Розділ 22

 

 

 

День десятого квітня видався ясним і теплим, наче передсмак літа. Я одяг один із тих спортивних піджаків, що накупив собі, поки рік працював у Денголмській консолідованій школі. «Поліцейський спеціальний» 38-го калібру, повністю заряджений, пішов до мого портфеля. Не пригадую, щоб я нервувався; тепер, коли настав час, я почувався, немов у герметичній упаковці. Перевірив годинник у себе на зап’ястку: третя тридцять.

План у мене був таким: знову поставити машину на стоянці перед «Альфа-Бета» на Вікліф-авеню. Навіть якщо рух через місто уповільнений через дорожні затори, я зможу туди дістатися щонайпізніше о четвертій тридцять. Зазирну в провулок. Якщо там порожньо, як, на мою думку, і мусить бути в цей час, перевірю закамарок поза гулящою дошкою. Якщо Ел у своїх нотатках правий, і Лі дійсно завчасно приніс і сховав свою рушницю (навіть якщо конкретне місце сховку визначалося хибно), вона мусить бути там.

Я повернуся до машини і якийсь час назиратиму за автобусною зупинкою, просто на той випадок, якщо Лі приїде зарано. Коли о 19:00 почнеться богослужіння в Мормонській церкві, я пройдуся до кафетерію, де сніданки подають цілодобово, і сяду проти вікна. Їстиму їжу, до якої не маю апетиту, гаятиму час, тягнутиму до останнього, видивляючись, як під’їжджають автобуси, сподіваючись, що нарешті з якогось з них вилізе Лі, краще, щоб сам-один. Я також сподівався, що не побачу там машини-корабля де Мореншильда.

Отакий я мав, так би мовити, план.

Я взявся за портфель, одночасно знову поглянувши на годинник. 15:33. Мій «Шеві» стояв з повним баком, готовий везти мене. Якби я зразу вийшов і сів до нього, як я й хотів це зробити, мій телефон задзвонив би в порожній квартирі. Але так не трапилося, бо хтось постукав у двері, щойно я взявся за дверну ручку.

Я відчинив, там стояла Марина Освальд.

 

 

На мить я просто застиг із роззявленим ротом, неспроможний ні ворухнутись, ані щось промовити. Звісно, від її неочікуваного явлення, хоча й з іншої причини також. Поки вона не постала прямо переді мною, я не уявляв, як сильно її великі сині очі схожі на очі Сейді.

Марина чи то проігнорувала моє здивування, чи не помітила його. Була заклопотана власними проблемами.

— Прошу вибачень, ви не бачили мого човіка ? — Вона закусила губи й злегка помотала головою. — Чоувілка ? — Вона спробувала усміхнутись, усмішка продемонструвала її прекрасно відновлені зуби, але все одно вийшла ніяковою. — Вибачень, сер, не говорити добре англійською, я є Білорусія.

Я почув, як хтось — гадаю, то був я — питається, чи має вона на увазі чоловіка, котрий живе нагорі?

— Йо, прошу, мій чоувілк Лі. Ми жити зверху. Це наша малишка — наша доня. — Вона показала на Джун, котра сиділа біля підніжжя сходів у своїй колясці, зосереджено смокчучи соску. — Він тепер виходити весь час, як загубив роботу. — Вона знову намагалася посміхнутися, але заморгала очима і, викотившись з куточка лівого ока, по її щоці попливла сльозинка.

Отже. Скидалося на те, що стариган Боббі Стовол зміг врешті-решт обійтися без свого найкращого техніка з фотодруку.

— Я його не бачив, місіс… — Освальд ледь не зіскочило в мене з губ, але я вчасно затнувся. На щастя, бо звідки б я міг таке знати? Здається, їм на цю адресу нічого не постачали. На ґанку висіло дві поштові скриньки, але на жодній також не було їхнього прізвища.

— Ос’валь, — назвалася вона, протягуючи мені руку. Я її потиснув, більш ніж будь коли переконаний, що бачу зараз сон. Але занадто реальною була її маленька суха долоня. — Марина Ос’валь, я рада знайомитися з вами, сер.

— Мені жаль, місіс Освальд, я не бачив його сьогодні. — Неправда, я бачив, як він виходив після полудня, невдовзі після того, як автомобіль Рут Пейн повіз Марину й Джун до Ірвінга.

— Я непокоїтись за ним, — сказала вона. — Він… ну, не знаю… прошу вибачень. Жаль вас турбувати. — Вона знову усміхнулась, найніжнішою, найпечальнішою посмішкою і повільно стерла ту слізку зі щоки.

— Якщо я його побачу…

Тепер на ній відбився переляк.

— Ні, ні, кажіть нічіго. Він не любити мене балакати до чужих. Він прийти додому вечеряти, мабуть, обов’язково. — Вона спустилася сходами і заговорила російською до дитини, котра засміялась і простягнула до матері свої пухкенькі ручки. — До побачення, містер, сер. Багато подяки. Ви нічого казати?

— Окей, — кивнув я. — Анічичирк. — Вона не зрозуміла, але теж кивнула, і то з явним полегшенням, коли я приклав палець собі до вуст.

Я зачинив двері, весь в поту. Звідкілясь я чув лопотіння крил не одного, а цілої хмари метеликів.

«Можливо, це пусте».

Я дивився, як Марина, штовхаючи поперед себе коляску з Джун, вирушила хідником в бік автобусної зупинки, де, либонь, збиралася чекати на свого чоувілка… котрий щось затівав. Вона про це здогадувалася. Це було написано в неї на обличчі.

Коли вона зникла з виду, я потягнувся рукою до дверної ручки, і в цю ж мить задзвонив телефон. Я вже було вирішив не брати слухавку, але всього кілька людей знали мій номер, і одною з них була жінка, котрою я найбільше дорожив.

— Алло?

— Алло, містере Емберсон, — промовив чоловічий голос. Він мав м’який південний акцент. Я не певен, чи відразу я зрозумів, з ким говорю. Гадаю, що таки так. — Дехто тут бажає вам дещо сказати.

Наприкінці 1962 і на початку 1963 року я жив двома життями, одним у Далласі, а другим у Джоді. Вони зійшлися водно о 15:39 десятого квітня. Я почув, як кричить Сейді.

 

 

Вона жила в одноповерховому, ранчерського типу, збірному будиночку на Бортьовій алеї, що стояв у кварталі з чотирьох-п’яти подібних будинків на західному кінці Джоді. Під аерофотознімком у якій-небудь виданій у 2011 році історичній книзі було б, либонь, написано: ДОМИ ПОЧАТКІВЦІВ СЕРЕДИНИ ХХ СТОЛІТТЯ. Того дня вона повернулася додому близько третьої, затримавшись у школі після занять на нараді з учнями, своїми помагачами в бібліотеці. Я сумніваюсь, щоб вона звернула увагу на біло-червоний «Плімут-Ф’юрі», який стояв біля бордюру трохи далі по її вулиці.

За кілька будників у протилежному напрямку мила свою машину («Рено-Дофін», на яку решта сусідів дивилися з підозрою[571]) місіс Геловей. Вилізаючи зі свого «Фольксвагена-Жука» Сейді їй помахала, місіс Геловей помахала у відповідь. Єдині на весь куток хазяйки іноземних (чужинецьких , можна сказати) автомобілів, вони відчували одна до одної природну симпатію.

Сейді пройшла доріжкою до своїх передніх дверей і на мить завагалася, нахмурившись. Двері стояли навстіж. Невже вона їх так кинула? Сейді увійшла в дім, причинивши за собою двері. Вони не захлопнулись, замок було зламано, але вона цього не помітила. На ту мить вся її увага була зосереджена на стіні понад диваном. Там, написані її власною губною помадою, літерами з фут заввишки, червоніли два слова: БРУДНА ПИЗДА.

Їй слід було б зразу ж тікати, але її збентеження і гнів були такими незмірними, що для страху в ній просто не залишилось місця. Вона зрозуміла, хто це зробив, але ж Джонні уже пішов. Чоловік, за яким вона колись була заміжньою, не мав схильності до фізичної конфронтації. Атож, різких слів від нього вона наслухалась вдосталь, був той один-єдиний ляпас, але більш нічого.

На додаток по підлозі було розкидано її білизну.

Білизна валялася рваною вервечкою, що вела з вітальні крізь короткий коридорчик до її спальні. Всі ті речі — довгі комбінації, короткі комбінації, ліфчики, трусики, корсет, якого вона не потребувала, проте вдягала іноді — були порізані. У кінці коридору зяяли навстіж відкриті двері у ванну кімнату. Вішак для рушників там було зірвано. На тому місці, де він був висів, також намальоване її помадою волало інше послання: ЇБУЧА КУРВА.

Двері спальні теж стояли прочинені. Вона підійшла і зупинилася в їх одвірку, не маючи аніякісінького передчуття, що Джонні Клейтон стоїть зразу ж за ними з ножем в одній руці та «Сміт & Вессоном Вікторі» 38-го калібру в другій. Револьвер, який він приніс з собою того дня, був однієї марки й моделі з тим, який використає Лі Освальд, коли позбавить життя далласького патрульного Дж. Д. Тіппіта.

Її маленька вихідна сумочка лежала відкритою на ліжку, вміст її, здебільшого макіяж, було розкидано по всьому покривалу. Складані двері її шафи були розчахнуті. Деякі речі з її одягу ще висіли сиротливо на своїх вішаках; більшість валялася на підлозі. Все було покраяно.

— Джонні, сучий ти сину! — такими словами їй хотілось заверещати, та занадто сильним був шок. Вона це лише прошепотіла.

Вона рушила до шафи, але далеко не зайшла. Чиясь рука обвилася навкруг її шиї, і маленький сталевий кружок жорстко уперся їй в скроню.

— Не руш, не смикайся. Лиш ворухнешся, я тебе вб’ю.

Вона рвонулася, і він хльоснув її зверху по голові коротким револьверним дулом.

У той же час рукою дужче придавивши їй шию. Наприкінці руки, котра її душила, вона побачила затиснутий в кулаці ніж і припинила спротив. Це був Джонні — вона впізнала його голос, — але насправді це був не Джонні. Він змінився.

«Треба було мені його послухатися, — подумала вона, маючи на увазі мене. — Ну чому, чому я не слухалася?»

Він, так само стискаючи їй горло рукою, проштовхав Сейді до вітальні, і там, вертнувши, кинув на диван, де вона й розпласталася, розчепіривши ноги.

— Натягни спідницю донизу, в тебе видно підв’язки, ти, хвойдо.

Він був одягнений у комбінезон з нагрудником (одне тільки це змушувало її сумніватися, чи їй все це не сниться) і мав пофарбоване у якийсь дикий, оранжево-білявий колір волосся. Вона ледь не розреготалася.

Він сів на пуф навпроти неї. Револьвер цілився їй трохи нижче грудей.

— Зараз ми подзвонимо твоєму йобарю.

— Я не розумію, про що…

— Емберсону. Тому, котрий тобі чистить труби в тому бурдеї, що поза Кіліном. Я все про тебе знаю. Я довго за тобою стежив.

— Джонні, якщо ти зараз же підеш, я не викликатиму поліцію. Обіцяю. Хоч ти й зіпсував мій одяг.

— Шльондри одяг, — заявив він зневажливо.

— Я не знаю… я не знаю його номера.

Її маленький записник з адресами, той, який вона зазвичай тримала в своєму кабінетику поряд з друкарською машинкою, лежав, розкритий, біля телефону.

— Я знаю. Його записано на першій сторінці. Спершу я був подивився на літеру Й, шукав Йобаря, але там його не знайшлося. Дзвонитиму я, отже, покинь надіятися, ніби ти зможеш щось сказати телефоністці. А потім ти з ним побалакаєш.

— Я не буду, Джонні, не буду балакати, якщо ти збираєшся зробити йому щось зле.

Він нахилився вперед. Те ненормальне оранжево-біляве волосся впало йому на очі, і він його змахнув рукою, в якій тримав револьвер. Потім він рукою з ножем зняв з апарата телефонну слухавку. Револьвер неухильно цілився їй в груди.

— Ось така справа, Сейді, — промовив він, і голос його звучав майже тверезо. — Я збираюся вбити одного з вас. Другий зможе жити далі. Ви самі вирішите, хто це буде.

Він промовив це з цілковитою серйозністю щодо своїх намірів. Вона бачила це по його обличчю.

— А якщо… якщо його нема вдома?

Він розсміявся на її недоумкуватість:

— Тоді помреш ти, Сейді.

Вона, либонь, думала: «Я можу виграти якийсь час. Від Далласа до Джоді щонайменше три години, більше, якщо на дорозі багато машин. Часу достатньо, щоби Джонні прийшов до тями. Можливо. Або для того, щоб, якщо він бодай трохи відволічеться увагою від мене, я могла щось на нього кинути і втекти».

Він набрав 0, не дивлячись в адресний записник (пам’ять на цифри у нього завжди була майже абсолютно перфектною), і назвав: «ВЕстбрук 7-5430». Послухав. Сказав: «Дякую вам, операторко».

Потім тиша. Десь далі ніж за сто миль на північ задзеленчав телефон. Либонь, вона загадувалася, скільки телефонних гудків стерпить Джонні, перш ніж покласти слухавку й вистрелити їй у живіт.

Потім вираз його обличчя змінився. Він розцвів, навіть трішечки заусміхався. Зуби в нього були такими ж білими, як завжди, помітила вона, а чом би й ні? Він завжди чистив їх щонайменше дванадцять разів на день.

— Алло, містере Емберсон. Дехто тут бажає вам дещо сказати.

Він підвівся з пуфика й вручив слухавку Сейді. Щойно вона приклала її до вуха, він посмиком, як то змія жалить, різонув її по тому ж боку обличчя.

 

 

— Що ти їй зробив? — закричав я. — Що ти зробив їй, ти, сучий сину?

— Тихіше, містере Емберсон, — задоволеним тоном. Сейді більше не кричала, але я чув її схлипи. — Вона в порядку. Кровить доволі сильно, але це припиниться. — Він зробив паузу, а далі заговорив тверезо-розважливим тоном: — Звісно, красунею вона більше не буде. Тепер вона виглядає тим, ким вона насправді є, просто дешевою чотиридоларовою шльондрою. Моя мати так її називала, і моя мати мала рацію.

— Відпустіть її, Клейтоне, — промовив я. — Прошу вас.

— Я хочу її відпустити. Тепер, коли я вже залишив на ній відмітину, я хочу . Але повторю вам те, що я вже говорив їй, містере Емберсон. Я збираюся вбити когось із вас. Вона мені коштувала моєї роботи, знаєте; я був змушений звільнитися й лягти на елктролікування до шпиталю, бо інакше б мене заарештували. — Він помовчав. — Я зіштовхнув одну дівчину зі сходів. Вона хотіла мене торкнутися. А винна в усьому ця курва, оця сама, у котрої тут кров ллється їй в пелену. І я вимазав собі руки в її кров. Треба буде їх продезінфікувати. — І він розсміявся.

— Клейтоне…

— Я даю вам три з половиною години. До сьомої тридцяти. Після того я всаджу в неї дві кулі. Одну в живіт, а другу в її брудну пизду.

Віддалік я почув, як кричить Сейді:

— Не роби нічого, Джейкобе!

— ЗАКРИЙСЯ! — заверещав на неї Клейтон. — СТУЛИ СВОЮ ПЕЛЬКУ! — А потім до мене спокійним, від якого серце хололо, тоном: — Хто такий Джейкоб?

— Я, — відповів я. — Це моє друге ім’я.

— Так вона зве тебе в ліжку, коли смокче твій член, так, йобарку?

— Клейтоне, — мовив я. — Джонні. Подумайте, що ви робите.

— Я про це думав більше року. Мене піддавали шоковій терапії, знаєте. Вони казали, що я перестану марити, але нічого в них не вийшло. Марення стали ще гіршими.

— В неї сильний поріз? Дайте мені поговорити з нею.

— Ні.

— Якщо ви дасте мені з нею поговорити, можливо, я зроблю, як ви пропонуєте. Якщо не дасте, я майже напевне не погоджуся. Чи у вас надто мозок затуманений після тієї терапії, щоби це зрозуміти?

Схоже, що ні. Почулося шаркання підошов, потім голос Сейді. Непевний, тремтячий.

— Рана погана, але не смертельна. — А далі знічено: — Він мало не зачепив мені око…

Потім знову заговорив Клейтон.

— Бачите? Ваша лахудра в порядку. А тепер просто стрибайте у свій крутий «Шевроле» і мчіть сюди, щоб аж колеса свистіли, годиться? Але слухайте мене уважно, містере Джордже Джейкобе Емберсон: якщо ви викличете поліцію, якщо я побачу бодай єдиний червоний або синій вогник, я уб’ю цю курву, а потім і себе. Ви мені вірите?

— Так.

— Добре. Я вбачаю в цьому збалансоване рівняння: йобар і шльондра. Я посередині. Я знак рівності, Емберсоне, але вам вирішувати. Яку половину рівняння слід стерти? Вам вирішувати.

— Ні! — закричала вона. — Не треба! Якщо ти сюди приїдеш, він уб’є нас о…

У вусі в мене клацнуло, зв’язок обірвався.

 

 

До цього я розповідав правду, і тут спробую бути правдивим, нехай цим навіть покажу себе в найгіршому світлі: коли занімілою рукою я поклав слухавку, перша думка в мені майнула, що він неправий, бо половини цього рівняння не рівні. На одній шальці терезів гарненька шкільна бібліотекарка, на іншій — людина, котра знає майбутнє і має снагу (принаймні теоретично) його змінити. На секунду з якогось закомірка моєї душі дійсно вигулькнуло рішення, що варто пожертвувати Сейді, щоб поїхати на інший край міста стежити за провулком між авеню Дубовий Гай та бульваром Черепаховий Ручай, аби з’ясувати, чи молодик, котрий змінив американську історію, діяв там один.

А тоді я стрибнув у свій «Шеві» і помчав у Джоді. Щойно виїхавши на 77 шосе, я вигнав стрілку спідометра до сімдесяти[572]і нижче не опускав. Тримаючи однією рукою кермо, другою я порився у відділках моєї валізи і, намацавши револьвер, переклав його до внутрішньої кишені піджака.

Я збагнув, що варто підключити до цієї справи Діка. Так, він старий і вже нетвердо тримається на ногах, але просто іншого нікого нема. Він би й сам захотів взяти участь, переконував я себе. Він любить Сейді. Я бачу це в його очах, коли він на неї дивиться.

«І він уже прожив своє життя, — промовив холодний розсуд в мені. — А вона ще ні. А втім, він має таке ж право вибору, як і те, що той псих надав тобі. Він не конче зобов’язаний приходити».

Але він прийде. Іноді те, що пропонується нам як вибір, не є ніяким вибором.

Ніколи я так не жалкував за моїм давно пропалим мобільником, як у тій гонці з Далласа до Джоді. Найкраще, що я міг, це скористатися таксофоном при автозаправці на штатному шосе № 109, десь за півмилі після футбольного білборда. На тому кінці телефон продзвенів три рази… чотири… п’ять…

Фактично в ту мить, коли я вже був готовий повісити слухавку, Дік промовив:

— Алло? Алло? — голосом роздратованим, захеканим.

— Діку? Це Джордж.

— Привіт, хлопче! — Тепер уже сьогоднішній варіант Білла Теркотта (із давно знаної й надто затягнутої п’єси «Чоловік-убивця» ) почав говорити не дратівливо, а радісно. — Я був у себе в садочку, поза хатою. Вирішив було вже не відповідати, та потім…

— Заспокойтесь і уважно слухайте. Трапилось дещо дуже погане. Тобто воно ще триває. Сейді вже поранено. Можливо, сильно.

Коротенька пауза. Потім Дік заговорив голосом набагато молодшим, голосом того міцного парубка, яким він був сорок років і дві дружини тому. А може, то просто так чулося моїй надії. Сьогодні у мене тільки й лишалися: надія та цей майже вісімдесятирічний друг.

— Ви говорите про її чоловіка, так? Це моя вина. Здається, я його бачив, але це було кілька тижнів тому. І волосся він мав набагато довше, ніж у тому шкільному альбомі. І кольору зовсім іншого. Майже помаранчевого . — Коротенька пауза, а слідом слово, якого я від нього ніколи не чув: — Йоб-же-ж-його!

Я пояснив йому, чого забажав Клейтон і що пропоную зробити я. План був простеньким. Минуле гармонізується в собі? Чудово, я йому підіграю. Я розумів, що в Діка може статися інфаркт — як у Теркотта, — але не збирався дозволяти цьому варіанту мене зупинити. Я не мав наміру бодай чомусь чи комусь дозволяти мене зупинити. Там була Сейді.

Я чекав, що він скаже, а чи не краще було б довірити цю справу поліції, але, звісно ж, він все усвідомлював чітко. Даг Рімз, констебль міста Джоді, має слабкий зір, протез на нозі і сам ледь не старший за Діка. Не спитав Дік також, чому я не зателефонував просто з Далласа до поліції штату. Якби спитав, я сказав би йому, що цілком серйозно сприйняв слова Клейтона, коли той пригрозив, що вб’є Сейді, якщо побачить бодай єдиний проблиск блимавки. Це була серйозна причина, але не зовсім справжня. Я хотів розібратися з цим сучим сином особисто.

Я дуже розсердився.

— Коли він на вас очікує, Джордже?

— Не пізніше сьомої тридцяти.

— А зараз… чверть до сьомої, за моїм годинником. Отже, в нас є дещиця часу. Вулиця поза Бортьовою алеєю, Яблунева чи як там її. Не пригадаю точно. Це там ви будете?

— Правильно. Під домом, який стоїть поза її домом.

— Я буду там через п’ять хвилин.

— Так, якщо мчатимете, як маніяк. Краще через десять. І привезіть якусь річ для претексту, щоб він те зміг побачити з вікна. Не знаю, що саме, можливо…

— Каструлька з якоюсь стравою згодиться?

— Чудово. Побачимось за десять хвилин.

Я ще не встиг повісити слухавку, як він спитав:

— Ви маєте пістолет?

— Так.

Його реакція прозвучала схожою на гарчання пса:

— Добре.

 

 

Вулиця поза будинком Доріс Даннінг називалася Ваймор-лейн. А поза будинком Сейді — провулком Яблуневого Квіту. Дім № 202 по Ваймор-лейн стояв порожнім. На домі № 140 у провулку Яблуневого Квіту не було таблички ПРОДАЄТЬСЯ, але світло в нім не горіло і моріжок перед ним лежав нестрижений, порослий кульбабами. Я припаркувався перед ним. Шоста п’ятдесят.

За дві хвилини своїм «Ранч-Вагоном» під’їхав Дік, зупинився позаду мого «Шеві» й виліз. На ньому були джинси, байкова сорочка і краватка-бант. У руках він тримав каструльку, до якої збоку було причеплено квітку. Каструлька мала скляну кришку, під якою виднілося щось схоже на китайське рагу чоп-суї.

— Діку, я вам безмежно вдя…

— Не варто мені дякувати, бо я заслужив на копняка в зад. Того дня, коли я його бачив, він виходив із «Вестерн Авто», а я туди якраз збирався зайти. Я мусив би впізнати в ньому Клейтона. День був вітряний. Поривом йому здуло назад волосся, і на секунду відкрилися ті вм’ятини на скронях. Але ж волосся було не те… довге й іншого кольору… одягнений, як ковбой… от лайно собаче. — Він похитав головою. — Старий стаю. Якщо з Сейді щось зле приключиться, ніколи собі не вибачу.

— Ви нормально почуваєтеся? Нема болю в грудях чи чогось такого?

Він поглянув на мене, як на божевільного.

— Ми тут так і стоятимемо, балакаючи про моє здоров’я, чи спробуємо визволити Сейді з неприємності, до якої вона втрапила?

— Ми не просто спробуємо. Ідіть навкруг кварталу до її будинку. Поки ви йтимете, я проберуся на тутешній задній двір, а потім крізь живопліт на її заднє подвір’я. — Я, звісно, думав про садибу Даннінгів на Кошут-стрит, але, вже промовляючи ці слова, згадав, що тут теж є живопліт, при підніжжі крихітного заднього дворика Сейді. Я ж його багато разів бачив. — Ви постукаєте і щось таке скажете, оптимістичне. Достатньо голосно, щоб я почув. На той час я вже буду в її кухні.

— А якщо задні двері замкнені?

— Вона ховає ключ під порогом.

— Гаразд. — Дік мить подумав, нахмурено, а потім звів очі. — Я скажу: «Ейвон за викликом, ваша каструлька доставлена». І підніму каструльку, щоб він її побачив, якщо дивитиметься з вікна вітальні. Годиться?

— Так. Все, що треба, аби ви лиш відволікли його на кілька секунд.

— Не стріляйте, якщо буде бодай найменша небезпека поцілити в Сейді. Спробуйте скрутити сучого сина. Ви впораєтеся. Той, якого я бачив, був худий, як тріска.

Ми холодно перезирнулися. Такий план годився для «Порохового диму» або «Пройдисвіта» [573], але тут і зараз реальне життя. А в реальному житті добрі хлопці — і дівчата — іноді отримують копняки під сраку. Або їх вбивають.

 

 

Задній двір поза будинком у провулку Яблуневого Квіту був не зовсім таким, як у садибі Даннінгів, але лишалися й подібності. Наприклад, там стояла собача будка, щоправда, без таблички ЦЕ ДОМИК ДЛЯ ВАШОГО ЦУЦИКА. Натомість над її круглим лазом виднілися намальовані непевною дитячою рукою слова: ДОМІК БАТЧІ. Та жодних дітей з вигуками «каверзи або ласощі» навкруги. Не той сезон.

А от живопліт був точнісінько таким, як там.

Я продерся крізь нього, ледь звертаючи увагу на подряпини, які залишали в мене на руках жорсткі гілки. Пригнувшись, я перебіг через заднє подвір’я Сейді й попробував двері. Замкнені. Я сягнув рукою під поріг, впевнений, що ключа там не буде, бо минуле хоч і гармонізується, але залишається опірним.

Ключ був на місці. Виловивши ключ, я встромив його в замок і повільно, з притиском, почав повертати. Стиха клацнуло по той бік дверей, це засув відскочив. Я застиг, очікуючи лементу сигналізації. Тиша. У вітальні горіло світло, але я не чув жодних голосів. Може, Сейді вже мертва, а Клейтон утік?

«Боже, прошу, ні».

Щойно я обережно прочинив двері, як почув його. Він голосно й монотонно дудонів, наче якийсь Біллі Джеймс Хергіс на транквілізаторах. Розповідав їй, яка вона шльондра та як вона зруйнувала його життя. Чи може, то він про ту дівчину, котра його торкнулася, базікав. Для Джонні Клейтона всі вони були однакові: прагнучі сексу носійки хвороб. Мусиш встановлювати правила. Звісно, прокладаючи швабру.

Я вислизнув з туфель, залишивши їх на лінолеумі. Над мийкою горіло світло. Я глянув, пересвідчившись, що моя тінь не посуне поперед мене в одвірок. Витяг револьвер з внутрішньої кишені піджака і вирушив через кухню з наміром стати біля дверей вітальні й чекати, поки почую «Ейвон за викликом». А тоді я метнуся туди.[574]

Але зовсім не так трапилось. Коли Дік озвався, жодного оптимізму не було в його голосі. Прозвучав шокований зойк обурення. І не з ґанку, а просто в домі.

— Ох ти, Боже мій, Сейді!

Після цього все відбувалося швидко-швидко.

 

 

Клейтон зламав замок передніх дверей, отже, засув потім не став на місце. Сейді цього не помітила, а от Дік помітив. Замість постукати, він штовхнув двері і вступив досередини з каструлькою в руках. Клейтон так і сидів на пуфику, револьвер так і було націлено на Сейді, але свій ніж він поклав поряд, на підлогу. Дік потім казав, що він навіть уявлення не мав, що в Клейтона є ніж. Я сумніваюся, що він і револьвер в його руці зауважив. Вся його увага зосередилася на Сейді. Верх її блакитної сукні став уже криваво-бордовим. Рука і той бік дивану, де та звисала, були залиті кров’ю. Але найгірше було з її обличчям, обернутим до Діка. Ліва щока Сейді висіла двома фалдами, немов розірвана штора.

— Ох ти, Боже мій, Сейді! — зойк був спонтанним, чисто шок і нічого іншого.

Клейтон обернувся, верхня губа задрана в оскалі. Звів револьвер. Я це побачив, увірвавшись крізь двері між кухнею й вітальнею. Я побачив, як Сейді викидає вперед ногу, б’ючи в пуф. Клейтон вистрелив, але куля пішла в стелю. У ту мить, коли він підхоплювався на рівні, Дік пожбурив каструльку. Кришка з неї злетіла. Локшина, м’ясо, зелені перці в томатному соусі бризнули віялом. Каструлька, все ще напівповна, вдарилася об праву руку Клейтона. Рагу вихлюпнулося. З руки йому вибило револьвер.

Я побачив кров. Я побачив знівечене обличчя Сейді. Я побачив Клейтона, припалого до заляпаного кров’ю килима, і підняв свій револьвер.

— Ні! — закричала Сейді. — Ні, не треба, прошу, не треба!

Це прочистило мені мозок, мов ляпас. Якщо я його застрелю, я підпаду під поліцейське розслідування, неважливо, наскільки виправданим було вбивство. Личина Джорджа Емберсона розпадеться, і згаснуть всякі шанси запобігти тому вбивству, яке мусить статися в листопаді. Та й взагалі важко буде щось пояснити. Цей чоловік уже обеззброєний.

Чи то так мені гадалося, бо я також не бачив ножа. Ніж опинився під перекинутим пуфом. Та навіть якби він лежав на виду, я все одно його міг не помітити.

Я засунув револьвер назад до кишені і підсмикнув Клейтона на рівні.

— Ви не маєте права мене бити! — З його губ бризкала слина. Очі моргали, як у людини в корчах. З нього потекла сеча; я чув, як вона дзюрить на килим. — Я пацієнт психіатричної клініки. Я не відповідаю за свої дії, я не несу відповідальності, я маю довідку, вона у мене в машині, у бардачку. Я вам її пока…

Дрижання його голосу, жалюгідний переляк у його очах тепер, коли він був обеззброєний, те, як звисало жмуттям навкруг його лиця фарбоване в оранжево-білявий колір волосся, навіть аромат чоп-суї… від цього всього разом я оскаженів. Але головне — Сейді, зіщулена на дивані, залита кров’ю. Волосся в неї розпустилося, згусток його висів біля її лівої, страшно понівеченої щоки. Вона носитиме шрам на тому ж місці, де носить привид свого шраму Боббі Джилл, звісно що так, минуле прагне в собі гармонії, але шрам Сейді виглядатиме набагато-багато гірше.

Я ляснув його по правій щоці так сильно, що аж слина бризнула йому з лівого кутка рота:

— Ти, скажений покруч, це тобі за швабру.

Повторив з іншого боку, цього разу вибивши слину з правого кута його рота й отримавши задоволення від його верещання, гірке задоволення, безрадісне, таке, що трапляється в найгірших випадках, коли заподіяне зло настільки велике, що відплатити його нічим неможливо. Ані вибачити:

— Це тобі за Сейді!

Я стиснув кулак. В якомусь іншому світі Дік кричав у телефон. А чи тер він собі груди, як колись був тер собі груди Теркотт? Ні, принаймні поки що, ні. В тому ж, іншому, світі простогнала Сейді:

— І це за мене!

Я кинув вперед кулак і — я казав, що розповідатиму правду, достеменну правду до останньої крихти, — коли ніс у нього тріснув, крик його болю прозвучав музикою в моїх вухах. Я відпустив його, дозволивши завалитися долі.

Тоді я обернувся до Сейді.

Вона намагалась підвестися з дивана, але знову впала назад. Вона намагалася простягнути до мене руки, але й цього не змогла зробити. Вони впали на її просяклу кров’ю сукню. Очі в неї покотились під лоба, і я злякався, що вона зараз зомліє, але вона втрималася.

— Ти приїхав, — прошепотіла вона. — О Джейку, ти приїхав заради мене. Ви обидва тут.

— Бортьова алея! — кричав у слухавку Дік. — Ні, я не знаю номера. Не пам’ятаю я його, але ви побачите старого в заляпаних рагу туфлях, котрий стоятиме на вулиці й махатиме руками! Швидше! Вона втратила багато крові!

— Сиди спокійно, — промовив я. — Не намагайся вста…

Очі в неї розширилися. Вона дивилася мені за плече.

— Стережися, Джейку! Джейку, стережись !

Я обернувся, намацуючи в кишені свій револьвер. І Дік обернувся також, тримаючи телефонну слухавку в обох руках, наче бейсбольний кий. Проте, хоч Клейтон і підхопив той ніж, яким він був понівечив Сейді, дні його нападів на будь-кого вже минули. На будь-кого, окрім самого себе, тобто.

Це було нове повторення тієї сцени, свідком якої я став колись на Грінвіл-авеню невдовзі після свого приїзду до Техасу. Тут не ревів Мадді Вотерс з «Троянди пустелі», але тут також були важко поранена жінка і чоловік зі зламаним, кровоточивим носом, з висмикнутою зі штанів сорочкою, поли якої теліпалися йому ледь не до колін. Замість пістолета, він тримав у руці ніж, але все решта було тим самим.

— Ні, Клейтоне! — крикнув я. — Облиш це!

Його очі, видні крізь пасма помаранчевого волосся, вибалушилися, коли він уп’явся ними в шоковану, напівзомлілу жінку на дивані.

— Цього ти бажаєш, Сейді? — заволав він. — Якщо цього ти бажаєш, я подарую тобі те, чого ти бажаєш.

Нестямно шкірячись, він підніс ніж собі до горла… і різонув.