рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

ХАТНІ ТВАРИНИ ЗАБОРОНЕНІ!

ХАТНІ ТВАРИНИ ЗАБОРОНЕНІ! - раздел Философия, Роман / Стівен Кінг ; пер. з англ. та комент. О. Красюка : Книжковий Клуб Клуб Сімейного Дозвілля   Під Цією Великою Вивіскою, На Гачках, Висіла Менша, Помаранче...

 

Під цією великою вивіскою, на гачках, висіла менша, помаранчевого кольору, з написом: МІСЦЬ БРАК.

Через дві зупинки я теж залишив автобус. Подякувавши водію й почувши у відповідь якесь глухе гарчання. Це, як я дедалі переконувався, правило в Деррі за чемний тон. Якщо ви, звісно, не мали в запасі пари анекдотів про чоронозадих, котрі застрягли в ліфті, або про польський військово-морський флот.

Не поспішаючи, я вирушив назад у бік міста, зробивши гак у два квартали, щоб не проходити повз заклад Едни Прайс, де на ґанку після вечері зібралися його мешканці, точно, як в якійсь з тих історій Рея Бредбері[194]про буколічне містечко Грінтаун в Іллінойсі. А хіба Френк Даннінг не нагадує одного з тих добрих людей? Авжеж, ще й як. Але ж у Грінтауні Рея Бредбері також були свої приховані жахи.

«Цей люб’язний чоловік більше не живе зі своєю сім’єю», — сказав Річі-з-рівчака, і це виявилося чистісінькою правдою. Цей люб’язний чоловік жив у мебльованій квартирі, в готелику, де, схоже, всі вважали його парубком не менш блискучим, ніж у котика яйця.

Я розсудив, що готелик пані Прайс міститься не далі як за п’ять кварталів на захід від будинку № 379 по Кошут-стрит, а можливо, й ще ближче. Чи сидить Френк Даннінг, після того, як решта тамтешніх насельців вляжуться спати, у своїй орендованій кімнаті, дивлячись у східному напрямку, немов якийсь з тих вірних, котрі моляться, обернувшись в бік Мекки? А якщо так, то чи робить він це з тією своєю усмішкою «здоров, славно тебе бачити» на обличчі? І чи блакитні в нього тоді очі, а чи стають холодними й задумливо-сірими? Як він пояснює те, що полишив свою сім’ю, свій дім, тим людям, разом з котрими він дихає вечірнім повітрям на ґанку в Едни Прайс? Чи є в нього якась історія, де його дружина або трохи чокнута, або повна мерзотниця? Я гадав, що так. А чи вірять цій історії люди? Відповідь на це здавалася легкою. Наразі нема жодної різниці, коли про таке йдеться, хай буде це 1958, 1985 чи 2011 рік. В Америці, де оболонка завжди сприймалася за сутність, люди завжди вірять таким парубкам, як Френк Даннінг.

 

 

Наступного вівторка містер Джордж Емберсон винайняв собі квартиру, про яку оголошення у «Деррі Ньюз» повідомляло: «Напівумебльована, в гарному районі», а в середу сімнадцятого вересня він туди вже переїхав. Прощавай, «Таун Хаус», привіт Гаррис-авеню. Я прожив у 1958 році тиждень, і вже почав почуватися там якщо не комфортно, то в цілому природно.

Напівумеблювання складалося з ліжка (на якому був трохи поплямований матрац, але не було простирадла), дивана, кухонного стола, під одну ніжку котрого треба було щось підкладати, щоб він не хитався, та єдиного стільця з жовтим пластиковим сидінням, яке, неохоче відпускаючи зад твоїх штанів, видавало дивне «цмок» . Були також там пічка й торохкотливий холодильник. У кухонній комірчині я знайшов і прилад для кондиціонування повітря: вентилятор «Дженерал електрик» з обстріпаним штепселем, що мав абсолютно смертоносний вигляд.

Я відчував, що шістдесят п’ять доларів на місяць за квартиру, котра розташована прямо під повітряним коридором, яким до аеропорту Деррі заходять на посадку літаки, ціна дещо завелика, але погодився на неї, бо хазяйка, місіс Джоплін, погодилася не помітити відсутності у містера Емберсона рекомендацій. Допомогло ще й те, що він міг заплатити вперед за три місяці готівкою. Та проте вона наполягла на тому, щоб переписати інформацію з моєї водійської ліцензії. Якщо її й здивувало, чому це самозайнятий агент із нерухомості з Вісконсину має ліцензію, видану в штаті Мейн, вона з цього приводу не сказала нічого.

Я радів, що Ел дав мені багато готівки. Готівка вельми полегшує життя чужакам.

До того ж у п’ятдесят восьмому вона циркулює набагато ширше. Всього лиш за триста доларів я зміг перетворити мою напівумебльовану квартиру в цілком умебльовану. Дев’яносто з тих трьох сотень пішли на вживаний телевізор RCA[195]настільної моделі. Того ж вечора я по цьому гарному чорно-білому апарату дивився «Шоу Стіва Аллена» [196], а потім вимкнув його і, сидячи за кухонним столом, слухав, як з ревищем пропелерів наближаються до землі літаки. Із задньої кишені я дістав записник «Блакитний кінь»[197], куплений в аптеці в Нижньому місті (тій, де крадіжка — це не «фінт», не «вибрик» і не «розіграш»). Відкрив його на першій сторінці і клацнув такою ж новенькою кульковою авторучкою «Паркер»[198]. Так я й сидів, либонь, хвилин з п’ятнадцять — достатньо для того, аби наступний літак почав заходити на посадку, та ще й, здалося, так близько, що я вже чекав, що його шасі ось-ось гупнуть об дах і почнуть його здирати.

Аркуш залишався чистим. Так само, як і мій розум. Кожного разу, коли я намагався ввімкнути в ньому трансмісію, з нього вичеплювалася одна й та сама думка: минуле не бажає змінюватись .

Не вельми помічна.

Нарешті я підвівся, дістав з полиці у коморі вентилятор і поставив його на стіл. Я не мав певності, чи він працює, але він завівся, і гудіння його мотора виявилося дивно заспокійливим. Крім того, воно маскувало дратівне торохтіння холодильника.

Коли я знову сів до столу, в голові в мене пояснішало, і цього разу там вигулькнули деякі слова.

 

ВАРІАНТИ:

1. Повідомити поліцію.

2. Анонімний дзвінок різнику (сказати «я назираю за тобою, мф, якщо ти щось зробиш, я тебе викажу»).

3. Сфабрикувати щось на різника.

4. Якось зробити різника недієздатним.

 

Тут я зупинився. Вимкнувся холодильник. Не чутно було ні сідаючих літаків, ані автомобільного руху на Гаррис-авеню. Наразі залишився лише сам я, мій вентилятор і мій незавершений список. Нарешті я дописав фінальний пункт.

 

5. Убити різника.

 

Потім я зім’яв цей аркуш, взяв із великої коробки при пічці кухонний сірник і чиркнув. Вентилятор вмить його задув, і я знову подумав, як же це важко змінити деякі речі. Я вимкнув вентилятор, запалив інший сірник і торкнувся ним зіжмаканого паперу. Той спалахнув, і я кинув його до мийки, зачекав, поки він догорить, а тоді змив попіл у каналізацію.

Після цього містер Джордж Емберсон ліг у ліжко.

Але ще довго не міг заснути.

 

 

Коли о пів на першу ночі понад дахом пронісся останній літак, я все ще лежав без сну і думав про той список. Повідомлення до поліції відпадало. Таке могло б подіяти з Освальдом, котрий відкрито проголошував про свою любов до Фіделя Кастро і в Далласі, і в Нью-Орлеані, але Даннінг — це зовсім інша справа. Він всіма любимий і всіма шанований член громади. А хто я? Новачок у місті, яке не любить немісцевих. Того дня, вийшовши з аптеки, я знову бачив Безпідтяжка і його компанію перед «Тьмяним срібним доларом». Одягнений я був по-робітничому, але вони подарували мені ті самі косі погляди «хто ж ти, на хер, за такий» .

Та й взагалі, що я міг сказати поліції, навіть якби прожив у Деррі не вісім днів, а вісім років? Що я мав видіння, як Френк Даннінг під ніч на Гелловін мордує свою сім’ю? Це безперечно мало б успіх.

Трохи більше мені подобалася ідея зробити анонімний дзвінок самому м’ясникові, але це був лячний варіант. Щойно я зателефоную Френку Даннінгу — на роботу або в апартаменти Едни Прайс, де його поза всякими сумнівами покличуть до апарата в загальній вітальні — я тим самим вже зміню хід подій. Такий дзвінок може утримати його від мордування сім’ї, але я боявся, що так само він може мати й зворотний ефект, зіштовхнувши його з непевного краєчку розважливості, вздовж якого він походжає, прикриваючись привітною посмішкою Джорджа Клуні. Замість запобігти вбивствам, я навпаки можу наблизити їх скоєння. Наразі я знав, де і як. Застерігши його, я все зроблю непевним.

Сфабрикувати щось на нього? Це працює в шпигунських романах, але ж я не агент ЦРУ; я, чорти мене забирай, вчитель мови й літератури. Наступним пунктом йшло: «зробити різника недієздатним» . Гаразд, але як? Може, вдарити його «Санлайнером», коли він ітиме з авеню Милосердя на Кошут-стрит із молотком у руці і вбивством на думці? Якщо тільки мені фантастично не пощастить, мене впіймають і ув’язнять. Крім того, є ще одне але . Недієздатні особи зазвичай одужують. Він може спробувати зробити те саме знову. Лежачи у темряві, я оцінив такий сценарій як вельми ймовірний. Бо минуле не бажало змінюватись. Воно опиралося.

Єдиним надійним способом залишалося ходити за ним назирці, дочекатися, доки він буде сам, і тоді вбити його. Роби найпростіше, дурнику.

Проте й з цим виникали проблеми. Найбільшою була та, що я не знав, чи зможу впоратись з цим. Я гадав, що зміг би в гарячці — захищаючи себе або когось, — але холоднокровно? Навіть знаючи, що моя потенційна жертва, якщо його не зупинити, збирається замордувати власну дружину й дітей?

І… якщо я зроблю це, а потім мене схоплять, раніше ніж я встигну втекти у майбутнє, де я Джейк Еппінг, а не Джордж Емберсон? Мене судитимуть, визнають винним і запроторять до штатної в’язниці Шошенк. Саме там я й сидітиму того дня, коли в Далласі уб’ють Джона Ф. Кеннеді.

Але навіть не в цьому ховався абсолютно злий бік цієї справи. Я встав і поспішив через кухню до тієї телефонної будки, яка тут називалася ванною кімнатою, ввійшов до кабінки туалету і сів на унітаз, уперши лоба собі в долоні. Я вирішив, що твір Гаррі правдивий. І Ел так вважав. Імовірно, так воно й було, бо Гаррі перебував на пару градусів поза нормальністю, а притлумлені люди менше схильні видавати за реальність такі фантазії, як убивство молотком цілої родини. І все ж…

«Імовірність дев’яносто п’ять відсотків — це ще не стовідсоткова» , — казав Ел, а він же говорив про Освальда. Про єдиного підозрюваного, котрий мусив бути вбивцею, якщо відкинути геть всю ту балаканину про змову, але в Ела все одно залишалися останні сумніви.

У комп’ютерно орієнтованому світі 2011 року легко було б перевірити історію Гаррі, але я цього не зробив. І навіть якщо вона цілком правдива, там могли бути важливі подробиці, які він неправильно передав або зовсім про них не згадав. Такі, що могли підкласти мені свиню. А що, як я прискачу туди їх рятувати, немов якийсь сер Галахад[199], а натомість загину разом з усіма? Це в багатьох різних аспектах змінить майбутнє, але мене не буде в ньому, щоби подивуватись.

Нова ідея зблиснула в голові, та ще й така божевільно зваблива. Я можу розташуватися через дорогу навпроти будинку № 379 по Кошут-стрит… і просто спостерігати . Щоби упевнитися, що це дійсно сталося, але також щоб занотувати всі ті подробиці, які єдиний живий свідок — скалічений хлопчик — міг пропустити. А потім можу поїхати у Лізбон-Фолз, піднятися крізь кролячу нору й моментально повернутися назад у 9 вересня об 11:58. Придбаю «Санлайнер» знову й знову поїду до Деррі, цього разу вже озброєний інформацією. Авжеж, я вже витратив доволі значну частку грошей Ела, але залишилося ще достатньо на прожиття.

Ця ідея притьмом вискочила за хвіртку, але спіткнулася на вулиці, не добігши навіть до першого повороту. Головна мета цієї мандрівки полягає в тому, щоб з’ясувати, який вплив на майбутнє справить урятування сім’ї прибиральника, але якщо дозволити Френку Даннінгу скоїти всі ці вбивства, я цього не дізнаюсь. До того ж я вже приречений на те, щоб зробити все знову, бо коли — якщо — я знову зійду крізь кролячу нору, щоб зупинити Освальда, знову відбудеться перевстановленя. Один раз зле. Два рази гірше. Три рази — просто немислимо.

І ще одне. Рідні Гаррі Даннінга вже раз загинули. То я збираюся змусити їх гинути вдруге? Навіть якщо кожного разу відбувається перевстановлення і вони нічого не знатимуть? А хто може довести, що на якомусь глибшому рівні вони нічого не пам’ятають?

Біль. Кров. Маленька Морквяна Голівка розпласталася на підлозі під кріслом. Гаррі намагається налякати свого батька-психопата іграшковою рушницею «Дейзі»: «Не чіпай мене, татку, а то я тебе застрелю».

Я поплентався назад крізь кухню, затримавшись, щоб поглянути на стілець із жовтим пластиковим сидінням. «Я тебе ненавиджу, стільчику», — повідомив я йому, а вже тоді знову ліг до ліжка.

Цього разу заснув я майже моментально. А коли прокинувся наступного ранку о дев’ятій, у все ще незавішене шторами вікно моєї спальні лилося сонце, самозакохано цвірінькали пташки, і я подумав, що знаю, що робити. Найпростіше, дурнику.

 

 

Близько полудня я начепив краватку, під правильним дженджуристим кутом встановив на голові солом’яного капелюха і допровадив себе до спорттоварів Мехена, де все ще тривав ОСІННІЙ РОЗПРОДАЖ ЗБРОЇ. Продавцеві я сказав, що зацікавлений у придбанні пістолета, бо займаюся нерухомістю і подеколи мушу перевозити доволі великі суми готівки. Він показав мені низку товарів, включно з револьвером «Кольт.38 Поліс Спешел». Коштував він $9.99. Така ціна здалася мені неймовірно дешевою, поки я не згадав, що, згідно з нотатками Ела, придбана Освальдом за поштовим каталогом гвинтівка італійського виробництва коштувала йому менше двадцяти доларів.

— Це добра річ для самозахисту, — сказав продавець, крутонувши відкочений барабан «кликкликкликклик» . — Гарантую, убивчо точний револьвер на відстані до п’ятнадцяти ярдів, а будь-хто достатньо дурний, щоб ризикнути позбавити вас ваших грошей, підійде набагато ближче.

— Беру.

Я було поліз по мої ненадійні документи, але знову ж таки забув узяти до уваги розслаблену атмосферу тієї неляканої Америки, в якій я зараз жив. Оборудка відбулася таким чином: я заплатив гроші і пішов собі з револьвером. Ніяких паперів, ніякого очікувального періоду. Я навіть не мусив повідомити теперішню свою адресу.

Освальд загорнув свою гвинтівку в ковдру й заховав у гаражі жінки на ім’я Рут Пейн, в домі якої тоді жила Марина. Але, йдучи з револьвером від Мехена, я зрозумів, як він тоді міг почуватися: як той, хто має якусь переконливу таємницю. Як той, хто володіє приватним торнадо.

А дехто, хто мусив би працювати зараз на якійсь із фабрик, стирчав у дверях «Тьмяного срібного долара», він стояв там і курив, читаючи газету. Принаймні вдавав, що читає. Я не міг би поклястися, що він назирає за мною, але з іншого боку, я не міг би поклястися, що він не займається саме цим.

То був Безпідтяжко.

 

 

Того вечора я знову зайняв пост біля «Стренда», де афіша закликала: ПРЕМ’ЄРА ЗАВТРА! «ДОРОГА ГРОМУ» (МІТЧЕМ) & «ВІКІНГ» (ДАГЛАС)! І звісно, деррійським цінителям кіномистецтва обіцяно було нові КАРКОЛОМНІ ПРИГОДИ[200].

Даннінг знову пішов на зупинку і сів в автобус. Я цього разу залишився. Навіщо його супроводжувати — я знав, куди він їде. Натомість я вирушив назад до моєї нової квартири, раз у раз озираючись, чи не видно де Безпідтяжка. Ніде його ознак не вбачалося, і я запевнив себе, що проти крамниці спорттоварів він трапився мені на очі випадково. Та й байдуже. Кінець кінцем, він віддає перевагу «Тьмяному долару». Оскільки фабрики в Деррі працюють за схемою шестиденного робочого тижня, у робітників тут плаваючі вихідні дні. Цьому парубку міг випасти четвер. Наступного тижня він може стирчати біля «Долара» в п’ятницю. Або у вівторок.

Наступного вечора я знову був біля «Стренда» і робив вигляд, ніби вивчаю плакат «Дороги грому» («Роберт Мітчем з гуркотом пре по найпекельнішій дорозі на землі» ), просто тому, що я не мав куди більше піти; до Гелловіну залишалось іще шість тижнів, і я, схоже, увійшов у своїй програмі до фази байдикування. Але цього разу Френк Даннінг замість перейти дорогу в напрямку автобусної зупинки, пішов до перехрестя трьох вулиць Вітчем, Канзас та Централ-стрит і став там, немов на щось зважуючись. І знову він мав кльовий вигляд: чорні штани, біла сорочка з синьою краваткою й краткований світло-сірими смужечками піджак спортивного крою. Капелюх сидів у нього на потилиці. Я подумав було, що він збирається завернути до кінотеатру, ознайомитися з найпекельнішою дорогою на землі, тож я би в такому разі індиферентно ретирувався в бік Канал-стрит. Натомість він завернув ліворуч, на Вітчем. Я почув, як він насвистує. Він був добрим свистуном.

Іти за ним не було сенсу; ніяких убивств за допомогою молотка дев’ятнадцятого вересня він скоювати не збирався. Але мені стало цікаво, до того ж я не мав ніяких інших справ. Він увійшов до гриль-бару «Ліхтарник», не такого елітарного, як той, що у «Таун Хаусі», але й зблизька не такого печеристого, як ті, що на Канал-стрит. У кожному містечку є один-два проміжні заклади, де, як рівні, можуть зустрічатися сині й білі комірці, і цей виглядав закладом саме такого типу. Зазвичай у меню там є такі місцеві делікатеси, які змушують випадкових приходнів розгублено чухати собі потилиці. Виявилося, що фірмовою стравою в «Ліхтарнику» було дещо під назвою «Збіранка смаженого лобстера».

Я проминув фасадну вітрину, радше огинаючись, аніж вільно йдучи, і побачив крізь неї, як Даннінг вітається, пробираючись крізь зал. Він потискав руки, когось поплескав по щоці; вхопив капелюх одного з гостей і шпурнув його чоловіку, котрий стояв перед боулінг-машиною «Боул Мор»[201], і той його, під схвальні вигуки загалу, вправно вловив. Люб’язний чоловік. Завжди з усіма жартує. Смійся, і весь світ сміятиметься разом з тобою — типу того.

Побачивши, як він сів за найближчий до боулінгу стіл, я вже ледь не пішов звідти. Але відчував спрагу. Саме зараз ковток пива став би мені у пригоді, а між шинквасом «Ліхтарника» й великим столом із суто чоловічою компанією, до якої приєднався Даннінг, пролягав вщерть заповнений публікою зал. Даннінг мене не бачитиме, натомість я зможу назирати за ним у дзеркалі. Не те щоб я сподівався побачити щось надзвичайне.

Крім того, якщо я збираюся жити тут ще шість тижнів, саме час було починати розбудовувати власну причетність до тутешньої громади. Тому я розвернувся і увійшов у звуки бадьористих голосів, підхмеленого сміху і пісні Діна Мартіна «Це кохання»[202]. Офіціантки циркулювали з глиняними кухлями з пивом і тарілками, на яких громадилося те, що певне й було збіранкою смаженого лобстера. І звісно ж, там плавали сволоки сизого диму.

У 1958 році всюди дим.

 

 

— Бачу, ви задивляєтеся на той стіл, отой, що там, — промовив голос збоку від мого ліктя. На той момент я вже просидів у «Ліхтарнику» достатньо часу, щоби замовити собі друге пиво і «юніорську» порцію збіранки смаженого лобстера. Бо вирішив, якщо не покуштую, то завжди чудуватимуся, що ж воно за страва.

Озирнувшись, я побачив мініатюрного чоловічка з гладенько зализаним назад волоссям, круглим обличчям і чорними очима. Скидався він на життєрадісного бурундука.

Ошкірившись, він простягнув до мене свою дитячого розміру долоню. Гологруда русалка на його передпліччі змахнула широким хвостом і примружила одне око.

— Чарлз Фраті. Але можете звати мене Чезом. Всі так роблять.

Я потиснув йому руку.

— Джордж Емберсон, але можете звати мене Джорджем. Усі так роблять також.

Він розсміявся. Я теж. Вважається негарним тоном сміятися з власних жартів (особливо коли вони підліткового кшталту), але є такі спонадливі люди, котрим ніколи не доводиться сміятися самотою. Чез Фраті був якраз із таких. Офіціантка принесла йому пиво, і він підняв кухоль.

— За вас, Джордже.

— Цілком згоден, — відповів я і цокнувся краєчком свого кухля об його.

— Когось там знаєте? — спитав він, дивлячись у дзеркало на великий стіл позаду нас.

— Та ні, — витер я собі піну з верхньої губи. — Просто люди там, схоже, веселяться дужче, ніж всі решта тут.

Чез усміхнувся.

— Це стіл Тоні Трекера. На ньому тільки й того, що не вирізано його імені. Тоні разом зі своїм братом Філом володіє вантажотранспортною компанією. А ще їм належить більше акрів землі в нашому місті і в довколишніх містах також, аніж Картер має пігулок від печінки[203]. Філ тут нечасто з’являється, натомість Тоні майже ніколи не пропустить вечора в п’ятницю і в суботу. Авжеж, має чимало друзів. Їм зажди весело, але ніхто не вміє завдати тону вечірці краще за Френкі Даннінга. Це отой парубок, котрий розповідає анекдоти. Всім подобається добрий приятель Тоні, але люблять вони саме Френкі.

— Ви говорите так, ніби всіх тут знаєте.

— І то багато років. Я знаю більшість людей в Деррі, але вас от не знаю.

— Це тому, що я тільки-но сюди прибув. Нерухомість.

— Цікавитесь нерухомістю. Зрозумів, бізнес.

— Ви правильно зрозуміли. — Офіціантка поставила переді мною тарелю зі збіранкою смаженого лобстера і метнулась геть. Купа на тарелі скидалася на щось збите машиною на дорозі, але запах здіймався запаморочливий, а смакувало воно ще краще. Либонь, кожний ковток збіранки містив мільярд грамів холестерину, але ніхто у 1958 році таким не переймався, і це заспокоювало. — Допоможіть мені, — запросив я його.

— Ні-ні, це все ваше. Ви з Бостона? Нью-Йорка?

Я знизав плечима, і він розсміявся.

— Граємо скритного, еге ж? Я вас не ганю, колего. Довгий язик судна топить. Але маю доволі самоочевидну здогадку, з якою саме метою ви тут.

Я застиг з недонесеною до рота виделкою смаженого лобстера. У «Ліхтарнику» було тепло, але в мене раптом взялася морозом шкіра.

— Справді?

Він нахилився ближче. Я відчув запах «Віталісу» від його напомадженого волосся і «Сен-Сен» в його віддиху.

— Якщо припущу, що мета — це ділянка під мол, я влучив?

У мене просто з душі спало. Ідея, що я в Деррі за тим, щоби підшукати вигідне місце для розбудови торгівельного центру, ніколи не спадала мені на думку, а яка ж слушна ідея. Я підморгнув Чезу Фраті.

— Нічого не можу стверджувати.

— Ні-ні, звісно, що ви не можете. Бізнес є бізнесом, я сам так завжди кажу. Облишмо цю тему. Але якщо ви коли-небудь зважуватимете, чи не запросити до доброї справи декого з місцевих провінціалів, я радо вас вислухаю. І, просто аби довести вам, що серце маю відкрите, я подарую вам невеличку наводку. Якщо ви ще не оглядали стару ливарню Кіченера, то обов’язково мусите. Перфектна ділянка. А щодо молів? Ви знаєте, що таке моли, синку мій?

— Привіт із майбутнього, — сказав я.

Він пістолетом наставив на мене палець і підморгнув. Я знову розсміявся, просто не міг утриматись. Почасти це було полегшення від того, що врешті знайшовся в Деррі хоч один дорослий, який не забув, як то воно — бути дружелюбним із незнайомцем.

— Куля точно в лунку.

— Чезе, а хто володіє землею під старою ливарнею Кіченера? Брати Трекер, я гадаю?

— Я сказав, що вони володіють більшою частиною земель навколо, але ж не всією, — він опустив очі на свою русалку. — Міллі, чи варто мені казати Джорджу, хто володіє тією першосортною, зонованою під бізнес нерухомістю, що розташована всього лише за милю від центру нашого мегаполіса?

Міллі вихнула лускатим хвостом, гойднула своїми цицями-бруньками. Щоб досягти цього ефекту, Чез Фраті не стискав руку в кулак; здавалося, м’язи на його передпліччі рухаються самі собою. Гарний трюк. Я загадався, а чи не вміє він часом і кроликів виймати з капелюха.

— Гаразд, милочко, — він знову подивився на мене. — Наразі це земля вашого щирого візаві. Я купую найкраще, залишаючи братам Трекерам решту. Бізнес робиться так, як він мусить робитися. Можу я вручити вам мою бізнес-картку, Джордже?

— Неодмінно.

Він вручив. На картці був простий напис: ЧАРЛЗ «ЧЕЗ» ФРАТІ. КУПІВЛЯ І ПРОДАЖ. Я поклав її собі до кишені сорочки.

— Якщо ви знаєте всіх тих людей і вони вас знають, то чому тоді ви не там, з ними, а натомість сидите в барі, за шинквасом, з дебютантом, котрий вперше завітав до цього закладу? — запитав я.

Він явно здивувався, а потім знову розвеселився.

— А чи ви, у поїзді народившись, на рейки випали, колего?

— Просто новачок у місті. Ще не в курсі тутешніх привідних пасів. Не варто мене ганити.

— І не збираюся. Вони ведуть зі мною бізнес, бо я володію половиною довколишніх кемпінгів, обома міськими кінотеатрами і драйв-іном, одним із банків і всіма ломбардами у східному й центральному Мейні. Але вони не їдять і не п’ють зі мною, не запрошують мене до себе ні додому, ні до їхнього заміського клубу, бо я людина тамтого Племені.

— Щось ви мене заплутали.

— Я єврей, колего.

Він побачив вираз мого обличчя й вищирився.

— А ви й не здогадалися. Навіть коли я відмовився скуштувати вашого лобстера, ви не здогадалися. Я розчулений.

— Я просто намагаюся зрозуміти, в чому полягає різниця між вами…

Він зареготав так, ніби тільки-но почув найкращий у цьому році жарт.

— Тоді ви не в поїзді, а під капустяним листом народилися, колего.

У дзеркалі щось розповідав Френк Даннінг. З широко усміхненими обличчями його слухали Тоні Трекер з приятелями. Коли там вибухнув залп реготу, я зачудувався, чи, бува, не розповів він їм щойно анекдот про трьох чоронозадих, які застрягли в ліфті, а може, щось іще більш забавно-сатиричне — наприклад, про трьох жидів на гольф-полі.

Чез перехопив мій погляд.

— Авжеж, Френк вміє правити вечіркою. А знаєте, де він працює? Та ні, ви ж новачок в місті, я зовсім забув. У маркеті «Централ-стрит». Він там старший різник. А також хазяїн половини всього їх бізнесу, хоча воліє про це не розводитися. І знаєте, ще що? Причина, завдяки якій цей бізнес тримається й дає прибуток, бодай наполовину також криється в нім. Дами тягнуться до нього, як ті бджоли до меду.

— Невже, справді?

— Йо, і джентльменам він також до вподоби. А так буває не завжди. Чоловіки не завжди жалують тих, котрих люблять дами.

Це змусило мене згадати про фіксацію моєї екс-дружини на Джонні Деппі.

— Але тепер все не так, як колись було, коли він міг пити з компанією аж до закриття, а потім ще до світанку грати з ними в покер у вантажному депо. Тепер він випиває хіба що кухоль пива — іноді два, — а там і за двері. Ось самі побачите.

Це була та поведінкова схема, яку я пізнав на власному досвіді зі спорадичних намагань Кристі контролювати кількість нею випитого, замість того, щоб покінчити з алкоголізмом враз і назавжди. Якийсь час це працює, проте рано чи пізно вона завжди зривалася на всю котушку.

— Проблеми з алкоголем? — спитав я.

— Щодо цього не знаю, але він точно має проблеми з витримкою. — Чез подивився на татуювання на своєму передпліччі. — Міллі, ти коли-небудь звертала увагу на те, що багато жартунів мають якусь червоточину?

Міллі вильнула хвостом. Чез урочисто подивився на мене.

— Бачите? Такі жінки завжди все розуміють. — Він скрадливо пригостився лобстером і кумедно поводив з боку в бік очима. Вельми забавний чоловічок, мені й на думку не могло спасти, що він може бути не тим, кого з себе вдає. А втім, як уже встиг про це непрямо натякнути сам Чез, я тримався дещо наївних поглядів. Звісно, як для Деррі. — Тільки не кажіть цього ребе Схропшнеру.

— Зі мною ваша таємниця у безпеці.

Тим часом за столом Трекера всі підсунулися ще ближче до Френка, той видавав черговий анекдот. Він належав до того типу людей, у котрих активно говорять ще й руки. Мав великі долоні. Легко було собі уявити затиснутий в одній з них держак молотка «Майстерник»[204].

— У старших класах то було щось жахливе, суцільні бешкети та хохми, — повідав Чез. — Ви слухаєте парубка, котрий знає, що каже, бо я ходив до консолідованої окружної школи разом з ним. Але переважно тримався подалі від нього. Покарання на нього сипалися навперейми. І завжди за бійки. Очікувалося, що він вступатиме до Мейнського університету, але від нього завагітніла одна дівчина, отже, все натомість закінчилося шлюбом. Але десь за пару років після того вона забрала дитину й накивала п’ятами. Мабуть, то було мудрим рішенням, коли знати, яким він тоді був. Френкі того типу хлопець, котрого могло виправити, либонь, аби він повоював з німцями чи япошками — щоб вивіялася геть ота його скаженість, розумієте. Проте його визнали непридатним до військової служби за категорією 4-F. Я ніколи не чув, через що саме. Плоскостопість? Шуми в серці? Високий тиск? Хтозна. Та вам, мабуть, нецікаво слухати усі ці старі плітки.

— Навпаки, — запевнив я, — мені цікаво. — Ще б пак. Я завітав до «Ліхтарника» зволожити собі свисток, а натомість наткнувся на золоту жилу. — Скуштуйте ще лобстера.

— Викручуєте мені руки, — мовив він і кинув шматок собі до рота. Жуючи, він кивнув великим пальцем на дзеркало. — А чом би й не оскоромитись? Лишень погляньте на тих парубків, отам — половина з них католики, а наминають біфштекси і бекон з латуком та помідорами, ще й сендвічі-субмарини з ковбасою. І це в п’ятницю! Хоча б хтось тут зважає на релігію, колего?

— Ви мене підловили. Я й сам також відпав від методистської церкви. Як здогадуюся, містер Даннінг так і не отримав бодай якоїсь вищої освіти, еге?

— Ніякої, бо на той час, коли його перша дружина вчинила ту опівнічну втечу, він якраз здобував вчений ступінь з нарізання м’яса і сягнув у цій справі великих успіхів. Атож, потрапляв був і в ще деякі неприємності — і випивка в тому також була винна, як я чув, люди жахливі пліткарі, знаєте, а тому, хто тримає ломбарди, всяке доводиться вислуховувати — та врешті містер Волландер, так звали тодішнього хазяїна маркету, отже, він посадив перед собою друзяку Френкі й провів з ним розмову голландського дядечка[205]. — Чез похитав головою і з’їв іще шматок лобстера. — Якби Бенні Волландер якось міг дізнатися, що на той час, коли закінчиться те корейське лайно[206], Френкі Даннінг володітиме половиною його старого бізнесу, у нього б напевне інсульт трапився. Добре, що ми не можемо зазирати в майбутнє, хіба ні?

— Авжеж, це багато б чого ускладнювало.

Увійшовши в оповідацький раж, Чез розпашів, тож, коли я попрохав офіціантку принести ще пару пива, він не сказав «ні».

— Бенні Волландер пояснив Френкі, що той найкращий підмайстер різника з усіх, яких він лишень коли-небудь мав, але якщо він хоч раз іще встрягне в неприємності з копами — іншими словами, полізе в бійку тільки тому, що хтось десь не так перднув — він його вижене. Розумному достатньо й слова, як то кажуть, і Френкі посерйознішав. Оскільки з часу втечі його першої дружини тоді вже минуло пару років, він на підставі полишення нею родини оформив собі розлучення, а невдовзі одружився знову. Війна тоді ще йшла повним ходом, і перед ним був гарний вибір дам — вам варто знати, що він має неабиякий шарм, а більшість конкурентів наразі перебували за морем, — але він зупинив свій вибір на Доріс Мак-Кінні. Вродлива була дівчина.

— Гадаю, і зараз є, — докинув я.

— Ваша правда, колего. Гарна, як картинка. У них трійко чи четверо дітей. Хороша сім’я. — Чез знову нахилився ближче. — Але Френкі й зараз вряди-годи втрачає врівноваженість, і, мабуть, саме це відбилося на його дружині, коли її навесні бачили в церкві з синцями на обличчі, а через тиждень вона вже виставила його за двері. Він тепер живе у мебльованих кімнатах, в найближчому, який тільки знайшовся, до його садиби готелі. Надіється, що вона прийме його назад, я так собі це уявляю. І рано чи пізно вона так і зробить. Він має той іще шарм — упс, погляньте-но, а що я вам казав? Котик ретирується.

Даннінг підвівся. Решта чоловіків припрошували його, щоб сів знову, але він тряс головою, показуючи собі на годинник. Дозволивши потрапити собі в горло останньому ковтку пива, він нахилився й поцілував у лисину одного з чоловіків. У решти друзів це викликало схвальний, на весь зал, регіт, і на цій хвилі Даннінг сковзнув у напрямку дверей.

Проходячи повз Чеза, він ляснув його по спині, промовивши:

— Тримай носа чистим, Чеззі, він в тебе задовгий, легко брудниться.

І зник. Чез подивився на мене. Подарував мені усмішку бадьорого бурундучка, але очі його не сміялися.

— Хіба не чудило?

— Авжеж, — погодився я.

 

 

Я належу до тих людей, котрі не зовсім певні, що саме вони думають, допоки того не запишуть, тому більшу частину вікенду я провів, занотовуючи, що я бачив у Деррі, що зробив і що планую зробити. Нотатки розрослися до пояснень, чому і яким чином я дістався Деррі, тож у неділю я зрозумів, що розпочав роботу занадто велику для кишенькового блокнота й кулькової авторучки. У понеділок я вийшов з хати й купив собі портативну друкарську машинку. Я збирався сходити до місцевого магазину офісного обладнання, але, зауваживши на столі картку Чеза Фраті, я натомість пішов до його закладу. Ломбард — величезний, майже як універмаг — містився на Істсайд-драйв. Над дверми, як то велить традиція, висіли три золотих кулі, проте було там також і дещо інше: гіпсова русалка з грайливо задертим хвостом і примруженим оком. Проте, оскільки ця перебувала на очах у публіки, на ній був бюстгальтер. Самого Фраті на місці не виявилося, але я придбав за дванадцять доларів чудову машинку «Сміт-Корона»[207]. Клерка я попрохав передавати вітання містерові Фраті, сказати, що заходив Джордж, агент з нерухомості.

— Радо зроблю це, сер. Бажаєте залишити вашу картку?

Чорт. Давно пора було собі замовити… що означало знову ж таки візит до магазину офісного обладнання.

— Залишив їх в іншому піджаку, — пояснив я, — але, гадаю, він мене й так пам’ятає. Ми випивали разом у «Ліхтарнику».

Того ж дня мої нотатки почали розростатися.

 

 

Я звик до літаків, котрі заходили на посадку прямо в мене над головою. Я домовився про постачання газети й молока: пляшки з товстого скла ставили прямо під поріг. Як і те кореневе пиво, що його під час мого першого візиту в 1958 рік налив мені Френк Анічетті, молоко це було на смак неймовірно цілісним, просто розкішним. Вершки смакували ще краще. Я не знав, чи вже винайшли немолочні жирові наповнювачі, і не мав наміру цього з’ясовувати. Навіщо, коли є те, що є.

Летіли дні. Я перечитував записи Ела Темплтона про Освальда і міг уже цитувати з них цілі довгі пасажі просто з пам’яті. Я ходив до бібліотеки, де читав про вбивства і зникнення, що тероризували Деррі у 1957 й 1958 роках. Я шукав історії про Френка Даннінга і його знамениту запальну вдачу, але не знайшов жодної; якщо він і потрапляв хоч раз під арешт, то повідомлення про це не потрапило до газетної колонки «Поліцейська хроніка», яка залишалась стандартного розміру в усі дні, окрім понеділка, коли займала цілу шпальту, подаючи звіти про всі бешкети, що відбулися за вікенд (більшість їх коїлися після закриття барів). Єдина згадка про батька прибиральника, на яку я натрапив, стосувалася благодійного заходу у 1955 році. Тієї осені маркет «Централ-стрит» пожертвував десять відсотків своїх прибутків Червоному хресту на допомогу постраждалим від ураганів Конні й Діана, що перед тим налетіли на Східне узбережжя, убивши дві сотні душ і викликавши потопи, які спричинили серйозні руйнування в Новій Англії. Була там також і фотографія батька Гаррі, на якій він вручав голові регіонального осередку Червоного Хреста ненормально великого розміру чек. Даннінг на ній сяяв суто голлівудською посмішкою.

Я більше не робив походів на закупи до «Централ-стрит», але два вікенди — останній у вересні і перший у жовтні — я присвятив стеженню за улюбленим різником Деррі після закінчення його скороченої суботньої зміни за прилавком. Для цього у відділку «Герца» при аеропорті я взяв в оренду непримітний «Шевроле». Для стеження, вирішив я, мій «Санлайнер» виглядає трохи занадто екстравагантним.

Першої суботи він їздив на блошиний ринок до Бруера[208]на своєму «Понтіаку», яким рідко користувався в робочі дні, тримаючи його у помісячно оплачуваному гаражі. У неділю він поїхав до свого дому на Кошут-стрит, забрав дітей і повіз їх в «Аладін» на подвійний сеанс діснеївських мультиків. Навіть здаля було помітно, яким знудженим виглядав Трой, як перед сеансом, так і щойно вийшовши з кінотеатру.

Даннінг не заходив до хати ні тоді, коли забирав дітей, ні тоді, коли привіз їх назад. Приїхавши по них, він посигналив, а повертаючи, просто висадив на тротуар і дивився їм услід, поки всі четверо не зникли в будинку. Навіть після того він не одразу поїхав геть, а закурив сигарету і ще якийсь час сидів за кермом свого «Боневілла»[209], що працював на холостому ходу. Можливо, сподівався, що захоче вийти, побалакати красуня Доріс. Упевнившись, що дружина не вийде, він розвернувся на сусідській під’їзній алеї і рвонув з місця так різко, що аж колеса завищали, залишаючи по собі сизий димок.

Я зіщулився за кермом своєї винайнятої автівки, хоча дарма непокоївся. Проїжджаючи повз мене, він навіть не поглянув у мій бік, а коли віддалився на значну відстань, на Вітчем-стрит, я рушив за ним слідом. Він повернув машину в гараж, зайшов до «Ліхтарника», випив у майже безлюдному барі один кухоль пива, а тоді вже, з похиленою головою, поплентався на авеню Милосердя до мебльованої квартири Едни Прайс.

Наступної суботи, четвертого жовтня, забравши дітей, він повіз їх до Ороно, міста миль за тридцять від дому, на футбольний матч у Мейнському університеті[210]. Я припаркувався там на Стілвотер-авеню і чекав, поки закінчиться гра. Дорогою назад вони зупинилися пообідати у «95»[211]. Я припаркувався на дальньому кінці стоянки і чекав, поки вони вийдуть, міркуючи, яке, либонь, нудне життя має приватний детектив, зовсім не схоже на те, що нам показують в кіно.

Коли Даннінг доставив дітей додому, на Кошут-стрит уже заповзав присмерк. Трою футбол явно сподобався більше за пригоди Попелюшки; він вилазив із батьківського «Понтіака» усміхнений, розмахуючи прапорцем «Чорних ведмедів»[212]. Тугга з Гаррі теж тримали в руках прапорці й виглядали збудженими. А от Еллен навпаки. Вона міцно спала. Даннінг на руках доніс її до дверей будинку. Цього разу на порозі з’явилася ненадовго місіс Даннінг — тільки щоб перейняти маленьку дівчинку в свої руки.

Даннінг щось сказав Доріс. Її відповідь йому, схоже, не сподобалася. Відстань була завеликою, щоб зрозуміти щось з виразу його обличчя, але, говорячи, він кивав пальцем. Вона його вислухала, похитала головою, відвернулась і зайшла всередину. Він постояв ще пару секунд, а потім зірвав з голови капелюха й хльоснув ним собі об стегно.

Все це було цікавим — ілюструвало їхні стосунки, — проте слабо допоміжним. Не тим, чого я шукав.

Те я отримав наступного дня. Тієї неділі я вирішив зробити тільки два розвідувальних рейди, побоюючись, що навіть у темно-коричневій орендованій автівці, яка майже зливалася з пейзажем, робити більше ризикова справа. За першим разом я не побачив нічого й вирішив, що він, мабуть, не виходитиме надвір весь день, а чом би й ні? Погода була сірою, сіялася мжичка. Сидить, либонь, у загальній вітальні та дивиться спортивні передачі по телевізору разом з іншими квартирантами, і геть усі палять, як димогони.

Але я помилявся. Тільки-но під час мого другого рейду я виїхав на Вітчем-стрит, як побачив його. Він пішки йшов у бік середмістя, вдягнений сьогодні в джинси, вітрівку і водостійкий капелюх із широкими крисами. Я його обігнав і став на Мейн-стрит десь за квартал від його гаража. За двадцять хвилин я вже їхав услід за ним з міста в західному напрямку. Рух на дорозі був млявим, і я тримався далеко позаду.

Його метою виявився цвинтар Лонгв’ю, за дві милі після кінотеатру Деррійський драйв-ін. Він зупинився навпроти квіткарських яток і, проїжджаючи повз них, я побачив, як він купує там у літньої леді, котра впродовж усієї трансакції тримала над ними обома чорну парасольку, два кошики осінніх квітів. У люстерко заднього огляду я побачив, як він ставить кошики на пасажирське сидіння своєї машини, сідає за кермо і завертає до цвинтаря.

Я розвернувся і поїхав назад до Лонгв’ю. Якийсь ризик у цьому був, але я мусив ним знехтувати, бо це здавалося доречним. На тамтешній стоянці було пусто, якщо не рахувати двох пікапів із накритим брезентом знаряддям для ландшафтних робіт та роздовбаного автонавантажувача, придбаного напевне десь на армійському розпродажі. Ані сліду «Понтіака» Даннінга. Я проїхав через стоянку до гравійної дороги, що вела в глиб цвинтаря, величезного, пагірчастого, який займав не менш як дюжину акрів.

Вже на території цвинтаря від головної дороги відгалужувалися менші алеї. З улоговин і заглибин повз низовий туман, мрячка погустішала, переходячи в дощ. Не вельми гожий день для відвідин дорогих покійників, взагалі-то, і тому зі своїми Даннінг перебував там наодинці. Легко було помітити його «Понтіак», що стояв на одному з бічних узвозів. Даннінг поставив по кошику квітів на дві сусідні могили. Там його батьки, припустив я без особливої зацікавленості. Я розвернув машину, залишивши його самого на цвинтарі.

На той час, коли я дістався до своєї квартири на Гаррис-авеню, Деррі вже обложило першим жорстким осіннім дощем. У середмісті мусить розбухнути канал і монотонний химерний плескіт, що долинає крізь бетон у Нижньому місті, стане ще чутнішим, ніж завжди. Схоже, індіанському літу вже край. Але я цим не переймався. Я відкрив свій блокнот, перегорнув сторінки майже до кінця і, знайшовши нарешті чистий аркуш, записав: 5 жовтня, 15:45, Даннінг на цвинт. Лонгв’ю кладе квіти на могили батьків (?). Дощ.

Я знайшов, що шукав.

 

– Конец работы –

Эта тема принадлежит разделу:

Роман / Стівен Кінг ; пер. з англ. та комент. О. Красюка : Книжковий Клуб Клуб Сімейного Дозвілля

На сайте allrefs.net читайте: 11/22/63 : роман / Стівен Кінг ; пер. з англ. та комент. О. Красюка : Книжковий Клуб Клуб Сімейного Дозвілля ; Харків; 2012.

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: ХАТНІ ТВАРИНИ ЗАБОРОНЕНІ!

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Все темы данного раздела:

Розділ 1
      Гаррі Даннінг випустився блискуче. На його запрошення я прийшов на скромну церемонію в актовому залі ЛСШ. Він дійсно не мав більше нікого іншого,

Розділ 2
      Я зробив ще один крок уперед і зійшов ще на одну сходинку. Власні очі продовжували запевняти мене, що я залишаюся на підлозі у коморі харчевні Ела

Розділ 3
      Таки дійсно, гном стояв з прапором, проте не з американським. Навіть не з прапором штату Мейн, на якому зображений лось. Той, що його тримав гном,

Розділ 4
      Ел дозволив мені провести себе до спальні й навіть буркнув «дякую, друже», коли я опустився на коліна, щоб розшнурувати і стягнути з нього черевик

Розділ 5
      Я пройшов вздовж стіни сушарні, точно як перед тим. Підпірнув під ланцюг з висячою на ньому табличкою ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО , то

Розділ 6
      Вранці наступного дня мене забрав той самий незмінний курій-таксист, і коли він висадив мене перед Тайтесовим «Шевроном», кабріолет ще стояв на мі

ЗА ЯКИЙ БУДЕ ПОКАРАНО!
НОРБЕРТ КІН ХАЗЯЇН & МЕНЕДЖЕР   А худий чоловік в окулярах і білому халаті, котрий дивився на мене, майже напевне й

Розділ 7
      Як розповісти вам про мої сім тижнів у Деррі? Як пояснити те, яким чином я дійшов до того, що почав його ненавидіти і боятися? Це не від

Розділ 8
      Упродовж тих тижнів, що залишалися до Гелловіну, містер Джордж Емберсон обстежив майже кожну зоновану під комерційне використання ділянку в Деррі

Розділ 9
      Сказати б, що на той час я вже втратив здатність чомусь дивуватися, проте побачене ліворуч від Ела змусило відпасти мою щелепу: тліюча сигарета у

Розділ 10
      Я втретє, й аж ніяк не бігом, перетнув робітничу автостоянку. Знову, проходячи повз «Плімут Ф’юрі», я поплескав його по багажнику. На удачу, гадаю

БІЗНЕСМЕНА ЗНАЙДЕНО ВБИТИМ НА МІСЦЕВОМУ ЦВИНТАРІ
Даннінг брав активну участь у багатьох благодійних справах   За словами шефа поліції Деррі, його департамент має доволі всіляких провідних ниточок, тож н

Розділ 11
  Прямуючи на південь по «Милі за хвилину», я намагався переконати себе, що не мушу перейматися Каролін Пулен. Запевняв себе, що то був експеримент Ела Темплтона, а не мій, а його екс

Розділ 12
      На південь мене вело шосе № 1[297]. Я попоїв у багатьох придорожніх ресторанах з обов’язковою «маминою домашньою кухнею», у тих закладах, де «Блак

Розділ 13
      18 травня 1961 року, сьома година сорок п’ять хвилин вечора. Світло довгих техаських сутінків простягнулося через моє заднє подвір’я. Вікно відчин

Розділ 14
      Меморіальні збори відбулися наприкінці першого дня нового навчального року, і якщо можливо оцінити успіх за кількістю мокрих носовичків, то зорган

Розділ 15
      О десятій ранку тієї неділі я стрибнув у «Санлайнер» і промчав двадцять миль до міста Раунд-Гілл. На головній вулиці там стояла аптека, і вона бул

Розділ 16
      Різдвяна гулянка у тренера Бормана вийшла провальною, і привид Вінса Нолза не прислужився тому єдиною причиною. Двадцять першого числа Боббі Джилл

Розділ 17
      За кілька днів до початку річної екзаменаційної сесії мене покликала до себе в кабінет Еллен Докерті. Причинивши двері, вона сказала: — П

Розділ 18
      На моє замовлення мені встановили телефон, і першою особою, якій я подзвонив, була Еллен Докерті, котра радо поділилася зі мною адресою Сейді в Рі

Розділ 19
      Джордж де Мореншильд здійснив свою величну появу пополудні п’ятнадцятого вересня, в похмуру дощову неділю. Прибув він за кермом «Кадилака» кольору

Розділ 20
      Отже, кінець кінцем, знадобилася лише загроза ядерної війни, щоби знову нас звести разом — хіба це не романтично? Гаразд, можливо, й ні.

ПРОТЕСТУЙМО ПРОТИ ГЕНЕРАЛА-ФАШИСТА ЕДВІНА ВОКЕРА
Під час вечірньої телемтрансляції так званого «Христового похода» Біллі Джеймса Хергіса 9-й канал надасть ефирний час ГЕНЕРАЛУ ЕДВІНУ ВОКЕРУ, фашисту, який підбивав ДжФК вдертися в мирну краіну Куб

Розділ 21
      Освальди стали моїми верхніми сусідами 2 березня 1963 року. Речі свої з того порепаного цегляного будинку на Елсбет-стрит вони переносили самотужк

Сміються всі троє — від їхньої радості мене обсипає морозом).
Лі: «Мамуню, принеси нам (російське слово). Нам вода потрапила у вушко». Марина(сміючись): «О Боже мій, а що іще вам принести?»   Я

Розділ 22
      День десятого квітня видався ясним і теплим, наче передсмак літа. Я одяг один із тих спортивних піджаків, що накупив собі, поки рік працював у Ден

СТРІЛЕЦЬ ЦІЛИВСЯ У ВОКЕРА
автор — Едді Х’юз Стрілець з потужною гвинтівкою, як повідомляє поліція, намагався вбити генерал-майора у відставці Едвіна А. Вокера у нього вдома ввечері в середу, ал

ПСИХІЧНО ХВОРИЙ ПОРІЗАВ колишню ДРУЖИНУ І ПОКІНЧИВ ЖИТТЯ САМОГУБСТВОМ
автор — Мак Дюгас (ДЖОДІ) 77-річний Дікон «Дік» Сімонс увечері в середу прибув надто пізно, щоб урятувати Сейді Дангіл від поранень, але все могло обернутися значно гі

НЬЮ-ОРЛЕАНСЬКИЙ ЕКСПРЕС
  Я зачекав, поки він виїде естакадою вгору на трасу І-20, а потім пройшовся два квартали туди, де був залишив свою машину, сів за кермо і поїхав назад у Джоді.  

Розділ 24
      Зважаючи на схильність історії до самоповторень, принаймні навкруг мене, ви не здивуєтеся, дізнавшись, що план Майка Косло щодо збору грошей на сп

КВИТКИ ПРОДАЮТЬСЯ ТУТ
  Нижче містилися фотографії двох гологрудих бугаїв, як того вимагає традиція, із задертими вгору кулаками в боксерських рукавицях. Один з них молодий, неушкоджений. Другий парубок бу

РОБЕРТ «РОББІ» ДЖЕНКІНС — БІЛИЙ РИЦАР ДАЛЛАСА!
  Якщо вірити газетам, Дженкінс саме таким і був, політиком суто правих поглядів, котрий говорить однією мовою з генералом Вокером і генераловим духовним наставником Біллі Джеймсом Хе

Розділ 25
      Зранку п’ятого серпня я залишався з Сейді, аж поки її не поклали на каталку і повезли до операційної. Там на неї чекав доктор Еллертон разом з інш

Розділ 26
  У наступні одинадцять тижнів я знову жив двома життями. Одне буле тим, про яке я уявлення майже не мав — моє зовнішнє життя, — а в інше я був аж занадто зануреним. Внутрішнє, де мен

Розділ 27
    17/11/63 (Неділя)   Після того як ми з’їли те, що вона назвала вечерею, а я обідом, Сейді захотіла помити посуд, але я ска

Даллас, Техас
  Я подумав: «Це звідти було вкрадено мою машину» . І ще подумав: «Освальд. Ім’я вбивці Освальд Кріль» [644]. Ні, ні, аж ніяк. Він людина, а не персона

Листопада 1963
  Дорога Сейді. Я тобі казав неправду. Гадаю, вже якийсь час ти це підозрювала. Гадаю, ти задумала приїхати сьогодні рано. Саме тому ти не побачиш мене, аж поки не зак

Розділ 28
    22/11/63 (П’ятниця)   Я сів і обняв її, без жодних думок. Вона обняла мене навзаєм, сильно-сильно, як тільки могла. Потім

Розділ 29
      Я не перебував під арештом у формальному сенсі, але мене затримали, відвізши до поліцейської дільниці в патрульному автомобілі. Наприкінці цієї по

ВРЯТОВАНИЙ!
  Я розгорнув газету на другій сторінці й закляк перед іншою фотографією. Сейді, фантастично молода й фантастично вродлива. Вона усміхалась. «У мене попереду ціле життя», — про

Розділ 30
      Зі свого останнього «Ґрейгаунда» я вийшов на автовокзалі на Майнот-авеню в Оберні, у Мейні, щойно після полудня двадцять шостого листопада[685]. П

Розділ 31
      Він так само жив на Годдард-стрит. Я закотив його по пандусу на ґанок, і там він уже видобув лячно велику низку ключів. Недарма. Його передні двер

ПСИХІЧНО ХВОРИЙ ПОРІЗАВ ДРУЖИНУ, ПОКІНЧИВШИ ЖИТТЯ САМОГУБСТВОМ
автор — Мак Дагес (ДЖОДІ) 77-річний Дікон «Дік» Сімонс та директорка Денголмської консолідованої середньої школи Еллен Докерті прибули занадто пізно, щоб урятувати Сей

ПРИХОДЬТЕ ВСІ!
  Сейді зараз в оточенні друзів — деяких з них, гадаю, я ще міг би впізнати — тож я підхожу до діджейської платформи, встановленої перед тим, що було колись «Вестерн Авто», а тепер ст

Післямова
  Майже півстоліття минуло відтоді, як у Далласі було вбито Джона Кеннеді, але два питання ще жевріють: чи стрільцем дійсно був Лі Освальд, а якщо так, то чи діяв він сам? Ніщо з напи

Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • Популярное
  • Облако тегов
  • Здесь
  • Временно
  • Пусто
Теги