ІСТОРІЯ української літературної критики (від початків до кінця XIX століття)

 

Роман Гром’як

 

 

ІСТОРІЯ

української літературної критики

(від початків до кінця XIX століття)

 

Посібник для студентів гуманітарних
факультетів вищих навчальних закладів

 

Рекомендовано Міністерством освіти України

(Лист № 570 від 27.04. 1999 р.)

 

 

ТЕРНОПІЛЬ

«ПІДРУЧНИКИ & ПОСІБНИКИ»

 

ББК 83.3 Укр

Г 87

 

Видання здійснено за фінансового сприяння
Американської (США) Фундації Українського Вільного Університету
в Мюнхені (голова управи проф. Петро Ґой)
і добродіїв Осипа Гладуна, Зиновія Маринця, Андрія Мельника,
Олександра Пришляка, Любомира Рокецького, Марти Тарнавської

 

 

Рецензенти: доктор філологічних наук, проф. Павло Федченко(Київ);

доктор філологічних наук, проф. Микола Зимомря (Ужгород);

доктор філологічних наук, проф. Ольга Куца(Тернопіль).

 

	Роман Гром’як
Г 87	Історія української літературної критики (від початків до кінця XIX століття). Посібник для студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів. — Тернопіль: Підручники і посібники, 1999. — 224 с.
	ISBN 966-562-280-3
	Розглядається історія української літературної критики — її виникнення, становлення і розвиток крізь призму естетичної комунікації на тлі методологічних пошуків у Європі; відтворю­ється рух ідей, оцінок, критеріїв, а також система критичних жанрів, характеризуються особливості різнотипних літературно-критичних дискурсів. Розраховано на студентів-філологів і журналістів.

 

 

ББК 83.3 Укр

ISBN 966-562-280-3

 

© Р. Т. Гром’як, 1999

ВСТУП

Історія української літературної критики як окремий навчальний предмет почала вивчатися в педагогічних інститутах (університетах) України щойно з початку 80-х років ХХ століття. Міністерство освіти України рекомендувало тоді відповідну програму цього курсу, складену групою викладачів Полтавського педінституту1. Проте підручника з історії літературної критики в Україні немає й досі. Очевидно, через брак навчальних посібників і підготовлених викладачів, здатних викладати цей курс, невдовзі нові навчальні плани педінститутів запропонували синтезований курс Історія української літератури і літературної критики. Тому у вузах до історії літературної критики поставились по-різному. Якщо в університетах здебільшого читалися розлогі спецкурси з історії літературознавства (в тім числі і літкритики), то в окремих педінститутах ентузіасти вели цей курс як відносно самостійний предмет (із складанням екзамену чи заліку), а в інших — дотримувалися орієнтовного навчального плану.

Філологічні науки за той час посилено розробляли як теорію критики, так і історію української літературної критики (складалося своєрідне критикознавство). Ю. Бурляйопублікував підручник з теорії літературної критики2, П. Федченко— монографію «Літературна критика на Україні першої половини ХIХ століття» (1982). Під його керівництвом колектив авторів з Інституту літератури ім. Т. ШевченкаНАН України створив і оприлюднив «Історію української літературної критики». Дожовтневий період» (1988). Це були праці, які значно розширили джерельну базу літературного критицизму, але змушені були не виходити за межі усталеного тоді методологічного арсеналу, окресленого марксистсько-ленінськими догмами.

З розпадом тоталітарного суспільства й утвердженням реальної свободи думки і творчості ситуація дещо змінилася. 1990 року засновано серію «Українська літературна думка» (УЛД), яка повинна була поступово показувати все багатство української літературознавчої науки. Заплановано і розпочато підготовку тритомної хрестоматії з української літературної критики. Проте економічна криза різко уповільнила здійснення цих задумів. У серії «УЛД» заледве побачили світ вибрані статті С. Єфремова, П. Филиповича, О. Білецького, а перший том довгожданої хрестоматії з’явився щойно 1996 року3. Водночас при сприянні українських літературознавців з діаспори за той час укладено і випущено чотиритомну хрестоматію-антологію «Українське слово», в якій письменники і критики материкової України і діаспори посіли разом належні їм місця в єдиному, хоч і розпорошеному по всіх континентах світу, літературному процесі, а також «Антологію світової літературно-критичної думки ХХ ст.» (1996). Таким чином, із завершенням публікації другої і третьої книг хрестоматії з літературної критики складається та мінімально достатня джерельна база, на якій може ґрунтуватися навчальна робота студентів, спрямована на оволодіння неусіченою історією літературної критики в Україні. Викладачі і студенти для загальної орієнтації отримали нові синтезовані посібники з історії української літератури від кінця ХVIII ст. до новітніх часів, де разом з розвитком художньої літератури окреслено й основні тенденції еволюції та особливості функціонування літературної критики4. Нарешті вийшов підручник з історії літературознавства, його основних напрямів М. Наєнка, в якому єдиним поглядом відтворено панораму літературознавчої думки з сучасних позицій5.

Ця ситуація уможливлює і водночас ускладнює працю кожного, хто самостійно забажав би скласти уявлення про стан і характер літературознавчого критицизму в Україні. З одного боку, навально збільшується доступна джерельна база, що викликає необхідність її зіставного аналізу, а, з другого, залишається різнобій у поглядах на суть і завдання літературної критики, її місце в системі гуманітарних знань і суспільної діяльності, що ускладнює цю аналітичну роботу. За таких умов конче потрібен багатофункціональний навчальний посібник, який міг би виконати орієнтуючу роль при наявності уже названих хрестоматій, підручників, антологій і розбіжностей у поглядах не тільки на саму літературну критику, а й на потребу вивчати її історію як відносно самостійну навчальну дисципліну.

Розробляючи питання теорії літературної критики6, викладаючи філологам упродовж тривалого часу історію літературної критики, ми переконалися в тому, що такий посібник конче потрібний насамперед студентам-філологам і студентам-журналістам. Отож, цей посібник адресується насамперед студентам старших (випускних) курсів, які вже мають уявлення про літературний процес в Україні і хочуть поглиблено осмислити логіку його розвитку, логіку оцінок його компонентів: поодиноких творів, творчості письменників, стильових течій, новаторських пошуків.

Тут поєднуються теоретично-історичний та практично-методичний аспекти. Розкриття кожної теми складається із: а) стислої характеристики стану літературної критики хронологічно вказаного періоду чи літературно-критичної діяльності відомої постаті; б) домашніх завдань і методичних рекомендацій щодо їх виконання; в) переліку питань для самоконтролю.

У викладі лекційного матеріялу і при укладанні практичних завдань виходимо з таких концептуальних засад: 1) літературна критика є специфічним видом творчої діяльності; 2) водночас вона залишається складовою частиною літературознавства; 3) має свою систему жанрів; 4) літературна критика опосередковує функціонування літератури в суспільстві, рефлексію кожної людини з приводу художніх явищ. Ці засади визначають характер пропонованого посібника і його відмінність від нормативного підручника. Літературна критика тут простежується не тільки як рух ідей, а й як система жанрів і різновидів публічної діяльності. Визнаючи неможливість осмислення літературної критики поза її зв’язком з естетикою, теорією літератури та історією літератури, пропонуємо її розгляд як естетичної діяльності, органічно зумовленої станом суспільства, його культури і літератури зокрема, — невіддільної від історії журналістики. Отже, освоєння курсу історії літературної критики передбачає актуалізацію міжпредметних зв’язків всього гуманітарного циклу, вимагаючи пильної уваги до руху національної преси і до характеру державної цензури (там і тоді, де і коли в певній формі вона здійснюється).

Автор усвідомлює складність завдань, які мають бути реалізовані в такому посібнику, і неможливість їх здійснення в повному обсязі відразу. Сподіваємось, що значну їх частину виконають викладачі, які керуватимуть самостійною роботою студентів.

Сердечно дякую всім (найперше — родині, рецензентам і спонсорам), хто допоміг вийти цій праці у світ.

Примітки

1. Програми педагогічних інститутів. Історія української літературної критики для студентів спеціальності українська мова і література. — К., 1983. — 24 с.

2. БурляйЮ. С. Основи літературно-художньої критики. — К.: Вища школа, 1985. — 246 с.

3. Історія української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія: У трьох книгах. Книга перша: Навчальний посібник/ Упоряд. П. М. Федченко, М. М. Павлюк, Т. В. Бовсунівська; за ред. П. М. Федченка. — К.: Либідь,1996. — 416 с.*

4. Історія української літератури. ХIХ століття: У трьох книгах. Кн. 1: Навч. посібник / За ред. М. Т. Яценка. — К.: Либідь, 1995. — 368 с.; Кн. 2: 1996. — 384 с.; Кн. 3: 1997. — 432 с. Українська література ХХ століття: У двох частинах, трьох книгах/ За ред. В. Г. Дончика. — К.: Либідь, 1998.

5. НаєнкоМ. К.Українське літературознавство: Школи, напрями, тенденції. — К.: ВЦ Академія, 1997. — 320 с.

6. Див.: Гром’як Р. Т. Естетика і критика. Філософсько-естетичні проблеми художньої критики. — К.: Мистецтво, 1975. — 225 с.; Р. Т. Гром’як. Громадянськість і професіоналізм / Соціальна відповідальність критики/. — К.: Рад. письменник, 1986. — 204 с.

Розділ 1

СПЕЦИФІКА ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ.

ЇЇ СУЧАСНИЙ СТАТУС

Початок будь-якого історичного дослідження ускладнюється парадоксом, який виражається тезою: без історії предмета нема теорії предмета, але й без… Герменевтика як наука про тлумачення будь-яких текстів (насамперед тих, що… У нашому випадку відповідь на питання, що таке літературно-художня критика, зумовлює практичні дії: які тексти із…

Визначення понять. Термінологія

Літературна критика в її розвинутій формі — це відносно самостійна діяльність, спрямована на осягнення й оцінку художньо-естетичної своєрідності та суспільного значення нових творів мистецтва слова. Її посутнє осердя передається терміном, що склався на основі грецького kriticos — судження.

У цьому розумінні критика — найширше за обсягом поняття, що передає сутність аналітично-синтетичного розгляду будь-яких об’єктивних явищ чи суб’єктивних картин (теорії) у всіх сферах науки. Якщо критицизм є невід’ємним компонентом процесу наукової діяльності і так чи інакше відбитий у результатах наукового дослідження (наукових працях), то у мистецько-естетичній сфері він виділився з творчого акту митця.

Залишившись у своєрідному вигляді як компонент художнього твору, самооцінка задуму автора, оцінний аспект мистецтва є об’єктом уваги, предметом діяльності інших людей (не авторів даного твору). Для того, щоб наголосити, що це має місце в усіх видах художньої творчості, вживається термін «художня критика». Стосовно літератури найчастіше говорять про літературно-художню чи просто літературну критику.

Психофізіологічні передумови

У людини як вищої соціобіологічної істоти важливішу роль у становленні й виокремленні її здатності критичного судження у специфічну окрему…

Зв’язок з комунікативно-рецептивними процесами

Естетичні виміри

Соціяльно стратифіковане (структуроване) суспільство, підтримуючи систему своїх суспільних відносин, — політичних, економічних, правових, морально-етичних, естетичних — відбивається в гетерогенності (різнорідності) культури і модифікує критику.Політично-державні, культурно-освітні, церковно-культові інституції, їх представники і проречисті виразники інституціональних (станових) інтересів накладають на художні твори різні матриці (норми, канони), застосовуючи їх як критерії поцінування естетичних цінностей, породжують, продукують такі різновиди критики, як-от: риторично-стилістична, історична, філософська, релігійно-догматична, етико-дидактична, естетична і т. под. Це зумовлює гостру полеміку між їх адептами, групівщину, активізуючи пошуки сутності справжньої, «істинної критики». Зрештою, усвідомлення специфіки художньої творчості, своєрідності естетичного судження виявляється в дилемі розуміння мистецтва як соціяльно заанґажованого явища чи як естетичної самодостатності — «чистого мистецтва», «мистецтва для мистецтва». Звідси — посилена увага до критики як власне естетичної діяльності з її особливими вимірами. Стає зрозумілим, що в основі літературно-художньої критики лежить естетичне сприймання творів мистецтва, в процесі якого зароджується ембріон естетичної оцінки, а цей процес супроводжується яскравим естетичним почуттям-переживанням.

Естетичне сприймання визначається взаємодією художньої вартості твору, естетично трансформованого досвіду реципієнта, тому має індивідуально неповторний, суб’єктивний характер. Виникає питання, чи може така духовна, інтимно-емоційна база бути основою судження з певною мірою над­індивідуальності, загальноприйнятності, а то й істинності? Пошуки відповіді на це питання — наскрізний сюжет роздумів про критику протягом другої половини XVIII – XIX cтоліть. Українська літературна критика — не виняток.

Вимагаючи від поцінувачів мистецтва «безпристрасності» та «істинності» суджень, культурні діячі все більше розходяться в оцінках популярних творів, ведучи зі сторінок своїх журналів непогамовну, а то й брутальну полеміку.Досвід російських «реальних критиків», народників, як пропагандистів певних суспільно-моральних ідей поступово знецінюється. У Франції Е. Еннекенпроголошує постулати «наукової критики» (есто­психології). В Україні І. Франко, висловивши ряд застережень до російської «рухомої естетики» в працях М. Добролюбова, констатував: «Критика має бути науковою і входити до складу естетики» (1898). ХХ століття в обговорення цієї проблеми внесло ще більше різноголосся. Дискусія, що велася в Україні протягом 60–70-х рр. ХХ століття за параметрами «критика — наука — публіцистика — література», зайшла, зрештою, в глухий кут, поки трактування літературної критики як специфічної діяльності і самостійного виду творчості не запропонувало раціонального виходу з нього. Критика не може не бути суб’єктивною, бо вона — прояв аксіологічної (оцінної) діяльності: треба збагнути в її структурі міру об’єктивного й суб’єктивного, описово-констатуючого й оцінно-інтуїтивного; встановити співвідношення аналізу та інтерпретації. Структуральна поетика, архетипна критика, герменевтика, рецептивна естетика по-своєму впливали на науковість літературної критики на Заході, де вибухнув справжній бум літературного критицизму, а на теренах СРСР йшли гарячкові пошуки альтернативи до нього на марксистсько-ленінській основі. Наближення до поліфункціональної суті літературної критики відбувалося повільно на стику наук і різноспрямованих методологічних пропозицій. Плідною виявилася ідея структури і логіки оцінок.

Структура

Кожна оцінка, виражена мовою (засобами звичайної мови), складається з чотирьох компонентів: має свої суб’єкт, предмет, основу і характер. Під… Аналіз структури та семантики оцінних міркувань (суджень) наштовхує на ряд… Естетична оцінка,виражена в будь-якій формі літературним критиком, має своєю найближчою безпосередньою основою…

Система жанрів

Літературно-критична стаття, поряд з рецензією, є найтиповішим жанром журнальної критики. Її різновиди: стаття-огляд, стаття-трактат,… Ідеї, виражені у таких статтях, належать передусім до сфери суспільної думки,… Все залежить від глибини осмислення естетичної свідомості певного періоду, літературного життя і здатності дослідника…

Проблема критичного методу і критерії оцінки твору

Йдеться про те, що історичний досвід вивчення художньої літератури (чи то в освітніх закладах, чи для власної втіхи) дав достатню підставу говорити… Проблему все ж таки можна вирішити теоретично і висновки реалізувати… Такий філолог (читач, реципієнт), естетично збуджений художнім твором, ведучи безнастанний діалог у…

Герменевтика і критика

Виходячи з естетики І. Канта, філософії життя В. Дільтея, феноменології Е. Гуссерля, Р. Інґардена, такі філологи-естетики, історики літератури, як… Відзначимо те найочевидніше в естетичній ситуації, яка створюється відношенням… Інтуїтивне осяяння, безпосереднє «вживання» у твір і витлумачення кожного його елемента, структурних зв’язків,…

Висновки для історії критики

Така модель літературної критики, її специфіки, особливостей і суспільних функцій. Її можна розширювати, уточнювати, конкретизувати. Не варто цього робити апріорно. Її призначення в посібнику з історії літературної критики функціональне: теоретична модель, принаймні, здатна орієнтувати на те, що вибирати з потоку літературно-публіцистичних текстів і як почати аналіз, осмислення. Вибір і осмислення фактів дасть можливість цю теоретичну модель апробувати і оживити, або виробити нову, оптимальнішу.

Наразі можемо однозначно відкинути вживання слова «критика» у стосунку до шкільного чи вузівського підручника з літератури; відзначити логічну суперечливість традиційної терміносполуки «критика і літературознавство», оскільки в ній поставлено в ряд одиничне й загальне, видове і родове поняття.

Позитивне наставляння (психологічна установка) на осмислення історії української літературної критики як специфічної і престижної діяльності може живитися і такою інформацією: професійними літературними критиками були не тільки Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Василь Горленко, Микола Зеров, а й Сергій Єфремов, Дмитро Донцов, Симон Петлюра, Микола Євшан. Їх справу і долю повторили Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус...

Не викликає сумніву популярність літкритики за кордоном. Популярність свого часу «нової критики» у США і Англії, поява там все нових і нових яскравих імен критиків і концепцій критики це підтверджують. Правда, там literary criticism трактується досить широко — як уся сфера літературознавства, але з обов’язковим виходом на публічність.Українська літературна критика також — у світлі і темні періоди своєї історії — виявила виразну суспільну заанґажованість. В умовах національного відродження і державотворення настав час зайнятись їй власними функціями. Та перед тим варто ще раз зацікавлено оглянутись назад в її історію без прикрас і лакун...

Примітки

1. А. Луначарский. Критика и критики. — М., 1938. — С. 6.

2. Р. Гром’як. Естетика і критика. — К.: Мистецтво, 1975. — 225 с.; В. Брюховецький. Специфіка і функції літературно-критичної діяльності. — К.: Наукова думка, 1986. — 171 с.

3. Л. Білецький. Основи української літературно-наукової критики (Спроба літературно-наукової методології). — Т. 1. Впровід. — Прага, 1925. — 311 с.

4. Г. Клочек. У світлі вічних критеріїв (Про систему критеріїв оцінки літературного твору). — К.: Дніпро, 1989. — 221 с.

А. Джерела для текстуального опрацювання

1. Критика (Из сочинений Красицкого)// П. Гулак-Артемовський. Поезії. — К.: Дніпро, 1989. — С. 180–186.

2. СрезневскийИ. Несколько замечаний о критике// ХІЛК-I. — С. 62–63.

3. ФранкоІ. Слово про критику// Зібр. праць: У 50-ти томах. — Т. 30. — К.: Наукова думка, 1981. — С. 214–218.

4. ЕліотТ. С. Функція літературної критики// Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст./ За ред. М. Зубрицької. — Львів: Літопис, 1996. — С. 65–73.

Б. Підручники, монографії, довідники

1. Гром’як Р. Т. Естетика і критика. Філософсько-естетичні проблеми художньої критики. — К.: Мистецтво, 1975. — С. 14–17.

2. БарановВ. И., БочаровА. Г., СуровцевЮ. И. Литературно-художественная критика. — М.: Высшая школа, 1982. — С. 8–196.

3. БурляйЮ. С. Основи літературно-художньої критики. — К.: Вища школа, 1985. — С. 5–73; 107–162.

4. БрюховецькийВ. С. Специфіка і функції літературно-критичної діяльності. — К.: Наукова думка, 1986. — С. 19–56.

5. Літературознавчий словник-довідник. — К.: Академія, 1997. — 752 с.

6. GołaszewskaM. Filozoficzne podstawy krytyki literackiej. — Warszawa, 1963. — 369 s.

В. Методичні рекомендації

Для осмислення теоретичних питань природи, специфіки і функцій літературної критики, уже стисло викладених, можна скористатися згаданими підручниками для журналістів і названими монографіями. У них проблема розв’язана, як на ті часи, найоптимальніше. Опріч обов’язкової тоді офіційної риторики, посутні характеристики критики як діяльності, її психологічних, естетичних, логічних вимірів не застаріли. Відповідну корекцію треба зробити за рахунок переоцінки теорії відображення і партійності критики, передусім у підручнику Ю. Бурляя. Для цього можна скористатися з гасел «відображення», «ідейність», «літературна критика» в «Літературознавчому словнику-довіднику».

Рекомендуємо уважно прочитати і порівняти роздуми про сутність, виникнення, завдання, функції літературної критики саме в хронологічному порядку так, як вони подані у списку джерел.

Г. Завдання і запитання для самоконтролю

1. Чому, на Вашу думку, П. Гулак-Артемовськийопублікував статтю «Критика» без свого підпису?

2. Як Срезневський пояснює «начало критики»? Чи це стосується її сутності?

3. Виділіть серед різновидів критики, названих Срезневським, «освічену критику», запам’ятайте її особливості.

4. Простежте за статтею І. Франкайого погляд на взаємини літератури і критики. Зверніть увагу на його характеристики «методу літературної критики».

5. Чим, за І. Франком, відрізняється критик від звичайного читача? Що Ви до цього можете додати?

6. Прокоментуйте тезу І. Франка: «На ділі всі ми міримо старі і нові твори одною, нашою власною естетичною мірою... » в контексті статті. Ваше ставлення до неї?

7. У чому Т. Еліотвбачав важливість самокритики митця?

8. Зверніть увагу на думки Т. Еліотапро місце і роль інтерпретації в літературній критиці.

 

Розділ 2

ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ІСТОРІЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ, ВИВЧЕННЯ У ВУЗІ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ

2.1. Об’єкт і предмет літературної критики та історії літературної критики. 2.2. Джерела-об’єкти історії літературної критики. 2.3. Історія критики та історія літератури, їх взаємозв’язок і проблема вивчення у вищих школах. 2.4. Завдання курсу. 2.5. Значення вивчення історії літературної критики. 2.6. Періодизація української літературної критики.

Об’єкт і предмет літературної критики та історії літературної критики

Літературна критика, історія літератури, теорія літератури мають спільний об’єкт дослідження —художню літературу в розмаїтих її родових,… Історія літературної критики має інші об’єкт, предмет і завдання. Об’єктом її… Оцінний аспект наявний у системі літературно-критичних жанрів, породженій станом літературної критики (і відповідно —…

Джерела-об’єкти історії літературної критики

До джерел-об’єктів належать насамперед художні твори, бо в них відбита критична самосвідомість письменників і форми їх реагування на характер… Це — перша група джерел, офіційно оприлюднених, доступних до вивчення в… Другу групу джерел-об’єктів складають також зафіксовані в усякого роду текстах оцінки літературних явищ, але…

Історія критики та історія літератури, їх взаємозв’язок і проблема вивчення у вищій школі

Якщо філософія, естетика, теорія літератури, історія літератури та історія літературної критики є теоретичним рівнем суспільної свідомості і в межах… Загальновідомо і безперечно, що шкільний (у старших класах) і вузівський курси… Історія літератури вивчається у вузах з першого курсу за хронологічним порядком (хоча стисла пропедевтика, присвячена…

Завдання курсу

Завдання курсу історії літературної критики, отже, двоспрямоване. По-перше, вона відтворює цілісну картину становлення, формування і розвитку критики як органічної частини літературного процесу; виявляє внутрішню логіку розвитку літературної критики, роль критики в художній культурі суспільства. По-друге, історія літературної критики, увиразнюючи здобутки і втрати літературної критики на всіх етапах розвитку національної духовної культури, сприяє підготовці кваліфікованих кадрів критиків. Саме цим зумовлюється значення вивчення історії літературної критики, особливо на факультетах журналістики і філологічних.

Значення вивчення історії літературної критики

Глибоке і всебічне вивчення історії літературної критики в усій її повноті озброює випускників гуманітарних вузів знаннями умов і факторів, які забезпечували багатьом відомим людям успішну діяльність у царині критики; формує у студентів навички аналізу мистецьких явищ, виробляє практичні вміння здійснювати критичну діяльність; застерігає від повторення помилок попередників; дає масштаб для ранґування літературно-мистецьких цінностей, сприяє формуванню історизму мислення.

Періодизація української літературної критики

П. Федченкояк автор і редактор основних праць з історії української літературної критики виділяє п’ять великих періодів становлення і розвитку… Звісно, український літературний процес ХХ століття, що розгортався як в… Проте загальна періодизація в навчальному посібнику з дидактичних міркувань мусить конкретизуватися, звужуватися аж до…

Примітки

2. Badania nad krytyką literacką, pod red. J. Sławińskiego. — Wrocław, 1974, s. 9. 3. Див.: Егоров Б. О мастерстве литературной критики. Жанры. Композиция.… 4. Див.: Жанры русской литературной критики 70–80-х годов ХIХ века. — Казань: Изд-во КГУ, 1991. — 164 с.

Розділ 3

ПЕРЕДУМОВИ Й ОСОБЛИВОСТІ ЗАРОДЖЕННЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ В УКРАЇНІ ПРОТЯГОМ Х – ХVIII СТОЛІТЬ

3.1. Характер джерел, за якими вивчається проблема. 3.2. Витоки духовного критицизму. Міфологічні первні і християнські нашарування. Автохтонна культура і перекладна література. Літописання і форми критицизму. 3.3. Стимули розвитку усвідомленого естетичного критицизму: освіта, книгодрукування, полемічна література, поетика і риторика. Міжнаціональні і міждержавні взаємини. Російщення і полонізація України. 3.4. Остаточне самовизначення літературної критики. Закономірність і несинхронність цього процесу в національних культурах, його специфіка в Україні.

Характер джерел, за якими вивчається проблема

Така самокорекція вченого дуже повчальна для дослідника саме історії літературної критики. П. М. Федченкозгадав колізію між Сходом і Заходом, між… За виділеними нами узагальненнями П. Федченкастояла потужна традиція з… Закономірно, що в такій пізнавальній і новій суспільно-політичній ситуації П. Федченкоу передмові до хрестоматії…

Витоки духовного критицизму. Міфологічні первні і християнські нашарування. Автохтонна культура і перекладна література. Літописання і форми критицизму

У міфологічно-фольклорні часи критицизм виникає із синкретизму духовної культури, з ритуально-групового споживання її продуктів, а відтак і з варіативності зразків народної творчості і колективності їх виконання, що породжує ситуацію вибору, імпровізації на основі зразків і узвичаєних канонів (виконання, приміром, гаївок, коломийок, весільних пісень тощо).

Диференціяція та уподібнення будь-яких явищ у сприйнятті людини, яка співвідносить їх з власними потребами, відомими їй зразками, — це універсальний механізм пізнання і невіддільної від нього оцінки.

Міфологічні уявлення і вірування наших предків, зіткнувшись з системою християнської віри, ставали предметом пристрасної оцінки і полеміки з часу прийняття на Русі християнства.Оцінногенна колізія посилювалась з появою перекладних, насамперед богослужбових книг (Св. Письма, Псалмів, Св. Літургії), а згодом — житій і «похвальних слів».

Духовне протистояння язичництва і християнства ускладнювалось полемікою між Римом і Константинополем, яка повільно проникала на Русь. Відбитий в «Повісті минулих літ» епізод-розповідь про те, як послані Володимиром люди в основні центри християнства оповідали князеві про бачене, промовисто видає «механізми» оцінювання руськими посланцями обрядів, церковної організації й окремих діячів культури. Вони порівнювали бачене і покладалися на свої почуття, породжені баченим, — а на цій основі робили висновок.

Християнська культура, писемні пам’ятки християнства, як відомо, увібрали здобутки еллінсько-римської художньої практики та естетики.

Зіткнення в досвіді автохтонного населення (внаслідок міґрації і торгових, державних та освітніх контактів) різних за походженням, за ідеями, жанрово-стильовими ознаками елементів культури постійно і безперервно живило духовний критицизм як безнастанне оцінювання змісту, форми, функцій таких творів.

Більше того: результати духовного критицизму входили у структуру нового, оригінального твору, формували (крім іншого) його поетику. Аналоговість оцінок, оцінність самої побудови, композиції національно-оригінальних творів, які мали свої прототипи (прототексти) в інонаціональних культурах, очевидна і виявляється менш-більш постійно. Так, у «Похвалі Володимирові» київського митрополита Іларіонавже на початку читаємо: «Славить же ж Римська країна похвальними голосами Петра й Павла, бо через них повірили в Ісуса Христа, Сина Божого; Азія і Ефес і Патма — Івана Богослова; Індія — Тому; Єгипет — Марка. Всі країни, міста й народи шанують і прославляють, кожний — свого учителя, що навчав їх православної віри. Прославмо ж і ми по нашій змозі малими похвалами нашого учителя і наставника, того, що довершив великих і чудесних діл, великого кагана нашої землі Володимира, внука старого Ігоря і сина славного Святослава... Бо не в малій і невідомій країні вони рядили, а в Руській, що відома, і про яку чували по всіх чотирьох кінцях землі»6.

У писаннях митрополита Іларіонає не тільки посилання на традицію інших народів, а й на Біблію, на всіх Євангелистів. Він часто використовує випробувані традицією риторично-стилістичні прийоми. Надто показовою з цього погляду є його «Молитва до Бога від усієї землі нашої».

По-різному (відкрито, приховано, натяками, добором фактів, пропусками, структурними зміщеннями тощо) виявляються оцінні елементи в літописах.У їх аксіологічному струмені, як і в релігійно-культових писаннях, наявні також ембріональні вкраплення літературно-книжного критицизму7. Тому вони є не тільки джерелами історіографії, пам’ятками історії української літератури, а й «оціногенними» текстами, які зафіксували рівень критицизму їх укладачів, часу, коли виникали. Літописи продовжують живити критичну снагу і наступних поколінь. Дуже влучно про це сказала Леся Українкав листі до А. Кримськоговід 24 травня 1912 року: «Гнітить мене моя «необразованість» у рідній історії, себто, розуміється, елементарні відомості я маю і дещо там читала, але перводжерел (підкр. Лесі Українки. — Р. Г.) (літописів головно) зовсім мало коштувала і через те не знаю стилю, «пахощів» давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладаюсь. Мені здається, що якби я сама прочитала якусь там «Волинську літопись» чи «Самовидця», то я б там вчитала щось таке, чого мені бракує у сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім може й сказала б щось таке, чого ще не сказали інші наші поети»8.

Самоспостереження Лесі Українкиувиразнює додаткові моменти ролі літописних текстів у створенні передумов власне літературної критики: чужа інтерпретація тексту стимулює потяг до самостійного читання і тлумачення цього тексту.

Стимули розвитку усвідомленого естетичного критицизму: освіта, книгодрукування, полемічна література, поетика і риторика. Міжнаціональні і міждержавні взаємини. Російщення і полонізація України

Рукописні тексти (житія, літописи, похвальні слова, проповіді) впливали на вузьке коло освічених читачів. Книгодрукування в Україні збільшило кількість літературних текстів, розширило сферу їх реципієнтів, отже, посилило і становлення критицизму.«Почитаніє книжное», високо ціноване в Русі ще з часів Ярослава Мудрого, супроводжувалось складанням списків книг, які «подобает» чи «не подобает» читати. Ця традиція активізувалася особливо із загостренням православно-католицької полеміки. Було це практичним проявом критичної діяльності, зумовленої не стільки особистими смаками авторів, скільки орієнтацією на «зразки» і приписи церкви, це штовхало оцінну діяльність в бік догматизму і нормативно-стилістичної класифікації книжкових видань.

Потужним стимулом розвитку усвідомленого і мотивованого критицизму на засадах філософії і теорії мистецтва (терміну естетика тоді ще не було) стала освіта: братські школи, колегіуми, передусім Києво-Могилянська колегія (1632 р.; з 1689 р. — академія). Покликані протистояти експансії католицизму (латинництва) на Сході, ці заклади орієнтувалися на єзуїтські школи, де важливу роль у навчанні студентів відігравала філософія, поетика, риторика. Викладачі латинською мовою популяризували норми і правила красномовства і поетичної творчості, ілюструючи їх прикладами як з античної, польської літератур, так і власними зразками. Студенти застосовували одержані знання у практичних вправах і власних творах, вдаючись раз по раз до порушення канонів, особливо ставши «мандрованими дяками». В. Маслюкпереконливо показав роль латиномовних поетик і риторик ХVII–I половини ХVIII ст. у розвитку літературознавчої думки в Україні9. Художня практика і науково-навчальна діяльність І. Величковського, Ф. Прокоповича, М. Довгалевського, Г. Кониського, Г. Сковороди, відкрита для західно-європейського досвіду, ідей Відродження, Просвітництва, Бароко і водночас закорінена в потреби рідної культури, підносила рівень естетичної свідомості, в надрах якої складалися всі духовні передумови до виділення і функціонування літературної критики відповідно до потреб національної освіти, жур­налістики, церкви — держави як системи.

На жаль, політика російського царату і московських шовіністів після 1654 року поступово звела ці здобутки нанівець, здійснюючи зросійщення України10, зокрема, і шляхом переведення української літературно-мистецької еліти в Санкт-Петербург, Москву і в глибину Росії. На західноукраїнських землях активно здійснювалася полонізація населення такими ж засобами. Політика жорстокої централізації і «единообразия» відкинула українську культуру назад на десятки років, уповільнила розвиток української літератури і критики. С. Єфремовз цього приводу писав: «Протягом ХVIII в., — того самого віку, що для Росії вважається за вік освіти, коли прорубано було, кажучи стилем панегіристів, офіційно бюрократичне вікно в Європу, — на Україні зачинено і забито навіть те невеличке, але справді таки дуже просвіті і культурі помітне віконечко, що здавна завів був собі наш народ зносинами своїми з Заходом»11.

Імперська політика Польщі та Росії, її культурні наслідки вплинули не тільки на темпи становлення української літературної критики у ХVIII ст., а й на її проблематику і форми побутування упродовж ХIХ ст.

Остаточне самовизначення літературної критики. Закономірність і несинхронність цього процесу в національних культурах, його специфіка в Україні

Через латинь як мову європейської науки в Україну швидше проникали нові філософсько-естетичні ідеї, особливо в епоху Бароко12. Але чужі мови… Протягом ХVIII ст. в Росії також формується періодика, яка починає відігравати… Звичайно, окреслюючи логіку формування літературного критицизму в культурному контексті України, беручи до уваги праці…

Отже, ретроспективний погляд, сформований в сучасній системі знання, виявляє в історії всіх національних культур типологічно споріднені форми існування оцінок художньої творчості, які стали передумовами власне літературної критики.Така загальна закономірність проявляється не синхронно в усіх народів, а в різні історичні періоди. Це підтверджується українським національним досвідом. Літературна критика в Україні, як органічний прояв її культури, формувалася в руслі світової традиції, але з політичних причин стала помітним чинником літературного процесу і суспільного життя аж у другій половині ХIХ ст.

Українські вчені того періоду заклали основи літературознавчої науки, принципи якої споріднюють філологів формально-поетикальної (за визначенням Л. Білецького, неокласичної) школи. Це була перша, на його думку, «дійсно наукова теорія», а «характер самої поетики, який виробила на ґрунті західноєвропейському, як певної теорії поезії в її класифікації поетичних родів, ґатунків (жанрів — Р. Г.) та взагалі ріжних поетичних форм, українська стара неокласична школа, існував у ХIХ ст., існує тепер (1924 р. — Р. Г.) і буде існувати ще довгі часи»15.

Таким чином, теоретичний аспект літературознавства в епоху класицизму складався за античними зразками, але на засадах філософії раціоналізму, тому домінував, виокремлюючись у відносно самостійну галузь знання і в Україні, і в Росії. Літературна критика, немислима без теорії літератури, чекала додаткових поштовхів та умов.

Примітки

1. ФедченкоП. М. Літературна критика в Україні першої половини ХIХ ст. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 3.

2. Історія української літературної критики. — К.: Наукова думка, 1988. — С. 3.

3. Там само. — С. 4.

4. Гром’як Р. Т. Методологічні основи літературно-художньої критики. — Тернопіль, 1980. — 54 с.

5. СивокіньГ. М. Одвічний діалог (Українська література і її читач від давнини до сьогодні). — К.: Дніпро, 1984. — С. 254.

6. ЛабунькаМ. Митрополит Іларіоні його писання// Bogoslovia. — 1989. — Ч. 53. — С. 59.

7. Див., зокрема, Літопис Самовидця. — К.: Наукова думка, 1971. — С. 9–42 (передмова Я. І. Дзири).

8. Леся Українка. Зібр. творів: У 12 томах. — Т. 12. — К.: Наукова думка, 1979. — С. 395.

9. Див.: МаслюкВ. П. Латиномовні поетики і риторики ХVII — першої половини ХVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. — К.: Наукова думка, 1983. — 254 с.

10. Див.: Російщення України. — Видання УККА, 1984; ЛизанчукВ. Навічно кайдани кували: факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні. — Львів: Інститут народознавства НАН України, 1995. — С. 11–75.

11. ЄфремовС. Історія українського письменства. — К.: Феміна, 1995. — 688 с.

12. Див.: ТрофимукМ. Функції латиномовної літератури в контексті літературного процесу України ХII — ХVIII ст. // III Міжнародний конґрес україністів. Літературознавство. — Харків, 1996. — С. 293–301.

13. Див.: КулешовВ. И. История русской критики ХVIII — ХIХ веков. — М.: Просвещение, 1972. — С. 9–10.

14. ФедченкоП. М. Літературно-критична думка в Україні від її зародження до середини ХIХ ст. // ХІЛК-I. — С. 13.

15. БілецькийЛ. Основи української літературно-наукової критики. — Т. 1. — Прага, 1925. — С. 42.

А. Джерела для текстуального опрацювання

1. Літопис руський. — К.: Дніпро, 1989. — С. 15; 60–61; 89–90.

Б. Підручники, монографії, довідники

1. Гром’як Р. Давнє і сучасне (вибрані статті з літературознавства). — Тернопіль, 1997. — С. 130–134.

2. СивокіньГ. М. Одвічний діалог (Українська література і її читач від давнини до сьогодні). — К.: Дніпро, 1984. — С. 23–75.

3. ФедченкоП. М. Літературно-критична думка в Україні від її зародження до середини ХIХ ст. // ХІЛК-I. — С. 5–15.

4. ЛизанчукВ. Навічно кайдани кували: факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні. — Львів: Інститут народознавства НАН України, 1995. — С. 11–75.

5. Історія української літератури ХIХ століття. Книга перша// За ред. М. Т. Яценка. — К.: Либідь, 1995. — С. 3–27.

6. НаєнкоМ. К.Українське літературознавство: Школи, напрями, тенденції. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — С. 18–40.

В. Методичні рекомендації

Рекомендована література має різний характер. З неї можна взяти стисло викладену логіку процесу зародження критики (1); цікаві факти про ставлення читачів до книги, міркування про функції критики у спілкуванні читачів-письменників (2, с. 69–71); витяги з документів, які свідчать про дискримінаційну політику царизму щодо українців (4). Найповніше тема розкривається у статті П. Федченка(3), вона є найновішою за часом публікації і писалася спеціально як передмова до хрестоматії з історії української літературної критики. Однак у ній мінімально відбитий суспільно-політичний контекст, у якому формувався власне український літературний критицизм. Четверте джерело, відтворюючи у вступній частині стан літератури ХVI–ХVIII століть як базу нової української літератури, вказує також на характер і роль літературно-естетичної думки того періоду. Тому, осмислюючи тему «Передумови і особливості зародження літературної критики в Україні протягом Х–ХVIII століть», необхідно пам’ятати і враховувати при цьому історичні факти: а) про форми і періоди української державності; б) про загарбання і поділ між сусідніми державами українських земель; в) про долю української церкви (не тільки про Унію, а й про скасування Київської митрополії, переведення її до Москви, проведення царатом у життя гегемоністської ідеї «третього Риму» на основі «заповітів» Петра I. Крім того, не треба випускати з уваги того, що в багатьох публікаціях і досі є сліди погодінської російськоцентристської концепції Київської Русі. Поширеній в радянські часи догмі про Київську Русь як «колиску трьох братніх народів» протистоїть концепція Русі-України М. Грушевськогота його послідовників.

Політично-адміністративне розмежування етнічних українських земель, тривалі періоди чужинецької окупації і бездержавності, національно-культурні руйнації — все це утруднювало, уповільнювало вияви національного менталітету, українського літературного критицизму. А там, де він виявлявся, — зумовлювало його суспільно-політичний пафос (своєрідну заанґажованість). Отже, аналіз еволюції духовного критицизму в Україні протягом такого тривалого часу не може бути позаісторичним, бо його іманентність виявлялася у складному плетиві суспільно-політичних, культурно-освітніх і власне літературних факторів.

Г. Завдання і запитання для самоконтролю

1. Складіть хронологічну таблицю існування протягом означеного в темі періоду української державності і захоплення українських етнічних земель чужими державами.

2. Згадайте (за Д. Чижевським) назви стилів в українській літературі з княжих часів і до початку ХIХ ст., а також періоди їх інтенсивного вияву.

3. Співвіднесіть ці стилі з динамікою мистецьких напрямів у Європі.

4. Які внутрішні чинники духовної культури княжої доби і зовнішні стимули спричиняли й активізували критицизм мислення?

5. Яку роль у зародженні і посиленні літературного критицизму відіграли: а) перекладна література; б) католицько-православний діалог і українська полемічна література; в) літописи?

6. Назвіть осередки освіти і книгодрукування в Україні і схарактеризуйте їх значення для стимулювання критичної рефлексії з приводу літератури.

7. Яку роль у становленні української естетичної думки і літературного критицизму відіграли поетика і риторика?

8. Яке значення для української культури мала латинська мова і латиномовна творчість українських авторів?

9. Як ви трактуєте українсько-російські міждержавні і міжнаціональні стосунки ХVII–ХVIII ст. та їх вплив на стан літератури і літературної освіти?

10. Відтворіть стисло іманентну логіку і механізми зародження, становлення літературного критицизму як передумови літературної критики в Україні.

Розділ 4

СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ В ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ ХIХ СТОЛІТТЯ

(Дошевченківський період)

4.1. Суспільні умови. 4.2. Періодика, її значення для становлення літературної критики. 4.3. Взаємодія і зміна літературних напрямів, їх вплив на критику. Значення творчості І. П. Котляревського. Роль фольклористики в активізації суспільного критицизму. 4.4. Перші спроби осмислення суті критики. Європейський контекст.

Суспільні умови

Катерина IIта її наступники на початку ХIХ століття послідовно здійснювали політичний «заповіт» Петра I. У ньому давалися такі поради, як-от:… Царизм безперервно посилював тиск на духовне життя громадян, особливо… В унісон з органами державного насилля діяла система освіти. 1802 р. утворено Міністерство освіти. Давні українські…

З другої половини ХVIII ст. в українські освічені верстви проникають ідеї Просвітництва. Вільнодумство поширюється після французької революції 1789–1794 рр., виникають масонські ложі, на Лівобережжі — осередки політично-філософської думки Я. Козельського(Глухів), О. Пали­цина (на Сумщині), В. Пассека(Кременчук), В. Капніста(Обухівка Мир­городського повіту), критиці піддаються церква, кріпосництво, обговорюються ідеї республіканізму, однак питання політичної автономії України після трагедії Мазепиі жорстокої розправи з його послідовниками навіть не виникало, домінувала концепція «спільного добра» і «спільної вітчизни». На прояви вільнодумства царизм відповідав посиленням цензури.

Цензурні настанови і норми передбачали навіть юридичну відповідальність авторів, видавців, цензорів. Так, у «Статуті про цензуру» 1804 року встановлювалося: «Цензурний комітет і кожен цензор, особливо при розгляді книг і творів, стежить, щоб нічого не було в них проти закону Божого, правління, моральності й особистої честі будь-якого громадянина. Цензор, який схвалив книгу чи твір, які суперечать цьому припису, як порушник закону, притягається до відповідальності у міру важливості вини»2.

З посиленням політичної реакції царські сановники у відповідь на винахідливість літераторів, які вдавалися до езопівської мови, збільшували кількість цензурних обмежень. У «Цензурному статуті 1826 року», що з’явився після виступу декабристів, подавалася, власне, інструкція, яка визначала ідейну спрямованість художнього твору. «Якщо літератор, — відзначалося там, — описує виступи, що відбувалися в різних державах супроти законної влади, намагається прямо чи непрямо виправдати їх винуватців і приховати викликані цим злочини, жахи і нещастя цілих народів; якщо він усіх цих гірких наслідків не подає як повчальну науку сучасникам і нащадкам, то творіння його, осуджуване справедливістю і людством, підлягає суворій забороні»3. Гостро засуджувались і «пагубные мудрования новейших времен». Цензори повинні були рассматривать периодические издания с особым вниманием», а при розгляді статей для них «соблюдать крайнюю предосмотрительность и осторожность». Зобов’язувалось цензорів забороняти навіть будь-які «намеки на строгость цензуры».

За таких умов літературна критика виявлялася друком тільки в межах дозволеного. Вона жорстко спрямовувалась в русло «самодержавия, православия и народности» при розгляді змісту творів, а при розгляді їх форми — в русло бібліографічної описовості і характеристики жанрово-стилістичних вимірів. Це підтверджують перші на українських землях журнали, які почали виходити у Харкові.

Періодика, її значення для становлення літературної критики

Осередком, який готував, цензурував і видавав з офіційного дозволу журнали, став Харківський університет. З початку ХIХ ст. у Харкові видавалися:… Між східноукраїнськими і західноукраїнськими виданнями була істотна різниця,… Ідеологія просвітництва, естетика класицизму, сформована на ґрунті філософії, поетик і риторик, визначали загальний…

Взаємодія і зміна літературних напрямів, їх вплив на критику. Значення творчості І. П. Котляревського. Роль фольклористики в активізації суспільного критицизму

Стан критики (форми духовно-інтелектуального критицизму, форми прояву оцінного ставлення до художньої творчості, способи побутування критичних висловлювань) залежать від загальнокультурної ситуації певного історичного періоду. З ретроспективного погляду сучасних істориків літератури і критики добре видно літературно-мистецькі напрями, їх взаємодію і зміну в національних літературах або літературах якогось реґіону (зрештою, у т. зв. світовій літературі). З такої позиції говорять не тільки про класицизм, сентименталізм, романтизм, а й про їх конкретний перебіг, вживаючи термінів «ранній, зрілий класицизм», «елементи сентименталізму», «преромантизм» тощо. Однак якщо врахувати точку зору учасника літературного процесу тих літературно-мистецьких напрямів, то стане зрозумілою відмінність пізніших інтерпретацій від тодішніх критичних оцінок, що проймали художню свідомість діячів культури проминулих часів.

Початок ХIХ ст. в Україні ще не знав критиків-професіоналів. Оцінно-критичні елементи входили в структуру художніх творів, виявлялися в листах письменників, писаних здебільшого не рідною мовою, в передмовах до збірників народних пісень, до альманахів. В усіх цих виявах критицизму спільне джерело: драматична колізія, яка складалася внаслідок зіткнення у свідомості освіченого українця різноспрямованих тенденцій. Високі зразки художніх творів у сусідніх народів — невичерпна народна творчість українців; державна могутність імперій — безправність рідного народу, що втратив свою державність; засилля класицизму у формах одописання, панегіризму, шкільної драми — бурлескно-травестійна «Енеїда» І. Котляревського, оприлюднена без відома автора, поширювана у списках, яка породила безліч епігонів, — такі опозиції поряд з іншими чинниками витворювали драматичну емоційно-інтелектуальну ситуацію, яка вимагала осмислення або підсвідомо живила духовну творчість. Тому спільним пафосом такої різножанрової творчості став «протест проти класицизму — свідомий чи неусвідомлений (як протистояння заяложеній традиції), — що заявив про себе і в художніх творах, і в публіцистичних матеріялах, і в оглядово-критичних статтях (правда, аж в 40-х роках). Наразі виявлялося захоплення романтизмом, що вже запанував у Західній Європі, утверджувався в Росії і — головне — відповідав світовідчуттю молоді, яка, спостерігаючи за успіхами сусідів, згадувала звитяги українців в минулому. Поетизація минулого — це критичне ставлення до сучасного. Переклади рідною мовою інонаціональних авторів — це високе поцінування їх здобутків і усвідомлення «неповноти» рідної культури, та бажання подати зразки для орієнтації сучасників. Лінґвістичні дослідження української мови фахівцями й аматорами, есеїстично-похвальні виступи на її захист — це критика офіційного курсу поневолювачів. Всі ці наміри і колізії духа перепліталися у внутрішньому світі кожного діяча, який набирався громадянської мужності публічно виступати по-українськи, розмовною мовою свого реґіону.

Парадигмою такого поліфункціонального і синкретичного тексту є «Передслів’я» М. Шашкевичадо «Русалки Дністрової» (1837). Навіть його початок це дуже добре увиразнює: «Судило нам ся послідніми бути. Бо коли другі слов’яни верха ся дохаплюють і если не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині в густій студеній мраці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів, але найшли тучі і бурі — тамті заніміли, а народові і словесності надовго ся задрімало. Однако ж язик і хороша душа руська серед слов’янщини як чиста сльоза дівоча в долоні Серафима» (ХІЛК-1. — С. 147–148). Алегорично-метафорична форма вислову наскрізь пройнята духом і «механізмом» оцінного критицизму: зіставлення українського народу з іншими слов’янськими народами; синхронним розглядом стану словесності і народності, а мови — з «хорошою душею» народу; свідомим вибором правописного правила «Пиши, як чуєш, а читай — як видиш».

Оцінно-критичний пафос «Руської трійці» спонукався (по-своєму інспірувався) і тим, що вже було зроблено М. Цертелєвим(1819), М. Макси­мовичем(1827), Г. Квіткою-Основ’яненком, який 1833 року у «Супліці до пана іздателя» твердив: «Нехай наші як хто зна, так своє й пише; а я думаю, що як говоримо, так і писати треба. О! Добре б, братику було, якби ми так говорили, як у книжках пишуть: а якби ще так і робили, так би й не було на світі нічого лучшого» (ХІЛК-I. — С. 76). Збірки україномовної народної творчості з російськомовними (В. Залєський) передмовами, до того ж видані переважно поза етнічними українськими землями (С. -Петербург, Москва), увиразнюють принципове значення україномовних вступів до альманахів «Утренняя звезда» і «Русалка Дністровая» саме для української критики. Крім змістовно-концептуальної ваги, їх виразного протиставлення зросійщенню і полонізації, важливими є понятійно-термінологічні зусилля. Г. Квітка-Основ’яненко кепкує з росіян, які вживають германізм «альманах», і пропонує натомість українське «збірник», його назву «Утренняя звезда» подає по-українськи «Зірочка», залишаючи російські (чи власне староруські) «іздатель», «іздасть», «стихи», не уникнувши бурлескно-зниженої стильової домінанти. М. Шашкевич, зберігаючи деякі діалектні форми мови свого краю, архаїзми (півці, язик, сподар), вживає термін «збірка» і кальку «передслов’я», створену за німецьким і російським зразком.

Звернення до рідних мов своїх народів було однією із засад романтиків. Філософську базу воно знаходило у всеохопній праці Й. Г. Гердера«Ideen zur Philosophie der Geschichte der Menschheit» («Ідеї до філософії історії людства» (1784–1791)6.

Характеризуючи особливості народів світу, творячи національно-етнологічну систематику, вважаючи всі народи світу рівними у поетичному самовираженні, німецький вчений не обминув і України, яка, за його передбаченням, «в майбутньому стане новою Грецією», оскільки має прекрасний клімат, родючі землі, веселу вдачу народу з музичним хистом7.

У лоні просвітницької естетики, переломленої українською культурною ситуацією, на початку ХIХ ст. співіснували залишки класицизму, елементи сентименталізму і зародки романтизму. Сучасні дослідники знаходять там чи не домінуючі прояви просвітницького реалізму. Та для історика літературної критики першочерговим є не термінологічне означення різноспрямованих, різнорідних (гетерогенних) тенденцій в українському літературному процесі з ретроспективного погляду, а їх фіксація в понятійно-термінологічній системі того часу, яка здійснювалася засобами української мови. Особливості (труднощі і здобутки) цього процесу увиразнюються, якщо розглянути за хронологічним порядком в рамках означеного періоду (1800–1840 рр.) бодай прикметніші публікації власне критичного кшталту. Це — «Сочинения А. Нахимова» Р. Гонорського(Украинский вестник, 1816); «Несколько слов об одном из «Двух опытов в словесности» В. Масловича(Украинский вестник, 1817); «Нечто для сочинителя» П. Гулака-Артемовського(Украинский вестник, 1819); «О старинных малороссийских песнях» М. Цертелєва(СПб., 1819); «Некоторые замечания касательно истории и характера малороссийской поэзии» І. Кулжинського(Украинский журнал, 1825); передмову М. Максимовичадо збірки «Малороссийские песни» (М., 1827); «Супліку до пана іздателя» Г. Квітки-Основ’яненка (Утренняя звезда, 1833); «Малороссийские повести, рассказанные Грицьком Основьяненком» Є. Гребінки (Северная пчела, 1837); «Передслів’я» і «Руське весілля» М. Шашкевича(Русалка Дністровая, 1837); «Заметки относительно южнорусского языка» А. Метлинського(у його збірці «Думкии песни... », 1839). Вони дають уявлення про зміст і рух літературно-критичної думки в Україні, її жанри, про критерії оцінки художніх явищ і ту термінологію, якою автори критичних матеріялів користувалися.

Маємо різновиди рецензії: рецензію-трактат з орієнтацією на класицистичні зразки і нормативні критерії (у Р. Гонорського); полемічну рецензію (власне, антирецензію такої ж, як у Гонорського, спрямованості (у В. Масловича); рецензію-огляд творчості одного письменника з мемуарними вкрапленнями (в Є. Гребінки); описово-оцінну рецензію-роздум (у М. Шашкевича). Дві останні рецензії сповнені яскравим враженням їх авторів, риторикою романтизму. Есе І. Кулжинськогонаснажене пафосом сентименталізму.

Якщо Р. Гонорський, В. Масловичзіставляють рецензовані твори з однотипними зразками російської літератури, то І. Кулжинський, Є. Гребінка, М. Шашкевич— передусім із фольклорними творами. У роздумах про україномовну творчість І. Кулжинського і Є. Гребінки виявляється тенденція, яка діятиме в наступних десятиліттях. Для них ціннісним орієнтиром і своєрідним критерієм є вже «Енеїда» І. Котляревського, яку вони згадують у контексті української усної і писемної літератури, зважаючи на ставлення до «Енеїди» читачів і критиків. Зачин рецензії Є. Гребінки може бути типовим і показовим зразком структури таких суджень-роздумів: «Давно еще кто-то сказал, что на малороссийском языке можно писать только одно комическое. Перед нами был факт — «Энеида» Котляревского, пародия во вкусе фламандской школы, и люди, убежденные этим фактом, приняли ложную мысль за истинную, нелепость стала аксиомой. Многие голоса повторяли эту нелепость громко, самонадеянно, нимало не думая о том, что говорили. А подумать иногда, право, не мешает. Стоит прочесть «Историю Малороссии», вникнуть в характеры её героев, прислушаться к её песням (...), — и вы подумаете: неужели народ с таким железным характером, с такими глубокими чувствами может только смеяться, как французы? Тут является несообразность, и ваша аксиома поколеблется в самом основании» (ХІЛК-I. — С. 100–101). Є. Гребінка не обмежується констатацією хибності думки про українську мову, він виявляє її мотиви, основу і, розширюючи контекст художніх явищ, які засвідчують інші можливості мови, спростовує те, що здавалося аксіомою. Лише тоді в цьому світлі інтерпретує повісті Г. Квітки-Основ’яненка, відзначаючи і пластичність характерів, і український гумор, і «философский язык», і місцевий колорит, і композиційну стрункість «Конотопської відьми», незважаючи на її «фантастическую породу».

Літературно-критичні статті українських авторів відбивають вже на той час генологічну (родо-жанрову) свідомість, бо оперують відомим каноном літературних жанрів. Система жанрових означень служить засобом вираження оцінок згаданих творів і водночас засобом спілкування з освіченими читачами. Потверджує таке спостереження-висновок, наприклад, звернення В. Масловичадо бажаного, ідеального адресата: «Отдаюсь на суд целого ученого совета и спрашиваю господина филолога: что может он похулить в нижеследующей Нахимовабасне? « у какого баснописца, не только отечественного, но и чужеземного, может он найти лучшую сей?» (Далі цитується байка А. Нахімова «Моська и собака на привязи» (ХІЛК-I. — С. 38)).

Таким чином, становлення літературної критики в Україні початку ХIХ ст., незважаючи на несприятливі суспільно-політичні умови, відбувалося під впливом нездоланної сили — тих імпульсів, які йшли з середини духовної культури, що виявляла національну ментальність, історичну долю народу, вбирала здобутки культури інших народів. Діалектика літературно-мистецьких напрямів, що складаються в якомусь реґіоні світу, не визнає державних бар’єрів. Вона проявлялася в динаміці літературної критики, роль якої у становленні нової української літератури була вже тоді предметом теоретичної рефлексії і полеміки.

Перші спроби осмислення суті критики. Європейський контекст

Як уже відзначалося, викладачі Харківського університету доволі послідовно пояснювали потребу критики, а відтак розкривали її сутність — спочатку в… Міркування про «ідеальну критику» вчений виводить із цілісності художнього… У подібному ключі складено реферат-переказ П. Гулака-Артемовськогостатті І. Красіцького«Критика».…

Розділ 5

СТАН І ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ в 40-х – 50-х РОКАХ ХIХ СТОЛІТТЯ

(Шевченківський період)

5.1. Конкретно-історичне підґрунтя і вияви естетичної свідомості. 5.2. Українські альманахи і періодика 40-х років. 5.3. Літературно-критична діяльність М. Максимовичакиївського періоду. 5.4. Внесок харківської школи романтиків у розвиток української літературної критики. М. І. Костомаровяк критик. 5.5. Творчість Т. Шевченкаяк ферментуючий фактор критичної думки і переосмислення критеріїв оцінки художніх явищ. 5.6. Елементи літературно-критичних суджень у творчості членів «Руської трійці» після навчання в семінарії. 5.7. Початок літературно-критичної діяльності П. Куліша.

Конкретно-історичне підґрунтя і вияви естетичної свідомості

За те двадцятиріччя в країнах Західної Європи відбулася буржуазна революція, яка захопила й західноукраїнські землі. Утверджувався конституційний… В Європі на зміну спекулятивній філософії приходив позитивізм. Успіхи…

Українські альманахи і періодика 40-х років

«Сніп» О. Корсуна«скручений», кажучи словом укладача, інакше: у семи розділах подаються твори з жанровим визначенням, але без зазначення там… Широку програму мав упорядник і видавець альманаху «Молодик» І. Бецький, однак… Наступні видання збірників М. Максимовича(Киевлянин, 1850; Украинец, 1859, 1864), які він укладав власними зусиллями,…

Літературно-критична діяльність М. Максимовича київського періоду

Виходець з української дворянської сім’ї, яка мешкала на хуторі на Полтавщині, він навчався у Новгород-Сіверській гімназії і закінчив Московський… Ставши першим ректором Київського університету, М. Максимовиччитав курс… Філософський тип мислення Максимовичапозначився на дослідженнях старовини, української народної творчості, відбився і…

Внесок харківської школи романтиків у розвиток української літературної критики. М. І. Костомаровяк критик

Харківські романтики — передусім Л. Боровиковський,А. Метлин­ський, Ієремія Галка(М. Костомаров) та ін. — перейнялися духом народної поезії,… Кожен з цих поетів не тільки втішався красою народних пісень і рідної мови, а… І, нарешті, треба відзначити, що в атмосфері харківського осередку постійно відтворювалося бажання рефлексувати з…

Творчість Т. Шевченкаяк ферментуючий фактор критичної думки і переосмислення критеріїв оцінки художніх явищ

Шевченкова постать і творчість — взагалі незвичайна його доля — збуджували, ферментували думку як окремих осіб, так і громад, суспільства в цілому.… Зважмо спочатку на лист Шевченкадо брата Микитивід 15 листопада 1839 року.… Три листи Шевченкасвідчать про національну домінанту в його ціннісній шкалі; видають постійну потребу поета в оцінці…

Елементи літературно-критичних суджень у творчості членів «Руської трійці» після навчання в семінарії

Характер літературного критицизму на західноукраїнських землях визначався зіставленням місцевої літератури з літературною творчістю інших… Писання Я. Головацького40-х рр. ХIХ ст. мали власне історико-літературний… Для історії літературної критики літературознавча спадщина Я. Головацькогоцікава тим, що наочно демонструє залежність…

Початок літературно-критичної діяльності П. Куліша

Витоки його літературного критицизму містилися не тільки в суспільно-культурній ситуації, в якій П. Кулішформувався як людина, а й у його характері,… З таким темпераментом і наставленням, маючи серед найближчих приятелів М.… П. Кулішвнутрішньо освоював і засвоював засади «естетичної критики» (саме цим терміном він часто оперував), коли…

Б. Підручники, монографії, довідники.

2. Історія української літературної критики. — С. 32–45. 3. Історія української літератури ХIХ ст. — Книга 1. — С. 65–68; 240–254;… 4. Літературознавчий словник-довідник. — К.: Академія, 1997 (довідки про згадані альманахи і журнали).

Г. Завдання і запитання для самоконтролю

1. Відтворіть систему принципів романтизму як літературно-мистецького напряму.

2. Назвіть українські альманахи, які виходили в період з 1840 по 1860 роки.

3. У чому полягає внесок харківських романтиків у розвиток української літературної критики?

4. Якими критеріями оцінки літературних явищ користувався М. Максимович?

5. Охарактеризуйте жанр і композицію праці М. Костомарова«Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке».

6. Зіставте за ідеями і жанровими особливостями статті М. Максимовичаі М. Костомарова.

7. Як виявляються елементи критичних суджень у літературознавчій спадщині І. Вагилевичата Я. Головацького?

8. Схарактеризуйте місце і роль П. Кулішав літературно-критичній думці України 40–50-х рр. ХIХ ст.

9. Яку роль у функціонуванні української літературної критики даного періоду відіграли особисті контакти і листування культурних діячів Східної і Західної України?

10. Розкрийте значення творчості Т. Шевченкадля літературної критики того періоду.

11. Сформулюйте ті загальні філософсько-естетичні ідеї вчених Європи 30–50 рр. ХIХ ст., які виконували методологічні функції в українській літературній критиці того часу.

Розділ 6

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА 60-х РОКІВ ХIХ СТОЛІТТЯ

6.1. Суспільно-політичні умови на східно- і західно- українських землях, культурний контекст. 6.2. Роль журналу «Основа» в утвердженні і розробці теоретичних засад української літературної критики. 6.3. Валуєвський циркуляр і зміна форм літературно-критичної діяльності українців. Західноукраїнська періодика і тяглість літературно-критичних традицій. 6.4. Форми та особливості літературно-критичної діяльності П. Куліша60-х рр. 6.5. Значення спадщини Т. Шевченкадля утвердження і розвитку української літературної критики.

Суспільно-політичні умови на східно- і західно- українських землях, культурний контекст

Вільнодумство на теренах російського самодержавства було тимчасовим: у червні 1862 року заарештовано М. Чернишевського, тоді ж закрито всі… Тимчасом у підавстрійській Україні складалася ситуація інша.Той же… У Петербурзі, Липську (Лейпціґ) вийшов «Кобзар» Т. Шевченка, «Основа» публікувала його давні і нові твори, галичани…

Роль журналу «Основа» в утвердженні і розробці теоретичних засад української літературної критики

Перше число «Основи» з’явилося в січні 1861 року. Журнал виходив 22 місяці, припинивши своє існування на десятому номері 1862 року, хоча були… Програма журналу, яка повторювалася в першій книжці наступного 1862 року з… З погляду тодішнього європейського досвіду, в програмі «Основи» й справді нічого не було оригінального. Йшлося про…

Валуєвський циркуляр і зміна форм літературно-критичної діяльності українців. Західноукраїнська періодика і тяглість літературно-критичних традицій

Цей поліційний «літературно-критичний витвір» уразив не тільки науково-популярну літературу, а й українськомовну літературну критику: їй місця на… У тодішніх російськомовних статтях стало ритуалом говорити про єдиний… П. Куліші О. Кониськийдокладали значних зусиль, допомагаючи налагоджувати роботу львівської «Правди».Молоді видавці і…

Форми та особливості літературно-критичної діяльності П. Куліша в60-х роках

Показовими і повчальними в цьому сенсі є спроби осягнення ролі П. Кулішав культурному житті України і, зокрема, в історії літературної критики.… Щойно тепер, за умов відсутності тиску політичного силового поля на… Сучасний історик літературної критики має справу з текстами Кулішачасів «Основи», варшавського періоду і часів…

Значення спадщини Т. Шевченкадля утвердження і розвитку української літературної критики

Вагомим словом у полеміці про Шевченкав російській журналістиці була рецензія на «Кобзар» М. Костомарова(Отечественные записки. — 1860. — №3), яка,… До речі, анонімний виступ М. Костомаровав популярному російському журналі дуже… Іномовні виступи в іномовній пресі про явища національної культури мають особливе значення у літературній критиці.Їх…

Розділ 7

ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНИЙ РУХ В УКРАЇНІ 70-Х РОКІВ ХIХ СТОЛІТТЯ

7.1. Роль освітніх закладів і громадських об’єднань в активізації літературної критики. 7.2. Галицька періодика і літературно-естетичні дискусії 1873–78 рр., їх значення для критики. 7.3. Роль М. Драго­мановав розвитку літературної критики. 7.4. Особливості літера­турно-критичних виступів Івана Білика(І. Я. Рудченка). 7.5. Початок літературно-критичної діяльності І. Франка.

Роль освітніх закладів і громадських об’єднань в активізації літературної критики

«Антракт в історії українофільства» (М. Драгоманов) не був антрактом у розвитку українства на основі національної ідеї. Валуєвський циркуляр 1863 року приглушив його зовнішні вияви в підросійській Україні, так би мовити, перемістив там у підпілля, а в підавстрійській Україні — в просвітницькі організації і парламентські зали. Галицько-буковинські народовці також визнавали, що друга половина 60-х років — «найсумніший час»1. Перемога Росії над Прусією, етнографічні виставки в Москві, на яких побували «москвофіли», — все це додало ентузіазму твердим «святоюрівцям», дезорганізувало народовців. Останні на противагу москвофільському «Слову» започаткували 1867 року «Правду», зорганізували 1868 року «Просвіту». На сході України також поступово почалося, за словами Ф. Савченка,«українське науково-культурне самовизначення»2. Із заслання повернулися П. Чубинський,О. Ко­ниський. Наслідки знаменитої етнографічної експедиції були вражаючими, і було дано дозвіл на відкриття «Юго-Западного отделения Императорского Российского Географического Общества», яке відбулося в Києві 13 лютого 1873 року. Тому М. Драгоманов часові виміри антракту в історії українофільства обмежував 1863–1872 роками. Ця установа, керована П. Чубинським, стала легальним осередком старогромадівців і невдовзі була кваліфікована в доносі Щоголеваяк «український потаємний генеральний політичний штаб». Діяльність членів Південного відділення Географічного товариства (передусім його Київського осередку) справді перетворила його в штаб української науки, предтечу академії наук3. У Києві з’явилася перша в імперії приватна газета «Киевский телеграф» (1859–1876), яка з 1874 року фактично стала органом старогромадян, бо до її редакційного комітету увійшли старогромадяни П. Чубинський, П. Житецький, Ф. Волков(Ф. Вовк), М. Драгоманов, В. Антонович, М. Зіберта ін.

З початком 70-х років у Львові також відбулося кілька подій, начебто непомітних, але з далекосяжним значенням. 1871–72 навчальний рік у Львівському університеті вперше в його історії почався інавгураційною промовою нового професора Ом. Огоновського«Короткий погляд на історію язиків слов’янських, особливо ж на історію язика руського», виголошеною по-українськи. Україномовні виклади велись на правничому та богословському факультетах. Невдовзі відбулася ще одна подія: 1873 року на кошти, зібрані в Полтаві за активної участі О. Кониського, у Львові створено Літературне Товариство ім. Шевченка. Після півторарічної перерви 1872 року відновилася «Правда», що стала всеукраїнським пресовим органом з періодичністю виходу два рази на місяць. Її редактором став брат Ом. Огоновського— правник Олександр Огоновський. Уже через рік у статті «Від редакції» там констатувалося: недавно розпорошені сили українства («розбитки») «нині зорганізовані в кілька товариств, з котрих іменно «Просвіта» узискала добру славу вже і поза границями нашого краю, а й новозаложене Товариство ім. Шевченка, хотя й на менший кружок обчислене, принесе, надіюсь, також немалий хосен нашій справі»4.

Сповіщаючи про купівлю друкарні за пожертвувані громадою гроші, редакція зазначала: «Справа просвіти простого люду, розвій руської літератури, а тим самим і цілого руського народа, повинна тепер піти, коли тільки кождий своє діло щиро робитиме» (Там само).

Цікаво, що саме тоді чи не вперше знаходимо в пресі слово «критерій»,правда, не в літературно-критичному контексті, а в значенні мірила оцінки. Йшлося про кількість передплатників (700 осіб), які мали дати відповідні кошти на видання часопису, а це, мовляв, «буде становити критерій сили нашої партії і її жертвенності, любві і прив’язаності до нашої справи, її патріотизму» (Там само. — С. 3).

На сторінках відновленої «Правди» з’явилися різножанрові матеріяли українських авторів з промовистими псевдонімами (Валуєвський циркуляр і «п’ята колона» Росії у Львові діяли): Українець (М. Драгоманов), Гетьманець (М. Старицький), Кошовий, Перебендя(О. Кониський), Ратай(П. Куліш), Іван Нечуй, Панас Мирний, Іван Білик(І. Я. Рудченко), Будеволя(Д. Танячкевич) тощо. Були вони не тільки формами конспірації, а й символами, які виражали ціннісні, національно-світоглядні орієнтації їх носіїв.

Підкреслюючи значення освітньо-культурних установ, громадських об’єднань, україномовних пресових органів того часу, зокрема, для літературної критики, виходимо з того, що вони за тих умов були єдиноможливими факторами пробудження національної свідомості, з якої випливала і література, і критика.

Конституціоналізм і парламентаризм в Австро-Угорщині сприяли розвитку ініціативи громадян, але не забезпечували фінансами ні ці установи, ні ці об’єднання.Правда, згодом певні дотації були, але на початку 70-х років ХIХ століття українські діячі зуміли мобілізувати кошти з пожертвувань, з передплати і забезпечити «самовистачальність». «Просвіта», розгалужуючи свою мережу, відкриваючи читальні, театральні гуртки, водночас видавала дешеві книжки для народу (науково-популярні і художні), готувала підручники рідною мовою для шкіл і гімназій. Характерний такий факт: виділ «Просвіти» доручив О. Барвінськомуукласти «Читанку». Той зробив це з допомогою П. Куліша, написав стисле переднє слово в традиційному вже жанрі — «Погляд на усну словесність українську», якому передувало не менш традиційне «Переднє слово», де йдеться взагалі про нову українську літературу. Але поки «Читанка» чекала друку, матеріял О. Барвінського з’явився як стаття в «Правді» (1870. — Ч. 2) з приміткою, в якій говориться про згадану «Читанку». Так взаємодіяли освітні і пресові органи в поширенні інформації про літературу.

Чи варто було марксистам кепкувати з «австрофільських» симпатій народовців, які, мовляв, як ліберали, націоналісти «обмежувалися» просвітньою діяльністю? Вони усвідомлювали свої можливості і перспективні наслідки своєї діяльності, розгортаючи її в усіх можливих напрямках, і чесно, відверто це декларували за кожної нагоди. Скажімо, в скромному дописі із Станіслава О. Гороцькийписав: «Що для народу, втратившого самостійність політичну, єдность язика і літератури є одиноким середком (засобом. — Р. Г.) і єдиною порукою для його народнього биту в будущині, того ніхто, з історією обзнакомлений, не заперечить, хиба лише той, чия руськість є лише покривкою для зовсім інших, сказано чужих, цілей. Отже, й одна часть русинів галицьких, услухавши голосу українських віщунів, прямує поруч з Україною до пом’янутої важної мети, т. є. до єдності літерацької, а через те — всенародної»5. Це проголошувалося ще 1865 року, за 8 літ до ґрунтовного виступу на цю тему М. Драгомановав «Правді». Отже, «гравітаційна точка» в конституційній монархії стимулювала і притягала до себе духовні сили українців, особливо після чергового удару, завданого українству Емським указом російського царя 1876 року. Розгромлено Південне відділення Географічного товариства, закрито російськомовну газету «Киевский телеграф», заборонено завозити із-за меж Російської імперії будь-які українські видання, друкувати українською мовою оригінальні і перекладні твори, за винятком історичних джерел (і то російським правописом).

За таких умовособисті контакти східно- і західноукраїнських культурних діячів, «кооперування коштів» на пресові органи і книжкові видання стають чи не єдиним засобом національного порятунку.Львівська «Правда» в першій половині 70-х років виконувала ту функцію як посередник і орган «скупчення» всеукраїнських сил. Тому на її сторінках в ролі власне критиків виступали «західняки» В. Навроцький, Є. Згарський, Ом. Огоновськийі «східняки» І. Білик, О. Кониський, І. Нечуй-Левицькийєдиним фронтом проти «обрусителів» і «полонізаторів». Однак у розумінні тактики і засобів здійснення цієї мети всі вони були різними. з це відразу викликало дискусію, яка велася дуже лояльно, хоч і не без темпераменту.

Охоронно-монархічні можливості австро-угорського конституціоналізму були продемонстровані арештами 1876 року львівських студентів І. Франка, М. Павликаза зв’язки з російськими підлеглими, а не за пропаганду ідей соціялізму, які безборонно ширилися в Австрії. Отже, репресивні заходи обох імперій щодо українських діячів було вжито майже одночасно. І це активізувало літературно-критичний рух особливим чином — не стільки радикалізуючи його, скільки урізноманітнюючи і спонукаючи до посутнього обговорення проблеми зв’язків літератури і політики, естетики й історії, шляхів і способів входження української літератури в європейський контекст.Саме так — опосередковано і безпосередньо — впливала суспільна ситуація, політичні партії і громадські організації на життя українців, у тім числі і на літературну критику 70-х років ХIХ ст.

Галицька періодика і літературно-естетичні дискусії 1873–78 років, їх значення для критики

Виміну думками й різними оцінками літературних явищ в суспільному житті розділеної України 70-х років ХIХ ст. часто трактували як непримиренну… Як уже наголошувалося, П. Куліші М. Костомаровсправді торкалися «російської… Які ж факти свідчать, що учасники українського літературного процесу «боролися» один з одним, пропагували «теорію…

Всі названі факти суспільного життя народів Європи середини ХIХ ст. ставали факторами, що спричиняли літературно-критичний рух на етнічних українських землях, який, на наш погляд, не породив фіксованої в пресі дискусії з кількаразовими виступами дискутантів. Розбіжність у поглядах, вихлюпнувшись на шпальтах преси у рецензіях, заявах, злегка відлунювала у листуванні, яке ставало фактором літературного життя в останні десятиліття в міру його публікацій.Один-єдиний журнал обсягом три друкованих аркуші на всю Україну — то не база для дискусій під дамокловим мечем Емського указу 1876 року. Виступ молодого Франкапроти анонімної статті «Сьогочасне літературне прямування» — то ще не дискусія з І. Нечуєм-Левицькимяк популярним уже тоді українським прозаїком, чиїми творами І. Франко захоплювався. А відгук у «Правді» (1879. — Ч. 2. — С. 126–135) на статтю І. Франка залишився без відповіді. Насправді позірна дискусія була журнальною фіксацією розбіжностей в естетичних поглядах і смаках діячів української культури —різночинців за соціяльним статусом, тодішньої провідної верстви бездержавного народу, яка сформувалася під час польсько-німецько-російського протистояння в боротьбі за володіння українськими землями. Гегемонам українська нація з розвинутою культурою була непотрібна. Оскільки М. Драгоманову статті, яка, як вважається, започатковувала «дискусію», торкнувся відразу політичних аспектів міжнаціональних і міждержавних відносин, то літературна дискусія власне не відбулася, але надовго «зарядила» учасників і читачів потенційною енергією.

Фактологічна канва тієї «дискусії» така. 1873 р. «Правда» почала частинами друкувати (з Ч. 4) статтю «Література російська, великоруська, українська і галицька» за підписом «Українець», закінчивши публікації 1874 року (Ч. 9. — С. 380–386). Публікація супроводжувалася численними примітками автора і редакції. Автор самоуточнювався, дещо конкретизував, редакція зазначала, з чим вона погоджується, а яких думок автора не поділяє. Характерною є остання примітка редакції: «Ми вже кілька разів висказували одмінні погляди від поглядів ш. автора»11. 1873 року ще до закінчення журнальних публікацій праця М. Драгомановавийшла у Львові окремою відбиткою.

Водночас того ж року засновки справжньої дискусії з важливих питань галицько-українських стосунків і методів діяльності, ідейно-політичних орієнтацій були текстуально заявлені на сторінках тієї ж «Правди».У ч. 19 опубліковано «Одкритий лист з України до редакції «Правди» тридцяти однієї особи. У примітці зазначалося, що автори додавали повні прізвища з підписами, але із зрозумілих причин вони не розголошувалися. Автором листа був М. Драгоманов.Серед підписаних були П. Чубинський,М. Старицький,Ф. Вовк,О. Русов,М. Лисенко,О. Михале­вич.

Лист був реакцією на брошуру М. Загірного (псевдонім С. Качали) «Політика русинів», в якій автор неодноразово посилався і на київських громадівців. Редакція «Правди», зазначивши, що автор книжки виражає свої думки і не конче представляє позицію всіх русинів, при цьому пояснювала: «Ми не реакціонери, ані навіть консерватисти, але люди поступу, прогресисти... Правдивим лібералізмом вважаємо лиш такий, котрий і противникам (!) дає повну свободу... Всякі тенденції, противні лібералізмові, повинні поборюватись ідеєю, а не брутальним насильством»12.

Сторони не розгорнули діалогу, але контактів не припинили. «Правда» 1876 року опублікувала статтю Українця «Антракт з історії українофільства», яку М. Драгомановподав до часопису ще 1872 року. М. Драгоманов тоді після неодноразового відвідування Львова жив у Женеві, а в Галичині безпосередньо спілкувався з молоддю, об’єднаною навколо журналу «Друг», сформувавши з неї радикальне крило на чолі з М. Павликом, І. Франком, О. Терлецьким. Коли ж М. Драгоманов опублікував статтю «Шевченко, українофіли і соціялізм» (Громада, 1879. — №4), то на сторінках «Правди» проти нього відверто виступив Г. Цеглинськийіз статтею «Шевченко і його сучасні критики» (1880. — Ч. 1. — С. 41–56) з висновком, що «критик Шевченка більше мусить бути етнографом, як критиком історичним»13.

Отже, на кінець 70-х років ХIХ ст. українство складалося вже з трьох осередків: старогромадян — в Києві; громадівців у Женеві; народовців у Львові; молодих радикалів, послідовників Драгомановатакож у Львові. Після закриття «Друга» (1877) львівські молоді поступовці, змагаючись з конституційною цензурою, видавали журнал «Громадський друг», альманахи «Дзвін», «Молот»(1878–79). Відраховані з університету, усунуті з «Просвіти», вони справді посідали інші, ніж народовці, позиції щодо стратегії і тактики розбудови української народності (нації), її культури, зокрема, літератури. Осередки українства не стали ворогами, не порвали остаточно ділових стосунків.Про це свідчать праці В. Навроцького, О. Терлецькогоі спорадичні виступи І. Франкау «Правді». В. Барвінський, очоливши той часопис 1879 року, докладав зусиль, щоб «Правда» таки виконувала функції всеукраїнського органу навіть при ідейно-естетичному багатоголоссі.Приміром, у сьомому номері «Правди» за 1879 рік є повість Е. Золя«Довбня» в перекладі Ольги Рошкевичз передмовою І. Франка; у першому номері за 1880 рік є уривок з Франкового перекладу «Фауста» В. Ґетез післямовою перекладача. Упродовж цього десятиліття при зміні редакторів «Правди» на її сторінках друкувалися твори зарубіжних, у тім числі російських, авторів по-українськи. Характерно, що, крім художніх творів, подавалася «Філософія штуки» І. Тена(переклад О. Барвінського), викладалася українською мовою стаття М. Драгоманова, опублікована по-італійськи в «Rivista Europa» (1873). Твори російських письменників друкувалися у перекладах Є. Гребінки, М. Старицького, І. Нечуя-Левицького, Івана Білика, які репрезентували читачам О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Некрасова, М. Салтикова-Щедріна, І. Тургенєва. Оповіданнями останнього Іван Білик ілюстрував пропаговані ним засади реалізму. І. Нечуй-Левицький в анонімно друкованій статті «Сьогочасне літературне прямування» (1878. — Ч. 2. — С. 1 — 41; продовження в 1880 році, Ч. 3. — С. 195 — 231) не принижував, тим більше, не заперечував значення російської літератури, про що так довго писалося в радянських працях. Він по-своєму їх трактував. На думку І. Нечуя-Левицького, О. Пушкін і М. Лєрмонтов, «копіюючи» Байрона,» вносили півреалізм в літературу» (Правда. — 1878. — Ч. 2. — С. 9), а М. Гоголь«закладає нову школу, зовсім реальну» (Там само). Для нього «талант Толстого— то високий талант описуючий, чисто аналітичний, а не синтетичний», тому в Толстого «індивідуальність типів, їх типічність розпливається на широкому фоні, в ординарних побутових сценах» (Правда. С. 1880. — Ч. 7. — С. 199 — 200). Толстой «обмальовує картини» «спокійно, епічним тоном» — так, що «не знаєш, чи любити й шанувати його героїв, чи ненавидіти їх» (Там само).

Український критик, отже, продемонстрував власні естетичні смаки, не сприймаючи апологетично творів своїх російських сучасників, — то хіба це орієнтувало українських письменників на «відрив» від російської літератури? Автор у такий спосіб за умов шаленого тиску російських шовіністів-самодержавників на українську літературу ставив закономірне питання про реалізм, народність і національність рідної літератури. Допитливий молодий Франкосправедливо звертав увагу читачів на те, що «чтимий автор» чітко не розмежував понять, якими оперував: реальність, народність, національність14. Хіба можна таку полеміку трактувати як виступ «революційного демократа» проти «буржуазного націоналіста»?

Крім фактологічної канви «дискусії» середини 70-х років, важливо взяти під увагу задум, мотиви її учасників.Цю грань «дискусії» увиразнюють, зокрема, праці М. Драгомановаретроспективного характеру: «Автобиографическая заметка»(1883) і «Австро-руські спомини (1867 – 1877)» (1889 – 92). Написані через десять років після «подій», вони, крім фактажу, містять і оцінки подій, і тлумачення мотивів, які зумовили критичну активність молодого історика. В «Автобіографічній замітці» знаходимо дуже цікаве спостереження-самооцінку: «Ничто так не противно мне, как полемика. После написания каждой полемической статьи я несколько дней чувствую себя больным. Перед тем, как вступить в полемику с каким-либо кружком и даже лицом, я почти всегда испробывал всякие способы мирного соглашения и брался за печатную полемику только тогда, когда видел, что соглашение невозможно, и особенно, наталкивался на mauvais foi (грубий, дурний тон. -фр.) и неискренность моего антагониста. Веду я полемику только до тех пор, пока это кажется мне нужным для выяснения мнения противника и моего. После этого я умолкаю и терплю без возражений все, особенно личные на меня нападки»15. Ця думка має непроминальне значення для літературної критики і взагалі для культури, етики будь-якої дискусії. М. Драгоманов справді розпочинав свою статтю «Література російська, великоруська, українська і галицька» з критичним наміром з’ясувати причини незгод між «русинами» і «русскими», які загострювалися в Галичині, де велася затяжна дискусія між народовцями і москвофілами. Те, що він не претендував на «істину в останній інстанції», наголошено епіграфом «Destruam — et aedificabitis!» (Знищу, а ви збудуєте (лат.). Історик з досвідом аналізу соціяльних проблем і журналістською практикою на той час розумів, що «теоретичний спор між партіями цими йде більш з недорозуміння, ніж з супроти діла»16і вирішив зробити свій внесок у розв’язання проблеми «дуже великої ваги». Початок статті — це маніфестація логічних і психологічних основ полеміки і принципової дискусії. «... Незгода між не дуже многочисленною інтеліґенцією у Галичині і той фанатизм, з яким ведуться між її партіями свари, — констатував публіцист, — не може не шкодити поступу народу руського у Галичині. Звісно, між людьми, з котрих одні хотять волі і світла, а другі неволі і тьми, згоди бути не може і не треба; але між людьми просвіщенними, чесними, котрі бажають добра своєму народові, мусить наступити згода по практичним питанням, хотя би зосталась між ними ріжниця у деяких теоріях» (Там само).

Так окреслювалися основні фактори, що зумовлюють діяльність провідної верстви народу, її взаємини з іншими групами нації, і водночас виміри обговорення мети і засобів її досягнення. «Добром народу» клялися всі — від москвофілів до радикалів. Одні («объединители») шукали його на шляхах «общерусскости»; другі залишались «объединителями» на шляхах федералізму; треті, визнаючи реальність двох потужних монархій, — домагалися бодай культурно-освітньої автономії, а власне політичних радикалів з гаслом відновлення української державності у формі самостійної України у 70-х роках ще не було (принаймні легальна преса цього не фіксувала, а підпільної ще також не було). Тому розмова про «революційну демократію», яка тоді начебто зародилася, передбачає конкретизацію понять: революція, демократія. У якому сенсі галицькі радикали І. Франкоі М. Павликреволюціонери? І в якому сенсі проповідував громадівство М. Драгоманов, що взявся з’ясовувати суть суперечок галицьких партій?

Всі ці питання — власне політичні, соціологічні. Який стосунок вони мають до літератури? Чи обговорення цих питань є змістом «літературної дискусії», отже, завданням літературних критиків? Не вдаючись до наукового пуризму, треба все-таки бодай теоретично їх вирізняти.

Підставою розгляду в історії літературної критики політичних проблем є тодішня реальність. Всі учасники суспільно-політичного життя, літературно-публіцистичної його сфери торкалися власне художньої літератури, вважаючи її, як уже неодноразово підкреслювалося, могутнім засобом пробудження національного самоусвідомлення, засобом розвитку народності, одним із засобів досягнення стратегічної мети «добра народу».Обговорення цієї проблеми відразу виявляло, що й «засіб» потребує «розвитку», отож, з необхідністю зверталася увага і на літературу. Якою їй належить бути; якою вона є; як оцінювати те, що друкується; як відбирати до друку те, що пишеться і пропонується до журналів; для видавців — ці питання об’єднувалися в проблемі «сьогочасного літературного прямування» з оглядом на світовий досвід. Тому української художньої літератури торкнулися історики, політики, публіцисти, вчителі, власне письменники, які могли зосереджуватись тільки на письменстві (але такими ставали тільки пенсіонери-емерити, як І. Нечуй-Левицькийз 1885 р.). Кожен з них розглядав літературу крізь призму своїх інтересів, занять, — переважно принагідно, тому до критики вносив різну лепту.

М. Драгоманов, як центральна постать у «дискусії» 70-х років, своєрідно її започатковував будучи професором Київського університету (людиною підконтрольною), і своєрідно продовжував, живучи в нейтральній Швейцарії. На основі величезного досвіду полеміки з різними групами українців та їх ворогів, він пізніше про світоглядно-методологічні основи своїх виступів у 70-х роках говорив: «Пребывание в Западной Европе окончательно убедило меня, что именно европеизм, или космополитизм, который не отрицает частных национальных вариаций общих идей и форм, и есть лучшая основа для украинских автономных стремлений и что теперь всякая научная, как и политическая деятельность должна быть основана на интернациональном фундаменте. Последнюю мысль я проводил в университетских лекциях, в рефератах и дебатах географического общества, в статьях и беседах с молодью, конечно, в каждой сфере соответствующим образом»17. Маємо вказівку на різні форми і способи проведення в життя своїх політичних поглядів, які ферментували літературне життя і власне літературну критику навіть через діяльність Івана Біликата Івана Франка, яких він підготував, надихнув, і згодом спрямовував.

Цікавим є також ретроспективний погляд молодого учасника тих подій М. Павлика. Навіть у промові на суді в січні 1886 року визнав за можливе викласти свої естетичні засади в системі філософсько-світоглядних переконань. Він твердив, що молоді радикали «націоналісти — щодо найближчого поля і форми праці; колективісти — в господарстві; демократи-федералісти — в політиці; позитивісти — в науці; раціоналісти — в справах віри; реалісти — в штуках та ум’єтностях; гуманісти — в людських відносинах взагалі; еволюціоністи — в способі прямування до кращого ладу»18. Уточнюючи своє розуміння реалізму, він говорив, що це «правдивість, наукова майже вірність в представлюванні людського життя... такий реалізм цілком не виключає й ідеалізму — другого світа в людськім життю, ходить тільки о те, щоби й його представляли вірно, правдиво, реально»19.

Як бачимо, на еволюціонізм посилалися як правдяни-народовці, так і молоді радикали, виплекані Драгомановим. На «життя», а на літературу як «вірне» відбиття життя — всі тодішні літератори.Скажімо, О. Партицькийвже в першому номері «Правди» признався: «Форма для мене нічого не значить, правило — життє. І під се правило я підвожу літературні твори»20.

Зіставивши далеко не всі чинники фактологічної канви і світоглядно-оцінних засад учасників літературного життя 1870-х років, переконуємось, що українці виступали в «єдиному потоці» на стратегічному напрямі — творення й обстоювання української літератури, яка виражає життя українського народу. Водночас вони представляли величезний спектр поглядів на міжнаціональні, міжлітературні взаємини і на саму художню літературу.Визнаючи її засобом суспільного розвитку, формування людської особистості, вони мали відмінні естетичні смаки, уподобання. Абсолютна більшість з них, крім професорів гімназій і Львівського університету, не розробляла художньо-естетичних питань у своїх публічних виступах. Головну причину цього явища пояснювали Іван Біликта О. Кониський. Перший в дусі добролюбівсько-писарєвського максималізму проголошував: «Ми не будемо її (поезію. — Р. Г.) міряти бездушним аршином естетики. Обернемось до неї з щирим серцем живої людини, котрій всюди і завжди про своє життя манеться; котра скрізь шукає громадської користі [... ] А про естетику — хай собі той забавляється, кому більше робити нічого, або хто більше нічого робити не вміє»21. Другий перед соціологічним аналізом роману І. Нечуя«Хмари» просив читачів не сподіватися розгляду цього твору «на підвалинах чистої естетики» не через «маловаження естетики», а тому, що «самою чистою естетикою не можна розігнати тих темних хмар, котрі нависли над нашою громадою»22.

Таким чином,різноголосся в суспільно-політичному житті, в літературно-критичних виступах 70-х років ХIХ століття стосувалося передусім політики, статусу українського народу, ролі рідної літератури в його житті.Воно виявлялося у формах суперечок, полеміки, протистояння тих небагатьох друкованих органів, які тоді існували. Учасники літературного життя усвідомлювали свої позиції, дуже часто самообмежували теми виступів, способи підходів до літературних явищ, арґументи власних оцінок. Не ставши власне літературною дискусією, це закономірне різноголосся пожвавило літературну критику, привернуло увагу читачів і письменників до проблем реалізму, але утверджувало народницьку естетику, споріднену з тим її варіянтом, який відомий в Росії як «реальна критика». Відігравши, безперечно, позитивну роль у цьому напрямку, літературна критика того часу гостро і по-новому обговорювала питання про національну своєрідність української літератури, але її недоліком з історичного погляду було свідоме нехтування естетичними проблемами, що виявлялося в молодих радикалів навіть принциповою позицією, яку вони пробували науково обґрунтувати (І. Франко).Реальний двоспрямований вплив «дискусії» того періоду на українську літературу і літературну критику конкретизується, якщо простежити логіку й особливості літературно-критичних виступів М. Драгоманова,І. Білика,О. Ко­нисько­го, І. Франка.

Роль М. Драгомановав розвитку літературної критики

В первом номере Вы высказали «Взгляд на задачи современной критики». Большинство, могу Вас заверить, не поняло Вашей статьи, таким трудным стилем Вы… М. Драгомановне став «пристяжним» у науці, хоча успішно пройшов підготовку до… Таким чином, історик підходив до розгляду й поцінування явищ української літератури через народну творчість і одним з…

Початок літературно-критичної діяльності І. Франка

У редакції студентського журналу «Друг» Франкопобачив літературу «за кулісами»; зіставивши листи М. Драгомановаі лекції Ом. Огоновського, глибше… Таким чином, перші рецензії Франкасвоїми текстами зафіксували в зародку ті… Формування творчого методу І. Франка-критика припало на період розквіту в Центральній Європі філософії і практики…

Примітки

2. Див.: Україна. — 1929. — Січень–лютий. — С. 15–23. 3. Там само. 4. Правда. — 1873. — Ч. 1. — С. 1–2.

Розділ 8

СТАН ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ ТА ЇЇ РОЛЬ У СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ 80–90-их РОКІВ ХIХ СТОЛІТТЯ

8.1. Періодика 80–90-их рр. ХIХ ст. як стимул до розвитку літературної критики. 8.2. Особливості літературно-критичних виступів В. Горленказ проблем української культури. 8.3. Внесок у літе­ратурну критику Г. Цеглинського.8.4. Літературно-критична діяль­ність І. Франка(основні тенденції, розробка теорії критики, роль в українсько-польських взаєминах). 8.5. Значення творчості письмен­ників нового покоління (П. Грабовський,Б. Грінченко,М. Коцю­бинський,Ольга Кобилянська,Леся Українка,В. Стефаник,О. Мако­вей,В. Щурат)для оновлення літературної критики кінця ХIХ — по­чат­ку ХХ століття. 8.6. Роль літературної критики в утвердженні престижу українства.

Періодика 80–90-их рр. ХIХ ст. як стимул до розвитку літературної критики

Духовна атмосфера Європи не обминала й діячів культури розчленованого українського народу, що жив за умов національної бездержавності. Тут не тільки… Нові потреби громадського і суспільно-політичного життя зумовили появу… «Діло» було засноване 1880 р. Володимиром Барвінським(1850–1883) і з деякими перервами проіснувало аж до 1939 року. На…

Все це під кінець ХIХ століття, коли відзначалося 200-річчя нової української літератури, створило якісно нову ситуацію для функціонування літературної критики, зумовивши її неперехідні здобутки, які в контексті європейських методологічних пошуків не залишилися на марґінесах естетичної свідомості.

Особливості літературно-критичних виступів В. Горленка з проблем української культури

Зацікавлення нащадка козацької старшини українською куль­турою найповніше виявилися в його публікаціях в часописі «Киевская старина», де він сягнув,… У поле зору В. Горленкаяк предмети аналізу й оцінки потрапляли творчість… Хоча за предметною спрямованістю перераховані публікації В. Горленкастосуються не тільки нових художніх творів, а й…

Внесок у літературну критику Г. Цеглинського

Безпосереднім приводом звернення популярного тоді драматурга до викладу своїх поглядів на ці питання була стаття І. Франка«Українська література в… Все це викликало блискавичну і гостру критичну реакцію І. Франка.Згідно з… Так у поточній українській критиці, до того ж у запалі дискусії, принагідно постала складна проблема коректного…

Основні тенденції літературно-критичної діяльності І. Франка80–90-х років

Оскільки Франкова літературно-критична спадщина в хронологічному, проблемному, жанрологічному аспектах докладно описана в монографіях Івана… Франкояк критик на означення загальнопоширених у світі естетичних термінів… Не важко зауважити, так би мовити, стратегічну націленість цих міркувань на «естетичне вдоволення» читачів, яке треба…

Розробка теорії критики

Творчість французького публіциста і теоретика мистецтва Еміля Еннекена, яка свого часу набула європейського розголосу, вже розглядалася українськими… Праця Е. Еннекена«La critique scientifique (Наукова критика)» з’явилася друком… І. Франко, як відомо, з жовтня 1892 до липня 1893 року у зв’язку з написанням докторської дисертації і захистом її у…

Публікації І. Франкамали не просто принагідний характер, хоча породжували їх конкретно-історичні ситуації, а спиралися на продумані й виношені ідеї, які співвідносились з рухом сучасної йому естетичної думки й узагальнювали тодішню художню практику — насамперед особистий досвід і творчість українських письменників, особливості функціонування їх творів на політично розмежованих українських землях.

Письменник і науковець, журналіст, який писав кількома мовами для періодики різних країн, рецензент і хронікер, — все це одна людина, яка не тільки узагальнювала поширені тоді ідеї, а й вловлювала ті, що, як кажуть, носилися у повітрі, щойно зароджувалися у суспільній свідомості, відразу їх застосовуючи у власних аналізах і розбудовуваних концепціях. Так сталося з його поняттям літературної критики, яка за методом повинна бути науковою, залишаючись відмінною від історії літератури як науки.

Якщо взяти до уваги розвиток поглядів І. Франкана суть і завдання літературної критики, його термінологічні пошуки для оформлення своїх роздумів і донесення їх до читачів, то збіг терміносполук «наукова критика» в Еннекенаі Франка з усією очевидністю увиразнює питання про неістотність впливу одного мислителя на іншого.

Так, праця Е. Еннекена«Наукова критика» з’явилась на 10 років раніше, ніж трактат І. Франка, в якому вжито це означення щодо літературної критики. Справді, у писаннях І. Франка не знаходимо прізвища Еннекена, хоча М. Мочульськийзгадував пізніше, що мав з Франком розмову про нього50. Але ж І. Франко ще 1878 року написав польською мовою та опублікував велику статтю «Наука й її становище щодо працюючих класів». Тоді ж обґрунтовував «науковий реалізм». 1881 року визначав естетику як «науку о хорошім, особливо в штуці». Про роль суспільного середовища, в якому зароджуються і функціонують психологія й естетика, що вивчають психічні процеси й естетичні смаки (уподобання), Франко мав ґрунтовні уявлення. Взаємодію соціяльних, психологічних та естетичних факторів він не раз враховував у різних статтях, писаних протягом 80-х років ХIХ століття. З цього погляду, може, найхарактерніші його праці — «Як виникають народні пісні?» (1887) і «Тополя» Т. Шевченка» (1890). Для мислителя з такими зацікавленнями і певним власним набутком чужі міркування про «естопсихологію» не могли, очевидно, видатися принциповою новизною. Але необхідність чітко окреслити позицію в питанні, що таке «метод літературної критики» (стаття «Слово про критику» власне виконувала функцію редак­ційної програми), спонукала Франка до оперування поняттями, які були вже звичними в науковому обігові. Одним з таких понять, які фіксували певну закономірність розвитку естетичної свідомості, було збірне поняття публіки (слухачів, читачів, критиків) як необхідного полюсу в діалозі митців із середовищем. Це з лекції Е. Шмідта, яку той 1871 року прочитав у Віденському університеті, а надрукував 1886 року в Берліні, І. Франко виписав слова як дуже важливі для орієнтацій літературознавця — «про публіку писателя» [ т. 41, 12 ].

1896 року, маніфестуючи виняткову роль індивідуальності митця та історичну мінливість естетичних критеріїв, Франкобудував свої узагальнення на взаєминах творця з публікою («Гомерзробився... незрівнянним поетом у часі, коли не було ніяких критиків, окрім тої публіки, котрій він співав і рецитував свої епопеї») [т. 30, 214 ]. Критик, на його думку, — «один з публіки», але на відміну від звичайних читачів він повинен свої читацькі враження й оцінки «висказати словами, обставити арґументами, підвести під якісь вищі принципи» [т. 30, 215]. Торкаючись особливостей літературної критики, визнаючи в ній наявність суб’єктивних моментів, Франко мимохідь зауважив, що літературний критик «не обов’язаний до такої об’єктивності, як критик науковий» [т. 30, 216].

Таким чином, у Франкапротягом 20 років (1876–1896) склалася власна понятійно-термінологічна система в розумінні аналітико-оцінних операцій, пов’язаних з пізнанням та оцінкою різних суспільних явищ. Він диференційовано вживав такі термінологічні сполуки: «соціяльна критика» («Літературні письма»), «літературна критика» («Слово про критику»), «наукова критика» («Із секретів поетичної творчості»). Тому пов’язувати його роздуми про специфіку критики із «Науковою критикою» Е. Еннекенабуло б безпідставно, але відзначити точки дотику між ними, типологічні сходження необхідно. З цією метою варто скористатися працею Едварда Пшевуського(Przewóski) «Літературна критика у Франції», яка з’явилася у Львові 1899 року майже одночасно з трактатом І. Франка «Із секретів поетичної творчості». Отже, автори жили в одному місті, паралельно працювали над деякими проблемами (зокрема, над критичною спадщиною Ж. Леметра).

Е. Пшевуський, докладно переповідаючи працю Е. Еннекена, який начебто продовжував справу О. Сент-Бевай І. Тена, наголошує відразу на інших вихідних засадах і структурних акцентах концепції молодого теоретика. Якщо І. Тен підходив до твору «здалека» через середовище, расу, спадковість, суспільність, то Еннекен починає від твору, який для нього є головним вихідним пунктом розуміння середовища. Естетичний аналіз у нього не зводиться тільки до відтворення вражень, як у Леметра. «Другий аспект естетичного аналізу, — коментує дослідник Еннекена, — то «розбір засобів, якими твір мистецтва впливає на читачів»51. Називаючи відомі елементи змісту і форми твору, автор нагадує, що «все це вимагає докладного розбору» [с. 16]. Він виходить з того, що саме «твір є знаком його творця», але, окрім цього, і «менш чи більш влучним образом тих, котрі його охоче читають і щиро ним захоплюються» [с. 17].

Врахування стосунків «автора з його читачами» веде дослідника від загальників на реальний ґрунт, бо про суспільний характер творчості автора можна твердити тільки тоді, коли він має читачів [с. 27]. При цьому не йдеться про те, щоб автор був «невільником читацького загалу», він має «потужно впливати на середовище», диригувати взаєминами з читачами, які потребують творця. Розглядаючи художній твір як середохрестя діалогу автора і читачів, який укрупнює характер суспільства, Еннекендає таке визначення: «Твір мистецтва — це завершена цілісність засобів і естетичних наслідків, розрахована на збудження вражень, спеціальною і характерною прикметою яких є те, що вони не спонукають безпосередньо до дії, даючи при тім найбільше подразнень при найменшій дозі незадоволення чи втіхи; твір мистецтва є сукупністю знаків, які свідчать про духовний світ автора та його прихильників» [с. 43]. Дешифруючи ці знаки, інтерпретуючи твір, естопсихологія переходить від аналізу до синтезу, поєднує естетичний, психологічний і соціологічний розбори твору, стаючи в такий спосіб науковою критикою, яка може посісти поважне місце в науках про життя людини.

І. Франкоу праці «Із секретів поетичної творчості», розмірковуючи про науковий метод літературної критики, слова «наукова критика» брав не з контексту Е. Еннекена, а з контексту праць Ж. Леметра, який, на його думку, забув, що «задача історика літератури зовсім інша, ніж задача критика біжучої літературної продукції» [т. 31, 50].

Визначивши однобічність російської реальної критики на прикладі творів М. Добролюбова, І. Франкоокреслив головне завдання літературної критики, яка претендує на науковість, у такий спосіб: критику мають переймати «питання про відносини штуки до дійсності, про причини естетичного вдоволення в душі людській, про способи, як даний автор викликає се естетичне вдоволення в душі читачів або слухачів, про те, чи у автора є талант, чи нема, про якість і силу того таланту» [т. 31, 53].

Легко зауважити в цій фразі системність Франкового мислення: загальноестетична проблема («відносини штуки до дійсності») тут конкретизується через пошуки причин естетичного вдоволення взагалі («в душі людській») і переводиться в літературознавчу, зокрема літературно-критичну, площину (увага переключається на способи викликання цього естетичного феномена в душі саме читача або слухача). Важливим завданням критика, який, на відміну від історика літератури, «мусить сам вироблювати перспективу, вгадувати значення, виясняти прикмети даного автора» [т. 31, 50], є на підставі аналізу твору дати відповідь на питання, чи є в автора талант, яка «якість і сила того таланту». Разом з тим тут очевидний перегук концепції Франказ «естопсихологічною» доктриною Еннекена. Франко — теоретик і практичний критик, звертаючись до молодих критиків для з’ясування мети, завдань і особливостей суґестії літературної критики, значно конкретніший від французького колеги.Він послідовно протягом усього трактату з різних боків повертається до засадничої ідеї про конструктивну роль взаємин автора і читача у структуруванні твору в усіх його вимірах: від сенсорно-чуттєвої пластики через діалектику підсвідомого і свідомого в поетичній уяві до «обдуманих, розважених і розмірених» змісту й композиції, з ритміко-метричною організацією включно. Націленість структури твору на читача Франко підкреслює навіть принагідно — там, де уточнює Леметровуоцінку натуралізму Золя. Останній, на думку І. Франка, «виповнюючи свій план, творить так, що його твір набирає життя і пластики, пориває і зв’язує душу читачеву, опановує її подібно до сонної змори, кошмару» [т. 31, 71]. Цієї проблеми він торкається, порівнюючи поезію з малярством і музикою, полемізуючи з І. Кантомщодо розуміння «поетичної краси». На противагу філософсько-спекулятивному розумуванню Канта, імпресіоністичному суб’єктивізму Леметра, І. Франко підсумував власні роздуми аж надто категорично: «... в артистичній творчості краса лежить не в матеріялі, що служить їй основою, не в моделях, а в тім, яке враження робить на нас даний твір і якими способами артист зумів осягнути те враження» [т. 31, 118].

Ми вже показували, як І. Франкопереорієнтовував загальноестетичні дослідження в руслі поетики, а нормативну поетику доповнював естетичними горизонтами, тепер же варто наголосити, як він застерігав літературну молодь від захоплення «естетичною метафізикою». Проголосивши на початку трактату тезу, що літературна критика мусить бути, на його думку, «поперед усього естетичною» і «входити в обсяг психології» (зовнішня подібність до естопсихології Е. Еннекена), Франко закінчив працю промовистою порадою: «Може, ся невеличка екскурсія на поле естетичної метафізики не буде без пожитку і для нашої громади, котра іноді буває також не в пору і не до ладу «естетичною» [ т. 31, 119].

Така постановка питання об’єктивно сприймається як противага розширеному (як в Еннекена) трактуванню ролі «наукової критики як естопсихології». Проте Франко, як і Еннекен, виходячи з однотипного розуміння взаємин генія і народу (автора й адресата), обстоював суспільне значення щирих, оригінальних творів і націєтвірну роль «архетворів». У промові «На роковини Т. Шевченка» 1903 року з цього приводу казав: «Коли правда те, що народ видає таких поетів, яким є сам у найліпших хвилях свойого життя, то, навпаки, поети силою свого слова, своєї пісні роблять народ таким, як вони його розуміють та бажають бачити»52.

Таким чином, рецептивно-комунікативні аспекти літературного життя, історико-літературного процесу, структури літературно-художнього твору привертали увагу мислителів різних країн з розвитком художньої творчості, естетики і психології як наук, у зв’язку з активізацією літературної критики. Саме ці аспекти виявляться перспективними в ХХ столітті. Їх розробка збагатила літературознавчу методологію, зміцнила престиж літературної критики як важливого роду соціяльно-естетичної діяльності. Участь І. Франкав їх розпрацюванні свідчить як про його далекоглядність, так і про сумірність формування національної естетично-літературознавчої думки з європейським контекстом.

Якщо розглядати результати проведеного аналізу в контексті широковідомих літературно-критичних статей і теоретичних праць І. Франкаі співвідносити їх з контекстом європейської естетичної думки, то можна назвати вчених, виділити певні їх ідеї, від яких Франко відштовхувався, вів з ними своєрідний діалог.

Внутрішній контекст Франкової критично-теоретичної спадщини, яка увиразнює рецептивно-поетикальну проблематику, має хронологічну протяжність. Нижня її межа 1876–1878 роки (студентські праці «Поезія і її становисько в наших временах», «Лукіані його епоха», «Література, її завдання і найважніші ціхи»), а верхня — 1896–1898 роки (вершинні наукові узагальнення в статтях «Слово про критику», «Леся Українка», в трактаті «Із секретів поетичної творчості»).

Філіацію висловлених тут ідей знаходимо в текстах початку ХХ століття: в огляді «З останніх десятиліть ХIX віку», в увагах до статті С. Русової«Старе і нове в українській літературі», у полемічних публікаціях «Принципи і безпринципність», «Маніфест Молодої Музи» — хронологічно це 1901–1907 роки.

Цей внутрішній, хронологічно обмежений контекст розширює і поглиблює своє смислове поле за рахунок історично-культурологічного зовнішнього контексту, який актуалізується Франкомзгадкою прізвищ і праць таких інонаціональних мислителів, як Аристотель, Платон, Ціцерон, Лукіан, Августин Блаженний, Авіценна, Н. Буало, Вольтер, Г.-Є. Лессінг, Й.-В. Ґете, Й.-Г. Гердер, І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель,Г. Спенсер,Ч. Дарвін,Т. Бенфей,В. Бєлінський,М. Добролюбов,М. Чернишевський,В.-М. Вундт,В. Ганка,Е. Гартман,В. Ґумбольдт,А. Міцкевич,О. Веселовський,І. Тен,В. Ягич,Г. Брандес,Ф. Ніцше,Г. Бар,Ж. Леметр,М. Дессуар,О. Пипін,С. Пши­бишевський, В. Перетц, З. Пшесмицький(Міріам) та багато інших. Називаємо найпромовистіші прізвища за хронологією.

З одними вченими І. Франкопогоджувався, цитуючи їхні праці; на інших покликався, згадуючи прізвища, переповідаючи праці авторів з пам’яті; доповнював чужі висновки, враховуючи нові художні здобутки; полемізував, висував нові гіпотези, формулював власні погляди, в різний спосіб їх арґументуючи.

Ембріоном, з якого виростала теорія естетичного впливу мистецтва на людину і конкретизувалася врешті в концепцію рецептивної естетики, було вчення древніх еллінів про мімезис (наслідування, яке дає людині вдоволення) і катарсис (духовне очищення).Це вчення переходило в новітні часи насамперед через «Поетику» Аристотеля, в якій також охарактеризовано, як і в його «Риториці», суть і функції поетичних тропів і риторичних фігур. Важливу роль в розрізі естетично-функціонального аспекту мистецтва відіграли «Діалоги» Платона, особливо «Іон», на аналізі проблематики якого сучасні вчені (у Франції М. Шарль, у Польщі Є. Чаплієвич53) розробляють проблематику неориторики читання і прагматичної поетики. І. Франкона праці Аристотеля і Платона посилався часто, вважаючи Аристотеля зачинателем «індуктивної естетики», першим літературним критиком, а Платона — предтечею інтуїтивної теорії генія, поетичного натхнення. З посиланням на Аристотеля Франко сформулював своє визначення естетики (1881) на основі ідеї впливу різних видів мистецтва на людину різними матеріяльними засобами. На цій теоретичній базі, з урахуванням ідей і спостережень Лессінга, він переконливо пояснював відмінність поезії, музики і малярства як за їх специфічним предметом, так і за засобами впливу на реципієнта, а також дав своє комунікативно-естетичне визначення «артистичної краси» і поетичної ідеї, близьке за суттю до кантівського поняття «естетичної ідеї». При цьому Франко відкинув спекулятивний спосіб її арґументації.

Захопившись успіхами психофізіології і психології, І. Франковиділив проблему взаємозв’язку підсвідомого та свідомого (подвійного «Я» Макса Дессуара), асоціативності психічної діяльності людини (уяви, мислення) з посиланням на Е. Штайнталяі поклав її в основу розрізнення індивідуальних стилів і поетики різних письменників. Особливості поєднання, «зчеплення» (асоціації) уявлень, ідей, образів він розглядав як духовно-психологічну основу тропів і фігур на мовно-поетикальному рівні тексту і водночас — як основу механізму композиції завершеного твору з погляду його цілісної структури, яка націлена на певного адресата (реципієнта). Так у концепції Франка-теоретика поєднувалися генетичний і функціональний підходи до розуміння художнього твору, його поетики. Кожен компонент композиції, кожен поетикальний прийом (художній засіб), в трактуванні Франка, виконує подвійну функцію: виражає задум письменника і доносить його до читача. Однак це донесення він розумів не як передачу, перенесення готової інформації, що міститься в творі, а як збудження у свідомості читача інформації, подібної за змістом та естетичним характером. У Франковій термінології це позначалося словами «суґерує», «піддає». У принципі логіка роздумів Франка відповідає концепції О. Потебні, який в «Лекціях з теорії словесності» доводив, що твір художньої літератури постає, конкретизується в уяві читача і, відповідно, має стільки змістів, скільки читачів. Це дало привід згодом критикувати Потебню та його послідовників за начебто надмірний психологізм і філософський суб’єктивізм в літературознавстві (російські формалісти і вульгарні соціологи), що стало причиною нехтування в СРСР проблематикою естетичної комунікації протягом кількох десятиліть.

В Україні основну працю І. Франкавідразу помітили і підтримали передусім письменники М. Коцюбинськийта Леся Українка. Зокрема, перший в рецензії на «ЛНВ» у газеті «Волинь» (1898, 18 лютого) писав: «Такие статьи, как «Обшир і людність України російської» О. Конисского, «З інтернаціональних конґресів минулого літа», «Із секретів поетичної творчості» др. И. Франко — с удовольствием прочтутся всяким интеллигентным читателем. В особенности ценна последняя статья др. Франко, в которой он, со свойственной ему глубиной мысли и блестящей эрудицией, рассматривает роль сознания в процессе поэтического творчества»54. А Леся Українка радила одному з своїх знайомих — Ф. Петруненкові— написати аналогічну до Франкової «розправу» під назвою «Із секретів критичної творчості»55.

Роль Івана Франка-критика в українсько-польських літературних взаєминах

Бо пора се великая єсть: У завзятій, важкій боротьбі, Ми поляжем, щоб волю і щастя, і честь,

Значення творчості письменників нового покоління (П. Грабовський, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Леся Українка, В. Стефаник, О. Маковей, В. Щурат) для оновлення літературної критики кінця ХIХ – початку ХХ століття

Погляди І. Франка, взяті окремо, можуть інколи суперечити один одному. Насправді ж вони становлять струнку систему, в якій залежно від ситуації домінували певні твердження. Так, коли в сучасній йому науці переважали декларації про «абсолютну волю», Франко робив наголос на ролі політики, економіки у вирішенні естетичних питань; коли заповзяті і недалекоглядні утилітаристи доводили теоретично правильну тезу «до загальної фрази», якою намагалися все і вся пояснити, Франко різко і влучно поправляв їх, додавав до їхніх писань свої «уваги», «постскріптуми», завжди виступаючи «в інтересі правди» і «широкої гуманності», бо вважав за право і обов’язок «осуджувати і відкидати ті думки і ті погляди, котрі після його переконання не узгоджувалися з правдою» (т. 26, с. 176).

Таке надзавдання, суспільний ідеал, надиханий гуманістичним пафосом, були тією основою, яка єднала найрізноманітнішу високопрофесійну діяльність Франка-критика, дозволяла швидко відчути однобічність чи обмеженість нових суспільних рухів та ідей. І як наслідок — відходити від них чи критично їх обговорювати. Тому Франковиявляв не хитання чи світоглядні збочення, а пильну увагу до мінливого життя, на всі перипетії якого реагував неодмінно: в його творах появлялися нові акценти і домінанти. І. Франко немовби передбачав, що нащадки, як і деякі його сучасники, можуть не збагнути цілісності його натури і закидатимуть йому непостійність. Тому 1913 р., на схилі віку, він охарактеризував свою службу різним напрямам, сказавши: «Та скрізь і завсігди у мене була одна провідна думка — служити інтересам мойого рідного народу та загальнолюдським поступовим, гуманним ідеям... Може, власне тому, що я непохитно стояв на тих основах і йшов за тими провідними зорями, я не міг удержатися на все ані при галицько-руських русофілах, ані при галицько-руських народовцях, ані при польських демократах та поступовцях, ані при німецьких поміркованих соціялістах, ані при соціяльних демократах польських, німецьких та руських» (т. 3, с. 282). У цьому і виявлялася громадянська мужність професійного літератора, який уникав однобічності.

Літературно-критичну діяльність професіонала живили і збагачували письменники молодшого покоління.

Внесок Павла Грабовськогов українську літературну критику

Центральною в естетичній концепції П. Грабовськогоє проблема «мистецтво і дійсність», яку він розглядає крізь призми суспільної природи прекрасного… Свої думки про роль мистецтва в боротьбі з самодержавством поет висловив у… Ось наша єдина братерська порада

Борис Грінченко— критик

У 80–90 рр. ХIХ ст. активну участь у літературному житті України брав Борис Грінченко(1863–1910), що також відіграв важливу роль у розвитку ідейно-естетичного критицизму. Вчитель, видавець, лексикограф, поет, прозаїк, драматург, він був невтомним діячем, який умів за умов цензурного тиску російського самодержавства на українську культуру знаходити легальні форми і засоби пробудження та утвердження національної самосвідомості земляків.

Як рецензент різнотипних українськомовних видань Б. Грінченковиступав спочатку в «Зорі», потім у «Буковині» і «Літературно-науковому віснику», але ефективність його літературно-критич­них намірів і зусиль, може, повнішою мірою виявилася в його розгалуженому листуванні.Як підкреслив А. Погрібний, ознайомившись з епістолярною спадщиною письменника, «Б. Грінченко був найдіяльнішим організатором загальноукраїнського літературного процесу, являв своєю особою один з провідних центрів культурно-громадського життя на Україні, до якого наприкінці ХIХ–на початку ХХ ст. стягувалися ледь не всі лінії й артерії»61а. Його оцінні критерії узагальнювали художню практику Т. Шевченка, Є. Гребінки, І. С. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, В. Са­мійленка, І. Франкаі випливали з тих функцій, які, на його погляд, мала виконувати художня література: 1) будити національне самопізнання; 2) правдиво показувати соціяльне становище народу. З цих позицій він виступав як рецензент «Зорі», автор ювілейних літературних портретів І. Нечуя-Левицького та І. Франка. Теоретичне та історико-літературне обґрунтування вони отримали в «Листах з України Наддніпрянської», які друкувалися в «Буковині» (1892–1893). На ці «Листи... » відповідав публічно М. Драгома­нов(«Листи на Наддніпрянську Україну») в тій же «Буковині» і «Народі». Так відбулася на початку 90-х років ХIХ ст. одна з найефективніших дискусій з низки найважливіших національних проблем, яка «розворушила літературно-суспільне життя, розпалила вогнище пошуків» (див. там само. — С. 105), уточнила літературно-естетичні позиції і Драгоманова, і Грінченка, кристалізувавши світоглядну еволюцію останнього. Б. Грінченко остаточно розвінчав теорію «літератури для домашнього вжитку», визнав слушність багатьох міркувань М. Драгоманова щодо європеїзму української літератури. Наддніпрянець Вартовий (тобто Грінченко) залишився при переконанні, що «вкраїнська література вбога тільки дочасно (тимчасово. — Р. Г.), а колись мусить вирости так, щоб задовольняти просвітні вимоги української інтеліґенції», а, домагаючись європейського рівня, вона мусить «глянути поза Пушкіната поза Лермонтова» (Там само. — С. 122).

Особливістю літературно-критичних суджень Б. Грінченкабуло не стільки те, що вони спиралися на загальнопоширені тоді критерії, скільки категоричність і різкість формулювань (передусім у листах). Він був непримиренним до графоманів, що легковажно ставилися до українського слова («... їх треба знищувати!», писати про них так, щоб «сичали з болю і більш не сікались до вогню»), отже, продовжував традицію, започатковану П. Кулішемта Іваном Біликом. Натомість, у відкритій пресі Б. Грінченко дбав про тактовність, морально-етичну зорієнтованість своїх оцінок, і це виявлялося в модальності його текстів. Прикметними в цьому аспекті є вступні уваги в статті «Галицькі вірші» (Правда, 1891).

Заміряючись на критику мови галицьких поетів, надмірно переповнену, на його погляд, діалектизмами, полонізмами і германізмами водночас, подаючи свої роздуми до журналу, що виходив у Львові, Б. Грінченкодуже виважено будував свій дискурс. То був діалогізований монолог-роздум з докладною мотивацією змісту і форми вислову. «Порушуючи літературну справу, — писав Вартовий-Чайченко-Грінченко, — спершу на погляд мов незначну, але насправді — справу великої ваги, — ми сподіваємося, що те, що ми тут скажемо, не вважатимуть за причепливу критику задля самої критики та й годі; ми сподіваємося, — зрозумілим буде, що промовити примусила нас тільки невикрутна, пекуча потреба та прихильність до самої речі: ми певні, що в наших, часом дошкульних словах ніхто не побачить ворожості, а зрозуміє, що викликала їх сама любов до дорогого нам усім діла. Опроче того, ми насмілюємось думати, що наші погляди на порушену справу не дуже різнитимуть з поглядами на неї значної частини української інтеліґенції. Все те і дає нам змогу відважитися висловити тут сі свої уваги» (ХІЛК-2. — С. 241). Далі критик посилався на свої спостереження над читачами, констатував, що наддніпрянці не читають віршів галичан і буковинців, аналізував мову поезій В. Маслюка, арґументуючи, таким чином, висновок про основну причину: їх мова «зовсім незрозуміла незопсованому вкраїнському вухові» (ХІЛК-2. — С. 242). Однак спостереження і міркування Б. Грінченка не обмежувалися власне мовознавчо-стилістичними аспектами. Він їх додатково арґументував комунікативно-естетичними категоріями. Йшлося про виміри краси художнього твору і шляхи формування загальнонаціональної літературної мови як засобу словесного мистецтва. «... Якої б там великої ціни не був зміст, форма все ж не така річ, щоб нічого не важила, а особливо у віршах. Без краси нема поезії. І краса повинна бути у всьому, також у формі, у поверховності. Хто з поетів не звикне дошукуватись краси в формі, той не вмітиме вишукувати її і в чому важливішому» (ХІЛК-2. — С. 242).

Як бачимо, т. зв. «народницька критика» не завжди заперечувала естетичні виміри художнього твору, але в структурі оцінних критеріїв справжнього мистецтва вважала їх органічними, само собою зрозумілими.Інакше не воювала б так принципово і гостро з «котляревщиною» і «віршоробством», не ставила б питання про відмінність «тенденційності» та «ідейності», про способи художнього вираження задуму і світовідчуття письменника, про єдність образу й мовлення. Духовна єдність українців з усіх автохтонних їх земель можлива за умови, — твердив Грінченко, — коли письменники будуть «зважати на всю українську публіку» (ХIЛК-2. — С. 243). З цією метою наддніпрянці і наддністрянці повинні йти на взаємопоступки, зважати при тім на мовний досвід Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, зрозумілий в усіх кінцях України. Б. Грінченко і тут брав до уваги не тільки кількісні, а й якісні аспекти проблеми: на його переконання, «язичіє», «жаргон» вбивають «не саме почування краси в слові, а й почування краси в образі» (ХІЛК-2. — С. 242).

Історичною заслугою Бориса Грінченкаперед українською літературною критикою залишається те, що він свідомо став поряд з І. Франком, пишучи власні твори, аналізуючи поточну сучасну йому літературу, орієнтувався на життя і творчість Т. Шевченкаяк на найвищий взірець-критерій: Шевченко, твердив Грінченко, «був перший українець з правдивою національною свідомістю, і ніхто не пособив так, як він, вироблятися доброму вкраїнському національному світоглядові» (ХІЛК-2. — С. 240).

Значення творчості Михайла Коцюбинськогодля розвитку літературної критики в Україні

Розвиваючи і поглиблюючи ці погляди в полеміці із Панасом Мирним, Коцюбинськийвиділяє ряд факторів, які впливають на формування типового характеру… М. Коцюбинський, як великий сонцепоклонник, що яскраво змальовував красу… Активну роль суб’єктивного фактора — естетичних почуттів, ідеалів — М. Коцюбинськийрозкрив, торкаючись проблеми…

Характер літературного критицизму Лесі Українки

Формуючись у колі родини з широкими мистецькими, політичними і науковими зацікавленнями (Олена Пчілка,М. Драгоманов,М. Старицький,М.… Леся Українка, незважаючи на кволе здоров’я, завжди була морально готова… Леся Українкапоглибила розробку таких проблем естетики, як специфіка художньо-естетичного освоєння світу, зв’язок…

Місце Осипа Маковеяв літературному житті України

Поєднання кількох видів діяльності (уже під час навчання працював у періодиці), перехід від редакційно-журналістських щоденних занять (1895–1899) до… Редакційною і викладацькою діяльністю зумовлена основна заслуга О.… Із зіставлення двох поглядів на внесок О. Маковеяв українську критику виникає запитання: чи справді він мав свою…

Вплив творчості Василя Стефаникана оновлення літературної критики

Евристичність даної моделі увиразнюється конкретними фактами з історії літературної критики, про що вже йшлося. Вельми цікаво і повчально… Статті В. Щурата, Софії Русової, Ю. Кмітадали поштовх до роздумів І. Франказ… Літературні дебютанти своїми творами допомагали метрові конкретизувати власні погляди, робити висновки, уточнювати…

Особливості літературно-критичної діяльності Василя Щурата

Виділивши талановитих і оригінальних зачинателів французького модернізму (Ш. Бодлер, П. Верлен, С. Малларме) з-поміж епігонів-«поетчуків», В.… Здавалось би, непорозуміння між автором і рецензентом вичерпане, прилюдний… Який я декадент? Я син народа,

Роль літературної критики в утвердженні престижу українства

«Українофільство», «українство», «українознавство» — ці терміни виникали у різний час і передають дещо відмінні поняття. Зрештою, функціонують вони… Якщо українофільству протистояло українофобство (а то й україножерство — наші… Під кінець ХIХ століття відбувався активний процес створення, розколу і переорієнтації численних політичних…

Покажчик прізвищ

А Авіценна (Ібн Сіна) 169 Агеєва Віра 206

Розділ 1

ЇЇ СУЧАСНИЙ СТАТУС................................................................................................. 6 1. 1. Визначення понять.… 1. 2. Психофізіологічні передумови.......................................................................... 7

Розділ 2

ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ІСТОРІЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ,
ВИВЧЕННЯ У ВУЗІ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ................................................................... 22

2. 1. Об’єкт і предмет літературної критики та історії літературної критики 22

2. 2. Джерела-об’єкти історії літературної критики......................................... 24

2. 3. Історія критики та історія літератури, їх взаємозв’язок і проблема вивчення у вищих школах 25

2. 4. Завдання курсу................................................................................................... 27

2. 5. Значення вивчення історії літературної критики..................................... 27

2. 6. Періодизація української літературної критики....................................... 27

Розділ 3

ПЕРЕДУМОВИ Й ОСОБЛИВОСТІ ЗАРОДЖЕННЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ
КРИТИКИ В УКРАЇНІ ПРОТЯГОМ Х – ХVIII СТОЛІТЬ................................. 33

3. 1. Характер джерел, за якими вивчається проблема................................... 33

3. 2. Витоки духовного критицизму. Міфологічні первні і християнські нашарування. Автохтонна культура і перекладна література. Літописання і форми критицизму.......................................... 35

3. 3. Стимули розвитку усвідомленого естетичного критицизму: освіта, книгодрукування, полемічна література, поетика і риторика. Міжнаціональні і міждержавні взаємини. Російщення і полонізація України 37

3. 4. Остаточне самовизначення літературної критики. Закономірність і несинхронність цього процесу в національних культурах, його специфіка в Україні.......................................................... 38

Розділ 4

СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ

В ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ ХIХ СТОЛІТТЯ...................................................................... 43

(Дошевченківський період)........................................................................................... 43

4. 1. Суспільні умови.................................................................................................. 43

4. 2. Періодика, її значення для становлення літературної критики........... 45

4. 3. Взаємодія і зміна літературних напрямів, їх вплив на критику.
Значення творчості І. П. Котляревського. Роль фольклористики в активізації суспільного критицизму 47

4. 4. Перші спроби осмислення суті критики. Європейський контекст........ 51

Розділ 5

КРИТИКИ в 40-х – 50-х РОКАХ ХIХ СТОЛІТТЯ.................................................. 58 (Шевченківський… 5. 1. Конкретно-історичне підґрунтя і вияви естетичної свідомості............. 58

Розділ 6

6. 1. Суспільно-політичні умови на східно- і західно- українських землях, культурний… 6. 2. Роль журналу «Основа» в утвердженні і розробці теоретичних засад… 6. 3. Валуєвський циркуляр і зміна форм літературно-критичної діяльності українців. Західноукраїнська періодика і…

Розділ 7

ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНИЙ РУХ В УКРАЇНІ 70-Х РОКІВ
ХIХ СТОЛІТТЯ............................................................................................................. 105

7. 1. Роль освітніх закладів і громадських об’єднань в активізації
літературної критики.................................................................................... 105

7. 2. Галицька періодика і літературно-естетичні дискусії 1873–78 років,
їх значення для критики............................................................................... 108

7. 3. Роль М. Драгоманова в розвитку літературної критики...................... 116

7. 4. Особливості літературно-критичних виступів Івана Білика
(І. Я. Рудченка)................................................................................................ 124

7. 5. Початок літературно-критичної діяльності І. Франка......................... 131

Розділ 8

8. 1. Періодика 80–90-их рр. ХIХ ст. як стимул до розвитку літературної критики 140 8. 2. Особливості літературно-критичних виступів В. Горленка з проблем… 8. 3. Внесок у літературну критику Г. Цеглинського..................................... 153