Загальні положення конвенцій та додаткових протоколів
Під час війни людина повинна дотримуватись певних норм гуманності навіть щодо ворога.
За основу у Женевських Конвенціях береться принцип поваги до людської особистості та людської гідності.
Конвенціями висуваються вимоги:
Що особи, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях, а також особи недієздатні внаслідок хвороби, поранення, взяття у полон чи внаслідок будь якої причини, – повинні поважаться, щоб їм надавався захист від наслідків війни і щоб усім, хто страждає, без різниці, надавалася необхідна допомога чи необхідний догляд.
Через Додаткові Протоколи цей захист поширюється на кожну особу, що постраждала через збройний конфлікт. Окрім цього, сторонам , які беруть участь у конфлікті та комбатантам, ставиться за обов’язок утримуватися від нападу на цивільне населення та цивільні об’єкти, а також вести свої воєнні операції відповідно до загально визначених правил та законів гуманності.
У випадку взяття в полон поранених, хворих кожен із противників повинен надавати їм такий же догляд, як і своїм власним пораненим.
Жодне тіло померлого не повинно бути віддане землі, морю чи спаленню без належного попереднього пізнавання та констатування смерті за допомогою, якщо можливо, медичного огляду.
Цивільне населення повинне ставитися з повагою до поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію, навіть якщо вони належать до ворожої сторони, а також не повинне допускати актів насильства до них. Цивільним особам дозволяється підбирати і доглядати поранених та хворих без різниці між ними, за що вони не повинні зазнавати ні покарання, ні переслідувань. Навпаки, цим особам належить виказувати підтримку в їхніх діях.
Окрім питань захисту хворих та поранених, Перша і Друга Женевські Конвенції приділяють велику увагу питанням захисту медичного та духовного персоналу, обладнання, установ та споруд, а також персоналу (адміністратори, водії, кухарі та інші), який використовується для адміністративно-господарського забезпечення медичних формувань або санітарно-транспортних засобів.
Цей персонал, згідно Конвенції, користується розпізнавальною емблемою Червоного Хреста або Червоного Полумісяця на білому полі і посвідченнями. Він може мати зброю для самооборони чи захисту своїх поранених та хворих.
Потрапивши до рук ворога, особи зі складу духовного чи медичного персоналу повинні мати можливість продовжувати виконання своїх функцій щодо догляду за пораненими та хворими.
Третя Женевська Конвенція “Про поводження з військовополоненими” визначає статус комбатанта та військовополоненого. Згідно Конвенції особи, які входять до складу збройних сил, що перебувають у конфлікті, є комбатантами (окрім медичного та духовного персоналу), а будь-який комбатант, котрий потрапляє під владу противної сторони, стає військовополоненим.
Такі збройні сили повинні бути організовані і знаходитися під командуванням особи, яка несе відповідальність перед іншою стороною за поводження своїх підлеглих, а також підкорятися дисциплінарній системі, яка забезпечує дотримування норм міжнародного права, що застосовується під час збройних конфліктів. І ще одне дуже важливе положення: військовополонені знаходяться під владою противника, а не окремих осіб чи військових частин, які захопили їх у полон.
Конвенція вимагає однакового поводження з усіма військовополоненими. Випадки привілейованого режиму можуть бути встановлені виключно залежно від стану здоров’я, звання чи кваліфікації військовополонених. Військовополонені зобов’язані повідомити на допиті своє прізвище, ім’я, вік, звання та особистий номер. Але їх не можна примушувати давати будь-яку іншу інформацію.
Держава, що утримує військовополонених, зобов’язана безкоштовно забезпечити їх достатньою кількістю їжі, обмундируванням, а також житловими умовами, рівними тим, що надаються її власним військам, умовами і медичною допомогою, якщо цього буде вимагати здоров’я військовополонених.
Військовополоненим, за винятком офіцерів, може бути поставлена вимога виконувати роботу за невелике винагородження та в умовах, які щонайменше не гірші від умов праці громадян держави, яка утримує полонених. Однак їх не повинні примушувати до діяльності військового характеру, а також до небезпечних робіт, які загрожують їхньому здоров’ю або до принизливих робіт.
З самого початку полону військовополонені повинні одержувати можливість оповістити про це свої сім’ї, а також Центральне агентство розшуку МКЧХ.
Військовополонені, що визнані тяжко хворими та тяжкопораненими, повинні негайно підлягати репатріації. Після закінчення воєнних дій військовополонені повинні бути негайно звільнені.
І ще одне положення, на яке доцільно звернути увагу: “Текст Конвенції буде вивішений у кожному таборі військовополонених для того, щоб надати військовополоненим можливість у будь-який час довідатися про свої права та обов’язки”.
Четверта Женевська Конвенція “Про захист цивільного населення під час війни визначає певні елементарні норми захисту, які стосуються кожної особи, яку зачепить збройний конфлікт, незалежно від її національності чи території, на якій вона проживає.
Цивільні особи, які знаходяться під владою противника поділяються на дві категорії:
- цивільні особи, які знаходяться у країні противника;
- населення на окупованій території.
Обидві ці категорії за будь-яких обставин мають право на повагу до їхньої особистості, честі, сімейних прав, релігійних переконань, обрядів, звичок та звичаїв. З ними завжди повинні поводитися гуманно, до них не повинні застосовуватися ніякі заходи примусу.
Забороняється депортація чи вигнання населення. Ні за будь-яких обставин не можна залучати до праці неповнолітніх осіб, а працюючих забороняється примушувати виконувати будь-яку роботу воєнного характеру.
Цивільні особи, які знаходяться у країні противника, можуть її покинути, якщо цьому не перешкоджають міркування безпеки.
Якщо їхній виїзд не відбувся або їх затримали, ставлення до цих осіб повинно бути таким же, як до іноземців загалом.
В Додаткових Протоколах приведені визначення “цивільної особи” та “цивільного населення”.
Цивільна особа – це особа, що не підпадає до категорії комбатантів. А цивільне населення – це населення, що складається з цивільних осіб.
Цивільне населення та окремі цивільні особи не повинні бути об’єктами нападу. Забороняється насильство та загроза насильством.
З метою захисту цивільного населення забороняється:
- напад на цивільне населення і цивільних осіб з метою репресій;
- напад на невійськові об’єкти (цивільні);
- використовувати присутність чи пересування цивільного населення і окремих цивільних осіб з метою захисту військових об’єктів від нападу.
Цивільні об’єкти не повинні бути об’єктами нападу і репресій.
Але тут дуже важко провести чіткий розподіл між військовими і цивільними об’єктами.
У кожному випадку, коли існує сумнів з приводу того, чи використовується об’єкт для підтримки бойових дій (школа, житловий будинок), необхідно вважати, що вони відносяться до цивільних об’єктів.
Відносно цивільних об’єктів забороняється:
1. Здійснювати будь-які ворожі акції проти історичних пам’яток, творів мистецтва та місць відправки культу.
2. Нападати на об’єкти, які необхідні для виживання цивільного населення та використання голоду, як методу ведення війни. Це стосується таких об’єктів як: запасів продуктів харчування, сільськогосподарських районів, які виробляють продукти харчування, посівів, худоби, систем водопостачання, іригаційних споруд.
Особливо потрібно звернути увагу на ст. 56 “Захист обладнання та споруд, які несуть в собі небезпечні сили”.
До них відносяться: греблі, дамби (гаті) і АЕС. Вони не повинні бути об’єктами нападу навіть у тих випадках, коли вони віднесені до військових об’єктів, якщо під час нападу можливе звільнення небезпечних сил, внаслідок яких можливі тяжкі втрати серед цивільного населення. Навіть інші військові об’єкти, розташовані поблизу від таких споруд, не підлягають нападу. Для полегшення розпізнавання таких об’єктів конфліктуючі сторони повинні (мають право) позначати їх спеціальним міжнародним знаком у вигляді трьох кіл яскраво-помаранчевого кольору однакового розміру, розташованих на одній осі, на відстані одне від одного рівній одному радіусу кола.
Сторонам, які знаходяться у конфлікті, забороняється здійснювати напад на незахищені місцевості і демілітаризовані зони будь-якими засобами.
Влада сторони, що знаходиться у конфлікті, може оголошувати незахищеною місцевістю любий населений пункт, який знаходиться у зоні зіткнення збройних сил або поблизу неї. Він повинен бути відкритим для окупації противною стороною.
Демілітаризовані зони повинні проголошуватися відповідною згодою конфліктуючих сторін в усній чи письмовій формі безпосередньо або через треті країни чи безсторонні гуманітарні організації у вигляді взаємної узгодженої заяви. Така згода може бути досягнута у мирний час або після початку бойових дій. В ній повинні бути чітко визначені кордони демілітаризованої зони і методи контролю.
Демілітаризованої зони повинні відповідати таким умовам:
- усі комбатанти та мобільні військові засоби, військове оснащення повинні бути евакуйовані;
- стаціонарні військові установи і споруди не повинні використовуватися з ворожою метою;
- влада і населення не повинні здійснювати ворожих дій;
- не повинні прийматися ніякі дії на підтримку військових операцій.
Дозволяється присутність у цих зонах осіб, які користуються особистим захистом і поліцейських сил, залишених з метою підтримки правопорядку.
Сторона, під контролем якої знаходиться така зона, зобов’язана позначити її знаками, узгодженими з конфліктуючою стороною по периметру на дорогах та інших місцях.
Завдання ЦО
Цивільна оборона має гуманітарні завдання, спрямовані на захист цивільного населення від небезпеки і допомогу йому в усуненні безпосередніх наслідків воєнних дій або лиха, а також створення умов, необхідних для його виживання.
Такими завданнями є:
- оповіщення;
- евакуація;
- забезпечення укриттями колективного захисту та ЗІЗ;
- рятувальні роботи;
- медичне обслуговування;
- релігійна допомога;
- боротьба з пожежами;
- виявлення та визначення небезпечних районів;
- життєзабезпечення постраждалого населення;
- дезактивація, дегазація, дезинфекція;
- термінове поховання трупів.
“Організації ЦО” – це ті установи та організації, які створені виключно для виконання перерахованих завдань.
Організації та персонал ЦО користується повагою та захистом відповідно до Першого Додаткового Протоколу 6 глави Четвертої Конвенції.
Цивільні особи, які не є членами організацій ЦО але виконують завдання ЦО, також знаходяться під захистом Конвенції.
Об’єкти ЦО не можуть бути знищеними або використовуватись не за їх прямим призначенням.
Персонал ЦО не може бути примушений до виконання невластивих йому завдань.
Окупаційна влада повинна сприяти організаціям ЦО в виконанні їх завдань. Вона може роззброїти персонал ЦО з міркувань безпеки.
Надання захисту організаціям ЦО зі сторони окупаційної влади припиняється, якщо ці організації завдають шкоди окупаційній владі, але тільки після попередження і якщо таке попередження не приймається до уваги.
До дій, що не повинні вважатись шкодою для супротивника, відносяться:
- виконання завдань ЦО під керівництвом або контролем військової влади;
- співробітництво персоналу ЦО з військовим особовим складом у виконанні завдань ЦО або залучення військовослужбовців до цивільних організацій ЦО;
- надання допомоги пораненим військовослужбовцям або тим, що вийшли зі строю.
Носіння легкої зброї цивільним персоналом ЦО дозволяється для підтримання порядку або самозахисту.