ПРОТЕСТУЙМО ПРОТИ ГЕНЕРАЛА-ФАШИСТА ЕДВІНА ВОКЕРА

Під час вечірньої телемтрансляції так званого «Христового похода» Біллі Джеймса Хергіса 9-й канал надасть ефирний час ГЕНЕРАЛУ ЕДВІНУ ВОКЕРУ, фашисту, який підбивав ДжФК вдертися в мирну краіну Кубу, тому, який викликав брожіння по всьому півдню своїми «ПРОМОВАМИ НИНАВИСТІ» проти чорних, проти десегригації. (Якщо ви сумніваєтесь в правдивості цієї інформації, почитайте «ТелеГІД»). Ці двоє осіб стоять за все те, проти чого ми билися у Другій світовій війні, і їхнім фашистським ШАБАШАМ не місце в теле-ефирі. ЕДВІН ВОКЕР був одним з тих білих расистів, які намагалися завадити ДЖЕЙМСУ МЕРЕДІТУ навчатися в «ДОБРІЙ СТАРІЙ МІС». Якщо ви любите Америку, протестуйте проти надання ефирного часу людям, які проповидують НЕНАВИСТЬ та НАСИЛЛЯ. Напишіть листа! А ще краще, приходіть на 9-й канал 27 грудня в сидячий пікет!

А. Хідель

Президент руху «Руки геть від Куби»

філія в Далласі — Форт-Ворті

 

Я подумки відзначив помилки в його правописі, потім склав прокламацію і сховав до сейфика, в якому тримав свої рукописи.

Якщо біля телестудії й відбувся якийсь протест, про нього не повідомлялося у «Грязь Гералд» наступного дня після «телемтрансляції» Хергіса-Вокера. Я сумнівався, щоби бодай хоч хтось туди з’явився, включно з самим Лі. Сам я, звісно, там не був, але в четвер увечері я ввімкнув 9-й канал, жадаючи побачити людину, котру Лі — ймовірно, Лі — невдовзі намагатиметься застрелити.

Спершу там показували одного Хергіса, він сидів за письмовим столом, роблячи вигляд, ніби пише щось важливе, поки якийсь законсервований в записі хор співав «Бойовий Гімн Республіки». Такий собі опецькуватий парубок з густим, чорним, зализаним назад волоссям. Хор почав загасати, він відклав ручку, подивився в камеру і промовив: «Запрошую вас до Хрестового походу, сусіди. Маю гарну новину… Ісус любить вас . Так, так, кожного з вас. Хочете приєднатися до мене в молитві?»

Хергіс м’яв вухо Всевишньому щонайменше десять хвилин. Подавав звичайний набір, дякуючи Богові за можливість розповсюджувати віру та інструктуючи Його, щоби благословив тих, хто з любов’ю прислали свої добровільні пожертви. Далі він перейшов до діла, просячи Бога озброїти Його Обраних мечем і щитом праведності, щоби ми могли побити комунізм, котрий підніс свою огидну голівку всього за дев’яносто миль від берегів Флориди. Він просив Бога дарувати президенту Кеннеді мудрість (яку сам Хергіс, перебуваючи в безпосередній близькості до Великого Боса, вже мав) піти туди і з коріннями повиривати бур’ян безбожжя. Він також вимагав, щоби Бог поклав край зростанню комуністичної загрози в кампусах американських коледжів — до цього якимсь чином була дотична фолк-музика, але наразі Хергіс загубив нитку пояснень. Закінчив він подякою Богові за сьогоднішнього гостя студії, героя Анціо та битви при Чосинському водосховищі, генерала Едвіна А. Вокера[558].

Вокер з’явився не в генеральській формі, а в костюмі-хакі, котрий вельми нагадував формений. Стрілки на його брюках були такими вигостреним, що ними, здавалося, можна голитися. Його кам’яне обличчя нагадало мені актора-ковбоя Рендолфа Скотта[559]. Він потис руку Хергісу, і вони почали балакати про комунізм, котрий кишить не тільки в студентських кампусах, але також і в Конгресі та серед наукової спільноти. Вони торкнулися фторування води[560]. Потім товкли воду в ступі про Кубу, яку Вокер назвав «раковою пухлиною Карибського моря».

Я зрозумів, чому Вокер зазнав такої нищівної поразки в минулому році, балотуючись на губернатора Техасу. Школярів він увігнав би в сон уже на першому уроці, коли вони ще цілком бадьорі. Але Хергіс уміло його витягував, вчасно вигукуючи «Хвала Ісусу!» або «Господь свідок, брате!», коли генерал вже зовсім починав буксувати. Вони обговорили майбутній хрестовий похід по Півдню з виступами у фермерських стодолах, який назвали операцією «Опівнічні гони», а потім Хергіс запропонував Вокеру розвіяти туман навкруг «певних сміховинних звинувачень його у сегрегаціонізмі, які виринули на сторінках нью-йоркської преси і ще деінде».

Вокер нарешті забув, що він виступає по телевізору й ожив.

— Ви ж знаєте, що це не що інше, як нахабна пропаганда коммі.

— Я це знаю! — вигукнув Хергіс. — Але Бог хоче, щоби ви нам розповіли про це, брате.

— Я своє життя пов’язав з Армією США й залишуся солдатом до свого останнього дня.(«Аби Лі влучив, до того дня залишалося б лишень три місяці».) Як солдат, я завжди виконував свій обов’язок. Коли президент Айзенгавер наказав мені виступити в Літл-Рок під час громадянських заворушень — як ви знаєте, це було пов’язано з насильницькою інтеграцією Центральної середньої школи у 1957 році[561], — я виконав свій обов’язок. Але ж, Біллі, крім того, я також і Божий солдат…

— Христовий солдат! Славімо Ісуса!

— …і християнин, я знаю, що насильницька інтеграція — це конче погана річ. Вона суперечить Конституції, правам штатів і Біблії.

— Поясніть це, — заохотив Хергіс, стираючи сльозину собі зі щоки. А може, то був піт, що просочився в нього крізь грим.

— Чи маю я ненависть до негритянської раси? Ті, хто це кажуть, і ті, хто постаралися, щоб мене прибрати з військової служби, яку я люблю, — брехуни і комуністи. Ви самі все чудово знаєте, знають люди, з якими я служив, знає Бог . — Він нахилився вперед у своєму гостьовому кріслі. — Ви гадаєте, ніби учителі-негри в Алабамі й Арканзасі й у великому штаті Техас бажають інтеграції? Аж ніяк. Вони вбачають у ній ляпас собі, зневагу до їхніх умінь і важкої праці. Ви гадаєте, ніби учні-негри бажають ходити до школи разом з білими, котрі природно краще підготовлені до читання, писання й арифметики? Ви гадаєте, ніби справжні американці бажають якогось роду расової нечистокровності, яка буде результатом такого змішування?

— Звісно, що не бажають! Слааавімо Ісуса !

Я згадав той вказівник, який бачив у Південній Кароліні, той, що показував на стежку крізь отруйний плющ. З написом КОЛЬОРОВІ . Вокер не заслуговував на те, щоб його застрелили, але шокового стресу він, безумовно, був вартий. Я будь-кому проказав би щодо цього добре старе «славімо Ісуса» .

Увага моя відволіклася, та те, що почав тепер говорити Вокер, миттю її повернуло на місце.

— Це Бог, не генерал Вокер, призначив позицію неграм у цьому світі, коли дав їм інший колір шкіри й інший набір талантів. Більше спортивних талантів. Що каже нам Біблія про цю різність і про те, чому негритянська раса була проклята на такі муки й важкий труд? Достатньо лише зазирнути до дев’ятого розділу книги «Буття», Біллі.

— Славімо Господа за Його Святе Слово.

Вокер заплющив очі й підняв праву руку, немов даючи клятву в суді.

— «І Ной пив вино, й упився, і лежав невкритий. Хам побачив голизну свого батька і розказав тим, хто стояли надворі». Але Сим та Яфет… один прародитель арабської раси, інший прародитель білої раси… я знаю, що ви це знаєте, Біллі, але ж не всі це знають, не всі отримали добре старе біблійне виховання, ще сидячи на колінах у своїх матерів…

— Славімо Бога за християнських матерів, ваша правда!

— Сим з Яфетом не дивилися. А коли Ной прокинувся і взнав, що там відбувалося, він сказав: «Проклятий хай буде Ханаан, хай буде він слугою навіть слуг, рубачем дров і носієм во…»

Я вимкнув телевізор.

 

 

Спостерігаючи, що відбувається між Мариною й Лі впродовж січня і лютого 1963 року, я згадував майку, яку іноді на себе одягала Кристі в останній рік нашого шлюбу. На ній було зображено пірата з лютим вищиром, нижче містилася фраза: ПОБОЇ ТРИВАТИМУТЬ, ДОПОКИ НЕ ПОКРАЩИТЬСЯ МОРАЛЬ. Чимало побоїв було завдано в будинку № 604 на Елсбет-стрит тієї зими. Ми, сусіди, наслухалися криків Лі і плачу Марини — іноді зі злості, іноді від болю. Ніхто ніяк не втручався, включно зі мною.

Не можна сказати, що вона була єдиною дружиною, котру били в околицях Дубового яру; бійки у п’ятничні й суботні вечори, схоже, були місцевою традицією. Все, чого, як я пам’ятаю, мені хотілося у ті гнітючі, сірі місяці, це щоби ця вбога, безкінечна мильна опера нарешті закінчилася і я зміг весь час бути разом з Сейді. Ось я впевнюся, що Лі діяв соло у спробі застрелити генерала Вокера, а потім і сам завершу свою справу. Те, що Освальд діяв сам одного разу, не обов’язково доводитиме, що він діяв один в обох випадках, але це було найкраще, що я міг зробити. Коли будуть проставлені всі крапки над «і» , а всі «t» будуть перекреслені рисочками — більшість з них, принаймні, — я виберу годинку й місце і застрелю Освальда так само холоднокровно, як був застрелив Френка Даннінга.

Час минав. Повільно, проте минав. А тоді одного дня, незадовго перед тим, як Освальдам переїхати на Нілі-стрит у квартиру понад моєю, я побачив, як Марина балакає зі старою леді з ходунком і зачіскою Ельзи Ланчестер. Обидві жінки усміхалися. Стара леді щось спитала в молодої. Марина розсміялася, кивнула і приклала долоні собі до черева.

Я стояв у себе біля вікна з розсунутими шторами, тримаючи в одній руці бінокль, а другою намагаючись вправити собі відпалу щелепу. У нотатках Ела ані словом не йшлося про такий розвиток подій, він або не знав про це, або йому це було байдуже. Але небайдуже це було мені .

Дружина чоловіка, на якого я витратив понад чотири роки чекання, щоб його застрелити, знову була вагітною.