Зважаючи на схильність історії до самоповторень, принаймні навкруг мене, ви не здивуєтеся, дізнавшись, що план Майка Косло щодо збору грошей на сплату рахунків Сейді полягав у відновленні постановки «Джоді Джемборі» . Майк казав, що постарається задіяти оригінальних виконавців ролей, якщо ми призначимо шоу на середину літа, і дотримався слова — з них відгукнулися майже всі. Навіть Еллі, хоча й заявляла, що їй досі пальці печуть після минулого разу, погодилася повторити своє спотикливе виконання на банджо «Містечкових перегонів» та «Аварії в горах Клінча»[588]. Ми вибрали дванадцяте й тринадцяте липня, проте ще якийсь час усе залишалось непевним.
Першою притичиною, яку належало подолати, була особисто Сейді, котру сама ця ідея ввігнала в жах. Вона назвала це «випрохуванням благодійності».
— З твоїх уст ці слова звучать так, ніби ти їх завчила, ще сидячи на колінах у матері, — зауважив я.
Вона якусь мить не зводила з мене погляд, а потім, втупившись очима в підлогу, почала погладжувати волосся з понівеченого боку обличчя.
— Ну, а якщо навіть так? Хіба через це вони стають неправильними?
— А бодай йому грець, дай-но подумаю. Ти говориш про життєву мудрість, якої тебе навчала жінка, котра після того, як вона дізналася, що її дочку поранили, ба ледь не вбили, найбільше переймалася тим, що їй доведеться ходити в іншу церкву.
— Це приниження, — промовила Сейді стиха. — Просити милостині в міста — це приниження.
— Ти зовсім так не вважала, коли йшлося про Боббі Джилл.
— Ти заганяєш мене в кут, Джейку. Прошу тебе, не роби цього.
Я сів поряд і взяв її за руку. Вона її висмикнула. Я взяв знову. Цього разу вона дозволила себе тримати.
— Я розумію, що тобі це нелегко, серденько. Але, як є час віддавати, так само є час брати. Не знаю, чи йдеться про це в Еклезіаста, але в будь-якому випадку це справедливо. Твоя страховка просто анекдотична. Доктор Еллертон дарує нам відмову від свого гонорару…
— Я такого не просила…
— Тихо, Сейді. Будь ласка. Це називається pro bono , благодійна робота. Але там працюватимуть також інші хірурги. Рахунки за твої операції будуть величезними, а мої ресурси вже вичерпуються.
— Краще б він мене вбив, було б легше, — прошепотіла вона.
— Ніколи більше такого не кажи. — Вона зіщулилася від почутої в моєму голосі люті, закапали сльози. Тепер вона могла плакати тільки одним оком. — Серденько, люди хочуть це зробити для тебе. Дозволь їм. Я знаю, в голові в тебе живе твоя мати — у кожного там засіла своя, я так гадаю, — але в даному випадку ти не можеш дозволити їй гнути свою лінію.
— Все одно ті лікарі не зможуть нічого поправити. Ніколи не буде вже так, як було. Мені це сам Еллертон говорив.
— Вони можуть поправити багато що, — це прозвучало лиш трішки оптимістичніше, аніж аби я сказав «вони можуть поправити дещо» .
Вона зітхнула:
— Ти хоробріший за мене, Джейку.
— Це ти хоробра, як мало хто. Ти даєш свою згоду?
— Благодійне шоу для Сейді Дангіл. Якщо моя мати дізнається, вона пінитиметься, аж всиратиметься.
— Тим краще, на мою думку. Ми надішлемо їй кілька знімків.
Це спонукало її до посмішки, але тільки секундної. Злегка тремтячими пальцями вона підкурила сигарету, а потім знову почала гладити себе по волоссю з пораненого боку.
— А я мушу там бути? Щоб усі побачили, що саме купується за їхні долари? На кшталт свині американської беркширської породи на ярмарковому аукціоні?
— Звісно, ні. Хоча я маю сумніви, аби бодай хтось з них зомлів. Більшість тутешніх людей бачили й гірше…
Ми й самі, оскільки працювали у школі такої місцини, де люди переважно займаються фермерством й ранчерством, бачили гірше — згадати хоча б страшно обгорілу під час пожежі в її будинку Брітту Карлсон, або Даффі Гендриксона, у котрого після того, як зісковзнув ланцюг, на якому було підвішено тракторний двигун в гаражі його батька, рука стала схожою на копито.
— Я не готова до такого роду оглядин. І не думаю, що бодай колись стану до цього готовою.
Усім своїм серцем я сподівався, що вона не права. Навіжені цього світу — Джонні Клейтони, Лі Гарві Освальди — не мусять вигравати. Якщо Бог не дарує покращення після того, як вони святкують свої маленькі перемоги, тоді це мусять робити люди. Вони мусять принаймні намагатися це робити. Але наразі не час було займатися моралізаторством на цю тему.
— Тобі допоможе, якщо я скажу, що доктор Еллертон погодився особисто взяти участь в шоу?
Вони на мить забула про своє волосся й вирячилася на мене:
— Що!?
— Він хоче бути задньою частиною Берти.
Танцююча поні Берта була полотняним витвором дітей з мистецького факультету. Вона огиналася на сцені під час кількох скетчів, але головним її номером було вертіння хвостом в запальній джизі під пісню Джина Отрі «Знову в сідлі»[589]. (Хвостом керував, смикаючи за шнурок, артист, котрий грав задню половину Берти.) Не уславлена надто витонченим почуттям гумору сільська публіка сприймала Берту з непідробним захватом.
Сейді почала реготати. Я бачив, що їй від цього боляче, але зупинитися вона не могла. Вона відкинулася на спинку дивана, притискаючи одну долоню собі до лоба, ніби намагалась запобігти вибуху мозку.
— Гаразд, — вимовила Сейді, коли до неї нарешті знову повернулась здатність говорити. — Я дозволяю це робити, аби лише побачити таке. — Потім вона звела очі на мене. — Але я подивлюся шоу тільки на костюмованій репетиції. Ти не витягнеш мене на сцену, де всі на мене дивитимуться й шепотітимуть: «Ой, погляньте-но, бідненька дівчина». Ми щодо цього ясно домовилися?
— Абсолютно ясно, — відповів я і поцілував її. Так було взято один бар’єр. Залишалося взяти інший: умовити провідного фахівця з пластичної хірургії приїхати в липні з Далласа до Джоді, щоб погасати по сцені в задній половині брезентового костюму вагою тридцять фунтів. Бо я в нього поки ще про це не питав.
Виявилося, що це взагалі не проблема. Коли я виклав цю ідею Еллертону, він загорівся, наче дитина.
— Я навіть маю практичний досвід, — повідомив він мені. — Роками дружина мені каже, що я часом дурний, як кінська срака.
Останнім бар’єром виявився зал. У середині червня, десь під той час, коли Лі саме витурили з порту в Новому Орлеані за те, що втюхував свої прокламації «за Кастро» членам команди авіаносця «Оса», до будинку Сейді під’їхав Дік. Він поцілував її в здорову щоку (поранену вона відвертала завжди, коли заходив хтось із візитом) і спитав у мене, чи не прогуляюся я з ним на холодне пиво.
— Катай, — сказала Сейді. — Зі мною все буде в порядку.
Дік повіз нас в умовно кондиціонований заклад під бляхою, що містився за дев’ять миль від Джоді й звався «Курчата прерій». У цей пополудній час там було порожньо, мовчав джукбокс, лише двоє самотніх пияків сиділи при шинквасі. Дік вручив мені долар.
— Я плачу, ви приносите. Годиться така оборудка?
Я пішов до шинкваса й підчепив за горла пару «Бакгорнів»[590].
— Якби я знав, що ви принесете «Баки», краще б сам сходив, — сказав Дік. — Чоловіче, це ж не пиво, це кінська сеча.
— А мені воно чомусь подобається, — відповів я. — Крім того, здається, ви волієте випивати вдома. «Коефіцієнт глупства в місцевих барах перевищує рівень мого смаку» — хіба не від вас я таке якось чув?
— Та нехай, все одно ніякого пива я не хочу. — Тільки тепер, коли поряд не було Сейді, я звернув увагу, що Дік аж кипить від гніву. — Чого мені насправді хотілося б, це затопити в пику Фреду Міллеру й дати Джессіці Келтроп підсрачника, копнути з носака її худу, безперечно обрамлену рюшами сраку.
Імена і їх носії були мені знайомі, хоча я, всього лиш скромний отримувач зарплатні, ніколи не спілкувався з ними особисто. Міллер і Келтроп становили собою дві третини шкільної ради округу Денголм.
— Не зупиняйтесь на цьому, — заохотив я. — Раз уже ви в такому кровожерливому настрої, повідайте мені, що вам хочеться зробити Двайту Росону. Хіба він там не третій?
— Його прізвище Ролінгс, — промовив Дік похмуро. — І я не маю до нього претензій. Він проголосував за нас.
— Я не розумію, про що ви говорите.
— Вони не дозволяють нам показати «Джемборі» в шкільному залі. Незважаючи навіть на те, що йдеться про середину літа, коли він абсолютно вільний.
— Та ви жартуєте? — якось було Сейді мені казала, що деякі особи в місті можуть бути налаштовані проти неї, але я їй не повірив. Отакий наївний чужак цей Джейк Еппінг, все ще тримається своїх науково-фантастичних уявлень з двадцять першого століття.
— Якби ж то, синку. Вони послалися на правила пожежної безпеки. Я нагадав їм, що ні про яку пожежну небезпеку не йшлося, коли відбувався бенефіс на користь постраждалої в аварії школярки, а та Келтропиха — суща стара драна кішка й більш ніхто — мені каже: «О так, Діку, але ж то було під час навчального року ».
— Авжеж, їх це непокоїть, і головно тому, що жінці, яка належить до викладацького персоналу їхньої школи, обличчя розпанахав божевільний, за яким вона була колись заміжня. Вони бояться, що про це напишуть в газетах або, Господи помилуй, покажуть репортаж по якомусь із даллаських телеканалів.
— А яке це може мати значення? — спитав я. — Він же… Боже, Діку, він же навіть був не звідси ! Він аж із Джорджії !
— Їм це неважливо. Що для них важить, так це те, що він тут помер , і вони бояться, що це кине тінь на школу. На місто. А також на них.
Я чув себе, ніби я щось мекаю — жалюгідні звуки для дорослого чоловіка в розквіті сил, — але нічого з собою зробити не міг.
— Та в цьому ж взагалі нема жодного сенсу!
— Аби могли, вони б її вигнали з роботи, просто щоб позбавити себе турбот. Але, оскільки цього вони зробити не можуть, то сподіваються, що вона сама звільниться раніш, аніж діти зможуть побачити, що з її обличчям зробив Клейтон. Це те саме, Богом прокляте містечкове лицемірство в повній своїй красі, хлопчику мій. Коли Фреду Міллеру перейшло за двадцять, він двічі на місяць катався до Нуево Ларедо[591], де на всі заставки відривався зі повіями в тамтешнім бурдеї. Більше того, гроші на ці розваги від отримував від свого батька. А ще я маю цілком вірну інформацію про те, що, коли Джессіка Келтроп була просто шістнадцятирічною Джессікою Трапп з ранчо Солодка вода, якось вона була серйозно потовстішала, а через дев’ять приблизно місяців зненацька схудла. Маю на думці сказати їм, що пам’ять у мене набагато довша за їхні сині носи, і турбот, якщо схочу, я можу їм створити достатньо. Мені для цього навіть напружуватись не треба.
— Не можуть же вони звинувачувати Сейді у божевіллі її колишнього чоловіка… чи можуть?
— Пора б вам уже постаршати, Джордже. Іноді ви поводитесь так, ніби в хліві народилися. Чи в якійсь країні, де люди мислять логічно. Для них все йде через секс. Такі, як Фред і Джессіка, завжди і всюди вбачають секс. Вони, певне, гадають, що поза кадром Альфа-Альфа та Спанкі тільки те й роблять, що трахають Дарлу за стодолою, а Гречка їх підбадьорює[592]. Тож коли трапляється щось подібне, завжди в цьому винна жінка. Вони ніколи не скажуть цього відкрито і прямо, але в душі вони вважають, що чоловіки звірі, а жінки, котрі не можуть їх приручити, самі винні, синку, все лежить на їх совісті, тільки на їх совісті. Я їм так просто цього не попущу.
— Мусите, — сказав я. — В інакшому разі, скандал відіб’ється на Сейді. А вона зараз слабенька. Це може її зовсім підкосити.
— Йо, — кивнув він. А потім поліз собі до нагрудної кишені по люльку. — Йо, це-то я розумію. Просто випускаю пару. Еллі тільки вчора балакала з людьми, котрі керують «Грейндж-холом». Вони раді нас пустити до себе з нашим шоу, і там на п’ятдесят місць більше. Бо в них там ще й балкон, знаєте.
— От і добре, — відповів я, заспокоюючись. — Є таки тверезі голови.
— Лише одна проблема. Вони просять чотири сотні за обидва вечори. Якщо я викладу дві, ви додасте ще пару? Тільки з продажу квитків нам нічого не повернеться, пам’ятаєте? Все піде на медичні рахунки Сейді.
Мені добре було відомо, скільки коштує лікування Сейді; я вже заплатив триста доларів за її перебування у шпиталі, якого й зблизька не покрила її непутня страховка. Попри шляхетність доктора Еллертона, інші витрати швидко зростали. Щодо мене, я поки що не дочерпався до фінансового дна, але скоро вже мав його побачити.
— Джордже? То що ви на це скажете?
— П’ятдесят на п’ятдесят.
— Тоді допивайте те ваше гидотне пиво. Я хочу вже вертатись до міста.
Виходячи з того безрадісного непорозуміння, що вважало себе пивним закладом, я зачепився очима за афішу в вітрині. Згори там було написано: