рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ - раздел Философия, Міністерство Освіти І Науки України ...

Міністерство освіти і науки України

Національна металургійна академія України

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Навчальний посібник

Дніпропетровськ

Міністерство освіти і науки України

Національна металургійна академія України

Кафедра історії та українознавства

Британ В.Т., Підлісна Л.С., Савич А.В., Черновол Л.І.,

Висоцький О.Ю., Дуб С.К., Мосюкова Н.Г., Савченко С.В.,

Михайлюк О.В., Колесников К.М.

 

 

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Навчальний посібник

НМетАУ, 2010

Дніпропетровськ

Тема І. КУЛЬТУРА: ПОНЯТТЯ, ТЕОРІЇ, ПІДХОДИ

1.1. Поняття культури. Походження та зміст терміну ″культура″   Слово культура латинського походження: culturа (суміжно – cultivo) означає догляд, оброблення, обробка. (У деяких…

Структура і функції культури. Культура і цивілізація.

Субкультура і контркультура

Культура, якщо її розглядати в широкому плані, містить як матеріальні, так і духовні способи життєдіяльності, вироблені людиною з певною метою. Вона… Культуру прийнято поділяти на матеріальну та духовну згідно з характером… До основних підсистем культури належать: 1) система життєвих смислів і значень (ціннісна, смислоутвоююча основа…

Типологія культури

Як не буває людини ″взагалі″, так не буває і культури ″взагалі″, – існують різні конкретні культури (типи, різновиди, форми… Універсальність родового поняття ″культура″ проявляється в кожному… Під культурним контекстом слід розуміти цілісне культурне утворення певного періоду, народності, соціуму тощо. Воно…

Національна культура: поняття, підходи

Численні сучасні теорії по-різному підходять до цього явища. В поняття етнічність, нація, націоналізм вкладають різний зміст. Існують три загальні… Прімордіальний підхід має на увазі, що етнос – це початкове органічне… Згідно конструктивістського підходу етнос – це штучне утворення, результат цілеспрямованої діяльності самих людей.…

Тема ІІ. НАЙДАВНІША КУЛЬТУРА В УКРАЇНІ.

КУЛЬТУРА ДАВНЬОЇ РУСІ

Трипільська культура. Культура іраномовних племен

На території України

Сьогодні відбувається новий спалах інтересу до трипільської археологічної культури та її ″забутих таємниць″. Трипільська культура в… За словами Мирослава Поповича, ″не виключено, що нащадки… Що відомо про трипільску цивілізацію? Її відкрив В.Хвойка на початку ХХ ст. на Київщині, який і започаткував теорію…

Міфологічно-магічний характер давньослов’янської культури

Джерела відомостей про богів досить різноманітні, – пише В. Топоров, – але серед них немає жодного прямого, достатньо повного, і головне,… Ці архетипи (першозразки) були вкорінені у міфологічну систему, по суті, це… Орієнтація на відтворення міфологічних архетипів позбавляла архаїчну людину особистісного вибору, вагання, моральної…

Специфіка сприйняття візантійського християнства.

Політична культура

Культура Давньої Русі – настільки різнобарвне явище, що один лише поверховий реєстр пам’яток і творів навряд чи здатен вміститися на кількох… Будь-який фрагмент давньоруської культури, взятий окремо, ізольовано від… Адекватне розуміння давньоруської культури передбачає сприйняття засадничої тези про відсутність сфери…

Література, літописання, іконопис, архітектура

До ХVІ ст. (до Біблії архієпископа Геннадія Новгородського) на Русі не існувало цілісного біблійного тексту, а потреба в біблійних темах вдовольнялася уривками, що містилися у богослужбових книгах (Октоїх, Псалтир, Часослов та ін.) ″Ані глибоке візантійське богослов’я з його філософським спірітуалізмом, ні абстракції політико-релігійних доктрин Царгорода не заторкнули Русі″, – пише Н.Яковенко. Таку ситуацію дослідниця пояснює тим, що ″з одного боку, це було логічним наслідком засвоєння неофітами візантійської учительної книжності як сакрального авторитету, що не підлягає інтерпретації. З другого боку, руські книжники просто не могли досягти філігранної освіченості греків″.

Практично до кінця ХVІ ст. Русь не богословствувала, а перекладала. Перекладалися уривки з грецьких Отців Церкви (Василія Великого, Йоанна Златоустого, Григорія Великого, Кирила Олександрійського, Іпполіта Римського та ін.); грецьких хроністів, у яких запозичувалася загальна схема світової історії ″від Адама″ до Страшного Суду (Йоанна Малали, Георгія Амартоли та ін.); твори так званої ″отреченної″ літератури, себто, апокрифи (″Хождение Богородицы по мукам″, ″Хождение Агапия в рай″, ″Откровение Мефодия Патарского″, ″Евангелие от Варнавы″ та ін.) Апокрифи – твори про події білійної та церковної історії, не визнані церквою, але вони (хоча і не всі) допускалися для задоволення потреб мирян у ″казковому″ та ″чудесному″. Деякі апокрифи вважалися навіть корисними для благочестя, наприклад, ″Митарства блаженної Феодори″ стали джерелом формування церковного учення про митарства – випробування людської душі, що розпочиналися одразу після розлучення її з тілом.

Великим попитом серед руських книжників користувалися твори Йосифа Флавія ″Історія Юдейської війни″ та ″Юдейські древності″. ″Праці Йосифа Флавія, – зауважує І.Данилевський, – володіли на Русі високим авторитетом і за своїм значенням ледве не прирівнювалися до книг ″Священного писання″. Свого читача знаходили такі ″напівсвітські″ твори як ″Девгениево деяние″ (яке давало зразки рицарського феодального етикету), ″Повесть о Варлааме и Иосаафе″ (йшлося про християнську інтерпретацію життя бодхісаттви Будди), ″природничі″ енциклопедії на зразок ″Космографії″, ″Шестоднева″, ″Фізіології″. В цьому переліку можна було б назвати і ″Слово о полку Ігоревім″, однак читач Київської Русі не знав такого твору. Чимало дослідників (А.Мазон, Г.Грабович, Е.Кінан, О.Зимін та ін.) висловлюють досить обгрунтовані сумніви в автентичності цієї пам’ятки ХІІ ст., відносячи її появу до кінця ХVІІІ-початку ХІХ ст. Низка інших, не менш поважних дослідників (Д.Ліхачов, Ю.Лотман, О.Творогов) упевнені, що це не фальсифікат, наводячи лінгвістичні, історичні та літературознавчі докази неможливості підробки цього твору у ХVІІІ чи ХІХ ст. Питання автентичності ″Слова″ належить до ″загадок″ історії.

В історичні науці окремою проблемою є вивчення не тілька наративних (оповідних), але й актових документів Давньої Русі, які фіксували юридичні відносини різних суб’єктів (жалувані грамоти, міжкнязівські та міждержавні договори, чолобитні, укази, заповіти тощо). Цих документів до нашого часу дійшло дуже мало. За підрахунками дослідників, їхня кількість вимірюється десятками, в той час як у більшості країн Західної Європи за аналогічний період – десятками і сотнями тисяч. Українські історики-джерелознавці намагаються знайти втрачені пам’ятки в архівосховищах інших держав, а також відтворити тексти окремих документів через аналіз згадок про них у наративних джерелах (переважно літописах), богослужбовій літературі (О.Купчинський).

Літературна ″непродуктивність″ давньоруської культури мала не лише негативні, але і ″приємні″ для церкви наслідки: на відміну від Візантії, Русь фактично не знала такого явища як єретичні рухи, богословські єресі. За висновком о.Герхарда Подскальскі, ″нам невідомий жоден богомил домонгольського часу, не кажучи вже про яку-небудь секту чи систематичне єретичне учення″. Русь не знала і богословських дебатів. ″Єдиний реальний випадок був пов’язаний із спором про пости в середу та п’ятницю, тобто стосувався радше питань церковної дисципліни та аскетики, ніж догматики″.

До речі, Русь по суті стояла осторонь полеміки між греками та латинянами з приводу Філіокве[3] та примату папи[4], мляво відреагувавши на ″великий церковний розкол″ 1054 року. Її антилатинська література (″Слово об опрісноках″ митр. Леонтія, ″Поучение к братии″ Луки Жидяти та ін.) була компілятивною і не могла додати нічого істотного до аргументів ″стовпа православ’я″ візантійського патріарха св. Фотія Великого. Ймовірно через це латинофобія в давньоруській культурі не набула таких радикальних форм, як у Греції, яка не могла забути анафему кардинала Гумберта (1054 р.), постійне втручання папи у внутрішні справи Візантії, витіснення кирило-мефодіївської місії з Чехії та Моравії німецькими католицькими єпископами, конфлікти за Болгарію, узурпаторство імператорського сану варваром Карлом Великим і, нарешті, трагедії 1204 року, коли західні хрестоносці, ″визволителі Гробу Господнього″, сплюндрували Константинополь.

Латинофобські інтенції давньоруської літератури, наприклад, відоме ″Слово о вере крестьянской и латынской″ (1074 р.) Феодосія Печерського, виказують не скільки богословськи вмотивоване несприйняття Руссю католицизму, скільки маніфестують ксенофобський характер європейської середньовічної культури: ″вѣрѣ же Латыньстѣй не прелучаітеся, ни объчая іхъ держати, і компанья ихъ бѣгати, і всякаго ученья ихъ бъгати, і норова іхъ гнушатися, и блюсти своихъ дочереі не давати за нихъ, ни у нихъ поімати, ни брататися, ни поклонитися, ни цѣловати его, ни с нимъ ізъ единаго судна ясти, ни пити, ни брашна ихъ приймати″. Літературні пам’ятки Київської Русі переповнені мотивами ворожості до іноетнічного елементу. Іноземець – представник лихого начала, він здатен на будь-яку підлість, навіть на убивство, а бісів на сюжетних іконах неодмінно зображують у німецькому вбранні. ″Увесь набір слів, – коментує цей нюанс Олексій Толочко, – що позначали для давньоруської людини іноземців, був пов’язаний із погано прихованими ворожістю й глузуванням… Коли у літописах з’являється персонаж найманого вбивці, можемо без вагань твердити – він іноземець″. Така модель поведінки була властива не лише давньоруській людині. Середньовічний європеєць конструює власну культурну ідентичність через відштовхування від негативного, відразливого образу свого сусіда. З такого способу моделювання культурної ідентичності випливає більшість сучасних етностереотипів у стосунках європейських народів.

Есхатологія, пафос очікування кінця, на думку дослідників (І.Данилевського, Н.Яковенко та ін.), це провідний, системоутворюючий мотив літератури Київської Русі, зокрема літописання. Сама назва літопису Нестора ″Повість временних літ″ апелює до есхатологічної проблематики. ″Временні літа″ – це ″останні часи″. Літописання зароджується у контексті християнського ″лінійного″ розуміння історії як проміжку між ″початком″ світу та його ″кінцем″. Історія – це безцінний час, який відведений Богом для спасіння людей, тому християнин має цінувати кожну неповторну мить. Цінність історії випливає з того факту, що у І ст. н.е. сам Творець став людиною і вступив в історію, освятивши плин земного часу. Тому літопис був неможливим у язичницьку добу, де домінували циклічні уявлення про час, ″постійне повернення″.

Давньоруські літописи відносять до оригінальної літератури. Історикам відомо більше двохсот літописних списків, більшість з яких опібліковано. Списки мають умовні назви, які залежать або від місця зберігання (Іпатіївський, Синодальний та ін.), або від прізвища власника (Радивилівський, Оболенський), або від імені укладача (Лаврентіївський, Никонівський), або ж за місцем, де було написано літопис (Київський, Острозький, Новгородський та ін.)

Серед дослідників давньоруського літописання варто назвати О.Шахматова, Д.Ліхачова, М.Приселкова, П.Толочка, М.Котляра, О.Купчинського та ін. Методологія дослідження літописів має назву текстологія.

Літопис – це аналог західноєвропейської хроніки або анналів, і означає ″запис за роками″. Проте він включає в себе не лише такі річні записи, а й документи, літературні твори, фольклорні фрагменти, уривки з грецьких хронік, Біблії, святих Отців тощо. Літописання велося на Русі з ХІ по ХVІІ ст., його занепад збігся із занепадом ідеології провіденціалізму та зародженням перших елементів критичної історіографії. На Русі існувало багато літописних центрів (Київ, Новгород, Москва, Суздаль, Галич та ін.), де місцевий літописець, описуючи історію свого міста від заснування, вписував цю історію у ширший історичний контекст. Робив він це за допомогою ″приписування″ свого літопису до протографа – початкового літопису, який писався у Києві. Таким чином, створювався ефект спадкоємності міських центрів Русі від Києва, враження безперервності історії, яка ″тягнулася″ від Києва до Володимира, Суздаля чи Галича. (О.Толочко)

Перед дослідником літописного ″ізводу″ стоять дуже складні завдання:

− визначення авторства (що ускладнюється тим, що більшість літописів написані кількома поколіннями ченців);

− зрозуміти мету створення літопису, авторський задум та спосіб відбору фактів для викладу;

− виокремлення протографа в різних списках літописів;

− з’ясування рівня обізнаності автора (наприклад, якими джерелами користувався Нестор, описуючи розселення слов’ян і чи можна вважати вірогідним його повідомлення, яке часто не підтверджується археологічними джерелами);

− критичне ставлення до буквальних значень повідомлень літописця, а намагатися зрозуміти текст у соціокультурному контексті епохи;

− коректне розуміння термінології літопису, його стилістики, мови, метафор, алегорій та образів;

− вивчення політичної позиції літописця, яка могла вплинути на об’єктивність викладу фактів;

− дослідження того, які події літописець вважав найістотнішими, як він пояснював причини історичних явищ;

− розмежування авторського тексту та прямих і непрямих цитат.

Річ у тім, що літописець, описуючи певну події, орієнтувався на певний шаблон, трафарет, стандарт ″ідеального опису″, який екстраполювався, наприклад, з біблійної історії на історію Русі. Відомий дослідник літописання І.Данилевський зауважив цікавий момент: ″Літописи створюють враження ″простоти″ і ″примітивності″ – наче літописець передає подію як очевидець. Але варто лише подивитися на літописні повідомлення уважніше – і ″очевидець″ зникає. Йому на зміну приходить начитаний книжник, який підбирає з маси текстів ″шматки″ і складає їх в єдине за задумом полотно літопису″. Учений приводить приклад з описом будівництва князем Володимиром Десятинної церкви у ″Повісті временних літ″. Цей опис майже дослівно повторює опис будівництва Храму Соломона у Старому Завіті (Третя книга Царств).

Образи героїв (князі, бояри, вище духовенство) у літописах складаються із сукупності чеснот та недоліків, ці образи також досить трафаретні, оцінки для характеристики людей беруться зі Св. Писання, візантійської історії, агіографічної (житійної) літератури. ″В характеристиках князів, – вважає Д.Ліхачов, – немає ніяких відтінків та переходів, які створюються протиріччями внутрішнього життя. Усі чесноти князя точно визначені, усі пороки обраховані, їх може бути більше чи менше, які якісно вони ті ж самі. Характеристика князя в літописі складається зазвичай з перерахування його достоїнств, зовнішніх прикмет та, рідше, недоліків″. Яким має бути ″ідеальний князь″, на думку літописця? ″Бяше родом христолюбивый, благолюбивыи, лицем красны, очима светлы, взором грозны, паче меры храбры, сердцем легкы, к бояром ласковы, к приеждим приветливы, к церквам прилежны, на пированье тщывы, до осподарьских потех охочи, ратному делу велми искусны, к братье своей и ко их посолником величавы…″

Натомість поганий князь – ″окаянний″, ″нечистивий″, ″злий″, ″лукавий″, народжений ″від блуду″. В залежності від того, який князь керує країною, таким є ставлення Бога до неї. ″Аще бо князи правдивии бывают в земли, то многа отдаются согрешенья земли, аще бо зли и лукави бывают, то больше зло наводит Бог на землю, понеже бо глава есть земли″. Зрозуміло, що довідатися, яким був справжній, індивідуальний образ того чи іншого князя майже неможливо: він ″тонув″ у стандартному наборі християнських чеснот.

Провіденціалізм літописів проявляється у способі тлумачення автором причинно-наслідкових зв’язків між подіями та відбором фактів для викладу. У кожній події, яка вважалася істотною, вбачалася дія Божого Промислу. Монгольська навала – це покарання руських людей за гріхи, а перемога над половцями – наслідок того, що ″Бог нам поміг і Свята Богородиця″, що молитви руських людей були почуті. Увагу літописця привертають перипетії політичних подій, народжень та шлюбів у княжих сімействах, походи та битви, а також усілякі ″небесні знамення″ та ″паранормальні″ явища, які знаменували здійснення біблійних пророцтв про наближення ″кінця світу″: ″В літо 1065 бысть знаменіє на небеси: и на западній страні звізда превелика, луча кровавы, восходящи з вечера по заході солнечнім, и пребысть за 7 дній. И сеи же проявляшеся не на добро: по всему бо быша усобища многы, нашествіє поганых на Рускую землю, сія бо звізда проявляшася кровопролитіе…″

Психологія середньовічного автора характеризується страхом перед проявами ″авторської гордині″, тому свій творчий індивідуалізм літописець, агіограф чи богослов намагаються приховати в пишномовних формулах ритуального самоприниження (″Се аз недостойный игумен, худший во всех мнисех, смиренный грехми многими), у висловленні оцінок за допомогого цитат з Біблії, святих Отців та візантійських хронік, а не прямої мови.

Русь запозичила у Візантії православний іконографічний канон, тобто спосіб написання ікон, затверджений на Сьомому Вселенського Соборі 787 р. Доволі глибоко сприйняла Русь і богословське обгрунтування іконошанування, розроблене грецькими богословами. Його суть зводиться до формули: ″Честь, яка віддається образу, стосується Першообразу, і той, хто поклоняється іконі, поклоняється іпостасі (особі) зображеного на ній″. Ікона (образ) стала можливою тому, що Бог-Слово став людиною – Ісусом Христом. Оскільки ″Бог став людиною″, то іконописець зображує людський образ Бога, його людську природу, невіддільну, тим не менш, від природи божественної. ″Я бачив людський образ Бога і спасенна душа моя″ – так передав сотеріологічне значення ікони преп. Йоанн Дамаскин, перший систематизатор православного богослов’я. Іконографія грунтується і на більш фундаментальній тезі: ″Бог створив людину як свій образ у світі″. Власне, увесь світ є таким образом, оскільки він несе в собі відбиток мудрості Творця.

Отже, православна христологія (учення про Христа як Боголюдину) робить можливою православну ікону, яка немислима в інших ″релігіях писання″ – ісламі та юдаїзмі, які наголошують на невидимості, принциповій ″незображуваності″ Бога. Навіть у католицизмі, який прийняв рішення 7-го Вселенського собору, ікона обгрунтовувалася не христологічними, а ″просвітницькими″ аргументами: не засвідчувати істину боговтілення, а бути ″євангелієм для неграмотних″ – так сприймалося призначення творів релігійного живопису на Заході.

За церковним ученням, символічними засобами можна передати найскладнішу богословську ідею чи доктрину. Фактично, це означало виправдання християнського мистецтва та взагалі – матеріального начала у Всесвіті. Ікона стала найпереконливішим засвідченням того, що не ″безсмертя душі″, а ″воскресіння плоті″ – провідний пафос християнської ″Благої вісті″.

Руський середньовічний іконопис – це справжнє досягнення релігійної культури за світськими культурологічними критеріями. Найшанованішими були ікони богородичного циклу: Вишгородська ікона Божої Матері, які після викрадення її князем Андрієм Боголюбським 1169 р., була перевезена у Володимир, столицю Володимиро-Суздальського князівства, і стала Володимирською. Ченстохівська ікона Богородиці, яка нині є святинею першої величини у католицькій Польщі. Холмська, Феодорівська, згодом Донська Богоматір, Ярославська Оранта, ″Нерушима Стіна″ в Софії Київській, ікони святителя Миколая та Христа ″Спас нерукотворний″, ″Спас Вседержитель″ – були написані з дотриманням усіх канонів візантійської іконографії.

Крім індивідуальних образів, у храмах були ікони ″празничні″, які відображали ту чи іншу історичну подію зі Старого чи Нового Завіту або історії церкви (ікона Різдва, ікона виведення праведників з пекла, ікона Вознесіння, ікона Преображення, Введення у храм Богородиці, ікона отців Вселенських соборів тощо). Цікавою особливістю ікон був їхній ″історизм″: іконописець ніколи не писав ікони на ті сюжети, свідками яких не були люди. Наприклад, серед пам’яток давньоруського іконопису ніколи не зустрічається ікона Воскресіння Христового, оскільки моменту воскресіння ніхто не бачив. А метод авторської фантазії в іконописанні вважався неприпустимим. Тому, наприклад, Православна Церква однозначно засуджує зображення Бога-Отця, які починають проникати в храми в період занепаду іконописання, у ХVІІ-ХVІІІ ст.

Імена давньоруських іконописців практично не збереглися, це були монахи, які і не прагнули ″авторської слави″. Нам відомо, що в Печерській лаврі працював Аліпій-іконописець, але які саме твори йому належать – невідомо. Вершини давньоруська іконографія досягла у творчості московських іконописців-ісихастів Діонісія, Феофана Грека та Андрія Русльова, але це вже ХV ст.

Тематика іконопису була незвичайною, небуденною, майстер мав передати образ чи подію, які порушували звичні уявлення, не вписувалися, точніше ігнорували ″закони природи″. Це ставило завдання пошуку відповідних технік іконопису. Ось кілька правил символічного реалізму (так мистецтвознавці класифікують жанр середньовічного іконопису), яких мали дотримуватися іконографи:

Вже згаданий ″історизм″: ″Зображуй фарбами відповідно до Предання″. Тим не менш, ″фотографізм″ церквою не допускається. ″Якщо б, зображуючи людський вигляд втіленого Слова, – пише дослідник Л.Успенський, – ікона показувала б нам одну лише історичну реальність, як фотографія, це означало б, що церква бачить Христа очима невіруючого натовпу, який його оточував″.

Предметом ікони є не просто людина, а свята людина. Святість, як вже мовилося, – це властивість надприродна, яка ″грішним світом″ сприймається як ″антиповедінка″. Тому іконописець застосовує незвичний технічний принцип, який має назву ″зворотня перспектива″. Це свідоме порушення іконописцем усіх геометричних пропорцій, які існують у природі між предметами (наприклад, будинком і людиною), між частинами тіла, оскільки в Царстві вічності немає ні часу, ні простору. На іконі не повинно бути точки, де сходяться усі лінії, як вимагають правила ″перспективи″ звичайного малюнку. ″Зворотня перспектива перетворює наш простір в місце дії ікони″. Відсутня лінія горизонту, оскільки на іконі символічно зображується безкінечний світ, що не має горизонтів. Відсутнє сонце, місяць та гра їхнього світла (світло-тінь), оскільки єдиним джерелом світла в Царстві Божому є Сам Бог, ″Сонце Праведне″. Пишучи лик святого, іконописець ігнорує рельєфність обрисів обличчя, натомість обличчя ніби розплющується на дошці з іншого боку. На ″плоскісному″ зображенні видно ті частини тіла і голови, а також будинку, книги, які при звичайному, рельєфному зображенні не можуть бути помітні, якщо дивитися на об’єкт з однієї точки.

″Зворотність″ іконописної перспективи, як помітив Б.Успенський, впливає на те, що ″ліва″ і ″права″ сторони на іконі міняються місцями: те, що здається ″лівим″ зовнішньому спостерігачеві насправді є ″правим″ і навпаки, оскільки ″середньовічне зображення зорієнтоване на внутрішню зорову позицію, тобто на точку зору особи, яка перебуває всередині зображуваної дійсності, а не того глядача, який знаходиться зовні…″. Такі уявлення продиктовані богословським переконанням, що зображення (образ) перебуває у енергійному та семіотичному взаємозв’язку з Першообразом, іншими словами, в образі присутній Першообраз, тому для православного християнина ікона Спасителя – це не просто картина, твір релігійного живопису, як вважалося на Заході, а, певною мірою, сам Бог.

″Простір та час ікони надприродні, вони не підкоряються законам цього світу. Світ на іконі стає наче вивернутим, не ми дивимося на нього, а він оточує нас…″ (І.Язикова) Цей принцип (подолання часу та простору) проводиться послідовно. На ″празничних″ іконах, де події історично відбуваються у приміщенні (наприклад, Благовіщення), ми ніколи не зустрічаємо простору, обмеженого стінами. Подія виноситься за стіни, у безкінечність. Архітектурні об’єкти на візінтійській та давньоруській іконі підкреслено алогічні, відсутні пропорції. ″Двері, вікна не на місці і зовсім неприйнятні за розмірами″. Те, що відбувається на іконі – виходить за межі розуму. За справедливою оцінкою о. Павла Флоренського, релігійний ″живопис ставить завдання не дублювати дійсність, а дати найглибше осягнення її архітектоніки, її матеріалу та смислу″.

3) Складною є символіка візантійсько-руської ікони. Обов’язковим елементом є золотий фон, який символізує безодню сяйва Божого Царства; сам лик святого на іконі теж сяє золотим світлом, що відображає головну сотеріологічну[5] категорію східного богослов’я − теозис (обоження) як антропологічний ідеал. Святі часто позбавлені індивідуальних рис зовнішності, єдиним засобом ідентифікації часто виступає лише ім’я або сюжетна ситуація, яка оточує святого. Надпис імені вказує на енергійний зв’язок між іменем, образом та першообразом.

За православним ученням, індивідуальність та особистість – не є тотожними поняттями. В Царстві Божому індивідуальності як фрагменти роздробленої, недосконалої людської природи ″стираються″, набуваючи досконалості Христа, однак особистості (іпостасі) залишаються. ″Петро лишається Петром, Іван Іваном…″. Відтак, на іконах можна зустріти святих із закритими очима або навіть без очей. Це містики, які бачать ″внутрішнім зором″, тілесні очі стають їм непотрібними. Інколи індивідуальні риси обличчя ″тонуть″ у надто яскравому золотому світлі, як на іконах Феофана Грека[6]. Ознакою святості є німб, який зображується навколо голови. На сюжетній іконі можуть бути присутні і несвяті люди, в такому випадку вони зображені без німба (наприклад, Понтій Пілат, римські солдати, юдеї, грішники, а також члени княжої родини, які часто розташовані навколо Христового Престолу).

Ікона має літургійне призначення: вона створюється для молитви під час молитви. Відомо, наприклад, що київський іконописець Аліпій молився і постився сорок днів перед початком роботи. Тому найважливішим елементом ікони стають очі, погляд яких звернено безпосередньо на того, хто молиться перед іконою, в якій би точці простору той не перебував. В такий спосіб створювався ефект присутності іконного образу у людському просторі, в той час як ″правильний″ малюнок, що імітує природну реальність, навпаки ″втягує″ глядача у свій світ, дозволяє йому ″блукати очима″ по композиції.

Таким чином, алогічність православної іконографії якимось чином співвідноситься з алогічністю поведінки святих, особливо юродивих; усе це разом свідчить про те, що ″нова віра″, яку прийняла Русь, ставить її перед новими ″космічними″ завданнями, ″вмонтовує″ профанну історію ″народу руського″ в сакральну історію ″обраного народу Божого″, яка, почавшись в раю через гріхопадіння праотців, завершиться Страшним Судом та есхатологічним преображенням світу.

Семантикою нової віри просякнута давньоруська архітектура, зокрема храмове будівництво. Храм будувався хрестоподібно, його внутрішній простір складався з трьох частин: притвор, центр (храм, неф, наос) та алтар. Такий поділ відображав богословські доктрини: притвор – це місце, де могли перебувати нехрещені люди (″оглашенні″), оскільки він співвідносився із старозавітнім, доєвангельским станом людства. У деяких грецьких храмах у притворах навіть зображували Платона, Арістотеля та Сократа як людей, філософія яких готувала античний світ до приходу Христа. Неф – місце, де молилися вірні, тобто охрещені люди. Алтар – символічний простір Божого Царства. Дистанцію між світом людей та Царством Небесним символізували Царські врата, через які мали право входити лише священики та єпископи, котрі в свою чергу в окремі моменти богослужіння виступали символом самого Христа.

Християни Західної (Католицької) та Східної (Православної Церков), зберігаючи спільну віру, мали дещо відмінні уявлення про Христа, спасіння, завдання церкви, мали різні ментальні настанови та культурні традиції. Це відобразилося, зокрема, в храмовій архітектурі. За словами І.Язикової, ″західна модель храму ближча до біблійних уявлень про світ як шлях до Бога, Ісход, звідси динаміка архітектурних форм, яка притягує людину потужним потоком до алтаря. Античне уявлення про світ як космос, більш статичне та умоглядне, сформувало образ храма на християнському Сході – від Візантії до Вірменії″.

Глибоким символізмом було проникнуте і географічне розташування храмів, оскільки географічні поняття, які для сучасної людини є нейтральними (захід, схід, південь, північ), для давньоруської людини були поняттями аскіологічними (ціннісно орієнтованими). ″Ті чи інші землі сприймалися як землі праведні чи грішні. Рух у географічному просторі стає переміщенням по вертикалі релігійно-моральних цінностей, верхня ступінь яких перебуває на небі, а нижня – у пеклі″ (Ю.Лотман). Як правило, середньовічна людина проектувала свої релігійні уявлення на географічний простір, і як наслідок, рай, Царство Боже розташовувалося на Сході, а пекло, відповідно, на Заході.

Захід традиційно сприймався східнослов’янською православною культурою вельми негативно як край, звідки треба чекати лиха. Зокрема, із Заходу мав прийти антихрист. Небесні знамення, що віщували біду, з’являлися на західному небосхилі. Здавна кожен православний християнин, приймаючи хрещення, мав плюнути ″на захід″ як місце перебування сатани і вклонитися ″на схід″, звідки очікувалося друге пришестя Христове. Одним словом, ″Захід″ мав зіпсовану репутацію на ″Сході″, який, у свою чергу, асоціювався з ″онтологічно чистою″, священною, райською землею. Такі уявлення відбилися на семіотиці храмового інтер’єру. Західна стіна в храмах розписувалася на тему ″Страшного Суду″, щоб нагадувати людям про відповідальність за прожите життя. Дослідники помітили цікаву закономірність: ″чим давніший храм, тим світліше трактується тема західної стіни, і навпаки – в більш пізніх храмах тема покарань грішників стає дедалі наочнішою″ (І.Язикова). Якщо в давньоруських храмах ″Страшний суд″ часто описується як радісна зустріч Христа з віруючими, то згодом, під впливом народних уявлень, в багатьох церквах, особливо, у сільській місцевості, нерідко траплялися дуже реалістичні картини страждань грішників у пеклі (наприклад, варіння у казанах зі смолою тощо). У східній частині, асоційованій з раєм, розташовувався алтар. Богословська тематика алтарних розписів – Боговтілення, Воскресіння та Спасіння.

Важливим елементом храмового інтер’єру був іконостас – стіна між нефом та алтарем, в центрі якого перебували Царські Врата. За образним висловом о. Павла Флоренського, ″іконостас – це явління святих та ангелів – агіофанія та ангелофанія, явління небесних свідків, і передусім Богоматері та Самого Христа у плоті, – свідків, які возвіщають про те, що по той бік ..." Іконостас – це ряд сюжетних та індивідуальних ікон, які розташовані у п’ть ярусів. Іконостас в давнину називали ″Біблією для неграмотних″, оскільки ікони розповідали фарбами про певну подію біблійної історії, яка мали космічне значення. Однак справжнє призначення іконостасу збігається з призначенням ікони взагалі – бути ″видимим зображенням тайних та надприродних речей″ (св. Діонісій Ареопагіт), ″вивести свідомість у світ духовний″ (П.Флоренський) або, як висловився один з перших дослідників давньоруського іконопису кн. Є.Трубєцкой – ″сповістити нас про вищу радість – надбіологічний сенс життя″.

Купольний простір найчастіше розписували на тему ″Вознесіння″, оскільки він сприймався як символ неба, куди вознісся Христос після Воскресіння, і звідки він повернеться в останні часи ″судити живих і мертвих″ (1 Пет., 4: 5). На тлі неба зображували самого Христа-Пантократора (Вседержителя) з книгою у руці. Саме в такий спосіб створено композиції таких давньоруських храмів як Софія Київська, Софія Новгородська, Свято-Успенський собор та ін.

 

 

Давньоруська культурна спадщина: концепції континуїтету

На рівні публіцистичного, популярного сприйняття проблема давньоруської спадщини порушується у вигляді питання: хто має більше історичних прав на… В історіографії існує щонайменше три теорії, які роз’яснюють це питання: Теорія виключного права росіян та Російської держави на ″київську спадщину″. Її обгрунтовували історики…

ІІІ. Культура України – Русі

Середини XIV − середини XVII століть

Історичні умови і особливості формування

Української культури XIV-XVII століть

Тривале згасання Київської Русі – політичного і етнокультурного об’єднання східних слов’ян, на чолі якого стояв стольний Київ, а на місцях правили… З другої половини XIV до середини XVII ст. практично всі землі України… Характерною ознакою національного розвитку пізнього Середньовіччя і раннього Нового часу була приналежність етнічної…

Українська культура і європейське Відродження

Перебуваючи у складі Литовсько-польської держави, Україна сприйняла вплив європейських ренесансних тенденцій. Понад усе ідеї Ренесансу (Відродження)… Культура Ренесансу елітарна і орієнтована на античні греко-римські зразки, що… В українській літературі XVII ст. цілком в ренесансному дусі окреслюється коло "культурних героїв нації" –…

Православні, католицькі і протестантські впливи

Прологом до українського "культурно-національного відродження" другої половини XVI – першої половини XVII ст. послужив другий… На думку низки дослідників, у ці часи в результаті синтезу народної і книжної… У XIV–XVIІ ст. виконання християнськими церквами своїх душпастирських завдань відбувалося на тлі конфлікту, що…

Нові тенденції в освіті

Під впливом гуманістичних і реформаційних ідей на рубежі XVI–XVII ст. відбуваються вагомі зміни в освіті. До кінця XVI ст. визначальними у шкільній… На початку XVI ст. на терени України проникає реформаційних рух, направлений… Єзуїти відкривали елементарні та середні школи й колегії з двома відділеннями – нижчим і вищим. До нижчого відділення…

IV. Українська культура в ХVII-XVIII СТоліттях

 

Феномен бароко в українській культурі

Період ХVII–XVIII ст.ст. в історико-культурологічному контексті розвитку світової цивілізації пов’язується з Новим часом, який визначається ХVII–ХІХ… Основний зміст Нового часу складає генезис капіталізму, тобто виникнення… Складається особливий тип загальносвітової культури, формується теорія європоцентризму. Більш ефективна економічно,…

Козацька державність – основа вітчизняної культури ХVII-XVIII ст.

ХVII століття – це період історичних змін на українських землях. Як відзначалося у попередній лекції, до середини ХVII ст. вони перебували під… Національно-визвольна війна 1648-1657рр. (або "козацька революція")… По-перше, на землях, захоплених війною та повстанням, змінився соціально-економічний лад. Було винищено велике…

Характеристика художнього стилю бароко та його прояви в європейській культурі

Бурхливі соціальні прояви й зміна традиційних поглядів на світ у період Нового часу виявилися в складності й суперечливості суспільної свідомості,… Зокрема, гостру внутрішню суперечливість життя кінця XVI – першої третини… Відомий український дослідник барокової культури XVII – XVIII століть А.М.Макаров у книзі "Світло українського…

Українське "козацьке бароко" та його прояви в національній культурі

Аналізуючи староукраїнську барокову культуру, Мирослав Попович, відомий сучасний український філософ, підкреслює, що Україна належала до культурної… У XVII столітті у православну церкву в Україні проникає гармонійний спів,… Геополітично, економічно, культурно й соціально Україна у XVI – XVIІ ст. була вражаюче різноманітною. На українських…

Києво-Могилянська академія – культурно-освітній центр

Східних слов’ян

Рівень духовної культури будь-якого народу визначається, насамперед, станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Рівень зазначених… Найвищі здобутки української освіти й науки у ХVII-ХVIIІ століттях пов’язані з… Невдовзі колегія стала відомим в усій Європі центром освіти, науки й культури. Тут вивчалася слов’янська, грецька,…

Прояви ідей просвітництва та стилю класицизму в українській культурі XVIII ст.

XVIІІ ст. називають ″епохою Просвітництва″ або ″віком Розуму″. Ця історико-культурна характеристика накладається на іншу… XVIІІ століття – період значних геополітичних змін у світі, які тим, чи іншим… Кардинальні зміни відбуваються у Польщі та Росії, з якими органічно були пов’язані українські землі. Адже у кінці XVIІ…

V. УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ

 

Основні заняття і матеріальна культура українців

Сприятливі кліматичні умови, родючі землі об’єктивно сприяли тому, що в усіх історико-етнографічних зонах України (крім Карпат) орне землеробство… Традиційне українське селянське господарство було переважно натуральним. Сім’я… У суспільному житті українського села до кінця XIX ст., як і в інших східнослов’янських народів, незважаючи на…

Календарні свята та обряди українців

У аграрному календарі українців не було різкого розмежування між сезонами. Обрядовість зимового циклу поступово переходила у весняну, весняна – у… Зимові свята починалися 21 листопада з Введення, ″коли вводилося лiто у… Серед зимових свят українців особливо виділяється період святок з кульмінаційними точками – Різдвом, Новим роком і…

Українська сімейна обрядовість

Родильні (пологові) обряди.Народження дитини було принциповою подією, тому, що ставало фактичним визнанням сім’ї. Бездітна сім’я традиційно… Дуже важливим був момент надання немовляті імені, оскільки добре вибране ім’я… Закінчувався родильно-хрестинний обрядовий цикл святкуванням першої річниці народження дитини –…

VI. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОРІЧЧЯ

 

Україна у складі імперій. Загальна характеристика розвитку культури

У кінці XVIII – на початку ХХ ст. українські землі входили до складу Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій, що, як і всі імперії,… В ХІХ ст. культура України (як і культури інших європейських держав)… Романтизм як художня течія в літературі та мистецтві почав формуватися наприкінці XVIII ст., і як широкий культурний…

Національно-культурне відродження на українських землях

У складі Російської імперії

Поняття ″українське національно-культурне відродження″ відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та… З другої половини XVIII ст. у межах Російської імперії Україна втрачає рештки… У формуванні національної ідеї певну роль зіграв романтизм, бо саме він передбачає інтерес до минулого того чи іншого…

Особливості розвитку культури на

Західноукраїнських землях у ХІХ ст.

Наприкінці XVIII ст. західноукраїнські землі (Галичина, Буковина, Закарпаття) опинилися під владою Австрійської імперії. Стан цих територій був дуже… Реформи у релігійній сфері передбачали таке: по-перше, церква… У сфері освіти короновані реформатори проголосили загальну середню освіту; створили в містах і селах для широких мас…

Українська культура наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

На рубежі ХІХ – ХХ ст. людство вступило у якісно новий етап свого розвитку. У цей період на планеті відбулися глобальні зрушення, виникли нові… Розвиток поліграфії, поява телефону, радіо, кіно посилили інтенсивність… Світоглядною та культурно-естетичною реакцією на ці події був модернізм, бо зміст, форма, стильові зміни в культурі…

VII. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ХХ СТОРІЧЧЯ

 

Культурний рух періоду Центральної Ради та Гетьманату

Загальною закономірністю суспільного розвитку є тісний взаємозв’язок основних сфер життя суспільства – економіки, політики, культури. Що стосується… У радянський період, який зайняв більшу частину ХХ сторіччя, українська… Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали доволі чисельну еміграцію. Тому характерним для української…

Культурні процеси в Україні у 20-30-х роках ХХ сторіччя

Національно-культурні перетворення розпочаті Центральною Радою і гетьманом П.Скоропадським, незважаючи на орієнтацію на дещо інші матеріальні і… Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії,… Вже стало нормою характеризувати 20-ті роки як чергове національне відродження. Почалася широкомасштабна розбудова…

Розвиток української культури у воєнний та повоєнний періоди

У роки Другої світової та Великої Вітчизняної війни українська культура переживала далеко не кращі свої часи. З одного боку, після возз’єднання… Проте з приходом на ці землі Червоної армії перестали діяти культурні, наукові… З початком Великої Вітчизняної війни 1941 р. Україна була окупованою Німеччиною територією впродовж двох (на сході) і…

Українська культура в другій половині 60-80-х років

Друга половина 60-80-х років не кращій період в розвику української культури. Не маючи своєї державності, перебуваючи в міцних лещатах тоталітарного… Ситуація у сфері культури різко змінилася з відставкою М.С.Хрущова і приходом… У квітні 1968 р. 139 діячів української культури надіслали радянському партійному керівництву протест проти арештів на…

VII. Культура незалежної України: проблеми та перспективи розвитку

Формування нової соціокультурної дійсності та її риси за доби незалежності України

Процеси перебудови 1987-1991 років у СРСР ознаменували закінчення ″холодної війни″, поставили крапку в протистоянні двох ідео­логічних… Якщо контркультури були спрямовані лише на негативацію та заперечення… Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насам­перед те, що наше суспільство знаходиться в періоді…

Україна в світовому культурному просторі

Розвиток української культури на сучасному етапі знаходиться в великій залежності від Заходу та Росії. Інтегруючись після розпаду Радян­­ського… Особливістю української ″інформаційної залежності″ є тe, що поряд… Культурно-інформаційна складова. Коли у 1991 році розвалився Радянський Союз, одним з перших законів, прийнятих новими…

Українська культура сьогодні: стан та перспективи розвитку

Питання про державну підтримку розвитку культури, про викорис­тання культурної політики як ефективного інструменту онов­лення сус­пільства… 1. Перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів,… 2. Повернення традиційних цінностей національної культури, від­тво­рен­ня релігійних та національних форм…

– Конец работы –

Используемые теги: Історія, УКРАЇНСЬКОЇ, культури0.065

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным для Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Еще рефераты, курсовые, дипломные работы на эту тему:

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД... ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ... МІНІСТЕРСТВа ОСВІТИ І НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ...

Организационная культура (о корпоративной культуре, стратегиях коммуникативного взаимодействия, влияния психотипа руководителя на структуру и стиль управления организацией, культура персонала на примере Японии)
Знакомство с опытом таких экономических гигантов, как США и Япония, обнаруживает, что одним из признаков развитой организационной культуры является… Деловое кредо любой компании включает декларирование той роли, которую… Кредо должно работать на конечный результат деятельности предприятия. Сотрудники многих крупных преуспевающих фирм…

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
СУМСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ... ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ... СУМИ МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ...

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ... ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ Конспекти лекцій хрестоматія ілюстративний матеріал...

Культура средневековой Европы, культура Возрождения, новоевропейская культура
Оно обусловлено политико-экономическими, религиозно-философскими учениями и отражает насущные проблемы жизни общества. В то же время искусство живет и развивается по своим собственным законам,… И научившись ценить и понимать это особое содержание искусства, люди становятся наследниками того духовного богатства,…

РАЗДЕЛ I. ОБЩИЕ ОСНОВЫ ТЕОРИИ И МЕТОДИКИ ФИЗИЧЕСКОЙ КУЛЬТУРЫ ВВЕДЕНИЕ В ТЕОРИЮ И МЕТОДИКУ ФИЗИЧЕСКОЙ КУЛЬТУРЫ Основные понятия теории и методики физической культуры
РАЗДЕЛ I ОБЩИЕ ОСНОВЫ ТЕОРИИ И МЕТОДИКИ... ФИЗИЧЕСКОЙ КУЛЬТУРЫ... ВВЕДЕНИЕ В ТЕОРИЮ И МЕТОДИКУ ФИЗИЧЕСКОЙ КУЛЬТУРЫ...

Історія української культури
МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ... Донецький національний університет економіки і торгівлі... імені Михайла Туган Барановського...

КОМПЛЕКСНА КОНТРОЛЬНА РОБОТА З ДИСЦИПЛІНИ Історія української культури
З ДИСЦИПЛІНИ Історія української культури ВАРІАНТ а культом б язичництвом в соцініанством... Затверджено на засіданні кафедри... Пр від серпня р...

ІСТОРІЯ української літературної критики (від початків до кінця XIX століття)
Роман Гром як... ІСТОРІЯ української літературної критики...

Эпистемология культуры: история и философия наук о культуре
Ю В Ларин... Эпистемология культуры история и философия наук о культуре...

0.038
Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • По категориям
  • По работам
  • Культура Эпохи Высокого Возрождения и ее представители как светочи мировой культуры Этот термин достаточно условен. Его применяют по аналогии с итальянским Возрождением,но если в Италии он имел прямой первоначальный смысл… Повсеместные религиозные войны, борьба с господством католической церкви … И действительно готическая напряженность и лихорадочность в северном Возрождении не исчезают. Но,с другой стороны,…
  • Политическая культура. Уровни и типология политической культуры Она выражает суть социально-политической системы, определяет правила игры в политике, базовые политические ценности и общественные цели. Без… Уровень политической культуры во многом определяет уровень общей культуры как… Она сравнительно часто подвергается изменениям. Но это не означает ее конъюнктурности, ибо в конечном счете…
  • Культура Древнего Рима: развитие правовой культуры На сайте allrefs.net читайте: Культура Древнего Рима: развитие правовой культуры.
  • Политическая культура. Уровни и типология политической культуры Она выражает суть социально-политической системы, определяет правила игры в политике, базовые политические ценности и общественные цели. Без… Уровень политической культуры во многом определяет уровень общей культуры как… Она сравнительно часто подвергается изменениям. Но это не означает ее конъюнктурности, ибо в конечном счете…
  • Физическая культура как вид культуры личности и общества Самые ловкие фехтовали на пиках, ходили по натянутым канатам, дюжие силачи поднимали лошадей, валили наземь быка, впрягались в груженые возы, гнули… Медленно растет значение физкультуры и спорта в международных… В 1908-1910 годах чемпионом России среди конькобежцев был российский скороход Николай Струнников.