Давньоруська культурна спадщина: концепції континуїтету

На рівні публіцистичного, популярного сприйняття проблема давньоруської спадщини порушується у вигляді питання: хто має більше історичних прав на ″київську спадщину″: українці чи росіяни?

В історіографії існує щонайменше три теорії, які роз’яснюють це питання:

Теорія виключного права росіян та Російської держави на ″київську спадщину″. Її обгрунтовували історики А.Манкієв, В.Татіщев, М.Карамзін, С.Соловйов у ХVІІІ-ХІХ ст., котрі намагалися простежити тяглість історії Російської монархії від Рюрика до сучасних їм Романових. Російські історики ототожнювали історичне життя з наявністю власної ″боговстановленої″ династії та церковної структури. Їхня схема політичного розвитку східних слов’ян виглядає як ″переміщення″ в часі і просторі державних центрів Русі: Київ − Володимир-на-Клязьмі − Москва − Петербург. Оскільки усі східні слов’яни це ″один народ″, то ніякої окремої історії України не може бути. Історія відбувається там, де існує єдиний для східних слов’ян політичний центр. Тому ″малоросіяни″, як гілка ″триєдиного″ ″русского народа″, з ХІІІ по середину ХVІІ ст. в історії ″не простежуються″, хоча їхня причетність до ″київської спадщини″ до середини ХІХ ст. (відомих ″філологічних листів″ М.Погодіна) не заперечується. ″Малоросіяни″, перебуваючи під владою Литви і Польщі, мріють про приєднання до ″загальноросійського″ політичного тіла, в якому і реалізується сенс їхнього історичного існування.

У сер. ХІХ ст. в цю схему вносяться певні корективи: М.Погодін висунув теорію ″запустіння″ Києва після монгольської навали. Нібито Київ був спочатку заселений великоросами, які після розгрому мігрували на північ – на територію Володимирського та Суздальського князівства. Звідки ж взялися малороси (українці)? На думку М.Погодіна, вони, скориставшись міграцією ″корінного населення″ на північ (у Росію), спутилися з Карпат і заселили у ХV – ХVІ ст. колишню Київську Русь. Якщо попередні історики вказували лише на церковно-політичну та династичну спадкоємність Росії щодо давнього Києва, М.Погодін запровадив ідею етнічної спадкоємності. В цій модернізованій схемі українці опинилися у ще гіршому становищі: їхнє існування було лише ″історичним непорозумінням″. Ніякого стосунку до Київської Русі вони не мають.

Українська історична позиція була сформульована у вигляді реакції на упосліджене становище українців у російських історичних схемах. Її розробляли М.Маркевич, М.Максимович, В.Антонович, О.Єфименко, концептуальне завершення вона знайшла у працях М.Грушевського, який на початку ХХ ст. виступив із спростуванням російських схем. Українські учені запропонували альтернативну схему політичного розвитку Русі: Київ – Галич –Вільно – Київ. Ця схема, за словами Я.Пеленського, опирається, головним чином, на ″територіальні, етнодемографічні, соціальні та інституційні аргументи″. На перший план українські історики висунули не історію династії, а історію народу, який жив на території Київської Русі з часу розселення слов’ян. Вони спростували погодінську теорію міграції великоросів (заради справедливості додамо, що ця теорія не була сприйнята більшістю учених і в самій Росії), яка не підтверджувалася ні археологічними, ні демографічними, ні лінгвістичними матеріалами. Спростовано було і припущення про ″запустіння″ Києва після Батия. Дослідження показали, що Батиєва навала не супровожувалася ані тотальним винищенням населення, ані його міграцією. Населення продовжувало своє колишнє життя, сплачуючи данину. Відтак М.Грушевський вважав саме українців – прямими і найбільш легітимними нащадками Київської Русі, а білорусів та росіян – нащадками ″другої черги″. Схему Грушевського підтримали деякі відомі російські учені: О.Пресняков, М.Любавський, М.Покровський, П.Мілюков та ін. Не дивно, що в радянські часи зі схемою Грушевського, яка обстоювала теорію раннього етногенезу українців (з 4-5 ст. від союзу антських племен), боролися як з ″буржуазно-націоналістичною фальфифікацією″, оскільки вона підривала офіційну теорію ″старшого″ та ″молодшого брата″. Боротьба з ідеями Грушевського тривала з середини 20-х років до кінця 80-х.

В радянські часи було сформульовано ″компромісну″ теорію про ″Київську Русь″ як ″спільну колиску трьох братніх народів″ та теорію ″давньоруської народності″. Авторами цієї теорії були радянські історики М.Рубінштейн, К.Гуслистий, Б.Греков, М.Петровський, А.Удальцов, В.Мавродін. До 1954 року ця схема перебувала в статусі історичної гіпотези. У 1954 р. вийши партійні Тези з приводу трьохсотліття ″возз’єднання України з Росією″, після чого теорії ″колиски″ та ″давньоруської народності″ зробили канонічними та обов’язковими для всіх радянських істориків. Незважаючи на те, що формально схема ставила українців, росіян та білорусів у рівне становище як однаково законних нащадків Київської Русі, на практиці ця рівність постійно ігнорувалася. Якщо українським історикам не можна було писати про існування українців раніше за ХV ст., то російські історики дозволяли собі користуватися термінами ″древнерусский народ″ та ″русский народ″ як синонімами. У перекладах давньоруських пам’яток партійна цензура пильнувала за тим, щоб слово ″русин″ перекладалося як ″русский″. Відомий медієвіст Ярослав Ісаєвич згадував курйозний випадок, коли «″рецензенти і редакція наукового збірника недодивились, що автор однієї зі статей вжив слово ″русини″ стосовно населення Київської Русі, то перед випуском у світ всіх примірників була вкладена карточка − Errata: ″Надруковано ″русини″. Має бути ″русские″». За словами дослідника, проблема полягала ще й у тому, що ″у російські мові від слів ″Русь″ і ″Росія″ утворюється один прикметник − ″русский″, а слово ″Русь″ вживається не тільки в його історичному значенні, але й як синонім сучасної Росії. Природно також, що слова ″древнерусский″ і ″русский″ сприймаються як визначення одного народу на різних етапах розвитку, натомість відмінність слів ″давньоруський″ і ″український″ створює враження, начебто йдеться про різні народи″.

Російськоцентричні схеми користуються більшою популярністю в західній англомовній літературі, ніж україноцентричні, також не без допомоги підступної гри термінів. Справа в тому, що Київська Русь і Росія передаються одним англійським словом Russia, що не сприяє популяризації образу України як найлегітимнішого спадкоємця ″давньоруської спадщини″.