Міжнародний валютний фонд і його діяльність в Україні

Міжнародний валютний фонд було створено з метою регулю­вання валютних відносин між країнами-членами. МВФ повинен відігравати подвійну роль: з одного боку, стежити за виконанням своїми членами визначених правил поведінки в галузі валютно-фінансових відносин, а з іншого — надавати ресурси для фінан­сування дефіцитів платіжних балансів тим країнам, які цього по­требують.

При наданні кредитів МВФ ставить перед країнами-борж­никами політичні та економічні умови, які втілюються у програмах перебудови економіки. Цей порядок називається прин­ципом обумовленості.

Кожна країна-учасниця, вступаючи у Фонд, робить відповід­ний внесок, який визначається встановленою квотою. Розмір та­кої квоти, що переглядається з періодичністю у п'ять років, розра­ховується на основі оцінки економічного потенціалу окремих країн у світовому господарстві.

Квота України на кінець 1992 р. становила 0,7%. Відповідно до цієї квоти вступний внесок для України було визначено у розмірі 911 млн. дол. США.

Рішенням Ради керуючих МВФ від 22 січня 1999 р. передба­чено зростання сумарного капіталу МВФ до 210943,0 млн СДР проти 145321,0 млн СДР. Унаслідок цього квота України в МВФ зросла з 997,3млн СДР до 1372,0млн, що дає змогу помітно розширити обсяг її можливих запозичень у МВФ.

Ставши членом МВФ, Україна водночас увійшла до структури Світового банку. Їй виділено квоту в 10 678 акцій на загальну суму в 1,3 млрд. дол. США. Валютну готівку за членство України в банку на суму 7,9 млн дол. США внесли Нідерланди, що є краї­ною-опікуном нашої держави у цій банківській структурі.

На сьогоднішній день МВФ переключився на підтримку країн, що розвиваються, тобто тих країн, які не мають доступу до приватних фінансових ринків. Відбулась переорієнтація МВФ від статусу, так би мови­ти, міжнародного банкіра до організації, що сприяє економічно­му розвитку країн, які самі не в змозі вийти на фінансові ринки і потребують офіційної підтримки Фонду.

У рамках такої еволюції можна зрозуміти відносини МВФ і з Україною.

По-перше, Україна як держава поки що фактично не має реального доступу на міжнародні фінансові ринки. Зовнішнє фінансування вона може отримати переважно з офіційних дже­рел. А головне офіційне джерело — це МВФ. І навіть можливе однобічне фінансування з боку таких країн, як США, Японія, як правило, пов'язане з домовленостями з Фондом.

По-друге, полі­тика Фонду, яка проводиться в Україні і пов'язана з грошовою підтримкою, спрямована на стабілізацію соціально-економічної ситуації в Україні.

Розпорядником фінансових ресурсів, наданих МВФ, є НБУ. Отримання цих ресурсів обумовлено виконанням українською стороною погоджених з МВФ критеріїв ефективності, таких як рівень чистих міжнародних резервів НБУ, монетарні показники та дефіцит консолідованого бюджету тощо.

Фінансові ресурси МВФ надаються Україні на досить пільго­вих умовах: строк сплати 3—5 років, початок оплати — через три роки, процентні ставки за кредит — від 5,75% до 6,29%. На 1 січня 2000 р. державний борг України перед МВФ становить 2,8 млрд дол. США, або 22,4% усього зовнішнього державного боргу України.

Кредити, що залучаються від МВФ, використовуються для підтримки курсу національної валюти та для фінансування дефі­циту платіжного балансу України і покликані пом'якшити еко­номічні труднощі у процесі проведення економічних реформ, які дають змогу забезпечити у перспективі економічне зростання в країні. Без проведення програми економічних перетворень фі­нансова підтримка з офіційних джерел не має сенсу, бо в цьому разі позичкові кошти використовуватимуться на фінансування лише поточних проблем платіжного балансу, які без реформу­вання економіки знову нагромаджуватимуться і перетворювати­муться у додатковий тягар. Значною мірою завдяки співробітни­цтву з МВФ наша країна спромоглася залучити значні кредитні ресурси Світового банку.

2. Група Світового банку

Світовий банк являє собою групу споріднених організацій, тому досить часто говорять про групу Світового банку. До неї входять: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (саме його інколи називають скорочено Світовим банком). Міжнародна асо­ціація розвитку. Міжнародна фінансова корпорація, Багатосто­роння агенція гарантування інвестицій, а також Міжнародний центр урегулювання інвестиційних конфліктів.

Офіційні цілі членів Групи Світового банку — зменшення бі­дності і підвищення життєвих стандартів країн-членів шляхом сприяння економічному розвитку останніх і залучення ресурсів з розвинутих країн до країн, що розвиваються. Зазначимо, що ос­новна різниця між Світовим банком і МВФ полягає в тому, що МВФ більше концентрує свою увагу на питаннях короткостроко­вої фінансової стабільності в країнах, тоді як Світовий банк зосе­реджується переважно на середньо- та довгострокових (за термі­ном реалізації) проектах структурних та галузевих перетворень в економіках країн.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) на початку своєї діяльності був призначений стимулювати приват­ні інвестиції у західноєвропейських країнах після Другої світо­вої війни.

МБРР надає довгострокові позички країнам-членам та гаран­тує кредити, які надані цим країнам приватними банками та ін­шими кредиторами на двосторонній основі. Право брати участь у діяльності банку мають тільки члени МВФ. Право голосу в орга­нах МБРР визначається розміром внеску до його капіталу.

Діяльність банку зосереджена на двох сферах — макроекономічна стабілізація та інституційні зміни. Активніше МБРР діє в інституційній сфері: надає допомогу в здійсненні приватизації, зміні форм власності, упровадженні антимонопольних заходів та ін. Позики надаються на 15—20 років, включаючи п'ятирічний тер­мін відстрочення платежів.

Певна частина кредитів банку надається на розвиток малорен­табельних галузей з високим строком окупності витрат, куди приватний капітал не вкладається: інфраструктура, сільське гос­подарство. Але без розвитку цих галузей неможливе економічне будівництво у країнах, що розвиваються. МБРР бере високу пла­ту за кредити — на рівні ринкових умов.

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) була створена як фі­лія МБРР у 1960 р. з метою зберегти вплив розвинутих західних держав на країни, що розвиваються. МАР надає безпроцентні кредити на строк до 50 років (з 1986 р. — строк надання креди­тів скорочено до 40 років для найменш розвинутих країн та до 35 років — для інших країн «третього світу»). Погашення кре­дитів починається з 11-го року після початку їх використання. МАР надає кредити урядам та приватним організаціям найбідніших країн, що розвиваються. Право на отримання таких кре­дитів мають країни з річним доходом на душу населення, що не перевищує 835 дол. США.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) була організова­на у 1959 р. за ініціативою США з метою заохочування розви­тку приватних підприємств у країнах, що розпиваються. МФК надає кредити високорентабельним приватним підприємствам без гарантії уряду на строк від п'яти до 15 років за умови, що частину акцій компанії-позичальники продають МФК. Рівень процентів відповідає процентам, що існують на міжнародних фінансових ринках.

Статутний капітал МФК створено з внесків країн-членів, їх розмір пропорційний частці їх внесків до МБРР. У МФК беруть участь тільки члени МБРР.

Багатостороння агенція гарантування інвестицій (БАГІ) здійснює страхування капіталовкладень від політичного ризику на випадок експропріації, війни, зриву контрактів.

Міжнародний центр урегулювання інвестиційних конфліктів (МЦУІК) засновано в 1966р. для сприяння припливу міжнарод­них інвестицій шляхом створення умов для припинення й урегу­лювання спорів між урядами та іноземними інвесторами. За ста­ном на червень 1997 р. членами МЦУІК були 128 країн.

Найбільшою філією групи Світового банку є Міжнародний банк реконструкції та розвитку. Він є основною позиковою орга­нізацією. Це найбільша установа, що надає позики на розвиток країнам з середнім рівнем доходів, а також відіграє роль головного каталізатора щодо фінансування з інших джерел. Позики Світово­го банку є досить привабливим джерелом зовнішнього фінансу­вання як дефіциту державного бюджету, так і реформування еко­номіки України. Фінансові умови, на яких Світовий банк надає позики Україні, є вигіднішими, ніж більшість інших зовнішніх джерел запозичення, доступних для України в даний час.

Проекти МБРР в Україні можна поділити на системні та інве­стиційні.

Системні проекти призначені для реформування цілих сек­торів економіки, і гроші за ними траншами направляються безпосередньо в Держбюджет України. А потім вже Мінфін зі свого бюджету повинен передбачити фінансування зазначеної в проекті програми — що і є основною метою кредитів МБРР.

За інвестиційними проектами схема надання коштів МБРР де­що інша. Ще в процесі підготовки проекту визначаються паке­ти закупівель, які необхідні для його впровадження, та джере­ла фінансування. Потім створена українською стороною робо­ча група управління проектом (інколи за участю консультантів МБРР) готує тендерну документацію, оскільки всі закупівлі робляться за принципом проведення відкритих міжнародних конкурсних торгів.

Участь у торгах можуть брати всі компанії, які мають доста­тній міжнародний досвід і виробничі можливості виконати умо­ви конкурсу. Це стосується і місцевих виробників, більше того, їм надається знижка у розмірі 15% контрактної ціни. Тобто, як­що український виробник виконує всі умови щодо якості, на­дійності та своєчасності поставок або послуг, але ціна його кон­курсної пропозиції на 15% вища, саме його можуть все одно оголосити переможцем конкурсу. Конкурс проводить українсь­ка сторона і підготовлена нею тендерна документація обов'язко­во узгоджується з МБРР. Кредитні угоди щодо впровадження інвестиційних проектів укладаються між Україною та Міжнаро­дним банком реконструкції та розвитку. Міністерство фінансів України призначається представником позичальника. Крім цьо­го, кредитною угодою визначаються частини позики, які будуть передані відповідним субпозичальникам, а також категорії ви­трат, які можуть бути здійснені в межах проекту. Наступним за­ходом є підготовка та підписання субкредитних угод між Мініс­терством фінансів України та субпозичальниками — бенефіціарами. Субкредитними угодами визначається сума, яку Мініс­терство фінансів України кредитує тому чи іншому субпозичальнику, а також установлюються умови та терміни погашення зобов'язань з обслуговування цього боргу перед державним бюджетом.

Кредити Світового банку є достатньо привабливим джерелом зовнішнього фінансування. За класифікацією Світового банку Україна належить до третьої категорії країн (середній рівень до­ходів). Для таких країн строк погашення кредитів становить 17 років з пільговим періодом 5 років, протягом яких сплачуються лише відсотки. Ставка відсотка може бути фіксованою або пла­ваючою з прив'язкою до ставки ЛІБОР. Проценти за позиками Світового банку, які до цього часу залучені Україною, сплачую­ться за плаваючою ставкою. З урахуванням загальної маржі Сві­тового банку ставка процентів для України становить близько 6,5% річних.

На 1 січня 2000 р. державний борг України перед Світовим банком дорівнює 2,0 млрд дол. США, або 16,0% усього зовнішнього державного боргу України.

Існують деякі проблеми із виконанням українською сторо­ною зобов'язань у межах затверджених проектів. Із восьми грантів на розроблення проектів і здійснення дослідницької роботи шість було скасовано через відсутність заінтересовано­сті уряду України або відхилено Верховною Радою. Українська сторона досі не завершила оформлення членства у БАГІ, що унеможливило використання ресурсів організації на численні запити гарантій іноземних інвесторів, а також у Міжнародній асоціації розвитку.

Такий стан пов'язаний з недостатньою ефективністю проект­ного портфеля Світового банку та обмеженою спроможністю нашої сторони освоювати кошти, що надаються.

 

3. Європейський Банк реконструкції та розвитку

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) є регіо­нальним міжнародним банком, що розпочав свою діяльність у 1991 р. Банк було створено зі спеціальною метою — сприяти пе­реходу до відкритої економіки, орієнтованої на ринок, та розвит­ку приватної підприємницької діяльності у країнах Центральної і Східної Європи та країнах—колишніх республіках СРСР. Відпо­відно до Угоди про створення ЄБРР він діє тільки в тих країнах, які дотримуються принципів багатопартійної демократії, плюра­лізму і ринкової економіки і запроваджують їх у життя. Дотри­мання цих принципів ретельно контролюється Банком.

Банк розташований у Лондоні, має статус міжнародної фінан­сової установи, до складу якої входять 60 членів: 58 держав, вклю­чаючи всі європейські країни, країни інших регіонів світу (США, Мексика, Австралія, Єгипет, Японія та ін.), Європейський союз (ЄС) і Європейський інвестиційний банк (ЄІБ). Статутний капітал банку становить 20 млрд євро. Кожна країна-член представлена у Раді керуючих та Раді директорів Банку. В Україні ЄБРР має дип­ломатичний статус і статус привілейованого кредитора, тобто кредити ЄБРР виключаються із суми державного боргу при його реструктуризації.

Головною особливістю ЄБРР, що відрізняє його від інших бан­ків розвитку, є підтримка ним саме приватної підприємницької ініціативи. У цьому положенні виявляється сутність діяльності ЄБРР, яка проголошує, що не менше 60% загального обсягу фі­нансування Банку повинно спрямовуватися до приватного сектора. У 1997 р. зобов'язання у цьому секторі становили 76% за обсягами і 86% за кількістю від загального обсягу фінансування ЄБРР.

З ме­тою координації діяльності на місцях ЄБРР відкрив 28 представ­ництв у всіх своїх країнах, за винятком однієї (Вірме­нія). Ці представництва беруть участь у процесі розроблення нових проектів і виконанні затверджених, тісно співпрацюючи з місцевими організаціями. У сучасних умовах організаційна стру­ктура Банку дещо трансформується, що виявляється в посиленні діяльності на місцях. Така децентралізація, на думку керівництва Банку, дасть змогу ефективніше реагувати на зміни ринкової кон'юнктури й удосконалювати критерії прийняття рішень. Пре­дставництва поєднуються у територіальні відділи. Україна, разом із Румунією, Боснією і Герцеговиною та Хорватією, входить до складу групи Південної і Східної Європи (ВССЕЕ). Діяльністю територіальних груп керує Банківський департамент.

Усі повноваження щодо управління ЄБРР покладені на Раду керуючих на чолі з Головою і двома заступниками. Вона складає­ться з міністрів фінансів або керуючих центральними банками країн-учасниць і представників від ЄС і ЄІБ. Рада керуючих де­легує ряд своїх повноважень Раді директорів, яка відповідає за поточну діяльність Банку.

До Ради директорів входять Президент, три віце-президенти і 23 директори. Кожен віце-президент координує діяльність тієї чи іншої територіальної групи.

Збори акціонерів проводяться щорічно у квітні-травні почер­гово у Лондоні (у непарні роки) та в одній із країн—членів банку (у парні роки). Сьомі щорічні збори (1998 р.) відбулися у Києві.

Функціями ЄБРР, що визначають пріоритети його діяльності, є:

— сприяння переходу до ринкової економіки та оцінка впливу своїх проектів на процес переходу країн на ринкові умови госпо­дарювання;

— підтримка приватної підприємницької ініціативи;

— заохочення спільного фінансування проектів та залучення прямих іноземних інвестицій у приватний та державний сектори;

— мобілізація внутрішнього та зовнішнього капіталу;

— допомога в діяльності інших інституцій.

Фінансування ЄБРР залежить від конкретності проектів і на­дається як на зміцнення фінансових інституцій або структурну реорганізацію великих компаній, так і у вигляді дрібних кредитів компаніям, що мають навіть кілька працівників.

Залучаючи ресурси на міжнародних ринках, поряд із власними ресурсами, ЄБРР надає свої послуги за комерційними цінами, дуже часто разом із партнерами (співфінансування). ЄБРР спів­працює з багатьма міжнародними інституціями, і насамперед із Групою Світового банку (СБ).

ЄБРР здійснює як пряме, так і опосередковане фінансування.

Пряме — це фінансування безпосередньо Банком, фінансую­ться великі за обсягом інвестиції або інфраструктурі проекти як приватні, так і за участі місцевої або центральної влади. Опосе­редковане фінансування відбувається через фінансових посеред­ників (місцеві банки або інвестиційні фонди).

Залежно від порядку фінансування ЄБРР використовує різно­манітні фінансові інструменти.

До інструментів прямого фінансування ЄБРР належать:

1. Кредити. Надаються на конкретні потреби з урахуванням кредите- і платоспроможності позичальника. Кредитний ризик або повністю бере на себе Банк, або частково синдиціюється. Кредит може бути забезпечений майном позичальника або пов'я­заний з акціонерним капіталом.

2. Інвестиції в акціонерний капітал. Банк купує субконтрольні пакети акцій, а також гарантує розміщення випуску акцій. При прямому вкладанні в акціонерний капітал Банк дуже часто назначає свого представника у спостережний комітет для забез­печення прозорості внутрішнього управління, підзвітності керів­ництва і розробляє чітку стратегію реалізації свого пакета акцій.

3. Гарантії ЄБРР допомагають позичальникам в отриманні доступу до фінансування і розподілу ризиків відповідно до поба­жань ЄБРР і його партнерів з фінансування. Гарантії на експортні кредити і роздрібні банківські послуги він не надає.

Мінімальна сума прямих кредитів, що надаються ЄБРР, ста­новить 5 млн євро, хоча за певних умов сума може бути скоригована — зменшена або збільшена. Середня сума таких кредитів дорівнює близько 22 млн євро, строк кредитів — у середньому 5—10 років, у виняткових випадках -— 15 років. Процент за кре­дитами може бути фіксований або плаваючий, установлюється він з маржою до ставки LIBOR.

Опосередковане фінансування застосовується для надання не­значних за обсягом кредитів. Інструментами його є:

1. Кредитні лінії ЄБРР середньо- і довгострокового характеру фінансовим посередникам, якими є місцеві банки, для задоволен­ня внутрішнього попиту на кредити на умовах ЄБРР.

2. Інвестиції в приватні акціонерні капітали здійснюються банком шляхом підписки на звичайні і привілейовані акції, або в інших формах. Об'єктом вкладень є, як правило, капітали інвес­тиційних фондів, які надалі самі вкладають ці кошти у приватні середні компанії, або в капітали банків з метою підтримки і роз­витку фінансового сектора.

3. Програми розвитку банків. ЄБРР намагається допомогти місцевим банкам набути надійної репутації, яка б допомогла їм працювати на міжнародних фінансових ринках, мати доступ до інвестиційних ресурсів. ЄБРР може виступати у ролі гаранта. Здійснює програму різноманітної технічної допомоги банкам.

4. Співфінансування. Частка інвестицій ЄБРР у проектах приватного сектора, як правило, обмежується 35%. Саме тому Банк виступає у ролі каталізатора залучення інших інвесторів. Основними партнерами ЄБРР у співфінансуванні виступають:

· комерційні банки — шляхом участі у кредитах ЄБРР, перевідступлення прав, боргових зобов'язань, паралельних кредитів і кредитних ліній;

· офіційні партнерські установи—державні організації і фінан­сові установи, спеціально створювані на основі міжурядових угод;

· експортно-кредитні агенції — на основі прямого фінансу­вання експортно-кредитних та інвестиційно-страхових гарантій;

· міжнародні фінансові установи — кредитування економіч­ної і соціальної інфраструктур у приватному секторі й кредити під державну гарантію на здійснення великих проектів.

У 1997р. партнерами ЄБРР по співфінансуванню були 115 комерційних банків, частка яких у загальній сумі наданих креди­тів становила 48%. Офіційні установи брали участь у ЗО проектах (23% від загального обсягу кредитування). Співфінансування зі спеціальними кредитними агенціями становило 13% від загальної суми наданих кредитів. Вісім операцій, частка яких 16%, здійс­нювалися з міжнародними фінансовими установами.

Україна вступила до ЄБРР 13 серпня 1992р. Мале та середнє підприємництво в нашій країні поки що розвинуте недостатньо, і міжнародне співробітництво з Банком максимально спрямоване на сприяння розвитку цього перспективного сектора економіки. Після вступу України до ЄБРР їй було відкрито кредитну лінію ЄС на суму 130 млн екю, яку практично відразу було використано. Пріоритетами діяльності банку в Україні на сьогодні є:

— підтримка та розвиток приватного сектора;

— зміцнення позицій фінансового сектора;

— сприяння та допомога в реструктуризації та модернізації сектора енергетики;

— розвиток малих та середніх підприємств (МСП);

— сприяння реконструкції та реформам ключових секторів інфраструктури, а саме: секторів транспорту, телекомунікацій та комунальних послуг;

— підтримка підвищення ядерної безпеки.

Згідно з першою кредитною угодою між ЄБРР та НБУ від 16 грудня 1994 р. Україні було відкрито кредитну лінію малим та се­реднім підприємствам із загальним обсягом 120,2 млн дол. США. Українські підприємці мали можливість отримати кредит розміром від 50 тис. до 2,5 млн дол. під 14% річних на строк не більше як п'ять років із двома пільговими роками. МСП-позичальники повинні відповідати ряду вимог ЄБРР, серед яких:

а) МСП мають належати до приватного сектора;

б) мати не більше ніж 500 працівників;

в) фонди підприємства мають дорівнювати не більш як 2,5 млн дол. (перед упровадженням проекту);

г) співвідношення між залученими та власними коштами не повинно перевищувати 70 : ЗО;

д) коефіцієнт покриття обслуговування боргу не може бути меншим за 1,3 : 1.

За цією програмою укладено 145 проектів на суму 133,9 млн дол. США. Найбільше коштів спрямовано у харчову промисловість (30%), на транспортні послуги (8,59%), у легку (8,22%) та дерево­обробну (7,88%) промисловість, сільське господарство (переробні галузі) (7,48%), хімічну промисловість (7,16%). В обслуговуванні кредитної лінії брали участь комерційні банки «Аваль», «Ажіо», «Вабанк», «Надра», Приватбанк, Український кредитний банк, «Україна», Західноукраїнський комерційний банк.

Ще одним напрямом роботи ЄБРР з Україною є фінансування че­рез венчурні фонди. У межах цієї програми у 1992 р. було підписано угоду з Фондом «Україна», за якою було профінансовано понад ЗО компаній на суму більше як 10 млн дол. Виходячи зі стратегії ЄБРР відносно України, НБУ при актив­ній ролі ЄБРР готується до створення Мікрофінанс Банку з обся­гом капіталу 10 млн євро. Серед інвесторів банку мають бути Між­народна фінансова корпорація; Німецько-український фонд «Транс-форм», Західноєвропейський фонд підприємництва для країн СНД. У своїй діяльності новий банк буде орієнту­ватися на компанії з чисельністю працюючих менш як 100 осіб.

Подальший розвиток економіки країни стимулює пошук різ­номанітних форм регіональних валютно-фінансових відносин.

Отже, в Україні створюються сприятливі умови для розвитку партнерства зі світовою спільнотою у сфері малого та середнього бізнесу. Приватний бізнес — фундамент ринкової економіки, опора відкритого демократичного суспільства, запорука подаль­шого ефективного розвитку економіки.

 

 

4. Регіональні міжнародні кредитно-фінансові інституції

Регіональні міжнародні кредитно-фінансові інституції ма­ють схожі цілі — це розвиток економіки, економічного співро­бітництва та інтеграції у регіоні. У них однотипний порядок формування пасивів, однакова форма правління, ідентичні об'єк­ти кредитування — переважно інфраструктура, сільське госпо­дарство, добувна промисловість. Усі вони видають кредити лише країнам-членам.

Найвідоміші з них:

1. Міжамериканський банк розвитку (МаБР), Вашингтон.

2. Африканський банк розвитку (АфБР),

3. Азіат­ський банк розвитку (АзБР),

4. Центрально-американський банк економічної інтеграції, Гондурас.

5. Карибський Банк Розвитку, Барбадос.

6. Андська Корпорація розвитку, Венесуела.

7. Ісламський Банк Розвитку, Саудівська Аравія

8. Фонд ОПЕК з Міжнародного співробітництва, Австрія.

9. Арабський Банк Економічного Розвитку Африки, Судан.

10. Арабський Фонд Економічного та соціального розвитку, Кувейт та ін.

У межах Європейського економічного співробітництва діють кілька регіональних міжнародних валютно-кредитних установ — Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Європейський фонд ва­лютного співробітництва (ЄФВС) та ін.

 

ТЕМА 8. Основні теорії грошей.

 

Питання, які необхідно розглянути.

1. Номіналістична теорія грошей.

2. Металістична теорія грошей.

3. Кількісна теорія грошей.

4. Сучасний монетаризм, як напрямок розвитку кількісної теорії грошей.

 

 

1. Номіналістична теорія грошей.

Суть номіналістичної теорії грошей полягає в запере­ченні товарної природи грошей і визначенні їх як умовних знаків, що позбавлені внутрішньої вартості. Згідно з цією теорією гроші виникають як продукт погодженості між людьми з метою полегшення обміну або як наслідок зако­нодавчих актів уряду, а вартість грошей не залежить від їх матеріального змісту і визначається лише найменуван­ням.

У стародавні часи і се­редньовіччя ця теорія слугувала виправданням псування монет для покриття надзвичайних державних витрат, обгрунтуванням права монархів надавати зіпсованим, неповноцінним грошам їх колишнє значення і вимагати їх прийняття в обіг не за вагою, а за штемпелем держави.

Номіналістична теорія грошей остаточно сформувалася у ХУП—ХУПІ ст., коли грошовий обіг був переповнений неповноцінними грошами. Об'сктивною основою виник­нення номіналізму слугував перехід від злиткового золото­го обігу до монетного, коли гроші почали прийматися не за вагою, а за найменуванням. Можливість відхилення но­мінальної вартості від їх внутрішньої вартості давала під­стави для висновку про те, що гроші—лише умовні знаки, які випускаються в обіг держаною.

Першими буржуазними представниками номіналізму були Дж. Стюарт і Дж. Берклі.

У найяскравішій формі суть номіналізму виявилася у державній теорії грошей, викладеній німецьким економіс­том Т. Кнаппом у книзі «Державна теорія грошей».

Після другої світової війни Дж. Кейнс оголо­сив золотий стандарт «варварським пережитком» і бачив у ньому перепону па шляху перетворення грошей в об'єкт державно-монополістичного регулювання. Для нього не бу­ло сумніву в тому, що всі гроші цівілізованих націй є хартальними.

До валютної кризи 60-х років номіналістична теорія грошей була спрямована на «розвінчання» золота в сфері внутрішнього обігу, на спроби довести доцільність заміни його паперовими грошима. У 60-ті роки з'явилися номіна­лістичні проекти створення паперових сурогатів і для між­народних розрахунків як засобу подолання дефіциту пла­тіжних балансів.

Номіналістична теорія грошей має прихильників і сьогод­ні. Серед сучасних економістів поширеною є точка зору, згідно з якою грошима є умовні знаки, що не мають внутрішньої вартості і використовуються для погашення заборгованості. На думку лідера сучасного монетарнзму М. Фрідмена, гроші — це “експериментальна теоретична конструкція”. Інший відомий економіст П. Самуельсон вва­жає гроші «соціальною умовністю».

 

2. Металістична теорія грошей.

Металістична теорія грошей ототожнює грошовий обіг з товарним обміном і стверджує, що золото і срібло вже за своєю природою е грошима.

Зачатки металістичної теорії з'явилися ще в античні ча­си, коли другий великий поділ праці (виділення ремесла із землеробства) зумовив появу в ролі загального еквівален­та металів: заліза та олова, свинцю та міді, срібла та зо­лота.

Подальший розвиток металістична теорія одержала в епоху первісного нагромадження капіталу, коли вона віді­грала певну прогресивну роль у боротьбі проти псування монети. У найбільш закінченому вигляді ця теорія була сформульована меркантилістами, які пов'язували її з вчен­ням про гроші як про багатство нації.

Ранні меркантилісти ототожнювали багатство із золотом і сріблом і зводили функції грошей до засобу нагро­мадження. Представники пізнього меркантилізму під ба­гатством розуміли надлишок продуктів, який повинен на зовнішньому ринку перетворитися в гроші.

Ототожнюючи багатство з грошима, меркантилісти Ігно­рували проблему вартості товару і підміняли її міновою вартістю. На їх думку, товар має вартість, бо він купуєть­ся за гроші. Пізні меркантилісти розуміли, що гроші—це товар, але вони не змогли пояснити, як і чому товар стає грошима, в чому суть вартості самих грошей.

Уявлення меркантилістів про роль грошей відображали погляди купців, що займалися зовнішньою торгівлею. Цент­ральним пунктом пізнього меркантилізму була система ак­тивного «торгового балансу». При цьому вважалося, що держава тим багатша, чим більша різниця між вартістю вивезених та ввезених товарів.

Прихильниками цієї теорії в XVII—XVIII ст. були: вАнглії—У. Стаффорд, Т. Мен, Д. Норс; в Італії—Ф. Галіані; у Франції — А. Монкретьєн.

В епоху золотомонетного стандарту з розвитком банк­нотного обігу економісти вже не заперечували можливість обігу знаків грошей, однак вимагали обов'язкового розміну їх на метал. У цей період металістична теорія набула значного поширення. Принципи її були покладені в основу грошових реформ, спрямованих проти інфляції.

Підрив металічної системи обігу був різко прискорений у другій полотті XIX ст. розвитком капіталістичного кре­диту і кредитних грошей. Усуваючи монополію благород­них металів, цей фактор сприяв створенню паперово-гро­шового і кредитного обігу. Після першої світової війни 1914—1918 рр. прихильники металізму були змушені ви­знати неможливість відновлення золотомонетного стандар­ту і намагалися з позицій металістичної теорії обгрунтува­ти золотозлитковий і золотодевізний стандарти.

Після другої світової війни 1939—1945 рр. деякі еконо­місти відстоювали ідею відновлення золотого стандарту у внутрішньому грошовому обігу.

Після краху бреттон-вудської валютної системи на по­чатку 70-х років прихильники неометалізму намагалися зно­ву обгрунтувати необхідність відновлення золотого стан­дарту, підвищення ролі золота в міжнародних економічних відносинах.

У вересні 1980 р. сенат США обговорював законопроект про відновлення статусу долара як резервної валюти, що базується на золоті. Тоді законопроект не був схвалений. Влітку 1981 р. до цього плану повернулися знову. При аме­риканському конгресі була створена спеціальна комісія з проблем золота, яка мала проана­лізувати усі «за» та «проти» цього проекту. У складі комі­сії було 17 відомих учених-економістів, бізнесменів і полі­тичних діячів.

У ході обговорення проблеми висувалися такі пропози­ції:

1) повернення до повного або часткового покриття зо­лотом емісії долара;

2) випуск облігацій, забезпечених зо­лотом;

3) встановлення паралельного обігу паперових і зо­лотих грошей.

Однак ні одна із цих пропозицій не була схвалена. Біль­шістю голосів комісія вирішила, що повернення до будь-якої форми золотого стандарту не може бути ефективним способом боротьби з інфляцією.

Таким чином, у сучасних умовах металістична теорія грошей виявилася не прийнятною. Повернення до металістичної валюти, по-перше, поставило б грошові системи у за­лежність від виробництва золота, а отже, послабило б мож­ливість державного втручання в грошово-кредитну і валют­ну сфери; по-друге, впровадження золотого грошового обігу збільшило б витрати обігу і призвело б до зменшення се­редньої норми прибутку.

 

 

3. Кількісна теорія грошей.

Вартість грошей і рівень товарних цін кількісна теорія грошей пояснює змінами кількості грошей: чим більше їх в обігу — тим ціни вищі, а вартість грошей нижча, і навпаки.

Період зародження кількісної теорії грошей відноситься до XVI ст. У цей час в Європі відбувалося швидке зростан­ня товарних цін і виникла необхідність дати пояснення при­чин цього явища.

Поширений в XVIII -XIX ст. варіант кількісної теорії грошей проголошував, що при незмінності всіх інших умов рівень товарних цін у середньому змінюється пропорційно зміні кількості грошей.

У період становлення капіталістичних відносин основні ідеї кількісної теорії найбільш чітко виразив англійський філософ Д. Юм, У нарисі «Про гроші» (1750) Юм висунув і обгрунтував принцип, який у сучасній літературі називається «постулатом однорідності»: подвоєння кількос­ті грошей призводить до подвоєння абсолютного рівня цін, виражених у грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів.

У міру розвитку капіталізму нагромаджувалося дедалі більше свідчень помилковості основних положень кількісної теорії. Але спроби заперечити цю теорію протягом трива­лого часу були невдалими.

На початку XX ст. суперечки довкола кількісної теорії розгорілися з новою силою. Для закріплення її положень необхідно було чіткіше сформулювати взаємозв'язок різно­манітних ключових факторів грошової і негрошової сфери. Це завдання взяв на себе І. Фішер. Він висунув трансакційну версію кількісної теорії на базі так званого «рівняння обміну».

Пропорційний вплив зміни кількості грошей на ціни ви­являється, на думку І. Фішера, лише в довгостроковій пер­спективі. Що ж стосується короткострокових періодів, то вплив може істотно викривлятися під дією циклічних змін кон'юнктури.

На початку XX ст. у Західній Европі набула поширення інша версія кількісної теорії. Вона була названа теорією касових залишків або «кембриджською версією», її активними пропагандистами були професори Кембріджського університету А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс (у своїх ранніх роботах).

Як і Фішер, представники кембріджської школи нама­галися пояснити тезу про визначальний вплив зміни грошової маси на рівень цін. Проте на відміну від І. Фішера їх підхід до проблеми був не макроекономічним, а мікроекономічним.

Кембриджські економісти зосередили увагу на мо­тивах нагромадження грошей в індивідуальних учасників виробництва. Вони намагалися дати відповідь на такі пи­тання: чому люди зберігають гроші, від яких факторів залежить попит господарюючих суб'єктів на касові залиш­ки?

Важливою особливістю «кембріджської версії» було те, що розміри нагромадження грошей не нав'язувались госпо­дарюючим суб'єктам з «залізною необхідністю» згори, а пов'язувалися з мотивами їх поведінки. За основу вони брали два мотиви зберігання грошей — як фонду засобів обігу і як резерву на покриття непередбачених потреб.

Саме в цьому і полягає основний висновок кількісної теорії. Саме у регулюванні грошової маси вбачали спосіб впливу на рі­вень товарних цін і на стан господарської активності.

Методи цього впливу першим запропонував Дж. Кейнс, якийг підкреслював необхідність поєднання кількісної теорії гро­шей із теорією кон'юнктури.

Зростання грошової маси в обігу і обсягу кредитних ресур­сів нібито тягне за собою пожвавлення економіки, ріст при­бутків капіталістів і зайнятості. Поштовхом до цього пож­вавлення може бути зниження банківського процента, яке підвищує попит на кредит і заохочує інвестиції, а також так зване дефіцитне фінансування (тобто розширення урядо­вого попиту на ті чи інші товари) або фінансування з кош­тів державного бюджету урядових інвестицій.

«Рецепти» Дж. Кейнса давали можливість впливати пе­редусім на зайнятість і обсяги виробництва. Разом з тим кейнсіанські «рецепти», що базувалися на політиці «дешевих гро­шей», неминуче включали інфляційний елемент: надходжен­ня в обіг великої кількості платіжних засобів вело до порушення пропорцій у грошовій сфері, підживлювало про­цеси знецінення грошей і стимулювало зростання цін.

Падінню авторитету вчення Дж. Кейнса сприяла непри­стосованість його моделі для аналізу господарських ситу­ацій, що характеризуються стійким підвищенням загально­го рівня цін. Це призвело до критики кейнсіанства в кінці 60-х — на початку 70-х років і до швидкого розчарування у цьому вченні. На перший план висунулася проблема ін­фляції і ролі в ній грошових факторів. Ця сфера аналізу завжди була традиційною вотчиною кількісної теорії. За кейнсіанством стійко закріпилася репутація «проінфляційної доктрини», що ігнорує цінову динаміку і приносить ку­півельну спроможність грошей у жертву завданням забез­печення високих темпів економічного росту.

Загальне розчарування в чудодійному характері кейнсіанських рецептів різко посилило вплив прихильників нео­класичної теорії грошей, які висунули концепцію монетаризму.

Монетаристична версія кількісної теорії грошей. Монетаризм як самостійний теоретичний напрям сформувався у США в середині 50-х років. У його витоків стояла група економістів, очолюваних М. Фрідменом. Монетаризм ви­ник на базі кількісної теорії грошей. Взявши у цієї теорії центральну ідею, монетаристи надали їй динамізму, засто­сували для її обгрунтування новітні методи статистичного аналізу.

Головне джерело «нестабільності» капіталізму, вважа­ли монетаристи міститься в грошовій сфері. Саме тут по­трібно шукати основні причини криз та інших порушень процесу відтворення.

Державний бюджет і так звані реальні фактори в економіці, чинять другорядний вплив, якщо вони не підкріплені дина­мікою грошової маси.

Подіб­ний підхід істотно відрізняється від моделей кейнсіанського типу, де на першому місці перебуває динаміка такого еко­номічного фактора, як інвестиції, і головна увага приділя­ється бюджетній політиці держави.

Важливою ідеєю монетаристів є те, що головна причи­на кризових явищ міститься в хаотичних коливаннях гро­шової маси, які породжуються урядовими маніпуляціями по стимулюванню сукупного попиту.

На думку монетарис­тів, лавиноподібне збільшення покупок у період різдвяних свят є результатом випуску центральним банком великої кількості грошей в обіг. Насправді ж все відбувається як­раз навпаки. Але М. Фрідмен продовжує стверджувати, що головний напрям впливу — від грошей до ділової актив­ності. Він бачив у цьому стрижень «монетарної теорії цик­лічних коливань».

Отже, головним елементом монетаристської моделі є гроші. Вони забезпечують власнику гарантію здійсненню платежів, створюють резерв ліквідності на випадок неперед­бачених обставин і т. д. На відміну від теорії трансакційного типу, де потреба у грошах визначається сумою това­рообмінних угод, теорія М. Фрідмена відноситься до класу «портфельних моделей», або теорій «віддання переваги активам». У вченого цінність грошей, їх купівельна спро­можність пов'язані зворотною залежністю з рівнем цін

Розбіжності монетаристів і кейнсіанців щодо питання про роль держави у господарському житті вилилися у протиставлення двох основних інструментів макроекономічного контролю, які використовуються урядами для впливу на кон'юнктуру, а саме: грошово-кредитної і фіскальної політики.

Перший вид політики, пов'язаної з впливом цен­трального банку на величину грошової маси, розцінюється монетаристами як найефективніший. Другий же вид полі­тики, що грунтується на зміні податкових ставок і управ­лінні державним боргом, пов'язується зі свавіллям уряду і розцінюється як малоефективний для господарського роз­витку.

У результаті проведених розрахунків виявилося, що ре­акція економічної кон'юнктури на заходи грошової політи­ки сильніша, передбачуваніша, швидша, ніж на фіскальні заходи.

Протягом багатьох років монетаристи виступають з про­позиціями про кардинальну перебудову традиційних гро­шово-кредитних і банківських інститутів, які у процесі ево­люції пристосовувалися до кейнсіанських методів еконо­мічного регулювання. Вони намагаються скоротити до міні­муму можливості урядів впливати на кредитну експансію і відповідно на емісію платіжних засобів. Звідси багаторічні пошуки способу поставити жорсткі межі використанню уря­дами емісійного механізму для фінансування бюджетних дефіцитів.

М. Фрідмен вважав, що при виборі темпів зростання кількості грошей необхідно орієнтуватися на стабільний рі­вень цін кінцевого продукту протягом тривалого періоду. Він пропонував ввести правило механічного приросту гро­шової маси в середньому на 4 % за рік. Ця цифра склада­ється із 3 % приросту реального продукту і 1 % довготри­валого зниження швидкості обігу грошей. Багато економіс­тів пропонували встановити «вилку» допустимих коливань річних темпів приросту кількості грошей.

Проте жодна із капіталістичних країн не застосовувала правила М. Фрідмена у «чистому вигляді». Керівники гро­шової політики намагалися зберегти за собою свободу ма­невру, вважаючи, що в умовах вкрай нестійкої кон'юнктури механічний приріст грошеї'і в обігу може порушити нор­мальний хід платежів і викликати дезорганізацію ринків позичкового капіталу. Тому на практиці таргетування всю­ди поєднувалося із принципом дискреції (тобто прийняття рішень залежно від власних міркувань).

Роботи монетаристів зайняли почесне місце у сучасній економічній літературі з питань грошей. Сьогодні жоден підручник з макроекономічної теорії або з проблем грошей і кредиту не може пройти мимо монетаристських дослід­жень грошового обігу, інфляції, методів грошового прогно­зування.

 

 

4. Сучасний монетаризм як напрям розвитку кількісної теорії

Сучасний монетаризм не є принципово новою те­орією. Він, по суті, є відродженою й осучасненою неокласичною кількісною теорією. У процесі розвитку цієї теорії монетаристи спиралися на кейнсіанські дослідження грошового механізму і, безумовно, запозичили з нього те, що не суперечило реальній дійсності. Тому між сучасним монетаризмом і кейнсіанством є певна наступність, тим більше, що і саме кейнсіанство принци­пово не відкидало кількісної теорії. Якраз остання була методологічним підґрунтям формування обох цих напрямів, що, безпе­речно, сприятиме їх взаємному зближенню.

Найбільш вагомими елементами сучасного монетаризму, які стосуються теорії грошей та монетарної політики, є такі положення:

• вільна ринкова економіка, що базуєть­ся на приватній власності, є потенційно гармонійною, здатною до повного саморегулювання, якщо певні зовнішні сили цьому не стануть на заваді.

Тому якщо в реальній дійсності в економіці є такі явища, як періодичні кризи, безробіття, інфляція тощо, то це результат дії саме таких зовнішніх сил. Зокрема, в названій вище праці «Історія грошей Сполучених Штатів. 1868—1960» М. Фрід­ман та А. Шварц довели, що світова економічна криза 1929— 1933 рр., що розпочалася в США, була спровокована помил­ковою монетарною політикою ФРС, що призвело до надмірного скорочення пропозиції грошей і платоспроможного попиту.

• Грошова сфера у монетаристів є відносно самостійною, відо­кремленою від сфери реальної економіки.

Оскільки грошова сфера безпосе­редньо пов'язана з діяльністю держави (через емісію грошей та монетарну політику), то якраз вона не може бути внутрішньо збалансованою і є потужним джерелом дестабілізації для сектора реальної економіки.

•Оскільки головна загроза дестабілізації для реальної еконо­міки виходить з грошової сфери, то остання повинна бути цент­ральним об'єктом державного регулювання, з тим щоб створити найсприятливіші умови для повної реалізації можливостей рин­кового механізму саморегулювання.

При цьому держава повинна регулювати грошову сферу переважно економічними методами, щоб максимально виключити пряме втручання в економічну дія­льність суб'єктів ринку. У цю вимогу не вписуються фіскально-бюджетні методи економічного регулювання як надто жорсткі.

Тому монетаристи зосередили основну увагу у своїх досліджен­нях на методах та інструментах монетарної політики.

Отже, монетаристи не виключали зовсім державного регулювання, тільки змістили його спрямованість із сектора реальної економіки на грошовий сек­тор, а всередині останнього на перше місце поставили методи монетарної полі­тики як найбільш адекватні саморегулюванню господарської системи.

• Вони стверджують, що швидкість обігу грошей стабільна на коротких часо­вих інтервалах, а змінюється лише на довготермінових інтерва­лах, проте зміни ці відбуваються плавно і можуть легко передба­чатися.

Сучасний монетаризм дістав широке визнання в економічній науці, а його рекомендації — в економічній практиці. (США та Великобританія з 80-х років переорієнтували свою монетарну політику на грошове правило М. Фрідмана й одержали позитивні результати. У 80—90-ті роки темпи інфляції знизились більше ніж удвічі, темпи зростання ВНП утримувалися в середньому на рівні 3—4% у рік.)

Його притягувальна сила полягає у такому:

-у введенні жорсткого правила поведінки для держави в гро­шовій сфері, що діє подібно до золотого стандарту;

-у простоті, легкості і надійності вирішення надто складних суспільних проблем (послаблення циклічності, підвищення рівня зайнятості, подолання інфляції тощо) — для цього достатньо тримати під жорстким контролем грошову пропозицію, заборо­нити будь-які вільності з боку держави при регулюванні грошо­вої сфери;

- у надто простому способі визначити винуватця тих чи інших економічних та соціальних негараздів — ним є орган, який допу­стив надмірне зростання, або надмірне скорочення М в обороті.

- у явних симпатіях монетаристів до приватного підприємниц­тва, захисті його від надмірного втручання з боку держави, про­позиціях створити для нього найсприятливіші конкурентні, фіс­кальні, монетарні тощо умови для розвитку.

Разом з тим, ідеї сучасного монетаризму не залишилися засти­глими догмами. Вони постійно піддавалися жорсткій критиці, а зміни в економічній ситуації в країнах Заходу обумовлювали прагнення віднайти нові або вдосконалити старі положення монетаристської теорії, у тому числі і шляхом компромісів між її двома напрямами — кейнсіанством та монетаризмом.