступи наперед! Покажи їм отак! — Він вхопив себе за сорочку й рвонув нарозхрист. Сипонули ґудзики, цокотячи по ґанку. Дівчатка-стрибунки охнули, надто шоковані, щоб загиготіти. На відміну від більшості американців того часу, де Мореншильд не носив спідньої майки. Шкіра в нього була кольору навощеного червоного дерева. Жирні цицьки звисали на старі м’язи. Він вдарив себе правим кулаком у груди над лівим соском.

— Скажи їм: «Тут моє серце, і серце моє чисте, і серце моє віддане моїй справі!» Скажи їм: «Навіть якщо Гувер вирве в мене з грудей моє серце, воно все одно битиметься, і тисяча інших сердець битимуться з ним в єдиному ритмі! А потім і десять тисяч. А потім сто тисяч. А потім мільйон!»

Орлов поставив коробку з консервами, яку він до того тримав у руках, щоби відреагувати на це злегка глузливими аплодисментами. В Марини вогнем палали щоки. Найцікавішим, утім, був вираз обличчя Лі Освальда. Як той Павло з Тарса дорогою в Дамаск, він отримав просвітлення[541].

Сліпота спала йому з очей.

 

 

Проповідь де Мореншильда разом з блазенським розривання на собі сорочки — не вельми відмінні від трюків, до яких вдаються у своїх молитовних наметах праві євангелісти, котрих він перед тим паплюжив — глибоко мене стривожила. Я сподівався, що, підслухавши відверту розмову сам на сам цих двох чоловіків, я зможу відкинути підозри щодо де Мореншильда як рушійного фактора замаху на генерала Вокера, а відтак і на президента Кеннеді. Щиру розмову я почув, але вона, замість щось прояснити, ще більше все заплутала.

Єдине здавалося ясним: настав час розпрощатися з Мерседес-стрит, сказавши їй не вельми ласкаве «адью» . Я вже орендував квартиру на першому поверсі в будинку № 214 на Західній Нілі-стрит. Двадцять четвертого вересня я завантажив до свого доволі вже спрацьованого «Санлайнера» одяг, книжки та друкарську машинку і перевіз усе в Даллас.

Дві гладкі леді залишили по собі просмерділий хворобою свинюшник. Квартиру я прибирав самотужки, дякувати Богу, Елова кроляча нора виводила в той час, коли вже вироблялися аерозольні освіжувачі повітря. На надвірному розпродажі я купив собі портативний телевізор і притулив його на кухонній робочій стійці поряд із пічкою (яку подумки назвав Сховищем древніх жирів). Замітаючи, відшкрібаючи, миючи й пшикаючи освіжувачем, я дивився серіали на кшталт «Недоторканних» та ситкоми, як-ото «Авто 54, де ви є?» [542]. Коли вночі стихали крики й грюкання дітей нагорі, я падав у ліжко і спав, як убитий. Без сновидінь.

Будинку на Мерседес-стрит я поки що тримався, але в № 2703 навпроти мого мало що бачив. Подеколи Марина садовила Джун у коляску (черговий подарунок її літнього обожнювача, містера Бухе) і катала її до автостоянки біля складу й назад. Пополудні, коли закінчувалися уроки в школі, її часто супроводжували дівчатка-стрибунки. Марина й сама кілька разів була стрибала з ними через скакалку, рахуючи російською. Дитина радісно сміялася, дивлячись, як її матуся скаче вгору-вниз, вимахуючи пишною хмарою темного волосся. Дівчатка-стрибунки сміялися також. Марину то не обходило. Вона з ними багато балакала. Не виказуючи жодного роздратування, коли вони, хихотячи, її поправляли. Навпаки, вона виглядала задоволеною. Лі не хотів, щоб вона знала англійську мову, але попри все вона її вивчала. Розумничка.

Другого жовтня 1962 року я прокинувся у себе в квартирі на Західній Нілі-стрит серед лячної тиші: жодної біганини нагорі, жодних материнських покриків на старших двох, щоби збиралися до школи. Вони виїхали посеред ночі.

Я піднявся нагору і спробував відкрити їхні двері своїм ключем. Той виявився непридатним, але замок там був пружинного типу і я його легко відтиснув дротяними плічками для одягу. Я звернув увагу на порожню книжкову шафу у вітальні. Просвердливши маленьку дірочку в підлозі, я підключив другу обладнану жучком настільну лампу і крізь зроблений отвір пустив секретний дротик до своєї квартири. Потім я підсунув книжкову шафу на місце.

Жучок працював добре, але котушки підступного японського магнітофончика починали крутитися, тільки коли ймовірні квартиронаймачі заходили до помешкання і їм кортіло для перевірки ввімкнути лампу. Заходили, роздивлялися, але ніхто не вселявся. Аж поки туди не переїхали Освальди, в будинку на Нілі-стрит я залишався сам-один. Після того зухвалого карнавалу, яким відзначалася Мерседес-стрит, тут панував спокій, хоча мені було трішки сумно без дівчаток-стрибунок. Вони були ніби моїм грецьким хором.

 

 

У своїй Даллаській квартирі я спав ночами, а вдень спостерігав, як Марина катає дитину в колясці у Форт-Ворті. Тим часом, поки я займався всіма цими справами, наближався черговий вододільний момент шістдесятих, але я його ігнорував. Я весь був захоплений Освальдами, котрі якраз переживали чергові сімейні конвульсії.

Раз, посеред другого тижня жовтня, Лі рано повернувся з роботи. Марина була надворі, вигулювала Джун. Вони почали балакати при початку під’їзної алеї, прямо навпроти мене. Під кінець розмови Марина промовила англійською: «Що означати звільнено?»

Він пояснив їй російською. Марина розвела руками в жесті «що тут зробиш» і обняла його. Лі поцілував її в щоку і взяв з коляски дитину. Він її підняв високо в себе над головою, а Джун сміялася, тягнучись ручками, намагаючись вхопити батька за волосся. Вони разом зайшли в дім. Щаслива маленька родина, непіддатна тимчасовому тиску злигоднів.

Це тривало до п’ятої години вечора. Я вже зібрався було їхати до себе на Нілі-стрит, аж тут помітив Маргариту Освальд, вона наближалася від автобусної зупинки на Вінскот-роуд.

«А ось і халепа надходить», — подумалось мені, і який же я був правий.

І знову Маргарита уникла пастки так і не відремонтованої сходинки; знову вона увійшла до хати без стуку; феєрверк вибухнув моментально. Вечір стояв теплий, і вікна там були відчинені. Я знехтував дистанційним мікрофоном. Лі зі своєю матір’ю лаялися на повній гучності.

Його не звільнили з роботи у «Зварювальній компанії Леслі» врешті-решт, як з’ясувалося. Він сам її покинув. Шукаючи його, бос зателефонував Вейді Освальд, бо йому якраз не вистачало робітників, а не отримавши допомоги від дружини Роберта, зателефонував уже й Маргариті.

— Я збрехала заради тебе, Лі! — волала Маргарита. — Я сказала, що в тебе грип! Чому ти завжди змушуєш мене брехати заради тебе?

— Я не змушую тебе ні до чого! — кричав він їй у відповідь. Вони стояли у вітальні ніс проти носа. — Я не примушую тебе нічого роботи, а ти все одно робиш!

— Лі, як ти збираєшся забезпечувати свою сім’ю? Ти мусиш працювати!

— Та знайду я собі роботу! Нехай тебе це не хвилює, ма!

— Де?

— Я ще не знаю…

— Ох, Лі! Як ти платитимеш оренду?

— …але в неї повнісінько друзів. — Він кивнув пальцем на Марину, котра аж здригнулася. — Путнього чогось від них майже нічого, але, може, хоч тут на щось придадуться. Краще б ти йшла звідси, ма. Вертайся додому. Дай мені хоч віддихатися.

Маргарита метнулася до дитячого манежу.

— Звідки тут це з’явилося?

— Ті друзі, про котрих я тобі казав. Половина з них багачі, а решта пнуться. Їм подобається балакати з Риною. — Лі в’їдливо ощирився. — Підстаркуваті котрі, ті зирять сласно на її цицьки.

— Лі! — шокований голос, але вираз в неї на обличчі… задоволений? Мамочка зраділа люті, яку дочула в голосі свого синочка?

— Іди вже, ма. Дай нам трохи спокою.

— Вона хоча б розуміє, що чоловіки, котрі щось дарують, очікують і собі чогось навзаєм? Вона розуміє це, Лі?

— Забирайся к чорту геть! — потрясаючи кулаками. Ледь не танцюючи від безсилої люті.

Маргарита посміхнулася:

— Ти розстроєний. Та й нема дива. Я прийду знову, коли ти краще собою володітимеш. І тоді я допоможу. Я завжди хочу допомогти.

І раптом вона кинулася до Марини з дитиною. Точнісінько, наче в атаку. Обцілувавши личко Джун, вона рушила кімнатою назад. Вже біля дверей вона обернулася, показуючи на дитячий манеж:

— Скажи їй, щоб гарненько це почистила, Лі. У людських залишках завжди повно мікробів. Якщо дитинка захворіє, ти ніколи не настачишся на лікаря.

— Ма! Йди!

— Мене вже нема, — лагідна, як молоко з булочкою. Вона покрутила пальцями в дитячому жесті «бай-бай» і зникла за дверима.

Марина, тримаючи дитину, як щит, підійшла до Лі. Вони почали говорити. Потім кричати. Сімейна солідарність розвіялась за вітром; Маргарет про це потурбувалася. Лі забрав дитину, почав її колисати на згині руки, а тоді — абсолютно несподівано — бахнув в обличчя свою дружину. З носа і губ у неї ринула кров, голосно ридаючи, Марина впала. Лі дивився на неї. Дитина також почала плакати. Лі погладив Джун по її ніжному волоссячку, поцілував доню в щічку, знов почав її колихати. Важко підводячись, в полі зору з’явилася Марина. Лі вдарив її боковим, і вона знову повалилася. Я побачив тільки мельк темної хмари її волосся.

«Кинь його, — подумав я, розуміючи, що вона на це нездатна. — Бери дитину і тікай. Поїдь до Джорджа Бухе. Зігрій його постіль, якщо на те підеться, але забирайся геть від цього сухореброго монстра, материного підкаблучника, якомога швидше».

Але на ділі це Лі її кинув, принаймні на якийсь час. Я більше ніколи не бачив його на Мерседес-стрит.

 

 

Це було їхнє перше розставання. Лі поїхав у Даллас шукати роботу. Я не знаю, де він ночував. Згідно з нотатками Ела, у ХАМі[543], але насправді не там. Можливо, він знайшов собі місце в якомусь з будинків дешевих мебльованих кімнат у середмісті. Мене це не обходило. Я знав, що вони знову зійдуться і винаймуть квартиру наді мною, а наразі я вже від них втомився. То було велике полегшення, не слухати оте його уповільнене записом «я знаю» , яке він промовляв десятки разів упродовж будь-якої розмови.

Марина утрималася на плаву завдяки Джорджу Бухе. Бухе приїхав пікапом «Шевроле» разом з якимсь чоловіком невдовзі після візиту Маргарити і втечі Лі й вивіз Марину звідти. Коли ваговоз рушав від дому № 2701 по Мерседес-стрит, мати з дочкою їхали в кузові. Рожеву валізу, котру Марина привезла з собою з Росії, застелили ковдрами, і в цьому імпровізованому гніздечку спала Джун. Пікап набрав швидкості, і Марина заспокійливо поклала руку доні на груди. На це дивилися дівчатка-стрибунки, і Марина їм помахала. Вони помахали їй у відповідь.

 

 

Адресу Джорджа де Мореншильда я знайшов у «Білих сторінках» Далласа і кілька разів за ним простежив. Мене цікавило, з ким він може зустрічатися, хоча, якщо б там трапився якийсь ЦРУ-шник, хтось із банди Ланського або інший імовірний змовник, навряд би я про це взнав. Усе, що можу сказати, він не зустрічався ні з ким, хто б міг здатися мені підозріливим. Він їздив на роботу; він відвідував Далласький Кантрі-клуб, де грав у теніс або плавав зі своєю дружиною; іще вони з нею ходили до парочки стрип-клубів. Він не чіплявся до танцюристок, але мав схильність на людях пестити груди й сідниці своїй жінці. Схоже, вона була аж ніяк не проти.

Двічі він зустрічався з Лі. Одного разу це відбулося в улюбленому стрип-клубі де Мореншильда. Схоже було, що Лі почувався незручно в тій атмосфері, тож вони не залишалися там довго. Другого разу вони ланчували в кав’ярні на Бравдер-стрит. Там вони просиділи майже до другої пополудні, чашка за чашкою п’ючи каву. Лі вже було підвівся, передумав і знову щось собі замовив. Офіціантка принесла йому кусень торта, і він їй вручив щось, що вона, мимохідь на те поглянувши, сховала собі в кишеню фартушка. Коли вони нарешті звідти вирушили, я, замість того щоби слідувати за ними, підійшов до офіціантки і спитав, чи можу я побачити те, що їй передав той молодик.

— Ви його мо’ете собі забрати, — відповіла вона, віддаючи мені аркуш жовтого паперу з надрукованим чорним таблоїдним шрифтом заголовком:РУХ РУКИ ГЕТЬ ВІД КУБИ! Текст закликав «зацікавлених осіб» вступати до філії цієї благоліпної організації у Далласі — Форт-Ворті. НЕ ДОЗВОЛЯЙ ДЯДЬКУ СЕМУ ТЕБЕ ДУРИТИ! ПО ІНФОРМАЦІЮ ПРО НАСТУПНІ ЗБОРИ ПИШИ НА АДРЕСУ: П/С 1919.

— Про що вони говорили? — запитав я в неї.

— Ви коп?

— Ні, я віддячую краще за копів, — відповів я, вручаючи їй п’ятидоларову банкноту.

— Про оце, — показала вона пальцем на прокламацію, котру Освальд напевне видрукував на своєму новому місці роботи. — Про Кубу. Наче мені на те не насрати.

Але двадцять другого жовтня, менше ніж через тиждень від того дня, президент Кеннеді також заговорив про Кубу. І тоді вже обісралися всі.

 

 

Це блюзовий трюїзм: ти не сумуєш за водою, допоки не висохне твій колодязь, проте до осені 1962 року я собі не уявляв, що це так само стосується маленьких ніжок, які тупотять, стрясаючи стелю над тобою. Відтоді, як те сімейство з другого поверху виїхало, дім № 214 на Західній Нілі-стрит сповнився якимсь моторошним, примарним духом. Я сумував за Сейді, я почав тривожитися за неї майже маніакально. Утім, трохи подумавши, тут можна відкинути слово «майже». Еллі Докерті й Дік Сімонс не сприйняли всерйоз мою тривогу щодо її чоловіка. Сама Сейді не сприйняла це серйозно; наскільки я розумів, вона гадала, ніби я намагаюся залякати її Джоном Клейтоном лише з метою завадити їй зовсім випхнути мене з її життя. Ніхто з них не знав того, що, прибираючи з її повного імені «Сейді», отримуєш ім’я, яке лиш на один склад відрізняється від імені Доріс Даннінг. Ніхто з них не знав про ефект гармонізації, до якого, либонь, я й спричинився самим лиш своїм перебуванням у Країні Було. Кого в такому разі звинувачувати, якщо щось трапиться з Сейді?

Почали повертатися погані сни. Снилося Джимла.

Я кинув стежити за де Мореншильдом і почав вирушати в довгі прогулянки, що починалися після полудня, а завершувалися поверненням на Західну Нілі-стрит о дев’ятій, а то й о десятій годині вечора. Я ходив і думав про Лі, котрий тепер працював помічником друкаря в одній із Даллаських компаній мистецького друку, яка називалася «Джагерз-Чайлз-Стовол». Або про Марину, котра тимчасово жила зараз у недавно розлученої жінки на ім’я Еліна Голл. Пані Еліна працювала в дантиста Джорджа Бухе, і саме він, цей дантист, був за кермом пікапа того дня, коли Марина з Джун виїхали з тієї діри на Мерседес-стрит.

Але найбільше я думав про Сейді. Знову й знову про Сейді. І про Сейді знову.

Під час однієї з тих прогулянок я, окрім звичного пригнічення, відчув спрагу і, зайшовши до місцевої корчми, що звалася «Плющ», замовив собі пива. Там мовчав музичний автомат і публіка сиділа незвично тихо. Тільки коли офіціантка принесла й поставила переді мною кухоль, сама вмент обернувшись до телевізора, що висів на стіні поза шинквасом, я второпав, що всі тут зараз дивляться на того чоловіка, якого я прибув рятувати. Він був блідим, серйозним. Темні кола виднілися в нього під очима.

— Для припинення нагромадження наступальної зброї впроваджується жорсткий карантин всіх кораблів, які перевозять на Кубу наступальну зброю. Всі кораблі, всіх типів, які прямують до Куби, якщо вони транспортують зброю масового враження, буде повернуто на зворотній курс.

— Ісусе Христе! — промовив якийсь чоловік у ковбойському капелюсі. — Шо він собі думає, шо на це мусять ро’ити русскі ?

— Стули пельку, Білле, — гукнув бармен. — Нам треба це послухати.

— Такою буде політика нашої країни, — продовжував Кеннеді. — Розглядати будь-яку ядерну ракету, запущену з Куби проти будь-якої країни в Західній півкулі, як напад Радянського Союзу на Сполучені Штати, що спричинить повномасштабний удар у відповідь по Радянському Союзу.

Застогнала, вхопившись за живіт, жінка в кінці шинкваса. Чоловік, що сидів з нею поряд, обняв її, вона схилила голову йому на плече.

Я побачив на обличчі в Кеннеді страх і рішучість рівною мірою. А що ще я побачив — так це енергію життя , повну відданість довіреній йому роботі. Йому залишалося рівно тринадцять місяців до зустрічі з кулею вбивці.

— Як необхідний захід, я посилив нашу військову базу в Гуантанамо і вже сьогодні евакуював звідти членів сімей нашого персоналу.

— Питво усім присутнім за мій рахунок, — раптом оголосив Ковбой Білл. — Бо схоже вже на кінець шляху, амігос . — Він поклав дві двадцятки поряд зі своєю чаркою, але бармен ані рукою не ворухнув, щоби їх забрати. Він дивився на Кеннеді, котрий якраз закликав пана Хрущова усунути «цю таємну, необачну, провокаційну загрозу миру у всьому світі».

Офіціантка, котра приносила мені пиво, непохитно тверда й несхильна до рюмсань фарбована білявка років п’ятдесяти, раптом вибухнула сльозами. Це поклало край моїм сумнівам. Я підвівся зі стільця, зигзагами пройшов між столами, сидячи за якими, наче слухняні діти, чоловіки й жінки не відривалися очима від телевізора, і прослизнув до однієї з телефонних кабінок, що стояли біля машини «Скі-Болл»[544].

Телефоністка сказала мені, що за перші три хвилини розмови я мушу вкинути сорок центів. Я вкинув два четвертаки. Апарат сито дзеленькнув. Притишено до мене долітали слова Кеннеді, котрий продовжував говорити тим своїм гугнявим ново-англійським голосом. Тепер він звинувачував радянського міністра закордонних справ Андрія Громико в тому, що той брехун. Хто б сумнівався.

— З’єдную, сер, — озвалася телефоністка. А далі бовкнула: — Ви зараз слухаєте президента? Якщо ні, ви мусите ввімкнути радіо або телевізор!

— Я слухаю, — відповів я. Сейді, мабуть, також. Сейді, чий чоловік уже встиг був випустити з себе багацько апокаліптичного лайна, гладенько полакованого науковими термінами. Сейді, чий дружок-політик, випускник Єльського університету, казав їй, що щось серйозне мусить виприщитися в Карибському регіоні. Нова гаряча точка; можливо, Куба.

Я поняття не мав, що скажу, щоб її заспокоїти, але з цим проблеми не виникло. Телефон дзвонив і дзвонив. Мені це не подобалося. Де вона може бути в понеділок, о пів на дев’яту вечора, в Джоді? В кіно? Мені в це не вірилося.

— Сер, ваш абонент не відповідає.

— Я знаю, — сказав я і скривився, почувши, як з мого власного рота вискочила улюблена фраза Лі.

Я повісив слухавку, і мої четвертаки брязнули в лоток повернення монет. Я вже було націлився вкинути їх знову до апарата, але передумав. Що доброго мені подарує дзвінок до міз Еллі? Мене занесено до її списку злісних порушників. І в такому ж списку Діка я, либонь, теж. Обоє скажуть мені, щоб не пхав носа до чужих справ.

Коли я повернувся до бару, Волтер Кронкайт показував зроблені U-2[545]знімки радянських ракетних баз, які там будуються. Говорив, що багато членів Конгресу намовляють Кеннеді, щоби той віддав наказ їх бомбардувати або терміново ініціював повномасштабне вторгнення. Уперше в історії американські ракетні бази і Стратегічне командування ВПС перейшли в стан готовності DEFCON-4[546].

— Невдовзі американські бомбардувальники Б-52 почнуть баражувати впритул до кордонів Радянського Союзу, — говорив Кронкайт тим своїм глибоким, заворожливим голосом. — І — це очевидно для всіх нас, тих, хто відстежував події останніх семи років цієї дедалі більш зловісної холодної війни, — ймовірність помилки, потенційно згубної помилки, зростає з кожною новою ескалацією…

— Не чекай! — заволав чоловік, що застиг біля більярдного столу. — Бомбардуй уже зараз тих клятих хуєсосів коммі, щоб аж лайно з них летіло!

На цю кровожерливу репліку пролунало кілька протестуючих вигуків, але вони потонули у загальному шквалі аплодисментів. Я вийшов із «Плюща» й підтюпцем побіг на Нілі-стрит. Діставшись туди, я стрибнув до «Санлайнера», і його колеса закрутилися в бік Джоді.

 

 

Я мчав по шосе 77 навздогін за променями власних фар, а по радіо, яке в моїй машині знову працювало, не подавалося нічого іншого, окрім дедалі жахливіших страв. Навіть діджеї підхопили ядерну лихоманку, заговоривши фразами на кшталт: «Господи, благослови Америку» та «Тримаймо порох сухим». Коли діджей радіостанції КЛІФ заграв «Бойовий гімн Республіки»[547], я вимкнув приймач. Це вже занадто було схоже на те, що відбувалося після атак 11.09.2001.

Я «втоптав педаль в метал» і не відпускав її, незважаючи на страждання «Санлайнера» і на ту стрілку, яка на циферблаті ТЕМПЕРАТУРА ДВИГУНА уже підповзала до найвищої позначки. Всі дороги лежали майже геть порожніми, тому вже близько пів на першу ночі двадцять третього жовтня я завернув на під’їзну алею Сейді. Її жовтий «Фольксваген-Жук» стояв перед зачиненими воротами гаража, і світло горіло у нижніх вікнах, але на мій дзвінок у двері ніхто не відгукнувся. Я обійшов будинок і забарабанив у кухонні двері, але також без усякого результату. Мені подобалося це дедалі менше.

Вона ховала запасний ключ під сходинкою задніх дверей. Виловивши його, я дозволив собі ввійти в дім. У ніс мені вдарив безпомилковий дух віскі й застояний сморід сигарет.

— Сейді?

Тиша. Я перетнув кухню й опинився у вітальні. На низенькому столику перед диваном стояла вщент заповнена недопалками попільниця, лежали чимсь залиті журнали «Лайф» і «Лук». Торкнувшись їх, я понюхав свої пальці. Скотч. Зараза.

— Сейді?

Тепер я дочув ще й інший запах, який добре пам’ятав по запоях Кристі: гострий настій блювотини.

Я кинувся коротким коридорчиком по інший бік вітальні. Там стояли, одні проти інших, двоє дверей, одні вели до її спальні, інші до кімнатки, що слугувала кабінетом. Вони були закриті, але прочинені були двері ванної в кінці коридору. Безжальні флуоресцентні лампи освітлювали заляпані блювотинням вінця унітаза. А ще було й на рожевих кахлях підлоги, і на краю ванни. На умивальнику, біля мильниці, стояв аптечний слоїк. Без кришки. Я побіг до спальні.

Вона лежала поперек зім’ятого покривала, у комбінації й одному замшевому мокасині. Другий валявся на підлозі. Шкіра в неї була кольору свічного воску, спершу здалося, що вона не дихає. А тоді вона, хропнувши, втягнула в себе повітря і з харчанням його випустила. Груди її цілих чотири жахливих секунди залишались нерухомими, потім знову відбувся той джеркотливий вдих з видихом. На нічному столику теж стояла переповнена попільниця. Зім’ята пачка «Вінстона» — з одним кутом, обпаленим незграбно погашеною сигаретою, — лежала поверх трупів мертвих солдатів. Поряд із попільницею стояв напівпорожня склянка і пляшка «Ґленлівету»[548]. Віскі залишилося ще багато — дяка Богові за маленьку ласку, — але мене турбував насправді не скотч. А пігулки. Також на столі лежав конверт з манільського паперу, звідки визирали начебто якісь фотографії, але я на них не глянув. Не тоді.

Я обхопив її руками і спробував підважити в сидячу позицію. Шовкова комбінація сковзнула під моїми долонями. Вона знову відвалилася на ліжко і знову захропла, джеркотливо дихаючи. Одне заплющене око їй заліпило волоссям.

— Сейді, прокинься!

Даремно. Вхопивши під пахви, я підсмикнув її на узголів’я ліжка. Від поштовху воно здригнулося.

— Да’ ме’і спо’ій, — слабенько, слиняво, та все ж краще, ніж нічого.

— Прокидайся, Сейді! Ти мусиш прокинутися!

Я почав легенько ляскати її по щоках. Очі в неї залишилися заплющеними, але вона підняла руки, намагаючись — безсило — відмахнутись від мене.

— Прокинься! Прокинься, чорти тебе забирай!

Очі її розкрилися, дивлячись на мене й не впізнаючи, а тоді знов заплющились. Але дихати вона почала нормальніше. Тепер, коли вона сиділа, ті жахливі задушливі хрипи минулися.

Я кинувся до ванної кімнати, викинув з рожевого пластикового стаканчика її зубну щітку і ввімкнув холодний кран. Поки в стакан точилася вода, я прочитав напис на аптечному слоїку. Нембутал. Там залишалося десь близько дюжини капсул, отже, це не спроба самогубства. Принаймні не очевидна. Я висипав пігулки в унітаз і побіг назад до спальні. З сидячої позиції, в якій я її був покинув, вона тепер сповзла вниз, похиливши голову, упершись підборіддям собі в грудну кістку, дихання в неї знову наповнилося гарчанням.

Я поставив стакан з водою на нічний столик і на мить завмер, дивлячись на одну з фотографій, що стирчали з конверта. На ній, мабуть, була жінка — те, що залишилося від волосся, було довгим, — але напевне сказати було важко. На місці обличчя залишилося сире м’ясо, з дірою в нижній частині. Діра та немов кричала.

Я знову посадив Сейді, вхопив її за жмут волосся й відтягнув голову назад. Вона щось простогнала, щось схоже на «Не треба, боляче» . А тоді я виплеснув їй в обличчя воду. Вона різко смикнулася, очі її розплющились.

— Джор’е? Що ти ’ут ро’иш, Джор’е? Чом-чом мені мокро?

— Прокинься. Прокинься, Сейді, — я знову почав ляскати її по щоках, але тепер делікатніше, майже пестячи. Цього явно не вистачало. Очі знову почали змикатися.

— Іди… геть !

— Нізащо, поки ти не погодишся, щоби я викликав «швидку допомогу». Тоді ти побачиш своє ім’я в газетах. Шкільній раді це страх як сподобається. Гопля.

Я сяк-так зумів зчепити свої руки в неї за спиною і стягнув її на долівку. Комбінація збрижилася, задершись угору, а потім знову розправилася, коли Сейді впала навколішки на килим. Повіки її розчахнулися, і вона скрикнула від болю, але я підвів її на ноги. Вона хиталася вперед-назад, дедалі дужче ляскаючи мене по обличчю.

— ’ди гесь! ’ди гесь! Джор’е!

— Ні, мем, — я обхопив її за талію і, напівведучи, напівтягнучи, примусив рухатися до дверей. Ми повернули в бік ванної, але тут у неї підігнулися коліна. Я її поніс, що, зважаючи на її зріст і розміри, було таки чималим подвигом. Дякувати Богу за адреналін. Я штовхнув униз кільце унітаза й посадовив її раніше, аніж в мене самого підкосилися ноги. Я засапався, почасти від зусиль, почасти від страху. Вона почала кренитися на правий борт, і я вперіщив її навідмаш — лясь .

— Сиди прямо! — закричав їй просто в обличчя. — Сиди прямо, Кристі, чорти тебе забери!

Через силу розплющилися її очі. Жахливо налиті кров’ю.

— Х’о ’ака Кристі?

— Солістка Роллінг-блядських-Стонз, — проказав я. — Як давно ти вже приймаєш нембутал? І скільки пігулок ти випила сьогодні?

— За ’еце’ом, — відповіла вона. — Не твоє ді’о, Джор’е.

— Скільки? Скільки ти випила?

— ’ди гесь.

Я на повну відкрутив кран холодної води, а тоді смикнув за перемикач душу. Вона побачила, що я збираюся робити, і знову почала відбиватися.

— Ні, Джор’е! Ні!

Я не реагував. Я ж це не вперше затягав напіводягнену жінку під холодний душ, а деякі навички — вони як їзда на велосипеді. Я пересадив Сейді через край ванни різким ривком, який наступного дня нагадуватиме про себе у мене в крижах, і чіпко там тримав, поки її шмагала холодна вода, поки її не почало колотити. Вона верещала, тягнучись по рушник. Тепер очі в неї вже широко відкрилися. Краплі води блищали в волоссі. Комбінація стала прозорою, і навіть за таких обставин неможливо було мені не відчути на мить хоті, коли всі ті її форми проявилися в повні красі.

Вона хотіла було вилізти. Я посунув її назад.

— Стій там, Сейді. Стій там, потерпи ще.

— С-с-с-ільки ще? Холод-д-д-но !

— Поки я не побачу, що твої щоки знову порожевіли.

— Н-н-авіщо ти це роб-б-б-иш? — цокотіли в неї зуби.

— Бо ти себе ледь не вбила! — закричав я.

Вона відсахнулася. Підсковзнулася, але встигла вхопитися за рейку-вішак рушника і встояла на ногах. Рефлекси повертаються. Це добре.

— Піг-г-г-улки не діяли, я мусила ще й вип-п-п-ити, от і все. Дай мені вилізти звідси, я дуже змерзла. Благаю, Дж-ж-ордже, будь ласка, дай я вилізу. З прилиплим до щік волоссям вона тепер скидалася на потопаючого пацюка, але щоки в неї уже почали рожевіти. Лише ледь-ледь, але початок було покладено.

Я вимкнув душ, вхопив її в обійми і тримав, поки вона непевно переступала через край ванни. Вода з її промоклої комбінації стікала на рожевий мат, я прошепотів їй у вухо:

— Я перелякався, що ти померла. Коли увійшов і побачив, як ти лежиш там, я подумав, що ти, бля, мертва. Ти не уявляєш, як мені стало страшно.

Я відпустив її. Вона дивилася на мене широко розплющеними, зачудованими очима. А потім промовила:

— Джон був правий. І Р-р-роджер також. Він мені телефонував сьогодні, до промови Кеннеді. З Вашингтона. То яке тепер все це має значення? Вже за тиждень усі ми будемо мертві. Або благатимемо про смерть.

Спершу я поняття не мав, про що вона каже. Я побачив перед собою Кристі, промоклу, зачухану, повну лайна, і буквально оскаженів. «Ти, малодушне курвисько» , — подумав я. Вона, либонь, помітила щось в моїх очах, бо відсахнулася.

Це прояснило мені голову. Хіба мав я право називати її малодушною тільки тому, що сам знав, як виглядає краєвид за обрієм?

Я зняв з вішака на стіні махровий рушник і вручив їй.

— Зніми з себе все, а потім обсушися.

— Тоді вийди. Дай мені трохи приватності.

— Дам, якщо скажеш мені, що ти цілком прийшла до пам’яті.

— Я цілком при пам’яті, — вона подивилася на мене недружелюбно і, можливо, з крихітним зблиском гумору. — Ти таки майстер ефектно виходити на сцену, Джордже.

Я обернувся до аптечної шафки.

— Там нема більше, — сказала вона. — Все, що не залишилося в мені, вирвано в каналізацію.

Бувши впродовж чотирьох років жонатим на Кристі, я все одно туди зазирнув. Потім змив воду в унітазі. Зробивши ці справи, я прослизнув повз неї до дверей ванної.

— Даю тобі три хвилини, — сказав їй.

 

 

Зворотна адреса на конверті з манільського паперу інформувала: Джон Клейтон, 79 Східна Оглторп-авеню, Саванна, Джорджія. Цього сучого сина не можна було звинувачувати в тому, ніби він прикривається чужим ім’ям або підповзає анонімними манівцями. Штемпель показував двадцять восьме серпня, отже, мабуть, це чекало на неї тут, коли вона повернулася з Ріно. Відтоді майже два місяці вона змушена була насиджувати вміст цього конверта. Голос у неї був сумний, пригнічений, коли я балакав з нею ввечері шостого вересня? Ну, то й не дивно, зважаючи на знімки, які так завбачливо надіслав їй її колишній чоловік.

«Ми всі в небезпеці, — сказала вона, коли я останній раз балакав з нею по телефону. — Джонні правий щодо цього».

То були фотографії японських чоловіків, жінок і дітей. Жертв вибухів атомних бомб у Хіросімі й Нагасакі. Декотрі були сліпі. Багато облисілих. Більшість постраждали від радіаційних опіків. Декілька, як та жінка без обличчя, засмажилися на вуглини. На одній з фотографій було чотири чорних статуї в зіщулених позах. Четверо людей стояли перед стіною, коли вибухнула бомба. Люди випарувались, і більша частина стіни також випарувалася. Єдине, що залишилося, це ті частини стіни, які прикривали собою ті четверо людей, що були стояли перед нею. Фігури ті були чорними, бо їх вкривала обвуглена плоть.

На задньому боці кожної фотографії він написав акуратним, розбірливим почерком одне й те саме: «Скоро це буде в Америці. Статистичний аналіз не помиляється» .

— Гарні, хіба не так?

Голос у неї звучав безживно, пласко. Вона стояла в одвірку, закутана в рушник. Волосся розляглося на її голих плечах вологими колечками.

— Скільки ти вже випиваєш, Сейді?

— Тільки пару чарочок, коли пігулки не діють. Я тобі, здається, це вже намагалася пояснити, коли ти мене трусив і ляскав по щоках.

— Якщо ти чекаєш від мене вибачень, довгенько тобі доведеться чекати. Барбітурати з алкоголем — погана комбінація.

— Це неважливо, — сказала вона. — Я й раніше отримувала ляпаси.

Це стуснуло мене згадкою про Марину, і я скривився. Не зовсім начебто схоже, але ляпас є ляпас. Ну, і розлючений я також був, а не лише наляканий.

Вона підійшла до стільця в кутку і сіла, туго обмотавшись рушником. Дивилася надуто, по-дитячому.

— Мій друг, Роджер Бітон, дзвонив. Чи я тобі вже казала?

— Так.

— Мій добрий друг Роджер. — Викличний вираз в її очах підштовхував мене якось на це відреагувати. Я змовчав. Врешті-решт, це її власне життя. Я лише хотів упевнитися, що вона його матиме , життя тобто.

— Гаразд, твій добрий друг Роджер.

— Він мені сказав, щоб я обов’язково подивилася сьогодні ввечері промову ірландського засранця. Так він його називає. А потім він спитав мене, яка відстань від Далласа до Джоді. Я йому сказала, а він на це: «Достатньо далеко, звісно, залежно від того, в який бік дутиме вітер». Сам він вибирається з Вашингтона, багато інших людей також, але я не думаю, що це їм сильно допоможе. Неможливо втекти від ядерної війни. — І тоді вона почала плакати, гірко, конвульсивно схлипуючи, здригаючись усім тілом. — Ті ідіоти хочуть знищити цей чудовий світ! Вони хочуть вбити дітей! Я їх ненавиджу! Я усіх їх ненавиджу! Кеннеді, Хрущова, Кастро, я молюся, щоб усі вони зогнили в пеклі!

Вона затулила обличчя долонями. Я став навколішки, немов якийсь старомодний джентльмен, просячи дівочої руки, і обняв її. Вона обхопила мене руками за шию, вчепившись ледь не з відчаєм потопельниці. Після душу тіло її ще було холодним, але щока, якою вона притулилася до мого плеча, палала вогнем.

У ту мить я також їх усіх ненавидів, а дужче за інших Джона Клейтона, котрий посіяв ці страхи в молодій жінці, непевній, незахищеній психологічно. Він їх сіяв, поливав, підгортав і дивився, як вони зростають.

А хіба єдина Сейді переживала жах тієї ночі, хіба вона була єдиною, хто звернувся до пігулок і алкоголю? Як багато, як швидко п’ють зараз, скажімо, у «Плющі»? Я собі тупо припускав, що люди зустрінуть Кубинську ракетну кризу, як і будь-яку іншу тимчасову міжнародну пікіровку, бо на той час, коли я вступав до коледжу, все це було лише прозаїчним перехрещенням імен та дат, які слід запам’ятати перед черговим іспитом. Для людей у долині (у темній долині) теперішнього часу, все це виглядало інакше.

— Фото чекали мене тут, коли я повернулася з Ріно. — Сейді подивилася на мене своїми зляканими, почервонілими очима. — Я було хотіла їх викинути, але не змогла. Я продовжувала їх розглядати.

— Цього й бажав той сучий син. Заради цього він їх і прислав.

Здавалося, вона не чує.

— Статистичний аналіз його хобі. Він каже, що колись, коли комп’ютери стануть достатньо потужними, це буде найважливіша наука, бо статистичний аналіз ніколи не помиляється.

— Неправда, — подумки я уявив собі Джорджа де Мореншильда, облесника, котрий став єдиним другом Лі. — Завжди залишається вікно невизначеності.

— Я гадаю, дні суперкомп’ютерів Джонні ніколи не настануть, — сказала вона. — Люди, які залишаться, якщо такі взагалі будуть, житимуть у печерах. Ядерна ніч, так називає це Джонні.

— Він сущий мішок із лайном, Сейді. І твій друг Роджер також.

Вона похитала головою. Її налиті кров’ю очі печально мене роздивлялися.

— Джонні знав, що росіяни збираються запустити щось в космос. Ми тоді якраз тільки закінчили коледж. Він мені про це влітку сказав, і точно, у жовтні вони запустили свій Спутнік . «А далі вони пошлють собаку або мавпу, — сказав Джонні. — А потім людину. А вже після того вони запустять двох людей і бомбу».

— І вони це зробили? Зробили вони це, Сейді?

— Вони послали собаку, і вони послали людину. Собаку звали Лайка, пам’ятаєш? Вона там і померла. Бідна собачка. Їм вже не треба запускати двох людей і бомбу, правда ж? Вони використають свої ракети. А ми свої. І все через якийсь сраний острів, де скручують сигари .

— Ти знаєш, як кажуть фокусники?

— Хто? Про що ти говориш?

— Вони кажуть: можна обманути вченого, але ніколи не обманеш іншого фокусника. Нехай твій чоловік викладає наукові дисципліни, але він аж ніяк не фокусник. Росіяни, натомість, якраз фокусники.

— Ти не розумієш. Джонні каже, що вони просто мусять розпочати війну, і то скоро, бо зараз вони мають ракетну перевагу, але вона триватиме недовго. Тому-то вони й не відступлять з Куби. Це просто привід.

— Джонні занадто передивився тих телерепортажів, коли в них ракети на Перше травня тягають по Красній площі. А того він не знає — і той же сенатор Кікел, либонь, також не знає, — що більше ніж половина тих ракет не мають двигунів.

— Ти не мусиш… ти не можеш…

— Він не знає, скільки міжконтинентальних балістичних ракет вибухають на стартових майданчиках у Сибіру через некомпетентність їхніх ракетників. Він не знає, що більше половини тих ракет, які сфотографували наші U-2, це насправді пофарбовані дерева з картонними стабілізаторами. Це лише спритність рук, Сейді. На це клюють вчені, такі як Джонні, і політики, такі як сенатор Кікел, але не інший фокусник.

— Це… це не… — вона на мить оніміла, закусивши губу. Та врешті проказала. — Звідки ти можеш знати про такі речі?

— Цього я не можу тобі сказати.

— Тоді я тобі не вірю. Джонні казав, що Кеннеді буде висуватися від Демократичної партії, хоча всі інші були певні, що кандидатом стане Гамфрі, зважаючи на те, що Кеннеді католик. Він аналізував праймеріз по штатах, робив розрахунки і виявився правим. Він казав, що в парі з Кеннеді буде балотуватися Джонсон, бо Джонсон єдиний політик з Півдня, котрого сприймають північніше лінії Мейсона-Діксона. І щодо цього він виявився правим. Кеннеді переміг, а тепер він збирається вбити усіх нас. Статистичний аналіз не бреше.

Я зробив глибокий вдих.

— Сейді, я хочу, щоб ти мене вислухала. Дуже уважно. Ти достатньо прокинулася, щоб мене вислухати?

Якусь мить нуль реакції. Потім я відчув плечем її кивок.

— Зараз початок вівторка. Протистояння триватиме ще три дні. Чи, може, чотири, я не пам’ятаю точно.

— Що ти маєш на увазі, що ти не пам’ятаєш ?

«Маю на увазі, що про це ніц нема у нотатках Ела, а американську історію я вивчав у коледжі двадцять років тому. Дивно, що я взагалі аж стільки пам’ятаю».

— Ми встановимо блокаду Куби, але на єдиному російському кораблі, який ми затримаємо, не виявиться нічого, окрім харчів й інших звичайних вантажів. Росіяни блефуватимуть, але у четвер чи в п’ятницю вони на смерть злякаються і почнуть шукати, як з цього вийти. Один з провідних російських дипломатів ініціює неофіційну зустріч з якимсь телерепортером. — І тут ніби нізвідки я згадав його ім’я. Чи майже згадав. — Його звуть Джон Сколарі чи якось так…

— Скалі? Ти говориш про Джона Скалі, з програми новин Ей-Бі-Сі[549]?

— Так, про нього. Це мусить статися у п’ятницю чи в суботу, поки решта світу — включно з твоїм колишнім і твоїм дружком з Єлю — тремтітимуть, засунувши голови собі між ноги, цілуючи власні гузна на прощання.

Як же вона мене втішила, захихотівши.

— Той росіянин скаже щось на кшталт… — тут я доволі переконливо зімітував російський акцент. Навчився-бо, слухаючи дружину Лі. Ну, й ще дещо підчепив у Бориса й Наташі з «Рокі та Моргайка» [550]. — «Донєсітє звістку вашому президенту, що ми бажаєм вийти з цього дєла з честю. Ви прибираєтє ваші ядєрні ракєти з Турції. Ви обіцяєтє ніколи не вторгатися на Кубу. Ми говорім окей і дємонтуєм наші ракєти на Кубі». Повір, Сейді, все відбуватиметься саме так.

Цього разу вона не хихотіла. Вона дивилася на мене величезними, як блюдця, очима.

— Ти вигадуєш все це, щоби мене втішити.

Я мовчав.

— Ні, не вигадуєш , — прошепотіла вона. — Ти насправді в це віриш.

— Неправильно, — заперечив я. — Не вірю, а знаю . Це велика різниця.

— Джордже… ніхто не знає майбутнього.

— Джон Клейтон заявляє, що може взнати, і йому ти віриш. Роджер з Єлю заявляє, що знає, і йому ти віриш також.

— Ти до нього ревнуєш, правда?

— Як ти збіса вгадала.

— Я ніколи не спала з ним. Навіть бажання такого не виникало. — І вона урочисто додала: — Я нізащо не змогла б переспати з чоловіком, котрий виливає на себе стільки парфумів.

— Приємно чути. І я все одно ревную.

— Можна мені спитати, звідки ти можеш…

— Ні. На ці питання я не відповім. — Можливо, мені не варто було їй розповідати всього того, що я встиг наговорити, але я не міг примусити себе зупинитися. А якщо чесно, я би знову зробив так само. — Але можу сказати дещо інше, і ти за пару днів зможеш сама це перевірити. Представник Росії та наш Едлей Стівенсон[551]стануть на герць. Стівенсон покаже величезні фотографії ракетних баз, які росіяни будують на Кубі, і запросить російського дядька пояснити, що мають на увазі росіяни, говорячи, що їх там нема. Росіянин скаже щось на кшталт «ви мусітє зачєкать, я не можу дать відповідь без повного пєрєклада». А Стівенсон, котрий добре знає, що той перфектно володіє англійською мовою, скаже слова, які ввійдуть до всіх підручників з історії, нарівні з отією фразою «не стріляйте, аж поки не побачите білки їхніх очей» [552]. Він скаже росіянину, що готовий чекати на його відповідь, допоки пекло не замерзне.

Вона з сумнівом подивилася на мене, потім обернулася до нічного столика, побачила поверх купи недопалків роздавлену пачку «Вінстона» й промовила:

— Здається, в мене сигарети скінчилися.

— Перебудеш якось до ранку, — сказав я сухо. — Мені здається, ти вже перебрала наперед свою тижневу норму.

— Джордже? — голосом дуже зніченим, дуже непевним. — Ти залишишся зі мною цієї ночі?

— Я залишив машину перед твоїм…

— Якщо хтось із доскіпливих сусідів щось спитає, я відповім, що ти приїхав провідати мене після президентської промови, а потім не заводилася машина.

Зважаючи на те, як «Санлайнер» їздив останніми днями, це звучало правдоподібно.

— Чи означає твоя увага до правил пристойності, що тебе перестав тривожити ядерний Армагеддон?

— Я не знаю. Я знаю лише, що не хочу залишатися сама. Я навіть займуся з тобою коханням, якщо зможу таким чином залишити тебе в себе, але не думаю, щоб в цьому було щось приємне для нас обох. У мене страшенно болить голова.

— Ти не мусиш обов’язково займатися зі мною коханням, серденько. Це не бізнесова угода.

— Я не мала на увазі…

— Тихо. Я піду принесу аспірин.

— І подивися там, нагорі аптечки, добре? Буває, іноді я ховаю там пачку сигарет.

Пачка знайшлася, але, зробивши три затяжки першої сигарети, яку я їй підкурив, вона попливла, почала куняти. Я вийняв сигарету в неї з пальців і втоптав у підніжжя Ракової гори. Потім, обнявши Сейді, відхилився разом з нею на подушки. Так ми й заснули.

 

 

Коли я прокинувся з першими променями світанку, зіпер моїх слаксів було розстебнуто і всередині них поралася вправна рука. Я обернувся до Сейді. Вона дивилася на мене спокійно.

— Світ усе ще живий, Джордже. І ми теж. Давай. Будь ніжним. У мене все ще болить голова.

Я був ніжним і робив це довго. Ми робили це довго. Наприкінці вона подалася стегнами вгору, уп’явшись пальцями мені в запліччя. То було її стискання: «Ох, милий, ах, Боже мій, ой солоденький» .

— Будь-ким, — шепотіла вона, дихаючи мені у вухо, поки я трепетав, кінчаючи. — Нехай ти будеш будь-ким, робитимеш будь-що, тільки скажи, що залишишся. І що ти мене знову кохаєш.

— Сейді… я ніколи не переставав.

 

 

Перед тим як мені від’їхати в Даллас, ми з Сейді поснідали в кухні. Я сказав їй, що тепер це дійсно буде Даллас, і, хоч поки що я не маю телефону, я повідомлю їй номер, щойно він у мене з’явиться.

Вона кивнула і знову взялася до своєї яєчні.

— Я не забираю назад своїх слів. Більше я нічого в тебе не питатиму про твої справи.

— Це на краще. Не питай, не викажеш.

— Га?

— Не звертай уваги.

— Просто скажи мені знову, що ти по бік добра, а не навпаки.

— Так, — відповів я. — Я один з хороших хлопців.

— А коли-небудь ти зможеш мені розповісти?

— Сподіваюся, що так, — сказав я. — Сейді, ті фото, які він прислав…

— Я їх порвала сьогодні зранку. Не хочу я про них балакати.

— Та й не треба. Але я хочу почути від тебе, що це єдиний контакт з ним, який в тебе трапився. Що він не з’являвся десь поблизу.

— Його тут не було. А поштовий штемпель на конверті Саванни.

Я звернув на це увагу. Проте я також відзначив, що штемпель датований майже два місяці тому.

— Він не великий майстер у безпосередній конфронтації. Подумки він доволі хоробрий, але, я гадаю, на фізичному рівні він боягуз.

Я оцінив вдалість її формулювання, надсилання тих фотографій було хрестоматійним прикладом пасивно-агресивної поведінки. Однак вона була впевнена, що Клейтон не дізнається, де вона зараз живе, де працює, але ж помилилася.

— Поведінку ментально нестабільних людей важко передбачити, серденько. Якщо побачиш його, зателефонуй до поліції, гаразд?

— Так , Джордже, — з дещицею того її старого роздратування. — Я хочу поставити тобі одне запитання, а потім ми більше не будемо про це говорити, поки ти не будеш до цього готовий. Якщо будеш бодай коли-небудь.

— Окей, — я намагався придумати якусь відповідь на запитання, яке, як я мав певність, зараз прозвучить:«Джордже, ти з майбутнього?»

— Мабуть, це прозвучить божевільно.

— Позаду в нас божевільна ніч. Вперед.

— Ти… — вона розсміялася, потім почала збирати тарілки. Вирушла з ними до мийки і вже звідтіля, стоячи до мене спиною, запитала: — Ти людина? Ну, така як ми тут, на планеті Земля?

Я підійшов до неї, обхопив руками, накривши долонями груди, і поцілував її в шию.

— Я людина, цілком і повністю.

Вона обернулася. Очі дивились серйозно.

— Можна мені ще питання?

Я зітхнув:

— Катай.

— Я маю приблизно хвилин сорок до того, як мушу одягатися на роботу. У тебе нема часом ще одного кондома? Мені здається, я відкрила лікувальний засіб проти головного болю.