Тема 2. Становлення економічної думки середньовіччя та виникнення класичної політекономії.

План

1. Становлення економічної думки середньовіччя:

1.1. Зміна головних підходів в економічній думці раннього періоду;

1.2. “Салічна правда”, “Капітулярій про вілли” – твори раннього середньовіччя;

1.3. Фома Аквінський – представник класичного періоду;

1.4. Критика гендлярського феодалізму та обґрунтування буржуазного підприємництва в працях Еразма Роттердамського, Мартіна Лютера і Жана Кальвіна.

2. Меркантилізм:

2.1. Періоди розвитку меркантилізму;

2.2. Ідеї меркантилізму Джона Локка, Дадлі Норса, Девіда Юма.

3. Уільям Петті та П’єр Буагільбер – засновники класичної політекономії:

3.1. Економічні погляди Уїльяма Петті;

3.2. П’єр Буагільбер – засновник класичної політекономії у Франції.

4. Перша школа класичної політекономії у Франції – фізіократи:

4.1. Концепція “природного порядку” та економічна таблиця Франсуа Кене;

4.2. Розвиток фізіократичних поглядів у працях Анна Робера Жана Тюрго.

1. Становлення економічної думки середньовіччя:

1.1. Зміна головних підходів в економічній думці середньовіччя.

У V ст. н. е. під тиском германських племен пала рабовласницька Західна Римська імперія і на її території утворились варварські королівства, які мали просту організацію.

Необхідно зазначити, що робіт, спеціально присвячених економічним питанням і написаних у період раннього середньовіччя (V – XI ст.), нема. Це пояснюється декількома причинами:

1) низький рівень розвитку германських держав;

2) головною формою ідеології стало християнство, яке мало настільки сильний вплив на суспільне життя, що всі економічні думки висловлювалися в релігійно-етичній формі;

3) відчувався регрес в області наукової думки. Крім того економічні питання не відокремлювалися в самостійний об’єкт дослідження.

Змінилися головні підходи в економічній думці середньовіччя:

- Якщо у Стародавньому Римі заохочувалося прагнення до багатства, то в період раннього середньовіччя панувала точка зору, що прагнення багатства порочно, тому що заважає пошуку царства божого і є доказом відсутності істинної віри;

- Якщо античні автори вважали нерівність людей природною і вічною, то митці середньовіччя виходили з постулату, що всі люди рівні перед “божою благодаттю”;

- В античному світі панувало зневажливе ставлення до праці, тоді як у середньовіччі праця повинна була стати головним джерелом існування згідно з біблейським принципом: “У поті обличчя їж хліб свій”.

 

1.2. “Салічна правда”, “Капітулярій про вілли” – твори раннього середньовіччя.

“Салічна правда” — це кодекс права салічних франків, складений при Холдвіге (481 – 511 рік).

Признається верховне право общин на землю, захищається її суверенітет. Поряд з цим автори “Салічної правди” повинні були рахуватися з фактом розкладу общини і розвитком приватного господарства. Тому в ній знаходяться закони, які охороняють індивідуальне господарство франків. Процес утворення класів в період “Салічної правди” тільки починався, тому всі франки вважалися рівними перед законом і захищалися вергельдом (штраф за вбивство) у 200 солідів. Але у VI столітті процес розмежування франкського суспільства знайшов своє відображення у встановлення потрійних вергельдів за вбивство графів, королівських дружинників і знижених вергельдів за вбивство селянина. “Салічна правда” виходить з панування натурального господарства, тому на питання товарно-грошових відносин не звертається уваги.

Важливим джерелом по історії економічної думки раннього середньовіччя є “Капітулярій про вілли”, виданий на початку ІХ ст. Карлом Великим і його сином Людовиком Благочестивим. Треба зазначити, що у “Капітулярії” не говориться про общину, так як на той час вона перестала бути формою володіння землею. Говориться, що власник маєтку є монопольним власником землі, а господарство повинно обслуговувати його особисті потреби. Формулюється принцип досконалого господарювання. Він передписував брати оброк натурою, створювати запаси, розвивати різні види виробництва. Феодали вважали, що продавати треб залишки, а купувати продукти, які не виробляються у маєтку. Ідеалом господарства є натуральне господарство.

 

1.3. Фома Аквінський – представник класичного середньовіччя.

Класичне тлумачення політичної доктрини дав Фома Аквінський (1225-1274) –італійський чернець, аристократ по походженню. У 1328 р. Був об’явлений церквою святим. Створений ним трактат “Summa theologiaе” став своєрідною енциклопедією католицизму. У своїх економічних і політичних поглядах автор спирався головним чином на Аристотеля, але розвивав і ряд власних положень. Аквінат рішуче засуджував прагнення до соціальної рівності. Він стверджував, що піднятися вище свого сослів’я це гріх, бо останнє “створене богом”. Кріпосництво сприялося ним як незаперечне явище. Фома Аквінський говорив, що усі речі по своїй природі спільні і належать богу, а людина може ними тільки користуватися. Але в той же час він заявляє, що приватна власність необхідна для спільної вигоди, бо зобов’язує роздавати милостиню, ліпше турбуватися про свої діла, встановлювати відносини з людьми на мирній основі. В цілому домініканський чернець дотримувався натурально-господарських поглядів, вважаючи, що держава повинна бути самодостатньою і все необхідне отримувати зі своєї території, щоб не залежати від купців. Розділяв багатство на природне і штучне (срібло, золото). Висловлювався про справедливу ціну. Фома Аквінський ставив процес ціноутворення в залежність від соціального статусу учасників обміну. Згідно традиціям церкви засуджував лихварство, називаючи його ганебним ремеслом, однак у той же час намагався виправдати відсоток як “безкорисливий дарунок” у виді взаємності, доброзичливості, любові, а також як форму відшкодування збитків.

 

1.4. Критика гендлярського феодалізму та обґрунтування буржуазного підприємництва в працях Еразма Роттердамського, Мартіна Лютера і Жана Кальвіна.

В період пізнього середньовіччя (ХV-ХVІ ст.) виникає явище гендлярського феодалізму, коли буржуазні тенденції були ще дуже слабкі, а феодалізм достатньо сильним і намагався пристосуватися до нових умов господарського життя. Крім того інтереси феодалів тісно переплелися з інтересами лихварства, посилюючи експлуатацію селян і бюргерства. Але у той же час почався процес розкладу католицької церкви. Все більш помітними ставали суперечності між первісним християнством і римсько-католицькою церквою пізнього середньовіччя, які проявлялися у формі суперечностей між Священним писанієм (Біблією) і священним преданієм (декретами і постановами церковних соборів і Римського папи). Одним з перших, хто звернув увагу на ці суперечності були гуманісти: Іоган Рьойхлін (1455-1522), Еразм із Роттердама (1469-1536), Джованні Піко делла Мірандолла (1463-1494). Найвидатніший з цих – Еразм Роттердамський (Герхад Герхардс) у 1517 р. видав грецький текст Нового завіту і його латинський переклад, який супроводив своїми коментаріями. Найбільшу відомість отримав твір Еразма Роттердамського “Похвала дурості”, у якому використовуючи форму пародії він знущався над порядками суспільства пізнього середньовіччя. Тим самим гуманісти підготували Реформацію, звертаючись до раннього християнства у боротьбі з формалізмом і продажністю римсько-католицької церкви. Вони сприяли освідченню передової частини феодального суспільства.

Розглянемо економічні погляди теоретиків Реформації Мартіна Лютера і Жана Кальвіна. Доктор богослов’я, магістр вільних мистецтв, чернець - августинець Мартін Лютер (1483-1546) 31 жовтня 1517 р. на дверях своєї церкви у Віттенберзі вивісив 95 тезисів проти індульгенції. У 1520 році папа видав булу про відлучення Лютера від церкви. Лютер у дворі університету прилюдно спалив цю булу. Так почалася Реформація у Германії. Під прапори лютеранської реформи стало нижче дворянство, бюргерство, навіть частина князів, які розраховували збагатитися за рахунок конфіскації церковного майна і намагалися отримати більше незалежності. Критика економічних основ гендлярського феодалізму була складовою частиною поглядів Мартіна Лютера. Так у своїй книжці “Про торгівлю і лихварство” (1524 р.) він визнає необхідність торгівлі, але виступає проти зовнішньої торгівлі, проти ввозу предметів розкоші. На його думку така торгівля служить не користі, а висмоктує з держави і населення гроші, тому не допустима. Найбільшу ненависть викликає у Лютера лихварство. Його критиці присвячена робота “Наказ приходським священикам виступати з проповідями проти лихварства”, видана у Віттенберзі у 1540 році. Економічні погляди Лютера тісно пов’язані з його релігійною концепцією. “... Лихвар бажає, щоб весь світ для нього голодував, гинув у жебрацтві і печалі, щоб тільки в нього одного було все і щоб кожний отримував від нього, як від бога, і зробився б вічним його кріпосним ...”. Мартін Лютер розглядав лихварський капітал як накоплений відсоток.

Критикуючи представників гендлярського феодалізму Лютер виступав на боці ділового господаря, бюргера, який перевтілювався в дрібного буржуа.

Мотиви буржуазного підприємництва отримали більший розвиток у Жана Кальвіна (1509-1564). У своєму головному творі “Наставляння в християнській вірі” (1536) він розвивав вчення про божественне предвизначення. Згідно нього Господь розділив людей на обраних, яким предвизначено блаженство, і засуджених, яким предвизначені муки і засудження. Тому кожний християнин повинен думати, що він – божий обранець і в своїй діяльності повинен це доказати. В якості показника обраності Кальвін бере грошове багатство, як універсальну формулу успіху в капіталістичному суспільстві. Його вчення про предвизначення було релігійним виразом того факту, що у світі торгівлі і конкуренції вдача залежить не від діяльності і мистецтва окремих осіб, а від обставин, що від них не залежать. Все визначає не воля однієї людини, а милосердя могутніх, але не відомих економічних сил.

Якщо лютеранство створило Реформацію в Германії, то кальвінізм створив республіку в Голландії, республіканські партії в Англії і Шотландії.

 

2. Меркантилізм.

2.1. Періоди розвитку меркантилізму.

Слово “меркантилізм” виникло у XVIII ст. Його вивели від італійського “мерканте” – купець. Меркантилізмом називають сукупність економічних поглядів та господарську політику європейських держав XIV-XVIII століть.

Іноді пропонують розрізняти три фаз меркантилізму: ранню, зрілу і пізню. Хоча границі між ними дуже розпливчасті, а пізній меркантилізм дуже не схожий на “просто” меркантилізм. Майже першим твором, у якому проявилися головні начала ідеології меркантилізму, був трактат Жана Бодена “Шість книг про республіку” (1576 р.), у якому автор досліджував умови добробуту держави. Схвалював енергійне втручання держави у діла промисловості, високі мита на ввіз промислових виробів і низьких на ввіз їжі та сировини. Велику увагу Боден приділяв росту народонаселення країни. У 1581 р. в Англії вийшла робота Уїльяма Стаффорда “Бігле обговорення англійської політики”, у якій він приводить такі міркування:

- Порча монети державою не збагачує країну, а зашкоджує її багатству, тому що більш цінна монета буде вивезена за межі держави;

- Неможливо дозволяти ввіз сировини, бо вона переробляється за кордоном і, коли продукти переробки завозять назад, ми платимо за свою ж сировину, за всі іноземні мита, за всі наші ж ввізні мита:

- “Все що купують в нас іноземці, уходить від нас назавжди. І навпаки, все що ми купуємо друг у друга, залишається вдома”. Тому треба заохочувати і розвивати вітчизняну торгівлю.

Меркантилісти ототожнювали багатство з грошима (золотом і сріблом). Тому апогеєм раннього меркантилізму була теорія грошового балансу, яка з’явилась наприкінці XVI - початку XVII ст. Грошовий баланс – це порівняння ввозу та вивозу золота і срібла. Різницю називали сальдо. Якщо ввіз більше вивозу, то сальдо додатне, а баланс активний. При від’ємному сальдо баланс пасивний. Проти концепції грошового балансу першими виступили представники зрілого меркантилізму Антоніо Серра і Джерард Малейнс. Вони стверджували, що контроль вивозу грошей ставить у скрутне становище торгівлю і тому призводе до протилежного результату, ніж поставлена мета. Серра, Малейнс і їх однодумці вважали, що гроші повинні перетинати кордони вільно. Важливо, щоб спільна сума товарів, що вивозяться (у грошовому вимірі) перевищувала аналогічний показник ввозу. Ця концепція отримала назву системи торгового балансу, яка характеризує зрілу фазу меркантилізму. Більш повну і розвинуту аргументацію на користь системи торгового балансу висловив Томас Мен у роботі “Багатство Англії у зовнішній торгівлі” (1630 р.). Головною думкою цієї роботи було ствердження, що при активному торговому балансі приток грошей у країну буде більше, ніж їх вивіз.

При спільній, здавалось би, меті обох концепцій (збільшити приток грошей до країни) глибинна різниця між ними складається в тому, що принцип грошового балансу на перше місце ставить діяльність уряду, а принцип торгового балансу переносить акцент на приватну ініціативу купців і купецьких компаній. Вони повинні були купувати за кордоном як найдешевше, а продавати дорожче.

 

2.2. Ідеї меркантилізму Джона Локка, Дадлі Норса і Девіда Юма.

У останній третині XVII ст.. з’являються твори авторів, яких історики також відносять до меркантилістів. В таких випадках прийнято говорити про третю, пізню фазу меркантилізму і навіть про його “розклад”.

Радикальні ідеї висловлював Дадлі Норс (1641-1690) в “Очерках про торгівлю”, які були видані через рік після смерті автора, на питання, що таке багатство, він відповідає, що це не склад речей, навіть золота і срібла. “Та людина багатша, майно якої знаходиться у стані росту ... чи в виді здаваної в оренду землі, грошей, що приносять відсоток, чи товарів у торговому обороті. Якщо хтось перетворив усе своє майно в гроші і зберігав їх мертвим запасом, то він скоро відчув би наближення бідності ...”. Меркантилісти вважали обмеження розкоші однією з запорук збагачення країни, оскільки вона веде до розтрати багатства. Норс категорично висловлювався про шкідливість законів проти розкоші. “Країни, де існують закони проти розкоші, зазвичай бідні, тому що коли люди завдяки цим законам змушені обмежуватись меншими витратами, ніж вони могли б і бажали б нести, то тим самим в них відбирають бажання до працелюбності і винахідливості. ...Можливо деякі родини можуть існувати при таких обставинах, але росту багатства країни це буде заважати, так як країна не процвітає ліпше, ніж при переході багатства з рук в руки”. Норс заперечує думку про те, що заборона вивозу грошей сприяє багатству країни. Він показав, що такі обмеження призводять до зовсім протилежних результатів. Дадлі Норс першим в Британії поставив свободу торгівлі у главу кута проблеми багатства народів. Як бачимо у цьому ствердженні нічого не залишилося від меркантилізму.

Джон Локк (1632-1704) один з найвидатніших філософів свого часу, в 1691 році (одночасно з Норсом) випустив економічний памфлет “Розмірковування про зниження відсотку і підвищення вартості грошей”. Локк дотримувався багатьох принципів меркантилістів. Розділяв вчення про торговий баланс. Прийняв кількісну теорію грошей і визначав вартість грошей тільки наявністю чи нестачею грошових металів. При цьому Локк вказував, що справа не тільки в кількості грошей, але і у швидкості їх оберту. Чим вона вище, тим менше потрібно грошей для однієї і тієї ж маси товарів. Вважаючи зовнішню торгівлю головним засобом збагачення країни, він основу багатства бачив у праці. Природа дає тільки сировину, яку ми не можемо споживати, казав Локк. Від людської праці залежить обробка сировини і така її зміна, щоб отримати предмет споживання. Далі він говоре про додану цінність, про яку знали і писали інші меркантилісти. Але вони говорили про додану цінність з точки зору вигод зовнішньої торгівлі (тобто вивозити не сировину, а готові вироби). Джон Локк оговорює теж саме поняття, але на іншу тему: про порівняльну цінність різних речей. Здавалося б невелика зміна кута погляду на одне явище, але це мало великі наслідки.

Найбільше Локк відійшов від меркантилізму у відношенні до сільського господарства. Якщо меркантилісти вважали головним розвиток промисловості і торгівлі, то Локк оголосив землю головним джерелом багатства і запропонував замінити усі податки одним податком на землю.

Одним з яскравих представників нового напрямку економічної думки був великий філософ, шотландець Девід Юм (1711-1776), ідеї якого по визнанню Канта, оказали вплив на формування його філософії. Юм залишив після себе всього декілька нарисів на економічні теми. Але невеликі за об’ємом вони відрізняються глибиною думки. У своїх роботах Юм виступав прихильником вільної торгівлі. В питанні про роль грошей він дотримувався точки зору кількісної теорії. Цінність монети Юм вважав цілком залежною від її кількості, а зміну цін пояснює зміною кількості грошей у обігу.

У 1766 році Юм і Тюрго (в переписці) оговорювали ринковий механізм вільної конкуренції, який пізніше отримав назву “модель вільної конкуренції” або “модель встановлення середньої норми прибутку”.

 

3. Уїльям Петті та П’єр Буагільбер — засновники класичної політекономії.

3.1. Економічні погляди Уїльяма Петті.

Серед істориків економічної думки на теперішній час не має єдиного погляду на роль і значення Уїльяма Петті (1623-1689) у розвитку науки. Меркантилісти висувають його на роль одного з засновників політичної економії. Інші відносять його до видатних меркантилістів. У своїй роботі “Трактат про податки і збори” (1662 р.) Петті оговорює питання про монополії, природу і цінність грошей, відсоток і вексельний курс, земельну ренту, експорт грошей і товарів, про банки і ломбарди, злидарів, церкви, університети і інше. Але у нього змінюється підхід до економічних питань. Якщо для меркантилістів була очевидна цінність золота і срібла, то для Петті немає нічого очевидного, все потребує різнобічного розгляду. Так у своїй роботі “Різне про гроші” (1682 р.) він питає: “Не є країна тим більш бідною, чим менше вона має грошей?” і відповідає: “Не завжди, бо подібно тому, як заможна людина тримає біля себе мало грошей або зовсім їх не тримає біля себе, а постійно перетворює їх знову і знову в різні товари з великою вигодою для себе, так може вчинити і вся країна, яка є не що інше, як поєднання великої кількості окремих людей”.

Що таке багатство країни? Про те як Петті його розуміє говорить його спроба підрахувати багатство Англії у роботі “Слово мудрим” (1664 р.). це сукупність земель, будівель, кораблів, тварин, грошей, посуду і таке інше. Іншими словами багатство нації, згідно Петті, це сума її рухомого і нерухомого майна. А які джерела багатства країни? Петті пише: “Виходячи з нашого переконання, “труд є батько і активний початок багатства, а земля – його мати”. Щоб зміряти сукупне багатство країни в окремий момент достатньо використати ті ціни, які діють на той час. Але зміна цін у часі – об’єктивна реальність. Ще таке зміна цін, якщо грошами виступає монета з коштовного металу? При підвищенні цін за міру зерна йде більше монет. Що це означає? Хліб дорожчає чи гроші дешевіють. Ще Аристотель ставив перед собою таку задачу, але Петті був одним з перших економістів нового часу, хто звернувся до цієї проблеми. Припустимо людина вирощує хліб. Частина врожаю знов йде на насіння, друга частина – на життєві потреби. Тоді “залишок складає природну і істинну земельну ренту цього року”, а середня за 7 років – звичайну ренту цієї землі. Відмітимо розподіл повного (валового) продукту на три частини: відшкодування витрат, заробітну плату (життєві потреби) і чистий доход (ренту). Потім Петті ставить питання: якій кількості грошей може дорівнюватися ця рента (збиток хліба)? Проблема, яку ставить Петті, пізніше отримала назву відносної вартості. Але він вирішував це питання безвідносно до обмінних угод. Метою його дослідження було упорядкування оподаткування. Для цього треба було вміти вірно оцінити багатство як окремої людини, так і країни в цілому. Вирішуючи таку задачу він і підійшов до питання про єдину міру цінності усіх господарських благ.

З ім’ям Петті пов’язане створення нової наукової дисципліни – економічної статистики. Він назвав цю область знань “політичною арифметикою”. Петті видав роботу з аналогічною назвою у 1676 р. на думку теперішніх світових авторів Уїльям Петті був тією людиною, яка створила поняття національного доходу. Крім того, він перший розрахував його, тобто придумав метод.

 

3.2. П’єр Буагільбер – засновник класичної політекономії у Франції.

П’єр Лепезан де Буагільбер (1646-1714) був окружним суддею в Руані. Як не важко в це повірити, але простий окружний суддя своїм умом дійшов до тих ідей, які будуть відстоювати видатніші митці XVIII ст. – Кене, Тюрго і Адам Сміт.

Відносно трактування багатства Буагільбер дотримувався поглядів аналогічних Петті. Він писав, що гроші самі по собі річ зовсім нікчемна. Їх прагнуть тільки для того, щоб їх тут же за щось віддати. Якщо в країні достатньо необхідних продуктів, то не важливо, більше чи менше в ній срібла. У стародавні часи говорить Буагільбер, було 3-4 професії, а тепер їх 200 і всі вони залежать одна від одної. “Всякий купує продукти свого сусіда, результат його праці тільки при жорсткій умові, нехай мовчазній і невираженій, а саме: що продавець зробить теж саме по відношенні до продукту покупця чи відразу, що іноді трапляється, або через багато рук, проміжних професій, що приводе до того ж самого...”. а через 100 років інший француз Сей скаже “Продукти обмінюються на продукти” і виведе свій славнозвісний “закон ринків”.

У окремий пункт треба виділити думку Буагільбера щодо рівноваги. “Треба, щоб усі речі були у постійній рівновазі і зберігали ціну пропорції у співвідношеннях між собою і відносно витрат, які необхідні для їх відтворення”, “... щоб утримувати рівновагу — єдиний хранитель спільного добробуту, треба, щоб завжди був паритет продаж і покупок, і необхідно чинити так кожному, інакше все загине...”. І якщо якась частина продуктів не знаходить попиту, цього достатньо, “щоб задушити все інше”, тому що “найменший розлад подібно дрожжьовій заразі, яка псує всю державу, із-за взаємного зв’язку речей між собою, як це показано”. І це при тому, що теорію спільної ринкової рівноваги Леон Вальрас запропонує тільки у другій половині ХІХ ст.

Розглядав Буагільбер і питання втручання в економічне життя суспільства. “Потрібен нагляд, щоб змусити дотримуватись згоди і закони справедливості заради такої великої кількості людей, які тільки і прагнуть їх порушити, помиляються з ранку до вечора і які сподіваються збудувати свій добробут на розоренні своїх сусідів. Але тільки одній природі під сілу віддати такий наказ і підтримувати мир. Втручання всякого іншого авторитету лише все занапастить, з якими б благими намірами це не робилося б”. Природу Буагільбер ототожнює з Проведінням, тобто Богом. Вона однаково всіх любить і усіх бажає нагодувати. Що ж пропонує автор правителям країн? “Питання не в тому щоб діяти; необхідно тільки припинити діяти, чиня насильство природі”. “Для цього достатньо однієї миті. У той же час природа, зайшовши волю, ввійшовши у свої права, відновить торгівлю і пропорцію цін між усіма продуктами...”. Пропозиція Буагільбера “припинити діяти” – це майже дослівно головний лозунг фізіократів: “Дайте речам йти своїм ходом”.

 

4. Перша школа класичної політекономії у Франції – фізіократи.

4.1. Концепція “природного порядку” та економічна таблиця Франсуа Кене (1694-1774).

Кене був і залишився в історії символом вчення фізіократів, яке він виразив найповніше і глибше ніж інші. Релігійну доктрину, згідно якої все у світі виникає по волі Проведіння і керується ним до блага людства фізіократи переосмислили і перетворили у вчення про “природній порядок”. Суспільство складається з окремих людей, яких природа наділила різними схильностями, здібностями і потребами. Тому кожній людині необхідно дозволити діяти природно: вона краще за всіх знає, що для неї добре, а що погано. Суспільний договір (плодом якого є держава) потрібен лише для того, щоб ніхто не вживав свою свободу на шкоду іншим. Нехай кожний використовує ті засоби – здібність, розум та інші, які він має, і своїми зусиллями досягає для себе життєвих благ. Праця повинна бути вільною, плоди її недоторкані. Звідси лозунг: власність священна. Якщо кожний повинен мати право вільно розпоряджатися своєю працею і майном, це означає, що необхідна свобода обміну і конкуренції. Тому не повинно бути ніяких монополій і привілей. Таким чином фізіократія рішуче заперечувала усі основи меркантилізму.

Другою основою вчення фізіократів було уявлення про землю як єдине джерело багатства народу. Вони створили поняття чистого продукту. Це те, що залишається від суми виробленого продукту, якщо відняти усі витрати на виробництво. У масштабі усієї країни його розмір визначає приріст народного багатства.

Працю, яка утворює чистий продукт, фізіократи називали продуктивною, а всяку іншу – непродуктивною. Тому клас землеробців – тих хто обробляє землю – вони називали продуктивним класом. А клас тих, хто так чи інакше обробляє і переміщує продукти землі, отримав назву безплідного. Третім класом став клас власників землі.

Ідея про кругообіг і зустрічний кругообіг доходів склалася у Кене у формі, як він її назвав, “Економічної таблиці”. Економічна таблиця Кене – це схема, і як всяка схема, вона дуже спрощує реальність, для того щоб краще були видні найважливіші закономірності. Ось ці спрощення:

1) усі доходи витрачаються на споживання (це означає, що інвестиції не зростають з роками);

2) ціни постійні на протязі року;

3) покупки і продажи в середині кожного класу не беруться до уваги;

4) зовнішня торгівля не приймається до уваги;

5) вся земля обробляється фермерами, які орендують її у власників;

6) нема різниці між фермерами і їх найманими робітниками, між промисловцями і їх робочими.

Такі передумови допустимі. Від будь-якої з них автор може потім відмовитися, при цьому схема дещо ускладниться, але спільні закономірності через це не зміняться.

Що ж показує Економічна таблиця Кене? Вона показує, як розподіляються між класами сукупний суспільний продукт, як відшкодовуються витрати кожного класу і як між класами доходи обмінюються на продукти. Те що показує Таблиця, називається процесом суспільного відтворення (на протязі року). У даному виді вона показує просте відтворення. Якщо б схема приймала до уваги інвестування частини доходів (зростання капіталу), вона показувала б розширене відтворення.