Він так само жив на Годдард-стрит. Я закотив його по пандусу на ґанок, і там він уже видобув лячно велику низку ключів. Недарма. Його передні двері замикалися не менш як на чотири замки.
— Ви орендуєте чи власний дім?
— О, це все моє, — відповів він. — Хоч яке, а власне.
— Радий за вас.
Раніше він винаймав житло.
— Ви так і не сказали, звідки знаєте моє ім’я.
— Спершу давайте вип’ємо. Зараз я дійсно маю таку потребу.
Двері прочинилися до вітальні, яка займала всю передню половину будинку.
— Вйо, — гукнув він мені, немов якомусь коню, показуючи жестом, щоб я заходив, і засвітив коулменівський ліхтар.
При його світлі я побачив меблі того кшталту, що їх називають «старими, але надійними». На підлозі лежав гарний вузликовий коц. На жодній зі стін не вбачалося диплома ЗОР — ну, й звісно ж, ніякого обрамленого письмового твору на тему «День, що змінив моє життя», — зате там висіло чимало католицьких ікон і ще більше фотографій. Абсолютно не дивуючись, я впізнав на них кількох людей. Аякже, вони ж були мені знайомі.
— Замкніть там за собою, гаразд?
Я зачинив двері, відгородивши нас від темряви й неспокійного Лізбон-Фолза, і замкнув їх на обидва запори.
— І на засув теж, якщо вам неважко.
Я крутнув ручку, почувся важкий брязк. Гаррі тим часом їздив по своїй вітальні, запалюючи гасові лампи з високими скляними димарями, подібні до тих, що я їх, як мені неясно пригадувалося, колись бачив у домі моєї бабусі Сари. Їхнє світло краще годилося для кімнати, аніж сяйво коулменівського ліхтаря і, коли я загасив його білу горілку, Гаррі Даннінг схвально кивнув.
— Як ваше ім’я, сер? Моє вам уже відоме.
— Джейк Еппінг. Гадаю, у вас воно не дзеленькнуло якимсь відгуком, чи як?
Він поміркував, потім похитав головою.
— А мало б?
— Та, певне, ні.
Він простягнув мені свою долоню. Та трішки тремтіла від початкового парезу.
— Та хай там як, а я потисну вам руку. Мерзотне діло могло трапитися там.
Я радо потис його долоню. Вітаю, новий друже. Вітаю, старий друже.
— Окей, тепер, коли ми це з’ясували, можемо й випити з чистим сумлінням. Зараз дістану нам того односолодового. — Він вирушив у бік кухні, крутячи свої колеса нехай і трохи тремтячими, проте все ще дужими руками. Його візок мав маленький двигун, але той чи не працював, чи, може, він економив заряд в акумуляторі. Гаррі озирнувся на мене через плече. — Ви як, безпечний? Маю на увазі, для мене?
— Особливо для вас, Гаррі, — усміхнувся я. — Я ваш добрий янгол.
— Це звучить дико смішно, — промовив він. — Але що є інакшим у наші дні?
Він поїхав до кухні. Скоро світла ще додалося. Затишного, жовто-помаранчевого, домашнього. У цьому помешканні все здавалося домашнім. Але там… у зовнішньому світі…
Та що ж я таке збіса наробив?
— За що ми вип’ємо? — спитав я, коли ми вже тримали в руках склянки.
— За кращі, аніж теперішні, часи. Годиться вам такий тост, містере Еппінг?
— Мені цілком підходить. І звіть мене Джейком.
Ми цокнулися. Я не міг пригадати, коли востаннє пив щось міцніше за пиво «Самотня зірка». Віскі був смачним, як гарячий мед.
— Електрики нема? — запитав я, озираючись довкола на лампи. Він їх усі прикрутив до мінімуму, мабуть, економлячи гас.
Обличчя Гаррі скривилося в кислій міні.
— Немісцевий, авжеж?
Запитання, яке я вже чув раніше, від Френка Анічетті, у «Фруктовій». Під час моєї першої прогулянки в минуле. Тоді я збрехав. Мені не хотілося робити цього тепер.
— Я не зовсім певен, яким чином відповісти на це запитання, Гаррі.
Він відмахнувся.
— Нам мусили б подавати електрику три дні на тиждень, і сьогодні один з тих самих днів, але її відключили вже близько шостої вечора. Маю довіру до Провінційної Енергокомпанії не більшу за мою віру в Санта Клауса.
Почувши це, я пригадав наліпки, які бачив на машинах.
— І давно Мейн став частиною Канади?
Він подарував мені погляд «а ви, бува, не причинний», але я примітив, що йому це подобається. Таке собі дивацтво, не- тутешність. Мені подумалося, коли ж це він востаннє міг мати справжню розмову бодай з кимсь?
— З 2005 року. Вас хтось по голові був ударив, чи щось іще трапилося?
— Фактично саме так. — Я підійшов до його крісла й опустився на одне коліно, те, яке ще гнулося легко й безболісно, і показав йому те місце в мене на голові, де ніколи більше не ростиме волосся. — Мене вельми сильно побили кілька місяців тому…
— Йой, я помітив, як ви накульгували, коли бігли на тих хлопців.
— …і тепер я не пам’ятаю дуже багато чого.
Несподівано під нами здвигнулась долівка. Затремтіли язички полум’я в лампах. Заторохтіли рамками фотографії на стінах, а двохфутової висоти гіпсовий Ісус з простягнутими вперед руками, тривожно вібруючи, пройшовся до краю камінної полиці. Він скидався на якогось парубка, котрий зважується на самогубство, і за наявного стану доступних моєму спостереженню речей я не міг його ганити.
— Здвиг, — промовив Гаррі прозаїчно, коли тремтіння припинилося. — Це ж ви пам’ятаєте, правда?
— Ні. — Я підвівся, підійшов до каміна й відсунув Ісуса назад, де він знову став поряд зі своєю Святою Матір’ю.
— Дякую. Я вже к чорту втратив половину апостолів з полиці у себе в спальні, і за кожним тужу. Вони були ще мамині. Здвиги — це тремтіння землі. У нас вони часті, але більшість справді важнецьких землетрусів трапляються на Середньому Заході чи ще далі, у Каліфорнії. У Європі й Китаї також, звичайно.
— Люди причалюють свої яхти в Айдахо, десь так?[693]— Я так і стояв поки що біля каміна, роздивляючись на фотографії.
— До такого поки ще не дійшло, але… наприклад, чотири японських острови вже зникли, ви про це знаєте?
Я глянув на нього недовірливо.
— Ні.
— Три з них були маленькі, але й Хоккайдо зник також. Опустився в океан чотири роки тому, наче на якомусь клятому ліфті. Вчені кажуть, щось відбувається з земною корою. — І далі він буденно зауважив: — Вони кажуть, якщо це не припиниться, десь під рік 2080 вся планета розлетиться на друзки. І тоді сонячна система матиме два астероїдні пояси.
Я допив решту свого віскі одним ковтком, і крокодилові алкоголічні сльози вмент подвоїли мені зір. Коли кімната знову ствердилася, я показав на знімок, де Гаррі було років п’ятдесят. Він уже сидів у кріслі-візку, але мав здоровіший, бадьоріший вигляд, принаймні вище пояса; холоші вихідних брюк жолобилися на його всохлих ногах. Поряд з ним стояла жінка в рожевій сукні, що кольором нагадала мені той костюм, який був на Джекі Кеннеді 22 листопада 1962 року. Я згадав, як моя мати навчала мене ніколи не казати, що в жінки «простацьке обличчя»; такі люди мають, казала вона «благі лиця». У цієї жінки лице було благе.
— Ваша дружина?
— Йо. Це знято в день нашого двадцятип’ятирічного ювілею. Вона померла через два роки. Це тепер трапляється повсякчас. Політикани вам казатимуть, що все це через атомні бомби — відтоді, як трапилося Ханойське Пекло у 69-му, їх було двадцять вісім, чи, може, двадцять дев’ять зірвано навзаєм. Вони в цьому клястимуться, аж синітимуть, та кожен знає, що виразки й рак не поширювалися так сильно, не було так погано до того, як з Вермонтською Янкі приключився Китайський синдром[694]. Це трапилося, коли роками вже тривали мітинги протесту проти цієї станції. «Ох, — казали вони тоді, — не буде жодних сильних землетрусів у Вермонті, ні-ні, тільки не тут, не в Божому царстві, хіба що звичайні тремтіння й здвиги». Йой. А поглянути, що відбувається.
— Ви кажете, що у Вермонті вибухнув реактор?[695]
— Радіація поширилася на всю Нову Англію і південний Квебек.
— Коли?
— Джейку, ви з мене насміхаєтеся?
— Аніскілечки.
— Дев’ятнадцятого червня 1999 року.
— Мені дуже жаль вашу дружину.
— Дякую, синку. Вона була доброю жінкою. Гарною жінкою. Вона на таке не заслуговувала. — Він повільно витер рукою собі очі. — Давно вже я не балакав про неї, та де там, багато часу минуло відтоді, як я взагалі бодай з кимсь балакав. Можна, я наллю вам ще трохи цього звеселяючого соку?
Я розсунув пальці, показуючи крихітну дещицю. Я не збирався довго тут розсиджуватися; всю цю макабричну історичну картину, всю цю мряку я мусив збагнути похапцем. Мені багато чого слід було зробити, і не в останню чергу повернути до життя мою чудову жінку. Це означає попереду нову розмову з містером Зелена Картка. Мені не хотілося провадити її підпилим, але ще один ковток віскі не завадить. Я його потребував. Емоції в мене перебували ніби в замороженому стані, що, либонь, було на краще, бо обертом йшла голова.
— Вас паралізувало під час Операції Тет? — думаючи при цім: «Звісно, там вас і ранило, але все могло бути ще гірше; в попередній версії ви загинули».
Він якусь мить здавався спантеличеним, а потім лице в нього прояснішало.
— Гадаю, так, якщо подумати, це дійсно тоді трапилося під час свята Тет. Хоча ми звикли називати це Великим Сайгонським Пройобом 1967-го. Вертоліт, у якому я сидів, розбився. Мені пощастило. Більша частина хлопців, що були зі мною в тому птаху, загинули. Дехто з них були дипломати, а дехто ще зовсім діти.
— Тет шістдесят сьомого року, — перепитав я. — Не шістдесят восьмого?
— Саме так. Ви тоді ще не народилися, але, гадаю, ви читали про це в історичних книжках.
— Ні. — Я дозволив йому наточити ще скотчу в мою склянку — лише, щоб покрило денце — і продовжив: — Я знаю, що на президента Кеннеді був замах, його ледь не вбили у 1963 році. Після того я не знаю нічого.
Він замотав головою.
— Це найдивовижніший випадок амнезії з усіх, про які я бодай колись чув.
— А Кеннеді переобрали?
— Проти Ґолдвотера?[696]Авжеж, будьте певні.
— І він знову взяв Джонсона собі в партнери?
— Звичайно. Кеннеді потрібен був Техас. І він отримав його підтримку. Губернатор Коннолі працював на нього в тих виборах, немов раб, хоч як він сам не зневажав президентську ідею Нового Фронтиру[697]. Це тоді називали Зірковою Заморокою. Через те, що трапилося того дня в Далласі. Ви про це справді не знаєте? Ніколи не вчили цього в школі?
— Ви через це прожили, Гаррі. То розкажіть мені.
— Та мені неважко, — погодився він. — Сьорбайте до дна, синку. Киньте роздивлятися на ті знімки. Якщо ви не знали того, що у 1964-му Кеннеді було переобрано, то, звісно, аж ніяк не можете знати бодай когось з моєї родини.
«Якби ж то, Гаррі», — подумав я.
Коли я був ще зовсім малюком — чотири, а може, й три рочки мені тоді було, — мій п’яний дядьо розповів мені про «Малу Червону Кобу». Не ту казку про «Червону Шапочку» зі стандартної дитячої збірки, а її дорослу версію, повну криків, крові і важких ударів сокири дереворуба. Я й тепер живо пам’ятаю, як тоді це слухав, але залишилося лише кілька деталей: оскалені в сяючій усмішці ікла вовка, це певна річ, а ще криваве місиво, що виявилося бабусею, яка відродилася з розчиненого вовчого черева. Я таким чином хочу сказати, що, якщо ви очікуєте на «Короткий курс альтернативної Історії Світу у викладенні Гаррі Даннінга Джейку Еппінгу», краще про це забудьте. Справа не тільки в тому, що страшно було дізнаватися, як все паскудно пішло. Просто я мусив швидше повернутися й усе виправити.
Проте кілька фактів удержались. Всесвітні пошуки Джорджа Емберсона, наприклад. Нічого пожиточного з того не вийшло — Джордж зник, як колись був зник той суддя Крейтер[698], — але за ці сорок вісім років, що минули з часу невдалого замаху в Далласі, Емберсон перетворився на ледь не містичну фігуру. Рятівник чи учасник змови? Люди збиралися на спеціальні сходини для обговорення цієї теми, слухаючи розповідь Гаррі в цій частині, я не міг втриматися від думок про всі ті теорії змови, що розплодилися й буяли після вдалого замаху Лі Освальда. Як нам відомо, учні, минуле гармонізується.
Очікувалося, що у 1964-му Кеннеді змете геть Баррі Ґолдвотера, але він виграв з перевагою менш ніж у сорок голосів членів колегії виборщиків, різниця, яку тільки найвпертіші послідовники Демократичної партії вважали респектабельною. На початку свого другого терміну він розлютив як правий електорат, так і військовий істеблішмент заявою, що «Північний В’єтнам несе меншу загрозу нашій демократії, аніж расова нерівність у наших школах і містах». Він не прибрав звідти цілком американські війська, але їх було відведено до Сайгона і це кільце навкруг міста було названо — дива, дива — Зеленою Зоною[699]. Замість ввергання великої кількості вояків, друга адміністрація Кеннеді вкидала туди великі суми грошей. Це Американський Стиль.
Великих реформ 1960-х, які б забезпечували рівні громадянські права, так і не було впроваджено. Кеннеді не був Ліндоном Бенджаміном Джонсоном, а сам Джонсон як віце-президент був абсолютно безсилий йому допомогти. Республіканці й Діксікрати[700]сто десять днів блокували прийняття законопроектів, один навіть помер у залі і став героєм правих. Коли врешті-решт Кеннеді здався, він експромтом видав фразу, яка переслідувала його до самої смерті у 1983 році: «Біла Америка заповнила наш дім розпалом; тепер він згорить».
Далі настав час расових бунтів. Поки Кеннеді переймався ними, війська північного В’єтнаму захопили Сайгон — і в результаті катастрофи гелікоптера на борту американського авіаносця паралізувало чоловіка, котрий мене у це затяг. Громадська думка почала різко збуджуватись супроти ДжФК.
Через місяць після падіння Сайгона в Чикаго застрелили Мартіна Лютера Кінга. Вбивцею виявився баламутний агент ФБР на ім’я Двайт Голлі. Перед тим як самому застрелитися, він встиг зробити заяву, що стріляв у Кінга за наказом Гувера[701]. Спалахнув Чикаго. Спалахнули ще з десяток американських міст.
Президентом було обрано Джорджа Воллеса[702]. На той час землетруси вже розгулялися не на жарт. З цим Воллес нічого поробити не міг, тож натомість він вирішив добитися капітуляції Чикаго бомбардуванням. Це, сказав Гаррі, було в 1969 році. Через рік президент Воллес висунув ультиматум Хо Ши Міну[703]: Сайгон стає вільним містом на зразок Західного Берліна, або Ханой стане мертвим містом на зразок Хіросіми. Дядько Хо відмовився. Якщо він гадав, ніби Воллес блефує, він помилявся. Ханой перетворився на радіоактивну хмару дев’ятого серпня 1969-го, день у день через двадцять чотири роки після того, як Гаррі Трумен скинув «Товстуна» на Нагасакі[704]. Особисто керував цією операцією віце-президент Кертис Лемей. У своєму зверненні до нації Воллес послався на Божу волю. Більшість американців з цим погодилися. Рейтинги підтримки Воллеса стояли високо, але був щонайменше один парубок, який з ним не погоджувався. На ім’я Артур Бремер, і п’ятнадцятого травня 1972 року він на смерть застрелив Воллеса, коли той, бажаючи піти на другий строк, виступав перед виборцями в торгівельному центрі містечка Лорел в Меріленді[705].
— А з якої зброї?
— Здається, то був якийсь револьвер 38-го калібру.
Звісно, що так. Мабуть, «Поліцейський спеціальний», але можливо, то був «Сміт & Вессон Вікторі», такий, з якого протягом іншого історичного пасма було позбавлено життя офіцера Тіппіта.
Десь з того місця я вже почав втрачати нитку. Тоді думка «я мушу все це виправити, виправити, виправити» почала бити мені в голові, мов дзвін.
У 1972-му президентом став Х’юберт Гамфрі[706]. Землетруси подужчали. До небес злетіла кількість самогубств у світі. Буяв фундаменталізм різноманітних напрямків. Разом з цим розквітнув активізований релігійними екстремістами тероризм. Розпочалася війна між Індією й Пакистаном; розквітли нові ядерні гриби. Бомбей так і не перейменували в Мумбаї. Від міста залишився лише попіл на раковому вітрі.
Те саме й з Карачі. Тільки після того, як Росія, Китай та Сполучені Штати пообіцяли закидати бомбами обидві країни, повернувши їх до Кам’яного віку, ті припинили військові дії.
У 1976-му Гамфрі програв Рональду Рейгану тотально по всій Америці, не дібравши голосів навіть у своєму рідному штаті Міннесота.
Дві тисячі людей скоїли масове самогубство у Джонстауні в Гаяні[707].
У листопаді 1979-го іранські студенти захопили американське посольство в Тегерані і разом з ним не шістдесят шість заручників, а понад дві сотні[708]. Покотилися голови на іранському телебаченні. Рейган був достатньо навчений Ханойським Пеклом, тож притримав ядерні боєголовки у бомболюках і ракетних шахтах, натомість віддавши наказ про масоване військове вторгнення. Решту живих заручників, звісно, зарізали, а новоявлена терористична група, що називала себе «Основою» — арабською мовою Аль-Каїда — почала мінувати дороги там, і тут, і повсюди.
— Той наш президент умів ораторствувати, як сам чортів диявол, але геть не розумівся на войовничому ісламі, — сказав Гаррі.
Знову возз’єдналися Бітлз і зіграли «Концерт за Мир». Смертник серед публіки підірвав на собі начинений вибухівкою жилет, загинуло триста слухачів. Пол Маккартні залишився сліпим[709].
Невдовзі після цього спалахнув Середній Схід.
Розвалилася Росія.
Якесь угруповання — радше за все, уперті фанатики-росіяни — почало активно розпродавати ядерну зброю терористичним групам, включно з «Основою».
— На 1994 рік, — говорив Гаррі своїм сухим голосом, — райони нафтових свердловин там перетворилися здебільшого на чорне скло. Таке, що світиться в темряві. Проте відтоді тероризм теж перегорів, типу самовипалився. Хтось був підірвав ядерну валізу в Маямі два роки тому, але без особливого толку. Тобто я маю на увазі, більше ніхто не погуляє на Південному узбережжі ще наступних років шістдесят чи вісімдесят — ну, й звісно, Мексиканська затока перетворилася на мертвий бульйон, — але від радіаційного зараження там загинуло всього лиш десять тисяч людей. На той час то вже була не наша проблема. Мейн проголосував за те, щоб стати частиною Канади, що вельми втішило теперішнього президента США на прізвище Клінтон.
— Білл Клінтон президент?
— Господи, ні. Він стовідсотково став би ним знову у 2004-му, але помер від інфаркту просто посеред виступу перед виборцями. Замість нього його дружина продовжила кампанію. Вона зараз там президент.
— Добре працює?
Гаррі зробив рукою хвилю.
— Непогано… але ніхто нездатен вплинути законодавством на землетруси. А саме це нас губить зараз, кінець кінцем.
Над головою знову почулося те водянисто-крижане скреготіння. Я подивився вгору. Гаррі ні.
— Що це? — запитав я.
— Синку, — сказав він, — ніхто цього, схоже, не знає. Науковці дискутують, але в даному випадку, я гадаю, краще дослухатися проповідників. Вони кажуть, що Господь готується зруйнувати творіння Його рук так, як колись Самсон зруйнував храм філістимлян. — Він допив решту свого віскі. Ледь-ледь зарожевіли його щоки… вільні, як я встиг помітити, від радіаційних виразок. — І в цьому випадку вони, я гадаю, мають рацію.
— Ісусе правий, — промовив я.
Він задивився мені в очі.
— Достатньо вам історії, синку?
Достатньо, вистачить до кінця життя.
— Мушу вже йти, — сказав я. — З вами все буде гаразд?
— Буде, поки буду. Як і з усіма іншими, — він не відривав від мене очей. — Джейку, з якого неба ви впали? І звідки я збіса маю відчуття, ніби знав вас?
— Можливо, це тому, що ми завжди впізнаємо своїх добрих янголів.
— Дурниці.
Мені хотілося вже піти. Кінець кінцем, я гадав, що моє життя після наступного перевстановлення буде набагато простішим. Але спершу, тому що він був доброю людиною і дуже постраждав під час усіх трьох своїх інкарнацій, я підійшов до камінної полиці і зняв зі стіни одну з обрамлених фотографій.
— Акуратніше з цим, — дражливо промовив Гаррі. — Це моя родина.
— Знаю, — передав я йому до покручених, по-старечому поплямованих рук ту чорно-білу, трохи нечітку фотографію, певне збільшену з кодаківського знімка. — Це ваш тато знімав? Я тому питаю, бо він єдиний, хто відсутній в кадрі.
Він подивився на мене зачудовано, потім знову перевів погляд на фото.
— Ні, — промовив він. — Це фото зробила одна леді, наша сусідка, влітку 1958-го. Тоді моя мама з татом уже були розлучені.
Я загадався, чи не та сама це леді, котру я бачив, як вона курила сигарету, миючи сімейну машину й раз у раз бризкаючи водою на сімейного песика. Чомусь я був певен, що фотографувала їх саме вона. Звідкілясь з самісінького дна мого розуму, немов з глибочезного колодязя, долинули голоси дівчаток-стрибунок: «Старий мій водить суб-ма-рину» .
— Він мав проблеми з алкоголем. У ті часи то невелике було диво, багато чоловіків добряче випивали, але залишалися під одним дахом зі своїми дружинами, але він ставав нестерпним, коли вип’є.
— Щодо цього не маю сумнівів.
Він знов подивився на мене, цього разу ще прискіпливіше, а потім усміхнувся. Більшості зубів у нього вже не було, але посмішка все одно гляділася приємною.
— Це в мене сумніви щодо того, чи ви розумієте, про що самі кажете. Скільки вам років, Джейку?
— Сорок. — Хоча я певен, що виглядав старшим того вечора.
— Отже, це означає, що народилися ви у 1971 році.
Насправді роком мого народження був 1976-й, але я не вбачав способу, яким би міг без довгих теревенів йому пояснити, куди, провалившись у кролячу нору, немов Аліса в Країну Чудес, поділися п’ять років мого життя.
— Доволі близько, — кивнув я. — Цей знімок було зроблено на Кошут-стрит. — Я промовив назву по-деррійському «Коссут» .
Я показав пальцем на Еллен, котра стояла лівобіч своєї матері, в той же час сам думаючи про її дорослу версію, з котрою колись був балакав телефоном — назвімо її Еллен 2.0. А ще думаючи — це було невідворотним — про Еллен Докерті, її енгармонійну версію, яку я знав у Джоді.
— Тут точно важко вгадати, але думаю, вона мала волосся морквяного кольору, чи не так? Така собі мініатюрна Люсі Болл.
Гаррі нічого не сказав, лише роззявив рота.
— Вона стала акторкою? Чи ще десь пішла? На радіо, на телебачення?
— Вона діджейка, веде свою програму на тій станції Сі-Бі-Сі, що транслюється на Провінцію Мейн, — промовив він ледь чутно. — Але як ви…
— А це Трой… і Артур, відомий також як Тугга… а це ви, і ваша мама вас обнімає. — Я усміхнувся. — Саме так, як це планував Господь. «Якщо це зможе залишитися саме так. Якщо зможе».
— Я… ви…
— Вашого батька було вбито, правда?
— Так, — катетер, що стирчав у нього в носі, перекосило, і він виправив його положення, рука його рухалася повільно, мов у людини, котра з розплющеними очима бачить сон. — Його застрелили на цвинтарі Лонгв’ю, коли він клав квіти на могили своїх батьків. Всього через кілька місяців після того, як було знято це фото. Поліція за це арештувала чоловіка на ім’я Білл Теркотт…
О. А я ж не знаю, як там пішло далі.
— …але він мав залізне алібі і кінець кінцем вони його відпустили. Убивцю так ніколи й не знайшли. — Він ухопив мене за руку. — Містере… синку… Джейку… це звучить божевільно, але… це ви застрелили мого батька?
— Не будьте дурником. — Я взяв фотографію й знову повісив її на стіну. — Я народився тільки 1971 року, пам’ятаєте?
Я повільно ішов по Мейн-стрит назад до зруйнованої фабрики і покинутої крамниці «Квік-Флеш», що стояла перед нею. Йшов з похиленою головою, не видивляючись, чи не нема десь Безносого з Голосраким і решти тієї веселої компанії. Я гадав, якщо вони й трапляться десь поблизу, то обійдуть мене десятою дорогою. Я справив на них враження божевільного. Можливо, я ним і був.
«Ми тут усі божевільні», — так сказав Алісі Чеширський Кіт. І після того зник. Тобто весь, окрім своєї усмішки. Якщо я правильно пам’ятаю, та усмішка залишалася ще якийсь час.
Тепер я розумів більше. Не все. Я сумнівався, що навіть містери Картки все розуміли (а, відбувши якийсь час на своєму посту, вони майже нічого вже не розуміли), але й це мені не допомагало з тим рішенням, яке я мусив прийняти.
Вже підпірнувши під ланцюг, я почув далекий вибух. Я не здригнувся від того звуку. Я уявив собі, що таких вибухів багато тепер лунає. Коли люди починають втрачати надію, частішають вибухи.
Я увійшов до вбиральні позаду крамнички й ледь не перечепився об власну смушкову куртку. Відкинув її ногою вбік — вона не знадобиться мені там, куди я йду — і повільно наблизився до нагромаджених картонних коробок, що так сильно скидалися на снайперське гніздо Лі.
Кляті обертони.
Я відсунув їх якраз достатньо, щоб протиснутися в куток, а потім підсунув за собою на колишнє місце. Я вирушив уперед помалу, крок по кроку, вкотре уявляючи собі, як якась жінка або чоловік намацує верхню сходинку в цілковитій темряві. Але ніякої сходинки не трапилося цього разу, а лише оте облудне подвоєння. Я просунувся вперед, побачив, що нижня частина тіла в мене замерехтіла, й заплющив очі.
Ще крок. Іще один. Ось уже я відчув тепло в себе на ногах. Ще два кроки, і сонячне світло перетворило чорноту під моїми повіками на червоність. Я зробив ще один крок, і в голові мені лопнуло «лусь». Коли прояснішало, я почув шух-ШВАХ, шух-ШВАХ шерстеткацьких верстатів.
Розплющив очі. Сморід брудної покинутої вбиральні поступився смороду працюючої повним ходом текстильної фабрики в тому році, коли ще не існує Агенції охорони довкілля. Замість обідраного лінолеуму під ногами в мене був потрісканий цемент. Ліворуч стояли накриті брезентом великі металеві баки, повні обрізків тканин. Праворуч від мене височіла сушарня. Було одинадцять годин п’ятдесят вісім хвилин ранку дев’ятого вересня 1958 року. Гаррі Даннінг знову маленький хлопчик. Каролін Пулен п’ятикласниця в ЛСШ, може, слухає зараз вчителя, може, мріє про якогось хлопця або як вона за пару місяців піде на полювання разом зі своїм батьком. Сейді Дангіл, ще не заміжня за містером «Буде Швабра Будуть і Пригоди», живе у Джорджії. Лі Гарві Освальд зі своїм підрозділом морської піхоти десь у Південно-Китайському морі. А молодий сенатор від Массачусетсу Джон Ф. Кеннеді мріє собі президентські мрії.
Я повернувся.
Я підійшов до ланцюга й підпірнув під нього. По той його бік я якусь мить постояв абсолютно нерухомо, прокручуючи собі в голові, що мушу зробити. А потім підійшов до краю сушарні. За її рогом, спершись на стіну, стояв містер Зелена Картка. Тільки сама картка Зака Ленга вже не була зеленою. Вона набрала брудно-вохристого забарвлення, якогось середнього між зеленим і жовтим. Демісезонне пальто на ньому було запилюженим, а нещодавно ще хвацький капелюх-федора мав обшарпаний, якийсь ніби подоланий вигляд. Щоки його, перед тим чисто виголені, тепер вкривала щетина… місцями посивіла. Очі він мав налиті кров’ю. Він поки ще не став п’яницею — принаймні ніякого запаху не було чутно, — але я гадав, що скоро стане. Зелений фронт, врешті-решт, входив до його невеличкого кола доступу, а тримати всі ті часові пачоси у себе в голові так сутужно. Численні версії минулого — це вже важко, а якщо до них додати ще й численні версії майбуття? Будь-хто зап’є, якщо випивка є.
Я пробув у 2011 році приблизно годину. Можливо, трішки довше. Скільки минуло часу для нього ? Я не знав. Я не бажав знати.
— Слава Богу, — промовив він… точно, як перед тим. Але, коли він знову потягнувся по мою руку обома своїми долонями, я відсахнувся. У нього тепер були довжелезні нігті, чорні від грязюки. Пальці тремтіли. То були руки — і пальто, і картка за биндою капелюха — незабаром алкоголіка.
— Ви знаєте, що мусите робити, — промовив він.
— Я знаю, що ви бажаєте , аби я зробив.
— Моє бажання тут ні до чого. Ви мусите повернутися туди знову й востаннє. Якщо там все гаразд, ви потрапите у харчевню. Невдовзі її приберуть, і тоді бульбашка, яка породила все це божевілля, лопне. Це просто якесь диво, що вона протривала так довго. Ви мусите завершити цей цикл .
Він знову потягнувся до мене. Цього разу я не просто відсахнувся; я відвернувся й побіг на автостоянку. Він кинувся слідом за мною. Через моє понівечене коліно йому вдавалося не дуже відриватися від мене. Я чув його просто в себе за спиною, коли минав «Плімут Ф’юрі», що був двійником того автомобіля, який я побачив, але зневажив його однієї ночі у дворі «Кендлвудських Бунгало». Потім я опинився на перехресті Мейн-стрит і Старого Люїстонського шляху. На іншому боці стояв, спершись однією ступнею на обшивку «Фруктової», той вічний фанат рокабіллі.
Я перебіг через залізничну колію, побоюючись, що мене зрадить на рейках моя недужа нога, але натомість там перечепився і впав Ланг. Я почув, як він зойкнув — безнадійний, самотній скрик, — і на мить відчув до нього жаль. Важкий обов’язок мав чолов’яга. Але я не дозволив жалю мене пригальмувати. Імперативні вимоги кохання жорстокі.
Вже під’їжджав Люїстонський експрес. Я зашкандибав через перехрестя, і водій автобуса мені засигналив. Я згадав інший автобус, набитий людьми, котрі їхали побачити свого президента. І президентську леді, звісно, в її рожевому костюмі. Троянди на сидінні між ними. Не жовті, а червоні.
— Джимла! Вернися!
Оце правильно. Я ж Джимла врешті-решт, той монстр з кошмару Розетти Темплтон. Я прошкандибав повз «Кеннебекську фруктову», далеко випереджаючи містера Вохряну Картку. Це були перегони, які я застановив собі виграти. Я, Джейк Еппінг, шкільний вчитель. Я, Джордж Емберсон, нереалізований романіст. Я, Джимла, кожний наступний крок котрого несе загрозу цілому світу.
Та проте я біг.
Я думав про Сейді, високу, класну, вродливу, не перестаючи бігти далі. Про Сейді, схильну до наштовхування на що попало, котра мусить напоротися на поганця на ім’я Джон Клейтон. Від нього вона отримає дещо гірше за синці на гомілках. «Пропадай, світе, заради кохання» — це Драйден чи Поуп?[710]
Я зупинився біля Тайтесового «Шеврону», захеканий. Через дорогу курив свою люльку, дивлячись на мене, бітнік, хазяїн «Безжурного білого слона». Містер Вохряна Картка стояв біля завулка позаду «Кеннебекської фруктової». Очевидно, це була та межа, за яку він уже не міг зайти в цьому напрямку.
Він простягнув до мене руки, що було погано. Потім він упав на коліна і зчепив пальці перед собою, і це було іще гірше.
— Прошу, не робіть цього! Ви ж мусите розуміти ціну!
Я розумів і все одно поспішив далі. На перехресті, зразу поза церквою Святого Йосипа, стояла будка таксофону. Я зачинився в ній, проконсультувався з телефонним довідником і вкинув дайм.
Коли прибуло таксі, його водій курив «Лакі», а радіо в машині було налаштоване на WJAB.
Історія повторює сама себе.