Тема 1. Предмет та метод курсу. Економічна думка стародавнього світу.

План:

1. Предмет та метод курсу;

2. Економічна думка Стародавнього Єгипту;

3. Середня Азія:

3.1. Стародавній Шумер;

3.2. Старовавілонське царство;

3.3. Хетське суспільство;

4. Стародавня Індія;

5. Економічна думка Стародавнього Китаю;

6. Стародавня Греція:

6.1. Загальна характеристика основних етапів розвитку економічної думки;

6.2. Економічні погляди Ксенофонта, Платона, Аристотеля.

7. Стародавній Рим:

7.1. Аграрні проблеми в працях письменників аграрників (Катон, Варрон, Колумелла, Гай Пліній);

7.2. Рабовласницький лад очима Цицерона і Сенеки.

 

1. Предмет і метод.

В складній системі економічних наук історія економічних вчень займає важливе місце, теоретично осмислюючи і узагальнюючи досягнення кожної з них, забезпечуючи тим самим одну з передумов їх подальшого поступового розвитку.

Предметом історії економічних вчень є історичний процес виникнення, розвитку, боротьби та зміни економічних ідей, що виражають інтереси тих чи інших класів і соціальних груп у різних суспільно-економічних формаціях .

Основою методології дослідження історії економічних вчень є діалектичний підхід, згідно якому саме матеріальні умови життя суспільства являються дійсною основою, яка визначає характер суспільних ідеї і поглядів. Тобто джерело розвитку економічних ідей вбачається у змінах і суперечностях самого господарського життя суспільства, у зіткненні інтересів різних класів і соціальних груп, а також у суперечностях всередині самої теорії.

Треба відмітити, що наукове дослідження історії економічної думки неможливе поза принципом історизму. Для того, щоб вірно судити про ту чи іншу течію економічної думки, треба враховувати історичні умови її виникнення, розвитку, розповсюдження і занепаду.

 

2. Економічна думка Стародавнього Єгипту.

Єгипет - одна з перших країн, на території яких розкладання первісно суспільного ладу привело до утворення держави. Для великої централізації господарства, суворої регламентації процесу відтворення необхідні чисельні грамотні чиновники. Тому про економічні уявлення того часу ми можемо судити перш за все по творам, написаними державними чиновниками. У Стародавньому Єгипті здійснювався суворий облік матеріальних і трудових ресурсів. З цією метою періодично проводилися переписи населення, складалися земельні кадастри, рахувалася скотина та інші матеріальні ресурси. Важливу роль в забезпеченні державних надходжень грали центральні і місцеві храми. За контроль за царсько храмовим комплексом храми одержували 7,5 % врожаю, тоді як частина, яка надходила до казни, складала 22,5 %. Зібрана рента-податок використовувалась як матеріальне забезпечення величезного культового будівництва. На ці кошти утримувались робітники царського некрополя.

Треба відмітити, що економічна думка стародавніх єгиптян була укутана релігійною оболонкою. Головна особливість релігійного вчення-віра у загробне життя. Значна частина духовних і матеріальних ресурсів країни йшла на "забезпечення" загробного існування. Кожний заможний єгиптянин намагався ще при житті збудувати собі гробницю, а також був зобов’язаний утримувати гробниці своїх предків.

В економічній думці Стародавнього Єгипту поняття "власність" виникло не відразу. Важливо зазначити, що поняття приватної власності складалося на базі державної власності. Староєгипетське поняття власності (джет) включало не тільки предмети, які знаходяться у особистій власності, але і ті, якими єгиптянин міг користуватися завдяки своїй службі.

Для того, щоб той чи інший предмет став особистою власністю, необхідно було виконати наступні умови:

1. Щоб він був зроблений своїми руками і у вільний від службових обов'язків час;

2. Щоб предмет (будівля) був зроблений з власного матеріалу і власними знаряддями праці;

3. Щоб збудований об'єкт знаходився не на царський, а на власній або нічийній землі (насамперед це стосувалося будівель).

З розвитком товарно-грошових відносин рабство знаходить більше відображення у староєгипетських документах. В них говориться про купівлю-продаж рабів, найом і звільнення, а також про переслідування збіглих рабів.

Стародавнє єгипетське господарство було натуральним, тому торгівля виникає між окремими виробниками. В якості більш розповсюджених еквівалентів обміну виступають зерно і мідь, а пізніше - срібло. Боргові зобов'язання укладалися як у натуральній так і у грошовій формі. Борговий відсоток складав 150-200% (відсотків). За кожний місяць затримки нараховували ще 10 відсотків. Високі норми відсотку і жорстокі умови повернення боргу свідчать про нерозвиненість обігу і перевагу натурального господарства.

 

3. Середня Азія.

3.1. Стародавній Шумер.

З початку 3 тис. до н.е. з'являються перші міста-держави в Шумері (долина річок Тигра і Євфрату). Пізніше виділяється серед них Аккад і виникає перша велика держава ( 24-22 ст. до н.е.) яка проіснувала недовго і пала під тиском кочівників - кутєїв. Наприкінці 22 ст. до н.е. виникає нове Шумеро - Аккадське царство з центром в Урє (3-я династія Ура).

Головною умовою землеробства у стародавній Месопотамії була іригація, яка потребувала великих колективних зусиль. Тому одною з матеріальних основ державної влади було регулювання водопостачання і все населення країни приймало участь в роботах по створенню і очистки каналів. Центрами соціально-економічного і суспільно-політичного життя шумерських общин у 3-му тис. до н.е. були храми, в яких і зосереджувалась головна маса додаткового продукту. З укріпленням державної влади головною формою стає господарство верховного жриця і правителя міста-держави - енсі. Господарські активи Урука, Ура, Лагаша та інших міст дозволяють прослідити основні етапи розвитку храмового, енсіального і державного господарств. У рамках державного господарства вівся щільний облік робочої сили і засобів виробництва, складалися земельні кадастри. Крім того здійснювався щомісячний і щорічний облік зберігаємих на складах матеріальних ресурсів. Таке громіздке державне господарство проіснувало недовго. З падінням 3-ї династії Ура воно зникло зовсім. Але крах жорстокої централізованої системи організації державного господарства не означав повного припинення втручання держави в економічне життя країни. Такі нові форми одержали своє класичне відображення в законах Старовавілонського царства (19-16 ст. до н.е.).

 

3.2. Старовавілонське царство.

Ліквідація крупного державного господарства і розподіл царсько-храмових земель (як посадового окладу або в фонд царським людям)сприяла укріпленню приватної власності. Общинники все більше втягувались у товарний обмін. Все гостріше стає необхідність державного регулювання приватновласницьких відносин. Були спроби вирішити ці завдання за допомогою законодавства. Найбільшу відомість набув збірник законів підготовлений при шостому царі 1-ої вавілонської династії – Хаммурапі (1792-1750 р. до н.е.). Закони Хаммурапі викреслені на чорному базальтовому стовпі. Головною метою законів є захист власності громадян Вавилона. При цьому особлива увага поділяється захисту власності дворця і храму, а також вавилонських громадян і державних службовців, насамперед воїнів.

 

3.3. Хетське суспільство.

У XVIII в. до н.е. в східній частині Малої Азії виникає об’єднання хетських племен – Хетська держава. Головного галуззю їх господарства було скотарство, а особливе значення мали вівчарство і конярство. Землеробство відігравало підпорядковану роль. Верховним власником усієї землі вважався цар, хоча самі царські володіння складали лише частину території держави. Головною формою царського господарства були релігійно - господарські комплекси, виникаючі біля “кам’яних домів” (склепів померлих царів).

Найважливішим пам’ятником економічної думки є звід хетських законів (XVI ст. до н.е.). В них міститься розгорнена характеристика державних повинностей, які несло головне населення країни, велика увага наділяється питанням регламентації умов торгівлі, найму, фіксації товарних цін.

Володіння земельною власністю було пов’язане з виконанням визначених повинностей, а несення повинностей було невід’ємною умовою володіння наділом. Повинності визначалися характером наділа. Тому при отриманні землі новим власником, на нього розповсюджувались повинності, пов’язані з цією ділянкою. Характер повинностей визначався царем. Держава не дозволяла продаж землі, але земля могла переходити іншим особам на умовах несення повинностей.

В Хетському суспільстві існувала грошова форма вартості і як головний загальний еквівалент виступає срібна грошова одиниця – сікль срібла. Поряд із сріблом існує і такий еквівалент як вівця (при продажу м’яса). Тому згідно хетського законодавства вартість 1-ї вівці складала 1 сікль срібла.

Хетські закони свідчать про кругову поруку в рамках сільської громади. За скоєний злочин несли відповідальність як общинник, так і те об’єднання до якого він належав.

В Хетському суспільстві існували раби. Одна частина рабів поповнювала військо, отримуючи при цьому наділи. Друга частина, з числа скореного мирного населення, ставала рабами, праця яких використовувалась головним чином у царському і храмовому господарстві. У той же час раби володіли деякими правами. Наприклад, дозволялися шлюби вільних і рабів.

Таким чином ми бачимо, що хетське законодавство зробило подальший крок до ще більшої регламентації економічного життя населення. Регламентування цін відображує слабий розвиток товарно – грошових відносин, перешкоджає розвитку ринкового механізму. Усі виникаючи економічні проблеми Хетська держава намагається вирішити головним образом адміністративним шляхом. Про це свідчать своєрідні службові інструкції, якими повинні були користуватися царські чиновники. У той же час були відсутні намагання об’єднати державу за допомогою економічних заходів. Питання економічного управління державою також не отримали необхідного розвитку у хетській літературі.

 

4. Стародавня Індія.

Найстародавніша у Південній Азії цивілізація називається індійською, так як виникла у районі ріки Інд у Північно-Західній Індії (зараз територія сучасного Пакистану) приблизно у XXIII – XVIII столітті до н.е. З часом в економіці, соціальному та політичному ладі Північної Індії відбуваються радикальні зміни. Місто племінних союзів поступово займають ранні державні утворення, у II – початку I тисячоліття до н.е. виникають замкнуті сослів’я (варни). Спадкоємний статус представників кожної з чотирьох варн визначав їх заняття, місце в суспільстві, релігійні обов’язки: на брахманів покладалися обов’язки жреців і вчителів; кшатрії повинні були воювати і правити, вайш’ї – працювати, а шудри – бути слугами трьох вищих варн.

Не дивлячись на політичну розробленість у II – III столітті до н.е., цей період можна охарактеризувати як час процвітання економіки Стародавньої Індії. Головним джерелом для вивчення господарства, соціального ладу і економічної думки Стародавньої Індії даного періоду є славетний трактат “Артхашастра”. Складена була “Артхашастра” в перші століття н.е. (але з широким використанням більш ранніх творів цього жанру) брахманом Каутіл’єю, головним радником царя Чандрагупти I. Трактат складається з 15 книг. В першій даються приписання відносно образу життя царя, друга присвячена діяльності керівників різних державних відомств, в третій і четвертій розглядаються питання суду і покарання злочинців, далі мова йде про методи зовнішньої політики, про секретну службу, про організацію армії і так далі. Тобто “Артхашастра” – це сукупність порад і правил для царів та правителів.

Про рабство: у трактаті “Артхашастра” серед робочої сили у царському господарстві незмінно згадуються раби, але царські підприємства не були засновані тільки на рабській праці – автор радив використовувати робітників самих різних категорій. Регламентувався також і продаж раба. Продавець повинен був гарантувати якісність товару, в противному випадку угода могла бути розірвана протягом року. Продаж вільних людей у рабство розглядався як вчинок, заслуговуючий на покарання. В “Артхашастрі” проводилася думка, що раб може мати власність і має право одержати спадок. Спадкоємцями раба є його рідні, а при відсутності таких – власник раба. Майно раба як і вільної людини повинно бути недоторканим, крадіжка власності раба підлягає покаранню.

Про землеробство: Наглядач за землеробством, по “Артхашастрі”, повинен бути людиною добре освіченою в науці про сільське господарство. Підкреслюється важлива роль іригаційних споруд в обслуговуванні нужд царя. “Землероби повинні були віддавати на користь царських посівів із своїх зрошувальних споруд 5-ту частину води, якщо вона черпається ручним засобом, 4-ту частину – якщо вода добувається за допомогою пристроїв, які рухаються за допомогою важелів і 3-тю частину – якщо вода качається за допомогою машин, які дають напір. Зрошувальні споруди, які відносилися до числа нерухомості, повинні були знаходитися на обліку головного збиральника податей. Він повинен був мати інформацію про розміри і ціни товарів місцевого походження, які є продуктами зрошувальних споруд.

Про ремісництво: в обов’язки наглядача за прядильним ділом входить турбота про те, щоб доспіхи, одяг і інші товари, які виробляються з ниток, виготовлялися майстрами свого діла. Нитки прялися вдовами, каліками, дівчинками, монахами, старими царськими рабинями та іншими. Оплата праці прядильниць відбувалася після перевірки наглядачем кількості ниток та їх якості. Наглядач повинен був заохочувати робітників подарунками та іншими видами уваги. При невиконанні роботи, а також невірному використанні, розкраданні чи порчі матеріалу жінка, яка отримала попередню платню за працю, каралася членоушкодженням (головним чином ноги, щоб руками мала змогу працювати далі). Покарання могло носити також форму грошового штрафу. В свою чергу наглядача штрафували, якщо плата за працю видавалася пізніші належного часу.

Про торгівлю: в “Артхашастрі” вчення про торгівлю розглядається поряд з вченням про землеробство і скотарство. Серйозна увага приділяється питанню нагляду за торгівлею. Так, наглядач за торгівлею повинен мати відомості про різні товари, які находять сухими чи водним шляхом, а також ціни різних товарів і коли треба пускати їх в обіг, а коли накопичувати. В “Артхашастрі” вказувалися заходи для приваблювання товарів іноземного походження: “купцям і господарям караванів треба надавати пільги, звільняти їх від поборів, для того щоб забезпечити збут в майбутньому”. Складною частиною регламентації торгівлі був встановлений нагляд за цінами і отримуваним прибутком. Що до прибутку то він складав для місцевих товарів 5 відсотків, а для іноземних – 10% з встановленої ціни. Незаконний прибуток карався великим штрафом.

В “Артхашастрі” знайшло відображення негативне ставлення до накопичення грошей.

 

5. Економічна думка Стародавнього Китаю.

Одним з ранніх центрів світової культури в давнині став басейн ріки Хуанхе, де виникла цивілізація Китаю. Як і в інших країнах стародавнього Сходу, головними формами експлуатації місцевого населення були податки та трудові повинності общинного селянства на користь держави. Тому однією з проблем старокитайської економічної думки було питання про таку регламентацію державних податків та повинностей, яка б не підривала натурально-господарські устої економіки. Але мислителі Стародавнього Китаю бачили свої суспільні ідеали не у майбутньому країни, а у її минулому, в реставрації минулих соціально-економічних інститутів.

Величезну роль в історії Китаю відіграло конфуціанство. Став державною ідеологією, воно відпрацювало ряд соціальних стереотипів, яких старий Китай додержувався на протязі майже двох тисячоліть. Основоположником цієї ідеології був Конфуцій (Кун – цзи) (551-479 рік до н.е.). Він жив у складний період історії Китаю. В цей час проходило падіння ролі родової знаті в умовах становлення централізованої влади, яка спиралася на зростаючий адміністративно-бюрократичний апарат. Вчення Конфуція захищало інтереси родової знаті. Він прагнув консервації традиційних відносин в середині великосімейних общин, хотів використати архаїчні інститути (вікові класи) для забезпечення стійкості нижчих поверхів соціальної піраміди старокитайського суспільства.

Конфуцій створив вчення про досконалу людину – благородного мужа. Останній шановний до батьків, з повагою ставиться до старших братів, він не буде “виступати супроти вищестоящих”. В повсякденному житті йому достатньо “небагато їжі і води, скромний будинок”. Мислитель не засуджував прагнення людей до багатства. Але заслужити їх треба чесно, керуючись вищими моральними принципами.

Конфуцій вважав, що регламентація патріархально-родинних відносин – основа стабільності суспільного ладу. Не випадково він розглядав державу як велику родину, а “правителя” як батька народу. Конфуцій створив образ досконалого правителя, який повинен був насамперед бути досконалою особою. Він закликав правителів з початку зробити народ багатим, а потім його виховувати. По цьому питанню Конфуцій висунув цілу соціально-економічну програму, у якій виказував ідеї рівномірного розподілу багатства і встановлення миру між різними верствами населення. Але “вирівнювання багатств” він пов’язував з існуючою соціальною ієрархією населення. Не задовольняння низів можна відвернути і шляхом державної регламентації сільськогосподарського виробництва. Також Конфуцій пропонував правителям знизити податки. Етичні норми, проголошені Конфуцієм, сприяли в подальшому розвитку культу родини і клану, а також стабілізації соціально-економічного ладу у старому Китаї.

 

6. Стародавня Греція.

6.1. Загальна характеристика основних етапів розвитку економічної думки.

Еволюція економічної думки античної Греції пройшла ряд етапів, пов’язаних з розвитком рабовласницьких відносин.

Перший етап X - VI ст. до н.е. – період перехідних суспільних відносин від родового ладу до рабовласництва. З розвитком останніх проходить відмова від родових традицій, складаються умови для розвитку товарно-грошових відносин, поширення експлуатації рабів іноземного походження. Перші прояви економічної думки стародавніх греків в поемах Гомера “Іліада” і “Одіссея”(X – VIII ст. до н.е.), поема Гесіода (VIII – VII ст. до н.е.) “Труди і дні”, реформаторська діяльність Лікурга (IX – VIII ст. до н.е.) в Спарті, Солона (594 р. до н.е.) і Пісістрата (560-527 р. до н.е.) у Афінах.

Другий етап V ст. до н.е. – початок класичного періоду в історії грецьких держав. Це період розвитку полісної системи і водночас боротьби за подолання опозиції і зберігання соціальної бази рабовласницького ладу. Уявлення про економічну думку того часу дає економічна політика полісу, яка носила рабовласницький характер (представники: економічна програма Перікла (443-429 р. до н.е.), Демокрит (470-460 р. до н.е.), Сократ (469-399 р. до н.е.), Еврипід (480-406 р. до н.е.)).

Третій етап починається з IV ст. до н.е. – це період кризи полісної системи. Боротьба Афін зі Спартою за гегемонію в Греції привела до Пелопоннеської війни (431-404 р. до н.е.), яка закінчилася поразкою Афін. Почався період гегемонії Спарти в Греції. Війна загострила суперечності рабовласницького суспільства. Виникли нові проблеми орієнтації економічного розвитку, переваг натурального чи товарного виробництва, приватного чи колективного рабовласництва, промислової чи сільського господарства.

Особливо гострим стало питання про зберігання соціальної бази рабовласництва. Ці економічні проблеми і стають об’єктом спеціальних досліджень в працях Ксенофонта, Платона, Аристотеля.

 

6.2. Економічні погляди Ксенофонта, Платона, і Аристотеля.

Ксенофонт (430-355 р. до н.е.). по своєму походженню належав до багатої афінської аристократії. Був противником рабовласницької демократії і прихильником спартанських порядків. Це характеризує економічну платформу Ксенофонта, його орієнтацію на колективні форми рабовласництва і споживання як до таких, що нейтралізують деякі суперечності рабовласницького режиму, ліквідують боротьбу в середині домінуючого класу.

Головний його твір, присвячений питанням економіки – “Домострой”, який є керівництвом по організації рабовласницького господарства. На думку автора, головним джерелом благ народу є землеробство. Однак вільні громадяни повинні виконувати функції нагляду і управління, а проста фізична праця – доля рабів. Звертає увагу на питання матеріальної зацікавленості рабів в результатах своєї праці. Вперше в економічній науці звернув увагу на двояке споживання блага – в якості споживчої вартості і мінової вартості. “Цінність є те, від чого можливо отримати якусь користь” “... хто не може користуватися флейтою, якщо він її продає – вона цінність, а якщо не продає, а володіє нею – не цінність”. До грошей Ксенофонт ставиться негативно, хоча і підкреслює ріст споживання золота та срібла. Багатство отримувало чисто споживче значення. Автор вважав, що надмірна кількість товарів, в тому разі і золота, приводе до їх знецінювання, таким чином Ксенофонт вказує на коливання ринкової ціни в залежності від кількості запропонованого товару.

 

Платон– старогрецький філософ, який жив у Афінах в 427-347 р. до н.е. Належав до аристократії. Вчитель Платона був Сократ.

У Платона ми не зустрінемо закінченої економічної системи. Для нього був характерним інтерес до проблем держави, яку він ототожнював з суспільством. Платон висунув дві системи держави: одну – схему досконалої держави, другу – більш ближчу до держави його часу.

Схема досконалої держави: положив в основу свого вчення про державу ідею про природжену нерівність людей по їх здібностям, виходячи з принципу розподілу праці, Платон стверджував необхідність розподілу вільного населення на три сослів’я: філософів, воїнів, ремісників і торговців. Найвищими в державі були воїни і філософи. Для них Платон пропонує комунізм (спільні дружини, діти) для огородження їх від впливу приватної власності.

Схема замкнутої аграрної держави: майбутня держава в його уяві повинна була базуватися в економічному відношенні на політиці господарської відокремленості і самостійності. Державна влада повинна знаходити засоби, щоб кількість громадян в країні і величина майна залишалися стабільними. Відстоюючи принцип рівного розподілу Платон вважає необхідним ввести нерівний майновий ценз. В залежності від величини майна засновуються чотири класи громадян. Розбагатівши чи збіднівши громадяни переходять до належного класу.

Головна роль серед усіх галузей господарської діяльності належить землеробству. Після чого підкреслюється значення ремесла, яке повинно бути підкорене правилам і законам.

Платон висунув визначне для свого часу твердження, що в процесі обміну проходить зрівняння всіх товарних тіл, не дивлячись на те, що вони є носіями несорозмірної вартості. Однак поставивши питання про несорозмірність товарів він не зміг його вирішити. Платон вважав, що товари стають сорозмірними за допомогою грошей. Відсутність в нього поняття вартості була причиною того, що питання про сорозмірність товарів залишилося не вирішеним.

 

Видатним представником економічної думки античного світу був Аристотель (384-322 р. до н.е.). Заснував в Афінах свою школу – Лікей і був вихователем Олександра Македонського.

У своїх соціально-економічних поглядах виходив з посилки про незмінність людської природи. “Людина по природі своїй є істота політична, в силу того, що навіть ті люди, які не потребують взаємодопомоги, інстинктивно прагнуть до утворення спільного проживання”.

Аристотель виділяв п’ять частин держави:

1 частина – землеробський клас (найліпший);

2 частина – клас ремісників

3 частина – торговий клас

4 частина – наймані робітники

5 частина – воїни

Раби виділяються в особливу групу, оскільки не належать до громадської общини.

Переходячи до питання, якими шляхами досягається задоволення потреб суспільства Аристотель розрізняв економіку і хрематистику.

Економіка – мистецтво придбання благ, необхідних для життя і корисних для дому, яка ставить за мету “істинне багатство” і тому має границі. Економіці Аристотель протиставляє хрематистику, метою якої є абсолютне збагачення, не існує меж для її здійснення, тому що вона спирається на гроші як на початку і кінці мінових відносин.

Про торгівлю і гроші Аристотель у своїх працях ретельно і глибоко пояснює, як в результаті мінової торгівлі між общинами виникає необхідність у специфічному товарі, що має вартість, який повинен виконувати функцію грошей. Він пішов значно далі Ксенофонта і Платона, поставивши питання про гроші як функцію міри вартості.

В аналізі станів розвитку торгівлі Аристотель розрізнював дві форми обігу грошей: першу, коли гроші функціонують як простий засіб обігу /Т-Г-Т'/, і другу, в якій вони функціонують в якості грошового капіталу /Г-Т-Г'/.

 

7. Стародавній Рим.

7.1. Аграрні проблеми в працях письменників аграрників.

В II – I ст. до н.е. у римській економіці проходять серйозні зміни: перехід від малого парцелярного виробництва до крупного господарства рабовласницького типу. Організація праці ускладнилася, господарства стали пов’язані з ринком. В цих умовах виникли питання раціональної організації рабовласницьких господарств.

Марк Порцій Катон (234-149 р. до н.е.) написав трактат “Про землеробство” – це практичне керівництво для господаря середнього маєтку. В той час спеціалізація маєтків тільки почалася, тому Катон був прихильником натурального господарства і наполягав на самозабезпеченні маєтку. Звертає на себе увагу спосіб інтенсифікації праці рабів за допомогою системи “уроків” – стандартних завдань на працю, які змінювалися в залежності від місцевості та особових якостей раба. Крім того трактат Катона свідчить про існування специфічних орендних відносин. Так автор пише про “іздольщиків” – орендаторів, які ведуть господарство і матеріально зацікавлені, отримуючи половину доходу.

Відомим економістом – аграрником був Марк Теренцій Варрон (116-27 р. до н.е.). До нас дійшли три його книги трактату “Про сільське господарство”. Ці три книги представляють відповідно землеробство, тваринництво і присадибне господарство. Обличчя маєтку, на його думку, зумовлює агрикультура і властивості ґрунту. Для Варрона головна цінність – грунт. Ця ідея проходе через весь труд економіста – аграрника. Проблему ефективності рабовласницького господарства він ставить в залежність від ринкової ситуації. Але не дивлячись на запропоновану їм більш глибоку комерційну організацію рабовласницького маєтку, Варрон не зміг до кінця відмовитися від натурально – господарських принципів виробництва. На думку Варрона раб повинен бути ситим, добре спорядженим і мати деяке майно. Він також замислювався над питанням природного відтворення рабів. Автор вказує на можливість з’явлення у рабів родин, діти яких будуть прив’язані до маєтку. Варрон підкреслював необхідність утримання домашніх тварин, “які звичайно даються у власність рабам, щоб їм легше було жити і вони були б більш старанними”. Відстоював принцип “не купувати те, що можуть виробити свої ж раби”.

Юлій Модерат Колумелла – написав 12 книг про сільське господарство. Його третя книга датується 62-65 р. н.е. Головною причиною занепаду господарства вважав рабство, але виходив із факту його існування. Тому розробив цілу систему заходів як із негідних рабів зробити працелюбних: починаючи з маєткової в’язниці до “обміну” жартами. На думку Колумелли спільне обговорення нових робіт, турбота про життя рабів, дозвіл скаржитися на жорстоке звернення сприяє росту продуктивності праці. Розуміючи, що перебудувати рабовласницькі господарства дуже важко, Колумелла пропонує здавати землю в оренду вільним колонам. Тим самим він підкреслив свою ідею про обмежені можливості рабовласницького виробництва.

Сучасником Колумелли був Гай Пліній Старший (23-79 р. н.е.). він не написав агрономічного трактату, але в його енциклопедичній праці “Природна історія” у 37 книгах, приділялась увага і сільському господарству. На відміну від Колумелли, Пліній не мав ніяких ілюзій що до рабства і прямо засуджував рабовласницькі відносини, а також і велике землеволодіння. Він підкреслював, що інтенсифікація господарства збиткова і неможлива в умовах рабовласництва. Виступав за натуралізацію господарства, пропонував рабську працю новими, але найдешевшими знаряддями праці. Однак в нових умовах це привело б до падіння ефективності рабської праці, оскільки зростання витрат виробництва було б неминучим. Тому римський вчений вирішив віддати перевагу колонату – формі виробництва, перехідній від рабовласництва до феодалізму.

 

7.2. Погляди Цицерона і Сенеки.

Економічні і соціальні проблеми розвитку рабовласницького ладу періоду присмерку Римської республіки знаходять відображення в працях великого політичного діяча, адвоката і оратора Марка Тулія Цицерона (106-43 до н.е.). Піком творчості Цицерона став його останній трактат “Про обов’язки”, який був сполученням політично-правових, філософських і економічних ідей. В ньому автор намагався зобразити досконалого громадянина, якому б були властиві чотири головні доброчесності: пізнання істини, справедливість – добродійність, велич духу і поміркованість. З економічної точки зору інтерес представляє двоєдина доброчесність і справедливість – добродійність, так як поняття справедливості було стержневим в концепції держави Цицерона. На його думку завдяки їй досягається згода різних сословій. Цицерон звернув увагу на те, що приватної власності не існує від природи, що вона результат окупації вільних земель в час війни або за допомогою законів. Але ідея справедливості власності заснована на нерівному розподілу останньої, виправдовуючи війни і окупацію земель знаттю. Цицерон вважав, що справедливість необхідна і відносно рабів, радуючи надати ім. статус вільних найманців.

Найбільш видатним представником римського стоїцизму був Луцій Анней Сенека (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.). Він радив людині вибрати таку лінію поведінки, яка забезпечить йому “блаженне життя”. Моральна мета особистості, на його думку, вдосконалення розуму. В умовах рабовласницького ладу Сенека відстоював ідею духовної свободи і рівності всіх людей. Згідно його уявленням, поработити можливо тільки тілесну оболонку людини, але ніяк не його душу, розум. Але, критикуючи рабовласництво, Сенека не бачить необхідності у звільнені рабів і не находить йому ніякої альтернативи.