Розділ 29

 

 

 

Я не перебував під арештом у формальному сенсі, але мене затримали, відвізши до поліцейської дільниці в патрульному автомобілі. Наприкінці цієї поїздки люди — дехто з них репортери, проте здебільшого прості громадяни — гатили у вікна, зазирали досередини. Якось безсторонньо, відчужено, я думав, що ось зараз мене можуть витягти, а там і лінчувати за замах на вбивство президента. Мені це було байдуже. Що мене найбільше хвилювало, це моя скривавлена сорочка. Я хотів її зняти; і я ж хотів носити її довіку. То була кров Сейді.

Ніхто з копів на передньому сидінні не ставив мені жодних запитань. Я гадаю, хтось наказав їм не робити цього. А якби вони мене таки про щось спитали, я б не відповів. Я був зайнятий думками. Я міг їх думати, бо холодність знову огортала мене. Я одягався в неї, немов у панцир. Я міг все виправити. Я можу все виправити. Але спершу мені доведеться відбути балачки.

 

 

Мене посадили до кімнати, що була білою, як крига. Там стояв стіл і три тверді стільці. На один з них я й сів. Ззовні дзвонили телефони, стрекотали телетайпи. Туди-сюди ходили люди, голосно балакали, подеколи кричали, подеколи сміялися. Сміх той звучав істерично. Так люди сміються, коли розуміють, що чудом уникли небезпеки. Врятувались від кулі, так би мовити. Можливо, так сміявся Едвін Вокер увечері десятого квітня, коли, говорячи з репортерами, вичісував собі з волосся скляні осколки.

Ті самі два копи, котрі привезли мене з Книгосховища, обшукали мене й забрали мої речі. Я спитав, чи можу залишити собі два останніх пакетики порошку Гуді. Копи порадились між собою, потім розірвали пакетики й випорожнили їх на покритий шрамами від сигаретних опіків і вирізаних на ньому ініціалів стіл. Один з них, послинивши палець, покуштував порошок і кивнув: «Води?»

— Ні. — Я згріб порошок і висипав собі до рота. Той був гірким. Мені це подобалось.

Один коп вийшов. Другий попрохав у мене мою скривавлену сорочку, котру я неохоче зняв і віддав йому. Потім наставив на нього палець.

— Я розумію, це доказ, але ви мусите ставитися до неї з повагою. Кров на ній належить жінці, яку я кохав. Для вас це може нічого не значити, але це також кров жінки, котра допомогла запобігти вбивству президента Кеннеді, і це щось важить.

— Нам лише треба визначити тип крові.

— Гаразд. Але вона входить до переліку моїх особистих речей. Я хочу отримати її назад.

— Звичайно.

Повернувся той коп, котрий виходив, він приніс просту білу нижню сорочку. Вона була схожа на ту, яка була на Освальді — чи то могла б бути на ньому — на фото, зробленому щойно після його арешту в кінотеатрі «Техас».

 

 

Я прибув до маленької білої кімнати для допитів о першій двадцять. Приблизно через годину (точно я судити не можу, бо там не було годинника, а мій новий «Таймекс» забрали разом з рештою моїх особистих речей) ті самі двоє копів привели мені приятеля, фактично старого знайомого: з великим чорним саквояжем сільського лікаря до кімнати увійшов доктор Малколм Перрі. Я зустрів його без особливого здивування. Він був тут, у поліцейському відділку, бо не мусив зараз виймати у шпиталі Паркленд фрагменти кулі й кісток з мозку Джона Кеннеді. Ріка історії вже почала текти в новому напрямку.

— Привіт, докторе Перрі.

Він кивнув: «Містере Емберсон».

Останній раз, коли ми з ним бачились, він звав мене Джорджем. Якби я мав якісь сумніви щодо того, чи підозрюють мене, це б їх тільки посилило. Але я їх не мав. Я був там, і я знав, що мусить трапитися. Бонні Рей Вільямс уже їм, мабуть, усе розказав.

— Я розумію, ви знову ушкодили собі коліно.

— Так, на жаль.

— Давайте оглянемо.

Він спробував підкотити холошу штанів у мене на лівій нозі й не зміг. Суглоб надто розпух. Коли він дістав ножиці, обидва копи ступили вперед і витягли пістолети, наставивши їх в підлогу, тримаючи пальці поверх спускових дужок. Доктор Перрі поглянув на них з легким здивуванням, а потім розрізав холошу по шву. Він роздивлявся, він торкався, він дістав шприц і відсмоктав рідину. Зчепивши зуби, я чекав закінчення цієї процедури. Потім він порився у своєму саквояжі, видобув еластичний бинт і туго забинтував мені коліно. Це подарувало деяке полегшення.

— Я можу дати вам щось знеболювальне, якщо офіцери не заперечують.

Вони не заперечували, заперечив я. Попереду була найважливіша година в моєму — і в Сейді — житті. Я не бажав затуманювати собі мозок, коли таке навколо відбувається.

— У вас є порошок Гуді від головного болю?

Перрі наморщив носа, немов почув щось неприємне.

— Я маю аспірин і емприн[672]. Емприн трохи сильніший.

— Дайте мені тоді його. І ще одно, докторе Перрі?

Він підняв очі від свого саквояжа.

— Ми з Сейді не зробили нічого поганого. Вона віддала своє життя за свою країну… а я б віддав своє за неї. Просто мені не випало шансу.

— Якщо так, дозвольте мені бути першим, хто вам подякує. Від імені всієї країни.

— А президент. Де він зараз? Ви знаєте?

Доктор Перрі подивився на копів, звівши брови запитально. Ті подивилися один на одного, один з них промовив:

— Він поїхав до Остіна виступати з промовою на якомусь офіційному обіді, як і було заплановано графіком. Я не знаю, чи це каже про його відчайдушну хоробрість чи про його дурість.

«Можливо, — подумав я, — розіб’ється лайнер „Ер Форс-1“, загине Кеннеді і всі, хто перебувають разом з ним на борту. Можливо, у нього трапиться інфаркт або фатальний інсульт. Можливо, якийсь інший серливий душогуб націлиться відстрелити йому його симпатичну голову». Чи діє опірне минуле проти вже змінених явищ так само, як проти агентів змін? Я не знав. Та й не дуже тим переймався. Я свою роль виконав. Що відбуватиметься з Кеннеді відтепер не належить до кола моїх справ.

— Я чув по радіо, що Джекі зараз не з ним, — сказав Перрі тихо. — Він відіслав її на ранчо віце-президента у Джонсон-сіті. А сам туди до неї приїде на вікенд, як і планувалося. Якщо ж те, що ви сказали, Джордже, правда…

— Я думаю, вже достатньо, доку, — перебив один з копів. Самому мені дійсно було вже достатньо; для Мела Перрі я знову став Джорджем.

Доктор Перрі, котрий мав власний запас притаманного лікарям гонору, проігнорував копа.

— Якщо те, що ви кажете, правда, тоді я передбачаю поїздку до Вашингтона у вашому майбутньому. І вельми ймовірну церемонію нагородження у Трояндовому садочку[673].

Після відбуття лікаря мене знову залишили на самоті. Хоча насправді це не так; Сейді теж була там, зі мною. «Як ми танцювали», — промовила вона перед тим, як піти з цього світу. Я міг заплющити очі й побачити її серед вервечки дівчат, як вона рухає плечима, танцює медісон. У цьому спогаді вона сміється, розвівається її волосся, а обличчя в неї бездоганне. Хірургія 2011 року чимало могла б виправити з того, що наробив Джон Клейтон цьому обличчю, але я гадав, що володію ще кращою технікою. Тобто, якщо матиму шанс нею скористатися.

 

 

Мені дозволили варитися у власному болючому соку дві години, переш ніж знову відчинилися двері кімнати для допитів. Увійшли двоє. Один, дивлячись з-під капелюха «Стетсон» очима пса породи басет-хаунд, відрекомендувався капітаном Віллом Фріцем з поліції Далласа. Він мав з собою портфель — але не мій портфель, отже, з цього боку все було гаразд.

У другого були важкі щелепи, колір лиця п’янички і коротке чорне волосся, що сяяло від тоніку. Очі він мав гострі, допитливі і трохи стривожені. Із внутрішньої кишені піджака він видобув посвідчення й розкрив його переді мною.

— Джеймс Гості, містере Емберсон. Федеральне бюро розслідувань.

«Ти маєш всі причини тривожитися, — подумав я. — Ти той, на кого було покладено завдання відстежувати Лі, хіба не так, агенте Гості?»

Вілл Фріц сказав:

— Нам би хотілося поставити вам кілька запитань, містере Емберсон.

— Так, — кивнув я. — А мені хотілося б забратися звідси. З людьми, які рятують президента Сполучених Штатів, зазвичай не поводяться, як зі злочинцями.

— Годі, годі, — заговорив агент Гості. — Ми ж вам прислали дока, хіба ні? І не просто якогось дока, а вашого дока.

— Ставте ваші запитання, — сказав я.

І приготувався танцювати.

 

 

Фріц відкрив свій портфель і дістав пластиковий пакет з приліпленою до нього етикеткою «докази». Всередині лежав мій револьвер.

— Містере Емберсон, ми знайшли це долі під барикадою з коробок, яку нагромадив Освальд. Це належало йому, як ви вважаєте?

— Ні, це «поліцейський спеціальний». Це мій. Лі теж мав револьвер 38-го калібру, але в нього була модель «Вікторі». Якщо його револьвера нема при тілі, то ви його, либонь, знайдете там, де він мешкав.

Фріц з Гості здивовано подивились один на одного, потім знову на мене.

— Отже, ви визнаєте, що знали Освальда, — сказав Фріц.

— Так, хоча й не дуже добре. Я не знав, де він живе, а то інакше пішов би туди.

— Якщо вже зайшла мова, — сказав Гості, — він знімав кімнату на Беклі-стрит. Записаний там під іменем О. Г. Лі. Схоже, що він мав також інші псевдоніми. Алек Хідель. На це ім’я він отримував пошту.

— Жінка й дитина жили не з ним? — спитав я.

Гості всміхнувся. Це розсунуло його шелепи приблизно на милю в протилежних напрямках.

— Хто тут ставить запитання, містере Емберсон?

— Ми обоє, — відповів я. — Я ризикував своїм життям, щоб урятувати президента, а моя наречена своє життя віддала за це, отже, гадаю, я маю право ставити запитання.

А тоді я почав дивитися, наскільки жорстко вони діятимуть. Якщо дійсно жорстко, значить, вони вважають, що я був співучасником. Зовсім легенько — не вважають, але бажають пересвідчитися. Виявилося, що десь посередині між тим й іншим.

Фріц своїм оцупкуватим пальцем крутив пакет з револьвером всередині.

— Я розкажу вам, що могло відбуватися, містере Емберсон. Я не кажу, що саме так все відбувалося, але ви мусите довести нам інше.

— Угу, а ви телефонували батькам Сейді? Вони живуть у Саванні. Вам також треба зателефонувати Діку Сімонсу й Еллен Докерті, в Джоді. Вони для неї були як названі батьки. — Я задумався. — Для неї й мене також, насправді. Я збирався попросити Діка бути моїм дружбою на нашому весіллі.

Фріц залишив мої слова поза увагою.

— Могло відбуватися ось що: ви і ваша дівчина були спільниками Освальда. А там, можливо, наприкінці ви схарапудились.

Вічно популярна теорія змови. Куди ж порядним людям без неї?

— Можливо, в останню хвилину ви усвідомили, що готувалися застрелити найвпливовішу людину у всьому світі, — заговорив Гості. — На вас зійшов момент просвітління. Тому ви його зупинили. Якщо все відбувалося так, ви можете розраховувати на чимале послаблення.

Так. Послаблення — це сорок чи радше п’ятдесят років у Лівенворті[674], їсти макарони з сиром, замість електричного стільця в Техасі.

— Чому ж нас не було там з ним, агенте Гості? Чому ми тарабанили у двері, щоби нас впустили?

Гості знизав плечима: «Це ви мені поясніть» .

— І ще, якщо ми плели змову, готуючи замах, ви мусили б мене бачити разом з ним. Бо я знаю, що ви тримали його під принаймні частковим спостереженням. — Я нахилився вперед. — Чому ви його не зупинили, Гості? Це ж ваша робота.

Він відсмикнувся так, немов я замахнувся на нього кулаком. Щелепи в нього почервоніли.

Принаймні на кілька секунд моя скорбота затужавіла до стану злостивої насолоди.

— ФБР наглядало за ним, бо він дезертирував до Росії, повернувся до Сполучених Штатів, а потім намагався втекти на Кубу. Він роздавав прокламації в підтримку Кастро на вулицях місяцями, перш ніж дійшов до сьогоднішнього шоу жахів.

— Звідки ви все це знаєте? — гаркнув Гості.

— Бо він мені розповів. А що відбувається далі? Президент, котрий намагався зробити все, що тільки можна було придумати, щоб скинути Кастро з його сідала, приїздить у Даллас. Працюючий у Книгосховищі Лі має найкраще місце в партері перед сценою з кортежем. Ви про це знали і не зробили нічого.

Фріц придивлявся до Гості з виразом, найбільше схожим на жах. Я був певен, Гості дуже жалкує, що далласький коп перебуває зараз у кімнаті, та тільки що він міг зробити? Це була Фріцова дільниця.

— Ми не розглядали його як небезпечного, — силувано промовив Гості.

— Авжеж, це безумовно була просто помилка. Що було у тій записці, яку він вам передав, Гості? Я знаю, що Лі приходив до вашого офісу і, коли йому повідомили, що вас на місці нема, залишив для вас записку, але він не сказав мені, що саме в ній було. Він тільки всміхнувся отією своєю паскудною посмішечкою. Ми говоримо про того, хто вбив жінку, яку я кохав, тому, я вважаю, я заслужив на те, щоб знати. Він написав, що збирається утнути дещо таке, від чого весь світ застигне з роззявленим ротом? Можу закластися, що саме так.

— Нічого подібного там не було!

— Тоді покажіть мені ту записку. Нумо, зважуйтесь.

— Будь-яка інформація від містера Освальда є справою Бюро.

— Я не думаю, що ви можете показати ту записку. Можу закластися, що попіл її змито у вашому туалеті, згідно з наказами містера Гувера.

Якщо навіть цього не було, то могло бути. Так писалося в нотатках Ела.

— Якщо ви такий невинний, — сказав Фріц, — самі розкажіть нам, звідки ви знали Освальда і чому ви мали при собі револьвер.

— І чому та леді мала при собі різницький ніж, на якому була кров? — додав Гості.

Це мене збісило.

— Леді геть уся була в крові! — заволав я. — Одяг її був у крові, її туфлі, сумочка! Той сучий син вистрелив їй у груди, чи ви цього не помітили?

Фріц:

— Заспокойтесь, містере Емберсон. Ніхто вас ні в чому не звинувачує. — (Підтекст: поки що.)

Я глибоко зітхнув.

— Ви говорили з доктором Перрі? Ви прислали його оглянути мене й подбати про моє коліно, тож, можливо, й говорили? Таким чином, вам мусить бути відомо, що в серпні мене було жорстоко, ледь не до смерті побито. Людина, котра наказала мене побити — і брала безпосередню участь у самому побитті, — це букмекер на ім’я Аківа Рот. Я не думаю, щоб він планував завдати мені аж таких великих ушкоджень, але, можливо, я допік його знущальними жартами і він оскаженів. Я не пам’ятаю. Я багато чого не пам’ятаю після того дня.

— Чому ви не подали заяву, коли це трапилося?

— Бо я перебував у комі, детективе Фріц. Коли вийшов з коми, нічого не пам’ятав. Коли нарешті пам’ять почала повертатися — принаймні частково, — я згадав, що Рот казав, що він пов’язаний з букмекером з Тампи, з котрим я колись мав справи, і новоорлеанським гангстером на ім’я Карлос Марчелло. Таким чином мені звертатися до копів було ризиковано.

— Ви хочете сказати, що у нас в ДДП нечисто? — не знаю, чи Фріц насправді так сильно розсердився, чи так добре грав, але мені то було байдуже.

— Я кажу, що дивлюся «Недоторканних» і знаю, що мафія не любить донощиків. Я купив револьвер для особистого захисту — на що маю право згідно з другою поправкою до Конституції, і я носив його при собі. — Я показав на пакет «докази». — Оцей револьвер.

Гості:

— Де ви його купили?

— Я не пам’ятаю.

Фріц:

— Ваша амнезія доволі зручна, чи не так? Ніби сюжет з «Таємної бурі» або з «Допоки крутиться світ» [675].

— Поговоріть із Перрі, — повторив я. — А ще придивіться до мого коліна. Я поранив його знову, коли мчав на шостий поверх, щоб урятувати життя президента. Про що розповім пресі. Також я розповім репортерам, що в нагороду за виконання свого обов’язку американського громадянина я отримав допит в душній кімнатці, де мені не запропонували навіть склянку води.

— Ви хочете води? — спитав Фріц, і я зрозумів, що все може закінчитися добре, якщо я не схиблю. Президент уник загибелі чудом. Ці двоє — не кажучи вже про шефа поліції Далласа Джеса Каррі — перебуватимуть під величезним тиском, від них вимагатимуть показати героя. Оскільки Сейді загинула, у них залишився лиш я.

— Ні, — сказав я, — але ко’а-коли вип’ю залюбки.

 

 

Чекаючи на свою колу, я згадав, як Сейді сказала: «Ми залишаємо за собою слід з милю завширшки» . І це була правда. Але може, мені вдасться використати це собі на користь. Тобто якщо певний водій тягача з певної авторемонтної станції «Ессо» у Форт-Ворті зробив так, як я його просив зробити в записці, заткнутій під двірник на лобовому склі мого «Шевроле».

Фріц закурив сигарету й штовхнув пачку по столу до мене. Я похитав головою, і він її прибрав.

— Розкажіть нам, як ви з ним познайомились, — мовив він.

Я розказав, що познайомився з Лі на Мерседес-стрит і ми заприятелювали. Я слухав його просторікування про фашистсько-імперіалістичний режим в Америці, і чудесну соціалістичну державу, яка розквітає на Кубі. Куба — це ідеал, казав він. Росію захопили нікчемні бюрократи, тому він звідти й поїхав. А на Кубі є Дядьо Фідель. Лі не доходив до того, аби стверджувати, що дядько Фідель гуляє по воді, яко по суші, але давав це зрозуміти.

— Я вважав його несповна розуму, але мені подобалася його сім’я. — Це була чиста правда. Мені дійсно подобалася його сім’я, і я дійсно вважав його несповна розуму.

— Як міг фаховий освітянин, як ви, жити в такому паскудному районі Форт-Ворта, от що дивно, по-перше? — запитав Фріц.

— Я намагався написати роман. Я зрозумів, що не можу цього робити, викладаючи в школі. Мерседес-стрит ще та діра, але там було дешево. Я гадав, що написання книги займе щонайменше рік, а це означало, що я мушу розтягувати свої заощадження. Коли довкілля мене гнітило депресією, я уявляв собі, ніби живу в мансарді на Лівому Березі.

Фріц:

— Ваші заощадження включали гроші, які ви вигравали в букмекерів?

Я:

— Наразі я скористаюся п’ятою поправкою[676].

Віл Фріц на це буквально розреготався.

Гості:

— Отже, ви познайомилися з Освальдом і заприятелювали з ним.

— Це дуже приблизне визначення. Неможливо стати близьким другом божевільного. Принаймні для мене це неможливо.

— Продовжуйте.

— Лі з родиною звідти переїхали; я залишився жити там. А тоді одного дня він мені зненацька дзвонить і каже, що тепер вони з Мариною живуть на Елсбет-стрит у Далласі. Сказав мені, що район там кращий, а оренда дешева і повно вільних квартир.

Я повідав Фріцу й Гості, що на той час уже встиг втомитися від Мерседес-стрит, тому поїхав до Далласа, ми посиділи з Лі в кафетерії «Вулворта», потім пройшлися по району. Я винайняв квартиру на першому поверсі буднику № 214 на Західній Нілі-стрит, а коли там звільнилася верхня квартира, я повідомив про це Лі. Відповів, так би мовити, люб’язністю на люб’язність.

— Його дружині не подобалось їхнє житло на Елсбет-стрит, — пояснив я. — Будинок на Західній Нілі-стрит відтіля містився всього лиш за рогом, але був набагато кращим. Отже, вони переїхали.

Я не мав поняття, наскільки детально вони перевірятимуть мою історію, наскільки добре триматиметься купи хронологія, чи що може наговорити їм Марина, але все це для мене було неважливим. Мені потрібен був лише час. Навіть напівдостовірна історія могла мене забезпечити потрібним часом, особливо коли агент Гості зараз змушений торкатися мене не інакше, як в лайкових рукавичках. Якби я розповів усе, що знав про його стосунки з Освальдом, решту кар’єри він, скоріш за все, відбував би, морозячи собі сраку десь у Фарго[677].

— А потім трапилось дещо, що змусило мене нашорошити вуха. В минулому квітні це сталося. Перед самим Великоднем. Я сидів за столом у себе на кухні, працював над своїм романом, коли раптом під’їжджає дорогий автомобіль — «Кадилак», я гадаю — і з нього виходять двоє. Якийсь чоловік з жінкою. Добре одягнені. Вони привезли ляльку для Джуні. Це…

Фріц:

— Ми знаємо, хто така Джуні Освальд.

— Вони піднялися нагору, і я почув, як той парубок — у нього ще такий, начебто німецький, акцент і голос гучний, як з гармати, — я почув, як він каже: «Лі, як же це ти в нього промазав?»

Гості нахилився вперед, з очима вибалушеними, ось-ось вискочать з його масного обличчя:

— Що?

— Те, що чули. Тож я перевірив по газетах, і вгадайте що? Хтось за чотири чи п’ять днів перед тим стріляв у якогось відставного генерала. Велику шишку серед правих політиканів. Якраз того ґатунку, що ненавидів Лі.

— І що ви зробили?

— Нічого. Я знав, що він має пістолет, — він мені його сам якось був показав, — але в газетах писалося, що у Вокера стріляли з гвинтівки. Крім того, на той час вся моя увага була прикута до моєї дівчини. Ви питалися, навіщо вона тримала ніж у себе в ридикюлі. Відповідь проста — вона боялася. На неї теж було вчинено напад, тільки це зробив не містер Аківа Рот. Це зробив її колишній чоловік. Він її дуже жорстоко понівечив.

— Ми бачили шрам, — сказав Гості, — і нам дуже жаль через вашу втрату, ми співчуваємо вам, Емберсоне.

— Дякую, — «Небагато співчуття в тебе на пиці» , — подумав я. — Ніж, який вона з собою носила, це той самий, яким її колишній — Джон Клейтон його звали — був порізав її. Вона весь час тримала його при собі. — Я згадав, як вона мені сказала: «Про всяк випадок». Я згадав, як вона мені сказала: «це ж саме той випадок, якщо взагалі бодай якийсь міг трапитись».

Цілу хвилину я просидів, затуливши долонями собі обличчя. Вони чекали. Впустивши руки на коліна, я продовжив безбарвним голосом Джо Фрайдея. Просто факти, мем.

— Я сплачував за квартиру на Західній Нілі, але більшу частину літа я прожив у Джоді, доглядав за Сейді. Дописувати свій роман я майже перехотів, думав, знову почну вчителювати у Денголмській консолідованій школі. А потім напоровся на Аківу Рота з його громилами. Таким чином і сам потрапив до шпиталю. Коли мене звідти виписали, я переїхав до реабілітаційного центру, який називається «Едемські перелоги».

— Я знаю його, — зауважив Фріц, — типу житловий комплекс з забезпеченням часткового догляду.

— Так, і Сейді була моєю головною доглядальницею. Я піклувався про неї після того, як її порізав колишній чоловік; вона про мене, після того як мене покалічив Рот зі своїми підручними. Так воно й відбувається в цьому світі. Події… як би це сказати… гармонізуються.

— Події відбуваються з певних причин, — безапеляційно заявив Гості, і на мить я відчув, ніби стрибаю через стіл й дубашу його надуту жирну пику. Не тому, що він був неправий, ні. На мій скромний розсуд, події дійсно відбуваються з певних причин, але чи подобаються нам ті причини? Рідко.

— Наприкінці жовтня доктор Перрі дозволив мені водити машину на короткі відстані. — Це була відверта брехня, але вони навряд чи зразу побіжать до Перрі перевіряти цю інформацію… а якщо докладуться до роблення з мене американського героя, то взагалі можуть її ніколи не перевіряти. — На цьому тижні, у вівторок, я поїхав у Даллас поглянути на свою квартиру на Західній Нілі. Просто схотілося. Я хотів спробувати, чи перебування в ній не поверне мені бодай частково пам’яті.

Я дійсно їздив на Нілі-стрит, але тільки для того, щоб дістати револьвер з-під ґанку.

— Після того я вирішив поснідати у «Вулворті», просто, як бувало в колишні дні. І кого я там бачу, за стійкою сидить Лі і їсть свій ланч, тунця з рисом. Я сів поряд, запитав, як справи, от тоді-то він мені й розповів, що на нього і його дружину тисне ФБР. Сказав: «Я провчу тих курвалів, Джордже, вони дуже жалітимуть, що зайобували мене. Увімкни телевізор у п’ятницю вдень, можливо, дещо побачиш».

— Святий мерин, — охнув Фріц. — І ви це пов’язали з президентським візитом?

— Та ні, спершу. Я ніколи не слідкував за пересуваннями Кеннеді настільки уважно; я республіканець. — Дві брехні за ціною однієї. — Крім того, Лі тут же переключився на свою улюблену тему.

Гості:

— Куба.

— Правильно. Куба і віва Фідель. Він навіть не спитав у мене, чому я кульгаю. Він людина, цілком захоплена сама собою, знаєте, як зазвичай це буває? Саме таким був Лі. Я замовив для нього кремовий пудинг — ой, у «Вулворті» вони такі смачнющі, і всього четвертак порція — і спитав, де він працює. Він сказав, що в Книгосховищі на В’язовій вулиці. Промовив це, широко усміхаючись, так, ніби розвантажувати фургони і совати коробки — це найкраще заняття в світі.

Більшу частину його теревенів я пропускав собі повз вуха, продовжував я, бо в мене розболілась нога і голова почала боліти до того ж. Я поїхав собі додому в «Едемські перелоги» і ліг подрімати. Але прокинувшись, я згадав того німця з його фразою «як ти міг промазати». Я ввімкнув телевізор, а там говорили про президентський візит. Отут-то, сказав я їм, мене й почала гризти тривога. Я переглянув газети, які накопичилися у вітальні, знайшов там маршрут кортежу і побачив, що він проходить прямісінько повз те саме Книгосховище.

— Це мене гнітило всю середу. — Тепер вони обидва нахилилися до мене над столом, ловлячи кожне слово. Гості робив нотатки, навіть не дивлячись у свій блокнот. Я дивувався, чи зуміє він їх потім прочитати. — Я собі сказав: «Може, він і справді збирається це зробити» . А потім: «Та ні, Лі завжди меле завзято, але борошна з того ніколи нема». То туди, то сюди, отак мені йшло. Вчора вранці я зателефонував до Сейді, розповів їй всю цю історію і спитав, що вона про це думає. Вона подзвонила Діку — Дік Сімонс, чоловік, про якого я вже казав як про її названого батька, — а потім передзвонила мені. Сказала, що мені варто повідомити поліцію.

Фріц кивнув:

— Не хотів би додавати вам болю, синку, але якби ви так зробили, ваша леді зараз була б жива.

— Зачекайте. Ви ще не знаєте всієї історії. — Звісно, я її теж ще не знав; я малював її широкими мазками в процесі оповіді. — Я сказав їй і Діку: ніяких копів, бо якщо Лі навіть ні в чому не винний, його напевне звідти попруть, з тієї роботи. Ви мусите зрозуміти, хлопець ледве тримався. Мерседес-стрит — діра дірою, а Нілі-стрит була лише трішечки кращим місцем, для мене то нічого — я самотня людина, і займався весь час своєю книгою. Плюс деякі гроші в банку. А от Лі… у нього вродлива дружина і дві чудові дочки, друга тільки недавно народилася, а він ледь тримає дах у них над головою. Він був непоганим хлопцем…

Тут я відчув непереборне бажання помацати собі ніс, чи він не виріс, бува.

— …але водночас також і першорядним уйобком, вибачте мою французьку. Його безумні ідеї не дозволяли йому довго утриматися на жодній роботі. Він казав, що як тільки знаходить собі нову роботу, так зразу ж туди встряє ФБР і все йому пересирає. Так сталося, він казав, коли він працював друкарем.

— Лайно собаче, — перебив Гості. — Він геть усіх звинувачував у проблемах, які створював собі сам. Хоча в дечому ми з вами можемо погодитися, Емберсоне. Він дійсно був першорядним уйобком, і мені теж жаль його дружину і дітей. Дуже жаль.

— Йо? Сердечно з вашого боку. Словом, він мав роботу, і я не бажав, щоб він її через мене втратив, якщо він тоді просто патякав ротом… по суті, це єдине, в чому він був спеціалістом. Я сказав Сейді, що збираюся поїхати завтра до Книгосховища — сьогодні, значить — просто, щоб наглянути за ним. Вона каже, що поїде зі мною. Я кажу їй ні, якщо Лі злетів з котушок і дійсно має намір щось таке вчинити, тоді їй там з’являтися небезпечно.

— Він скидався на того, хто злетів з котушок , коли ви з ними мали ланч?

— Ні, був простий, як огірок, але він завше таким був. — Я нахилився до нього. — Хочу, щоб цю частину ви вислухали особливо уважно, детективе Фріц. Я розумів, що вона в будь-якому разі поїде зі мною, неважливо, як я її відраджую. Я чув це в її інтонаціях. Тому я викинув штуку, я втік. Зробив це, щоб вберегти її. Про всяк випадок.

«Це ж саме той випадок, якщо взагалі бодай якийсь міг трапитись», — прошепотіла Сейді в моїй голові. Вона житиме там, допоки я знову не побачу її живою во плоті. Я поклявся, що так і буде, попри все.

— Я думав, що ніч перебуду в готелі, але готелі були переповнені. Тоді я подумав про Мерседес-стрит. Ключ від № 2706, де я колись жив, я повернув, але в мене зберігся ключ від дому навпроти, № 2703, де жив Лі. Він мені його колись дав, щоби я міг поливати його квіти.

Гості:

— У нього були квіти ?

Але я не відривався увагою від Вілла Фріца.

— Сейді стривожилася, побачивши, що я зник з «Едемських перелогів». Дік також. Тоді він зателефонував до поліції. І не раз, а кілька разів телефонував. Кожного разу коп, який приймав дзвінок, казав йому, щоб той перестав гнати лайно, і вішав слухавку. Я не знаю, чи фіксують у вас такі дзвінки, але Дік вам це підтвердить, а він не має причин для брехні.

Тепер настала черга Фріцу розчервонітися.

— Якби ви знали, скільки ми отримали погроз убивства…

— Не сумніваюсь. І від скількох людей. Тільки не кажіть мені, що, якби ми подзвонили до поліції, Сейді була б жива. Не кажіть мені більше такого, гаразд?

Він нічого не промовив.

— Як вона знайшла вас? — запитав Гості.

Це було те, про що мені не треба було брехати, і я не став. Утім, далі вони розпитували про нашу поїздку з Мерседес-стрит у Форт-Ворті до Книгосховища в Далласі. Ця частина моєї історії була найщільніше нашпигована ризиками. Мене не хвилював студебекерний ковбой; Сейді його порізала, але вже після того, як він вирвав у неї сумочку. Його машина вже була при смерті, і я мав відчуття, що він навряд чи заявляв про її викрадення. Звісно, ми вкрали іншу, але, зважаючи на надзвичайність нашої справи, поліція напевне не висуватиме щодо цього звинувачення. Преса їх розіпне, якщо вони наважаться. Що мене турбувало насправді, так це червоний «Шевроле», той, що з хвостовими крилами, як жіночі брови. Багажник із парю валіз у ньому обґрунтувати неважко; ми за собою мали чимало непристойних вікендів у «Кендлвудських Бунгало». Але якщо вони зазирнуть до Елового зошита… про таке мені навіть думати не хотілося.

У двері коротко постукали, і до кімнати просунув голову один з тих копів, що везли мене до поліцейської дільниці. За кермом крузера, та коли вони з напарником переглядали мої особисті речі, він здавався кам’яним на лиці, небезпечним, формений коп з якогось кримінального фільму. Тепер він був непевний себе, з вибалушеними від збудження очима, і я побачив, що йому не більше двадцяти трьох, що він іще воює зі слідами підліткового акне в себе на лиці. Поза нам я помітив купу людей — дехто в уніформі, деякі в цивільному, — котрі тягнули шиї, щоби побачити мене. Фріц з Гості обернулися до непроханого візитера роздратовано.

— Сери, я вибачаюся, що перериваю вас, але містеру Емберсону дзвонять по телефону.

Кров прилила до обличчя Гості з новою силою.

— Синку, ми тут проводимо допит. Мені байдуже, хоч би йому там сам президент Сполучених Штатів дзвонив.

Коп проковтнув клубок в горлі. Його адамове яблуко смикнулося вгору і вниз, немов мавпочка на патичку.

— Еее… сери… так йому й дзвонить президент Сполучених Штатів.

В результаті виявилося, що їм це не байдуже.

 

 

Вони повели мене коридором до кабінету шефа Каррі. Фріц підтримував мене під одну руку, Гості під другу. Зі своїми сімдесятьма чи вісімдесятьма фунтами ваги, поділеними між ними, я майже не кульгав. Там товпилися репортери з телекамерами й потужним освітленням, від якого температура, мабуть, піднялася до ста градусів. Цим людям — на одну сходинку вищим за папараці — не місце було в поліцейській дільниці відразу після замаху на вбивство, але мене це не здивувало. В іншому часовому потоці вони так само тут товпилися після арешту Освальда, і ніхто їх не витурив. Наскільки мені було відомо, нікому це навіть у голову не спадало.

Гості й Фріц з кам’яними лицями пробивали нам дорогу крізь натовп. На них і на мене сипалися запитання. Гості закричав:

— Містер Емберсон зробить свою заяву після того, як буде повністю опитаний органами дізнання!

— Коли? — гукнув хтось.

— Завтра, післязавтра, можливо, на наступному тижні!

Почулися стогони. Гості задоволено усміхнувся.

— Може, наступного місяця . А зараз його очікує на лінії президент Кеннеді, тому ви, всі, геть, розступіться !

Вони розступилися, сокорячи, як сороки.

Єдиним освіжаючим пристроєм у кабінеті Каррі був вентилятор, що стояв на книжковій шафі, але будь-який порух повітря відчувався благословенним після кімнати для допитів і медійної мікрохвильовки у коридорі. На столі лежала велика чорна телефонна слухавка. Поряд з нею тека з приліпленою до обкладинки етикеткою з друкованим написом ЛІ Г. ОСВАЛЬД. Тека була тоненькою.

Я взяв слухавку.

— Алло?

Гугнявий новоанглійський голос, що зазвучав у телефоні, змусив мурашки побігти мені по спині. Говорив чоловік, який зараз лежав би на прозекторському столі в морзі, якби не Сейді і я.

— Містере Емберсон? Джек Кеннеді говорить. Я… еее… розумію, що моя дружина і я завдячуємо вам… еее… нашими життями. Я також розумію, що ви втратили дорогу вам людину. «Дорогу» в нього прозвучало як «доову» , саме так, як я чув це з дитинства там, де я ріс.

— Її ім’я Сейді Дангіл, містере президент. Освальд її застрелив.

— Мені дуже жаль… еее… через вашу втрату, містере Емберсон. Можу я… звертатися до вас… еее… Джордж?

— На вашу ласку. — Думаючи при цім: «Ніякої цієї розмови нема. Це сон» .

— Країна висловить їй безмежну вдячність… і висловить вам величезне співчуття, я певен. Дозвольте мені… еее… бути першим, хто їх висловлює.

— Дякую вам, містере президент. — Горло мені стиснуло, я говорив лише трішки гучніше за шепіт. Я бачив її очі, такі яскраві, коли вона лежала, помираючи в мене на руках. «Джейку, як ми танцювали» . Чи хвилюють президентів такі речі? Чи знають вони взагалі про їх існування? Мабуть, найкращі з них так. Мабуть, саме тому вони й служать нам.

— Також… еее… ще є дехто, хто хоче вам подякувати, Джордже. Моя дружина зараз не поряд, але вона… еее… планує подзвонити вам увечері.

— Містере президент, я не певен, де перебуватиму сьогодні ввечері.

— Вона вас знайде. Вона дуже… еее… наполеглива, коли бажає висловити комусь свою вдячність. А тепер скажіть мені, Джордже, як там ви ?

Я сказав йому, що зі мною все гаразд, що було не так. Він пообіцяв дуже скоро побачитися зі мною в Білому Домі, і я йому подякував, хоча не думав, що мій візит до Білого Дому насправді відбудеться. Впродовж усієї цієї схожої на сновидіння розмови, поки вентилятор обдував моє спітніле обличчя, а поза матовим склом верхньої панелі дверей шефа Каррі сяяло надприродне світло телевізійників, три слова билися в моїй голові: «Я в безпеці. Я в безпеці. Я в безпеці».

Президент Сполучених Штатів зателефонував з Остіна, щоб подякувати мені за те, що я врятував йому життя, і тепер я був у безпеці. Я міг робити те, що мусив зробити.

 

 

Через п’ять хвилин після завершення моєї сюрреалістичної розмови з Джоном Фіцджеральдом Кеннеді Гості і Фріц проштовхалися зі мною до задніх сходів, які привели нас в той гараж, де Освальда мусив застрелити Джек Рубі. Тоді там було повно людей, які чекали, коли вбивцю президента відправлятимуть до окружної в’язниці. Тепер тут було так порожньо, що наші кроки відгукувались луною. Мої доглядачі відвезли мене до готелю «Адольфус», і я ніскільки не здивувався, опинившись у тому самому номері, який займав, коли вперше прибув до Далласа. Який гук, таке й відлуння, кажуть мудрі люди, і хоча я ніколи не міг з’ясувати, хто ті таємничі «мудрі», вони тим не менше праві, коли йдеться про подорожі крізь час.

Фріц сказав, що копи в коридорі і внизу, у фойє, поставлені там тільки для охорони мене, і щоб тримати на відстані пресу. («Угу-угу».) А потім потис мені руку. Агент Гості також потис мені руку, і в той момент я відчув, як з його долоні на мою перейшов складений клаптик паперу.

— Відпочивайте поки що, — попрощався він. — Ви на це заслужили.

Коли вони пішли, я розправив той папірець. Це був аркуш з його записника. Він написав три речення, либонь, коли я балакав по телефону з Джеком Кеннеді.

 

«Ваш телефон прослуховується. Я відвідаю вас о 21:00. Спаліть це і змийте попіл».

 

Я спалив цю записку, як Сейді була спалила мою, потім зняв телефонну слухавку і відкрутив кришку мікрофона. Всередині до дротів було підключено голубий циліндр, не більший за батарейку АА. Я розвеселився, побачивши на ньому японські написи — мені згадався старий приятель Тихий Міч.

Посмикуючи, я від’єднав цю штучку, поклав собі до кишені, закрутив кришку мікрофона і набрав 0. З боку телефоністки зависла довга пауза, після того як я назвав їй своє ім’я. Я вже збирався покласти слухавку і спробувати знову, та раптом почув плач, це заголосила телефоністка, почала дякувати мені за те, що я врятував президента. Якщо вона може щось для мене зробити, сказала вона, якщо будь-хто у всьому готелі може щось зробити, мені варто лише подзвонити, її звуть Мері, вона готова будь-чим віддячити мені.

— Ви можете почати просто зараз, з’єднавши мене з Джоді, — сказав я їй і назвав номер Діка.

— Зараз, містере Емберсон. Благослови вас Бог, сер. Уже з’єдную.

Телефон прорипів двічі, Дік зняв слухавку. Гортанним голосом, втомлено, наче хвороба його ще погіршилася, він проговорив:

— Якщо це знову якийсь чортів репортер…

— Це не репортер, Діку. Це я, Джордж, — пауза. — Джейк.

— Ох, Джейку, — промовив він тужливо, а потім він почав плакати. Я чекав, стискаючи слухавку так міцно, що стало долоні боляче. Стугоніло у скронях. День помирав, але світло, що лилось крізь вікна, було все ще яскравим. Здалеку я дочув гуркіт грому. Нарешті він озвався. — З вами все гаразд?

— Так, але Сейді…

— Я знаю. Про це передають в новинах. Я чув, поки їхав до Форт-Ворта.

Отже, жінка з дитячою коляскою і водій буксирної машини з автосервісу «Ессо» зробили так, як я від них і сподівався. Дякувати Богові. Не те щоб воно здавалося надто важливим зараз, коли я сидів, чуючи, як цей вбитий горем старий намагається вгамувати сльози.

— Діку… ви вважаєте, що я винний? Я зрозумію, якщо так.

— Ні, — нарешті відповів він. — І Еллі так не вважає. Коли Сейді приймала якесь рішення, вона йшла до кінця. А якщо вона знайшла вас на Мерседес-стрит у Форт-Ворті, це я їй порадив вас там шукати.

— Так, я був там.

— Її застрелив той сучий син? У новинах кажуть, що він.

— Так. Він стріляв у мене, але моя негодна нога… я перечепився через якусь коробку чи щось таке і впав. Вона була зразу поза мною.

— Господи Ісусе, — його голос на дещицю покріпшав. — Але вона загинула, роблячи правильну справу. Цього я й триматимуся. І вам треба цього триматися також.

— Без неї я туди нізащо не дістався б. Якби ви тільки її бачили… як вона рішуче діяла… як відчайдушно…

— Господи Ісусе, — повторив він. Зітхаючи. Він говорив голосом старої-престарої людини. — Отже, все те було правдою. Все, що ви казали. І все, що вона казала про вас. Ви насправді з майбутнього, авжеж?

Як я зрадів, що жучок лежить у мене в кишені. Я сумнівався, щоб вони встигли поставити підслухи в самій кімнаті, проте все одно прикрив згорнутою чашечкою долонею мікрофон і притишив голос.

— Ані слова про це поліції чи репортерам.

— Святий Боже, ні! — сама ця ідея його обурила. — Після такого вам ніколи не вдалося б ковтнути вільного повітря!

— Ви їздили, ви забрали наші речі з багажника «Шеві»? Навіть після…

— Ще б пак. Я ж знав, як це важливо, бо щойно почув, одразу ж зрозумів, що ви підпадете під підозру.

— Я гадаю, у мене все буде гаразд, — сказав я. — Але вам треба відкрити мій портфель і… у вас є сміттєспалювач?

— Так, стоїть за гаражем.

— У портфелі лежить блакитний зошит. Спаліть його. Ви зробите це заради мене? — «І заради Сейді. Ми обоє покладаємося на вас».

— Так. Зроблю. Джейку, мені так жаль, я поділяю ваше горе.

— А я ваше. Ваше й міз Еллі.

— Це нечесно! — вибухнув він. — Мені байдуже, що він президент , це несправедлива ціна!

— Так, — промовив я. — Несправедлива. Але, Діку… йшлося не тільки про президента. Йшлося про все те погане, що мусить відбутися, якщо його вб’ють.

— Гадаю, я мушу повірити вашим словам. Але ж так важко.

— Я знаю.

Чи влаштують вони меморіальні збори по Сейді у школі, як колись влаштували були по Мімі? Звісно, влаштують. Телеканали пришлють знімальні групи, і в усій Америці на той час не буде жодної пари сухих очей. Але коли шоу закінчиться, Сейді так і залишиться мертвою.

В тому разі, якщо я цього не зміню. Це означає, що знову треба пройти через все, але заради Сейді я це зроблю. Навіть якщо вона кине лише один погляд на мене на вечірці, де я її вперше зустрів, і вирішить, що я занадто старий для неї (хоча я старатимуся з усіх моїх сил, щоби вона перемінила таку думку). Був навіть один плюс, тепер, коли я знав, що Лі дійсно був самотнім стрільцем, я не мусив би чекати занадто довго, перш ніж відправити на той світ це жалюгідне гаденя.

— Джейку? Ви тут іще?

— Так. І не забувайте називати мене Джорджем, коли з кимсь балакатиме про мене, окей?

— Щодо цього не хвилюйтесь. Нехай я старий, але мозок в мене ще працює дайбо кожному. Я вас ще зможу побачити?

«Навряд, якщо агент Гості скаже мені те, що я хочу почути», — подумав я.

— Якщо ні, це означатиме, що все діється на краще.

— Гаразд. Джейку… тобто Джордже… а вона… вона що-небудь встигла сказати наприкінці?

Я не збирався переповідати йому її останні слова, то було особисте, але я міг подарувати йому інше. Він це зможе передати Еллі, а Еллі передасть усім друзям Сейді в Джоді. А їх в неї було чимало.

— Вона спитала, чи живий президент. А коли я сказав їй, що він у безпеці, вона закрила очі й відійшла.

Дік знову почав плакати. У мене перекривилось обличчя. Сльози принесли б полегшення, але очі мої залишались сухими, як камінці.

— Прощавайте, — промовив я. — Прощавайте, старий друже.

Я делікатно повістив слухавку і сидів якийсь час незрушно на місці, дивлячись, як червоніє за вікном Даллас, коли в ньому сідає сонце. «Ввечір небо червоніє — моряку душа радіє» — каже старе прислів’я… але я знов почув бурчання грому. Через п’ять хвилин, опанувавши себе, я зняв слухавку мого очищеного від жучка телефону і знову набрав цифру 0. Сказав Мері, що хочу поспати, і попрохав її розбудити мене дзвінком о восьмій. А також попрохав до того часу поставити на мій номер відмітку «не турбувати».

— О, про це вже подбали, — збуджено повідомила вона. — Жодних вхідних дзвінків до вашої кімнати, наказ шефа поліції. — Вона різко змінила тональність. — Він був божевільний, містере Емберсон? Я маю на увазі, він мусив би , але чи він скидався на божевільного?

Згадалися ті його верткі очка й демонічна гримаса.

— О, так, — відповів я. — Безумовно божевільний. О восьмій, Мері. А до того нічого.

Я поклав слухавку, позбавивши її можливості ще щось спитати. А тоді роззувся (скидання лівої туфлі було повільним, болючим процесом), ліг на ліжко і прикрив долонями очі. Побачив, як Сейді танцює медісон. Побачив, як Сейді припрошує мене: заходьте, добрий чоловіче, як питає, чи люблю я кекс. Побачив її в себе на руках, як блищать, дивлячись вгору, на мене, її помираючі очі.

Я подумав про кролячу нору, про те, як кожного разу, коли її проходиш, відбувається повне перевстановлення.

Врешті-решт я заснув.

 

 

Гості постукав у двері точно о дев’ятій. Я відчинив, і він уплив досередини. В одній руці він тримав портфель (але не мій портфель, отже, з цим все було поки що гаразд). У другій — пляшку шампанського, гарного сорту, «Moët de Chandon»[678], з червоно-біло-блакитним бантом на горлі. Вигляд Гості мав утомлений.

— Емберсоне, — промовив він.

— Гості, — відгукнувся я.

Він причинив двері, потім показав на телефон. Я витяг з кишені жучка й продемонстрував йому. Він кивнув.

— Інших нема? — спитав я.

— Ні. Цей було встановлено ДДП, а справа тепер наша. Все під прямим контролем Гувера. Якщо хтось спитає вас про телефонний жучок, ви знайшли його самостійно.

— Окей.

Він простягнув мені пляшку.

— Подарунок від менеджменту. Наполягли, щоб я вам відніс. Піднімете тост за президента Сполучених Штатів?

Зважаючи на те, що моя Сейді зараз лежала на прозекторському столі в окружному морзі, я не мав охоти ні до яких тостів. Я досяг успіху, і цей успіх смакував мені в роті попелом.

— Ні.

— Я теж, але я як три чорти радий, що він залишився живим. Бажаєте, дещо скажу по секрету?

— Кажіть.

— Я голосував за нього. Можливо, єдиний з усіх агентів Бюро.

Я нічого не сказав.

Гості всівся до одного з двох крісел, що малися в кімнаті, і глибоко зітхнув з полегшенням. Портфель він поставив собі між ніг, а потім обернув до себе пляшку, щоб прочитати етикетку.

— Тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмий. Поціновувачі вина, мабуть, знають, що це був добрий рік, але сам я людина радше пивна.

— Я теж.

— Тоді вам, либонь, сподобається «Самотня зірка», яка чекає на вас внизу. Там цілий ящик і лист в рамочці з обіцянкою постачати вам ящик щомісяця до кінця вашого життя. І шампанське там також ще є. Я бачив щонайменше дюжину пляшок. Вам там чимало поприсилали від Далласької торгівельної палати, від Міської ради з туризму, звідусіль. Є там кольоровий телевізор «Зеніт», ще запакований, є перстень-печатка зі щирого золота, з зображенням президента, від ювелірної компанії «Колловей», сертифікат на три костюми від «Далласького чоловічого одягу» і купа всякого іншого, включно з ключем від міста. Менеджмент звільнив окрему кімнату на першому поверсі для складування ваших подарунків, але я гадаю до завтрашнього ранку їм доведеться виділити ще одну. А харчів скільки! Люди підвозять пироги, торти-тістечка, ростбіфи, смажених курчат, і стільки мексиканської їжі, що вам вистачить на п’ять років. Ми їх завертаємо, а вони бісяться, не хочуть іти, правду вам кажу. Перед готелем стоять такі жінки… ну, скажемо так, сам Джек Кеннеді вам позаздрив би, а він легендарний ходок. Якби ви лишень взнали, скільки в нашого директора матеріалів щодо його сексуальних пригод, ви б не повірили.

— Глибина моєї довірливості могла б вас здивувати.

— Даллас любить вас, Емберсоне. Та де там збіса, вся країна любить вас. — Він розсміявся. Сміх той перейшов у кашель. Відкашлявшись, він закурив сигарету. Потім подивився собі на годинник. — Станом на дев’яту нуль сім вечора за Центральним стандартним часом двадцять другого листопада 1963 року ви улюбленчик усієї Америки.

— А щодо вас як, Гості? Ви мене любите? А ваш директор Гувер?

Лише один раз затягнувшись, він відклав сигарету в попільницю, а потім нахилився ближче, буравлячи мене очима. Вони в нього ховались глибоко в складках шкіри, виглядали втомленими, та проте були дуже яскравими й кмітливими.

— Подивіться на мене, Емберсоне. Прямо в очі. І скажіть, були ви в цій справі спільником Освальда чи не були. І правду кажіть, бо брехню я одразу впізнаю.

Пам’ятаючи про його безпорадне опікування Освальдом, я в це не повірив, але я вірив, що він у це вірить. Тому, втупившись йому в очі, я проказав:

— Не був.

Якусь мить він мовчав. А потім зітхнув, відкинувся на спинку стільця і підхопив свою сигарету.

— Авжеж. Не були, — пустив він ніздрями дим. — На кого ж ви тоді працюєте? На ЦРУ? Чи, може, на росіян? Мені здається це малоймовірним, але мій директор вважає, що росіяни не вагаючись спалили б глибоко законспірованого агента, аби лиш запобігти вбивству, з якого міг розгорітися міжнародний конфлікт. А може, навіть Третя Світова війна. Особливо, коли людям стане відомо про перебування Освальда в Росії. — Він промовив назву країни «Русіа» , так, як промовляв її у своїх телепроповідях Хергіс. Можливо, з боку Гості це була така іронія.

— Я ні на кого не працюю, Гості. Простий чоловік собі, та й усе.

Він наставив на мене сигарету:

— Так і запам’ятаємо.

Розстебнувши свій портфель, він видобув звідти теку, навіть тоншу за ту, Освальдову, яку я був угледів на столі в Каррі. Ця тека була присвячена мені, і вона товстішатиме… проте не так швидко, як це відбувалося б у комп’ютеризованому двадцять першому столітті.

— Перед Далласом ви перебували у Флориді. В містечку Сансет Пойнт.

— Так.

— Працювали підмінним викладачем в шкільній системі Сарасоти.

— Правильно.

— До того, як ми вважаємо, ви якийсь час перебували в… Деррені? Деррен, це в Мейні?

— Деррі.

— І чим ви там займалися?

— Почав писати свою книгу.

— Угу, а до того?

— То там, то там, по різних усюдах.

— Що ще вам відомо про мої сосунки з Освальдом, Емберсоне?

Я утримав мовчанку.

— Не грайте з себе аж такого сором’язливого. Щиро між нами, дівчатками.

— Достатньо, щоби створити неприємності для вас і вашого директора.

— Якщо?

— Дозвольте мені викласти це таким чином. Кількість неприємностей, які я створю вам, буде пропорційною кількості неприємностей, які створите мені ви.

— Чи буде коректним означити це так, що, коли зайдеться про неприємності, ви готові компенсувати нестачу того, чого не знаєте напевне… і то не на нашу користь?

Я не сказав нічого.

Він продовжив, говорячи ніби сам до себе:

— Не дивно, що ви пишете книгу… Вам варто було б її закінчити, Емберсоне. Це ймовірний бестселер. Бо ви вельми вправний зух у фабрикуванні історій, це я вам кажу. Сьогодні вдень ви звучали вельми правдоподібно. І ще ви знаєте речі, яких не мусили б знати, що змушує нас вважати вас далебі не просто приватною особою. То викладайте, хто вас нацькував? Це Енглтон, його Фірма? Він же, хіба ні? Той хитрий аматор вирощування троянд.

— Я сам по собі, — сказав я. — І, мабуть, не знаю аж так багато, як вам здається. Тим не менш, знаю таки достатньо, щоб ваше Бюро мало блідий вигляд. Наприклад, про те, як Лі прийшов і прямо сказав вам , що збирається застрелити Кеннеді.

Гості вгатив сигаретою в попільницю з такою силою, що здійнявся цілий фонтан іскор. Декілька з них потрапили йому на тильний бік долоні, але він цього, схоже, навіть не відчув.

— Це суща, блядь, брехня!

— Звісно, — погодився я. — І я її промовлю з незворушним обличчям. Якщо ви мене змусите. Ідея мене позбавитися вже народилася, Гості?

— Позбавте ви мене сюжетів з коміксів. Ми не вбиваємо людей.

— Розкажіть це братам Дз’єм у В’єтнамі[679].

Він вирячився на мене очима людини, котру раптом вкусило щойно ще нібито безпечне мишеня. Та ще й великими зубами.

— Звідки ви знаєте, що Америка має бодай якийсь стосунок до братів Дз’єм? Судячи з того, що я читав у газетах, наші руки чисті.

— Не відхиляймося від нашої теми. Проблема в тім, що я зараз занадто популярний, щоб мене можна було вбити. Чи я неправий?

— Ніхто не бажає вас вбивати, Емберсоне. І ніхто не бажає колупатися у вашій історії. — Він безрадісно реготнув, мов гавкнув. — Якби ми почали це робити, розвалилося б усе. Таке воно хирляве.

— Принагідні романтичні історії були її спеціальністю.

— Га?

— Г. Х. Манро. Відомий також як Сакі. Оповідання називається «Відчинене вікно».[680]Прочитайте якось. Коли доходить до мистецтва створення нісенітниць на потребу моменту, це вельми допоміжна річ.

Він уважно вивчав мене поглядом, у його розумних очах проглядало збентеження.

— Я вас абсолютно не розумію. Це мене непокоїть.

На заході, ближче до Мідленда, де безупинно гупало на нафтових свердловинах і газове полум’я притлумлювало зірки, знову прокотився гуркіт грому.

— Чого вам треба від мене? — запитав я.

— Гадаю, коли ми простежимо вас трішки далі від Деррена чи Деррі, чи як там воно зветься, там ми знайдемо… порожнечу. Так, ніби ви з’явилися нізвідкіля.

Це було так близько до правди, що мені мало не забило дух.

— Що нам треба, так це те, щоб ви повернулися у те невідь-де, звідки були з’явилися. Скандальна преса роздмухуватиме звичайні спекуляції й конспірологічні теорії, але ми гарантуємо, що ви в них матимете цілком пристойний вигляд. Якщо вас узагалі це бодай якимсь боком хвилює, тобто. Марина Освальд підтверджуватимете вашу історію до останнього слова.

— Ви вже з нею поговорили, я так розумію.

— Правильно розумієте. Вона знає, що її депортують, якщо вона не перекидатиме м’ячик за нашими правилами. Джентльмени з преси вас не роздивилися добре; ті фото, що з’являться в завтрашніх газетах, будуть лиш трохи кращими за розпливчасті плями.

Я розумів, що він правий. Я опинився перед камерами тільки під час того швидкого проходу коридором до кабінету шефа Каррі, і Фріц з Гості, обоє дебелі чоловіки, підтримували мене під пахви, затуляючи найкращі кути для зйомки. Та й сам я тоді мав похилену голову, ховаючи очі від яскравого світла. Моїх знімків було повно у Джоді — навіть портретне фото в річному альбомі за той рік, коли я працював на повну ставку — але в цю епоху до JPEG і навіть до факсів їх зможуть розшукати й опублікувати не раніше вівторка чи середи наступного тижня.

— Ось вам історія, — промовив Гості. — Ви ж любитель історій, правда? Таких, як те ваше «Відчинене вікно»?

— Я викладач мови й літератури. Я люблю історії.

— Цей парубок, Джордж Емберсон, у глибокій журбі після загибелі його коханої…

— Нареченої.

— Нареченої, так, це навіть краще. Він у такому горі, що кидає все напризволяще і просто зникає. Не бажає ніякої публічної слави, дарового шампанського, медалей від президента чи ще якихось урочистих вшанувань. Він бажає одного — десь забратися й тужити самому. Це історія саме того сорту, який подобається американцям. Вони подібне повсякчас дивляться по телевізору. Замість «Відчиненого вікна» це називатиметься «Скромний герой». А тут їм і агент ФБР, готовий підтвердити кожне слово, ба навіть зачитати заяву, яку ви залишите. Як вам таке?

Мені таке було як манна небесна, але я утримував на обличчі непроникний вираз гравця в покер.

— Ви мусили б мати неабияку впевненість, що я дійсно зможу зникнути.

— Ми її маємо.

— І, говорячи це, ви не маєте на увазі, що я зникну на дні річки Трініті за наказом вашого директора?

— Нічого такого, — усміхнувся він. Це мусило б виглядати обнадійливим, проте натомість привело на згадку древню фразу з моїх підліткових часів: «Не хвилюйся, ти не завагітнієш. Я перехворів на свинку ще у чотирнадцять» .

— Бо може так статися, що я залишив певну підстраховку, агенте Гості.

Одна повіка тіпнулась. То була єдина ознака того, що ця ідея йому не сподобалася.

— Ми гадаємо, що ви зможете зникнути, бо вважаємо… скажімо просто, ви можете розраховувати на допомогу після того, як заберетеся з Далласа.

— Жодної прес-конференції?

— Це останнє, чого б нам хотілося.

Він знову розкрив свій портфель. Дістав звідти жовтий блокнот. Подав його мені, разом з ручкою, видобутою в себе з нагрудної кишені.

— Напишіть мені листа, Емберсоне. Ми його знайдемо разом з Фріцом, коли завтра вранці прийдемо по вас, але в заголовку можете написати: «До відома зацікавлених осіб». Напишіть гарного листа. Геніально напишіть. Ви ж можете це зробити, хіба не так?

— Звісно, — відповів я. — Принагідні романтичні історії — моя спеціальність.

Він вишкірився без сліду гумору в цій усмішці й узявся за пляшку шампанського.

— Скуштую я, мабуть, трохи цього вина, поки ви творите свою романтику. Але вам ні краплі. У вас попереду клопітна ніч. Чимало довгих миль, перш ніж заснути, і всяке таке інше.

 

 

Я писав старанно, але це не забрало багато часу. В подібному випадку (не те щоб у всесвітній історії коли-небудь траплявся випадок абсолютно подібний моєму), я вважав, що коротше, то краще. На першому плані в мене перебувала ідея Гості щодо скромного героя. Я дуже радів, що мав можливість поспати бодай хоч кілька годин. Нехай той відпочинок був пронизаний недобрими сновидіннями, але голову я тепер мав більш-менш ясну.

Коли я закінчив, Гості вже допивав третю склянку шипучки. На столі лежало кілька речей, які він дістав зі свого портфеля. Я вручив йому блокнот, і він почав читати, що ж такого я там написав. Надворі знову прогриміло, в небі коротко спалахнула блискавка, але я гадав, що гроза поки ще доволі далеко.

Поки він читав, я роздивився речі на столі. Там лежав мій «Таймекс», єдине, що мені чомусь не повернули разом з рештою моїх особистих речей, коли ми йшли з коп-шопу. Там лежали окуляри в роговій оправі. Я взяв їх і приміряв. Лінзи виявилися простим склом. Там лежав ключ з порожнім жолобком, без зазубнів. Конверт, судячи з товщини, з тисячею баксів вживаними двадцятками й п’ятдесятками. Сіточка для волосся. І біла уніформа з двох предметів: штани і куртка. Бавовняна тканина здавалася такою ж хирлявою, якою, за словами Гості, була моя історія.

— Дійсно, добрий лист, — промовив Гості, кладучи блокнот. — Ви тут видаєтеся, типу, таким печальним, як Ричард Кімбол у «Втікачі» [681]. Ви дивитеся цю річ?

Я бачив кіноверсію з Томмі Лі Джонсом, але навряд чи зараз на часі про це розводитися.

— Ні.

— Ви станете втікачем, авжеж, але тільки від преси й американської публіки, якій схочеться дізнатися про вас геть усе, від того, який вранці сік ви полюбляєте пити, до якого розміру спіднє ви носите. Ви об’єкт громадського зацікавлення, Емберсоне, але не справа поліції. Ви не застрелили свою подружку, ви навіть не застрелили Освальда.

— Я намагався. Якби я не промазав, вона б зараз була жива.

— На вашому місці, я б себе не звинувачував на цей рахунок. Там велике приміщення, а 38-й калібр не вельми точний на великих відстанях.

Це правда. Треба наблизитися на п’ятнадцять футів. Так я чув, і то вже не раз. Але я йому про це нічого не сказав. Я гадав, що моє коротке знайомство з агентом Гості вже майже добігло кінця. Правду кажучи, я не міг цього дочекатися.

— Ви чистий. Все, що вам треба, це дістатися якогось місця, де ваші люди вас підберуть і віднесуть на крилах до таємничого невідь-де. Ви зможете це влаштувати?

Невідь-де в моєму випадку — це кроляча нора, котра перекине мене на сорок вісім років у майбутнє. Залишається лиш сподіватися, що та кроляча нора поки ще на своєму місці.

— Я певен, що все буде окей.

— Щоб так і було, бо якщо ви спробуєте нашкодити нам, вам за це воздасться удвоє. Містер Гувер… ну, скажімо так, наш директор не з тих, хто вміє прощати.

— Розкажіть мені, як я виберуся з готелю.

— Одягаєте оцей кухонний білий костюм, окуляри й сіточку на волосся. Цей ключ від службового ліфта. Ним спуститеся на поверх B-1. Пройдете просто через кухню, а звідти крізь задні двері надвір. Досі все ясно?

— Так.

— Там на вас чекає автівка Бюро. Сідаєте на заднє сидіння. З водієм не балакаєте. Це вам не лімузинний сервіс. Він відвезе вас на автовокзал. Водій запропонує вам три квитки на вибір: Тампа на одинадцять сорок, Літл-Рок на одинадцять п’ятдесят або Альбукеркі на двадцять хвили по півночі. Який ви виберете, я не бажаю знати. А все, що потрібно знати вам , це те, що з того моменту наш зв’язок обривається. Далі відповідальність за те, де вам никатися від чужих очей, лежить лише і тільки на вас. Ну, й на тому бозна-кому, на кого ви працюєте, звичайно.

— Звичайно.

Задзвонив телефон.

— Якщо це якийсь хитросракий репортер, котрий винюшив, як додзвонитися, відшийте його, — промовив Гості. — А якщо промовите бодай слово, що я тут, я вам горло переріжу.

Я подумав, що він жартує, але не був цілком цього певен. Я взяв слухавку.

— Не знаю, хто ви, але я зараз почуваюся вельми втомленим, тому…

На тому кінці голос з придихом запевнив, що не забере в мене багато часу. Я показав Гості губами: «Джекі Кеннеді» . Він кивнув і налив собі ще мого шампанського. Я відвернувся так, ніби, представивши Гості свою спину, міг вберегтися від підслуховування ним моєї розмови.

— Місіс Кеннеді, вам не конче необхідно було мені телефонувати, — сказав я, — але, тим не менш, я маю собі за честь чути вас.

— Я хотіла подякувати вам за те, що ви зробили, — сказала вона. — Я знаю, що мій чоловік уже висловив вам свою вдячність, але… містере Емберсон… — Перша леді почала плакати. — Я хотіла подякувати вам від імені наших дітей, котрі мали можливість цього вечора побажати доброї ночі своїм татові й матері по телефону.

Каролін і Джон-Джон. До цього моменту я про них зовсім не згадував.

— Місіс Кеннеді, на вашу ласку.

— Я розумію, молода жінка, котра загинула, мала стати вашою дружиною.

— Це так.

— Вам зараз гірко й боляче. Прошу, прийміть моє співчуття — цього недостатньо, я розумію, але це все, що я можу запропонувати.

— Дякую вам.

— Якби я могла щось змінити… якби могла якимсь чином повернути годинник назад…

«Ні, — подумав я. — Це моя робота, міз Джекі» .

— Я розумію. Дякую вам.

Ми ще трішки побалакали. Ця розмова далася набагато важче, ніж та, яку я мав удень у поліцейській дільниці з Кеннеді. Почасти тому, що та сприймалася ніби уві сні, а ця ні, але головним чином тому, що я чув у голосі Жаклін Кеннеді залишки страху. Схоже, вона по справжньому зрозуміла, яким дивом вони уникли найгіршого. У голосі її чоловіка цього розуміння я не чув. Схоже було, він вважає себе провіденційним щасливчиком, благословенним, можливо, навіть безсмертним. Пам’ятаю, наприкінці розмови я попросив її якось вплинути на свого чоловіка, щоб протягом свого президентства він перестав їздити відкритими лімузинами.

Вона відповіла, що щодо цього я можу на неї покластися, а потім знову мені подякувала. Я знову ж таки відповів їй «на вашу ласку», і після цього поклав слухавку. Обернувшись, я побачив, що залишився у кімнаті сам. В якийсь момент, поки я балакав з Жаклін Кеннеді, Гості пішов. Усе, що залишилося на згадку від нього, це пара недопалків у попільниці, напівпорожня пляшка шампанського та чергова записка на столі поряд з жовтим блокнотом, на якому лежало моє звернення «До відома зацікавлених осіб».

«Позбавтесь жучка, перш ніж вирушите на автовокзал, — наголошувалося в ній. А нижче: — Щасти вам, Емберсоне. Мені жаль, що ви зазнали такої втрати. Г.»

Може, йому дійсно було жаль, але жаль дешевий, хіба ні? Жаль — це така дешева річ.

 

 

Я одяг на себе маскарадний костюм кухарчука і в просмердженому курячим супом, барбекю та «Джеком Деніелсом» ліфті спустився на перший цокольний поверх. Щойно відкрились двері, я швидко рушив крізь паруючу запахами кухню. Не думаю, щоб хтось там кинув на мене бодай побіжний погляд.

Вийшов я у завулок, де в сміттєвому баку порпалися пара п’яниць. На мене вони навіть не глянули, хоча підняли голови, коли небо на мить освітилося блискавицею. Непримітний седан «Форд», працюючи на холостих обертах, стояв при в’їзді до завулка. Я заліз на заднє сидіння, і ми рушили. Чоловік за кермом промовив лише одну фразу, перед тим як зупинитися біля автостанції Ґрейгаунд: «Схоже, буде дощ».

Він запропонував мені квитки, як трійку карт на вибір у простацькому покері. Я вибрав той, що до Літл-Рока[682]. Ще залишалася приблизно година. Я пішов до подарункової крамниці, де купив собі дешеву валізку. Якщо все піде добре, в мене врешті-решт з’явиться щось, щоб до неї покласти. Багато речей мені не треба; доволі всякого одягу я маю у себе в Сабатусі і, хоч ця моя домівка міститься ще майже за п’ятдесят років у майбутньому, я сподівався потрапити туди менш ніж за тиждень. Айнштайнові сподобався б цей парадокс, але мою втомлену, зажурену голову відвідала думка — ефект метелика залишався в силі, — що дім той може вже не належати мені. Якщо він взагалі стоїть на колишньому місці.

Я купив також газету, ек