Місце Осипа Маковеяв літературному житті України

Місце Осипа Маковея(1867–1925) в літературному житті і розвитку літературної критики України кінця ХIХ – початку ХХ століття визначається тим, що він був поетом, прозаїком, публіцистом, редактором кількох періодичних видань (газета «Буковина», журнали «Зоря», «Літературно-науковий вісник»), учителем, а згодом і директором вчительської семінарії. Змінюючи місця праці в названих часописах, місця проживання (Львів, Чернівці, Заліщики), О. Маковей постійно підвищував рівень освіти (після закінчення Львівського університету студіював славістику у Відні), здобувши 1901 року в Чернівецькому університеті науковий ступінь доктора філософії за працю «Панько Олелькович Куліш: Огляд його діяльності».

Поєднання кількох видів діяльності (уже під час навчання працював у періодиці), перехід від редакційно-журналістських щоденних занять (1895–1899) до викладання в семінаріях та університеті відбивалися на активності й особливостях О. Маковея-критика, літературознавця66. Від анотацій та мистецької хроніки, від рецензій та літературних портретів він переходив до літературознавчих студій, історико-літературних праць (звісно, йдеться про домінантні тенденції в різні періоди творчого життя). Зазнавши відчутного впливу І. Франка(був знайомий з ним з гімназійних років, якийсь час спільно працювали у ЛНВ), О. Маковейвів таку ж багатогранну діяльність. Але, на відміну від старшого колеги-вчителя, мав постійну навчально-дидактичну працю, що з природи речей позначалася на способі його рефлексій з приводу суті і виховних функцій мистецтва, на особливостях аналізу літературних явищ.

Редакційною і викладацькою діяльністю зумовлена основна заслуга О. Маковея-критика.Як спостеріг Ф. Погребенник, Осип Маковейбув «одним з дбайливих вихователів молодого покоління письменників. Десятки поетів, прозаїків, драматургів пройшли крізь його літературно-критичну школу, більшою чи меншою мірою прислухалися до його розважливого слова»67. Серед них були Ольга Кобилянська,С. Ковалів,Т. Бордуляк,А. Чай­ковський, Євгенія Ярошинська, С. Яричевський, з молодших — Т. Галіп, І. Діброва, І. Карбулицький, М. Кічура68. Сучасний дослідник О. Поповичдо цього переліку долучив В. Стефаникаі Марка Черемшину, роблячи, проте, слушне застереження: «О. Маковей помітив у новелах молодих галицьких літераторів свіжий стиль, однак, як прихильник традиційної реалістичної школи в українській літературі, радив їм розвивати свій талант на «живих» подіях»69.

Із зіставлення двох поглядів на внесок О. Маковеяв українську критику виникає запитання: чи справді він мав свою «літературно-критичну школу» (Ф. Погребенник) чи залишався «прихильником традиційної реалістичної школи» (О. Попович)?

Між цитованими висновками, зробленими 1988 і 1997 років немає засадничої суперечності, бо ж і Ф. Погребенник1988 року виходив з того, що О. Маковей«утверджував реалістичні принципи зображення явищ життя в літературі, типовість характерів і обставин... », був «проти прямолінійного ілюстрування життя, голої, декларативної тенденційності, висував перед письменниками вимогу глибше змальовувати людські характери та почуття... »70. Все це справді («у принципі», як мовиться) так, але у чому виявляється специфіка «розважливого слова» О. Маковея? Чи тільки в тому, що О. Маковей «утверджував» відомі засади реалізму й позитивістської естетики (це теж немаловажно) або створив «перший в українській критиці літературно-критичний нарис про О. Кобилянську» (будь-які пріоритети в історії літературної критики також важливі)?

Своєрідності літературно-критичної діяльності Осипа Маковеяторкається її дослідник, коли в різних місцях своєї праці зауважує: «Найкращим (!) у доробку О. Маковея» є літературно-критичний нарис «Ольга Кобилянська» (1899), хоча автор у ньому «не в достатній мірі висвітлив особливості творчої манери письменниці»; «статті О. Маковея про І. Франкає переважно популяризаторськими»; «О. Маковей був першим, хто вслід (!) за І. Франком зрозумів і об’єктивно оцінив ранній літературний доробок Лесі Українки»; «наприкінці ХIХ століття у літературно-критичній практиці О. Маковея помічаємо деяке насторожене ставлення до проявів нової манери письма в українській літературі»71. Ця своєрідність позиції Маковея ще більше увиразниться, коли зважимо на лист Ольги Кобилянської до Ф. Ржеґоржа, в якому йдеться про те, що «з усіх руських літераторів знає лише він один» твори «дуже добре»72, а також врахуємо її рецензію на повість О. Маковея «Залісся» (про неї піде мова далі. — Р. Г.).

Аналіз літературно-критичних студій, нарисів і рецензій О. Маковея, їх змісту, структури, системи арґументації його оцінних суджень показує, що цей обдарований письменник справді мав дар критицизму, який виявлявся в різних жанрах: у фейлетонах, сатиричній поезії, памфлетах і навіть в оповіданнях і повістях соціяльно-психологічного характеру. Діапазон ідейно-естетичного критицизму був надто широкий: від проблематизації загальновідомих ідей, прискіпливого ставлення до будь-яких новацій аж до викриття зужитих догм і застійних явищ засобами сатири й ґротеску. У власне літературній критиці, яка стосувалася нових мистецьких творів і з’являлася в поточній пресі, той критицизм виявлявся справді розважливо, на засадах «соціяльної і психологічної аналізи»(автентична термінологія Маковея).

У художній і літературознавчій спадщині О. Маковеягоді знайти ідеї, відмінні від тих, які вже докладно обговорював та обстоював І. Франко. Його філософсько-естетичні засади мали характер основних постулатів культурно-історичної школи, що на його час збагачувалася здобутками компаратистики й естопсихології. Однак вони не проголошувалися догматично у формі цитат чи прозорих алюзій, а практично застосовувалися до нових явищ українського літературного життя відповідно до конкретної ситуації.

Визнаючи авторитет І. Франка, О. Маковейсвідомо посів щодо нього позицію популяризатора, який, керуючись засадами старшого колеги, шукає не освоєної ще ним сфери діяльності і самостійно її досліджує, оцінює, намагається спрямовувати в те русло, що відповідало орієнтаціям І. Франка, М. Грушевського, поруч з якими він сумлінно працював.

Сам письменник-початківець, який на відміну від інших ровесників і молодших літераторів посідав фіксовану позицію в органах преси (а це накладає на людину певну громадянську відповідальність), О. Маковей-критик щасливо уникав менторства, взявши на себе роль дорадника, сказати б по-сучасному, консультанта. з це стало конструктивним чинником, який формував його оцінки, характер їх арґументації, структуру статей, стиль викладу.

Про Маковея-критика можна сказати те і так, що і як він написав про Андрія Чайковського: «вміє спостерігати життя, вміє вибирати з нього цікаві факти і гладко їх розповідати»73. Як критик, він регулярно спостерігав за літературним життям, вибирав з нього явища примітні, оригінальні. Його вибір — то вже поцінування. Замість «гладкої» розповіді О. Маковейпропонував своєрідну літературно-критичну нарацію, зорієнтовану на автора аналізованих творів і читачів. Епічний всюдисущий, всезнаючий наратор у статтях Маковея перетворювався на філологічно досвідченого бесідника, який довірливо прилюдно розмірковує про те, чим сам займається, добре розуміє та знає складність проблеми.

Ідентифікуючись з адресатом (передусім зі своїми колегами), критик-бесідник вдається до таких зворотів: «ми привикли бачити», «нашому брату письменникові», «ми знаємо», «се так лиш до речі я кажу», «очевидно», «мабуть», «бачимо всі її добрі і злі прикмети», «з оповідання ми цього не бачимо» тощо. Закладаючи конкретну основу для аналізу й оцінки ранніх повістей А. Чайковського, О. Маковейцитує вислови цього письменника з друкованих автокоментарів і з приватних листів Чайковського до себе, коментуючи їх: звертає увагу на неповноту, однобічність, категоричність деяких міркувань цього письменника. Так підходить до центральної у тогочасній критиці проблеми — до розуміння реалізму, натуралізму, новаторства. А. Чайковський про свій творчий метод розповідав просто: «Стараюся фотографувати образки, котрі бачу... Сюжетів я в головних нарисах не видумую, лише беру їх з життя... » (ХІЛК-2. — С. 290). Відзначивши однобічність (зрештою, нездійсненність) таких намірів, О. Маковей нагадав, що «справа вірності описуваного життя все буває дуже гнучка, бо як нема на світі абсолютної правди, так годі і зовсім правдиво та вірно описати якесь життя. Душа письменника — се не фотографічна плита/... /, правда, ним відфотографована — се його правда, яку він своїми очима бачив або повинен був бачити» (ХІЛК-2. — С. 291). Перед тим О. Маковей доречно зауважив, що брати з життя факти так, як вони сталися, — це «не є ніяка заслуга ані провина», бо ж бувають «сюжети видумані і проте подібні до правди і гарні». Головне, отже, в тому, що «повістяреві приходиться бути не фотографом, лише малярем». Сам Чайковський в багатьох епізодах більших творів чи в окремих творах є таким малярем, що «придумує ідею образа і спосіб, як би його найкраще зложити і змалювати».

Коли О. Маковейвизначає «літературну вартість» (його термін) якогось твору, то він, як мінімум, бере до уваги якість «обсервації життя», «переведення фабули», «враження, справлене на читача» (с. 292). З цього погляду «головна заслуга» автора «Олюньки» визначається тим, що він подав «всестороннє змалювання життя» ходачкової шляхти з найдавніших часів при «всяких нагодах» в сукупності «ріжнородних представителів». Переказавши фабулу повісті (переказ зайняв повну сторінку тексту), автор нарису зробив критичний «закид, що фабула оповідання в дечім неумотивована, неправдоподібна» (с. 294). Цю тезу критик ілюструє, вказуючи окремі епізоди, вчинки героїв і т. п. і при цьому оперує посиланнями на сукупного чи гіпотетичного читача (очевидно ж, передусім на власне сприймання), як-от: «Тому що на тій майже неймовірній пасивності Олюньки основана велика частина оповідання (від сцени весілля), то читач бажав би мати ту певність, що так мусіло бути. А він її не має в тій мірі, як би було потрібно» (ХІЛК-2. — С. 295).

Отже, знову йдеться про потрібну міру (властиво, про повноту мотивації вчинків героїв) без конкретизацій поняття «потрібна міра». Потрібна для кого? Для чого? Відповіді на такі і подібні питання пов’язані з особливостями художнього світу кожного митця, стильової течії, а також з типом естетичних канонів, які складаються у взаєминах авторів і читачів. О. Маковейцих проблем у кінці ХIХ ст. ще не торкався. Його позитивні оцінки стосувалися творів, у яких «оповідання йде гладко, сцени йдуть за сценами, вірно, природно» (с. 296), а «характери виразні» (с. 298). Оцінна шкала суджень і роздумів Маковея складається кожен раз не тільки з відомих і постійно уточнюваних постулатів, а й з порівнянь творів одного чи кількох письменників. У критичних статтях вони не можуть бути розгорнутими, як в історико-літературних студіях, але в стислій формі увиразнюють критерій оцінок та арґументи суджень. Показовий приклад: «В чужім гнізді», вважає О. Маковей, є кілька «дуже гарних сцен, як забава у Михася, або образ при сіні над рікою, що нагадує Тургенівський «Бежин луг» з «Записок мисливця». Ціла фабула сего оповідання більше проста, як в «Олюньці», зате знов не така багата на ті артистичні прикраси, яких повно в «Олюньці», так що друга частина повісті виходить не раз навіть скучна. Ліпше, а головно коротше оброблення сеї другої частини було би піднесло вартість цілого твору.

Ціле оповідання ще й тим слабше від «Олюньки», що авторові прийшлося повторити неодно про шляхту, що ми знали вже з «Олюньки», а далі: автор вийшов тут знов від тези, що вплив чужого гнізда на шляхетсько-селянську дитину мусить бути доконче лихий» (ХІЛК-2. — С. 298).

Докладний аналіз двох повістей А. Чайковського, здійснений О. Маковеємза «живими слідами», демонструє особливості фахової літературної критики: автор стежить за тим, як окреслюються персонажі, як вони групуються, якими засобами і на скільки переконливо розкриваються; як вибудовується композиція твору, розгортається фабула тощо. Це фахові для письменника проблеми. Вони були актуальними і для Маковея, а не тільки для Чайковського. Крім того, постійно тематика і проблематика твору зіставляється з її історичною основою, береться до уваги здатність твору зацікавлювати читачів, при тім не ілюстрацією відомих тез, а відкривавчим потенціалом соціяльно-психологічного, художньо-естетичного характеру.

Про це свідчать висновки, які подаються в кінці статті як теоретичні узагальнення, що мають водночас вагу переконливої поради письменникові — не стільки авторові рецензованих творів, скільки молодому літераторові взагалі. Градація таких висновків також дуже промовиста як для історії літературної критики, так і для теорії літературно-критичних жанрів, для практики літературно-критичної діяльності.

Підсумовуючи свою «студію», О. Маковейспочатку констатує: «А. Чайковський лише оповідає факти, не вдається в психологічну та соціяльну аналізу, характери та події рисує щонайголовнішими чертами і то не раз своїми словами, а не вчинками героїв. Через те виходить у Чайковськогосправоздання, а не широкий і глибокий малюнок» (с. 299).

Далі, показавши, як спостережені і навіть цікаво змальовані картини підпорядковуються наперед сформульованій тезі, критик повторює свій висновок щодо тенденційності рецензованих творів, але відразу конкретизує думку, відмежовуючись від тих, хто міг би запідозрити критика в прихильності до безідейного мистецтва. «Спосіб дивитися на життя із становища якоїсь тези, — нагадує критик, — дуже шкодить творам Чайковського, як се показав я вже при поодиноких творах. Не кажу, аби автор мав понехаяти всяку тенденцію, лиш уважати, щоби задля тенденції не потерпіла артистична правда. Нехай тенденція виходить з життя, а не життя з тенденції, коли твір має мати більшу літературну вартість» (ХІЛК-2. — С. 299).

Подібними чи однотипними міркуваннями закінчив І. Франкосвою рецензію, що переросла в літературний портрет-студію «Леся Українка». Зрештою, в такому ж плані подавав свої міркування І. Нечуй-Левицькийв другій частині статті «Сьогочасне літературне прямування» (1884), твердячи: «Поетичні образи в реальній поезії — то результат обидводіяння натури (природи. — Р. Г.) й художника, то спільна праця сили натури й сили художника, котрий надаряє своїм духом образи, перепущені через свою душу... » (ХІЛК-2. — С. 215).

Таким чином, роль О. Маковеяв українській літературній критиці полягає передусім у тому, що він тактовно, фахово і переконливо застосовував основні засади широко трактованого реалізму до аналізу й поцінування нових творів українських письменників, допомагаючи одним навіть редагувати рукописи, другим своїми порадами в листах; третім — опублікованими рецензіями, літературними студіями.Заохочуючи початківців, підтримуючи дебютантів, популяризуючи твори відомих письменників, О. Маковей здійснював такі функції критики, як освітньо-виховна (щодо читачів) і корекційна (щодо літературного процесу й авторів). Власна його творчість — поезія, оповідання, повісті «Залісся», «Ярошенко» не тільки увипуклювали характер його літературно-естетичного критицизму, а й інспірували його в інших письменників, що відгукувалися про них листовно чи публічно.