Тема 9. Міжгалузеві господарські комплекси та регіональні особливості їх розвитку і розміщення

 

9.1. Металургійний комплекс України, його розвиток і розміщення.

9.2. Особливості розміщення і розвитку агропромислового комплексу України.

9.3. Транспортний комплекс як складова виробничої інфраструктури країни.

9.4. Паливно-енергетичний комплекс.

9.5. Машинобудування.

9.6. Хімічний комплекс.

 

9.1. Металургійний комплекс України, його розвиток і розміщення

Характерним і прогресивним регіональним економічним явищем є розвиток міжгалузевих комплексів. Формування їх стає все більш характерним процесом для сучасної територіальної організації виробництва. Пізнання закономірностей формування міжгалузевих регіональних комплексів та моделювання їх пов’язано з вивченням умов комплексоутворення, розробкою методики дослідження структури і типізації комплексів, їх аналізом і визначенням найбільш раціональних напрямів розвитку.

Міжгалузевий комплекс – система економічних взаємопов’язаних галузей виробничої або невиробничої сфер. Він формується внаслідок кооперації та інтеграції підприємств, організацій, установ та галузей. У цьому разі міжгалузеве кооперування є формою планово організованих зв’язків між підприємствами, які входять до складу галузей виробничої та невиробничої сфер. В Україні міжгалузеве кооперування особливо поширене в паливно-енергетичній галузі, машинобудуванні, агропромисловому виробництві, металургійній, хімічній промисловості тощо.

Металургія є галуззю спеціалізації нашої країни в територіальному поділі праці країн СНД, Європи та на світовій арені.

Металургійний комплекс України представлено підприємствами чорної та кольорової металургії.

У свою чергу, чорна металургія представлена виробництвом сталі, чавуну, сталевих і чавунних труб, феросплавів, готового прокату чорних металів тощо.

Кольорова металургія як багатогалузева промисловість включає: основні кольорові метали (алюміній, мідь, свинець, цинк, олово, ртуть, сурму); шляхетні (золото, срібло, платину); легуючі (хром, титан, нікель, кобальт, вольфрам, молібден, ванадій, тантал, ніобій); рідкі й розпорошені метали (кадмій, індій, телур, галій, талій, селен, германій, цирконій тощо). Сучасна металургія України посідає одне з провідних місць у міжгалузевій структурі промисловості (рис. 9.1).

Чорна металургія з перших років незалежності України стала фундаментом національної економіки. Щорічно вона забезпечувала 30-40% валютних надходжень і підтримку життєдіяльності цілих регіонів країни. Чорній металургії й у теперішній час належить одне з провідних місць у сучасній економіці України. За даними 2006 року виробництво сталі склало 27,9 млн. т, чавуну – 32,9 млн. т, сталевих труб – 2,8 млн. т, а готового прокату чорних металів – 22,4 млн. т.

Серед основних факторів, що впливають на економічне становище вітчизняної металургії, є: рівень якості і цінове забезпечення продукцією на внутрішньому ринку; обсяг споживання внутрішнього ринку; робота вітчизняної фінансової системи; платіжна спроможність споживачів металопродукції; наявність/відсутність коопераційних зв'язків (в Україні, Росії тощо); рівень постачання енергоресурсами і сировиною тощо.

У свою чергу значний вплив чорна металургія має на розвиток і розміщення певних галузей промисловості: машинобудування, хімічної промисловості, енергетики. В металургії значно розвинене комбінування виробництва, на її відходах працюють виробництво будівельних матеріалів, мінеральних доб­рив тощо. Металургія є потужним фактором формування територіальних промислових комплексів. В місцях розміщення її основних підприємств зосереджується важке машинобудування, коксохімія, хімія, виробництво вогнетривких матеріалів, формуються крупні транспортні вузли.

Розвитком і розміщенням металургія орієнтується на схід України, де сформувалися унікальні природні умови для роз­витку цього комплексу.

Рис. 9.1. Металургія України

Тут знаходяться найкрупніші, що мають світове значення, паливно-сировинні бази чорної металургії – Донецький кам'яновугільний з коксівними марками вугілля, Криворізький залізорудний і Придніпровський марганцеворудний басейни, значні поклади вапняків, доломітів, вогнетривких глин. Залізорудна база чорної металургії України представлена Криворізьким і Кременчуцьким басейнами, Білозерським і Керченським родовищами. В Україні з рідкісних металів, які використовуються в чорній металургії як легуючі добавки для надання сталі певних якостей, є родовища титану (у Житомирській області) та хрому. Головні родовища нерудної сировини (вогнеупорів та флюсів тощо), яка використовується в металургії, знаходяться в Донбасі і в АР Крим. Нині в Україні нараховується 50 основних підприємств чорної металургії, у складі яких 14 металургійних комбінатів і заводів, 3 феросплавних заводи, 16 коксохімзаводів, 6 трубних заводів, 8 гірничозбагачувальних комбінатів і три основних заводи металоконструкцій. Найбільшими металургійними комбінатами України є “Азовсталь”, “Запоріжсталь” та “Криворіжсталь”. Головним виробником коксу є Донецький металургійний підрайон. Він дає більше половини всього його випуску в країні. Практично весь металургійний комплекс України зосереджений в Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій областях, де сформувався один із найбільших металургійних районів світу.

На території цього району з урахуванням умов і особливостей розвитку і розміщення галузей комплексу виділяється три металургійних підрайони.

Придніпровський металургійний підрайон розташований вздовж правого і лівого берегів Дніпра – від Кременчука до півдня Дніпропетровської і Запорізької областей. За своїм значенням цей підрайон є найбільшим виробником сталі і прокату.

Донецький металургійний підрайон охоплює металургійні підприємства Донецької і Луганської об­ластей. Це основний підрайон з виробництва коксу і чавуну.

Приазовський металургійний підрайон включає дві території: м. Маріуполь з його двома металургійними комбінатами – “Азовсталь” та “Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча”, коксохімзаводом, а також північну і східну частини Керченського півострова. Незважаючи на загальну економічну кризу в країні й у галузі зокрема, металургія є основним постачальником валютних надходжень у державу. Вартість експортної продукції чорної металургії України сягала в окремі роки 3 млрд. доларів, її доля в загальному експорті трималась на рівні понад 40%. Більша частина металопродукції України експортується в країни СНД.

Кольорова металургія України розвивається на основі розробки родовищ сировинних ресурсів – алюмінію, магнію, руд титану, цирконію, нікелю, ртуті та ін. Алюмінієва промисловість використовує як сировину боксити, запаси яких на території України незначні. Промислове значення мають родовища Смілянське (Черкаська обл.) і Високопільське (Дніпропетровська обл.). Дуже важливою сировиною для виробництва алюмінію є каолін. Його родовища є в багатьох областях України, а видобувається він в основному у Вінницькій, Хмельницькій, Дніпропетровській і Запорізькій областях. Головними родовищами калійно-магнієвих солей на Україні є Стебниківське і Калушське у Прикарпатті та сполук магнію – Сивашське в АР Крим. Виробництво нікелю орієнтується на найбільші родовища промислового значення, якими є Побузьке і Придніпровське. Найбільші родовища титанових руд знаходяться в Житомирській (Іршанське і Стремигородське) і Дніпропетровській (Самотканське). Поки ще не експлуатуються родовища хромітів в Кіровоградській і Дніпропетровській областях, тому потреба України в хромі задовольняється його імпортом з Уралу та Казахстану. Руди цирконію в Україні відкриті в Самотканському родовищі титанових руд, вони є також в Приазов'ї. В Україні є значні запаси ртуті. Основне її родовище – Микитівське, яке розташоване в межах м. Горлівки, є також родовища в Закарпатті та АР Крим.

Розміщення підприємств кольорової металургії зумовлено переважно двома основними факторами – сировинним та енергетичним. Підприємства, які переробляють руди з незначним вмістом основного металу, тяжіють до джерел сировини (виплавка ртуті, нікелю, рідкісних металів). Енергомісткі виробництва (титано-магнієве, цинкове, алюмінієве) розміщують у місцях дешевої електроенергії, як правило, поблизу потужних електростанцій. В розміщенні підприємств кольорової металургії в Україні виділяється два основних райони. У Донецькому районі знаходяться Микитівський ртутний комбінат, Костянтинівський цинковий завод “Укрцинк”, Артемівський завод з обробки кольорових металів, який випускає латунь, латунний і мідний прокат, а також Свердловський завод алюмінієвого прокату. В Придніпровському районі розвиток галузі орієнтується також на потужну енергетичну базу Дніпрогесу, теплових і атомних електростанцій. В Запоріжжі зосереджені титано-магнієвий і алюмінієвий заводи, у Вольногорську – Верхньодніпровський гірничо-металургійний комбінат, який працює на титано-цирконієвих рудах Самотканського родовища, в м. Світловодську, біля Кременчуцької гідроелектростанції (ГЕС) діють завод чистих металів і завод твердих сплавів. У Кіровоградській області на базі недавно відкритого родовища нікелевої руди діє Побузький нікелевий завод. Виробництво магнію здійснюється також Калушським ВО “Хлорвініл”.

Для забезпечення потреб у кольорових металах Україна підтримує економічні зв'язки з іншими країнами СНД – з Російської Федерації надходять мідь та її сплави, цинкові концентрати, олово, дорогоцінні метали, з Узбекистану – мідь, з Казахстану – свинець і мідь, з Киргизії – сурма.

За останні роки чорна металургія орієнтується головним чином на експорт продукції при низькій його ефективності (від 40 до 77% від виробництва). Це не поліпшує фінансового становища галузі і економіки країни, призводить до продажу матеріальних енергетичних і фінансових ресурсів в зарубіжні країни та комерційні структури, ускладнює екологічну обстановку, хоча і сприяє зростанню виробництва.

 

9.2. Особливості розміщення і розвитку агропромислового комплексу України

У національній економіці України особливе місце займає сфера агропромислового виробництва.

Агропромисловий комплекс (АПК) за своїм складом та структурою значно відрізняється від інших міжгалузевих комплексів. Це зумовлено тим, що він як головний засіб виробництва використовує землю, на якій вирощується сільськогосподарська продукція і сировина для виробничого і невиробничого споживання. АПК має достатньо складну й розгалужену функціональну й галузеву структури. До його складу входять чотири основні сфери:

1) сільськогосподарське виробництво – рослинництво і тваринництво, що створюють сировинну базу АПК;

2) галузі, які виробляють матеріально-технічні засоби для галузей АПК. Це – сільськогосподарське машинобудування, виробництво засобів захисту рослин, мінеральних добрив, комбікормова і мікробіологічна промисловості, виробництво тари, спеціального устаткування і приладів для АПК тощо;

3) галузі, які забезпечують переробку сільськогосподарської продукції. Це – харчова, легка промисловості;

4) виробнича інфраструктура АПК – спеціалізовані транспорт, складське господарство, матеріально-технічне постачання, інженерні споруди, в тому числі іригаційні системи, заготівля, зберігання сільськогосподарської продукції, науково-інформаційне забезпечення АПК.

До складу АПК входять два основні виробничі підкомплекси – продовольчий та непродовольчий. Ці комплекси, в свою чергу, залежно від виду сировини, що використовується, поділяються на рослинницькі і тваринницькі підкомплекси.

До складу продовольчого комплексу входять зернопродуктовий, картоплепродуктовий, цукробуряковий, плодоовочеконсервний, виноградно-виноробний, м'ясний, молочний, олійно-жировий підкомплекси. Крім того, до його складу входять певні інфраструктурні галузі.

Основними територіальними формами організації АПК є локальні і регіональні АПК. Локальні АПК формуються на відносно невеликих територіях на основі поєднання агропромислових підприємств з переробки малотранспортабельної сільськогосподарської продукції і мають найнижчу ступінь інтеграції. Регіональні (територіальні) АПК можуть включати територію країни, економічного району, автономної республіки, області, територіально-господарського чи адміністративного району.

Сільське господарство включає в себе дві основні галузі – рослинництво і тваринництво. Рослинництво за видом продукції, що виробляється, поділяється на ряд галузей: зернове господарство, виробництво технічних культур, картоплярство, овочівництво і баштанництво, плодівництво, польове кормовиробництво та лісове господарство. Основними галузями тваринництва є скотарство, свинарство, конярство, вівчарство з козівництвом, птахівництво, ставкове рибництво тощо.

Розміщення галузей рослинництва значною мірою залежить від посівних площ, їх структури та раціонального вико­ристання. Загальна площа сільгоспугідь складає 41 763,8 тис. га. Посівна площа України становить біля 27 млн. га. Провідну роль у структурі посівних площ відіграють зернові культури, далі – технічні культури, кормові культури, картопля і овоче-баштанні культури.

Провідне місце в структурі посівів займають зернові культури. Основними зонами виробництва зерна в Україні є степова і лісостепова, які забезпечують відповідно 45 і 40 % його загального обсягу.

Основною технічною культурою України є цукровий буряк. Під ним в різні роки було зайнято від 0,6 до 1,5 млн га.В основі формування бурякоцукрового комплексу лежать сприятливі умови для вирощування цукрових буряків, забезпеченість трудовими ресурсами та навики населення. Найбільш важливими його галузями є сільськогосподарська (вирощування цукрових буряків) і переробна (виробництво цукру).

Основними регіонами вирощування цукрових буряків є Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Черкаська, Полтавська та інші області, розташовані у Лісостепу, південній частині Полісся, на півночі Степу. Середня врожайність в останні роки коливалася в межах 200—290 ц/га. Україна є одним із найбільших в світі виробників цукрових буряків. За площею посівів цукрових буряків Україна тривалий час була одним зі світових лідерів, а за обсягами виробництва цукру входила до першої десятки країн — найбільших виробників та експортерів цукру у світі.

Цукробуряковий підкомплекс включає виробництво цукросировини, переробні підприємства, допоміжні виробництва з переробки відходів, цукроваріння, насіннєві господарства.

Друге місце серед технічних культур належить соняшнику, який за обсягами вирощування займає 2—3 позицію у світі (1 місце — Аргентина: 3,8—4 млн т). За оцінками спеціалістів, оптимальна посівна площа в Україні становить 1,6— 1,8 млн га. Близько 80 % посівної площі розміщено у степовій зоні (Донецька, Дніпропетровська, Луганська та Запорізька області), вона дає 75— 80 % збору. У лісостеповій зоні врожайність вища (на 0,3— 0,2 т/га), але тут більший ризик хвороб та збитків від перезволожений.

Україна є провідним експортером соняшнику та олії, головними покупцями яких є Кіпр, США, Болгарія, Білорусь, Литва, Росія.

Україна є важливим регіоном вирощування картоплі, яка є цінною сировиною для харчової і спиртокрохмальної промисловостей. При переробці 1 т картоплі зі вмістом крохмалю 17,6 % можна отримати 112 л спирту, 55 кг рідкої вуглекислоти, 0,3 л сивушного масла. Брага застосовується для виробництва кормових відходів, а збагачена білками, мікроелементами та вітамінами вторинна сировина — дуже цінний корм для тваринництва. Картоплю використовують і для виробництва глюкози, гідролу, синтетичного каучуку та інших видів продукції. Продукти її переробки широко використовуються в багатьох галузях харчової, хімічної, текстильної, шкіряної, лакофарбової промисловостей. Понад 150 галузей використовують спирт, вироблений із картоплі.

Посівні площі товарної картоплі зосереджені переважно в областях Полісся, а також навколо міст центральної та північної частини країни та становлять 1,4—1,6 млн га із середньою врожайністю 300—320 кг. В Україні щороку вирощують у середньому 16—20 млн т картоплі, що становить 320—400 кг на одну особу (приблизно рівень Польщі та Білорусі). На продовольчі потреби використовується третина, що відповідає фізіологічним нормам (105—110 кг).

Вирощування волокнистих культур. У північній та західній частинах України вирощується льон довгунець. Він використовується комплексно, однак основним продуктом його переробки є соломка, яка містить у стеблах від 20 до 28 % волокна та насіння, в якому 35—40 % олії, та близько 25 % білка. При переробці лляної соломки одержують льоноволокно, яке є сировиною для текстильної промисловості. В сировинному балансі текстильної промисловості нашої країни льоноволокно займає перше місце, на другому — бавовна. За якістю та міцністю льоноволокно значно краще від бавовни, конопель, джуту. При переробці насіння льону одержують олію і макуху.

Основними районами льоносіяння є області Полісся і Передкарпаття (Львівська, Волинська, Рівненська, Житомирська, Київська, Чернігівська і Сумська).

Льон-кудряш вирощують у степових областях.

В Україні вирощують також коноплі, посіви яких становлять близько 10 тис. га і скоротилися порівняно з 1940 р. майже в 15 разів. Коноплі південні вирощують у степовій зоні (Дніпропетровська і Миколаївська області), середньоруські — в лісостеповій (Сумська, Чернігівська, Полтавська області) та на півдні Полісся.

Сировиною для тютюнових фабрик є тютюн і махорка. Основні посівні площі (ЗО тис. га) тютюну зосереджені в західній (Тернопільська, Івано-Франківська і Хмельницька, Чернівецька, Закарпатська області) та південній (Крим, Одеська область) частинах України. Останніми роками тютюн вирощують у приватних господарствах багатьох областей (Волинська, Київська, Житомирська, Полтавська, Сумська, Чернігівська). Проте обсяг посівів незначний і частка площ становить 5—7 % від загальних посівних площ під цією культурою.

Для потреб пивоварної, дріжджової та хлібопекарської промисловості використовують суцвіття хмелю. Цю культуру вирощують у Житомирській, Рівненській, Львівській, Вінницькій областях. Посівні площі становлять близько 5 тис. га, а урожайність — 6 ц/га (при середній врожайності у світі — до 16 ц/га).

Виробництво хмелю в Україні становить 3 % світового обсягу. Для цієї культури характерний низький рівень механізації, тому затрати праці на 1 ц хмелю в 300 разів більші, ніж на виробництво зерна. За останні 5 років площа посівів скоротилася на 1,8 тис. га (тобто більше, ніж на чверть). Вік 2/3 хмільників становить 20 і більше років при нормативі 10—12 років. Його вирощують в основному в Житомирській області.

Овочівництво та баштанництво. Поширені на всій території України на площі близько 500 тис. га (без насінників). Помідори, перець, баклажани і деякі інші овочі переважно культивуються в південній частині країни. Капуста, столові буряки, огірки та інші городні культури вирощуються у північній частині Лісостепу і на Поліссі. Значні площі займають баштанні культури: дині, кавуни, гарбузи, кабачки, патисони, плоди яких є цінним продуктом харчування. Основні площі баштанних культур (90 %) розташовані у степовій зоні, на яку припадає понад 90 % валового збору. Основні економічні показники овочівництва відображено в дод. 11.

Важливими галузями сільськогосподарського виробництва стали садівництво та виноградарство. Головними районами плодово-ягідних насаджень в Україні є приміські зони великих, більших і найбільших міст, зокрема великих міських агломерацій Донбасу, Придніпров'я. Найбільші товарні масиви плодово-ягідних насаджень зосереджені в Криму, Вінницькій, Одеській, Харківській, Черкаській, Закарпатській областях і займають площу близько 300 тис. га.

У розрахунку на одну особу споживання ягід і фруктів в Україні у 2009 р. становило 35 кг (з урахуванням присадибних ділянок) (у 80-ті роки цей показник був на рівні 53 кг) при нормативному показнику понад 84 кг (у США на одну особу продукують 150 кг). Для задоволення потреб населення розроблена спеціальна програма, за якою виробництво плодів потрібно довести до 90 кг на одну особу. Для цього необхідно насаджувати сади із середньою врожайністю до 200 ц/га. Нині врожайність садів становить 10—20 ц/га, тоді як у західних країнах вона досягає 600 ц/га. Динаміку основних показників садівництва та виноградарства відображено в дод. 11.

Виноградарство. Є однією з важливих галузей сільського господарства, і Україна має сприятливі умови для його розвитку. В АР Крим, Одеській, Миколаївській, Херсонській і Закарпатській областях, де велика кількість сонячного тепла і світла, виноградарство поруч із садівництвом стало пріоритетною галуззю сільськогосподарського виробництва. Проте за роки незалежності виноградарство почало занепадати: скорочується площа насаджень, зменшується валовий збір, знижується врожайність.

В усіх областях України вирощують і заготовляють значну кількість (близько 100) лікарських рослин. Культивують валеріану лікарську, кмин, хрін, шавлію лікарську, лаванду, м'яту кучеряву, м'яту перцеву, фенхель, беладон ну лікарську, Звіробій, ромашку та багато інших. Лікарські рослини вирощують у всіх природних зонах, а найбільше — в Криму.

Для створення кормової бази тваринництва в Україні вирощують кормові культури — кормові коренеплоди та кормові баштанні, кукурудза на силос і зелений корм, однолітні та багатолітні трави. Провідне місце в структурі посівів кормових культур належить кукурудзі на силос і зелений корм, багатолітнім травам, зокрема конюшині, люпину, люцерні та ін., однолітнім травам (включаючи посіви озимих на зелений корм), кормовим коренеплодам і кормовим баштанним. Ці культури вирощують у багатьох регіонах. Люпин в основному висівають на піщаних землях Полісся, люцерну — на поливних землях південної частини України.

Багатогалузеве тваринництво є другою складовою галуззю сільського господарства. Розвиток і розміщення галузей тваринництва визначається у значній мірі наявністю кормової бази, яку формують польове кормовиробництво, природні кормові угіддя, а також поживні відходи й комбікормова промисловість. Райони розвиненого польового кормовиробництва спеціалізуються на молочному і молочно-м'ясному скотарстві, свинарстві, а наявність природних кормових угідь сприяє розвиткові м'ясного і м'ясо-молочного скотарства, вівчарства. До складу продуктивного тваринництва входять скотарство, свинарство, птахівництво і вівчарство. Менше значення мають конярство, бджільництво тощо.

Скотарство в усіх природнокліматичних зонах України є провідною галуззю та має в приміських зонах, особливо більших і найбільших міст, молочно-м'ясний напрям. У галузі зосереджено 65 % умовного продуктивного поголів'я худоби. На Поліссі традиційно розвивається молочно-м'ясне тваринництво, у південних районах переважає м'ясомолочне. Поблизу крупних споживачів розташовані потужні комплекси відгодівлі та первинної переробки великої рогатої худоби, свиней і птиці, виробництва молока.

На сьогодні тривають негативні тенденції до зменшення поголів'я худоби та птиці. Обсяги виробництва продукції тваринництва у період 1990—2009 рр. скоротилися майже в 2,5 разу.

Основними причинами скорочення поголів'я є неврожай зернових, зростання вартості кормів і малоефективна державна підтримка. Все це призвело до зниження рентабельності вирощування худоби та птиці.

Харчова промисловість є провідною переробною ланкою АПК. Із перероблюваної сільськогосподарської продукції 85% як сировина поступає на підприємства харчової, а 15% – у галузі легкої промисловості. Розміщення окремих галузей цього виробництва залежить від ступеня впливу на них сировинного чи споживчого фактора. Провідними галузями харчової промисловості України є цукрова, м'ясна, молочна, олійножирова, плодоовочеконсервна, кондитерська, спиртова, виноробна, соляна.

М'ясна промисловість - є важливою галуззю харчової промисловості, що забезпечує населення м'ясом і продуктами його переробки. На розміщення м'ясокомбінатів визначальний вплив має сировинна база, а чинником розміщення м'ясопереробних заводів, ковбасних та кулінарних фабрик е наявність споживачів. Виділяють три основні напрями виробництва м'ясної промисловості — м'ясне, ковбасне та м'ясоконсервне. М'ясне виробництво представляють біля сотні м'ясокомбінатів, що розміщуються як у промислово розвинутих областях України, так і в районах, де наявна сировинна база. Крім того, м'ясна промисловість виробляє багато видів кормів, м'ясо кров'яне і кісткове борошно, шкіри, технічний жир, щетину, лікувальні препарати тощо. Останнім часом в Україні спостерігається тенденція до збільшення споживання м'яса птиці. Сьогодні працюють близько 45 підприємств, які виробляють куряче м'ясо, однак сукупна частка ринку більшості з них не перевищує 16 %. Найбільші з них — ЗАТ "Дружба Народів Нова", ЗАТ "Комплекс "Агромарс", Т0В "Рубі-Роз Агрікол", ЗАТ "Птахокомбінат "Дніпровський", ВАТ "Курганський бройлер".

Молочна промисловість - розвинута в усіх областях, а найвища її територіальна концентрація у великих містах, а також у приміських районах. У цих же районах розвивається і маслосироробна промисловість. До складу молокопереробної промисловості входять маслоробна, сироварна, молочноконсервна галузі, а також виробництво продуктів з незбираного молока. Маслоробні підприємства діють майже в усіх обласних і районних центрах. Найбільші з них розміщені в Києві, Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Львові. Сироварні підприємства розміщені в Бердянську (Запорізька область), Долині і Бобринці (Кіровоградська область), Жашкові і Тальному (Черкаська область), Кременчуку (Полтавська область) та ін.

Рибна промисловість. У 80-ті роки Україна входила до 20 найбільших за виловом риби країн світу, сьогодні вона в четвертому десятку. У 1985 р. вилов риби становив 1083 тис. т, споживання на одну особу — 18,5 кг. Нині обсяги виробництва зменшились більше, ніж удвічі, відповідно зменшилось і споживання рибної продукції. Тим часом Україна має потужний риболовний флот і відповідну переробну базу, тобто необхідні можливості щодо відновлення цієї галузі.

Цукрова промисловість - є однією зі стратегічно важливих галузей харчової промисловості України, яка поєднує в собі виробників елітного та фабричного насіння, цукрового буряку, насіннєві заводи, цукрові заводи й сервісні підприємства галузі. Кінцевими продуктами цього величезного агропромислового комплексу е цукор в асортименті, а також побічна продукція — меляса (патока), жом. При Смілянському цукровому заводі працює завод з виробництва лимонної кислоти. До складу цукрової промисловості України входить 342 промислових, сільськогосподарських, будівельних й інших підприємства, а саме: 184 цукропіскові заводи, 2 цукрорафінадні заводи, 134 бурякогосподарства, 6 насіннєвих заводів, 1 завод лимонної кислоти, 7 машинобудівних заводів з випуску технологічного устаткування, 2 пусконалагоджувальні організації, 7 кар'єроуправлінь з видобутку вапнякового каменю та науково-дослідний Інститут цукрової промисловості. Найбільш розвинена цукрова промисловість у Вінницькій, Черкаській, Хмельницькій, Київській і Тернопільській областях; цукрорафінадне виробництво — у Ходорові, Шепетівці, Черкасах, Сумах, Дружбі, Бердичеві та Одесі. Найбільші цукрові заводи — Лохвицький (75 тис. т добової переробки) й Орільський (Полтавська область), Первомайський і Засільський (Миколаївська область), Саливонківський (Київська область). Найбільше цукру виробляють Подільський регіон (ЗО % усього виробництва в Україні), Центральний (24 %), Східний (15 %). Серед областей цих регіонів виокремлюються Вінницька, Тернопільська, Хмельницька, Київська, Черкаська та Полтавська.

Олійно-жирова промисловість представлена олійними заводами, які виробляють кілька видів рослинної олії — соняшникову (90 % виробництва), кукурудзяну, лляну, ріпакову, конопляну та ін. Орієнтуючись на наявність сировини (для виробництва 1 т рослинної олії використовується 3—4 т олійного насіння), ця галузь зосереджена переважно в степовій зоні. Найвища концентрація галузі в Донбасі і Придніпров'ї. На частку Дніпропетровської, Донецької та Запорізької областей припадає більше половини виробленої в Україні олії. Найбільші центри її виробництва — Дніпропетровськ, Маріуполь, Запоріжжя, Пологи, Вовчанськ, Слов'янськ, а також Кіровоград, Полтава. Причорноморський регіон виробляє 14 % олії (Одеса, Вознесенськ, Херсон). Серед інших центрів виокремлюються Вінниця і Чернівці. Україна відома у світі за рівнем виробництва соняшнику та олії з нього. Зокрема, порівняно з 1990, у 2009 р. виробництво олії зросло більше, ніж у два рази — з 1070 до 2796 тис. т (див. дод. 12).

Плодоовочеконсервна промисловість переробляє різноманітну продукцію овочівництва та плодівництва. Сировинний чинник у розміщенні підприємств цієї галузі відіграє основну роль. Внаслідок цього найбільша концентрація плодоовочеконсервного виробництва спостерігається на півдні України. Саме тут, на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей та АР Крим, сформувався спеціалізований район плодоовочеконсервного виробництва. Головні його центри — Одеса, Херсон, Запоріжжя, Сімферополь, Ізмаїл, Мелітополь, Бердянськ. Розміщене це виробництво і в районах Поділля, а також у Черкасах, Житомирській, Полтавській та Донецькій областях. Останніми роками виробництво плодоконсервної продукції в Україні стабільно зростає. Основними країнами — постачальниками плодоовочевої консервації в Україну в 2006 р. були Китай, Угорщина, Іспанія, Таїланд і Польща. Водночас основними країнами — імпортерами української консервації виступали Росія (83 %), Білорусь (4 %), Казахстан (3 %), Молдова (3 %), Німеччина (2 %). Також українські консерви постачаються в Ізраїль, США, Канаду, Прибалтику.

Хліюопекарська промисловість зосереджена у великих містах, таких як Київ, Харків, Одеса, Львів, Донецьк, Запоріжжя, а також практично у всіх малих і середніх містах України.

Борошномельно-круп'яна промисловість відіграє провідну роль у забезпеченні населення, а також інших галузей харчової індустрії борошном і крупами, до того ж виробляє фуражне борошно, яке є цінним кормом для тваринництва. Найважливішими центрами є Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Миколаїв, Запоріжжя, Львів, Тернопіль, Тальне. В Україні борошно є сировиною для найважливіших продуктів харчування, тому виробництво цього товару в країні вважається стратегічним. Офіційно зареєстровані статистикою обсяги виробництва борошна в Україні за останні 5 років коливалися в межах 3 млн т, без урахування поганого врожаю зернових в 2003 р., що викликав зниження випуску борошна. Найбільшу частку в структурі випуску борошна займає пшеничне — близько 90 %. Експорт борошна як пшеничного, так й інших видів в основному спрямований на Росію, Грузію, Молдову. Щодо географії офіційного імпорту борошна в Україну, то основними постачальниками були Росія й Білорусь. Незначні обсяги імпортуються з країн Європейського Союзу — Німеччини й Франції, а також з Туреччини [31].

Виробництво круп. В Україні найпоширеніші такі круп'яні культури, як гречка й просо. До них також належить сорго й чумиза. Умовно круп'яними є ячмінь, овес, пшениця, кукурудза, горох і сочевиця. Найбільше продовольче значення мають гречка, просо й рис. За офіційними даними, щорічне виробництво круп становить близько 300—400 тис. т. В Україні налічується близько 400 великих підприємств з випуску круп. Це спеціалізовані підприємства (65—70 % ринку) і невеликі приватні підприємства (30—35 %). Найбільші обсяги круп виробляються в Київській, Хмельницькій, Харківській, Луганській та Кіровоградській областях, де традиційно розташовані найбільші промислові заводи. Протягом останнього десятиліття незмінним лідером є Київська область. Основними країнами, до яких здійснюється експорт, є Росія, Білорусь, Грузія, Молдова, Вірменія. Значні партії гречки експортуються в Німеччину. Серед виробників провідними експортерами є: TOB "Альтера", TOB "Біосен", ВАТ "Хмельницький КХП", ДП "Миргородський КХП №1", ВАТ "Сквирський КХГГ, КП "Білоцерківхлібопродукт" [31].

Макаронна промисловість повністю орієнтується на споживача, тому найбільші підприємства розташовані в Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Миколаєві, Запоріжжі.

Тютюново-махоркова промисловість складається з 11 тютюнових фабрик, 5 з них — акціонерні товариства з участю іноземного капіталу (це компанії зі світовим ім'ям: "Philip Morris", "Reemtsma", "British American Tobacco", "JTI" та "Gallaher Group"), 7 ферментаційних заводів, 1 завод ацетатних фільтрів. Основними центрами тютюнової промисловості є Київ, Львів, Одеса, Харків, Дніпропетровськ, Сімферополь, Прилуки, Ромни, Кременчук, Черкаси. Тютюново-ферментаційні заводи розміщені в районах вирощування високоякісного тютюну — Сімферополь, Берегово (Закарпатська область), Жмеринка (Вінницька область). Сьогодні близько 98 % випуску тютюнових виробів в Україні забезпечується п'ятьма найбільшими світовими концернами: "Philip Morris”, "Reemtsma", "British American Tobacco”, "JTT” та "Gallaher Group". Вітчизняні ж виробники займають лише близько 2 % ринку, найбільшими серед них є "Українська тютюнова компанія", Донецька, Львівська, Феодосійська тютюнові фабрики та декілька інших виробників.

 

Кондитерська промисловість України є однією з найважливіших галузей харчової промисловості. Обсяг виробництва кондитерської промисловості становить 3 % ВВП країни. Частка України на світовому ринку (93 млрд USD) сягає 1 %. Виробнича потужність галузі становить 1,5 млн т. Українські кондитерські підприємства споживають близько 600 тис. т цукру за рік. Близько 70 % ринку і 3/4 експорту, як і раніше, контролюють дев'ять найбільших компаній — "АВК", "Бісквіт-Шоколад", "Житомирські ласощі", "Конті", "Крафт Фудз Україна", "Полтава-кондитер", "Рошен", "Світ ласощів" і "Світоч" (належить швейцарській "Nestle").

Пивоварна промисловість України розвивається надзвичайно швидкими темпами. На початок 2008 р. в Україні було близько 40 заводів, що безпосередньо займаються виробництвом пива. Найбільшим українським виробником пива залишається Київське ЗАТ "Оболонь". Разом з Фастівським, Охтирським та Севастопольським пивзаводами, що входять до групи "Оболонь", вони виробляють близько 30 млн дал.

Спиртова та лікеро-горілчана промисловість використовує відходи цукрової промисловості, сокового виробництва, зерно та картоплю. Сьогодні ліцензії на виробництво спирту мають 82 державних спиртозаводи, з яких 74 підприємства концерну "Укрспирт", 5 підприємств, що перебувають в управлінні Сумської облдержадміністрації; підприємство під керівництвом Державного управління справами (Чортківський спиртозавод), підприємства під керівництвом Держкоммедбіопрому (Ладижинський, Межирічський спиртозаводи). Спиртові заводи зосереджені в Черкаській, Вінницькій, Кіровоградській Житомирській, Київській, Тернопільській та інших областях. В Україні діє понад 40 підприємств лікеро-горілчаного напряму, зосереджених переважно у великих містах. До галузі входять такі унікальні виробництва, як об'єднання "Масандра" (Крим), агрофірма "Золота Балка", Інкерманський завод марочних вин (Севастополь), Ужгородський та Одеський коньячні заводи, Артемівський та Харківський заводи шампанських вин, радгосп-завод ім. Леніна Херсонської області, завод шампанських вин "Новий Світ".

Легка промисловість охоплює текстильну (з бавовняною, вовняною, лляною та шовковою галузями), трикотажну, швейну, шкіряну, взуттєву, хутрову та інші галузі. Враховуючи хорошу транспортабельність готової продукції, у розміщенні підприємства цієї промисловості орієнтуються переважно на наявність трудових ресурсів та сировини, а окремі галузі – і на споживача. Легка промисловість є однією з найбільш трудомістких галузей господарства, її трудопоглинаючий потенціал значним чином спрямовано на жіночу частину трудових ресурсів. Провідною галуззю легкої промисловості є текстильна промисловість.

Текстильна промисловість України почала розвиватися ще до Першої світової війни, проте більшість підприємств на той час були невеликими. Певне пожвавлення її розвитку почалося в радянський період, коли старі підприємства було реконструйовано і збудовано нові в Києві, Полтаві, Одесі, Житомирі, великі бавовняні комбінати в Херсоні, Донецьку й Тернополі, камвольно-суконний — у Чернігові, Дарницький шовковий комбінат (Київ), Житомирський і Рівненський льонокомбінати, бавовнопрядильні фабрики в Києві та Львові. Реконструйовано і збільшено потужності Чернівецького текстильного комбінату, Дунаєвецької (Хмельницька область) та Богуславської (Київська область) суконних фабрик. На бавовняну промисловість у текстильній промисловості припадає 39,7 % всіх вироблених тканин, що менше, ніж в 1990 р. (47 %). Для неї характерна віддаленість від сировинної бази і навіть споживачів. До її складу входять прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове й фарбувально-обробне виробництва. Бавовна є основною сировиною для виробництва деяких видів тканин з домішкою синтетичних і штучних волокон. Бавовняні комбінати розміщені в Херсоні й Тернополі; бавовнанопрядильний комбінат — у Донецьку; бавовняна фабрика — в Нововолинську, прядильна — в Полтаві, ватноткацька — в Києві.

Вовняна промисловість одна з найстаріших підгалузей текстильної промисловості — виробляє 8,7 % усіх тканин України. На підприємствах цієї галузі здійснюється первинна обробка вовни, виготовляються пряжа і тканини та вироби з неї. Чисте вовняне виробництво майже не збереглося. Як домішки використовують хімічні й синтетичні волокна, бавовну. Сучасні фабрики діють у Харкові, Одесі, Сумах, Дунаївцях (Хмельницька область), Богуславі, Кременчуці, Донецьку, Лубнах; у Луганську — тонкосуконна, Кривому Розі — вовнопрядильна фабрика, Чернігові — камвольно-суконний комбінат.

Лляна промисловість є традиційною в Україні. Проте в останні роки обсяг виробництва галузі значно знизився, і в 2009 р. вона випускала лише 0,5 % тканин країни — на Рівненському і Житомирському льонокомбінатах.

Трикотажна промисловість за 1990—2009 рр. трикотажне виробництво зменшилося в 14,5 разу. Найбільші трикотажні підприємства розташовані в Києві, Харкові, Львові, Одесі, Житомирі, Миколаєві, Сімферополі, Чернівцях, Донецьку, Івано-Франківську, Дніпропетровську, Луганську, Хмельницькому, Прилуках (Чернігівська область).

Швейна промисловість розміщена здебільшого у великих населених пунктах. Тут функціонують такі відомі формування, як Київське виробниче об'єднання швейної промисловості "Україна", львівська фірма "Маяк", Харківська швейна фабрика ім. Ю.Д. Тинякова та ін.

Шкіряно-взуттєва промисловість. Після текстильної є найважливішою підгалуззю легкої промисловості. Основною сировиною для неї є шкури домашніх, диких і морських тварин. Проте широке використання нових синтетичних матеріалів (штучної шкіри, гуми), парусини, вовни (для валяного взуття), тканини істотно збагатило й доповнило сировинну базу взуттєвого виробництва. Крім того, зі шкіри виготовляють одяг, шорно-сідельні та галантерейні вироби, деталі для текстильних та інших машин. Розміщене шкіряне виробництво поблизу центрів м'ясної промисловості. Шкіряні підприємства є в Харкові, Києві, Львові, Василькові (Київська область), Бердичеві, Миколаєві. Штучну шкіру виготовляють у Києві, Тернополі, Запоріжжі, Луцьку, шкірозамінники — в Одесі. Сучасна взуттєва промисловість України перетворилася на велику механізовану галузь. Старі взуттєві фабрики в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Миколаєві, Херсоні реконструйовано; в Луганську, Києві, Львові, Одесі, Василькові, Запоріжжі й Мукачевому збудовано нові великі підприємства. Всього в країні діє 56 шкіряних і 104 взуттєвих виробничих об'єднання та підприємства. Найбільші шкіряні виробничі об'єднання — в Бердичеві ("Світанок"), Івано-Франківську, Києві; взуттєві виробничі об'єднання — в Луганську, Львові ("Прогрес"), Харкові, Кривому Розі, Хмельницьку.

Хутрова підгалузь обробляє хутра лисиць, куниці, видри, норки, шкурки кролів, ховрахів, хом'яків та водяних щурів, овечі шкурки й штучне хутро та виготовляє з них хутрові та шубні вироби. У минулому вона мала переважно кустарний і сезонний характер. Тепер в Україні збудовані і працюють хутрові підприємства в Харкові, Балті (Одеська область), Краснограді (Харківська область), Тисмениці (Івано-Франківська область), Львові, Одесі, Жмеринці.

Виробництво галантерейних виробів зосереджене в Києві, Харкові, Львові, майже усіх обласних центрах та інших містах України. Галантерейні підприємства, крім легкої промисловості, належать до різних галузей промисловості. їх продукція дуже різноманітна — господарські сумки, портфелі, валізи, хустки, стрічки, шарфи, краватки, металеві вироби тощо.

Поліграфічна промисловість виготовляє різні види друкованої продукції — книги, журнали, газети, зошити, географічні карти, етикетки, квитки, бланки тощо. Найбільші поліграфічні підприємства розташовані в Києві, Харкові, Вінниці, Дніпропетровську, Донецьку, Запоріжжі, Львові, Одесі, Рівному, Тернополі, Сімферополі, Чернівцях та ін.

 

Фарфоро-фаянсова промисловість є важливою підгалуззю виробництва товарів народного споживання, що виготовляє фарфорові, фаянсові та інші вироби з тонкої кераміки, а також господарського і художнього фарфору, фаянсу, напівфарфору й майоліки. Побудовано нові фарфорові заводи в Дружківці, Кіровограді. Головною сировинною базою цієї промисловості є каоліни Просянівського (Дніпропетровська область), Глуховецького (Вінницька область), Богородницького та Володимирського (Донецька область) родовищ.

Інфраструктура АПК є пріоритетною сферою господарю­вання, її розміщення й розвиток визначаються потребами основного виробництва і включають в себе холодильно-складське господарство, автотранспортне і дорожнє господарство, таропакувальне виробництво та ремонт і обслуговування сільгосптехніки. Поряд з основними галузями інфраструктурні забезпечують скорочення втрат сільськогосподарської продукції, стабілізацію її виробництва, зростання обсягів про­довольчих ресурсів. В Україні головним завданням щодо її розвитку є спрямування в неї інвестиційно-інноваційних пріоритетів, особливо – в регіони зі сталою аграрно-промисловою спеціалізацією – Полісся, Поділля, Південний район тощо.

Обов'язковими умовами відродження та ефективного функціонування продуктивних сил АПК України є створення такого економічного середовища господарювання, яке б забезпечило можливості комплексного розвитку регіональної еко­номіки. Необхідними складовими реформування економіки АПК мають стати реструктуризація господарства в напрямі інтенсифікації розвитку малого та середнього підприєм­ництва, особливо в харчовій галузі, легкій промисловості, соціально-культурній та соціально-побутовій сферах інфраструктури села.

 

9.3. Транспортний комплекс як складова виробничої інфраструктури країни

Транспортний комплекс – це територіальне поєднання взаємопов’язаних видів транспорту, які на основі взаємодії найповніше задовольняють потреби суспільного господарства і населення в перевезеннях вантажів і пасажирів. Формами територіальної організації транспорту є моно- та багатогалузеві транспортні вузли, станції, морські й річкові порти, пристані, аеропорти.

Виділяють такі види транспорту: залізничний, автомобільний, водний, трубопровідний. Наведемо стислу характеристику кожного з них.

В Україні розвинені всі види транспорту. На 10 тис. км2 території припадає 372 км залізничних колій, 78 км внутрішньо-водних, 1933 км автомобільних шляхів з твердим покриттям.

Залізничний транспорт відіграє провідну роль у здійсненні внутрішньодержавних і значну – у зовнішньодержавних економічних зв'язках України. Найбільші залізничні вузли України — Київ, Харків, Лозова, Фастів, Ясинувата, Волноваха, Дебальцеве, Жмеринка, Шепетівка, Синельникове, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Полтава, Бахмач, Коростень, Козятин, Львів. Основні магістралі з Донбасу йдуть на Москву через Харків — Курськ, Куп'янськ — Валуйки — Єлець, Кіндрашівка — Валуйки; на захід — через Харків на Львів; через Мерефу та Ворожбу в західні області та Санкт-Петербург, у Кривий Ріг через Ясинувату — Дніпропетровськ. У південному напряму залізниці пролягають до портів Азовського і Чорного морів, а також на Кавказ через Ростов-на-Дону; до Поволжжя на схід проведена магістраль Куп'янськ — Лиски. Україна з'єднана з Молдовою залізницями Роздільна — Тирасполь — Бендери — Кишинів та Кам'янець-Подільський — Бельци — Рибниця. Значно розширилася мережа приміського залізничного сполучення. Функціонують швидкісні лінії Київ — Харків, Київ — Дніпропетровськ, Київ — Львів, Київ — Хмельницький.В Україні шість залізниць об'єднані департаментом "Укрзалізниця", в тому числі 900 лінійних підприємств для перевезень на магістралі з експлуатаційною довжиною 21,7 тис. км, з них електрифіковано 9,16 тис. км.Залізничний транспорт України посідає четверте місце у світі після Росії, США та Канади. За оцінками експертів коефіцієнт транзитності України є одним з найвищих у світі. Найвищим показником щільності залізничних шляхів виділяються промислово розвинені Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Харківська та Запорізька області, а також такі області, як Львівська, Закарпатська, Чернівецька і Вінницька.

Перевезення вантажів залізницями у січні – липні 2007 року порівняно з січнем – липнем 2006 року зросло на 10,1%, у тому числі відправлення вантажів – на 7,1%. Залізничним транспортом за січень-липень 2007 року відправлено 263,6 млн. пасажирів, що на 0,1% більше, ніж за січень – липень 2006 року.

Зараз значна частина залізничних колій та залізничних терміналів не відповідає європейським стандартам. Якщо розглядати пасажирські перевезення, то проблемою е відсутність належного рівня сервісу на залізничних вокзалах та в самих поїздах, поганий санітарний стан вагонів, відсутність розваг протягом тривалої дороги (відеозал, дитячі вагони). Все це робить подорож залізницею малоприємною для пасажирів. Щодо вантажоперевезень, то тут проблемою є неефективні схеми навантаження та розвантаження потягів. Вирішення цих проблем потребує значних капіталовкладень, але основною проблемою є пошук необхідних коштів.

Автомобільний транспорт є найбільш маневровим та ефективним видом транспорту для перевезення масових вантажів дрібними партіями на близьку відстань.

Підприємствами автомобільного транспорту за січень – липень 2007 року перевезено 91,2 млн. т вантажів, що на 19,2% більше порівняно з відповідним періодом 2006 року, та виконано вантажооборот у обсязі 15,9 млрд. ткм, який зріс за цей же період на 20,8%. Послугами автомобільного транспорту скористалися 2,4 млрд. пасажирів, що на 4,8% більше, ніж за січень – липень 2006 року. Розвиток автомобільного транспорту та його територіальна організація залежать від галузевої структури регіону, її територіальної ор­ганізації, природних умов, зокрема рельєфу, що й визначає напрями та щільність автошляхів. Найважливішими автомагістралями України є: Київ – Полтава – Харків – Ростов-на-Дону, Київ – Москва, Київ – Санкт-Петербург, Київ – Одеса тощо.

Водний транспорт є порівняно дешевим, він відіграє надзвичайно важливу роль у формуванні зовнішньоекономічних зв'язків України. Важливими морськими портами держави є Одеса, Ізмаїл, Миколаїв, Севастополь, Ялта, Керч на березі Чорного моря та Маріуполь і Бердянськ – на березі Азовського моря. Основні водні транспортні артерії України – Дніпро і його притоки Прип'ять і Десна, Дністер, Південний Буг. Основними річковими портами є Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Дніпродзержинськ, Кременчук, Черкаси, Нікополь, Миколаїв тощо. Вітчизняний морський та річковий торговельні флоти збільшили перевезення вантажів на 11,8%, у цілому замовникам доставлено 13,3 млн. т вантажів. Перевезення вантажів підприємствами річкового транспорту у 2007 році порівняно з січнем – липнем 2006 року зросли на 15,0%, морського транспорту – на 7,2%. Перевезення пасажирів морським транспортом порівняно з січнем – липнем 2006 року знизилися на 33,5%.

Трубопровідний транспорт є найбільш економічним й ефективним для транспортування рідкого палива, пального і технологічного газу, хімічних продуктів тощо. Його розвиток обумовлений розміщенням в Україні нафтової, нафтоперероб­ної і газової промисловості. Нафтопровідний транспорт України включає в себе 12 основних нафтопроводів загальною протяжністю біля 3,0 тис. км. Трансєвропейська нафтопровідна мережа представлена нафтопроводом “Дружба” (680 км). Магістральні газопроводи Дашава – Київ – Москва, Шебелинка – Брянськ, Шебелинка – Острогожськ – Москва виконують функції міжнародних.

Розвиток повітряного транспорту спирається як на базу рухомого складу власного виробництва, так і на імпортні літаки й гелікоптери. Роль повітряного транспорту є найважливішою для виконання стратегічних швидкісних перевезень, відносин з іншими країнами, виконання спеціальних завдань транспортування вантажів у важкодоступні регіони. Розвитку повітряного транспорту сприяє діяльність багатьох державних та комерційних вітчизняних і зарубіжних авіакомпаній. За січень – липень 2007 року авіаційним транспортом перевезено 55,6 тис. т вантажів, що на 7,2% менше, ніж за 7 місяців минулого року. Вантажообіг авіаційного транспорту склав 196,9 млн. км, що на 7,7% більше порівняно з січнем – липнем 2006 року. Пасажирів цим видом транспорту перевезено 2,7 млн., що на 11,7% більше порівняно з січнем – липнем 2006 року. Найбільші аеропорти України — Бориспіль (Київ), Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Вінниця, Львів, Луганськ, Запоріжжя, Сімферополь, Чернівці, Херсон, Миколаїв, Івано-Франківськ.

Міський пасажирський транспорт - це метрополітени, трамваї, тролейбуси, автобуси, таксі. Метрополітени споруджено в Києві (розпочалося будівництво в 1940 р., першу лінію "Вокзальна — Дніпро" здано в експлуатацію в 1960 р.) і в Харкові (1978). Експлуатаційна довжина шляхів (у двоколійному обчисленні) в 2009 р. становила 102,6 км. Цим видом транспорту перевезено 752 млн пасажирів. Трамвайний транспорт функціонував у 2009 р. у 24 містах України. Перші трамвайні колії на її території прокладено в Києві (1892), Львові (1894), Дніпропетровську (1897). Загальна протяжність трамвайних колій у містах України становить 2,05 тис. км. Одним з найбільш масових видів внутрішньоміського транспорту є тролейбусний, вперше організований в Україні в Києві (1935) і Харкові (1939). Протяжність тролейбусних ліній становить 4,5 тис. км. 2009 р. тролейбусами перевезено більше 1,2 млрд пасажирів у 47 містах. Понад 400 міст і містечок України мають автобуси загального користування для внутрішньоміських перевезень. У 164 міських поселеннях України працюють легкові таксі загального користування.

9.4. Паливно-енергетичний комплекс України його розвиток та розміщення

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) – складна міжгалузева система видобутку й виробництва палива та енергії, їхнього транспортування, розподілу й використання. До його складу входять паливна промисловість та електроенергетика, тісно пов’язані з усіма галузями народного господарства.

Паливна промисловість.

В Україні добуваються і використовуються майже всі різновиди твердого, рідкого і газоподібного палива, відповідно до цього виділені і напрямки паливної промисловості: вугільна, нафто- і газодобувна, торф'яна і нафтопереробна галузі.

Розглянемо їх докладніше.

1. Вугілля – це органічна речовина, що була піддана повільному розпаду під дією біологічних і геологічних процесів.

Вугільна промисловість – це найрозвинутіша галузь паливної промисловості в Україні. Вона є базою для розвитку електроенергетики, металургії, коксохімії і представлена видобутком кам'яного і бурого вугілля. На сьогоднішній день Україна цілком забезпечена даним ресурсом, однак технічний стан шахт і шахтного устаткування вимагає серйозної реконструкції й значних капіталовкладень з метою підвищення безпеки праці шахтарів і підвищення ефективності використання вугілля.

Основні поклади кам'яного вугілля зосереджені на:

‑ Донбасі (Донецьк, Макіївка, Єнакієве, Червоноармійськ, Торез), тому в Донецькій області розташовано найбільша кількість шахт;

‑ Львівсько-Волинськім басейні (північно-західну частину Львівської і південно-західної частин Волинських областей).

Основні поклади бурого вугілля зосереджені в Придніпровському буровугільному басейні (території Житомирської, Черкаської, Кіровоградської областей).

Вугільна галузь є чи не найпроблемнішою серед усіх галузей паливно-енергетичного комплексу. Більше третини шахт – це ті підприємства, що є нерентабельними та підлягають закриттю. Зокрема, у 90-ті роки закриттю підлягало понад 80 шахт. Масове їхнє закриття вельми впливає й надалі впливатиме на зниження обсягів видобутку вугілля, оскільки вже нині на цих шахтах не проводяться підготовчі роботи, зменшується фронт очисних робіт і, як наслідок, – видобуток. Ураховуючи велику збитковість вуглевидобувних підприємств, необхідна докорінна перебудова роботи галузі, що і передбачається програмою її реструктуризації.

2. Нафта – це рідке паливо, воно є простим в транспортуванні, але при цьому великі втрати при випарі, розливах і витоках. Вона використовується не тільки як паливо, але й як коштовна сировина для хімічної промисловості. Україна закуповує нафту за рубежем, тому що власного ресурсу недостатньо.

Основні родовища нафти:

- Прикарпаття (Бориславське (Львівська обл.), Долинське, Битківське (Івано-Франківська обл.) родовища).

- Дніпровсько-Донецький район (Прилуцьке, Леляківське (Чернігівська обл.), Качанівське (Сумська обл.), Зачепилівське, Радченківське, Сагайдацьке, Яблунівсько (Полтавська обл.) і ін. родовища).

- Причорномор'я (на Керченському п-ові і шельфовій зоні моря).

Нині основний видобуток нафти припадає на Східний нафтогазоносний регіон. Його питома вага в загальному видобутку нафти у країні сягає майже 80 %. У Південному нафтогазоносному регіоні на території українського Причорномор'я балансові видобувні запаси становлять 3 % запасів України, тому видобуток нафти практично відсутній.

Нафтопереробні заводи працюють у Херсоні, Кременчуці, Лисичанську, Дрогобичі, Одесі.

Нафтопроводи (основні):

1. Гнединці – Кременчук,

2. Кременчук – Херсон,

3. "Дружба" – з'єднує з Центральною і Західною Європою нафтові родовища Росії).

4. "Одеса – Броди". На 2008 р. готують до підписання міжурядовий україно-польський договір стосовно добудування нафтопроводу "Одеса – Броди" до Плоцька (Польща).

Економічний потенціал нафтопереробної промисловості використовується нині лише на 20 - 30 %, оскільки приблизно настільки завантажені потужності нафтопереробних заводів через труднощі в забезпеченні їх нафтою. Крім того, можливості галузі не розкриті у зв'язку зі зношеністю промислово-виробничих фондів, недосконалістю технологічних схем переробки нафтової сировини взагалі й окремих технологій зокрема. Тому власне виробництво нафтопродуктів за кількісними та якісними показниками не відповідає потребам споживачів. Воно значно відстає від цих потреб. Із огляду на незначний видобуток нафти в Україні обсяги її переробки значно залежать від масштабів поставок їз поза меж країни, які

здійснюються переважно з Російської Федерації. Найважливішим завданням розвитку нафтопереробної промисловості є забезпечення суттєвого зростання технічного рівня виробництва.

3. Природний газ – суміш газів, що утворилася в надрах землі при анаеробному розкладанні органічних речовин.

Переваги природного газу в порівнянні з іншими видами палива: простота при транспортуванні (трубопроводи, танкери-газовози); низька собівартість видобутку газу (у порівнянні з вугіллям); досить висока теплотворна здатність; відносно екологічна чистота (у порівнянні з вугіллям і мазутом).

Природний газ широко використовується в хімічній промисловості як вихідна сировина, а також як пальне для опалення житлових будинків, палива для машин, електростанцій тощо.

Родовища природного газу розташовані територіально поблизу нафтових родовищ. У Дніпровсько-Донецькій западині знаходяться Шебелинське, Кегичівське, Єфремівське родовища (Харківська обл.), Перещепинське (Дніпропетровська обл.), Малишівське, Диканськое (Полтавська обл.), Качанівське (Сумська обл.). На Прикарпатті – Дашавське (Львівська обл.), Калузьке, Надворнянське, Косівське (Івано-Франківська обл.) і ін. В АР Крим – Глібовське, Джанкойське. Зростає видобуток газу зі дна Чорного моря.

Газопроводи: Шебелинка – Харків; Шебелинка – Полтава – Київ; Шебелинка – Дніпропетровськ – Кривій Ріг – Одеса – Кишинів; Шебелинка – Бєлгород – Москва; Дашава – Київ – Москва; Рудки – Мінськ – Вільнюс – Рига.

Забезпеченість споживання газу за рахунок власного видобутку в останні роки становить близько 20 %. Частка газу, якого не вистачає Україні, імпортується з Росії та Туркменистану. Основні проблеми розвитку газової галузі мають багато спільного з проблемами нафтовидобутку. До їх слід віднести, наприклад, необхідність інтенсифікації геологорозвідувальних робіт і збільшення обсягів пошукового й експлуатаційного буріння, впровадження ефективних технологій, у тому числі в розрахунку на освоєння шельфу морів, відкриття перспективних родовищ.

4. Пальні сланці – джерело палива для теплових електростанцій, сировина для хімічних виробництв. Їхні поклади маловивчені, на сьогодні виявлені на півночі Кіровоградської і півдні Черкаської областей.

5. Торф – використовується як паливо, однак є цінним добривом і сировиною для одержання багатьох видів продуктів. Родовища торфу розташовані в північній частині України (Чернігівська, Рівненська, Житомирська, Сумська і Львівська області).

Електроенергетика

Електроенергію в Україні роблять електростанції трьох типів: теплової, атомні і гідроелектростанції. Лідерами є АЕС - 50%, теплові електростанції роблять 40%, гідроелектростанції - 5% електроенергії, інше блок-станції й інші джерела.

1. Теплові електростанції (ТЕС) працюють на вугіллі, газі і мазуті і поряд з електроенергією роблять тепло для комунальних потріб населених пунктів. Найбільш могутні з них розташовані в Донбасі (Курахівська, Старобешівська, Криворізька-2, Слов'янська, Луганська), у Харківській (Зміївська), у Київській (Трипільська), у Вінницькій обл. (Ладижинська, Бурштинська). До 2004 року ТЕС виробляли більш 50 % електроенергії держави.

2. Атомні електростанції. Атомна енергетика займає одне з провідних місць в економіці України. Частка виробництва електроенергії на АЕС і в структурі енергоринку щорічно залишається стабільно високою: так у 1996 році вона складала 43,8%, у 2000 році – 45,3%, у 2004 – 53,2%, у 2005 – 52,3% [57].

На сьогоднішній день на території України працюють 4 АЕС: Ровенська, Хмельницька, Південно-Українська, Запорізька, а в експлуатації знаходиться 15 енергоблоків з енергетичними реакторами загальною встановленою потужністю 13 835 Мвт, за роботу яких відповідає державне підприємство "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" (НАЕК "Енергоатом").

У відповідності до Стратегії розвитку енергетичного комплексу України до 2030 року в країні намічене зведення ряду нових атомних електростанцій (розглядаються варіанти: Одеса, Чигирин, Крим і Чорнобиль). У 2008 році повинне початися будівництво двох нових атомних блоків потужністю 1000-1500 МВТ, а ще через п'ять років – наступних чотирьох. Перші два блоки повинні ввійти в лад уже в 2015 році, інші – у 2020-м.

3. Гідроелектростанції.

Гідроенергетичні потужності України представлені Дніпровським і Дністровським каскадом ГЕС, Київською гідроакумулюючою станцією, (ГАЕС) і безліччю малих ГЕС. Усі вісім електростанцій об'єднані в одній структурі - ВАТ "Укргідроенерго", що експлуатує 99 гідроагрегатів загальною потужністю близько 4 800 МВТ.

Однак сьогодні гідроенергетику потрібно розділити на дві складові:

1) гідроенергетика, представлена гідроелектростанціями (ГЕС) і гідроакумулюючими станціями (ГАЕС), що є державними і забезпечують електроенергією регіони країни;

2) мала гідроенергетика, що використовує води невеликих рік у віддалених і важкодоступних районах, де поблизу немає ліній електропередачі і куди доставка органічного палива сполучена з великими тимчасовими, технічними і фінансовими труднощами.

3.1. Гідроенергетика представлена ГЕС та ГАЕС.

В Енергетичній стратегії України до 2030 року розглядається варіант збільшення гідроенергетичних потужностей країни на 4074 Мвт. У першу чергу планується завершити будівництво довгобудів, початих ще в Радянському Союзі: Ташлицької ГАЕС (906 МВТ) і Дністровської (2268 МВТ), що за потужністю в кілька разів перевищить можливості Дніпрогесу.

Передбачається також побудувати нові ГЕС на ріці Тиса і Дністер. Враховано перспективи розвитку малих ГЕС на водостоках, особливо в Карпатському регіоні. Буде також продовжена модернізація ГЕС Дніпровського каскаду (друга черга проекту) і Дністровської ГЕС (Чернівецька обл.); планується розробити проект будівництва Канівської ГЕС [52].

3.2. Мала гідроенергетика.

Сучасний рівень техніки дозволяє створювати устаткування для Мікро і Малих ГЕС (МГЕС), що забезпечує якість електричної енергії при роботі на ізольованого споживача, що не уступає за своїми параметрами якості електроенергії, виробленої великими тепловими і гідроелектростанціями.

Пік розвитку української малої гідроенергетики приходиться на сімдесяті роки минулого століття, коли в країні діяло біля тисячі МГЕС. Однак завдяки дешевині (у той час) і монополізмові традиційної енергетики малі ГЕС були слабкими конкурентами, і в зв'язку з цим їхня кількість стала значно скорочуватися. Сьогодні в Україні діють близько 50 малих ГЕС, сумарна потужність яких складає приблизно 100 МВТ (для порівняння – це менше потужності одного енергоблоку ТЕС). Середньорічне вироблення електроенергії діючих МГЕС складають 300 – 400 млн. квт/ч. Біля сотні електростанцій проектною потужністю 21,5 МВТ ще підлягають відновленню.

Переваги використання енергії води:

1. Низька собівартість електроенергії, тому що в процесі її виробництва відсутня дорога паливна складова. За оцінками фахівців, малі ГЕС могли б забезпечити дешевою електроенергією як мінімум половину всіх споживачів країни. Зокрема, за рахунок річок можна цілком забезпечити електрикою Чернівецьку та Закарпатську області.

2. Гідроенергоблоки здатні різко збільшувати подачу електрики під час добових піків в енергосистемі країни.

3. Викиди в навколишнє середовище значно менші в порівнянні з тепловими станціями.

Таким чином, гідроенергетика здатна зменшити залежність України від імпортних енергоносіїв, і її розвиток повинен стати пріоритетом в енергетику країни, однак в Енергетичній стратегії розвиткові гідроенергетики приділено набагато менше уваги, ніж вона цього заслуговує.

4. Поновлювані джерела енергії (ПДЕ). Україна має можливості використання сонячної, вітрової, геотермальної енергії, енергії біомас і енергії Світового океану (припливи, відливи, постійні плини). За найбільш сприятливих обставин їхнього широкого використання електрогенеруючий потенціал на перспективу оцінюється не менше, ніж у 3 млрд кВт/год.