Тема 3. Класична політична економія.

 

План :

1. Економічна теорія А. Сміта:

1.1. Теорія розподілу праці і теорія вартості;

1.2. Вчення про доходи (заробітну плату, прибуток, земельну ренту) та ціну ;

1.3. Визначення капіталу;

1.4. Вчення про продуктивну і непродуктивну працю;

1.5. Питання економічної політики.

2. Теорія народонаселення Т.Р.Мальтуса.

3. Політична економія Ж.Б. Сея.

4. Теорія розподілу суспільного продукту Ф. Бастіа.

5. Теорія національної економіки та протекціонізму Г.К. Кері.

6. Економічна теорія Давіда Рікардо:

6.1.Теорія ренти;

6.2.Теорія цінності;

6.3.Вчення про заробітну плату;

6.4.Закон порівняльних переваг у зовнішній торгівлі.

7. Завершення класичної політичної економії в працях Дж. С. Мілля.

8. Постулати класичної школи політекономіії.

9. Питання розвитку і періодизації економічної теоріії. Перша класична ситуація.

1. Економічна теорія Адама Сміта:

1.1. Теорія розподілу праці і теорія вартості.

Задача, яку поставив перед собою Сміт (1723-1790), була непростою. Йому належало відстоювати принцип природної свободи проти меркантилістів і разом з фізіократами, але при цьому відстоювати принцип продуктивності промислового і торгового капіталу проти фізіократів і разом з меркантилістами. Перед тим, як перейти до “війни на два фронти “, Сміт збудував собі міцний теоретичний фундамент з п’яти книг “Багатства народів” (1776).

Продуктивність суспільної праці більш важлива, ніж кількість продуктивних жителів. Що нового дав Сміт відносно розподілу праці?

По-перше, він побачив універсальний характер розподілу праці – від простих операцій до професій, а потім до класів і ще далі - до розподілу всієї країни на місто і село.

По-друге, показав, що розподіл праці може мати різні ступені, і чим більше ступенів, тим праця продуктивніша.

По-третє, зв’язав розподіл праці зі зниженням витрат. Говорячи сучасною мовою, Сміт відкрив таке явище як технічний прогрес. Машинам він приділяє менше значення, тому, мабуть, що у його час механізація праці робила тільки перші кроки. Але він зауважує, що саме розподіл праці відкриває простір для винаходу машин – тому що механізувати можна лише прості операції .

1.2. Вчення про доходи (заробітну плату, прибуток, земельну ренту) та ціну.

Адам Сміт стверджував, що незалежно від того, хто отримує окремі частини доходу, не змінюється той факт, що дохід розподіляється на три частини : плату за працю, ренту за землю і прибуток на капітал.

Заробітна плата є доходом найманих робітників, земельна рента – це дохід власників землі, прибуток – це дохід капіталістів-підприємців. (Ця думка Сміта була настільки незвичною для економічної думки і настільки непростою , що навіть через сто років її намагались спростувати відомі вчені). Таким чином, продовжує Сміт, перед нами три класи суспільства. Відзначимо, по якому признаку він визначає поняття класу. Цей признак – джерело доходу.

Але Сміт не зупиняється і йде далі. Всі продукти , вироблені в країні протягом року хтось продає і хтось купує . Що це означає ? Це означає, що весь річний продукт праці народу продається і купується. З боку продажу він представлений своєю сукупною ціною (сумою цін всіх продаж). Ця сукупна ціна і є сам річний продукт праці країни у грошовому вимірі. У даному випадку Сміт з’ясовує, що таке національний дохід. Звідси виходить дуже важливе положення : плата за працю, рента з землі, прибуток на капітал – це три первинних види доходу. Вони складають щорічний приріст суспільного багатства . Всякий інший вид доходу вторинний , він може виходити тільки з цих трьох разом або з кожного окремо. Тобто на думку Сміта, створений річною працею народу національний дохід розподіляється між робочими , капіталістами і земельними власниками. Потім він різними шляхами перерозподіляється так, що частина його потрапляє невиробничим категоріям населення у вигляді окладу, пенсії, субсидії та інше. Якщо хтось забажав би додати всі ці доходи до національного, то отримав би, як кажуть економісти, повторний рахунок.

Зараз треба зробити важливе пояснення. У всіх попередніх розмірковуваннях Сміта розглядався той дохід нації, який був створений її працею, капіталом і землею протягом одного року. Але в його утворенні приймав участь капітал, який був накопичений за попередні роки. І результат праці народу за даний рік повинен бути таким, щоб була можливість відшкодовувати витрати по утриманню основного і оборотного капіталу. Такий повний продукт Сміт називає валовим доходом, а дохід, який залишається після витрат на утримання основного і оборотного капіталу – чистим доходом. Чистий, а не валовий, дохід слугує істинним показником багатства країни.

Після цього Сміт повертається до проблем ціноутворення.

Отже, всяка ціна складається з трьох частин. Рівень кожної з них економісти вимірюють нормою. Норма прибутку – це її величина на одиницю капіталу ( грн., долар, єну). Норма заробітної плати – це її величина в одиницю часу (робоча година, день). Норма ренти - це її величина на одиницю площі землі (м² , акр, га ...). Сміт вважає, що в кожній окремій місцевості існують звичайні, або середні норми зарплати, прибутку і ренти. Вони залежать від географічного положення місцевості, кліматичних умов, відстані від торгових шляхів, родючості ґрунту, рівня виробництва та інших причин. Такі норми Сміт називає природними нормами . Якщо ціна якогось товару така, що три її складові частини приблизно відповідають природнім нормам – плати за працю, прибутку на капітал і ренти з землі, тоді ця ціна може бути названа природною ціною даного товару в даних умовах.

Однак продається кожен товар по ринковій ціні. Для кожного товару ринкова ціна залежить від співвідношення пропозиції його на ринку і попиту на нього.

Природна ціна, говорить Сміт, - це ціна вільної конкуренції. Вона представляє саму низьку ціну, по якій товаровласники згідні продавати у довготривалому аспекті.

Монопольна ціна – це сама висока ціна, за якої покупці згідні купувати товари.

Ринкова ціна рідко може довго триматися нижче природної ціни, але вона може довго триматися вище останньої. Причиною цього можуть бути різні монополії.

 

1.3. Визначення капіталу.

Капітал – це нагромаджений (тобто невикористаний на споживання) запас. Його завжди утворюють для якогось певного використання. Так що формування запасів тісно пов’язано з розподілом праці у суспільстві. Крім того, ріст капіталів означає зростання кількості продуктивних робітників (тому, що капітал працює тільки руками людини). Все це сприяє росту багатства нації. А цей ріст дозволяє ще більше засобів зберігати від споживання і спрямовувати на нагромадження .

Сміт створив вчення про основний і оборотний капітал. Різницю між ними він бачив у тому, що перший дає прибуток “ без переходу від одного власника до другого або без подальшого обертання “, а другий виконує ту ж функцію для власника завдяки тому, що постійно уходить від нього в одній формі і повертається в іншій”. А зв’язок між основним і оборотним капіталом, на думку Сміта, полягає в тому, що перший може функціонувати і приносити прибуток лише за допомогою і при участі другого.

До основного капіталу Сміт відносив:

1. машини і інші необхідні засоби праці;

2. будови і споруди, призначені для торгово-промислової діяльності;

3. заходи по поліпшенню землі;

4. придбанні навчанням і тренуванням трудові навики і корисні здібності членів суспільства.

 

Зворотний же капітал, на думку Сміта, складається з чотирьох частин:

1. продовольчі товари (за винятком тих, які вже находяться у споживачів);

2. матеріали і напівфабрикати;

3. готові вироби (ще нереалізовані);

4. гроші.

 

1.4. Вчення про продуктивну і непродуктивну працю.

А. Сміт вважав, що для забезпечення економічного прогресу необхідно максимізувати норму чистих інвестицій. Він має на увазі різницю між тими видами діяльності, які мають своїм результатом нагромадження капіталу, і тими, які обслуговують потреби домашніх господарств. Якщо в країні відчувається нестача капіталу, то непродуктивне використання збережень у сфері послуг може виявитися перепоною для економічного розвитку. А. Сміт вважає, що заради розширення можливості створювати доход збереження потрібно використовувати для створення виробничого обладнання чи технічних удосконалень.

Сміт наводить два критерія визначення продуктивного труда:

1. „Цінносний”: продуктивний труд збільшує цінність продукту, або за Смітом „ціна цього предмета може згодом, якщо знадобиться, привести до руху кількість труда, рівну тій яка початково його виробила (чи більшу)”.

2. „Принцип накопичення”: продуктивний труд „закріплюється і реалізується в будь-якому окремому предметі чи товарі, який можна продати”, а послуги непродуктивного труда „зникають в сам момент їх надання”.

Таким чином, чим більша доля робочої сили використовується продуктивно, тим більше буде уречевлений запас засобів виробництва і тим вище в даній економіці будуть можливості збільшити обсяг виробництва в наступному році.

Підхід А. Сміта, незважаючи на критичні зауваження був прийнятий усіма економістами класичної школи. Таке розмежування продуктивного та непродуктивного труда перейшло до К. Маркса, а в Радянському Союзі стало головним критерієм розрахування національного доходу.

1.5. Питання економічної політики.

Всім людям, говорить Сміт, притаманна одна спільна тяга, це “бажання поліпшити своє положення“, бажання, яке притаманне нам з народження і яке не залишає нас до могили”. З цього бажання витікає економічна діяльність людей. Рухомі цим бажанням люди проявляють активність, заповзятливість, працелюбність, бережливість. Ці якості проявляється певною мірою, якщо нема притиснень на переміщення товарів, капіталів і робочої сили. Коли люди можуть вільно вибирати місце життя, партнерів по бізнесу, способи використання запасів, тоді багатство країни буде зростати швидше.

Держава, по Сміту, також породжена природнім ходом речей і у режимі природної свободи за нею зберігаються дуже важливі функції. Вона повинна забезпечувати для суспільства такі послуги, які неможливі або невигідні для приватних осіб (народна освіта, суспільні роботи, комунальні служби). Далі держава повинна підтримувати режим природної свободи. Це означає законодавче і економічне заохочення вільної конкуренції, відмова від підтримки монополій. І на кінець, держава повинна охороняти життя, свободу і власність громадян. Сюди відносяться: регулювання мінімуму заробітної плати, оборона країни, утримання поліції, правосуддя.

Як бачимо, Сміт зовсім не був схильний до крайнього лібералізму типу laisser faire (“не втручайся”). В одному місці він торкається питання про державну заборону приватним банкам випускати платіжні зобов’язання нижче вказаної суми. Такі заборони необхідні для того, щоб у країні не з’явилося дуже багато сумнівних банків. Банкноту у 5 фунтів стерлінгів у нього ніхто не візьме, а у 6 пенсів візьмуть. От він і на випускає таких дрібних банкнот, а потім раптом збанкротує.

З урахуванням усього сказаного і повинні визначатися державні витрати. Бо саме вони в першу чергу визначають кількість непродуктивних громадян. Дохід цих категорій населення є пряме відрахування від національного доходу. Чим більше це відрахування, тим менше залишається на нагромадження капіталу і тим повільніше зростає кількість продуктивної праці.

“Великі народи, - пише Сміт, - ніколи не бідніють з-за марнотратства і нерозсудливості приватних осіб, але вони нерідко бідніють у результаті марнотратства і нерозсудливості державної влади”.

 

2. Теорія народонаселення Томаса Роберта Мальтуса.

Безпосереднім приводом для виступу Томаса Роберта Мальтуса (1766-1834) були, як відомо, нариси І. Годвіна “Про політичну справедливість“. Основуючись на теорії прогресу, висловленої Кондорсе. Годвін та інші стверджували, що головна причина бідності великих груп населення полягає у несправедливому розподілі національного доходу. Багатства вистачило б на всіх, якби воно розподілялося рівномірно по всім верствам населення. Треба погані закони замінити добрими - і всі заживуть прекрасно.

Мальтус вважав цю точку зору занадто благодушною. Населення має властивість збільшуватися по закону складних відсотків (геометричної прогресії), а продовольчі товари можуть рости тільки по закону арифметичної прогресії. Якщо все національне багатство розподілити рівномірно, говорив Мальтус, бідність дійсно зникне ....але тільки на момент. Вдосталь їжі для всіх зніме всі перешкоди для розмноження (наприклад, розумну обережність у збільшенні сімейства). Це викличе необмежений ріст населення, який далеко вийде за межі можливостей його прогодувати. Виникне такий голод, якого ще ніколи не було.

Мальтус вважав, відвернути масову бідність можливо тільки моральним вихованням. Вступати у шлюб треба тільки тоді, коли є впевненість, що дана пара твердо стоїть на ногах і зможе прогодувати дітей. Кожному треба зрозуміти, що розраховувати він може тільки на себе. Всілякі спроби благодійності тільки послаблюють приведені вище обмеження росту населення.

Першим виданням памфлет Мальтуса вийшов у 1798 р. анонімно. Друге видання, розширене і допрацьоване, вийшло у 1803 р. під назвою, яка у перекладі звучить так: ”Дослід про закон народонаселення, чи Погляд на його дію на щастя суспільства в минулому і сучасному, а крім того, вивчення, наскільки наші сподівання відносно відвернення або пом’якшення тих нещасть, які він призводить”. Під схожими назвами вийшли видання 1806,1807,1817 та 1826 рр. – кожен раз із змінами і доповненнями.

Мальтус перший використав вираз “боротьба за існування “, який пізніше використав Чарльз Дарвін. В першому виданні “Досліду” Мальтуса мали місце найбільш жорстокі його судження. Там прямо говорилося, що народжуючи дітей без турботи про те, як їх прокормити, заслуговують того покарання, яке їм приготувала природа, і “було б жалкою амбіцією бажати вирвати бича з її рук і послабити дію законів природи”. У подальшому Мальтус пом’якшив свої погляди і навіть, всупереч своїй теорії, висловлювався за надання державної допомоги родинам з числом дітей більше шести.

Велика кількість перевидань свідчить про публічний успіх теорії Мальтуса. Дійсно, вона викликали великий шум. У подальшому був виявлений цілий ряд помилок Мальтуса у його початкових положеннях. Головне значення він надавав співвідношенню шлюбів і народжень, набагато менше приймаючи до уваги зниження смертності. Це означає, по-перше, що він недооцінював дитячу смертність як природне обмеження росту населення. По-друге, зниження смертності у групі старшого віку веде до росту населення навіть при постійному темпі дітонародження. Крім того, з підвищенням рівня життя народу у визначених межах народжуваність має тенденцію самовільного зниження (це помітив ще Адам Сміт). Були знайдені і інші слабкі сторони його теорії.

Здавалося б життя заперечило теорію Мальтуса. Населення Європи за цей час зросло не менш ніж у п’ять разів, а площа сільськогосподарських угідь майже не змінилася. При цьому середній європеєць сьогодні годується навіть ліпше, ніж у часи Мальтуса. Масова бідність у країнах Європи ліквідована.Але не все так просто. Проблема, поставлена Мальтусом, встала перед країнами Азії і Африки у останній третині ХХ сторіччя. Можливо вона стане ще більш насущною у ІІІ тисячолітті нашої ери.

 

3. Політична економія Ж.Б. Сея.

Жан Батіст Сей (1767-1832) був, мабуть, першим економістом поза Британії, хто почав розвивати ідеї Сміта у пошуках відповідей на нові питання. Насамперед, це стосується явища, яке стало турботою багатьох наступних поколінь економістів. В різні часи цю проблему називали то “кризою надвиробництва”, то “кризою збуту”, то “промисловою кризою”. У теперішній час прийнято називати її проблемою економічного циклу.

Економічна наука зобов’язана Сею головним чином двома ідеями, зігравшими визначну роль у її подальшому розвитку. Перша з них – це так званий закон Сея, друга отримала пізніше назву теорії трьох факторів виробництва . Виходив Сей з положення Сміта про три види доходу : ренту з землі, плату за працю і прибуток на капітал.

Друга ідея - "Закон” Сея. Звідки ж він, цей закон, з’явився? Вчені виділили із розмірковувань Сея декілька визначень, які і були названі Законом ринків Сея або просто Законом Сея. Але цей Закон очікувала дуже цікава доля: наука не змогла довести його справедливість, але не змогла і аргументовано заперечити. Така невизначена ситуація тривала аж до середини нашого століття, коли в проблему була внесена ясність. Навіщо ж було вовтузитися з цим дивним “Законом”? А річ у тому, що кінцевим висновком закону Сея було положення про неможливість спільної кризи надвиробництва у системі вільної конкуренції.

У початковому виді те, що було пізніше названо Законом Сея, представляло собою чотири слова : “Продукти обмінюються на продукти”. До цього додаються такі пояснення . Щоб виробники мали змогу продати свої продукти , треба , щоб на ці продукти був пред’явлений грошовий попит. Але звідки у покупців гроші ? Це виручка від продажі своїх продуктів . Для того, щоб щось купити , треба ,насамперед ,щось продати . Товарообмін, звісно, відбувається за допомогою грошей, але зміст залишається той же : продукти обмінюються на продукти . Навряд з цим можна сперечатися . Положення на стільки очевидне, що стає незрозумілим , із-за чого такий шум. Але це тільки початкове положення. З нього Сей робить висновки, які дійсно можна вважати його науковою заслугою. А саме : “Якщо частина яких-небудь товарів, здатних задовольнити людські потреби, не знаходить покупця, тобто їх вироблено забагато, це означає , що яких-небудь інших товарів вироблено недостатньо.” Криза надвиробництва згідно цим міркуванням настає не тому , що на ринку загальна кількість товарів перевищує загальну кількість грошей, а тому , що деяких товарів було запропоновано до продажу менше, ніж потрібно. Невірно розподілена суспільна праця по видам виробництва : чогось виробляють забагато , а щось знаходиться у дефіциті.

Ось з цим і не могла наша наука тривалий час нічого зробити. Закон Сея приймали у якості постулату такі великі вчені, як Давід Рікардо і Джон Стюарт Міль. Його заперечували без аргументованих доказів такі не менш великі фігури , як Мальтус, Сісмонді і Кейнс, не кажучи вже про соціалістів.

Першим здогадався в чому річ Джон Стюарт Міль, учень Давіда Рікардо. Але чітко сформулювати сутність справи вдалося тільки у 1952 році американським вченим Дж. Беккеру і У.Баумолу. Виявилось, що Закон Сея приховував у собі два різних, хоч і дуже схожих , закони. Один з них більш жорсткий, стали називати тотожність Сея, другий , більш м’який, - рівність Сея.

Жорсткий варіант Закону Сея пропонує розуміти цей закон буквально : загальне надвиробництво не можливо, і все. Щоб не відбувалося на ринку, сукупний попит ніколи не може бути недостатнім для того , щоб купити сукупну товарну масу. Одне дорівнюється іншому ототожнено.

Зрозуміло, що , якби вся економіка була бартерною (тобто товари і дійсно купувались би товарами), тотожність Сея виконувалась би завжди і без винятків. Ми легко можемо уявити , що деякі окремі товаровиробники прорахувалися і зробили свого товару забагато і не можуть його збути. Але це не стосується справи: значить, хтось інший випустив свого товару менше, ніж міг би обміняти.

Тепер від бартерного господарства перейдемо до грошового . Чи буде виконуватися тотожність Сея у цьому випадку, і якщо так , то при яких умовах ? Буде виконуватися , якщо ніхто не буде зберігати хоча б частину виручених грошей, витрачаючи їх одразу ж після продажу свого товару. Тоді ніколи не буде розриву у часі між продажем одного товару і купуванням іншого на всю виручену суму. Сьогодні вчені кажуть, що в подібному випадку гроші виконують тільки одну функцію облікової одиниці. Вони не використовуються як засіб збереження цінностей.

Можливо навіть розширити останню умову. Припустимо, що у населення є запаси готівкових грошей. Тоді тотожність Сея означає, що ці запаси не зменшуються і не збільшуються . Зрозуміло, що такі умови не відповідають реальному положенню речей. Тому у нормальному грошовому господарстві тотожність Сея не виконується.

В житті все набагато складніше . Це розумів і Сей. Він прекрасно знав, що існує такий ринок, де гроші - зараз купуються за гроші - потім з додатком у вигляді позикового відсотку.

Загальне надвиробництво, тобто надмірна пропозиція на товарному ринку, означає загальний дефіцит грошей, або , що те ж саме, надмірний попит на гроші. Йому відповідає високий позиковий відсоток (ціна позичених грошей). Якщо при даному рівні попиту всі товари не можуть бути продані за даною ціною, то ціна повинна знизитися . Це означає зростання купівельної спроможності грошової одиниці (тобто на кожен фунт , або гривню можна купити більше товарів). При цьому у власників грошових запасів з’являється мотив використати їх частину для купівлі товарів. З іншого боку , зростання купівельної спроможності грошей знижує відсоткову ставку. Це легко зрозуміти, тому що на кожну покупку треба менша кількість грошей. Таким чином, обсяг грошової готівки на товарному ринку зростає.

Зниження ціни , звісно, має межу – такий рівень ціни, при кому вона відшкодовує повну суму витрат виробництва товарів. Але поки ціни знижуються , грошовий попит зростає, як ми з’ясували. Тому настає мить , коли товарна пропозиція повністю поглинається грошовим попитом. Рівновага на ринку відновлюється .

Змальований нами процес відновлення ринкової рівноваги відповідає тому трактуванню Закону Сея, яке сьогодні називають рівність Сея. Товарна пропозиція і грошовий попит не дорівнюються ототожненню. Між ними може бути розрив, який означає загальне надвиробництво.Але згідно цьому трактуванню така ситуація не може бути хронічною. Вона допускається як тимчасове явище. Рівність Сея означає , що ринкова економіка (вільна конкуренція і приватна ініціатива) має внутрішній механізм саморегулювання. Наявність такого регулятора у реальному житті Закон Сея не доказує. Треба пам’ятати , що це по суті теоретична модель , яка діє тільки при визначених постулатах. Така рівність Сея виконується за умови , що в житті є повна свобода переміщення праці і капіталів між галузями. Крім того, мається на увазі постулат про те, що ціна і заробітна плата можуть вільно підійматися і знижуватися під впливом факторів попиту і пропозиції. Тільки при виконанні цих умов можливо авторегулювання , яке повертає ринок у стан рівноваги.

 

4. Теорія розподілу суспільного продукту Ф. Баста.

Твердженню класичної школи, згідно якому „прибуток при необхідності змінюється в оберненому відношенні до заробітної плати”, Бастіа протиставляє свій закон гармонії, згідно якого інтереси капіталу і труда солідарні, долі того і іншого ростуть одночасно, але доля труда зростає швидше ніж доля капіталу. Це положення Бастіа ілюструє наступною таблицею:

Весь продукт	Доля капіталу	Доля труда
1-й період 1000	500 (50%)	500 (50%)
2-й період 2000	800 (40%)	1200 (60%)
3-й період 3000	1050 (35%)	1950 (65%)
4-й період 4000	1200 (30%)	2800 (70%)

 

Для доведення цього положення Бастіа спирається тільки на відомий закон зниження норми відсотка. Він говорить, що коли капітал отримує 3% замість 5%, це означає, що його доля зменшується. Якщо його доля в продукті все більше падає, то звідси виходить по необхідності, що доля труда все більше зростає.

Однак відносне зменшення долі не заважає тому, щоб отримувана капіталом доля абсолютно росла, якщо весь продукт збільшується, що і має місце в будь – якому прогресивному суспільстві. Але в будь – якому випадку доля капіталу відносно зростає менше, ніж доля труда.

Недоліки обґрунтування Бастіа:

1. Наведені цифри просто придумані автором для даного випадку;

2. Закон зниження норми відсотка, на який спирається таблиця, має перманентний характер – економічна історія свідчить про періодичні коливання відсотка;

3. Зниження норми відсотка може обмежити долю тільки нових капіталів. Капітали, які вже вкладені в фабрики, залізниці, цінні папери і т.д. при зменшенні відсотку, навпаки, отримають додаткову цінність. Власники капіталів навіть спекулюють на цьому.

Підсумовуючи, можна сказати, що проблема норми відсотка, який передбачає відоме співвідношення між цінністю капіталу і цінністю доходу, зовсім не теж саме, що питання про долі у продукті, які надходять капіталістам і робітником, які й намагався розглянути Бастіа.

 

5. Теорія національної економіки та протекціонізму Г.К. Кері

Засновником ліберальної економічної теорії в США вважають Генрі Чарльза Кері (1793 - 1879), у працях якого капіталізм роз­глянуто як економічний устрій, що керується об'єктивними еконо­мічними законами і не потребує втручання держави.

Оптимізм Кері, як і оптимізм Бастіа, базувався на визнанні вели­ких класичних доктрин, але опорою для впевненості Кері в прогре­сивності розвитку були особливості, притаманні його країні.

Основні праці Кері опубліковано протягом 1835—1859 рр., коли країна перебувала у стадії бурхливого розвитку: населення зростало, але теорія Мальтуса не підтверджувалась, оскільки земля була де­шевою, плодючою і в необмеженій кількості, заробітна плата досить високою, ціни низькими. Здійснювалось будівництво доріг, каналів, залізниць. Імпорт капіталів та найновіших технологій довершував картину. Контраст між молодою економікою Америки і занепалою економікою старої Європи був разючим. У Кері були всі підстави для оптимізму.

Перу Г. Ч. Кері належать 13 книжок і близько трьох тисяч памфле­тних матеріалів, а також безліч газетних статей. Найвідомішими його працями є “Нариси про норму заробітної плати” (1835) у трьох томах, тритомник “Принципи політичної економії” (1837—1840), “Минуле, сучасне, майбутнє” (1843), “Гармонія інтересів” (1850), “Основи со­ціальної науки" (1858—1859), “Принципи соціальної науки” (1865) та інші, що демонструють охоплення ним усіх суспільних процесів.

Політична економія Кері була поєднанням обґрунтованої крити­ки існуючих економічних теорій із власними науковими поглядами. Він не сприймав Мальтуса та Рікардо, системи яких вважав песимі­стичними і такими, що розпалюють соціальну ворожнечу, і хоча високо цінував А. Сміта, але з частиною його положень також не погоджувався, зокрема заперечував теорію вільної тргівлі, запро­понувавши натомість доктрину протекціонізму. Його політична економія заслуговує на увагу завдяки оригінальності підходів до трактування основних економічних категорій, запропонованих кла­сичною школою, а також оптимістичному баченню перспектив су­спільства, заснованого на принципах індивідуалізму та конкуренції.

Проблема вартості у працях Кері є однією з основних, він ви­знає роль вартості в процесі обміну та розподілу і вважає, що “при­чина існування в людському розумі ідеї вартості... це просто наша оцінка опору, який потрібно подолати перед тим, як ми оволодіємо бажаною річчю” . Вартість збільшується чи зменшується, коли збільшується чи зменшується опір. Оцінку розмірів цього опору Ке­рі пропонує орієнтувати на витрати виробництва.

Він визнає ідею корисності, але трактує її тільки як корисну вла­стивість: “Корисність речей є мірою людської влади над природою, і вона зростає з єднанням людей. Вартість речей, з іншого боку, є мірою влади природи над людиною, і вона зменшується зі збіль­шенням єдності людей. Отже, існують два протилежні напрямки, які завжди обернено пропорційні один одному” .

Кері використовує ідею протистояння для пояснення основ взаємного обміну. На його думку, торгівля товарами — це обмін на підставі врахування витрат виробництва: ніхто не запропонує за товар біль­ше, ніж він вартий на даний момент, а не в минулому, оскільки ви­трати виробництва зменшуються з часом, бо природа все менше протистоїть спільноті людей. Два фактори визначають вартість: природа та праця людини.

Однак визначення розмірів вартості Кері узалежнює від двох фа­кторів не з погляду врахування витрат (оскільки це неможливо за такої постановки проблеми), а з позицій праці, що її було збережено завдяки перемозі людини над природою. Найбільш наочною щодо цього є його теорія земельної ренти.

Положення про те, що вартість продуктів сільськогосподарсь­кого виробництва з часом має зростати, бо зменшується кількість плодючих земель і люди повинні звертатись до обробітку гірших, а отже, докладати більших зусиль, Кері спростовує. Він посилає­ться на той факт, що більш родючі землі — це такі, які потребу­ють більших зусиль (якщо вони більш родючі, то лише завдяки більшим витратам праці, наприклад, там провадились меліоратив­ні роботи, чи були знищені чагарники і т. п.). “Найбагатша земля є прокляттям для першопрохідця”, і тимчасово, до отримання відда­чі від неї, він оселяється на чистій ділянці, яка може бути зовсім не родючою3.

Ця теорія, на думку Кері, справедлива не лише для американсь­ких піонерів, а в історичному плані і для старих земель. Він переко­наний, що для обробітку земель люди об'єднують свої зусилля і пе­реносять їх на ліпші ділянки вже після того, як оброблено гірші.

Різниця полягає лише в тім, що витрати на старих землях знецінюю­ться, тому встановлення вартості відбувається за сучасними мірка­ми. Хоча Кері і протиставляє свою теорію ренти рікардіанській, але його висновки, зроблені на підставі особливостей розвитку земле­робства в Америці, збігаються з висновками, які зробив Рікардо в Англії: вартість має тенденцію до зниження.

Кері зазначає, що основою вартості й ренти є ті труднощі в про­тистоянні природі (і різниця в їхній величині), які люди долають у даний момент і в даному суспільстві. Для нього вартість — це оцін­ка товару з позиції зусиль усього суспільства, тобто вона вимірює­ться суспільними витратами. А вартісні відносини мають значення, як об'єкт політекономії лише тому, що лежать в основі розподілу національного багатства, але з погляду виробництва сама вартість є результатом об'єднання зусиль усього суспільства.

Теорія “гармонії інтересів”. Сприйнявши елементи теорії ви­трат виробництва й ренти від Рікардо, Кері критикує його за те, що в основі всіх ідей Рікардо лежить вартість як результат економічно­го протистояння, конкуренції суб'єктів. На його думку, саме на під­валинах класичної теорії (згідно з якою економіка є зіткненням ін­тересів, а суспільством керують об'єктивні закони, визначаючи долю всіх верств та класів, здійснюючи природний відбір) базують­ся неправильні висновки про те, що виживання людини в економіч­ному просторі є її приватною справою.

Теорія Кері базується на ду­мці, що суспільний поділ праці потребує якнайтіснішого єднання всіх членів суспільства і не індивідуальний, а саме загальносуспіль­ний інтерес має стати визначальним.

Теорія Кері є оригінальною, оскільки факти, які він аналізує, ха­рактерні лише для Америки. Відтак його економічні погляди були в меншій мірі космополітичними, ніж у європейських економістів, чиї погляди він поділяв. Дослідження закономірностей розвитку націо­нального господарства й аналіз продуктивної сили єдності суспільс­тва забезпечили йому визнання німецької національної школи, яка вважала предметом політичної економії національне господарство. Згодом Кері використає ці ідеї.

Поєднавши дві тези: про пріоритет суспільних інтересів та про­дуктивну силу єдності суспільства, Кері формулює теорію «гармонії інтересів». Він наголошує на тім, що капіталізм створює умови для всебічного розвитку суспільства: виробництво розширюється, про­дуктивність праці й доходи зростають, розвивається ринок. Багатст­во суспільства стає основою для зростання добробуту кожного його члена. Тому праця та інтереси кожного мають бути підкорені за­гальній меті — розвитку суспільного виробництва.

Розподіл. Проявом гармонії інтересів є справедливий розпо­діл, який ураховує внесок кожного у виробництво. Цей природний закон притаманний капіталізмові й регулює відносини ооміну та споживання.

Кері належить пріоритет відкриття так званого закону зростан­ня частки робітників у національному продукті, відповідно до якого зростання продуктивності праці призводить до знецінення колишніх зусиль, оскільки сила природного опору зменшується, а нові, асоційовані зусилля (мається на увазі зростання суспільного характеру праці) посилюють свій вплив. Відбувається переоціню­вання внеску капіталіста у виробництво і його відносна частка на момент розподілу зменшується. Це спричиняє зниження норми при­бутку, хоча й не зменшує абсолютних розмірів доходу власників ка­піталів. Водночас доходи робітників зростають як абсолютно, так і відносно.

Він використовує свою теорію “гармонії інтересів” для оцінки внеску праці та капіталу в суспільний розвиток. Кері вважав працю та капітал однаковими претендентами на створене ними багатство. Дбаючи про власні цілі, капіталісти змушені поліпшувати умови ви­робництва і становище робітничого класу. Їхній власний внесок оцінюється з позиції падіння корисності капіталу та зростання роз­мірів заощадженої на його виробництво праці. Цінність праці при цьому зростає, тому в процесі розподілу зростає частка робітників.

З цих самих позицій Кері пояснює доходи землевласника, який у нього виступає як капіталіст. Внесок землевласника у виробницт­во - це земля, вартість якої становить меншу частину витрат ви­робництва, що з часом зменшуватимуться ще більше, тому змен­шення частки землевласника в національному доході є об'єктивно зумовленим.

Отже, на думку Кері, кожен агент виробництва отримує те, що сам він вкладає в нього, а тому капіталістичний розподіл є цілком справедливим і не створює підстав для соціальних суперечностей, забезпечує гармонійний розвиток капіталістичного суспільства.

Теорія народонаселення Мальтуса зазнала найжорстокішої кри­тики з боку Кері: він проаналізував її з позиції фізики, біології, со­ціології та політекономії і довів “абсурдність” теоретичних побудов Мальтуса. Кері вважав, що земля адаптується до потреб населення так само, як і капітали. Зростання населення сприяє розвитку вироб­ництва так, щоб виробництво засобів існування завжди випереджало приріст населення. Він жив у країні з безмежними, як на ті часи, ре­сурсами, тому мав підстави для оптимізму. Проблеми, які турбували Сміта, Рікардо та Мальтуса, не здавалися Кері важливими.

Він послідовно проводить думку, що існує простий і прекрасний закон природи, який діє на користь суспільству і “...керує людиною в усіх її діях та намаганнях підтримувати умови життя, закон на­стільки могутній і універсальний, що уникнути його не можна…” – це закон економічного зростання. Він діє завдяки гармонії економічних інтересів, участі у виробництві всіх верств населення.

Міжнародна торгівля. Теорія гармонії Кері не вичерпується проблемою внутрішнього суспільного поєднання економічних інтересів. Кері вважає, що для прогресивного розвитку важливо врахувати всі чинники, які можуть впливати на стан національної економіки. Одним з них є зовнішня торгівля, яка стимулює або стримує виробництво залежно від такої політики, яку проводить держава.

Проповідник Фритредерства наприкінці 40-х років, Кері стає поборником протекціонізму в п’ятидесятих. Основою міжнародних відносин він вважає досягнення стану всесвітньої гармонії націй завдяки всебічному індивідуальному розквіту. Тобто принципи ін­дивідуалізму він поширює на всесвітню економіку, не сприймаючи переваг міжнародного поділу праці. Він визнає конкуренцію і про­тиборство між державами, залишаючи “гармонію інтересів” для окремої нації.

На його думку, невтручання держави в міжнародні відносини під гаслом міжнародного поділу праці може призвести національну економіку (ідеться конкретно про США) до промислової залежності, перетворити країну на постачальника си­ровини для розквіту якоїсь іншої нації. Суспільство має розвиватись за принципом замкненої виробничої асоціації, у межах якої вироб­ляються всі види продукції і тим самим готуються ринки для них.

Протекціонізм, на думку Кері, сприяє раціональному розміщен­ню виробництв, організації центрів, де найкраще сполучаються ін­дустрія та сільське господарство, тим самим забезпечуються ринки збуту продуктів виробництва і зменшуються витрати на транспорту­вання. Він стверджує, що внутрішня конкуренція забезпечить зрос­тання заробітної плати. Та головний його аргумент - це можли­вість зберегти для виробника внутрішній ринок за рахунок авто­номізації економіки.

Аргументи, що їх Кері наводить на захист політики промислово­го та аграрного протекціонізму, досить необгрунтовані і легко спро­стовуються. Очевидно, що основною метою цієї теорії був захист американської економіки, до послуг якої були безмежні природні багатства, але яка перебувала тоді лише у стадії становлення.

Без огляду на велику кількість наукових праць, опублікованих Кері, його внесок у розвиток економічної теорії є незначним. Він вичерпується теоріями суспільної гармонії, двох факторів виробни­цтва, протекціонізму, збалансованого розвитку національної еконо­міки та внутрішніх ринків, які не враховують вартісної природи економічних відносин і обгрунтовуються не завжди вірогідним фак­тичним матеріалом. А негативне ставлення до теорії ренти Рікардо, теорії народонаселення Мальтуса, ототожнення землі з капіталом, ренти з прибутком, а також бездоказова теорія вартості свідчать про поверховість його вчення.

У Чарльза Генрі Кері майже не було послідовників, він не створив школи, і лише на його теорії національної економіки та протекціонізму ми знаходимо посилання у деяких авторів, зокрема німецьких.

Отже, автори економічних теорій першої половини XIX ст. за­вершили “переосмислювання” класичних доктрин, сформульованих ще А. Смітом. Залишаючи непорушними основні догмати класиків, ці автори скористалися з різних підходів, аби довести прогресив­ність капіталізму, невичерпність його саморегулюючого потенціалу. Вони стали першовідкривачами теорій, які пізніше було покладено в основу неокласичної науки, зокрема теорій економічного зростан­ня, граничної корисності, граничної ефективності факторів вироб­ництва, попиту і пропозиції, ефективного попиту та багатьох інших, що визначили напрями розвитку політекономії нашої доби.

6. Економічна теорія Давіда Рікардо.

6.1.Теорія ренти.

Давід Рікардо (1772-1823) вважається найбільш глибоким мислителем з плеяди “дітей” Адама Сміта. У 1817р. вийшов його трактат “Начала політичної економії і оподаткування”, в якому він систематизував свої теорії, у тому разі і теорію ренти.

Зовні теорія ренти Рікардо виглядає достатньо простою і переконливою. Рента – це ціна, яку землероб сплачує власнику за користування родючою силою землі. Рента є різницею між ринковою ціною продукта землі і витратами на його виробництво, враховуючи і прибуток на капітал. По мірі зростання чисельності населенності в країні треба все більше і більше хліба. В господарський обіг залучаються нові, меньш родючі землі. На кожному етапі цього процесу у обігу використовуються ділянки різної родючьості. Чим вона нижче, тим більше витрати виробництва хліба. Оскільки ціна на ринку одна, то зменьшення родючості при переході від діляянки до ділянки робить рентний залишок все меньшим і меньшим поки на самій останній ділянці витрати виробництва не зрівняються з ціною хліба, даючи нульову ренту.

При черговому збільшенні потреб населення у хліб: в обробку залучається нова земельна площа, де почва ще меньше родюча, ніж на сусідній ділянці у попередній ситуації. Тепер ціну регуулюють витрати (Рікардо говорив: втрати праці) на новій останній ділянці, які вищі, ніж на попередній. Тому на попередній виникає позотивний (більший за 0) рентнитй залишок. Його величина стає додатком до рент на всіх інших, більш родючих ділянках. Розміри рентних платежів безперервно таким чином зростають. І цей процес об’єктивний. “Не тому хліб дорогий, що сплачується рента, - пише Рікардо, - а рента сплачується тому, що хліб дорогий”.

Теорія ренти Ріікардо – це спроба узагальнення і обгрунтування доктрини убиваючої доходності.

 

6.2.Теорія цінності.

Що перетворює набір окремих частин у єдину систему? Наявність між усіма частинами визначеного роду зв’язку. При цьому усі зв’язки за своїм характером і дією підкоряються одному принципу. Такий принцип називається системоутворюючим.

В системі Адама Сміта системоутворюючий принцип – це економія праці. У системі Рікардо – це витрати праці.

Рікардо звертається до того місця у Сміта, де говориться про закон обміну у первісному суспільстві. Коли немає ще капіталу і розподілу праці, єдиним мотивом при встановленні обмінного співвідношення можуть бути витрати часу праці.

Але коли вже існує капітал, а земля віддана у приватну власність, говоре Сміт, ціна товару повинна відшкодувати не тільки витрати праці, але і витрати капіталу (з прибутком), та ще і власник землі потребує своєї долі. Про ренту Сміт говоре, що вона не формує ціни, а визначається перевищенням ціни над сумою зарплати і прибутку. Рікардо розглядає ренту у цілому так же. Тому у нього рента не впливає на цііноутворення. Але він відійшов досить суттево від концепції Сміта у іншому.

Рікардо наполягав на тому, що витрата праці є єдиною передумовою ціни, причому не тільки у первісному суспільстві, а й у цивілізованому. Тут не треба спрощувати. Звісно Рікардо розумів, що ціна товарв повинна відшкодувати всі витрати виробництва, а не тільки витрати праці. Але його не цікавило з чого склаадається ціна, тобто не абсолютна величина ціни. Його цікавило саме формування мінового співвідношення. Наприклад чому пара сапог коштує 100 кг солі, а не 120 або 75 кг ? Рікардо говоре що відносна цінність товарів визначається співвідношенням трудових витрат, які необхідні для виготовленяяя одного і другого видів товара.

Рікардо не випускає з виду того, що в різних професіях праця може бути дуже різною за якісними ознаками. Яким же чином може порівнюватися, наприклад, праця ювеліра і звичайного робітника. Рікардо відповідає: на ринкі вже сама собою встановилася оцінка різних видів праці і співвідношення між витратами на одиницю продукта кожного з них. Сам ринок визначає, що праця ювеліра дорожче праці звичайного робітника, і навіть визначає, на скільки дорожче. Тому Рікардо не звертає уваги на різницю. Ну є вона - і ладно. Ця різниця, говоре Рікардо, як константа, яку математик виносе за дужки.

А далі все залежить від співвідношення кількостей витрачуємої праці. Якщо це співвідношення не змінюється, відносна цінність теж не змінюється. Коли ж співвідношення змінюється (з одного боку, або з другого, або з обох сторін разом), то відповідно у такій же пропорції змінюється відносна цінність товарів. Можна сказати, що згідно Ріікардо, відмінності у трудомісткості товарів формують масштабну шкалу цін.

Ціну товарів, яка встановлюється у залежності від співвідношення витраченої праці, Рікардо називає природньою ціною.

Але він допускає, що коливання попиту і пропозиції на ринку не можуть не визначати відхилення від природньої ціни. Так у Рікардо з’являється поняття ринкової ціни.

А всеж таки, як бути з капіталом? Тут 2 окремих питання.

1.Якщо цінність куска сукна стала вимірюватися цінністю 4 кусків полотна, замість 2, як було 10 років тому, тільки витрати праці були тому причиною? Припустимо, що витрати праці не змінилися але полотно стали ткати на механічних станках, а не в ручну, як раніше. Іншими словами, чи впливають на відносну цінність зміни у застосовуємому капіталі? Рікардо відповідає: да. Бо капітал – це накопичена праця (термін придумав Рікардо). Створення механічних станків теж потребувало витрат праці. Значить, загальне правило зберігається. Тільки до витрат праці ткача додаються витрати праці механіка, що зробив станок. Спільна сума цих видів праці визначає, на яку кількість предметів буде обміняний кусок полотна, стверджує Рікардо.

Неважко показати, що це дуже слабкі розмірковування. Станок робиться один раз, а ткач, працюючи на ньому, витрачає свою працю роками. Крім цього принципово слід розрізняти працю уречевлену і працю живу (оба терміна ми зустрічаємо у Маркса). Жива праця у виготовленні полотна – це сам трудовий процес. По відношенні до процеса ткацтва уречевлена праця – це просто річ. Очевидно, що витрати живої праці неможливо складати з витратами уречевленої праці.

Рікардо намагається прийняти у розрахунок зниження витрат живої праці при застосуванні машин, зміни зарплати у зв’язку з цим та інше. Але помилка була закладена у самому початку. Тому, що відмінності у капіталах, впливають на співвідношення цін зовсім іншим образом, а не як відмінності у трудомісткості виготовленні капітальних благ. Відмінності у капіталах можуть спостерігатися по таким характеристикам як термін зносу основного капіталу, співвідношення між основним та зворотнім капіталом, період оберту зворотнього капіталу. Все це впливає на відносну цінність товарів без видимого зв’язку з кількістю праці, яку уречевлено в обох капіталах.

2.Уявімо собі, що на ринкі зустрічаються 2 товара: шило і мило. У виробництві обох видів товара використовуються капітали однакової цінності, період зносу яких теж однаковий.

З іншого боку, на виготовлення 1 шила уходе 10 люд-годин робочого часу, а на виготовлення і упаковку одного куска мила 2 години праці однієї людини. Тоді згідно Рікардо, співвідношення цін шила і мила повинно бути 10:2, т.е. 5:1.

Тепер згадаємо модель вільної конкуренції і її формулу: “рівновеликі капітали приносять рівні прибутки”. Згідно такому уявленню шило не може бути вп’ятеро дорожче мила. Бо це б значило, що рівновеликі капітали приносяять різні прибутки.

Навпаки, якщо б капітал миловареного заводу був в п’ятеро більше капіталу, зайнятого на виготовлення шила, а живої праці на одиниццю того і другого товару витрачалося б порівну, то по теорії Рікардо ціни їх повинні бути близькі по розміру. Але це знов таки суперечить моделі вільної конкуренції, по якій прибуток у миловареній промисловості повинен бути набогато більшим, щоб норма прибутку була однаковою.

Рікардо старався, дуже старався доказати, що різниця у капіталі не визиває великих відхилень від правила формування цін пропорціонально витратам праці. Очевидно, що і тут він пішов помилковим шляхом. Річ не в тім, великі відхилення чи маленькі. Річ у тім, що 2 теорії не сходяться. Зауважимо, що модель вільної конкуренції Рікардо приймав цілком. Поєднати ж 2 теорії йому не вдалося.

 

6.3.Вчення про заробітну плату (з/п).

Праця, говорить Рікардо, - це теж товар. Він продається і купується. Робітник продає свою працю, капіталіст її купує. Як і інші товари, праця має свою природню і ринкову ціну.

Природня ціна праці, по Рікардо - це такий рівень її оплати, при якому б робітники могли б “існувати і продовжувати свій рід без зростання або зменьшення їх кількості”. Значить, природня ціна праці забезпечує тільки прожитковий мінімум.

При цьому пржитковий мінімум Рікардо, як і Сміт розуміє широко: як такий рівень потреб, до якого людина звикла. Скажімо в наші часи прожитковий мінімум у розумінні Рікардо включав би і холодильник, і телевізор, і де-яку домашню бібліотеку та інше.

Природня ціна труда визначається не сумою з/п, а (як і у Сміта) кількістю і асортиментом предметів споживання, які можна на ці гроші купити. Тому природня ціна праці залежить від цін на предмети споживання. Якщо ці ціни ростуть, природня ціна праці теж зростає і навпаки.

Ринкова ціна праці може коливатися взалежності від співвідношення попита на працю і пропозицією праці, але центром них є природня ціна праці. Якщо в країні проходе нагромадження капіталу, має місце постійне зростання попиту на працю. Тоді з/п підіймається вишче природнього рівня. Це заохочує робоче населення до розмноження, кількость робітників зростає до рівня, який відповідає попиту на працю. Тоді з/п зменьшується до природнього рівня. Вона може знижуватися і нижче. Тоді серед робочих виникає жєбрацтво, хвороби та інше. Кількість робочого населення зменьшується, а з/п повертається до природньої норми.

Як ми бачимо, Рікардо вцілому, дотримувався поглядів на закони народонаселення, які сформулював Мальтус. Якщо потреби робочих зростають, писав він, вони стають схильними витрачати більше грошей на задоволення своїх зростаючих потреб на предмети розкоші і розваги, а за рахунок цього вони зменшують чисельність своєї родини. Тому необхідно заохочувати “усіма законними засобами” зростання потреб робочих. “Нема ліпшої гарантії проти перенаселення”, - вважає Рікардо.

Також Рікардо погоджується з Мальтусом, що встановлення розмірів оплати труда “повинно бути надано приватній і вільній ринковій конкуренції і ніколи не повинно контролюватися втручанням законодавства”.

Але чим все-таки визначається ціна труда? Рікардо починає, як ми бачимо, з того, що визначає працю як один з видів товарів, який продається і покупається як і інші. Згідно його власної трудової теорії цінності, остання залежить від кількості праці, використаної у виготовленні даного товару. Якщо так, то ціна товару залежить від кількості труда, використаного у виготовленні цього труда. Тут явно щось не так. Ми навіть не розуміємо, що означає вислів “виготувати працю”. Праця - це не річ, а процес, діяльність людини. Чи можливо зміряти цінність труда, кількістю труда? Якщо так, то ми можемо сказати тільки, що кількість одного робочого дня дорівнюється одному робочому дню.

Рікардо ловко обходе такі питання. Він говоре: ціна труда визначається цінами предметів споживання, які можна купити на цю з/п. Але ціни він визначає через витрати праці. Ну що ж, давайте розмірковувати далі. Припустимо, що 1 робочий за 1 день труда виготовляє 2 кг хліба. Цінність 2 кг хліба еквівалентна кількість труда за 1 людино-день. Але отримує робочий за день труда не 2 кг, а, скажімо, лише 1 кг хліба. Чому? Тому, що його зарплата складає лише частину продукту. Інші частини – це прибуток наймача і рента землевласника. Скажімо 0,5 кг - на прибуток, і 0,5 кг на ренту. 2 кг хліба і один людино-день труда втілюють одну кількість труда. По теорії Рікардо, їх відносні цінності повинні бути однаковими! Але вони не можуть бути однаковими тому що тоді знижують прибуток і ренту.

Якщо привести цей приклад на грошовому вимірі ціни і зарплати, ми побачимо, що нестиковка менш помітна, вона тоді не відразу кидається в очі. Тому лише після смерті Рікардо деякі вчені змогли помітити неточність у його теорії.

 

6.4. Закон порівняльних переваг у зовнішній торгівлі.

Іноді зустрічається інша її назва і теорія порівняльних витрат. У вченні Рікардо багато виникло в результаті сприймання ним і переосмислення ідей інших мислителів – Сміта, Мальтуса, Сея. Теорія порівняльних переваг створена Рікардо самостійно, і вона здається більше інших його ідей зберегла значення для господарства нашого часу.

Ця теорія стосується області зовнішньої торгівлі і має свою передісторію. У своїй боротьбі з політикою меркантилізму Сміт висунув положення, яке іноді називають принципом абсолютної переваги. Розвиваючи ідею природної свободи для умов міждержавного обміну, він висловлювався у тому смислі, що кожній країні вигідно вивозити ті продукти, які відповідають природнім і штучним перевагам цієї країни перед іншими. До природних переваг відносяться ті, що пов’язані з географічним положенням, кліматичними умовами, ґрунтами і т.д. До штучних переваг відносяться особливі вміння, якими володіють робітники цієї країни, деякі продукти її виробництва, які вміють виробляти лише тут.

Здавалося б, принцип очевидний і не потребує змін. Так чи інакше Рікардо шляхом тонких розмірковувань вставив деякі поправки. Він був першим економістом, який відстоював спеціальну теорію міжнародної торгівлі, відокремлену від теорії внутрішньої торгівлі. Основу цієї теорії складає відносна нездатність капіталу до пересування між країнами. Трудова теорія цінності не може мати відношення до товарів, торгівля якими відбувається через національні кордони, тому що норма прибутку не вирівнюється між країнами. Тому умови бартерної торгівлі та рух товарів між державами визначають переваги у порівняльних витратах.

Розглянемо закон порівняльних переваг на прикладі. Припустимо, що сукно і вино виробляються виключно трудом в двох країнах, Англії і Португалії, так що відносні ціни є оберненими величинами затрат труда на одиницю продукту. Можна представити три варіанта співвідношення витрат на виробництво цієї пари товарів в різних країнах: рівні, абсолютні та порівняльні переваги (таблиця).

 

Країна	Рівне співвідношення витрат на виробництво двох товарів (1)	Співвідношення витрат, при якому одна з країн має абсолютну перевагу у виробництві одного з товарів (ІІ)	Співвідношення витрат, при якому одна з країн має порівняльну перевагу у виробництві одного з товарів (ІІІ)
Вир.-во сукна	Вир.-во вина	Вв/Вс	Вир.-во сукна	Вир.-во вина	Вв/Вс	Вир.-во сукна	Вир.-во вина	Вв/Вс
Англія			0,88			0,6			1,2
Португалія			0,88			0,88			0,88

 

А. Сміт підкреслював, що зовнішня торгівля не може виникнути, коли співвідношення витрат в обох країнах рівне: у випадку (1), незважаючи на той факт, що Португалія може виробляти обидва товари дешевше, стимулу для торгівлі нема. Він вважав, що торгівля має місце, тільки коли кожна країна має абсолютні переваги у витратах одного товару, тобто у випадку (2), коли Англія має абсолютну перевагу по вину, а Португалія має абсолютну перевагу по сукну.

У ХVIII ст. ряд авторів стали пропонувати принцип, що кожній країні вигідно імпортувати ті товари, які можна обміняти на експортовані з меншими витратами, ніж виготовити в середині країни. Розуміння цієї тези прийшло пізніше, а доктрина порівняльних переваг є просто суворим формуванням неформального правила ХVIII ст.

В прикладі Д. Рікардо (випадок 3) Португалія має порівняльну перевагу по вину, так як різниця в витратах по вину відносно більша, ніж по сукну: 120/80>100/90. Те, що необхідно порівнювати, це не витрати, а їх співвідношення. Очевидно, що Португалії вигідно відправити вино в Англію, де його одиниця відповідає 1,2 одиницям сукна, і займатися цим, доки 1 одиниця вина може продаватися в Англії більш ніж за 0,88 одиниці сукна. Аналогічно в інтересах Англії спеціалізуватися на сукні, якщо 1 вина повинні бути віддані менш ніж 1,2 одиниці сукна.

Таким чином доктрина порівняльних витрат позначує верхню та нижню границі, в межах яких обмін між країнами може бути взаємно вигідним. Рікардо передбачає співвідношення 1:1: Англія виготовляє сукно за 100 людино-годин і отримує 1 вина, виробництво якого в середині країни коштувало б їй 120 людино-годин, а Португалія отримує сукно за 80 людино-годин, виробництво якого в середині країни коштувало б їй 90 людино-годин.

Мета аналізу Д. Рікардо – показати, що умови, які роблять можливою міжнародну торгівлю, повністю відмінні від умов, за яких виникає внутрішня торгівля. Якщо б Англія і Португалія були двома регіонами однієї країни, весь капітал і труд перемістилися б в Португалію і обидва товари вироблялися б там. В межах однієї держави торгівля між двома регіонами вимагає абсолютних переваг, у той час, коли порівняльна перевага-достатня умова для існування міжнародної торгівлі.

 

7. Завершення класичної політичної економії в працях Дж. С. Мілля.

Найбільше відомим з учнів Рікардо був Джон Стюарт Міль (1806-1873). З економічних творів Міля найбільшою увагою користуються 2: “Дослідження по деяким не вирішеним питанням політ. економії” (1844) і “Основи політичної економії з деякими додатками до соціальної філософії” (1848). Більш цікавим і цінним для науки історики вважають перший з них. Але більш відомим і впливовим став другий. Основи на багато десятиріч вперед стали дійсно основами економічної науки для студентів і починаючих вчених у багатьох європейських країнах.

Залишаючись вірним послідовником Рікардо, Міль багато підправив у його вченні і вніс не мало пояснень по багатьом питанням. Він першим звернув увагу на можливість двох варіантів тлумачення Закону Сея.

Схематичні положення Рікардо про закономірності міжнародного обліку Міль перетворив у більш суворі формулювання так званого закону порівняння міжнародного попиту.

У набагато суворіше положення Рікардо про зворотну залежність між зарплатою і прибутком Міль вніс суттєве доповнення: технічний прогрес у виробництві предметів робочого споживання знижує витрати виробництва цих товарів, від чого реальна зарплата зростає без зниження прибутку на капітал .

Все це і багато іншого вже було в “Дослідженнях”. Свої “Основи політичної економії” Міль задумав як синтез усіх економічних знань, здобутих після Адама Сміта. Книгу Сміта він вважав дуже застарілою і свої “Основи” уявляв чимось на зразок “Багатство народів“, але для свого століття .

Міль поставив своєю задачею поєднати Сея, Мальтуса і Рікардо. В перших двох чіткої системи він не знайшов, так що залишив витратно-трудовий принцип Рікардо, який не викликав сумнівів у Міля. Взявши все позитивне у Сея і Мальтуса для поєднання з вченням Рікардо, Міль прирік себе на еклектизм. Діло лише ускладнювалося тим, що у самого Рікардо не все сходилося.

Міль зробив все, що міг. Він заглибився у побудування своїх попередників знайшов у них багато того, що було не відомо самим авторам, багато чого повернув іншим боком, підганяючи деталі. Але органічно поєднати неспівставні речі не зміг. Тому його системоутворюючим принципом стала не та чи інша економічна ідея, а логічний компроміс.

Міль знайшов своє рішення: не поєднані між собою речі він розніс по різним главам і частинам. Вийшло з одного боку - одне, з другого інше і все. Він не вирішував проблеми, а обійшов їх.

Однак як би суворо ми не судили зроблене цим мислителем, мети своєї він досягнув - всю другу половину XIX ст. „Принципи політичної економії” Мілля (1848 р.) були безумовною „біблією” для економістів і головним підручником по економіці для починаючих в університетах Великобританії та США. Тільки з 1890-х років трактат А. Маршалла став витісняти Мілля в англомовних країнах. Довга популярність книги зумовлюється вказаною нами логікою побудови, вдалим сплетінням елементів класичного і антикласичного напрямів. Дж. С. Мілль, який сприяв затвердженню класичної теорії, праці якого вважалися завершенням школи, в пізніших виданнях своєї книги та пізніх працях висловлює ідеї, які відірвуть від класичної школи багатьох прихильників, і які можна було б назвати ліберальним соціалізмом.

Відмінність Мілля від усіх класичних економістів у запропонованій широкій програмі соціальної політики: „поєднати максимум індивідуальної свободи в діях із спільним володінням природними багатствами земної кулі та рівною участю усіх в продуктах труда, який запускає їх в діло.” Можна виділити три головних положення цієї програми:

1. Знищення найманого труда за допомогою кооперативної виробничої асоціації. на думку Мілля режим найманого труда є руйнівним для індивідуальності, тому що вбиває в людині будь – який інтерес до продукту його труда. пропонується змінити існуючи положення „з капіталістом в якості глави підприємства і найманцями без усяких прав у керуванні, асоціацією самих робітників на правах взаємного равенства, із спільним вкладенням у підприємство капіталом і під керівництвом обираємих і відзиваємих самими робітниками правителів.”

2. Соціалізація земельної ренти за допомогою земельного податку. Рента, яку Д. Рікардо і його учні приймали за природній чи навіть необхідний феномен, представлялась Міллю явищем, що вступає в суперечність як з індивідуалізмом, так і з найманим трудом, оскільки вона відводила деяким людям те, що не було результатом їх індивідуального труда. Тому пропонується впровадити поземельний податок, який підняти до норми, достатньої, щоб поглинути ренту.

3. Обмеження неравенства багатства за допомогою обмеження права успадкування. Успадкування деякими особами не виробленого ними багатства представляється Міллю неприйнятними для індивідуалістичного принципу і навіть закону вільної конкуренції, оскільки воно ставить конкурентів в далеко не однакові умови. Мілль пропонує вихід з такого положення: він поважає право власника і обмежує право придбання у спадкоємця, який не може отримати майно більше визначеної суми. Заповідач зберігає свободу заповідати майно кому завгодно, тільки не тому, в кого вже є достатня доля багатства.

 

8. Постулати класичної політекономії.

Треба мати на увазі, що постулати з’явились у виді формулювань у результаті пізніших досліджень. Не всім класикам ці уявлення були властиві у рівній мірі. Багато може бути приписано класикам лише умовно і при спрощенні їх поглядів. Але постулати, про які піде мова, були вилучені істориками економічної думки з моделей і схем, а не із роздумів загального характеру, які можна знайти у працях того чи іншого мислителя.

Визначимо найбільш суттєві постулати:

1. Концепція “економічної людини“. Людина розглядалася тільки з точки зору економічної сфери життя. У неї є один стимул поведінки - прагнення до власної вигоди. Релігія, культура, звичаї та інші фактори, які впливають на поведінку людини у житті тут не враховуються.

2. Рівність домовляючихся сторін. У кожній угоді обидві сторони знаходяться у рівному положенні в смислі свободи вибору партнера, можливості вести торг до досягнення максимальної користі, розуміння своїх інтересів і знання своїх можливостей, відсутності сторонніх факторів примушення або обмеження.

3. Повна інформованість. Кожний капіталіст (робочий і т. д.) повністю інформований про те, де (тобто в яких галузях, місцевостях країни і т. д.) прибуток (зарплата) вище або нижче, які існують умови використання капіталу (труда), які ціни. І така інформація доступна їм не тільки на даний момент, але й на перспективу.

4. Текучість ресурсів. Труд і капітал у одну мить можуть перейти від одного заняття до іншого, з однієї галузі в іншу, з однієї місцевості в іншу – достатньо лише, щоб капіталіст або робочий (зі своєю родиною) прийняв таке рішення.

5. Еластичність чисельності робочого населення по заробітній платі дорівнює або більше одиниці. Еластичністю А по Б називається показник, що характеризує ступінь залежності А від Б. Еластичність показує, на скільки відсотків зміниться А, якщо Б зміниться на 1%. Вона виражається дроб’ю: у чисельнику - зміна А у %, у знаменнику зміна Б у %. Якщо дріб менше 1 говорять, що А не еластично по Б. Чим більше дріб за 1, тим вище еластичність. Це якщо висловлюватися термінами сучасної науки, а простіше – зростання кількості робітничого класу залежить від росту сукупного фонду оплати праці. При такому погляді не завжди приймався до уваги розрив у часі між народженням дитини і досягненням нею працездатного віку.

6. Абсолютизація прибутку як мети фірми. Капіталіст розглядався як втілення фірми. Єдиною і важливішою з усіх метою фірми вважалося прагнення максимізувати прибуток на капітал. Не приймалося до уваги, що, наприклад, фірма може поступитися частиною прибутку, щоб захватити новий ринок збуту, або віддасть перевагу скромному прибутку у надійно перевіреному бізнесі, прибутку, пов’язаному з підвищеним ризиком.

7.