У наступні одинадцять тижнів я знову жив двома життями. Одне буле тим, про яке я уявлення майже не мав — моє зовнішнє життя, — а в інше я був аж занадто зануреним. Внутрішнє, де мені часто являвся містер Жовта Картка.
У зовнішньому житті леді з ходунком (Альберта Гічінсон; Сейді її відвідала, привезла їй букет квітів) стояла наді мною на хіднику і гукала, аж поки котрийсь сусід не вийшов, побачив, що відбувається, і викликав «швидку допомогу», яка доправила мене в Паркленд. Там мене лікував доктор Малколм Перрі, котрий потім опікуватиметься Джоном Кеннеді й Лі Освальдом, коли вони лежатимуть при смерті. Зі мною йому пощастило краще, хоча межа теж була близько.
Я мав поламані зуби, поламаний ніс, поламану вилицеву кістку, роздроблене ліве коліно, зламану ліву руку, вивихнуті пальці і внутрішньочеревні травми. Також у мене було травмовано мозок, і це непокоїло Перрі найбільше.
Мені розповідали потім, що, коли мені пальпували черево, я опритомнів і дико волав, але сам я цього не пам’ятаю. Мені вставили катетер і негайно з мене, як то кажуть боксерські коментатори, «потік кларет». Внутрішні органи спершу трималися своїх місць, а потім почали сунутися. Мені зробили повний аналіз крові, випробували її на сумісність, а потім влили чотири дози цільної крові… яку, як мені потім розповіла Сейді, разів у сто шпиталю відшкодували мешканці Джоді під час донорської акції наприкінці вересня. Їй доводилося розповідати мені все по кілька разів, бо я забував. Мене готували до черевних операцій, але спершу мали зробити спинномозкову пункцію, провести неврологічні консультації — в Країні Було нема таких речей, як комп’ютерна томографія та МРТ.
Також я потім дізнався, що мав розмову з двома медсестрами, котрі готували мене до пункції. Я розповів їм, що в моєї дружини проблеми з алкоголем. Одна з них сказала, що це дуже погано, і спитала, як її звуть. Я їм сказав, що вона рибка і її звуть Ванда, і радісно зареготав[629]. А потім знову знепритомнів.
Селезінка в мене виявилася ні к чорту негодящою. Її видалили.
Я все ще перебував у вимкнутому стані, моя селезінка пішла туди, куди йдуть вже негодящі, але не вкрай необхідні органи, а тим часом мене передали ортопедам. Вони наклали мені шину на руку, а зламану ногу запечатали в гіпс. Чимало людей у наступні тижні залишили на ньому свої автографи. Іноді я розпізнавав імена, здебільшого ні.
Мене тримали на седативах, із зафіксованою головою, в ліжку, задертому точно на тридцять градусів. Фенобарбіталом мене частували не тому, що я нібито був притомним (хоча Сейді казала, подеколи я щось бурмотів), а тому, що боялися, аби я, очунявши раптом, не завдав сам собі нових травм. Коротше кажучи, Перрі й інші лікарі (Еллертон також регулярно навідувався, спостерігаючи, як я прогресую) поводилися з моєю довбешкою, наче з незірваною бомбою.
Я й по сьогодні не дуже собі уявляю, яка різниця між гемоглобіном та гематокритом, але вони в мене почали повертатися до нормального рівня і всі цьому були раді. Мені за три дні зробили ще одну пункцію. Ця показала сліди старої крові, а коли йдеться про пункцію, стара вважається кращою, ніж нова. Це свідчило про те, що я пережив серйозну травму мозку, але все-таки можна відмовитися від свердління в моєму черепі трепанаційної діри, ризикованої процедури, зважаючи на ті битви, які вело моє тіло на інших фронтах.
Але минуле опірне, воно захищається проти змін. Через п’ять днів після мого потрапляння в лікарню плоть біля розрізу, через який мені видалили селезінку, почервоніла й стала гарячою. Наступного дня розріз розкрився й мене занурило в гарячку. Мій стан, що його після другої пункції з критичного переозначили як серйозний, знову відстрибнув до критичного. Судячи з моєї медкарти, я перебував «за призначенням доктора Перрі під наркозом в стані мінімальної сприйнятливості».
Сьомого вересня я ненадовго прокинувся. Так мені принаймні розповідали. Якась жінка, гарна, попри її шрамоване обличчя, і якийсь літній чоловік з ковбойським капелюхом на колінах сиділи біля мого ліжка.
— Ти знаєш, як тебе звати? — спитала жінка.
— Розірвати, — відповів я. — А прізвище Лопнути.
Містер Джейк-Джордж-Розірвати-Еппінг-Емберсон провів у Паркленді сім тижнів, перш ніж його перевезли до реабілітаційного центру — невеличкого житлового комплексу для недужих людей — на північній окраїні Далласа. Всі ті сім тижнів через інфекцію, що була завелася в тому кутку, де раніше жила моя селезінка, я пролежав під крапельницею з антибіотиками. Шину на зламаній руці мені замінили довгою гіпсовою пов’язкою, котру теж вкривали імена людей, яких я не пам’ятав. Незадовго перед переїздом до реабілітаційного центру «Едемські перелоги» я підвищився в статусі до короткого гіпсу на руці. Приблизно в той самий час моє коліно, намагаючись повернути йому мобільність, почали мучити фізіотерапевти. Мені розповідали, що я багато кричав, хоч сам я того не пам’ятаю.
Малколм Перрі з рештою персоналу Паркленда врятували мені життя, я не маю щодо цього жодних сумнівів. Також вони зробили мені ненавмисний і небажаний подарунок, який я повіз за собою до «Едемських перелогів». То була вторинна інфекція, викликана антибіотиками, які помпували в мій організм заради придушення первинної. В мене залишилися туманні спогади про те, як я блював, як ледь не цілими днями не злазив гузном з постільного судна. Пригадую, думав у якийсь момент: «Я мушу поїхати в аптеку Деррі, до містера Кіна. Мені потрібен каопектат» . Але хто такий містер Кін, де те Деррі?
Мене випустили зі шпиталю, коли в мені знову почала триматися їжа, але діарея припинилася вже після того, як я два тижні прожив в «Едемських перелогах». Тоді вже наближався кінець жовтня. Сейді (зазвичай я згадував її ім’я) принесла мені паперового гарбуза з ліхтариком усередині. Це запам’яталося дуже чітко, бо я, побачивши його, закричав. То були крики когось, хто не може пригадати щось життєво важливе.
— Що? — спитала вона мене. — Що з тобою, милий? Щось погане? Це через Кеннеді? Це щось, що стосується Кеннеді?
— Він їх усіх повбиває кувалдою, — закричав я їй. — У вечір Гелловіну! Я мушу його зупинити!
— Кого? — вхопила вона мене за розмахані руки, обличчя мала злякане. — Кого зупинити?
Але пригадати я не зумів і просто заснув. Спав я багато, і не тільки тому, що травма голови заживала повільно. Я був виснажений, я був фактично привидом самого себе, колишнього. На той день, коли мене було побито, я важив сто вісімдесят п’ять фунтів. А коли мене виписали зі шпиталю й поселили в «Едемських перелогах», вагу я мав сто тридцять вісім фунтів[630].
Таким було зовнішнє життя Джейка Еппінга, чоловіка, котрого спершу добряче потрощили, а потім він мало не помер у лікарні. Внутрішнє життя проходило в чорній темряві, яку прохромлювали голоси й спалахи розуміння, точно ніби блискавки: вони засліплювали мене своєю яскравістю і згасали раніше, аніж я міг розгледіти щось більше за висвітлений ними ландшафт. Переважно я перебував у загубленому стані, проте вряди-годи знаходив себе.
Знаходився весь розпашілий від жару, і якась жінка годувала мене шматочками льоду, і вони смакували божественно. То була ЖІНКА ЗІ ШРАМОМ, інколи її звали Сейді.
Знаходився на унітазі в кутку кімнати, без жодного поняття, як туди потрапив, виливаючи з себе мало не галони пекучого водянистого лайна, бік мій болів і стугонів, коліно в мене ридало. Пам’ятаю своє бажання, я мріяв, щоб хтось мене вбив.
Знаходився, намагаючись вилізти з ліжка, бо мушу зробити щось конче важливе. Мені здавалося, доля всього світу залежить від того, що я мушу зробити. Там був ЧОЛОВІК У КОВБОЙСЬКОМУ КАПЕЛЮСІ. Він мене вловив раніше, аніж я встиг впасти на підлогу, і допоміг знову лягти в ліжко. «Рано ще, синку, — сказав він. — Ви ще надто слабкий».
Знаходився у балачці — чи в намаганні балакати — з парою полісменів у формі, котрі прийшли поставити мені запитання про моє побиття. На нагрудному знаку в одного з них написано було ТІППІТ. Я намагався сказати, що йому загрожує небезпека. Намагався сказати, щоб він стерігся п’ятого листопада. Місяць був правильний, а число ні. Я не міг згадати правильної дати і почав у відчаї бити себе по дурній голові. Копи перезирнулись, здивовані. НЕ-ТІППІТ покликав доглядальницю. Медсестра з’явилася разом з лікарем, лікар зробив мені укол, і я відплив.
Знаходився, як я слухаю Сейді, як вона читає мені спершу «Джуда Непомітного», потім «Тесс д’Ебервіл» [631]. Я ці історії знав, і слухати їх знову було втішливо. В одному місці, слухаючи «Тесс», я дещо згадав.
— Я змусив Тессіку Келторп залишити нас у спокої.
Сейді підняла очі від книжки:
— Ти маєш на увазі Джессіку ? Джессіку Келтроп? Ти змусив? Як? Ти пам’ятаєш?
Але я забув. Згадка спливла геть.
Знаходив себе, як я дивлюся на Сейді, як вона стоїть, дивиться крізь моє маленьке вікно на дощ надворі і плаче.
Але здебільшого я перебував у загубленому стані.
ЧОЛОВІК З КОВБОЙСЬКИМ КАПЕЛЮХОМ був Діком, але одного разу я подумав, що він мій дід, і це мене дуже сильно налякало, бо дідусь Еппінг вже був мертвий, і…
Еппінг, це ж моє прізвище. Тримайся його , наказував я собі, але спершу мені це не вдавалося.
Кілька разів мене відвідувала якась ЛІТНЯ ЖІНКА З ЧЕРВОНОЮ ПОМАДОЮ. Іноді я думав, що її звуть міз Мімі; іноді думав, що міз Еллі; а один раз був певен, що це Айрін Раян, котра грала бабусю Клемпет у «Селюках з Беверлі» [632]. Я їй сказав, що викинув свій мобільник у ставок.
— Він тепер спить там з рибами. А мені так би хотілося, щоб той гад був зараз у мене.
ЮНА ПАРА приходила. Сейді сказала:
— Подивися, це Майк і Боббі Джилл.
Я промовив:
— Майк Коулсло.
ЮНАК сказав:
— Дуже близько, містере Е.
Він усміхався. А по щоці в нього сповзала сльоза.
Пізніше, приїжджаючи в «Едемські перелоги», Сейді й Дік зазвичай сиділи зі мною на дивані. Сейді брала мене за руку й питала:
— Як його звуть, Джейку? Ти ніколи не називав мені його імені . Як же ми зможемо його зупинити, якщо не знаємо, хто він і де він мусить бути?
Я сказав:
— Я його усиню. — Я старався з усієї сили. Від цього в мене заболіло в потилиці, але я постарався ще дужче: — Я його зупиню.
— Ви без нашої допомоги й блощиці не в змозі зупинити, — сказав Дік.
Але Сейді була мені надто дорогою, а Дік занадто старим. Та й не мала вона йому про це розповідати, перш за все. А втім, може, все гаразд з цим, бо він їй насправді не повірив.
— Містер Жовта Картка зупинить вас, якщо ви вв’яжетеся, — сказав я. — Я єдиний, кого він не може зупинити.
— Хто це такий, містер Жовта Картка? — спитала Сейді, нахиляючись до мене, беручи мої руки в свої.
— Я не пам’ятаю, але він мене не може зупинити, бо я нетутешній.
От тільки він мене зупиняв . Чи не він, а щось. Доктор Перрі казав, що моя амнезія неглибока й тимчасова, і він був правий… але лише почасти. Коли я силкувався пригадати щось найважливіше, в мене дико починала боліти голова, кульгава хода ставала геть калічною, спотикливою, а зір туманився. Найгіршою була тенденція раптом засинати. Сейді спитала в доктора Перрі, чи це не нарколепсія. Він відповів, що, либонь, ні, але я подумав, що в нього занепокоєне лице.
— Він прокидається, якщо ви його погукаєте або струснете?
— Завжди, — сказала Сейді.
— Це зазвичай трапляється, коли він розстроєний, бо не зміг чогось пригадати?
Сейді підтвердила, що саме так.
— Тоді я майже певен, що це минеться так само, як минається його амнезія.
Врешті-решт — помалу-потроху — мій внутрішній світ почав змикатися з зовнішнім. Я вже знав, що я Джейкоб Еппінг, учитель, і якимсь чином я потрапив сюди з майбутнього, щоби завадити вбивству президента Кеннеді. Спершу я намагався викинути з голови цю ідею, але занадто багато я знав про інші часи, і ці знання не були уявними. То була реальна пам’ять. «Роллінг Стонз», слухання в Сенаті з приводу імпічменту Клінтона, палаючий Світовий Торгівельний Центр, Кристі, моя проблемна і проблематична екс-дружина.
Одного вечора ми з Сейді дивилися «Битву» [633]і я раптом згадав, що я зробив з Френком Даннінгом.
— Сейді, я застрелив людину, перед тим як приїхати до Техасу. Це було на цвинтарі. Він збирався замордувати всю свою сім’ю.
Вона дивилися на мене широко розплющеними очима, з роззявленим ротом.
— Вимкни телевізор, — попросив я. — Актору, котрий грає сержанта Сондерза, не пригадую його імені, відіб’є голову гвинтом вертольота. Прошу, Сейді, вимкни телевізор.
Вона послухалась, а потім опустилася на коліна переді мною.
— Хто збирається вбити Кеннеді? Де цей вбивця в той момент буде?
Я старався з усієї сили, я навіть не заснув, але пригадати не міг. Я проїхав від Мейну до Флориди, це я пам’ятав. У «Форді-Санлайнері», чудовий був автомобіль. Я поїхав з Флориди до Нового Орлеана, а з Нью-Орлеана я приїхав у Техас. Згадав, як, перетинаючи кордон між штатами зі швидкістю сімдесят миль за годину по шосе № 20, я слухав по радіо пісню «Янголе земний, чи будеш ти моєю» [634]. Я згадав щит з написом: ТЕХАС ВІТАЄ ВАС . І рекламний білборд «БАР-Б-КЮ СОННІ», 27 миль. Після цього обрив плівки. Спливали на поверхню й інші спогади, про моє учительство, про життя в Джоді. Найяскравіші, як ми танцюємо з Сейді, як лежимо з нею в ліжку в «Кендлвудських Бунгало». Сейді мені сказала, що я жив також у Форт-Ворті й Далласі, але вона не знає тамтешніх адрес; вона лише мала два телефонні номери, які більше не відповідали. Я також не знав, де я жив, хоча гадав, що одне з тих місць десь на Кадилак-стрит. Вона перевірила по картах вулиць і доріг і сказала, що в жодному з цих міст нема Кадилак-стрит.
Я тепер пригадував багато речей, але ні імені вбивці, ні того, де він перебуватиме в момент замаху, згадати не міг. А що тут дивного? Минуле приховувало це від мене. Опірне минуле.
— У вбивці є дитина, — сказав я. — Здається, дівчинку звуть Ейпріл[635].
— Джейку, я хочу дещо спитати в тебе. Це тебе може страшно збісити, але оскільки так багато від цього залежить — доля світу, як ти запевняєш, — я мушу.
— Гаразд, питай, — я не міг собі уявити від неї питання, яке могло б мене розізлити.
— Ти мене обманюєш?
— Ні, — відповів я. То була правда. Тоді.
— Я сказала Діку, що нам треба зателефонувати до поліції. Він показав мені статтю в «Морнінг Ньюз» , там пишеться, що вже зафіксовано понад дві сотні погроз і доносів про потенційних убивць. Він каже, що праві з Далласа й Форт-Ворта і ліві з Сан-Антоніо намагаються залякати Кеннеді, щоб той не приїздив до Техасу. Він каже, що далласька поліція всі погрози й доноси передає до ФБР, але ніхто не робить нічого . Він каже, що є лише одна людина, яку Едгар Гувер ненавидить дужче за Джона Кеннеді, і ця людина брат президента, Боббі Кеннеді.
Мене не вельми обходило, кого ненавидить Едгар Гувер.
— Ти мені віриш?
— Так, — промовила вона, зітхаючи. — А Вік Морроу справді мусить загинути?
О, саме так його звуть.
— Так.
— Під час зйомок «Битви» ?
— Ні, якогось іншого фільму[636].
Вона залилася сльозами.
— Тільки ти не помирай, Джейку, прошу. Я так хочу, щоб ти одужав.
Мені часто снилися важкі сни. Місцини різнилися — іноді це була безлюдна вулиця, схожа на Мейн-стрит у Лізбон-Фолзі, іноді цвинтар, на якому я застрелив Френка Даннінга, іноді кухня Енді Каллема, аса гри в крибедж… але найчастіше снилася харчевня Ела Темплтона. Ми з ним сиділи за столиком, а на нас дивилися фотографії з його Стіни знаменитостей. Ел був хворий — помираючий, — але очі в нього палали ясним вогнем.
— Містер Жовта Картка — це персоніфікація опірного минулого, — говорив Ел. — Ти ж сам це розумієш, хіба ні?
Так, я це розумів.
— Він сподівався, що ти помреш від побиття, а ти вижив. Він гадав, ти помреш від інфекцій, а ти живий. Тепер він блокує твою пам’ять — життєво важливі спогади, — бо розуміє, що це його остання надія тебе зупинити.
— Як він може це робити? Він же мертвий.
Ел похитав головою.
— Ні, це я мертвий.
— Хто він такий? Що він таке? І як він міг знову ожити? Він же собі перерізав горло, і його картка стала чорною! Я це на власні очі бачив !
— Не маю поняття, друже. Знаю лише, що він тебе зупинити не зможе, якщо ти відмовишся зупинятися. Ти мусиш дістатися до своєї пам’яті .
— Тоді допоможи мені! — крикнув я, хапаючи його за тверду, як кіготь, руку. — Скажи мені ім’я того парубка! Його прізвище Чепмен? Менсон?[637]Обидва прізвища дзенькнули в мені, але не здалися істинними. Ти мене до цього втягнув, тож допоможи мені!
У цю мить сновидіння Ел відкриває рота, щоби щось сказати, але втручається Жовта Картка. Якщо ми на Мейн-стрит, він з’являється з «зеленого фронту» або з «Кеннебекської фруктової». Якщо це на цвинтарі, він постає з розкритої могили, як зомбі в Джорджа Ромеро[638]. Якщо в харчевні, там раптом розчахуються двері. Картка, що стирчить у нього з-за бинди капелюха-федори, така чорна, що здається прямокутним проломом з цього до іншого світу. Він мертвий, вже зогнилий. Його старезне пальто вкрите пліснявою. У його очницях буйно курбелиться черва.
— Він тобі нічого не може сказати, бо сьо’ні день подвійної ціни! — верещить містер Жовта Картка, котрий тепер став Чорною Карткою.
Я обертаюся до Ела, та от тільки Ел тепер став скелетом з сигаретою в зубах, і я прокидаюся, весь облитий потом. Я сягаю до своєї пам’яті, але пам’яті на місці нема.
Наближався візит Кеннеді, і Дік приносив мені газетні статті на цю тему, сподіваючись, що вони якось підштовхнуть мою пам’ять до відкриття. Не допомагало. Якось, лежачи на дивані (я щойно прокинувся з чергового раптового сну), я почув, як вони знов сперечаються про звернення до поліції. Дік сказав, що на анонімне повідомлення ніхто не реагуватиме, а якщо підписатися справжнім іменем, це на всіх нас накличе неприємності.
— Мені все одно! — крикнула Сейді. — Я знаю, ви вважаєте, що в нього не всі дома, але якщо він правий? Як ви почуватиметься, якщо Кеннеді повертатиметься з Далласа до Вашингтона в ящику ?
— Любонько, якщо ви ув’яжете сюди поліцію, вони впритул займуться Джейком. А за вашими словами, перед тим як приїхати сюди, він вже убив когось в Новій Англії.
«Сейді, Сейді, краще б я тобі цього не розповідав».
Вона припинила сперечатися, але не здалася. Подеколи вона пробувала витягти з мене спогади ляком, так, як ото ляком у когось припиняють затяжну гикавку. Не допомагало.
— Що ж мені робити з тобою? — питала вона печально.
— Не знаю.
— Спробуй підібратися з якогось іншого боку. Спробуй якусь хитрість.
— Я пробую. Мені ввижається, ніби той парубок служив в армії або в морській піхоті, — я почухав собі потилицю, де знову почав народжуватися біль. — Але може бути, що й у флоті. Чорт, Кристі, я не знаю.
— Сейді, Джейку. Я Сейді.
— А я хіба не так сказав?
Вона похитала головою, намагаючись при цьому всміхатися.
Дванадцятого числа, у вівторок після Дня ветеранів[639], у «Морнінг Ньюз» вийшла довга редакційна стаття про майбутній візит Кеннеді й що він означатиме для міста. «Більшість жителів, схоже, готові вітати молодого й недосвідченого президента відкритими обіймами, — писалося в статті. — Запал зростає. Звісно, важко вважати невдалим той факт, що разом з ним приїде його гарна, харизматична дружина».
— Знову вночі тобі снився той Жовта Картка? — було першим, що в мене спитала Сейді, коли прийшла. Вихідний день вона провела в Джоді, полила квіти і взагалі «засвідчила прапором свою присутність», як вона висловилася.
Я похитав головою.
— Серденько, ти проводиш тут набагато більше часу, ніж у Джоді. А як же в тебе справи на роботі?
— Міз Еллі перевела мене на неповний день. Я якось справляюся, а коли поїду з тобою… якщо ми поїдемо… тоді хтозна, що буде.
Поглядом вона заблукала подалі від моїх очей, почавши заклопотано підкурювати сигарету. Дивлячись, як довго вона розминає її, катаючи по кавовому столику, а потім не квапиться з сірниками, я усвідомив гнітючу правду: Сейді теж має сумніви. Я передрік мирне закінчення Ракетної кризи, я знав, що Дік Тайгер впаде у п’ятому раунді… а вона все ще сумнівалася. І я її не винив. Я б теж сумнівався, якби ми з нею помінялися місцями.
Потім вона посвітлішала.
— Зате я знайшла собі збіса класного заступника, споримо, ти вгадаєш, хто це.
Я посміхнувся.
— Це… — я не міг згадати імені. Я бачив його — обвітрене, засмагле обличчя, ковбойський капелюх, краватка-бант… але вранці того вівторка на більше я не спромігся. Почало боліти ззаду в голові, там, де вона стукнулася об дошки підлоги — але якої саме підлоги, в якому домі? Це так дико, по-звірячому дратувало — не мати змоги згадати.
«Кеннеді приїздить через десять днів, а я, от яке гадство, не можу пригадати навіть імені цього старого».
— Намагайся, Джейку.
— Та роблю ж, — відповів я. — Я намагаюся , Сейді.
— Зачекай секундочку. У мене ідея.
Вона поклала свою смердючу сигарету в одну з жолобинок попільниці, підвелася, вийшла крізь передні двері й причинила їх за собою. А тоді знову відкрила їх і кумедно заговорила грубим, глибоким голосом, промовляючи слова, які завжди промовляв той старий парубок, з’являючись до мене з візитом:
— Як ви почуваєтеся сьогодні, синку? Харчів вистачає?
— Дік, — промовив я. Дік Сімонс. Він був жонатий на міз Мімі, але вона померла в Мексиці. Ми ще проводили меморіальні збори.
Біль з голови пропав. Наче й не було.
Сейді, сплеснувши долонями, підбігла до мене. Я отримав довгий, гарний поцілунок.
— Бачиш? — сказала вона, відірвавшись. — Ти можеш. Ще не пізно. Як його ім’я, Джейку? Як ім’я того скаженого мудака?
Але я не зміг згадати.
Шістнадцятого листопада «Таймз Гералд» опублікувала маршрут кортежу Кеннеді. Поїздка починалася на аеродромі «Лав Філд», а закінчувалася у Виставковому комплексі, де він виступить з промовою перед Радою громади Далласа і запрошеними громадою гостями. Формальна тема промови — вшанування Освітньо-дослідницького центру[640]й вітання Далласа з економічним прогресом за останнє десятиріччя, але «Таймз Гералд» радісно інформувала тих, хто цього ще не знав, що дійсні підстави і наміри суто політичні. Техас у 1960 році проголосував за Кеннеді, але в 1964-му позиції виглядали непевними, попри наявність у його команді місцевого хлопця з Джонсон-сіті[641]. Циніки досі називали віце-президента «Лавина-Ліндон», не забуваючи про те, що до Сенату в 1948 році він потрапив завдяки підозрілим результатам голосування, яке він виграв з перевагою всього у вісімдесят сім голосів. Історія була древня, але те, що прізвисько за ним зберігалося, багато говорило про змішані почуття техасців до нього. Завданням Кеннеді — і Джекі, звісно, — було допомогти Лавині-Ліндону і губернатору Техасу Джону Коннолі розпалити й надихнути своїх вірних.
— Подивися на це, — сказала Сейді, проводячи пальцем уздовж маршруту. — Довжелезні квартали Головної вулиці. Потім іде Х’юстон-стрит. І там, і там є високі будівлі. Той чоловік буде на Головній вулиці? Він мусив би засісти десь там, як ти гадаєш?
Я її майже не чув, бо побачив дещо інше.
— Поглянь-но, Сейді, кортеж їхатиме по бульвару Черепаховий Ручай!
Очі її загорілися:
— Це там мусить статися?
Я з сумнівом помотав головою. Скоріш за все, ні, але щось я знав про цей Черепаховий Ручай і воно якимсь чином було пов’язане з людиною, яку я мусив зупинити. Я зважував, думав і врешті дещо спливло на поверхню.
— Він хотів сховати гвинтівку і прийти по неї пізніше.
— Де сховати?
— Це неважливо, бо та справа вже відбулася. Це вже минуле.
Я затулив собі долонями обличчя, бо раптом світло в кімнаті здалося мені занадто сліпучим.
— Перестань про це думати зараз, — промовила вона, зриваючи зі столу газету. — Розслабся, а то знову розболиться голова, знову доведеться ковтати ті пігулки. А вони тебе роблять зовсім відсутнім.
— Так, — кивнув я. — Я знаю.
— Тобі треба випити кави. Міцної кави.
І Сейді пішла до кухні її робити. Коли вона повернулася, я хропів. Проспав я майже три години й, можливо, залишався б у Країні Куняння навіть довше, але вона мене розштовхала.
— Що ти останнє пам’ятаєш з того, як ти вперше приїхав у Даллас?
— Я цього не пам’ятаю.
— Де ти зупинявся? В готелі? В автокемпінгу? В орендованій кімнаті?
На мить у мене з’явилася притуманена картинка двору і багатьох вікон. Швейцар? Можливо. А тоді все пропало. Біль знов заводив свій моторчик у моїй голові.
— Я не знаю. Все, що я пам’ятаю, це як перетинав межу штату по 20-му шосе і побачив рекламу барбекю. А це було ще за милі й милі до Далласа.
— Я знаю, але нам не треба сягати аж так далеко, бо якщо ти їхав по двадцятому, ти з нього й не з’їжджав. — Вона подивилася собі на годинник. — Сьогодні вже пізно, але завтра ми влаштуємо недільну автопрогулянку.
— Це, мабуть, не допоможе, — а втім, в мені все одно зблиснула іскорка надії.
Вона залишилася на ніч, а наступного ранку ми виїхали з Далласа дорогою, яку місцеві називали Траса-Бджілка, й попрямували на схід, у напрямку Луїзіани. Сейді сиділа за кермом мого «Шеві», який після того, як йому замінили зламаний замок запалювання, знову був у порядку. Про це подбав Дік. Вона довезла нас аж до Террела[642], а потім з’їхала з шосе № 20 і розвернулася на бакаїстому земляному паркінгу біля якоїсь придорожньої церкви. Церкви Крові Спасителя, судячи з напису на щиті, що стояв посеред вигорілої галявини. Під цією назвою йшов зроблений білими літерами-липучками клич: А ЧИ ЧИТАВ ТИ СЬОГОДНІ СЛОВО БОГА ВСЕБЛАГОГО, але деякі з літер відпали і напис виглядав так: А И ЧИТАВ ТИ СЬО ОДНІ СЛОВО ОГА ВСЕ ЛА ОГО.
Вона подивилася на мене з непевністю.
— Милий, ти зможеш сам повести машину назад?
Я був цілком певен, що зможу. Цей відтинок дороги тягнувся абсолютно прямо, а «Шеві» мав автоматичну коробку передач. Негнучка ліва нога мені аж ніяк не могла завадити. Єдине, що…
— Сейді? — промовив я, сідаючи за кермо уперше після серпня й відсовуючи сидіння максимально назад.
— Що?
— Якщо я раптом засну, перехопиш кермо й вимкнеш двигун.
— О, навіть не сумнівайся, — нервово всміхнулась вона.
Я розглянувся обабіч щодо руху і виїхав на шосе. Спершу я не наважувався їхати швидше сорока п’яти миль, але була неділя, білий день, тож дорога належала майже винятково тільки нам. Я почав розслаблятися.
— Викинь все з голови, Джейку. Не намагайся згадати нічого, нехай само прийде.
— Хотілося б, аби це був мій «Санлайнер», — промовив я.
— Тоді уяви собі, ніби це й є твій «Санлайнер», і просто дозволь йому їхати, куди він сам повезе.
— Гаразд, хоча…
— Ніяких «хоча». Сьогодні чудовий день. Ти їдеш у нове місто, і нема сенсу тривожитися про замах на Кеннеді, бо це ж іще аж ген-ген не скоро. Попереду ще роки.
Так. День був гарний. І я не заснув за кермом, хоча й почувався дуже втомленим — з часу мого побиття я так надовго ще ніколи не виїжджав. Думки мої все верталися до тієї придорожньої церквиці. Дуже ймовірно, що негритянської. Там чорні люди, мабуть, співають гімни з отим своїм драйвом, якого білим відтворити ніколи не вдається, і читають СЛОВО ОГА ВСЕ ЛА ОГО, перемежаючи це покликами «алілуя» та славленнями Ісуса.
Ми вже в’їжджали у Даллас. Я робив ліві й праві повороти, мабуть, все ж таки здебільшого праві, бо ліва рука в мене все ще лишалась слабенькою і вертіти туди, навіть з гідропідсилювачем керма, було боляче. Невдовзі я загубився серед бічних вуличок.
«Я загубився, гаразд, — думав я. — Мені потрібен хтось, хто підкаже мені дорогу, як ото був зробив той хлопець в Нью-Орлеані. До готелю „Мунстоун“».
Тільки то був не «Мунстоун»; мій готель називався «Монтелеон». А готель, у якому я зупинився, коли приїхав до Далласа, звався… звався…
Мить я вірив, що те слово зараз спурхне геть, як подеколи навіть зараз ім’я Сейді від мене тікало. Але тоді я побачив швейцара, і всі ті сяючі вікна, що виходять на Комерс-стрит, і в мені клацнув вмикач.
Я зупинився в готелі «Адольфус». Так. Бо він неподалік від…
Не згадалося. Ця частина все ще лишалася заблокованою.
— Милий? Все гаразд?
— Так, — сказав я. — А що?
— Ти наче здригнувся.
— То нога. Невеличкий спазм.
— Тут нічого на вигляд знайомого?
— Ні, — відповів я. — Нічого такого.
Вона зітхнула:
— Чергова ідея загнулася. Гадаю, нам уже варто повертатися. Хочеш, я поведу?
— Мабуть, краще ти.
Я пошкутильгав до пасажирського сидіння: «Готель „Адольфус“. Запиши, коли повернешся до „Едемських перелогів“. Щоб не забути».
Коли ми вже були в тій трикімнатній квартирці з пандусами, шпитальним ліжком і поручнями по боках унітаза, Сейді сказала, що мені варто полежати:
— І прийняти якусь із тих пігулок.
Я пішов до спальні, зняв з себе туфлі — повільний процес — і ліг. Хоча пігулки не прийняв. Хотів, щоб розум залишався чистим. Відтепер він мусить завжди лишатися чистим. Кеннеді й Даллас були всього лиш за п’ять днів попереду.
«Ти зупинився в готелі „Адольфус“, бо він неподалік від чогось. Від чого?»
Ну, він стоїть неподалік від опублікованого в газеті маршруту кортежу, що звужує поле пошуку до… всього лиш до пари тисяч будівель. Не кажучи вже про пам’ятники, статуї та стіни, за якими може сховатися гаданий снайпер. Скільки завулків вздовж маршруту? Десятки. Скільки естакад з відкритою лінією вогню на Західній Мокінгберд-лейн, на Леммон-авеню, на бульварі Черепаховий Ручай? Кортеж проминатиме їх усі. А скільки їх іще на Головній вулиці і Х’юстон-стрит?
«Тобі треба згадати або хто він, або звідки він стрілятиме».
Якби я мав перше, то пригадав би й інше. Це я знав. Але мій розум не переставав повертатися до тієї церковки на 20-му шосе, де ми були розвернулися їхати назад. Храму Крові Спасителя на Трасі-Бджілці. Чимало людей вбачали у Кеннеді спасителя. Ел Темплтон, так напевне. Він…
Очі в мене вибалушилися, мені перехопило подих.
В іншій кімнаті задзвонив телефон, і я почув, як Сейді відповідає, намагаючись говорити якомога тихіше, бо думає, ніби я сплю.
СЛОВО ОГА ВСЕ ЛА ОГО.
Я згадав той день, коли побачив повне ім’я Сейді з прикритою його частиною, отже, я прочитав його тоді як ДОРІС ДАН. То був обертон того вектора подій. Я заплющив очі і змусив себе побачити церковну дошку оголошень. А потім уявив, ніби я закриваю долонями літери ОГА ВС ОГО.
Залишилося СЛОВО ЕЛА.
Нотатки Ела. «Я мав його зошит» .
Але де? Де він тепер?
Прочинилися двері спальні. Зазирнула Сейді.
— Джейку. Ти спиш?
— Ні, — відповів я. — Просто лежу, відпочиваю.
— Ти що-небудь пригадав?
— Ні, — збрехав я. — Вибач.
— Час усе ще є.
— Так. Мені щодня згадується щось нове.
— Милий, дзвонив Дік. У школі зараз ходить серйозний вірус, і він також його підхопив. Питався, чи не вийду я на роботу завтра та у вівторок. Можливо, ще й в середу.
— Їжджай, — сказав я. — Якщо не ти, він намагатиметься сам робити. А він же давно не юнак.
У моєму мозку не переставала спалахувати неонова вивіска: СЛОВО ЕЛА, СЛОВО ЕЛА, СЛОВО ЕЛА.
Вона сіла до мене на ліжко.
— Ти певен?
— Зі мною все буде гаразд. І компанії вистачає. Згадай, завтра приїздять з ПАМСДАРу.
ПАМСДАРом звалася Патронажна медична служба Далласького регіону. Головним їх завданням було пересвідчитися, що я не буйствую, а отже, в моєму мозку нема кровотечі.
— Точно. О дев’ятій годині. На календарі написано про всяк випадок, якщо ти забудеш. А доктор Еллертон…
— Прийде на ланч. Я пам’ятаю.
— Добре, Джейку. Це ж добре .
— Він казав, що привезе сендвічі. І молочні коктейлі. Хоче, щоб я жирку набирався.
— Тобі треба поправитися.
— Плюс терапія в середу. Тортури ноги зранку, тортури руки пополудні.
— Мені не подобається залишати тебе так близько до… сам розумієш.
— Сейді, якщо щось мені розвидниться, я тобі зателефоную.
Вона стиснула мою руку й нахилилася так близько, що я почув її парфум і легкий запах тютюну в її диханні.
— Ти мені обіцяєш?
— Так. Звичайно.
— Найпізніше, я повернуся в середу ввечері. Якщо Дік не вийде в четвер, нехай бібліотека залишиться закритою.
— Зі мною все буде гаразд.
Вона ніжно мене поцілувала, рушила було з кімнати, а потім обернулася.
— Я все ще трішки надіюся, що Дік правий і все це лише ілюзія. Мені нестерпна думка, що ми про це знаємо, але не зуміємо цього зупинити. Що ми можемо просто сидіти собі у вітальні, дивитися телевізор, в той час коли хтось…
— Я згадаю, — промовив я.
— А чи зможеш ти, Джейку?
— Я мушу.
Вона кивнула, але навіть при затулених шторах я міг прочитати сумнів у її очах.
— Ми ще встигнемо повечеряти, перед тим як я поїду. А тепер заплющ очі, дозволь тій пігулці робити її роботу. Поспи трішки.
Я заплющив очі, проте, звісно ж, не спав. І це було добре, бо я мусив поміркувати про Слово Ела. Через якийсь час я дочув пах чогось, що готувалося на плиті. Пахло смачно. Коли я тільки-но виписався зі шпиталю, коли кожні десять хвилин у мене лилося з усіх дірок, мене вивертало від будь-яких запахів. Тепер було значно краще.
Я почав відпливати. Побачив Ела напроти себе за столиком у харчевні, в паперовому картузі насунутому на одну брову. Згори вниз на нас дивилися фотографії містечкових знаменитостей, але на стіні не було більше знімка Гаррі Даннінга. Я його врятував. Можливо, за другим разом я його врятував також і від В’єтнаму. Ніяк було про це напевно дізнатися.
— Він все ще не підпускає тебе, авжеж, друже? — спитав Ел.
— Так, все ще ні.
— Але ти тепер уже ближче.
— Ще не дуже. Я не маю поняття, куди дів ті твої кляті нотатки.
— Ти сховав їх у якомусь безпечному місці. Це тобі бодай трохи звужує сектор пошуку?
Я вже відкрив було рота, аби сказати ні, та враз подумав: «Нотатки Ела сховані. Покладені в безпечне місце. У сейф…»
Я відкрив очі, і вперше, здається, за багато тижнів моє обличчя розтягнулося у великій посмішці.
Нотатки лежать у банківському сейфі.
Відчинилися двері.
— Ти голодний? Поки ще гаряче?
— Га?
— Джейку, ти проспав більше двох годин.
Я сів, ривком спустивши ноги додолу з ліжка.
— Тоді ходімо їсти.