Тема 7. Валютний ринок і валютні системи.

 

Питання, які необхідно розглянути.

1. Поняття валюти та валютних цінностей.

2. Валютна система, її елементи.

3. Еволюція світової валютної системи.

4. Конвертованість валюти.

5. Валютний курс, крос – курс.

6. Державне регулювання валютних курсів.

 

 

1. Поняття валюти та валютних цінностей.

 

Валютними цінностями називають такі цінності, по відно­шенню до яких валютним законодавством країни встановлено особливий режим обігу на території країни та при пере­тині її кордонів.

Згідно з чинним законодавством України до валютних цінностей віднесено:

• валюту України — грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебува­ють у обігу та є законними платіжними засобами на території України,

• платіжні документи та інші цінні папери

• іноземну валюту — іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають у обігу та є законними платіжними засобами на території відповідної іноземної держави,

• платіжні документи та інші цінні папери виражені в іноземній валюті або монетарних металах;

• монетарні метали — золото і метали іридієво-платинової групи в будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів із цих металів і брухту цих металів.

Головне місце серед валютних цінностей посідає валюта (від італ.valuta — цінність, вартість) — грошові знаки інозем­них держав, а також кредитні та платіжні документи в іно­земних грошових одиницях, що застосовуються в міжнарод­них розрахунках.

До іноземної валюти також належать кош­ти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських установ за межами України, та міжнародні розрахункові одиниці — умовні і грошові оди­ниці, які створюються міжнародними економічними та валют­но-фінансовими організаціями для використання у міжнарод­них валютних відносинах: СДР (спеціальні права запозичен­ня), євро, КФА (африканський франк), КФП (франк для за­морських територій) тощо.

 

2. Валютні системи та їх елементи.

 

Валютна система — це організаційно-правова форма реалі­зації валютних відносин у межах певного економічного простору. Ці межі збігаються з межами відповідних валютних ринків. Тому валютні системи поділяються на три види: національні, між­народні (регіональні) і світову.

Як організаційно-правове явище національна валютна сис­тема складеться з цілого ряду елементів. Основними з них є:

1.Назва, купюрність та характер емісії національної валюти.

2.Ступінь конвертованості національної валюти.

3.Режим курсу національної валюти.

4.Режим використання іноземної валюти на національній території в загальному економічному обороті.

5.Режим формування і використання державних золотова­лютних резервів.

6.Режим валютних обмежень, які вводяться чи скасовуються законодавчим органом залежно від економічної ситуації в країні.

7.Регламентація внутрішнього валютного ринку і ринку до­рогоцінних металів.

8.Регламентація міжнародних розрахунків та міжнародних кредитних відносин.

9. Визначення національних органів, на які покладається про­ведення валютної політики, їхніх прав та обов 'язків у цій сфері. Такими органами в Україні є:

— Кабінет Міністрів України;

— Національний банк України;

— Державна податкова адміністрація;

— Державний митний комітет;

— Міністерство зв'язку України.

У міру інтеграції національних економік у міжнародні (регі­ональні) структури та у світову економіку сформувалися й успішно функціонують міжнародні (регіональні) та світова валю­тні системи, які взаємодіють між собою та з національними валютними системами країн-учасниць.

Світова валютна система є функціональною формою організації валютних відносин на рівні міждержавних зв”язків. Її розвиток регулюється відповідними міждержавними угодами , втілення яких забезпечується створенням на колективних засадах міждержавних валютно – фінансових та банківських установ і організацій. Складовими ланками світової валютної системи є:

- міждержавні засоби обігу і платежу;

- міжнародні ліквідні ресурси (інвалюта, золото,інші платіжні засоби та ін.)

- механізм регулювання валютних паритетів і валютних курсів;

- система міжнародного кредитування;

- система міждержавних розрахунків та ін.

Регіональна міжнародна валютна система являє собою договірно правову форму організації валютних відносин між групою країн. Найважливіші елементи такої системи:

- регіональна міжнародна розрахункова одиниця;

- спеціальний режим валютних курсів;

- спільні валютні фонди та регіональні кредитно - розрахункові установи та ін.

 

3. Еволюція світової валютної системи.

Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася на єдині правила обігу золотого гро­шового товару і відома під назвою системи золотого стандар­ту. Юридичне вона була оформлена на Міжнародній конфе­ренції в Парижі в 1867 р.

Її визначальними ознаками були:

-Функціонування золота як світових грошей;

-Фіксація золотого вмісту національних валют;

-їх безпосередня конвертованість в золото

-як наслідок – наявність фіксованих валютних курсів між національними валютами різних держав.

В період дії золотого стандарту, золото оберталось у вигляді карбованих монет не тільки на внутрішньому, але і на зовнішньому ринку. Це забезпечувало фактичну тотожність національної грошової та валютної системи. Різниця полягала головне в тім, що на світовому ринку золото як засіб платежу приймалось на вагу.

Кріїни, що додержувались золотого стандарту,мали забезпечувати жорстке співвідношення між наявними запасами золота й кількістю паперових грошей, що знаходились в обігу, а також вільну міграцію золота.

Існувало три форми золотого стандарту — золотомонетна, золотозливкова та золотовалютна. Розглянемо переваги і недоліки кожної з них.

При золотому стандарті в його класичній золотомонетній формі не існувало будь-яких валютних обмежень. Золото можна було вільно продавати й купувати, перевозячи його з однієї країни до іншої. Ціна на валютний метал встановлю­валася на основі закону вартості.

Режим золотомонетного стандарту був насамперед режи­мом стабільних валютних курсів. Така стабільність була результатом дотримання державами, що запровадили цю систему, встановлених конкретних "правил гри".

Однак система золотомонетного стандарту мала не тільки переваги, а й суттєві недоліки.

По-перше, вона була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою. По-друге, система встановлювала пряму залежність грошової маси, що була в обігу в окремих країнах та на світовому ринку, від видо­бутку і виробництва золота. Відкриття нових родовищ золо­та та збільшення його видобутку призводило в цих умовах до періодичних інфляційних процесів, які охоплювали як окремі країни, так і світовий ринок.

По – третє за цих умов практично повністю виключа­лася можливість проведення окремими державами власної грошово-валютної політики, спрямованої на вирішення внутрішніх проблем країни. Це пояснюється тим, що безпо­середньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперо­вої емісії й інфляційне знецінення національних грошей були відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів. Це обмежувало можливості державного втручання у сферу грошових і валютних відносин, їх цільового регулю­вання, використання у конкретних напрямах економічної політики.

Перша світова війна найбільшою мірою і остаточно деста­білізувала систему золотомонетного стандарту. Розподіл золота в світі докорінним чином змінюється на користь США, які вступили у війну значно пізніше.

Після війни співвідношення між грошовою масою і золо­тими запасами країн, які брали в ній участь, змінилося на користь грошової маси, що спричинило значні інфляційні процеси в цих країнах.

Прагнення до валютної стабільності змусило більшість країн світу відновити золотий стандарт, від якого вони відмо­вилися в роки Першої світової війни. За період з 1924 по 1928 рр. європейські країни відновлюють золотий стандарт, проте вже в модифікованому вигляді золотозливкового стан­дарту.

Система золотозливкового стандарту — перехідна фор­ма золотого стандарту. Суть цієї урізаної системи золотого стандарту полягала в тому, що національні валюти провідних західних країн (Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів та ін.) були розмінні на золоті зливки вагою не менш як 400 унцій (близько 12.4 кг.) кожний. Отже, обмін національних грошових знаків на золото був обмеже­ний певними, досить великими сумами (у Франції, наприк­лад, один золотий зливок коштував 215 тис. франків).

В інших країнах, зокрема в тих, які зазнали поразки в Першій світовій війні, а також у багатьох колоніальних та залежних країнах була впроваджена система золотодевізного стандарту. Суть останнього зводилася до того, що поряд із золотом функцію світових грошей взяли на себе і де – які валюти провідних країн світу. Платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, почали називатися девізами.

Це була друга світова валютна система, юридичне оформлення якої було зафіксовано у міждержавній угоді, підписаній на Генуезькій міжнародній економічній конфе­ренції в 1922 р.

При системі золотодевізного стандарту країни накопичу­ють для своїх зовнішніх розрахунків певну кількість іно­земної валюти економічно найсильніших держав, що є екві­валентом золота.

Загалом період між двома світовими війнами характери­зувався нестабільністю валют і періодичними валютними кризами, які завдавали значних збитків економічному зрос­танню і розвитку міжнародних економічних відносин.

В роки другої світової війни система міжнародної торгівлі та валютних відносин потерпіла повний крах.

Саме за цих умов провідні вчені-економісти і державні діячі багатьох країн світу розпочали активний пошук вихо­ду із складної післякризової ситуації і розробку концепції нової світової валютної системи.

Третьою світовою валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції 00Н яка про­ходила в липні 1944 р. в США (місто Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система.

Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи є:

• збереження ролі золота як платіжного засобу та розра­хункової одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;

• встановлення офіційних курсів валют через визначен­ня їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;

• прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото (ціна однієї унції золота дорівнюва­ла 35 дол., а золотий вміст долара становив 0,888671 грама чистого золота);

• здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн з забороною таких операцій для всіх інших суб'єктів.

Наприкінці 60-х років Бреттон-Вудська валютна система розпалася внаслідок її кризи. У нових умовах "доларовий стандарт" перестав відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризувалося значним зростанням частки у світовій економіці країн "Спільного ринку" та Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені доларові запаси в іноземних центральних банках, зменшен­ня золотого запасу — все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система ставала дедалі обтяжливішою і для США.

У 1971—1973 рр. відбувся злам Бреттон-Вудської валют­ної системи. Початок її поклала заява тодішнього президен­та США Р. Ніксона 15 січня 1971 р. про припинення розмі­ну долара на золото та введення надзвичайних засобів, спря­мованих на врятування валюти.

У січні 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала основою четвертої світової валютної сис­теми — Кінгстонської (Ямайської), яка набула чинності 1 квітня 1978 р.

Головні положення Кінгстонської валютної системи були:

• кожна країна — член МВФ на свій розсуд може вибира­ти режим курсу власної валюти, тобто фактично узаконю­вався режим "плаваючих" курсів;

• золото перестає бути еталоном вартості в міжнароднійвалютній системі і відповідно відміняється його офіційна ціна, тобто відбувається процес повної демонетизації золота. При цьому відпадали всілякі обмеження на операції цент­ральних банків з золотом і на переоцінку ними наявних золотих резервів за ринковими цінами.

• юридичне надання права кожній з валют країн — учас­ниць Кінгстонської системи виконувати роль резервної ва­люти, однак у перспективі перевага надавалася СДР (з пере­творенням останньої в головний резервний актив міжнарод­ної валютної системи);

• взаємна домовленість учасників Кінгстонської угоди про надання виконавчому органу МВФ — Директорату — широ­ких повноважень для здійснення нагляду за виконанням країнами своїх зобов'язань за угодою, особливо щодо дотри­мання ними погоджених валютних курсів.

Процес вдосконалення Ямайської валютної системи продовжується і до сьогоднішнього дня.

 

4. Конвертованість валют

 

Конвертованість характеризується здатністю вільного, легального обміну національної грошової одиниці на інші валюти.

Поняття «конвертованість» за змістом виходить за межі суто валютних відносин. Це загальноекономічна категорія, яка вбирає в себе широке коло проблем, що не зводяться лише до операцій з обміну валют. Конвертованість — невід'ємний атрибут ринкової економіки. Без конвертованості неможлива свобода вибо­ру, себто те, без чого ринкові відносини втрачають сенс. Без конвертованості національної грошової одиниці това­ровиробник не може включитися в різноманітні структури світового ринку, в міжнародний поділ праці, а покупець по­збавляється можливості належно задовольняти свій пла­тоспроможний попит.

Звідси мусить бути зрозумілим і те, що конвертованість передбачає відкритість економіки, лібералізацію зовніш­ньої торгівлі, вільну міграцію капіталу і т.ін.

Існують загальновизначені МВФ ви­моги стосовно змісту режиму конвертованості. Ці вимоги сформульовано у ст.УПІ статуту фонду.

Відповідно до цієї всі валюти діляться на конвертовані та неконвертовані. Конвертовані валюти в свою чергу поділяються на вілльно конвертовані та конвертовані за поточними операціями (частково конвертовані).

За режиму повної конвертованості всі юридичні й фі­зичні резиденти та нерезиденти мають можливість вільно (без жодних обмежень) використовувати ці гроші на будь-які цілі: без перешкод здійснювати як поточні, так і ін­вестиційні валютні операції за всіма видами операцій платіжного балансу.

За часткової конвертованості на обмінні операції вво­дяться певні обмеження. На вимогу МВФ, вказані обме­ження не повинні зачіпати платежі за поточні міжнародні операції. До таких операцій належать платежі за резуль­татами зовнішньої торгівлі, короткотерміновими банків­ськими та кредитними операціями, платежі з погашення позик і процентів, переведення прибутків з інвестицій, грошові перекази некомерційного характеру. При застосуванні об­межень за міжнародними поточними операціями валюта втрачає за регламентом фонду статус конвертованої.

Розрізняють зовнішню та внутрішню конвертованість.

За зовнішньої конвертованості повна свобода валют­них операцій надається лише нерезидентам (фізичним та юридичним осо­бам).

За режиму внутрішньої конвертованості правом обмін­них операцій користуються лише резиденти.

Офіційно про приєднання України до ст.. 8 Статуту МВФ Рада директорів Фонду оголосила 8 травня 1997 року. З цього часу відбулося міжнародне визнання гривні валютою з поточною конвертованістю. Усього до статті 8 на початок 1998 року приєдналося 138 країн.

Залежно від рівня конвертованості, НБУ запровадив класифікатор іноземних валют, згідно з яким валюти поділені на три групи:

- вільно конвертовані валюти, валютний курс по яких визначається НБУ щодня;

- валюти з обмеженою конвертованістю, курс по яких визначається раз на місяць;

- неконвертовані валюти, які не обмінюються на інші валюти і курс по яких НБУ не визначає.

 

 

5.Валютні курси, крос – курси.

 

Валютний курс – це співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на іншу, або ”ціна” грошової одинаці однієї країни,що визначена в грошовій одиниці іншої країни.

Валютний курс можна розглядати як коефіцієнт перерахунку однієї валюти в іншу, який визначається співвідношенням попиту та пропозиції на валютному ринку.

Визначення валютних курсів називають котируванням.

При визначені та записі валютний курсів розрізняють ва­люту котирування і базу котирування. Валютою котирування є та іноземна валюта, курс якої визначають, а базою — валюта, з якою порівнюють дану грошову одиницю. Наприклад, у записі USD/UАН долар США є базою котирування, а гривня — валютою котирування. При записі EUR/USD валютою ко­тирування виступатиме долар, а базою євро.

На практиці частіше за все за базу котирування виступає долар США, але для окремих валют, зокрема для англійського фунта старлінгів (GBP), євро (ЕUR), австралійсько­го (AUD)) І новозеландського доларів (NZD), ірландського фунта (ІЕР), долар завжди є валютою котирування.

Розрізняють пряме і зворотнє котирування. У разі прямого котирування визначають, скільком національним грошовим одиницям дорівнює одиниця (10,100,1000 од.) іноземної валю­ти; у разі зворотнього — навпаки, скільком оди­ницям Іноземної валюти дорівнює одиниця (10,100,1000 од.) національної валюти.

Звичайно курс валют установлюють до четвертого знака після коми десяткового дробу.

Коли кажуть, що за умови котирування USD/UАН курс гривні підвищився, то це означає, що він був, наприклад, 3,40 гри. за 1 дол., а став 3,50 грн. за 1 дол. США. При цьому купівельна спроможність гривні знизилася, а долара — зросла. Можна також сказати, що курс долара знизився. (Якщо здій­снити зворотнє котирування, тобто UАН /USD, то курс долара до гривні спочатку був 0,2941 дол. за 1 грн. (1:3,40), а став 0,2857 дол. за 1 гри. (1:3,50).)

У тому випадку, якщо курс гривні до долара був 3,40 грн. за 1 дол., а став 3,30, кажуть, що він знизився. При цьому купівельна спроможність гривні зросте, а купівельна спромож­ність долара на українському ринку знизиться; курс долара до гривні підвищиться з 29,41 цента до 30,0 цента за 1 гри.

Валютний курс, встановлення якого в переважній більшості країн є прерогативою центрального банку, на фінансово-гро­шовому ринку виконує певні функції, головними з яких є:

• сприяння інтернаціоналізації грошових відносин;

• сприяння об'єднанню та стабільному розвитку фінан­сових ринків,

' порівняння рівнів та структури цін, а також резуль­татів виробничої діяльності в окремих країнах;

• порівняння національної та інтернаціональної вартості на національних та світових ринках;

• перерозподіл національного продукту між окремими краї­нами;

• інтернаціоналізація господарських зв'язків тощо.

 

Економічною основою визначення валютних курсів є співвідношення купівельних спроможностей національних валют

Купівельна спроможність валюти визначать­ся вартістю певного набору товарів та послуг, які можна при­дбати за відповідну грошову одиницю у порівнянні з базовим періодом.

Співвідношення купівельної спроможності окремих валют до певної групи товарів та послуг у двох країнах визначає паритет купівельної спроможності — РРР

Залежно від номенклатури товарів, які беруть для розра­хунку, РРР може бути частковим (за обмеженим переліком товарів або товарних груп) та загальним (за валовим націо­нальним продуктом).

Існує кілька методик розрахунку паритету купівельної спро­можності валют. Найпростішим є зіставлення вартості по­рівняльного набору товарів і послуг (споживчого кошика) в різних країнах:

 

де п- кількість порівнюваних видів товарів (послуг) в обох країнах;

— цінаодиниці товару (послуги) і-го виду в країні В;

— ціжа одиниці товару (послуги) і-го виду в країні А;

- товар (послуга) і-го виду.

 

Загальний РРР можна розрахувати також індексним ме­тодом:

 

 

де: І ррр — індекс паритету купівельної спроможності;

— індекс фізичного обсягу внутрішнього валового про­дукту за певний проміжок часу в країні В;

— індекс пін в країні В;

— індекс фізичного обсягу ВВП в країні А;

— індекс цін в країні А.

Наприклад, = 1,001, тобто приріст фізичного обсягу ВВП

становив за рік 0,1%, = 1,03 , = 1,20, = 1,02.

Тоді індекс паритету купівельної спроможності стано­витиме 1,1433. Це означає, що курс національної грошової одиниці країни В по відношенню до валюти країни А підви­щиться ва 14,33%, а її купівельна спроможність знизиться.

З метою уникнення впливу особливостей ціноутворення та оподаткування в окремих країнах можна застосувати метод розрахунку РРР на основі співвідношення витрат виробницт­ва (собівартості продукції), що дає змогу уникнути окремих політичних, кон'юнктурних чи спекулятивних чинників курсоутворення.

На особливу увагу заслуговує метод розрахунку РРР, який грунтується на визначенні співвідношення ефективних ви­робничих витрат — заробітної плати (3) та продуктивності праці (П).

 

 

де: — рівень заробітної плати в країнах А і В;

- рівень продуктивності праці в країнах А і В.

Отже, визначення паритету купівельної спроможності дає змогу зробити висновок, що валютний курс визначається від­носною вартістю грошей в двох країнах, яка, в свою чергу, зале­жить від рівня цін, а останній — від кількості грошей в обігу.

Прибічники теорії РРР вважають, що вирівнювання валютного курсу на основі зіставлення купівельної спроможності валют відбувається не автоматично, а за умови дії інших чинників.

У зв'язку з тим, що процес формування валютного курсу належить до сфери міжнародного грошового обігу, можна вва­жати, що він є одним із елементів кількісної теорії грошей, яка встановлює пряму залежність між грошовою масою і ціна­ми. Ця залежність відображається рівнянням, обміну, запро­понованим І. Фішером у 1912 р.:

МV=РQ,

Де: М — грошова маса;

V — швидкість обігу грошей;

Р — рівень цін;

Q — фізичний обсяг виробництва.

Виразивши рівень цін як:

 

та підставивши його в рівняння РРР, яке характеризує спів­відношення цін на окремі товари в різних країнах, одержимо залежність показника РРР від обсягів грошової маси в обігу, швидкості обігу грошей та обсягів виробництва:

 

 

За таких умов валютний курс має бути прямо пропорційний до обсягу грошової маси та швидкості обігу грошей і оберне­но пропорційним до обсягів виробництва, що дає змогу вважати його показником стану рівноваги національної економіки.

Однак у зв'язку з відмінністю рівнів економічного та полі­тичного розвитку різних країн, кліматичними, соціально-куль­турними особливостями тощо оцінка і прогнозування валют­них курсів на основі теорії РРР має обмежене практичне за­стосування, а тому цей показник слід розглядати як одну із складових частин загального процесу курсоутворення. ,

У міжнародній практиці використовують фіксовані та пла­ваючі (гнучкі) режими валютних курсів, а також їх певне по­єднання

Фіксований валютний курс передбачає наявність певного зареєстрованого (офіційного) паритету, який підтримують орга­ни державного валютного контролю.

Під плаваючими обмінни­ми (валютними) курсами розумі­ють такі курси, рівні яких визначаються на ринку під впли­вом попиту та пропозиції.

Режим вільно плаваю­чих курсів називають флоатингом. За умови введення обмежень режим вільно плаваючих курсів називають брудним флоатингом, або керованим плаванням. Більшість країн світу в політиці курсоутворення орієн­тується саме на кероване плавання валютних курсів.

Змішані режими валютних курсів запроваджуються з метою стимулювання або стримування певних видів чи напрямів зовнішньоекономічної діяльності чи фінансово – кредитної політики держави.

Однією із форм регульованого валютного курсу є введення так званого валютного коридору.

Фактори, які впливають на валютний курс.

Розрізняють кон'юнктурні та структурні (довгострокові) чин­ники, які впливають на валютний курс.

Кон'юнктурні чинники пов'язані з коливаннями ділової ак­тивності, політичної та військово-політичної обстановки, з чут­ками (іноді ажіотажними), здогадками та прогнозами.

Поряд з кон'юнктурними чинниками, на динаміку курсу, впливають і відносно довгострокові тенденції

Серед цих чинників можна назвати такі:

1.Зростання національного доходу.

2.Темпи інфляції.

3.Стан платіжного балансу.

4.Різниця процентних ставок у різних країнах.

5.Діяльність валютних ринків та спекулятивні валютні операції.

6.Ступінь використання певної валюти на євроринку і в міжнародних розрахунках.

7.Ступінь довіри до валюти на національному та світовому ринках.

8.Валютна політика.

9. Ступінь розвитку фондового ринку,

Крос-курс— це співвідношення між двома іноземними валютами, яке визначають на основі курсу цих валют щодо якоїсь третьої валюти. Найчастіше як третя ва­люта використовується долар. СПІА.

Використання крос-курсів обумовлене тим, що часто для валют, обсяги застосування яких у міжнародних торговельних та фінансових операціях незначні, існують кур­си тільки по відношеним до долара США, а практика потребує визначення певного співвідношення саме між цими валютами.

Особливістю розрахунків крос-курсів є те, що їх котирування може здійснюватися по-різному залежно від того, хто про­водить котирування. Так, якщо французький банк здійснює котировку євро до канадського долара, то він установить пряу котировку євро до долара CAD/EUR = 3,4125. Канадський банк також може встановити пряму ко­тировку, проте долара до євро: EUR/CAD ⁼ 0,2930. При котируванні крос - курсів з англійським фунтом стерлінгів він завжди є базовою валютою, тобто запис буде таким: GBR/ХХХ/

Котирування крос-курсів провідних валют проводиться агентством Рейтер на сторінці WXWX автоматично через кожні кілька хвилин. Його здійснюють більшість банків і брокерських фірм, однак за наявності валютних курсів долара США їх можна розрахувати й самостійно.

Найчастіше на практиці використовують три методи роз­рахунку крос-курсів:

1) з прямим котируванням до долара США (долар є базою котирування длй обох валют). Наприклад, потрібно розраху­вати крос-курс євро до швейцарського франка EUR/CHF. USD/СНF = 1,3100; USD/EUR = 1,5500. Тоді крос-курс становитиме:

 

 

 

2) з прямим та зворотним котируванням до долара США,

якщо долар є базою котирування лише для однієї з валют. У цьому разі для визначення крос-курсу доларові курси валют слід перемножити. Наприклад, треба розрахувати крос-курс GBP/EUR, якщо GBP/USD = 1,6820; USD/EUR = 1,5500. У такому випадку

GВР/EUR = 1,6820 • 1,5600 = 2,6071;

3) зі зворотним котируванням до долара США, якщо до­лар є валютою котирування для обох валют. Для визначення крос-курсу доларові курси необхідно розділити один на дру­гий. Наприклад, треба розрахувати крос-курс GBP/EUR за умови: GBP/USD ⁼ 1,6820; EUR/USD = 1.2500. Визначення буде таким:

 

1.6820:1,2500 =1,3456.

Розглянуті методи використовуються для розрахунку се­реднього крос-курсу.

 

 

6. Державне регулювання валютного курсу.

 

 

Головними методами регулювання валютного курсу є валютна інтервенція та дисконтна політика.

Валютна інтервенція — це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством ін­валюти. Здійснення валютної інтервенції можливе за умови, що неврі­вноваженість платіжного балансу є незначною та характеризує­ться поступовою зміною пасивного сальдо на активне, і навпаки. Адже резерви інвалюти для інтервенції обмежені, і продаж пови­нен поєднуватися з купівлею.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу національної валюти на зниженому рівні для здійснення валютного демпінгу — знецінювання національної валюти з ме­тою нарощування експорту товарів за цінами, нижчими за світо­ві.

Суть дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної ставки центрального емісійного банку з ме­тою вплинути на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підвищуючи дисконтну ставку, центральний банк стимулює приплив капіталів з країн, де дисконтна ставка нижча. Таким чином на внутрішньому ринку збільшується пропозиція іноземної валюти , що сприяє зниженню її курсу відносно національної валюти. Але цей спосіб може бути ефективним лише за умови, що рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш при­буткового їх розміщення, а не невпевненістю у збереженні капі­талів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання креди­ту всередині країни.

Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація — зниження та підви­щення валютного курсу. Причинами їх є інфляція та неврівнова­женість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможні­стю грошових одиниць.

Мета девальвації — зниження офіційного курсу для стимулю­вання експорту та стримування імпорту.

За умов «плаваючих» валютних курсів девальвація та ревальвація відбуваються стихійно на ва­лютному ринку. Тому термін «девальвація» у сучасному розу­мінні означає також відносно тривале зниження ринкового курсу валюти.

У сучасних умовах девальвація та ревальвація не є засобами стабілізації валютного курсу. Вони являють собою лише метод приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність з дійс­ним, що склався на ринку.

Важливам методом регулювання валютного курсу є адміністративні заходи – прийняття державою законодавчих та нормативних актів, які направлені на регулювання валютного курсу національної грошової одиниці. Це може бути ліцензування операцій з валютою, регулювання обмінних операцій і ін.

 

Тема 8. Міжнародні валютно-кредитні установи та форми

їх співробітництва з Україною

 

Питання, які необхідно розглянути.

1. Міжнародний валютний фонд і його діяльність в Україні.

2. Світовий банк.

3. Європейський банк рекон струкції та розвитку.

4. Регіональні міжнародні кредитно – фінансові установи.

Міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації — це установи, які створені на базі бага­тосторонніх угод між державами. Найважливішу роль серед них у сучасний період відіграють Міжна­родний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Останній сьогодні є головною установою Групи Світового банку.