Якщо вірити газетам, Дженкінс саме таким і був, політиком суто правих поглядів, котрий говорить однією мовою з генералом Вокером і генераловим духовним наставником Біллі Джеймсом Хергісом. Роббі Дженкінс виступав за посилення прав штатів, за рівноправні, але окремі школи та відновлення ракетної блокади Куби. Тієї самої Куби, котру де Мореншильд називав «прекрасним островом». Цей плакат ще дужче посилив те відчуття, яке вже встигло в мені сформуватися стосовно де Мореншильда. Аматор із тих, котрі взагалі не мають ніяких справжніх політичних уподобань. Він підтримуватиме будь-кого заради цікавості або того, хто покладе йому грошенят до кишені. Останнього Лі Освальд зробити не міг — такий бідний, що церковна миша порівняно з ним здалась би вщерть напакованою, — але позбавлена всякого гумору віра в соціалізм вкупі з його грандіозними персональними амбіціями цілком забезпечували де Мореншильда першим.
Один висновок здавався очевидним: підошви бідняцьких черевиків Лі ніколи не топтали цієї галявини й килимів у цьому домі. Тут відбувалося інше життя де Мореншильда… чи одне з його життів. Я мав підозру, що в нього їх кілька, і кожне він провадить у герметично відокремленому від решти інших просторі. Але це не давало відповіді на центральне питання: чи був він настільки знуджений, що склав компанію Лі в його місії зі знищення фашистського монстра Едвіна Вокера? Я не знав його аж так добре, щоб сформулювати бодай якісно обґрунтоване припущення.
Але дізнатися мушу. Я твердо це вирішив.
На об’яві у вітрині ломбарду Френка Фраті було написано: ЗАВІТАЙТЕ ДО ГІТАРНОГО ЦЕНТРУ, і там дійсно було повно гітар: акустичні, електричні, дванадцятиструнні, а одна з двома грифами нагадала мені щось колись бачене у відоекліпі «Мотлі Крю»[601]. Звичайно, було там також доволі й іншого всякого різного мотлоху, нанесеного людьми зі зламаними життями: каблучки, брошки, намиста, радіоприймачі, інші електроприлади. Жінка, котра мене там зустріла, виявилася не товстухою, а худячкою, і замість пурпурової сукні й мокасинів вона була вбрана у слакси й блузу «Шип-н-Шор»[602], але обличчя мала таке ж кам’яне, як і та жінка, яку я знав у Деррі, і я почув, як ті самі слова вискакують з мого рота. Недолугі, мов на держзамовлення роблені.
— Я бажав би обговорити з містером Фраті доволі значного обсягу бізнес-пропозицію, яка стосується спорту.
— Йо? Якщо полежати та подумати, йдеться про ставки?
— Ви коп?
— Йо. Я шеф поліції Далласа Джес Каррі. Хіба ви не впізнали моїх окулярів і щелепи?
— Я не бачу жодних окулярів, ані важкої щелепи, мем.
— Це тому, що я в гримі. На що ви бажаєте закладатися посеред літа, друзяко? Зараз нема на що приймати ставки.
— Двобій Кейс-Тайгер.
— Котрий боєць?
— Кейс.
Вона пустила під лоба очі, а потім гукнула собі через плече:
— Краще тобі вийти сюди, татусю, тут у нас один живчик.
Френк Фраті був щонайменше вдвічі старшим за Чеза Фраті, але схожість все одно вбачалася. Безсумнівно, вони родичі. Якби я принагідно зауважив, що якось був робив ставку у містера Фраті в Деррі, я не мав сумнівів, що між нами поточилася б приємна розмова про те, яким маленьким є цей світ.
Замість цього я відразу ж взявся до перемовин. Чи не міг би я поставити п’ятсот доларів на те, що Том Кейс переможе у двобої в Медисон Сквер Гардені Діка Тайгера?
— Так, звичайно, — відповів Фраті. — Це так само легко, як встромити розжарене тавро собі в сраку-гепу, але навіщо б вам таке сх’тілося робити?
Його дочка видала короткий, дзвінкий регіт.
— Якого роду коефіцієнт я міг би отримати?
Він подивився на дочку. Вона задерла долоні. Два пальці стирчали на лівій руці, один на правій.
— Два до одного? Це ж кумедно.
— Таке вже кумедне життя, друже мій. Підіть подивіться п’єсу Йонеско, якщо мені не вірите. Раджу вам «Жертв обов’язку» [603].
Гаразд, він мене принаймні не називає колегою, як це робив його колега з Деррі.
— Давайте трішки обговоримо це питання, містере Фраті.
Він взяв до рук акустичну гітару «Епіфон»[604]і почав її настроювати. Якийсь він був ледь не лячно моторний.
— Тоді дайте мені якусь тему для обговорення або катайте в Даллас. Там є одне місце, називається…
— Я знаю те місце в Далласі. Натомість віддаю перевагу Форт-Ворту. Сам тут колись жив.
— Той факт, що ви звідси виїхали, більше свідчить про наявність здорового глузду, аніж ваше бажання поставити на Тома Кейса.
— Як щодо припущення, що Кейс зробить нокаут до завершення перших семи раундів? Що ви на це мені можете запропонувати?
Він подивився на дочку. Цього разу вона підняла три пальці на лівій руці.
— А якщо Кейс виграє нокаутом впродовж перших п’яти?
Вона поміркувала, розважила, а потім підняла четвертий палець. Я вирішив не тиснути далі. Записав своє ім’я до його гросбуху і показав йому водійську ліцензію, прикривши великим пальцем мою адресу в Джоді, точно так, як це робив майже три роки тому, ставлячи на «Піратів» у «Фінансовому забезпеченні». Потім віддав йому гроші, що становили приблизно чверть тієї готівки, яка в мене ще залишалася, і поклав його розписку собі до гаманця. Двох тисяч вистачить на сплату ще кількох рахунків Сейді і на те, щоб протриматися в Техасі той час, який мені ще тут залишався. Плюс, цього Фраті мені хотілося тельбушити не більше, аніж колись хотілося тельбушити Чеза Фраті, хоча той і нацькував був на мене Білла Теркотта.
— Я повернуся наступного дня після балу, — сказав я їм. — Приготуйте мої гроші.
Дочка засміялася і закурила сигарету.
— Чи не це саме казала та хористка архієпископу?
— Вас часом не Марджорі звуть? — спитав я.
Вона застигла з закушеною сигаретою, крізь її губи сочився димок.
— Звідки ви знаєте? — побачивши вираз мого обличчя, вона розреготалася. — Жартую, насправді мене звуть Вандою. Сподіваюся, зі ставками вам більше щастить, аніж з угадуванням імен.
Ідучи до машини, я теж на це сподівався.