Даллас, Техас

 

Я подумав: «Це звідти було вкрадено мою машину» .

І ще подумав: «Освальд. Ім’я вбивці Освальд Кріль» [644].

Ні, ні, аж ніяк. Він людина, а не персонаж мультика. Але все одно близько.

— Я йду по тебе, містере Кріль, — промовив я. — Я не перестав, я іще йду.

 

 

Близько дев’ятої тридцяти коротко продзвонив телефон. Сейді безпечно дісталася додому.

— Тобі нічого не згадалося, ні? Я настирлива, як та муха, сама знаю.

— Нічого. А ти найвіддаленіша в світі особа від будь-якої мухи.

Вона залишиться найвіддаленішою в світі особою також від Освальда Кроля, якщо я на те матиму змогу. Не кажучи вже про його дружину, забув її ім’я, але точно не Мері, і їхньої дочки, котру звуть, я був певен, Ейпріл.

— Ти ж мене надурив, сказавши, що негр керує в Білому Домі, признайся?

Я усміхнувся:

— Зачекай трішки. Сама побачиш.

 

18/11/63 (Понеділок)

 

Медсестри з ПАМСДАРу, одна літня, опасиста, друга молода й гарненька, прибули точно о 9:00. Вони виконали свою роботу. Коли старша вирішила, що я настогнався, накривився й наздригався вже вдосталь, вона подала мені пакетик з двома пігулками.

— Біль.

— Я не думаю, щоби…

— Приймайте вже, — промовила ця небагатослівна жінка. — Це на дурняк.

Я вкинув пігулки собі до рота, пересунув їх за щоку, проковтнув воду, а потім, вибачившись, пішов до вбиральні. Там я їх виплюнув.

Коли повернувся до кухні, старша медсестра сказала:

— Добрий прогрес. Тільки не перевантажуйте себе.

— Ні, ні.

— Зловили їх?

— Вибачте?

— Мудаків, котрі вас побили?

— А… ще ні.

— Зробили щось зайве, чого не варт було робити?

Я відповів їй найширшою зі своїх посмішок, тією, що, як колись казала Кристі, робить мене схожим на ведучого телевікторини, котрий обкурився креком.

 

 

Доктор Еллертон прибув на ланч, привізши з собою величезні сендвічі з ростбіфом, хрустку картоплю-фрі, з якої скрапувала олія, та обіцяні молочні шейки. Я з’їв, скільки подужав, а це виявилося багато. До мене повертався апетит.

— Майк висував ідею щодо постановки ще одного естрадного шоу, — сказав доктор. — Цього разу, щоб зібрати кошти для вас. Кінець кінцем, тверезі голови взяли верх. Маленьке містечко більше не відреагує так. — Він підкурив сигарету, кинув сірник у попільницю на столі і смачно затягнувся. — Є якісь шанси, що поліція схопить тих громил, котрі напали на вас? Щось чути?

— Нічого, але я сумніваюсь. Вони почистили мій гаманець, вкрали мою машину й змилися.

— А що ви взагалі, до речі, робили по той бік Далласа? Там далебі не той район, куди вчащають вершки суспільства.

«Авжеж, я там жив».

— Не пам’ятаю, можливо, заїжджав до когось.

— Ви достатньо відпочиваєте? Не перенапружуєте коліно?

— Ні. — Хоча я мав підозру, що невдовзі його чекає серйозне напруження.

— Так і засинаєте іноді раптом?

— З цим тепер значно краще.

— Чудово. Я гадаю…

Задзвонив телефон.

— Це, мабуть, Сейді, — промовив я. — Перерва на ланч, от вона й скористалася, щоб подзвонити.

— Я все одно мусив вже відчалювати. Дуже приємно бачити, Джордже, що ви почали поправлятися. Передавайте гарній леді мої вітання.

Я передав. Вона спитала в мене, чи не згадалося мені чогось стосовно того . З її обережних фраз я зрозумів, що вона телефонує з головного офісу — і, закінчивши розмову, мусить заплатити місіс Колрідж за міжміський дзвінок. Окрім того, що вона була шкільною скарбівничою, місіс Колрідж також мала довгі вуха.

Я сказав, що ні, ніяких нових спогадів, але я збираюся лягти, здрімнути і сподіваюся, щось з’явиться, коли прокинусь. Додав іще, що я її кохаю (це так приємно — говорити щось абсолютно чесне), спитав про Діка, побажав їй гарного дня і поклав слухавку. Але я не ліг поспати. Я взяв ключі від машини, портфель і поїхав до середмістя. Допомагай Боже, я сподівався, що коли повертатимуся, в тому портфелі вже дещо лежатиме.

 

 

Я кермував повільно й обережно, але все одно дуже боліло коліно, коли я ввійшов у «Перший зерновий банк» і показав там ключ до свого депозитного сейфа.

Мій банкір вийшов зі свого кабінету привітати мене, і вмент у голові тьохнуло його ім’я: Ричард Лінк. Його очі жалісливо зморгнули, коли я підшкутильгав з ним поручкатися.

— Що трапилося з вами, містере Емберсон?

— Автомобільна аварія. — В надії, що він пропустив або забув повідомлення на сторінці «Поліцейська хроніка» в «Морнінг Ньюз» . Сам я його не читав, але там було надруковано таке: «Містера Джорджа Емберсона з Джоді, збитого й пограбованого, було знайдено непритомним і доставлено до шпиталю Паркленд». — Потроху все налагоджується.

— Це приємно чути.

Депозитні сейфи містилися в підвалі. Сходи я подолав серією зістрибувань. Ми скористалися нашими ключами, і містер Лінк люб’язно підніс мій сейф в одну з кабінок. Поставивши сейф там на крихітну поличку, якраз достатню, щоб йому там поміститися, банкір показав на кнопку на стіні.

— Коли закінчите, просто подзвоніть Мелвіну. Він вам допоможе.

Я подякував, а коли він пішов, зашморгнув занавіску на дверному отворі кабінки. Ми відімкнули сейф, але він ще був закритий. Я дивився на нього, сильно билося серце. Всередині лежало майбутнє Джона Кеннеді.

Я відкрив сейф. Згори лежала пачка грошей і купка речей з квартири на Нілі-стрит, включно з моєю чековою книжкою «Першого зернового». Під усім цим, перев’язаний двома гумовими биндами, містився рукопис. На першій сторінці було надруковано: МІСЦЕ ВБИВСТВА. Без прізвища автора, але це був мій твір. Під ним лежав блакитний зошит: намріяне «Слово Ела». Я тримав його, сповнений жахливої впевненості, ось щойно відкрию, а в зошиті лише порожні сторінки. Містер Жовта Картка все стер.

«Ні, будь ласка».

Я різко розкрив зошит. З першої сторінки на мене дивилася фотографія. Вузьке, не сказати щоб надто гарне, обличчя. Губи викривлені в усмішці, яку я добре знав — хіба не бачив я її на власні очі? То була усмішки типу: «Я добре розумію, що до чого, а ти ні, дурнику сіромашний».

Лі Гарві Освальд. Нікчемній заблуда, котрий мусить змінити світ.

 

 

Я сидів у тій комірчині, переводячи подих, а тим часом на мене ринули спогади.

Айві й Розетта на Мерседес-стрит. На прізвище Темплтон, як в Ела.

Дівчатка зі стрибалкою: «Старий мій водить суб-ма-рину» .

Тихий Міч (Святий Міч) з «Космічної електроніки».

Джордж де Мореншильд рве на собі сорочку, наче той Супермен.

Біллі Джеймс Хергіс і генерал Едвін А. Вокер.

Марина Освальд, вродлива заручниця вбивці, стоїть на порозі моєї квартири в будинку № 214 на Західній Нілі-стрит: «Прошу вибачень, ви не бачили мого човіка?»

Техаське сховище шкільних підручників.

Шостий поверх, південно-східне вікно. Те, звідки найкраще видно Ділі-Плазу й В’язову вулицю, де та вигинається в бік Потрійного проїзду під залізничним мостом.

Мене почало морозити. Я вчепився скорченими пальцями собі в плечі, щільно притискаючи лікті до грудей. Лівій руці — зламаній обмотаною фетром трубою — було боляче, але я не звертав уваги. Я радів. Біль пов’язував мене зі світом.

Коли тремтіння врешті минулося, я завантажив свій рукопис, дорогоцінний блакитний зошит і решту речей до мого портфеля. Потягнувся до кнопки, яка викликала Мелвіна, але потім ще раз уважно перевірив дно сейфа. Там знайшлися ще два предмети. По-перше, придбана в ломбарді дешева обручка, якою я був запасся для камуфляжу, щоб зробити гідною віри мою історію в «Космічній електроніці». По-друге, червона дитяча тарахтавка, що належала Освальдовій доні (Джун, а не Ейпріл). Тарахтавка пішла до портфеля, обручка потрапила в кишеньку-пістон моїх слаксів. Я викину її по дорозі додому. Якщо і коли надійде час, Сейді отримає набагато гарнішу.

 

 

Стук по склу. Відтак голос:

— …все гаразд? Містере, з вами все гаразд?

Я розплющив очі, не маючи спершу уявлення, де я. Подивився ліворуч і побачив патрульного копа, котрий стукав у бокове віконце мого «Шеві». Аж тоді мені розвиднилось. На півдорозі до «Едемських перелогів», втомлений, і виснажений, і водночас наляканий тим, що в голову мені впливає відчуття, що ось-ось засну , я моментально зупинився на першому ж підхожому для парковки місці. Це трапилося приблизно близько другої години. Зараз, судячи з сонячного світла, було вже близько четвертої.

Я опустив скло й промовив:

— Вибачте, офіцере. Я раптом відчув себе дуже сонним, тож мені здалося, шо найкраще буде зупинитися.

Він кивнув:

— Йо-йо, алкоголь таке вміє. Скільки ви хильнули, перш ніж стрибнути за кермо?

— Аніскільки. Я пережив травму голови кілька місяців тому. — І я повернув голову, щоб він побачив те місце, де ще не відросло як слід волосся.

Він майже повірив, проте все одно попрохав мене дихнути йому в обличчя. Після цього пішла звичайна процедура.

— Доо’вольте поо’лянути на ваші документи.

Я показав йому свою техаську водійську ліцензію.

— Ви ж не збираєтеся кермувати всю дорогу аж до Джоді, так?

— Ні, офіцере, тільки до Північного Далласа. Я живу зараз в реабілітаційному центрі, що зветься «Едемські перелоги».

Я весь спітнів. Я сподівався, якщо він це помітить, то вирішить, що це всього лиш реакція людини, котра задрімала в закритій машині посеред теплого листопадового дня. І ще я сподівався — страшенно, — що він не попросить показати йому вміст портфеля, який лежав поряд зі мною на середньому сидінні. У 2011 році я міг би відмовитися, заявивши, що спання у власному автомобілі не є причиною для такої вимоги. Чорт забирай, я зупинився навіть не на платному парковочному місці. Проте в 1963 році будь-який коп може почати ритися в моїх речах. Він не знайде наркотиків, але знайде солідну пачку готівки, рукопис зі словом убивство в назві й зошит, повний дикої маячні про Даллас і ДжФК. Куди мене заберуть: у найближчу поліцейську дільницю на допит чи до Паркленда на психіатричну експертизу? Скільки згається часу, поки я врешті зможу чемно розпрощатися там зі своїми Волтонами, побажавши їм доброї ночі?[645]

Він на мить завагався, великий, червонолиций, сущий коп Нормана Роквела, ніби з якоїсь обкладинки «Сатердей Івнінг Пост» [646]. Нарешті віддав назад мої водійські права.

— Окей, містере Емберсон. Вертайте до себе в ті «Перелоги», і я вас дуже прошу, як приїдете, поставте машину, і нехай вона собі там стоїть незрушно всю ніч. Виспалися ви тут чи не виспалися, але вигляд маєте зморений.

— Саме це я й збираюся зробити.

Від’їжджаючи, в люстерку заднього огляду я бачив, як він дивиться мені вслід. Почувався я так, ніби, ще не встигши зникнути з його очей, я ось-ось знову засну. І не буде попереджувальних ознак цього разу: я вихну просто з вулиці на тротуар, зіб’ю там, можливо, пару-трійку пішоходів, а тоді вженуся у вітрину меблевої крамниці.

Коли я нарешті припаркувався перед своїм маленьким котеджем з пандусом, що вів до передніх дверей, голова мені боліла, з очей текло, коліно стугоніло… але Освальд в моїй пам’яті залишався чітким, ясним. Кинувши портфель на кухонний стіл, я подзвонив Сейді.

— Я тобі телефонувала, коли повернулась зі школи додому, але тебе не було, — сказала вона. — Я вже почала непокоїтись.

— Я був у сусіда, грав у крибедж з містером Кенопенскі. — Вимушена брехня. Треба запам’ятовувати, що саме я брешу. І брехати гладенько, бо вона мене добре знає.

— Ну, то це добре. — А потім, без паузи, без переміни інтонації. — Як його ім’я? Як звуть того чоловіка?

«Лі Освальд» , — такою раптовістю вона мало не видобула з мене цих слів.

— Я… я все ще не пригадав.

— Ти вагаєшся, я добре чую.

Я чекав на звинувачення, стиснувши слухавку так, що аж пальцям стало боляче.

— Тобі воно вже ледь не вигулькнуло в голові, я права?

— Було щось таке, — погодився я обережно.

Ми пробалакали п’ятнадцять хвилин, і весь цей час я не відривав очей від портфеля, в якому лежали Елові нотатки. Вона попрохала подзвонити їй пізніше ввечері. Я пообіцяв.

 

 

Я вирішив дочекатися, коли закінчаться «Новини з Гантлі-Бринклі» , а вже після того знову відкрити блакитний зошит. Не вірилося, що наразі я знайду там щось практично корисне. Фінальні записи Ел робив поспіхом, все подавав стисло; він аж ніяк не гадав, що «Операція Освальд» триватиме так довго. Та й я також. Тільки лиш наближення до цього навсібіч недовірливого жевжика було схожим на подорож по дорозі, заваленій впалим гілляччям, а наприкінці минуле все одно могло утнути щось несподіване й урешті-решт себе захистити. Але ж я зупинив Даннінга. Це вселяло в мене надію. Почали проблискувати обриси плану, який міг дозволити мені зупинити Освальда, не потрапивши при цім самому до в’язниці або на електричний стілець у Гантсвілі.

Я мав найповажніші причини, щоб залишитися на волі. Найкраща з усіх перебувала зараз у Джоді, годуючи, либонь, Діка Сімонса супом з курятиною.

Я методично рухався по своїй маленькій, спланованій під інвалідські потреби квартирці, збираючи речі. Я не бажав, щоб, за винятком старої друкарської машинки, тут взагалі лишився бодай якийсь слід Джорджа Емберсона, коли я звідси поїду. Я гадав, що це трапиться не раніше середи, проте, якщо, як сказала Сейді, Діку вже кращає, і вона планує повернутися ввечері у вівторок, я мушу прискорити розвиток подій. А де я ховатимуся, поки не зроблю свою роботу? Цікаве питання.

Трубний гук оголосив про початок програми новин. З’явився Чет Гантлі: «Після вікенду, проведеного у Флориді, де він спостерігав за випробувальними стрільбами ракет „Поларіс“, а також відвідав свого хворого батька, президент Кеннеді мав клопіткий понеділок, проголосивши протягом дев’яти годин п’ять промов».

Гелікоптер «Марин-1» [647]знижувався до радісно вітаючого натовпу. У наступному кадрі Кеннеді наближався до людей, що стояли за імпровізованим бер’єрчиком, одною рукою приладжуючи собі розкошлане волосся, а другою поправляючи краватку. Він крокував далеко попереду своїх охоронців, котрі ледь встигали за ним. Я задивився, причарований, як він прослизнув крізь щілину в бар’єрі і вклинився у масу звичайних людей, потискаючи там руки наліво й направо. Агенти служби безпеки, що поспішали слідом, мали невдоволені фізіономії.

«Це була зустріч у Тампі, — продовжував Гантлі, — де Кеннеді ручкався майже десять хвилин. Він розуміє тривоги тих людей, роботою котрих є його охорона, але ви самі бачите, як це подобається громадянам. І ще, Девіде… він, попри всю його примислену прохолодність, насолоджується виконанням ролі публічного політика».

Тепер Кеннеді йшов до свого лімузина, все ще потискаючи руки, а де-не-де й коротко обіймаючи котрусь з леді. Машина була кабріолетом з опущеним верхом, точно така ж, як та, якою він їхатиме з аеропорту «Лав Філд», поки не зустрінеться з кулею Лі Освальда. Можливо, це була саме та машина. На мить на чорно-білій, мутнуватій плівці зафіксувалося знайоме обличчя серед натовпу в Тампі. Сидячи в себе на дивані, я побачив, як президент Сполучених Штатів ручкається з моїм тамтешнім букмекером.

Я не мав поняття й змоги з’ясувати, чи був правий Рот щодо «сіфа», чи просто повторював чиюсь плітку, але Едуардо Гутьєрес вельми схуд, майже полисів, а очі його дивилися збентежено, немов він не зовсім уявляє, де наразі перебуває, і взагалі, хто він такий. Як і контингент охоронців Кеннеді, люди побіля Гутьєреса всі були в просторих плащах, попри флоридську спеку. Кадр тривав лиш мить, а далі камера переключилась на Кеннеді, як він, не перестаючи махати рукою й сяяти посмішкою, від’їжджає у відкритій машині, яка залишає його таким уразливим.

Знову Гантлі, тепер його кутасте, жорстке обличчя ніяковіло в усмішці.

— Цей день, Девіде, мав також і забавну складову. Коли президент входив до бальної зали готелю «Інтернешенел», де на його промову очікували члени Торгівельної палати Тампи… а втім, краще послухай сам.

Знову кінорепортаж. Вітаючи помахами руки аудиторію, входить Кеннеді, і раптом якийсь старий у тирольському капелюсі й шкіряних шортах вжарює на більшому за себе акордеоні «Слава командиру»[648]. Президент на мить бентежиться, а потім здіймає вгору обидві руки в кумедному жесті «святий бісе» . Я вперше побачив його таким, яким я вже звик бачити Освальда, — реальною людиною. У тому, як він на мить застиг, і в наступному його жесті я побачив дещо навіть гарніше, ніж просто почуття гумору: сприйняття абсурду як невід’ємної частини життя.

Девід Бринклі також посміхався.

— Якщо Кеннеді переоберуть, можливо, того джентльмена запросять зіграти на інавгураційному балу. І замість «Слави командиру» польку «Пивна діжка»[649]… А тим часом у Женеві…

Я вимкнув телевізор, повернувся на диван і відкрив нотатки Ела. Гортаючи зошит до прикінцевих сторінок, я все ще бачив те збентеження президента. І його усміх. Почуття гумору; відчуття абсурду. Чоловік у вікні на шостому поверсі Книгосховища не мав ні того, ні іншого. Освальд доводив це повсякчас, а такій людині зась змінювати історію.

 

 

Я був у розпачі, пересвідчившись, що п’ять з останніх шести сторінок Елових нотаток присвячені переміщенням Освальда в Новому Орлеані та його безплідним намаганням дістатися Куби через Мексику. Тільки остання сторінка підводила до замаху, та й то нотатки там було зроблено наспіх. Не було сумнівів, що сам Ел знав цю частину історії детально, проте, мабуть, він вважав, якщо я не зміг дістати Освальда до третього тижня листопада, після цього вже нема про що говорити.

 

3/10/63: О. знову в Техасі. Вони з Мариною «типу» відокремилися. Вона живе в домі Рут, О. з’являється там здебільш по вікендах. Рут знаходить О. роботу в Книгосх. через свого сусіда (Б’юля Фрейжера). Рут рекомендує О. як «пристойного молодого чоловіка».

О. живе в Далласі впродовж робочого тижня. Мебльована квартира.

 

17/10/63: О. починає працювати в Книг. Соває книжки. Вантажить машини ітп.

 

18/10/63: О. виповнюється 24 р. Рут з Мариною влаштовують йому сюрприз-вечірку. О. дякує їм. Плаче.

 

20/10/63: Народження 2-ої дочки: Одрі-Рейчел. Рут везе Марину в шпиталь (Паркленд), поки О. на роботі. Гвинтівка схована в гаражі Рут Пейн, закутана в ковдру.

До О. постійно вчащає агент ФБР Джеймс Гості. Роздмухує його параною.

 

21/11/63: О. приходить в дім Пейн. Молить Марину жити знову разом. М. відмовляється. Остання соломинка для О.

 

22/11/63: О. залишає всі свої гроші на комоді для Марини. Також обручку. Їде з Ірвінга у Книгосх. разом з Б’юлем Фрейжером. З собою має пакунок у коричневому папері. Б’юль питає, що там. «Карнизи для штор у моїй новій квартирі», — каже йому О. Гвинтівка Ман-Карк, мабуть, у розібраному стані. Б’юль ставить машину на парковці за два квартали від Книгосх. 3 хвил. пішки.

 

11:50: О. влаштовує снайперське гніздо в Пів-Сх кутку 6-го поверху, відгороджуючи те місце картонними ящиками від робітників, які на протилежному боці складають диктові листи для нової підлоги. Ланч. Там нікого, крім нього. Всі виглядають президента.

 

11:55: О. збирає і заряджає Ман-Карк.

12:29: Кортеж виїжджає на Ділі-Плазу.

12:30: О. робить три постріли. 3-й постріл влучає в ДжФК.

 

Інформації, якої я найбільше прагнув — де саме міститься умебльована квартира Освальда — в нотатках Ела не було. Я придушив бажання пожбурити зошит через усю кімнату. Натомість я підвівся, одяг плащ і вийшов надвір. Уже майже запала повна темрява, але в небі сходив місяць-підповня. При його світлі я помітив зіщуленого в своєму кріслі-візку містера Кенопенскі. Радіоприймач «Моторола» лежав у нього на колінах.

Я рушив униз пандусом, ледь не заплутавшись у власних ногах.

— Містере Кенопенскі? Все в порядку?

Якусь мить він не відповідав, навіть не поворухнувся, і я був певен, що він мертвий. Потім він підвів голову й усміхнувся:

— Просто слухаю свою музику, синку. Ввечері станція КМАТ передає свінг, і це мене відносить далеко назад. Я вертів таке лінді-гоп й банні-гоп, як ніхто навкруги в ті старі дні, хоча ти ніколи б про це не здогадався, дивлячись на мене сьогоднішнього. А який же місяць граненький, ге?

Той був дійсно дуже граненький . Ми дивувалися на нього мовчки, а я думав про роботу, яку мушу виконати. Хай я не знаю, де Лі буде цієї ночі, але я точно знав, де його гвинтівка : в гаражі Рут, закутана в ковдру. А якщо мені поїхати туди й забрати її? Може, навіть не треба буде ламати замок. Це ж Країна Було, де люди, що живуть віддалік середмість, часто не замикають своїх будинків, не кажучи вже про гаражі.

От тільки, якщо Ел помилився? Помилився ж він із місцем сховку перед замахом на Вокера, врешті-решт. Та навіть, якщо вона й там …

— Про що ти думаєш, синку? — запитав містер Кенопенскі. — У тебе загадковий вигляд. Ніяких неприємностей з дівчиною, я сподіваюсь?

— Ні. — Принаймні поки що ні. — А ви можете мені дати пораду?

— Йо-сер, це я можу. Це єдине, на що годяться такі старі горопахи, коли вже не здатні ні закинути ласо, ні худобу перегнати.

— Скажімо, ви знаєте людину, котра задумала вчинити дещо погане. Знаєте, що він абсолютно, всім серцем на це налаштований. Якби ви таку людину зупинили один раз — відговорили його, наприклад, — як ви вважаєте, повернувся б він знову до того самого чи той момент був би останнім?

— Важко сказати. Ти, можливо, думаєш про того, не знаю хто він, котрий залишив шрам на обличчі твоєї дівчини, думаєш, чи він не повернеться, щоб довершити ту роботу?

— Щось таке, так.

— Скажений хлоп.

Це прозвучало не запитанням.

— Так.

— Притомні люди часто поступаються, — почав містер Кенопенскі. — Скажені рідко на це здатні. Я бачив чимало таких в старі часи, у шавлієвих преріях, ще до електрики і телефонів. Попередь такого, і він перегодом повернеться знову. Побий, і він нападе з засідки… спершу на тебе, а потім на того, на кого від початку був цілив. Замкни його в окружній буцегарні, він сидітиме, чекатиме, поки не вийде на волю. Найбезпечніше, це якщо такого скаженого замкнути на довгий строк у в’язниці. Або просто вбити.

— Я і сам так думаю.

— Не дозволь йому повернутися, спаплюжити решту її краси, якщо це те, про що ти міркуєш. Якщо вона тобі дорога так, як мені це здається, це твій обов’язок.

Звісно, це мій обов’язок, хоча не в Клейтоні наразі була проблема. Я повернувся до своєї квартирки, зробив міцну каву і сів з блокнотом. У моїй уяві почав окреслюватися бодай якийсь план, і я хотів проробити його детальніше.

Натомість я почав куняти. А потім заснув.

Прокинувся я вже майже опівночі, з задерев’янілою щокою, котрою притискався до вкритого цератою кухонного столу. Поглянув, що там в моєму блокноті. Я не пам’ятав, чи намалював я там це перед тим, як заснути, чи ненадовго був прокинувся, зробив малюнок, а тепер про це забув.

Зброя. Але не гвинтівка Манліхер-Каркано, а револьвер. Мій револьвер. Той, який я засунув під сходи ґанку будинку № 214 на Західній Нілі. Він, мабуть, і досі лежить там. Я сподівався , що він досі там.

Він мені може знадобитися.

 

19/11/63 (Вівторок)

 

Вранці подзвонила Сейді й сказала, що Діку трохи покращало, але вона хоче, щоб він ще й завтра полежав удома.

— Бо інакше він вийде на роботу і хвороба повернеться. Але я візьму вранці з собою до школи спаковану валізку і поїду до тебе зразу ж, щойно закінчиться шостий урок.

Шостий урок закінчується о тринадцятій десять. Це означає, що мені треба зникнути з «Едемських перелогів» не пізніше четвертої дня. От тільки куди податися?

— Чекаю тебе нетерпляче.

— У тебе якийсь дивний, відчужений голос. Знову розболілася голова?

— Трішки, — відповів я. І то було правдою.

— Лягай полеж з мокрою ганчіркою на очах.

— Так і зроблю. — Я не мав наміру так робити.

— Ти до чого-небудь додумався?

Так-то воно так, фактично. Я додумався до того, що недостатньо просто забрати у Лі гвинтівку. І вбивати його в будинку Пейн теж погана ідея. Але не тому, що мене там напевне можуть схопити. Разом з двома дітьми Рут у хаті було четверо малих. Можливо, я все одно спробував би застрелити Лі, якби він підходив туди пішки з автобусної зупинки, але його підвозитиме Б’юль Фрейжер, сусід, котрий на прохання Рут Пейн влаштував його на цю роботу.

— Ні, — промовив я. — Поки що ні.

— Щось ми придумаємо. Зачекай і побачиш.

 

 

Я повів машину (все ще повільно, але вже більш упевнено) через все місто на Західну Нілі, загадуючись, що робитиму, якщо на першому поверсі там уже хтось живе. Куплю новий пістолет, подумалось мені… але мені потрібен був той «Поліцейський спеціальний.38», хоча б тому, що точно такий я мав тоді в Деррі, і та місія завершилась успішно.

Френк Блер у новинному випуску «Сьогодні» повідомив, що Кеннеді приїхав у Маямі, де його зустрічав великий гурт «кубанос» . Деякі тримали в руках плакати VIVA JFK, в той час як інші несли транспарант з написом: КЕННЕДІ ЗРАДНИК НАШОЇ СПРАВИ. Якщо нічого не переміниться, жити йому залишилося сімдесят дві години. Освальд, котрому залишається лише трішки довше, мусить бути вже в Книгосховищі, можливо, складає коробки до вантажного ліфта, а може, в кімнаті відпочинку п’є каву.

Мені, либонь, вдалося б дістати його там — просто підійти і пристрелити, — але мене зразу ж схоплять, повалять на підлогу. Після вбивчого пострілу, якщо мені пощастить. А якщо ні, то ще до того, як я його встигну зробити. У будь-якому випадку наступного разу я зможу побачити Сейді Дангіл тільки крізь армоване сталевою сіткою скло. Якби я готовий був сам постраждати заради зупинення Освальда — принести себе в жертву, говорячи по-геройському, — гадаю, я міг би так і зробити. Але я не бажав закінчувати гру таким чином. Я бажав вийти з цієї гри з Сейді та нашим кексом.

На галявині перед домом № 214 на Нілі-стрит я побачив мангал для барбекю, а на ґанку нове крісло-гойдалку, але вікна були затулені шторами, а на під’їзній алеї не було машини. Я припаркувався просто перед будинком, нагадуючи собі про красу самовпевненості, і піднявся сходами. Зупинився там, де була стояла Марина, коли завітала до мене десятого квітня, і постукав у двері точно так, як тоді постукала вона. Якби хтось відчинив, я перетворився б на Френка Андерсона, котрий прочісує цей район, пропонуючи передплату на Британську Енциклопедію (для газети «Ґріт» я вже був надто старим). Якщо тут є хазяєчка і вона викаже інтерес, я пообіцяю їй повернутися завтра з валізкою, повною зразків мого товару.

Не відгукнувся ніхто. Можливо, тутешня хазяєчка теж ходить на роботу. А може, вона якраз відвідує знайому в сусідньому кварталі. Або лежить у моїй колишній спальні, спить, безпробудно п’яна. Мене це мало колихало, як то ми кажемо в Країні Було. Дім стояв тихий, ось що було важливо, і на хіднику було пусто. Навіть місіс Альберти Гічінсон, озброєної ходунком охоронниці тутешнього довкілля, не спостерігалося.

З ґанку я зліз своїм кульгавим, боковим манером, зробив крок у бік вулиці, а потім обернувся, немов щось забув, і зазирнув під сходинки. Мій револьвер лежав там, занурений у мертве листя, тільки його коротке дуло стирчало. Я опустився на здорове коліно, сягнув по револьвер і мерщій поклав його до бокової кишені піджака. Озирнувшись, я впевнився, що ніхто на мене не дивиться. Я докульгав до машини, поклав револьвер у бардачок і поїхав звідти.

 

 

Замість того, щоб повертатися до «Едемських перелогів», я поїхав у середмістя Далласа, по дорозі зупинившись біля крамниці спорттоварів, де купив комплект для чистки зброї і коробку свіжих набоїв. Найостанніше, чого б мені хотілося, це щоб револьвер дав осічку або вибухнув мені в обличчя.

Наступною зупинкою став «Адольфус». У них нема вільних номерів аж до наступного тижня, попередив мене ще біля дверей швейцар — «всі готелі Далласа переповнені у зв’язку з президентським візитом», — але за долар хабара він охоче і щасливо погодився запаркувати мою машину на готельній стоянці.

— Тільки до четвертої мусите виїхати, бо саме тоді почнуть купами прибувати гості.

Поки ще тривав полудень. Звідти було лише три-чотири квартали до Ділі-Плази, але я попотів, поки туди дістався. Втомлений, голова болить ще дужче, незважаючи на порошок Ґуді[650]. Техасці їздять машинами, щоб погудіти клаксонами, і кожний такий звук віддавався вибухом у моїй голові. Я часто відпочивав, прихиляючись до стін будинків, стоячи на цілій нозі, мов чапля. Водій вільного таксі спитав мене, чи все зі мною гаразд, я запевнив його, що повний порядок. Збрехав. Я почувався розстроєним і нещасним. Людина з негодящим коліном не мусить тягнути на своїх плечах майбутнє цілого світу.

Своє вдячне гузно я опустив на ту саму лаву, де я сидів у 1960 році щойно після того, як приїхав у Даллас. В’яз, що дарував тоді мені свою тінь, тепер постукував голими гілками. Я простягнув болючу ногу, зітхаючи з полегшенням, а вже потім звернув увагу на почварний цегляний куб Книгосховища. Вікна, що дивилися на Х’юстон-стрит і В’язову вулицю, блищали під холодним пополудневим сонцем. «Ми знаємо тайну , — казали вони. — Ми станемо знаменитими, особливо те, що на південно-східному куті шостого поверху. Ми станемо знаменитими, і ти нам у цьому не завадиш». Відчуття тупої злоби оповивало будівлю. А чи тільки я так гадав? Я побачив кількох людей, які переходили на інший бік вулиці, щоби не йти повз цей дім, і вирішив, що не тільки я. Лі перебував зараз усередині цього куба, і я був певен, що його думки дуже схожі на мої:«Чи зможу я? Чи зроблю я це? Чи моя це неуникна доля?»

«Роберт тобі більше не брат, — подумалося мені. — Тепер я твій брат, Лі, твій брат по зброї. Ти просто цього не знаєш».

Поза Книгосховищем, на залізничному дворі, загув якийсь двигун. Спурхнула зграя смугастохвостих голубів. Вони недовго покружляли над рекламним щитом «Герца» на даху Книгосховища, а потім заклубочилися в напрямку Форт-Ворта.

Якби я убив його до двадцять другого числа, Кеннеді було б урятовано, але мене б майже напевне запроторили до в’язниці або психіатричного шпиталю років на двадцять-тридцять. А от якщо я застрелю його двадцять другого, скажімо, коли він складатиме свою гвинтівку?

Чекати аж до тоді в цій грі величезний ризик, якого я всяко намагався б уникнути, але наразі, я гадав, саме такий спосіб дій надає мені найкращі шанси. Безпечніше було б, аби провадити цю гру мені допомагав якийсь партнер, але я мав лише Сейді, яку я аж ніяк не бажав втягувати до цієї справи. Навіть тоді, усвідомив я холодно, якби це означало, що Кеннеді мусить загинути або я мушу сісти до в’язниці. Досить їй уже отриманих ран.

Я почав потроху рухатися назад до готелю, до своєї машини. Кинув останній погляд через плече на Книгосховище. Воно дивилось на мене. Я не мав щодо цього жодного сумніву. Ну, та звісно ж , все мусить скінчитися саме там, дурень я був, уявляючи собі щось інше. Мене тягнуло до цього цегляного одоробала, мов корову до різницького риштака.

 

 

20/11/63 (Середа)

Я почав було прокидатися з якогось швидко збутого геть із пам’яті сну, аж раптом в мені сколотилося серце.

«Вона знає».

Що знає?

«Що ти їй брехав про все, чого ти нібито не пам’ятаєш».

— Ні, — вимовив я. Голос рипів після сну.

«Так. Вона навмисно сказала, що виїде після шостого уроку, бо не хоче, аби ти знав, що вона планує виїхати набагато раніше. Вона не хоче, аби ти про це знав, поки вона не з’явиться тут. Фактично, вона вже зараз може бути в дорозі. В тебе ще не закінчиться вранішній сеанс терапії, а вона вже вигулькне тут».

Я не бажав вірити в це, але рішення здавалося неуникним.

Отже, де мені вирушати? Сидячи отак у ліжку, у перших променях світла тієї середи, я знову ж таки побачив неуникне рішення. Схоже було на те, що моя підсвідомість все знала заздалегідь. Минуле резонує, воно відлунює.

Але спершу я мусив виконати одну роботу за допомогою друкарської машинки. Неприємну роботу.