Тема 10. Еволюція неокласичних ідей. Неолібералізм

План:

1. Головні елементи „неокласичного відродження”;

2. Теорія суспільного розвитку Й. Шумпетера;

3. Виникнення і загальна характеристика неолібералізму;

4. Концепція „ідеальних типів господарських систем” В. Ойкена;

5. Неолібералізм в Німеччині:

5.1. В. Рьопке;

5.2. А. Мюллер – Армак;

5.3. Л. Ерхард;

6. Неокласичний синтез в теорії П. Самуельсона, Дж. Хікса;

6.1. Виникнення неокласичного синтезу;

6.2. Спрощена кейнсіанська модель П. Самуельсона;

6.3. Схема Хікса-Хансена;

6.4. Особливі випадки кейнсіанської теорії.

7. Неокласичні теорії економічного росту – Р. Солоу, Дж. Мід;

8. Виробнича функція Кобба – Дугласа;

9. Загальна характеристика монетаризму;

10. Монетарна модель циклу М. Фрідмена;

11. „Економіка пропозиції” – А. Лаффер, К. Мандель;

12. Теорія „раціональних чекань”:

12.1. Загальні методологічні принципи;

12.2. Концепція Т. Сарджента;

12.3. Теорія Р. Лукаса;

12.4. Економічні погляди С. Фішера;

13. Четверта класична ситуація в історії розвитку економічної теорії.

 

1. Головні елементи "неокласичного відродження"

Процес руйнації попереднього класичного стану і пошуки нового консенсусу отримав в західній літературі назву “неокласичного відродження”, або “неоконсервативної контрреволюції”. Дійсно, в основі його лежить висунення на перший план і подальший розвиток неокласичного напряму з його обґрунтуванням тільки ринкових механізмів регулювання економіки. Проте такий поворот – це не просто збіг традиційних постулатів і висновків неокласичної ортодоксії з економічною кон’юнктурою 70-80 років. Особливості сучасного стану науково-технічного розвитку, інтернаціоналізації господарських відносин, а також кардинальні зрушення в соціальній структурі розвинутих країн ринкової економіки стимулювали процес переосмислення і певного перегляду застарілих уявлень неокласики, розробки нових теорій.

Процес “неокласичного відродження” включав такі основні елементи, просякнуті ідеями докейнсової економічної теорії:

1. Реституцію (відновлення) монетаризму, яка означала повернення мікроекономіці її вирішального місця в економічній теорії;

2. Розробку та уточнення теорії сподівань, яка виходила із визнання раціональності поведінки господарських агентів;

3. Поширення принципів індивідуалізму на процес прийняття урядових рішень (теорія суспільного вибору);

4. Подальшу лібералізацію економічного життя і політики в межах теорії і практики економіки пропозиції та соціального ринкового господарства.

 

2. Теорія суспільного розвитку Й. Шумпетера;

Йозеф Алоіз Шумпетер (1883-1950). За своє життя він написав стільки, що бажаючому вивчити його творчу спадщину прийшлося б віддати цьому зайняттю багато років. Остання його фундаментальна праця “Історія економічного аналізу” (від стародавньої Греції до ХХ ст.) – була надрукована посмертно у 1954р. в тому незакінченому і невпорядкованому вигляді, у якому ці записи залишилися після смерті професора.

Історики сходяться на думці, що Шумпетер дійсно прочитав і знав все, що було написано по питанням економічної теорії з античних часів. В наші часи коли говорять про Шумпетера в теоретичному плані, частіше за все, мають на увазі і розглядають одну з його книг – “Теорію економічного розвитку” (1912р.), в якій викладена його концепція економічної динаміки.

Спочатку все буквально по Вальрасу - загальна рівновага попиту і пропозиції. Ця рівновага встановлена колись, тепер підтримується і відтворюється. Всі параметри виробництва, обміну, розподілу, споживання – залишаються незмінними. Все якби рухається по колу. Шумпетер так і назвав цей стан: господарський кругообіг. Ми вже знаємо, що при подібному стані рівноваги:

ü усі доходи дорівнюються витратам;

ü цінність любого продукту виробництва (його гранична корисність) дорівнюється цінності використаних факторів (їх граничній продуктивності);

ü формування цінностей підпорядковується закону альтернативних витрат;

ü фактори виробництва набувають цінності в результаті вмєнєнія її від цінності результатів виробництва;

ü прибутку немає (надлишок ціни над витратами – це оплата праці за рівнянням).

Все це ми вже проходили до теперішнього часу. Це чиста неокласична ситуація або модель. Але Шумпетер додає, що в ній відсутній також і відсоток. Чому? Тому, що оскільки все повторюється, не має підстав робити різницю між теперішнім доходом і майбутнім.

Але раптово цей рух по заведеному порядку порушується - з’являється Новатор. Це підприємець, який знаходить можливість отримати додаткову вигоду в існуючих умовах. Виникає “нова комбінація” ресурсів. І ця нова комбінація в спромозі дати Новатору те, що люди називають прибутком, - це надлишок над тим доходом, який встановився в процесі існуючого кругообігу.

Щоб впровадити своє нововведення Новатору потрібна додаткова сума грошей. Він іде до банкіра, отримує позику і несе її на ринок факторів виробництва. Там панує повна рівновага попиту і пропозиції, але Новатор порушує цю рівновагу. Йому необхідна додаткова кількість ресурсів і він пропонує за це підвищену ціну. Порушується система рівноважних цін. Змінюється напрямок потоку ресурсів, а це означає і потоків споживчих товарів. Руйнується весь ритм. Хтось при цьому розорюється, але основна маса підприємців на перегонки намагається прослідувати за Новатором. Зростає попит на позики, а це рано чи пізно призводить до вичерпання позичкового ринка.

Тим часом інновація розповсюджується в сфері виробництва, система цін перебудовується, відновлюється конкурентне балансування, потоки ресурсів і товарів набувають усталений характер в повних обрисах, прибуток від інновації знижується все більше і більше, поки не зникає знову. І все повертається знову до кругового руху – до стану рівноваги на новому рівні.

Таке встановлення нової рівноваги є можливим тільки теоретично – якщо б інновація носила виключний характер за певний період часу. Але в житті такі процеси відбуваються постійно. І тому, говорить Шумпетер, насправді звичним станом є не врівноважений кругообіг, а подібні зрушення. І підприємницький прибуток (це надлишок валового доходу над витратами виробництва) існує постійно. І саме по цим причинам капіталізм не залишається на місці, а безперервно розвивається. Рух відбувається не по колу, а по “спіралі” Гегеля-Маркса.

Очевидно, що особливу роль у схемі Шумпетера відіграє позика - тобто банки і ринок позичкових капіталів. Це питання виникає в моделі Шумпетера, коли мова заходе про потребу Новатора в додаткових коштах. Таким чином банкір виступає тут як необхідний посередник між бажанням здійснити інновацію і можливістю це зробити. Платою за перевтілення бажання в можливість і є відсоток.

В такій схемі не працює кількісна теорія грошей. Кредитування новаторів дійсно підвищує ціни – в першу чергу на фактори виробництва. Але це не просто інфляція, а перебудова всього господарського механізму. Виходить, що гроші виконують функцію не просто засобу обігу і вимірювателя цінностей, вони відіграють роль каталізатора економічного росту, в тому разі і через прибуток і відсоток.

Хоч інновації відбуваються постійно, економічний рост, говорить Шумпетер, не відбувається як безперервний процес, який можна описати монотонною функцією. Одна інновація впроваджується і розповсюджується дуже швидко, інша потребує тривалого часу. До цього додається фактор невизначеності.

Крім того кожна інновація визиває хвилю імітації, яка розходиться на всі сторони. Велика кількість таких хвиль розходиться одночасно, вони накладаються одна на одну і т.д. Такий рух при складанні усіх хвиль – не може бути плавним і рівномірним. Він породжує періоди загального підйому, які можуть змінюватися періодами загального спаду. Тобто Шумпетер підходить до аналізу економічних циклів.

 

3. Виникнення і загальна характеристика неолібералізму.

Помітну роль в буржуазній політичній економії XX ст. грає неолібералізм, що зробив спробу створити власне вчення про народне господарство на базі синтезу ідей нової історичної школи неокласики і традиційного лібералізму. Методологічно неолібералізм найбільш близький до нової історичної школи (особливо до праць К. бюхера і В. Зомбарта), для якої характерне трактування процесу суспільного розвитку як повільної, поступової еволюції. Залежно від зміни деяких рис капіталістичного ладу (механізми управління економікою, конкретні форми товарного виробництва і ін.) представники обох течій виділяли різні «порядки», «ступені» і «стилі» організації господарського життя суспільства.

На відміну від неокласики в методологічному інструментарії неолібералізму маржиналізм не займає самостійного, а тим більше центрального місця. Він, звичайно, враховується неолібералами як поширений в буржуазній політекономії теоретичний прийом, але не застосовується ними як найважливіший інструмент дослідження.

На відміну від авторів неокласичних теорій зростання і виробничих функцій, що зосередилися на дослідженні кількісних аспектів капіталістичного відтворення, неоліберали ставили в голову кута якісні, інституційні проблеми. Рішення таких проблем вони вважали достатньою передумовою для усунення фундаментальних кількісних диспропорцій процесу відтворення. Тому в неоліберальній літературі проблема темпів господарського розвитку і регулювання економічного зростання не грає помітної ролі.

З традиційним лібералізмом неолібералізм ріднить перш за все ідея індивідуальної свободи на основі всемірного зміцнення і заохочення приватної власності на засоби виробництва. Разом з тим неоліберали на відміну від своїх попередників оцінювали процеси господарського життя з макроекономічних позицій, а не мікроекономічних - з погляду інтересів окремих приватних підприємців - власників підприємств.

Крім того, неолібералізм відрізняється від «старого» лібералізму епохи капіталізму вільної конкуренції тим, що він виступив за активне державне втручання в економіку.

Неолібералізм формувався одночасно з кейнсіанством. Обидва учення виражали реакцію буржуазної політекономії на кризу 1929 - 1933 рр., що підірвала традиційні уявлення про саморегульованість капіталізму. Проте, якщо Дж. М. Кейнс пояснював недуги капіталізму хронічним недоліком ефективного попиту, що при невтручанні держави в економіку позбавляє цей лад достатніх стимулів до розвитку, то основоположники неолібералізму бачили безпосереднє джерело всіх бід в підриві довершеної конкуренції і в монополізації господарства, що порушує дію ринкових регуляторів виробництва. Тому об'єктом державного втручання неоліберали на відміну від кейнсіанців вважали не сам процес відтворення, а інституційні основи механізму формування прибутку і конкуренції.

В цілому неолібералізм вніс помітний внесок в процес пізнання в рамках буржуазної політекономії, зробивши серйозні висновки з кризи 1929 - 1933 рр. Він показав, що без активного регулювання державою інституційних основ господарського механізму, направленого на створення солідних загальних умов ведення ринкового господарства і жорстких рамок для конкурентної боротьби, капіталізм приречений на глибокі потрясіння і ставить під загрозу власну життєздатність. Ця ідея неолібералізму після другої світової війни в тій або іншій формі і мірі одержала визнання правлячих кругів країн Заходу і знайшла відображення в їх економічній політиці.

Неолібералізм репрезентований багатьма школами, ві­домішими з яких єлондонська (Ф. Хайєк),чиказька (М. Фрідмен),фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард),паризька (М. Алле). Але головну роль в розробці теорії неолібералізму зіграли німецькі економісти, і в першу чергу В. Ойкен, що заклав його основи і створив його методологію. Ідеї неолібералізму набули широкого поширення після другої світової війни у ФРН, а також у ряді інших країн Заходу. До основ неолібералізм відноситься перш за все вчення про два типи економічного ладу, об'єднуюче всіх його прихильників. Будучи наріжним каменем методології неолібералізму, воно є економічним варіантом теорії ідеальних типів суспільних систем видного буржуазного філософа і соціолога М. Вебера.

 

4. Концепція "ідеальних типів господарських систем" В. Ойкена.

Фрейбурзька школа сформувалася на базі критики деяких теоре­тичних положень німецької історичної школи. Ойкен вважав поми­лкою те, що історична школа залишала поза увагою домінуючу роль економіки, зосереджуючись на виховній та інституціональній функ­ціях держави, які в кінцевому рахунку були поставлені на службу диктатурі. Коли після війни в країні розгорнулась дискусія щодо використання кейнсіанських методів управління економікою, пред­ставники фрейбурзької школи виступили проти. Вони вважали, що кейнсіанство сприятиме формуванню авторитаризму, до якого зав­жди була схильна німецька нація. Методом запобігання диктатурі представники фрейбурзької школи вважали встановлення конкурен­тного ладу та обмеження втручання держави в економіку, і проти­ставляли як кейнсіанству, так і ортодоксальному неокласицизму власну модель «соціально-ринкового господарства».

Німецький неолібералізм часто називають «ордолібералізмом» за назвою щорічного видання фрейбурзької школи — журналу «Ор­до», заснованого в 1948 р. Ойкеном і Бемом.

Вальтер Ойкен (1891—1950) вивчав політекономію, історію, філософію. 1913 року отримує вчений ступінь кандидата наук. 1921 р. в Берлінському університе­ті здобуває ступінь доктора наук. З цього часу основним об'єк­том його дослідження стають економічні проблеми розвитку су­спільства. З 1925 р. В. Ойкен є професором університету в Тюбінгені, а з 1927 p. — у Фрейбурзі. Там він заснував економічну школу, основ­ною ідеєю якої було створення теорії майбутнього суспільства, по­будованого на принципі свободи та достойного людини економіч­ного й суспільного порядку.

Його перу належить багато економічних праць, найвідоміші з яких «Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання — 1954), «Основні принципи національної еко­номії» (1940), яка витримала багато видань, а також «Основні прин­ципи економічної політики», що вийшла вже після його смерті, 1952 p. Усі його праці ґрунтувалися на класичних підходах до ана­лізу, усупереч історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки.

У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні прин­ципи національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо методології економічного аналізу типів суспільного ладу.

В основу поглядів В. Ойкена покладено веберівську теорію «ідеальних типів». На цій базі він сформулював поняття «ідеального типу господарства» як моделі, котра передає лише основні закономірності суспільно-економічного розвитку і не описує другорядних економічних явищ, що завжди супроводжують будь-яку економіку. Господарські системи, на думку Ойкена, ніколи не існують у чи­стому вигляді. Вони являють собою комбінацію різноманітних гос­подарських форм. Від того, які форми переважають у системі, зале­жить її тип, об'єктом дослідження можуть бути лише «ідеальні типи», «очищені» від несуттєвого. Аналіз розвитку економічної дій­сності, на його думку, без урахування сталого в економічних явищах є неможливим, оскільки кожна економічна форма функціонує за принципом «ідеального типу», тобто в кожній є стале, суттєве і дру­горядне, несуттєве. Суттєве визначає економічну поведінку суб'єк­тів господарської діяльності на мікро- і макрорівні. Але, на думку Ойкена, суттєве зароджується на рівні індивідуального господарства (мікрорівні). Тому «єдиний шлях, який обіцяє успіх, — писав він, — проходить через дослідження конкретних підприємств, домашніх господарств та планових органів».

Ойкен розрізнявдва «ідеальні типи» господарських систем — центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Він класифікував їх, виходячи зі способу управління господарським процесом, форм координації діяльності окремих господарських одиниць, і підкреслював, що ринкове господарство управляється ринком, є господарством відносин обміну, а централь­но-кероване виключає вільний ринковий обмін і управляється цент­ральним керуючим органом.

Центрально-кероване господарство, за визначенням Ойкена, характеризується таким рівнем планування за якого всі економічні зв'язки між економічними суб'єктами заміщено адміністративними вертикальними зв'язками центру з підприємствами. Централізоване планування він розглядає виключно як економічну політику, наво­дячи історичні приклади її реалізації в стародавньому світі та вка­зуючи на сучасні її форми— економічну політику соціалізму в СРСР та централізоване керування у фашистській Німеччині.

Економічна політика надцентралізації управління передбачає та­кий ступінь розвитку планування, коли з одного центру визначають­ся обсяги та якість створюваних продуктів до найменших деталей. Така форма розподілу суперечить принципу вільного вибору. Тому центрально-керованому господарству властиві постійна відсутність рівноваги, інфляція та хронічний дефіцит. Ойкен вважав, що така централізація суперечить самій природі економіки і поступово руйнує її. Але в межах централізованих форм управління він розрізняв ці­лий ряд варіантів:

ü тоталітарне центрально-кероване господарство;

ü центрально-кероване господарство з вільним обміном споживчих товарів;

ü центрально-кероване господарство з вільним вибором для споживача;

ü центрально-кероване господарство з вільним вибором професії та робочого місця.

Екстремальною (очищеною, ідеальною) формою, на його думку, є тоталітарна, в якій уособлено всі недоліки та ознаки центрально-керованого господарства. Однак іншим фор­мам централізації можуть бути притаманні ознаки економіки ринко­вого типу.

Вільне ринкове господарство, побудоване на конкуренції та приватній власності, є природною основою економічного порядку, оскільки забезпечує підприємницьку ініціативу, розвиток економі­ки, та встановлення рівноваги завдяки дії конкурентних сил. Воно базується на принципі свободи вибору: рівня споживання, професії та робочого місця, економічних відносин.

Вирішальним чинником економічного розвитку він називав по­треби, які вільно формуються і потребують негайної реакції з боку виробника. Виробник має бути зацікавленим у тім, щоб задово­льнити будь-які потреби споживача. Таку зацікавленість можна реалізувати тільки за умови, що виробник отримуватиме прибуток і вільно ним розпоряджатиметься.

Економічна свобода виробника, як і споживача, зв'язується Ойкеном з приватною власністю, котра забезпечує споживачеві право вільного вибору благ, а виробнику — право вільного вибору роду діяльності та отримання доходів. Конкуренція між виробниками створює умови, коли на ринку вирішується проблема визначення необхідних обсягів виробництва, його структури та рівня цін.

Однак, на його думку, абсолютизація принципу свободи може призвести до анархії, надмонополізації, тоталітаризму та соціальних потрясінь і також підриватиме основи господарювання.

Щодо «справедливості» такого господарства, то Ойкен визнає, що ринкова економіка, побудована за принципами індивідуалізму та конкурентності, хоч і сприяє економічному прогресу суспільства, суперечить принципу соціальної справедливості, який може забез­печити лише центрально-керована система, побудована на суспіль­ній власності.

Неоліберальна методологія Ойкена є спорідненою з методоло­гією неокласиків, оскільки засуджує центрально-кероване господар­ство. Але Ойкен, на відміну від неокласиків, завжди підкреслював, що не лише центрально-кероване господарство, а й децентралізова­на ринкова економіка виникає не стихійно, а формується свідомо державою.

Раціональний «господарський лад» він визначає як оптимальну комбінацію обох типів господарства. Він зазначає, що історія розви­тку суспільства завжди супроводжувалась пошуком господарського ладу, який найбільшою мірою відповідав би природній суті людей та явищ, тобто встановлював порядок, котрий забезпечував би спра­ведливість та економічну рівновагу. На думку Ойкена,вирішення проблеми оптимального поєднання форм двох «ідеальних типів» має взяти на себе держава, яка може впливати на економіку й со­ціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих, зви­чайно, межах, що не призводять до порушення економічної рівнова­ги. Головним завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального поєднання переваг двох різних типів господарств в єдину економічну систему. Ураховуючи, що характер суспільного ладу залежить від того, який тип господарства в системі переважа­тиме, суспільство, на його думку, має свідомо визначитись з комбі­нацією господарських форм. Він вважав, на відміну від інших неолібералів, що за реальних умов тогочасної Німеччини втручання держави не може бути мінімальним. Навпаки, воно має бути визна­чальним, адже необхідний економічний порядок може встановити лише сильна держава.

В «Основних принципах економічної політики» Ойкен форму­лює підходи до визначення«політики порядків», яка, на його погляд, має, передовсім, полягати у створенні державою умов для розвитку економіки:

ü формуванні конкурентного господарства;

ü об­меженні економічної влади монополістичних угруповань, тобто за­хисті конкуренції з боку держави;

ü інтеграції у світове господарство, що також підриває могутність цих угруповань, зміцнювану за раху­нок протекціонізму.

Держава повинна проводити активну грошову політику, бо циклічні коливання економічної кон'юнктури — обов'язковий елемент ринкової економіки — можуть нейтралізува­тись «грошовим стабілізатором». По-друге, оберігаючи недоторкан­ність приватної власності, держава має запобігати надмірному роз­риву у розмірах доходів різних соціальних груп і здійснювати перерозподіл сукупних надходжень на користь соціальної сфери. Вплив держави визначається можливостями економіки і має обме­жуватися заходами, що сприяють її зміцненню.

Класифікація економічних систем, яку дав Ойкен ще в ЗО— 40-х pp., підбивала підсумок розвитку німецької ліберальної ідеї, формулювала засади теорії «соціального ринкового господарства» як економічного порядку, за якого конкурентна ринкова економіка доповнюється соціальне спрямованим втручанням сильної держави. Ці методологічні підходи до визначення ролі держави в суспільстві з ринковим економічним порядком було розвинуто не лише Ойкеном, а і його сучасниками та послідовниками.

5. Неолібералізм в Німеччині:

5.1. В. Рьопке

Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихід­ним пунктом протиставлення ринкового господарства центрально-керованому господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству, побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому економічними угрупованнями (олігополія, монополія). Це була теорія «третього шляху» розвитку,

В. Рьопке таО. Рюстов, що з 20-х pp. вивчали проблеми суспіль­ного ладу, продовжували теоретичні пошуки під час другої світової війни, перебуваючи в еміграції. Вони намагалися визначити прин­ципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави.

За визначенням Рьопке, роль держави має обмежуватися створенням такої економічної атмосфери, яка б найбільшою мірою сприяла підтри­муванню господарського порядку, за якого спрацьовували б економічні стимули до праці та стихійно визначались пропорції виробництва. Тобто економічна політика держави має гарантувати свободу, під якою слід розуміти суворий порядок в економічній діяльності, що забезпечу­ється через ринок, вільну конкуренцію і вільне ціноутворення. Такий господарський порядок учений називає «ринковим господарством», принциповою основою якого є приватна власність та егоїстичний ін­терес окремого виробника, якому протистоїть споживач.

5.2. А. Мюллер-Армак

Розвиток неоліберальної теорії вільного ринкового господарства зв'язується також з ім'ямА. Мюллера-Армака, який уперше сфор­мулював ідею створення «соціально-ринкової» економіки — такої економічної системи, у межах котрої «принцип свободи ринку по­єднується з принципом соціальної рівності», коли досягнення рин­кового господарства доступні для всіх членів суспільства. Економі­чна політика держави має полягати в тім, що вона оберігатиме конкуренцію та забезпечуватиме вирівнювання доходів громадян за допомогою раціональної фіскальної політики.

Мюллер-Армак указував на те, що під соціально-ринковим гос­подарством він розуміє не впровадження природного економічного порядку, тобто абсолютизацію ринкових відносин, а свідомий син­тез, коли створюване ринковим господарством багатство розподіля­ється під контролем держави. Цей контроль здійснюється через еко­номічні механізми.

Отже,складовими соціально-ринкового господарства є: конку­рентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держа­ва, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє націо­нальний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості.

Найважливішим інструментом державного втручання в процес перерозподілу, на думку Мюллера-Армака, є оподаткування, яке ре­гулюється відповідно до економічної ситуації: для стимулювання чи стримування ініціативи, урівноважування попиту та пропозиції згі­дно з рівнем доходу та з урахуванням його джерел, а також із націо­нальною структурною політикою держави. Усе це має бути спрямо­ване на досягнення основної мети державного управління — проведення соціальне орієнтованої політики.

Важливим принципом податкової політики він вважає стимулю­вання індивідів у їхній діяльності з підвищення добробуту за раху­нок власних сил. Таким може бути, наприклад, установлення піль­гових податків на час, коли організується нове підприємство, чи на доходи, які використовуються для будівництва житла.

Податки є основою формування державного бюджету, а отже, матеріальною основою виконання соціальних програм держави. Мюллер-Армак особливо наголошує на тім, що коли податкова сис­тема шкодитиме ринковому господарству, то усе це передовсім ві­діб'ється на доходах держави.

Витрати держави на соціальні потреби також мають бути цілесп­рямованими, тобто мають відповідати двом вимогам — соціального вирівнювання (не зрівнялівки!) та стимулювання ініціативи. Асиг­нування коштів на соціальні цілі відбувається у ,наприклад, кількох напрямах:

забезпечення груп населення, що зазнали збитків уна­слідок війни, тих, що були на державній службі;

ü виплати та дотації соціально незахищеним прошаркам населення;

ü дотації багатодітним сім'ям (з метою стимулювання народжуваності);

ü дотації та виплати у вигляді допомоги із фондів соціального страхування;

ü підтримка різних форм заощаджень;

ü дотації та поручительство держави для отримання цільових кредитів;

ü надання пільгових позичок;

ü підтри­мування певного рівня цін на окремі види товарів;

ü дотації в митній сфері тощо.

Ці прямі витрати здійснюються в межах затверджених соціальних програм.

Важливого значення Мюллер-Армак, як і Ойкен, надавав держа­вній структурній політиці у сфері відносин власності. Він вважав, що держава має сприяти розширенню приватного сектора, підтри­мувати процес демонополізації власності, заохочуючи населення ін­вестувати заощадження у виробництво (надавати кредити для при­дбання акцій, відкриття нових підприємств, будівництва тощо).

Та чи не найважливішим інструментом державного регулювання, за Мюллером-Армаком, є політика стабілізації грошової маси як го­ловної умови безінфляційного розвитку.

Усі ці принципи, що лежать в основі перерозподілу національно­го доходу на користь соціальної сфери, виключають безпосереднє втручання держави в економіку чи реалізацію таких заходів, що за­вадили б приватнопідприємницькій ініціативі, наприклад, необґрунтовану соціальну допомогу, яка не виключає зловживань, чи ство­рення сектора громадських робіт (штучні робочі місця), фіксацію певного рівня заробітної плати чи цін і т.д.

5.3. Л. Ерхард

Ідею свідомо створюваного соціально-ринкового порядку, роз­винуту в працях найвідоміших представників фрейбурзької школи, було апробовано у надзвичайно сприятливих для цього умовах піс­лявоєнної Німеччини, країни зі зруйнованим господарством та від­сутністю будь-якого економічного ладу.

Після об'єднання трьох окупаційних зон в одну економічну зону було створено Економічну раду, до якої ввійшли видатні політики та вчені-економісти ринкової орієнтації. Напрям розвитку Німеччи­ни визначався окупаційним урядом відповідно до плану Маршалла, згідно з яким країні надавалася реальна матеріальна допомога. Ні­меччина стала перед вибором між центрально-керованим типом господарства (та аграрною спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання грошової допомоги, кредитів для відновлення економі­чної структури).

Одним з директорів Економічної ради був Людвіг Ерхард. Його уявлення про економічний устрій держави відповідало ідеям фрей­бурзької школи.

Людвіг Ерхард (1897—1977) народився у Фюрті (Баварія), де закінчив реальне училище. Після першої світової війни вивчав ви­робничо-господарські проблеми у Вищій комерційній школі в Нюрн­берзі. Захистив докторську дисертацію у Франкфуртському універ­ситеті, став директором інституту проблем споживання Нюрнберзь­кої вищої комерційної школи, але на вимогу нацистського уряду був звільнений за «нелояльну поведінку».

Після війни (з 1945 по 1946 pp.) був міністром господарства Ба­варії, з 1947 p. — професором Мюнхенського університету, керів­ником особливого відділу «Гроші та кредит», що готував проект грошової реформи. Як відомого спеціаліста зі структурної політики 1948 р. Л. Ерхарда було призначено на посаду директора управління господарства Економічної ради об'єднаної західної окупаційної зо­ни. З 1949 по 1963 р. Л. Ерхард — міністр народного господарства ФРН, з 1963 по 1966 p. — канцлер ФРН.

Перші кроки Ерхарда як директора Економічної ради наразилися на протести окупаційних властей і політичних партій країни, оскільки він вимагав скасування всіх дій держави, що регламенту­вали економіку.

Л. Ерхард розпочав зпроведення конфіскаційної грошової ре­форми, яка мала справити стимулюючий вплив на економіку та за­безпечити створення засад ринкового механізму саморегуляції. Зміст реформи полягав у вилученні з обігу старої грошової оди­ниці, блокуванні рахунків, які згодом розблоковувались за умови часткового інвестування у виробництво та повного виведення з обо­роту решти безготівкових грошей, погашення регулярних платежів (заробітна плата, пенсії, квартплата та ін.) за пільговим курсом, тобто грошову масу в обігу було скорочено до мінімуму. Крім того, було створено нову фінансову мережу на чолі з Центральним феде­ральним банком, незалежним від уряду.

Суть господарської реформи, що почалась одночасно із грошо­вою, полягала в лібералізації економічного життя. Було відновлено вільне ціноутворення, знято обмеження із заробітної плати і кварт­плати, відмінено нормування споживання та централізований роз­поділ. Одночасно було прийнято закон, спрямований проти монопо­лізації виробництва, тобто проти обмеження конкуренції.

Особливого значення Л. Ерхард надавав вільному конкурентно­му ціноутворенню, що забезпечувало раціональний перерозподіл ресурсів, відновлення повноцінного обміну, стимулювання вироб­ництва товарів, на які існує попит, урівноважування кон'юнктури, а також самоокупність та прибутковість виробництва, тобто створен­ня умов для його подальшого розвитку.

Державна підтримка підприємництва полягала в пільговому опо­даткуванні та кредитуванні малоприбуткових виробництв базових галузей (вуглевидобувні, сталеплавильні тощо), підприємств, що реінвестували прибуток у виробництво, а також підприємств, котрі виготовляли експортні товари, залучаючи іноземні капітали.

Зрозуміло, що реформування економіки полегшувалося надхо­дженням матеріальної допомоги за планом Маршалла, однак отри­мувані суми не були такими вже значними, щоб вирішити проблеми зруйнованої економіки.

Першими наслідками реформ було те, що різко впала реальна за­робітна плата, зросли ціни та рівень безробіття. Але водночас полі­пшилась ситуація з пропозицією товарів, а досить швидко стабілізу­вались і економічні процеси.

Соціальна політика будувалася за принципами фрейбурзької школи і була спрямована на підтримку економічного курсу держави. Вона виходила з ідеї, що соціальний добробут будується на міцній економіці, тому все, що перешкоджає розвитку економіки, навіть коли воно є соціальне справедливим, не може братися до уваги.

Проведення економічної реформи натрапило на сильний опір спочатку окупаційної влади, яка нав'язувала власну економічну по­літику, що мала б сприяти поглибленню економічної залежності Німеччини від країн-переможниць, потім на опір профспілок і полі­тичних партій, не згодних із жорсткою соціальною політикою, і, врешті-решт, на опір підприємців, котрим дуже не до смаку були прийняті 1947 p. закони про декартелізацію та демонополізацію.

Крім того, згідно із міграційним законодавством стимулювався приплив робочої сили з-за кордону, що створювало умови для стабі­лізації ринку робочої сили, скорочувало її дефіцит. Одночасно в країну прибуло чимало емігрантів-підприємців, яких приваблювала висока норма прибутку, високий рівень попиту на товари, можливо­сті інвестиційної діяльності. Вони мали конкурентні переваги перед місцевими підприємцями, і це викликало протест останніх. Л. Ер­хард зумів витримати й ці протести.

Наступним випробуванням для нового курсу були наслідки ко­рейської кризи (1951), що призвела до зростання цін, інфляційних процесів. Закінчувався термін дії «плану Маршалла», у зв'язку з чим постала проблема дефіциту торгового балансу. Усі політичні партії та угруповання почали вимагати прямого втручання держави в економіку. Однак і в цьому разі Ерхард відповів відмовою. За кілька років навіть найбільш упереджені противники Л. Ерхарда не могли не визнати, що він переміг.

У країні швидкими темпами відновлювалось виробництво (вже у кінці 1949 p. було досягнуто його довоєнного рівня), бурхливо роз­вивалося житлове будівництво, зменшувалося безробіття (до кінця 50-х pp. воно стабілізувалось і щорічно знижувалося майже на 5%), почали зростати витрати держави на соціальні потреби.

Економіка ФРН швидко інтегрувалась у світове господарство, оскільки лібералізувався зовнішньоекономічний обмін, за рахунок пільг та кредитів на виробництво експортних товарів зросли обсяги експорту та його конкурентоспроможність.

Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регу­люванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходи­ла за межі соціальної сфери.

Становлення соціально-ринкової економіки відбулось у дуже стислі строки. Уже 1957 р. на з'їзді Християнсько-демократичного союзу Л. Ерхард проголосив початок нового етапу розвитку «соці­ально-ринкового господарства». Він підкреслив, що перший етап, тобто пошук найліпшого «природного економічного порядку», за­вершився утворенням«сформованого суспільства», яке досягло високого рівня добробуту та економічної стабільності. Другу стадію розвитку Ерхард зв'язував з дальшим удосконаленням соціальної функції держави, зростанням витрат держави на соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури.

6. Неокласичний синтез в теорії П. Самуєльсона, Дж. Хікса

6.1. Виникнення неокласичного синтезу

У післявоєнні роки теорія Кейнса і неокласична система стали головними «дійовими особами» в економічній науці. Відносини між ними складалися неоднозначно. З одного боку, позиції неокласиків і Кейнса входили в явну суперечність. Основний висновок його «загальної теорії зайнятості, відсотка і грошей» свідчив, що капіталістична економіка нестабільна, схильна до даремної розтрати ресурсів і досягнення повної зайнятості маловірогідне. Тоді як теоретичні побудови неокласиків базувалися на основі саморегульованості капіталізму, здатності ринку оптимально розподіляти ресурси і забезпечувати рівновагу з повною зайнятістю.

З іншого боку, теорія Кейнса і неокласична система гостро потребували один одного. Неокласична система була логічно зв'язана і детально розроблена, але в неї погано вписувалися такі очевидні для всіх явища, як кризи і безробіття. Дати задовільне пояснення причин економічної нестабільності і, тим більше, розробити практичну програму боротьби з нею неокласики опинилися не в змозі. «Загальна теорія» Кейнса, навпаки, містила аналіз чинників, що виводять економіку із стану рівноваги, і пропонувала конкретну програму дій. Проте, не дивлячись на назву, дійсно загальної, всеосяжної теоретичної системи в ній не було.

Тому недивно, що услід за появою «Загальної теорії» в економічній науці розвернулася інтенсивна аналітична робота по об'єднанню позиції Кейнса і неокласиків. Найактивнішу участь в ній брали Дж. Хікс, Е. Хансен, П. Самуельсон і багато інших видатних економістів. Завдяки їх зусиллям врешті-решт і склалася теоретична система, що одержала назву «неокласичного синтезу».

Сценарій формування «синтезу» можна представити таким чином:

1. Розробка так званої спрощеної, або урізаної, моделі Кейнса. Частіше всього її пов'язують з ім'ям П. Самуельсона, у відомому підручнику якого вона відтворюється, починаючи з першого видання (1948р.).

2. Потім в модель були введені грошові параметри. Аналітичний апарат ще в 1937р. запропонував Дж. Хікс в своїй знаменитій статті «Містер Кейнс і «класики»: пропонована інтерпретація», а пізніше удосконалив і з успіхом використовував Е. Хансен. В результаті з'явилася схема «доходів-витрат» Хікса - Хансена, яка представляє теорію Кейнса як окремий випадок концепції загальної рівноваги і вважається, тому квінтесенцією «неокласичного синтезу».

3. На завершення було показано, через які особливі випадки автоматичне досягнення повної зайнятості виявляється неможливим і, отже, зберігаючи своє теоретичне значення, неокласична система має потребу, як виразився В. Леонтьев, в «кейнсіанських окулярах», а капіталістична економіка - в кейнсіанській доктрині регулювання.

Таким чином, «неокласичний синтез» складається з трьох блоків - спрощена, або урізана, модель Кейнса, схема «доходів-витрат» Хікса - Хансена і пояснення причин неповної зайнятості. Зупинимося послідовно на кожному з них.

 

6.2. Спрощена кейнсіанська модель П. Самуельсона

У спрощеній моделі Кейнса сукупний попит або плановані витрати (Е) розпадаються на споживання (С) і інвестиції (I), а сукупна пропозиція задається рівнем національного доходу (Y). Умова рівноваги характеризується, отже, рівнянням:

Якщо ж на осі абсцис відкласти рівень доходу, а на осі ординат - об'єм витрат, то дана рівновага виявиться справедливою лише для крапок на прямій OO’, проведеній під кутом 45⁰ до осей координат (мал. 1).

Згідно неокласичної теорії, ринок тяжіє до рівноваги, яка забезпечується зміною процентної ставки. Припустимо, через якісь зовнішні обставини економіка опинилася в точці Z₂. Це означає, що має місце надмірна пропозиція (OR>OF). Вона веде до небажаного накопичення товарів або, якщо сформулювати умову не рівноваги інакше, - до надлишку (планованих) заощаджень над (планованими) інвестиціями. У такій ситуації процентна ставка падає. Пониження відсотка підвищує інвестиції і скорочує заощадження до тих пір, поки економіка не повертається в якусь точку Z₁ на прямій OO’, координати якої на вертикальній осях рівні між собою.

Іншу картину малює спрощена модель Кейнса. Об'єм капіталовкладень в ній вважається заданим (J=T) і приймається інша гіпотеза щодо динаміки заощадження і споживання. Споживча функція ставиться в залежність не від норми відсотка, а від рівня національного доходу.

Згідно «Основному психологічному закону» Кейнса, «люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання із зростанням доходу, але не в тій же мірі, в якій росте дохід», тобто C=C(Y), причому гранична схильність до споживання більше нуля, але менше одиниці: 0<с<1. Для простоти в економічних моделях співвідношення між доходом і споживанням дуже часто вважається лінійним і записується таким чином:

де - автономний, не залежний від об'єму національного доходу рівень споживання;

с - гранична схильність до споживання,

Y - національний дохід.

Графічно кейнсіанська споживча функція виражається прямою, що перетинає вісь ординат в позитивному квадранті. Тангенс її кута нахилу рівний граничній схильності до споживання, а відстань між початком координат і крапкою, в якій пряма перетинає вісь ординат, рівно (мал. 2).

Урізана модель піддається чіткій геометричній інтерпретації, що одержала назву «кейнсіанського хреста». Розглянемо графік, осями координат якого, як і в неокласичній моделі, служать сукупна пропозиція, визначувана рівнем національного доходу (Y), і сукупний попит, рівний споживанню (С) і інвестиціям (I) (мал. 3).

Інвестиційна функція, що задається ззовні, приймає вид прямої II’, паралельній осі абсцис, що означає її незалежність від доходу. Споживча функція - виражається прямою CC’, як і на мал. 2. Якщо сукупний попит складається із споживання і інвестицій, шляхом складання II’ і CC’ ми можемо одержати пряму DD’, що характеризує його. Вона паралельна CC’, від якої знаходиться на відстані OI. Точка Z, в якій DD’ перетинає 45-градусну пряму, є точкою рівноваги на товарному ринку. Спроектувавши її на вісь абсцис, ми одержуємо рівноважний рівень національного доходу Y_z. Якщо задані агрегатна виробнича функція Y=Y(N), де N - рівень зайнятості, то ми знаємо і його.

Цей графік наочно ілюструє фундаментальну кейнсіанську ідею про рівновагу з неповною зайнятістю. Оскільки пряма, що характеризує сукупний попит, перетинає вісь ординат в позитивному квадраті, тобто планована пропозиція перевищує планований попит, а фактична рівновага встановлюється в умовах даремної розтрати матеріальних ресурсів і безробіття.

 

6.3. Схема Хікса-Хансена

Схема Хікса-Хансена є графіком, системою координат якого служать рівень національного доходу (Y) - вісь абсцис і значення процентної ставки (r) - вісь ординат. Її автори услід за Кейнсом виходять з того, що інтенсивність інвестиційного процесу визначається граничною ефективністю капіталу, той є відношенням між очікуваним доходом, від одиниці капітального майна і ціною її виробництва. Ухвалюючи рішення про інвестування чергової одиниці капіталу, підприємець або платить за позикові засоби, або несе альтернативні витрати, відмовляючись від доходу, який міг би одержати у разі використання своїх засобів іншим чином. І те й інше визначається ринковою нормою відсотка. Значить, інвестувати має сенс лише у тому випадку, коли гранична ефективність капіталу перевищує ставку відсотка. Отже, інвестиції можна вважати функцією відсотка: I = I (r). Чим нижче процентна ставка, тим за простих рівних умов вигідніше робити додаткові капіталовкладення і навпаки.

Умовою рівноваги на товарному ринку є рівність інвестицій (I) і заощаджень (S): I = S. Заощадження ж відповідно до «основного психологічного закону» визначаються рівнем національного доходу: S=S(Y). Чим вище рівень доходу, тим більше об'єм заощаджень. Таким чином виходить функція IS{I(r)=S(Y)}. У графічному виразі вона є кривою негативного нахилу, що показує, що кожній парі Y і r відповідає рівність заощаджень і інвестицій, тобто певний рівень рівноваги товарного ринку (мал. 4).

Якщо умови рівноваги на ринку товарів ясні, можна переходити до аналізу грошового ринку. Там рівновага наступає, коли попит на гроші (L) співпадає з їх пропозицією (M). Остання величина береться за дану. Що ж до попиту на гроші, то, згідно кейнсіанській теорії він визначається в основному двома мотивами:

1. Трансакційний - обумовлений потребою в грошах для реалізації комерційних операцій. Він є головним чином функцією доходу: L₁=L₁ (Y). Чим вище рівень національного доходу, тим більше операцій укладається економіці, тим інтенсивніше при справжніх цінах потреба в грошах.

2. Спекулятивний. Діючи на фінансовому ринку, економічні суб'єкти постійно опиняються перед вибором, в якій формі тримати кошти - у вигляді грошей або цінних паперів. Володіння цінними паперами, з одного боку, пов'язано з великим ризиком, з іншого боку, воно дає право на отримання відсотка. Чим вище відсоток, тим більша перевага віддається цінним паперам, тим слабкіше спекулятивний мотив попиту на гроші. Тому спекулятивний попит на гроші є убуваючою функцією норми відсотка: L₂=L₂(r).

Таким чином, сукупний попит на гроші, обумовлений трансакційним і спекулятивним мотивами, ставиться в пряму залежність від рівня національного доходу і в зворотну залежність від ринкової ставки відсотка: L=L1(Y)+L2(r), або L=L(Y, r).

Прирівнявши L до M можна одержати функцію LM[L(Y, r)=M]. Її графічним виразом служить крива позитивного нахилу, що характеризує співвідношення між r і Y. При яких встановлюється рівновага в грошовому секторі (мал. 5).

Оскільки функція IS і LM визначаються однаковими параметрами, їх можна представити в одній системі координат (мал. 6).

Точка перетину графіків IS і LM указує на таке співвідношення між r і Y, при якому заощадження рівні інвестиціям, а попит на гроші рівний їх пропозиції, тобто обидва сектори знаходяться в стані рівноваги.

Проте модель все ще не завершена. У ній відсутній ринок праці. Тоді як центральною проблемою для Кейнса було безробіття.

Цей останній момент стає ясним, коли всі ринки розглядаються у взаємозв'язку. Для цього зазвичай використовують узагальнюючу діаграму наступного вигляду (мал. 7).

Частина А включає схему IS-LM, зображену раніше на мал. 6. Частина В є графічним виразом виробничої функції Y=Y(N), що дозволила в рамках урізаної моделі Кейнса встановити залежність рівня зайнятості від рівня національного доходу. Частина 3 є моделлю ринку праці, де N - рівень зайнятості, W - ставка номінальної заробітної платні, P - рівень цін (отже W/P ставка реальної заробітної платні), Nd і Ns - відповідно попит і пропозиція робочої сили.

Причинні зв'язки відповідно до кейнсіанської теорії направлені від частини А через частину В до частини С. Взаємодія товарного і грошового ринків визначає рівновагою рівень національного доходу (Y). Він у свою чергу дозволяє за допомогою виробничої функції встановити попит на робочу силу (Nd), який у результаті і визначає точку рівноваги на ринку праці.

Тепер модель Хікса-Хансена можна вважати завершеною. Її поява була сприйнята більшістю економістів як несуперечливий, зрозумілий і в той же час адекватний виклад суті «Загальної теорії». Тим самим був закладений фундамент для синтезу кейнсіанської і неокласичної теорій.

Проте ортодоксальні кейнсіанці відкидають ідею саморегульованості економіки. На противагу неокласичної інтерпретації моделі Хікса-Хансена вони приводять три особливі випадки, через яких автоматичне досягнення повної зайнятості стають неможливим.

 

6.4.Особливі випадки кейнсіанської теорії

1. Негнучкість заробітної платні. Кейнсіанська теорія виходить з того, що сильні профспілки або закон про мінімальну ставку заробітної платні не дозволить їй спускатися нижче певного рівня. Це блокує механізм автоматичного регулювання на ринку праці. Правда існує «грошова ілюзія», тобто, оскільки люди приймають номінальні зміни за реальні, можна знизити реальну заробітну платню шляхом певного зростання цін. Проте таке рішення проблеми зіткнеться з протидією з боку фінансового ринку і лише погіршить ситуацію. Підвищення цін зрушує грошову криву LM вліво (див. мал. 7), тобто із зростанням цін зростає попит на гроші, а значить, збільшується платня за розставання з ліквідністю - відсоток, унаслідок чого скорочуються інвестиції, падає рівень національного доходу і зайнятості.

2. «Пастка ліквідності». Цей термін, введений Д. Робертсоном, використовується для опису стану економіки, в якому норма відсотка знаходиться на мінімальному рівні. Її подальше падіння, а, отже, зростання інвестицій, національного доходу і зайнятості, виявляється неможливим. Причому ні скорочення грошової заробітної платні (будь вона рухома), ні збільшення кількості грошей в обігу, що, згідно теорії Кейнса, має однаковий ефект, не здатні вивести економіку з «ліквідної пастки». Платня за розставання з ліквідністю така мала, що ніхто не хоче позбутися готівки. Весь приріст грошової маси поглинається спекулятивним попитом на гроші, не впливаючи на зниження відсотку.

2. Нееластичність інвестиційного попиту по відсотку. Навіть якщо грошова платня рухома і економіка не потрапляє в пастку ліквідності, тенденцію до повної зайнятості може заблокувати несумісність функцій заощадження і інвестицій. Інакше кажучи, можлива ситуація, коли при заданій споживчій функції рівень інвестиційних витрат, необхідний для поглинання всього об'єму заощаджень (I=S), настільки високий, що його досягнення нездійсненно при позитивному значенні процентної ставки. Значить, економіка залишається в своєму стані рівноваги з неповною зайнятістю.

У результаті принципи формування «неокласичного синтезу» залишилися тими самими: в економіці є тенденція до рівноваги і, отже, неокласична система в цілому зберігає своє теоретичне значення; проте через існування таких особливих випадків, як негнучкість заробітної платні, «пастка ліквідності», нееластичність інвестиційного попиту по відсотку, кейнсіанська теорія і особливо практична програма також необхідні. Такий компроміс більшість економістів визнали задовільною і «неокласичний синтез» на тривалий період зайняв місце загальноприйнятої теоретичної концепції.

Але «неокласичний синтез» залишився логічно суперечливою системою, що складається з двох несумісних концепцій, які дають дуже несхожі уявлення про одну і ту ж економіку. Якщо в неокласичній частині «синтезу» відтворюються всі основні постулати, що закріпилися в західній економічній теорії з 70-х рр. ХIХ ст., то в кейнсіанській його части чи не кожний з них спростовується. По виразу американського економіста А. Лейонхуфвуда, між розділами ортодоксальної системи, що суперечать один одному, встановилися відносини «мирного співіснування».

Вони були порушені лише після того, як в 70-і рр. офіційна доктрина регулювання дискредитувала себе. Тільки тоді західні економісти побачили серйозну проблему в логічній суперечності концепції, яка є її теоретичним обґрунтуванням. На «неокласичний синтез» обрушилася різка критика з усіх боків, він перестав бути полюсом тяжіння різних теоретичних напрямів, і в західній економічній теорії відбулася глибока переорієнтація поглядів.

7. Виробнича функція Кобба-Дугласа

Найбільш цікавим аспектом неокласичної теорії відтворення є аналіз її представниками відтворювальних процесів з позиції виробничих функцій. Серед великої кількості форм цієї функції, запропонованих вченими, найбільший успіх випав на долю функції Кобба-Дугласа. У 1926 р. вийшла стаття К.У. Кобба (математик) і П.Х. Дугласа (економіст)”Теорія виробництва”, в якій вони запропонували свою модель виробничої функції, яка мала вигляд:

У=АК^αL^β, де

У - фізичний обсяг виробництва;

А - коефіцієнт пропорційності, який повинен враховувати деякі додаткові умови виробництва;

К - індекс витрат основного капіталу;

L - індекс витрат відпрацьованих людино-годин;

α,β - коефіцієнти еластичності по витратам капіталу і праці, які показують вплив цих факторів в окремості на обсяг виробляємої продукції (тобто, якщо кількість використаного капіталу збільшити на 1% при незмінній кількості праці, то обсяг продукції У збільшиться на α %. Аналогічна дія для β).

За допомогою функції Кобба-Дугласа були отримані розрахункові індекси росту обсягу виробництва в переробній промисловості США за 1899-1922 роки, які виявилися досить близькими до фактичних індексів. Коефіцієнт кореляції склав не менш 0,97 (97%).

Однак функція Кобба-Дугласа спиралася на передумову відсутності якісних змін як з боку праці, так і з боку засобів виробництва .З цієї причини одним з головних напрямків дослідження виробничих функцій стає спеціальне вивчення впливу технічного прогресу на обсяг виробляємої продукції.

Внаслідок цього функція Кобба-Дугласа прийняла наступний вигляд:

У=АК^αL^β е^vt , де

е ^vt-Фактор часу,який відображає вплив якісних змін у виробництві;

е - основа натуральних логарифмів;

v -константа, яка характеризує темп розвитку;

t - час.

Економісти полюбили цю функцію ще і тому, що вона дає можливість займатися прогнозуванням. Для цього спершу збирають статистику показників К, L, У, за ряд років (чим більше ряд років, тим достовірніше прогноз). На їх основі обчислюються показники α,β. А потім, можна розрахувати, що буде з У, якщо К і L будуть змінюватися,(вважаючи α,β постійними).

Функція Кобба-Дугласа може застосовуватися на різних рівнях – як на рівні окремого підприємства, так і на рівні галузі виробництва, народного господарства в цілому.

8. Неокласичні теорії росту – Р. Солоу, Дж. Мід

Одним з найважливіших інструментів боротьби неокласичної школи проти кейнсіанства стала теорія економічного зростання, яка сформувалася в перші два десятиліття після Другої світової війни. Вона не тільки явно протистояла неокейнсіанській теорії динаміки, але і стала помітним прогресом в розвитку самої неокласичної школи, оскільки в цій теорії аналізується ряд макроекономічних проблем (у тому числі і умови збалансованого економічного зростання), які раніше не входили у поле зору неокласиків.

За методологічну основу теорії зростання її авторами були використані головні, традиційні постулати неокласичної доктрини:

ü по-перше, теорія факторів виробництва, яка розглядає працю, капітал і землю як самостійні фактори створення суспільного продукту і його цінності, які володіють власною продуктивністю. При цьому під капіталом, як правило, розуміються лише основні засоби виробництва (будівлі, машини, устаткування і т.д.).

ü по-друге, теорія граничної продуктивності факторів виробництва, відповідно до якої доходи, що одержуються власниками факторів, визначаються граничними продуктами, що створюються відповідним фактором.

ü по-третє, це припущення довершеної ринкової конкуренції, що означає відповідно і відсутність всякого державного втручання в економіку. В результаті цієї умови повинна забезпечуватися рівність доходів власників факторів виробництва їх граничним продуктам.

ü по-четверте, це припущення, що ефективність (віддача) факторів не міняється, і що вони повністю взаємозамінні.

ü по-п'яте, що в основі моделей економічного зростання використовується "виробнича функція" Кобба-Дугласа.

Першими неокласичними моделями економічної динаміки (зростання) стали розроблені на рубежі 50-60-х рр. модель американського економіста Р. Солоу (опублікована в роботі "Технічний прогрес і агрегативна виробнича функція" в 1957 р.) і модель англійця Дж. Міда (викладена в його роботі "Неокласична теорія економічного зростання" в 1961 р.).

Модель економічного зростання Р. Солоу ґрунтується на виробничій функції Кобба-Дугласа, проте автор спробував усунути один з головних її недоліків - допущення про незмінну ефективність (віддачі) і інтенсивність використання праці і капіталу. Таке допущення, застосоване Коббом і Дугласом в рівнянні, що описує залежність між об'ємами використовуваних праці і капіталу і кінцевим результатом виробництва, цілком відповідало умовам екстенсивного зростання в 20-і рр. і абсолютно не підходить для умов післявоєнного розвитку, коли зростання все більше стає інтенсивним у міру розгортання нового етапу науково-технічної революції. Вже в 50-і рр. стало очевидним, що просте зростання чисельності зайнятих працівників і фізичного об'єму застосованого капіталу не є головною основою економічного зростання. Такою основою все більшою мірою стає прогрес техніки і технології, тобто якісне вдосконалення використовуваних факторів виробництва. При цьому у Р. Солоу під технічним прогресом розуміє досить широкий круг явищ - це вся сукупність якісних змін праці і капіталу. Сюди автор відносить і підвищення рівня освіти робочих і фахівців, і економію, що одержується від зростання масштабів виробництва, і підвищення ефективності організації і управління виробництвом, і, звичайно, власне конструктивні удосконалення техніки і технології.

Р. Солоу вводить показник технічного прогресу як самостійний чинник економічного зростання у виробничу функцію. Підсумовуючи дію на виробництво всіх якісних змін техніки, він вважає, що показник технічного прогресу в цій функції є функцією часу. Після появи цієї моделі представники неокласичної школи стали активно виявляти і інші фактори економічного зростання. Найбільш значний внесок в це вніс в 60-і рр. американський економіст Э. Денісон, який в 1962 р. опублікував роботу "Джерела економічного зростання і альтернативи, що стоять перед ними". У ній він спробував досліджувати залежність між об'ємом вироблюваної продукції і якісними змінами як з боку праці, так і з боку капіталу, а саме, технічний прогрес як такий (як зміна конструкції машин), а також зростання рівня концентрації виробництва (ефект масштабу), зростання освітнього рівня працівників (кваліфікації), поліпшення організації і управління і т.д.

Найбільш докладний доказ можливості рівноваги в рамках неокласичної теорії зростання дається в моделі англійського економіста Дж. Міда. Вона має явні переваги перед моделлю Р. Солоу. Це, перш за все, те, що в ній систематично розроблена проблема функціонування економічної системи довершеної конкуренції, яка може мінятися і розвиватися в результаті зростання населення, накопичення капіталу і технічного прогресу. Ця економічна система у Дж. Міда має наступні ознаки:

1. замкнута система, тобто що не має економічних і фінансових зв'язків з іншими господарськими системами;

2. у ній відсутнє державне втручання, тобто немає державних витрат і оподаткування;

3. вона будується на довершеній конкуренції (тобто в ній немає монополії), тому винагорода власників факторів виробництва рівнозначна граничному продукту цих факторів (праці, капіталу, землі);

4. виробнича функція в цій системі характеризується постійною віддачею від масштабу виробництва і має змінні коефіцієнти;

5. виробляється одне єдине благо, яке може використовуватися як для споживання, так і для виробництва;

6. існує монетарна система, яка підтримує ціни факторів виробництва на рівні, необхідному для забезпечення повної зайнятості факторів;

7. вживаний капітал володіє повною пластичністю (тобто відразу набуває форми найбільш вигідного використання);

8. амортизація основного капіталу відбувається у формі "випаровування", тобто щорічно відбувається знос певної частини парка машин і устаткування.

Дж. Мід виходить з модернізованої виробничої функції Кобба-Дугласа:

y = αk + βl + r, де

у - середньорічний темп зростання національного доходу;

k - середньорічний темп зростання об'ємів застосованого капіталу;

l - середньорічний темп зростання об'ємів застосованої праці;

α,β - відповідно частки капіталу і праці (прибутку і заробітної платні) в національному доході;

r - середньорічний темп технічного прогресу.

Згідно цій моделі, темп зростання національного доходу (суспільного виробництва) рівний сумі темпів зростання капіталу і праці, зваженого за долею їх витрат в національному доході, і темпу технічного прогресу. Спираючись на цю формулу і припускаючи, що темпи технічного прогресу і зростання об'ємів праці постійні, Дж. Мід робить висновок про те, що постійність темпів зростання національного доходу (стійке зростання) буде досягнута в тому випадку, якщо темпи зростання капіталу теж будуть стійкими і, більш того, рівними темпам зростання національного доходу. Якщо темпи зростання капіталу перевищать темпи зростання національного доходу, то, на думку автора, вступить в дію механізм, що автоматично знижує темпи накопичення капіталу.

Цей механізм бачиться таким: якщо за умовами моделі частка заощаджень в доходах постійна, то приріст заощаджень, потрібний для фінансування вищих темпів накопичення капіталу, відставатиме і, тим самим, стримуватиме об'єми накопичення. Зворотна ситуація спостерігатиметься у випадку, якщо темп зростання капіталу опиниться менше темпів зростання національного доходу. Якщо ж темпи зростання об'ємів праці перевищать темпи зростання накопичення капіталу, то в такій ситуації включається інший механізм - заміщення праці капіталом, і нове поєднання факторів виробництва (при збереженні постійності розподілу доходу між ними) забезпечить їх повну зайнятість. Тоді і зростання збережеться стійким.

Описана модель стійкого економічного зростання застосована, як підкреслює Дж. Мід, до абстрактних економічних умов (тобто припускає велику кількість значних обмежень), тобто коли діють закони граничної продуктивності і коли виробничі фактори можуть поєднуватися в будь-яких пропорціях і комбінаціях. Проте в реальній економіці такі умови складаються далеко не завжди. Так, якщо технічні параметри виробництва жорстко зафіксовані, то зростання працездатного населення (у разі відсутності накопичення капіталу) не приведе до зростання виробництва, оскільки він весь "йтиме" в безробіття. Інакше (тобто коли накопичення капіталу випереджатиме зростання працездатного населення) з'являться надмірні виробничі потужності. Але і в цих випадках, на думку Дж. Міда, існують способи досягнення динамічної рівноваги. У разі виникнення безробіття, вважає він, можна задіяти два важелі. По-перше, це стимулювання конкуренції за робочі місця, яка знижуватиме розміри заробітної платні і збільшуватиме прибутковість капіталу. В цьому випадку перерозподіл доходів на користь прибутку викличе зростання заощаджень, збільшить темпи інвестування і тим самим відновить рівність між зростанням населення і темпами зростання накопичення капіталу. По-друге, деяка зміна пропорцій між вживаними об'ємами праці і капіталу, які насправді не володіють абсолютною жорсткістю. Ці зміни можуть стати слідством зміни цін на фактори виробництва. У разі ж появи надмірних виробничих потужностей може бути задіяний механізм стимулювання міграції робочої сили.

Цей рецепт Дж. Мід підкріплює вимогою проводити таку кредитно-грошову політику, яка забезпечувала б конкуренцію і реальний перерозподіл доходу, а, значить, і стійкість відносних цін і відновлення рівноваги. Державі в моделі Дж. Міда відводиться тільки роль непрямої стабілізації, оскільки в цілому вона, на думку автора, своїми бюджетними витратами вносить тільки дисбаланс в розвиток економіки.

9. Загальна характеристика монетаризму

У 60-і рр. ХХ ст. складається ще один напрям сучасного консерватизму - американський монетаризм, який зараз займає провідні позиції в західній економічній теорії. Він склався "на хвилі" критики кейнсіанства по всіх основних положень