автор — Мак Дагес
(ДЖОДІ) 77-річний Дікон «Дік» Сімонс та директорка Денголмської консолідованої середньої школи Еллен Докерті прибули занадто пізно, щоб урятувати Сейді Дангіл від серйозних ушкоджень, але все могло обернутися значно гірше для популярної 28-річної шкільної бібліотекарки.
Згідно зі словами констебля міста Джоді Дагласа Рімза: «Якби Дік з Еллі не прибули саме в той момент, міс Дангіл майже напевне було б убито».
Двоє освітян приїхали з каструлькою тунця і хлібним пудингом. Обоє не схотіли розповісти про своє героїчне втручання. Сімонс сказав тільки: «Краще б ми опинилися там раніше».
Згідно зі словами констебля Рімза, Сімонс скрутив значно молодшого Джона Клейтона з Саванни, Джорджія, після того, як міс Докерті шпурнула в нього каструльку, тим самим його відволікши. Сімонс відібрав у нього невеликий револьвер. Тоді Клейтон вихопив ніж, яким він був порізав обличчя своєї колишньої дружини, і перерізав ним собі горло. Сімонс із міс Докерті намагалися зупинити кровотечу, але безуспішно. Клейтона було визнано померлим на місці.
Міс Докерті сказала констеблеві Рімзу, що Клейтон міг стежити за своєю екс-дружиною багато місяців. Персонал Денголмської консолідованої школи було попереджено про те, що екс-чоловік міс Дангіл може бути небезпечним, міс Дангіл сама надала фотографію Клейтона, але директорка Докерті сказала, що він змінив собі зовнішність.
Міс Дангіл каретою «швидкої допомоги» було доставлено в Меморіальний шпиталь Паркленд в Далласі, де її стан визначається як задовільний.
У жодному випадку не плаксій — саме так, це про мене, — але того вечора я плакав. Того вечора я заснув у сльозах, і вперше за довгий час сон мій був глибоким й утішливим.
Жива.
Вона залишилася живою.
Наляканою на все життя — ох, авжеж, безсумнівно, — але живою.
Жива, жива, жива.
Світ залишався на своєму місці, однак і надалі гармонізувався… чи, може, це я сам змушував його гармонізуватися. Коли ми створюємо таку гармонію власноруч, гадаю, ми звемо це звичкою. Я почав з того, що став підмінним вчителем в освітній системі Вестборо, а потім перейшов у штат. Мене не здивувало, що директором місцевої середньої школи працює фанатичний маніяк футболу на ім’я Борман… як в одного забавного тренера, котрого я був знав колись в іншому світі. Я підтримував зв’язки зі своїми старими друзями в Лізбон-Фолзі якийсь час, а потім перестав. Се ля ві .
Не перестаючи досліджувати архіви Далласької «Морнінг Ньюз», я знайшов коротке повідомлення за 29 травня 1963 року: БІБЛІОТЕКАРКУ З ДЖОДІ ВИПИСАНО ЗІ ШПИТАЛЮ. Коротка й неінформативна замітка. Ні слова про її стан, нічого про її плани на майбутнє. І без жодної фотографії. Замітки, запхнуті на 20 сторінку, — між оголошеннями про продаж вживаних меблів та доставку товарів додому — ніколи не мають фотоілюстрацій. Це один з фундаментальних трюїзмів життя того ж кшталту, що й телефон завжди дзвонить, якраз коли ти або на унітазі, або в душі.
І через рік після того, як я повернувся до Країни Тепер, все ще залишалися деякі сайти і теми для пошуку, яких я уникав. Чи відчував я спокусу? Авжеж. Але інтернет — двосічний меч. На всяку річ, що дарує тобі втіху — як-от дізнатися, що жінка, яку ти кохав, вижила, всупереч її екс-чоловіку, — знайдеться ще дві, які тебе боляче вразять. Шукаючи інформацію про небайдужу тобі людину, можеш відкрити для себе, що вона загинула в якійсь катастрофі. Або покінчила життя самогубством, що моя людина найімовірніше могла здійснити через комбінацію алкоголю зі снодійними пігулками.
Сейді самотня, нема кому розтермосити її, привести до тями, загнати до холодного душу. Якщо саме це трапилося, я не бажав про те знати.
Я використовував інтернет, щоб готуватися до уроків, цікавився змінами в кіноафіші, раз чи два на тиждень переглядав найновіші з пошесних відеокліпів. Чого я не робив, то це не шукав нічого про Сейді. Підозрюю, що, якби в Джоді була своя газета, мене б угризала більша спокуса, але газети там не існувало тоді, і звісно, нема її й зараз, коли той самий інтернет повільно додавлює всю друковану пресу. Крім того, є стара приказка: не підзирай у шпарину, не впече око жарина. А хіба була бодай колись в історії людства шпарина більша за інтернет?
Вона пережила Клейтона. Найкраще буде, запевняв я себе, обмежитися лише цим знанням про Сейді.
Так воно й було б, якби до мого класу з поглибленого вивчення англійської не перевелася нова учениця. У квітні 2012 то було; можливо, навіть 10 квітня, у сорок дев’яту річницю замаху на генерала Едвіна Вокера. Її звали Ерін Толлівер, її сім’я переїхала до Вестборо з міста Кіліна, що в Техасі.
Мені була добре відома ця назва. Кілін, де я купував гумки в аптекаря з гидливо розуміючою усмішкою. «Не роби ніц протизаконного, синку» , — ще порадив мені він. Кілін, де ми з Сейді провели так багато солодких ночей у «Кендлвудських Бунгало».
Кілін, де публікувався тижневик «Віклі Ґазет» .
На другий тиждень після її появи у класі — на той час моя нова учениця вже завела собі кількох подружок і причарувала кількох хлопців — я спитав у Ерін, чи й зараз іще виходить «Віклі Ґазет» . В неї освітилось обличчя.
— Ви бували в Кіліні, містере Еппінг?
— Я там бував колись дуже давно, — заява, яка й на йоту не змусила б поворухнутися стрілку детектора брехні.
— Газета ще виходить. Мама любила казати, що вона годиться хіба що рибу загортати.
— А в ній так само друкують колонку «Новини Джоді»?
— У ній є своя колонка новин кожного маленького містечка на південь від Далласа, — захихотіла Ерін. — Не сумніваюся, що ви могли б знайти її в мережі, якби вам дуже схотілося, містере Еппінг. В мережі є все .
Щодо цього вона була абсолютно права, і я після того протримався акурат один тиждень. Подеколи шпарина занадто зваблива.
Намір я мав простий: зазирну до архіву (якщо «Віклі Ґазет» його має) і пошукаю ім’я Сейді. Це йшло всупереч моїй настанові самому собі, проте Ерін Толлівер мимовіль збурила в мені вже було відмучені почуття і я знав, що легко не заспокоюся, допоки не перевірю. Як виявилося, в архіві не виникло потреби. Те, що мене цікавило, знайшлося не в колонці «Новини Джоді», а на першій шпальті свіжого числа газети.
Заголовок повідомляв:
ДО СВОГО ВІКОВОГО ЮВІЛЕЮ, ЯКИЙ СВЯТКУВАТИМЕТЬСЯ В ЛИПНІ,
ДЖОДІ ОБИРАЄ «ЛЮДИНУ СТОРІЧЧЯ»
А на фото під цим заголовком… їй було зараз вісімдесят, але деякі обличчя просто неможливо забути. Ймовірно, фотограф їй пропонував, щоб вона повернула голову так, щоб приховати ліву щоку, але Сейді дивилася в камеру анфас. А чом би й ні? Тепер то був старий шрам, рана, заподіяна чоловіком, чиї кості давно зотліли в могилі. Мені подумалося, що це додає сили її образу, але ж, звісно, моє судження не могло бути об’єктивним. Люблячим очам навіть уразки від віспи гарні.
Наприкінці червня, після завершення навчального року, я спакував валізу і знову вирушив у Техас.
Літні сутінки в техаському містечку Джоді. Воно трохи побільшало, аніж було у 1963 році, але ненабагато. На Бортьовій алеї, де раніше жила Сейді, тепер стоїть якась ящична фабрика. Нема старої перукарні, а там, де була автозаправка «Сітіз Сервіс», на якій я колись купував пальне для свого «Санлайнера», тепер крамничка «7-11». Там, де Ел Стівенс колись готував свої бургери «Вилороги» і смажену картоплю «Мескит», працює «Сабвей»[717].
Всі промови на честь вікового ювілею Джоді вже завершилися. Виступ жінки, котру місцеве Історичне товариство й Міська рада вибрали «Людиною сторіччя», був чарівно коротким, натомість промова мера відзначалась велемовством та інформативністю. Я дізнався, що Сейді й сама один термін була відслужила мером і чотири терміни в Законодавчих зборах штату Техас, але це була лиш дещиця. Розповідалося про її благодійницьку роботу, про її безперестанні зусилля покращити якість освіти у ДКСШ і її сабатикел, який вона взяла, щоби рік працювати волонтеркою в зруйнованому ураганом Катрина Новому Орлеані. Була там згадана й програма Бібліотеки штату Техас для сліпих учнів, ініціатива, спрямована на покращення шпитального обслуговування ветеранів і її невтомні (які продовжуються й зараз, коли їй вісімдесят) зусилля забезпечити кращу допомогу від штату нужденним ментально хворим. У 1996 році їй було запропоновано балотуватися в Конгрес США, але вона відхилила пропозицію, кажучи, що їй вистачає роботи й на місцевому рівні.
Вона більше ніколи не виходила заміж. Ніколи не переїжджала з Джоді. Вона така ж висока, тіло її не покручене остеопорозом. І вона така ж вродлива, її довге сиве волосся розвівається в неї за спиною майже до попереку.
Нарешті всі промови завершилися і Головну вулицю перекрито для проїзду. На протилежних кінцях її тепер вдвічі довшого бізнес-кварталу висять банери: