Сейді зараз в оточенні друзів — деяких з них, гадаю, я ще міг би впізнати — тож я підхожу до діджейської платформи, встановленої перед тим, що було колись «Вестерн Авто», а тепер стало «Волгрінз»[718]. Парубку, котрий метушиться з грамофонними платівками й компакт-дисками, десь років шістдесят з чимось, у нього рідіюче сиве волосся й огрядне пузце, але я будь-де впізнав би ці окуляри в квадратній рожевій оправі.
— Привіт, Доналде, — вітаюся я. — Бачу, ви не розлучаєтеся зі своїм саунд-мавзолеєм.
Доналд Белінгем підводить голову й усміхається.
— Ніколи не виходжу з дому на виступ без повного комплекту. Я вас знаю?
— Ні, — відказую я. — Ви знали мою маму. Вона танцювала на ваших вечірках, давно, на початку шістдесятих. Розказувала, як ви потай тягали біг-бендові платівки з колекції вашого батька.
Він щириться.
— Йо, мені за це добряче тоді перепадало. А хто ваша мати?
— Ендрія Робертсон, — кажу я, вибравши ім’я навмання. У другому півріччі Ендрія була моєю кращою ученицею з американської літератури.
— Авжеж, я її пам’ятаю. — Його непевна усмішка підказує, що ні.
— Навряд, я так здогадаюсь, щоб у вас збереглося щось з тих старих платівок, чи все ж таки?
— Боже, ні. Давно пропали. Але я маю записи будь-яких біг-бендів на компакт-дисках. Здогадуюся, що зараз я почую замовлення?
— Правильно здогадуєтеся. Але воно дещо особливе.
Він розсміявся.
— А хіба вони не всі такі?
Я пояснюю йому, що мені треба, і Доналд — як завжди, радий подарувати задоволення — погоджується. Коли я вже вирушаю в напрямку того кінця кварталу, де жінку, заради побачення з якою я сюди приїхав, пригощає пуншем мер, Доналд гукає:
— Але ж я не чув вашого імені.
— Емберсон, — кидаю я йому через плече. — Джордж Емберсон.
— І ви хочете, щоб це було о восьмій п’ятнадцять?
— Точнісінько. Це вкрай важливо, Доналде. Надіймося, що все складеться, як слід.
Уже за п’ять хвилин Доналд Белінгем оглушує Джоді звуками пісні «Навскач» і освітлену техаською вечірньою зорею вулицю заповнюють танцювальники.
Десята хвилина по восьмій, і Доналд вмикає повільну мелодію Алана Джексона, під яку можуть танцювати навіть дорослі[719]. З того моменту, коли закінчилися промови, Сейді уперше залишається на самоті, і я підходжу до неї. Серце б’ється так сильно, що мені здається, ніби я здригаюся усім тілом.
— Міз Дангіл?
Вона обертається, усміхаючись і дивлячись трішки вгору. Вона висока, але я вищий. Завжди був.
— Так?
— Моє ім’я Джордж Емберсон. Я хотів вам сказати, в якому я захваті від вас і вашої роботи, усіх ваших добрих справ.
Її посмішка стає трохи спантеличеною.
— Дякую вам, сер. Я вас не впізнаю, хоча ім’я мені здається знайомим. Ви з Джоді?
Я більше не можу мандрувати крізь час, і звісно, я не можу читати думки, але все одно я знаю, що вона думає: «Я чую це ім’я у своїх снах» .
— І так, і ні. — І перш ніж вона встигає на це відреагувати: — Можу я спитати, що пробудило у вас цікавість до громадської роботи?
Усмішка її перетворюється на мару, в’янучу на губах.
— А взнати ви це хочете, бо…
— Це був замах? Замах на Кеннеді?
— Ну… гадаю, що так, в якомусь сенсі. А проте мені подобається думати, що я в будь-якому випадку включилася б у ширше коло справ, але напевне почалося саме з того. На цій частині Техасу тоді залишився… — ліва рука в неї мимовіль підноситься їй до лівої щоки, а тоді падає знову, — …шрам. Містере Емберсон, звідки я вас знаю? Бо я вас дійсно знаю , я певна цього.
— Можна мені поставити вам ще одне запитання?
Вона дивиться на мене зі зростаючою розгубленістю. Я кидаю погляд собі на годинник. Восьма чотирнадцять. Майже час. Якщо Доналд не забув, звісно… а я не вірю, що він забуде. Як співалося в якійсь із пісень у п’ятдесятих, є таки дещо, чого просто не може не трапитись.
— Вечірка Сейді Гокінс, давно у 1961-му. Кого ви тоді покликали чергувати з собою, коли мати тренера Бормана зламала собі стегно? Ви не пригадуєте?
У неї відкривається рот, потім повільно закривається. Наблизився мер зі своєю дружиною, але, побачивши нас глибоко зануреними в бесіду, вони змінюють курс. Ми тут замкнені у власній маленькій капсулі; тільки Джейк і Сейді. Так, як це було колись за непам’ятних часів.
— Дона Хегарті, — каже вона. — Це було таке чергування, немов разом з якимсь сільським ідіотом. Містере Емберсон…
Але переш ніж вона встигає договорити, крізь вісім високих звукових боксів лунає голос Доналда Белінгема, точно вчасно:
— Окей, Джоді, а тепер подих минувшини, пласт, що багато значить, тільки на замовлення класична мелодія!
І вона починається, та пружна інтродукція духової секції прадавнього біг-бенду:
Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам…
— О, мій Боже, «У настрої», — каже Сейді. — Колись я вміла танцювати лінді-гоп під цю мелодію.
Я протягую руку.
— Ходімо. Зробимо це зараз.
Вона сміється, мотає головою.
— Боюся, часи моїх свінг-танців далеко позаду, містере Емберсон.
— Але ви зовсім не стара для вальсу. Як приказував Доналд у ті давні часи, «воруши ногами під скажені гами». І називайте мене Джорджем, будь ласка. Прошу.
На вулиці весело скачуть пари. Кілька навіть намагаються зобразити щось на кшталт лінді-гопу, але ніхто з них не може свінгувати, як це робили ми з Сейді колись, у ті давні дні. І зблизька нічого схожого.
Вона береться за мою руку, немов жінка уві сні. Вона і є уві сні, і я також. Як і всі солодкі сновидіння, це буде коротким… але ж короткочасність і створює солодкість, хіба не так? Так, я гадаю. Бо коли час минув, його вже не повернути ніколи.
Святкові ліхтарі висять над вулицею, жовті, червоні, зелені. Сейді спотикається об чийсь стілець, але я до цього готовий і легко ловлю її за руку.
— Вибачте незграбу, — мовить вона.
— Ви завжди були такою, Сейді. Одна з ваших милих рис.
Перші ніж їй встигнути мене перепитати, я обхоплюю рукою її талію. Вона обвиває мене своєю, не відриваючи від мене погляду. Світло сковзає по її щоках, сяє в її очах. Ми беремося рука в руку, пальці зчіплюються природно, і всі ті роки для мене відкидаються геть, немов якесь пальто, надто важке, надто тісне. У ту мить мене понад усіма іншими хвилює лиш одна надія: що вона не жила надто заклопотаною, щоб не зустріти принаймні якогось одного чоловіка, такого, котрий би раз і назавжди позбавив її тієї проклятої швабри Джона Клейтона.
Вона говорить голосом таким тихим, що ледь вгадується серед музики, але все ж таки я її чую, я завжди її чув.
— Хто ви такий , Джордже?
— Хтось, кого ти знала в іншому житті, серденько.
А тоді музика забирає нас, музика відкочує геть всі ті роки, і ми танцюємо.
2 січня 2009—18 грудня 2010
Сарасота, Флорида
Ловелл, Мейн [720]