Тема 4. Критичний напрям політичної економії.

План:

1. Теорія відтворення і криз С. Сісмонді;
2. Теорія "конституйованої вартості" П.Ж. Прудона;
3. Концепція історичної школи в працях В. Рошера, К.Кніса, Б. Гільдебранда;
4. Погляди А.Мюллера як реакція на класичну економічну теорію;
5. Принцип "промислового виховання нації" та ідеї протекціонізму Ф. Ліста;
6. "Нова" історична школа в Німеччині;
7. Концепція "ідеальних типів" М.Вебера;
8. Історична школа в інших країнах Європи.

 

1. Теорія відтворення і криз С. Сісмонді;

У розглянутий період історії (перша чверть ХІХ століття) економічна думка вперше почала виділяти як окрему проблему положення робітничого класу. Власно кажучи, в цей період він тільки і сформувався, а явно визначився тільки у Великобританії. Саме там вперше виявилися проблеми, пов'язані з положенням робочих: постійна бідність, масове безробіття, нетрі та інше. Недивно, що першими на ці проблеми звернули увагу саме британські вчені та інші письменники з континенту , які були в Англії і спостерігали все це власними очима. В числі останніх був швейцарець Жан Шарль Леонард Сімон де Сісмонді (1773-1842). Самим відомим його економічним твором став трактат “Нові начала політичної економії”, або “Про багатство у його співвідношенні до народонаселення “(1819, перевидане у 1827).

Згідно Сісмонді, кризи частково пояснюються трудністю добре знати ринок, який стає занадто великим, а також тим фактом, що виробники керуються більше примноженням своїх капіталів, ніж потребами ринку. Але насамперед вони пояснюються невірним розподілом доходу.

Країна не може витрачати щорічно більше свого річного доходу, говоре Сісмонді, інакше вона починає “проїдати” свій капітал. Тут безперечно відчувається концепція відтворення Сміта . Але Сісмонді тут же відходить від Сміта. Якщо річний продукт країни не знайде на ринку споживача, відтворення припиниться і тоді при достатку товарів країна приречена на розорення. Так Сісмонді ставить проблему кризи у центр уваги економічної науки.

Не називаючи Сея на ім’я, він рішуче заперечує концепцію “трьох факторів”. Не з землі виникає рента , і не з капіталу прибуток . Всі три види доходів – “це лише три різні форми користування продуктами людської праці”. Тільки праця може утворювати багатство. Тому всякий капітал повинен використовуватися на те, щоб застосовувати працю.

Наслідком відокремлення власності від труда є те, що збільшуються доходи тільки власників, а доходи робітників завжди залишаються на рівні обмеженого мінімуму. Звідси виходить дефект гармонії в попиті на продукти. За умови рівномірного розподілу власності та майже загального збільшення доходів у зростанні попиту спостерігалася б значна рівномірність. В дійсності ж збільшується тільки доход багачів. Тому на місце попиту на предмети загального споживання вони встановлюють все більш зростаючий попит на вишукані предмети, спрямовують основні виробництва і вимагають створення виробництв предметів розкоші. Якщо відбувається від цих безперервних коливань? Закинуті галузі промисловості повинні розпустити своїх робітників; з іншого боку, нові галузі виробництва розвиваються повільно; за цей час звільнені робітники, що залишаються безробітними, змушені скоротити своє споживання, внаслідок чого на ринку встановлюється постійне недоспоживання, яке тягне за собою кризи відповідних галузей промисловості.

„Внаслідок концентрації статків у невеликого числа власників внутрішній ринок все більш звужується, індустрія все більше змушена шукати збут своїм товарам на зовнішніх ринках, де їй загрожують ще більш значні потрясіння.”

Головна заслуга Сісмонді в тому, що він звернув увагу на соціальні наслідки економічних переворотів. Якщо вільна гра приватних інтересів так часто призводить їх в суперечність із загальносуспільними інтересами, то, з точки зору Сісмонді, не має ніякого сенсу стверджене школою Адама Сміта державне невтручання в економіку. Навпаки, суспільство повинно вказувати межі приватній ініціативі та виправляти зловживання окремих осіб. Тому Сісмонді був першим проповідником принципу державного втручання в економіку.

 

2. Теорія "конституйованої вартості" П.Ж. Продона

2.1. Критика власності і соціалізму.

У 1840 році вийшла праця Прудона „Що таке власність?”, яка зробила його відомим. на першій сторінці Прудон приводить свою знамениту фразу „власність – це крадіжка”, яка резюмує всю книгу. Як автор пояснює це твердження? Продуктивним є тільки труд. Без труда земля і капітал залишаються непродуктивними. Тому: „власник, який вимагає премії за свої знаряддя праці і за продуктивну силу своєї землі, передбачає наявність абсолютно невірного положення, що капітали можуть самі що-небудь виробляти, і, змушуючи інших надавати йому цей уявний продукт, він буквально отримує щось нізащо.” В цьому і полягає крадіжка.

На відміну від соціалістів, які прагнуть позбавитися існуючого ладу Прудон бачить проблему не в тому, щоб знищити ці „справжні економічні сили”, якими є „розподіл праці, конкуренція, кредит, навіть власність і свобода”, а, навпаки, в тому, щоб встановити між ними рівновагу.

На місце конкуренції соціалісти пропонують поставити асоціацію та організацію праці, а на місце вільної гри особистого інтересу – суспільне братство.

Прудон не розділяє таких поглядів. Він вважає асоціацію та організацію труда суперечащими свободі трудівників. „Економічна досконалість полягає в абсолютній незалежності трудівників, рівно як політична досконалість – в абсолютній незалежності громадян.”

2.2. Теорія банка обміну.

Якщо раніше Прудон критикував існуючий стан речей і досить невизначено вказував напрями його реформування, то після революції 1848 р. мова вже йшла про розробку конкретної реформи, яку можна було здійснити. Прудон запропонував банк обміну.

Принцип роботи банку обміну наступний. З усіх капіталів, які дозволяють їх власникам отримувати з продукту трудівника премію під назвою відсотка, ренти, дисконту, найголовнішим є грошовий капітал. Тому що усі капітали в кінцевому рахунку пропонуються на ринку в формі грошей. Отже, якщо вдасться знищити право добичі у цієї загальної форми капіталу, іншими словами, якщо б гроші позичалися даром, то право добичі миттєво зникло б і для інших капіталів. Власність таким чином була б зведена до простого володіння. Обмін мав би характер взаємності, тому що трудівник отримував би весь продукт своєї праці. Економічна справедливість була б в кінці кінців здійснена.

Питання полягає в тому, де взяти гроші без відсотка? Прудон пропонує розглядати гроші виключно як засіб обміну. За існуючим положенням, банк видає власникам векселів металеві гроші, які вони потребують, чи білети, які обмінюють на такі ж гроші. В обмін за цю послугу він отримує дисконт для винагороди акціонерів, які дали йому капітал. Тому необхідно організувати банк без капіталу, який буде подібно французькому банку, буде дисконтувати векселя за допомогою білетів – бон обігу чи бон обміну, - але ці білети не будуть обмінюватися на металеві гроші, і, отже, гроші нічого не коштуватимуть банку, оскільки в нього не буде основного капіталу, за який необхідно було б платити відсоток. Для того, щоб ці білети циркулювали, достатньо усім членам нового банку погодитись приймати їх в рахунок за свої товари. Завдяки цьому власник таких білетів завжди буде впевнений у тому, що він зможе обміняти їх все одно як металеві гроші. З іншого боку, члени банку нічим не будуть ризикувати, приймаючи їх, так як банк (це буде визначено його уставом) буде дисконтувати тільки векселя, які будуть поставлені. Таким чином, бони обігу ніколи не будуть виходити за межі потреб торгівлі.

Прудон вважав, що позитивні наслідки такої реформи будуть незчисленні. Завдяки капіталам, які будуть надаватися даром, відбудеться „злиття класів”, оскільки залишаться тільки трудівники, що обмінюються продуктами за своєю ціною; уряд стане не потрібний.

Для того, щоб оцінити ґрунтовність проекту Прудона з’ясуємо два питання:

1. Чи можливе на практиці здійснення заміни банківських білетів бонами обміну?

Бони обміну Прудона відрізняються від банківських білетів тільки тим, що банк до свого підпису додає зобов’язання відшкодувати валюту в металевих грошах, тобто в товарі прийнятним для всіх. Тоді як до підпису банка обміну Прудон не додає ніякого особливого зобов’язання банка – він тільки обіцяє, що його члени приймуть бони в якості оплати.

Теоретично відмінність може здаватися незначною, але на практиці вона величезна. Впевненість у можливості обмінювати банківський білет на металеві гроші, яка підтверджується платоспроможністю банка, забезпечує йому широке розповсюдження серед величезної маси невідомих осіб. Але бони обміну передбачають, що їх власник має довіру до всіх членів банка, обґрунтованість якої йому важко довести.

Таким чином, обіг бонів обміну можна здійснити на практиці, але цей обіг ніколи не вийде за межі дуже вузького кола людей і його необхідною умовою буде повна платоспроможність членів такого банка.

2. Якщо такий проект можна здійснити, чи дасть він та результати, які очікує Прудон?

Уявімо, що проект впроваджено і бони обміну запущені в обіг. Чи зникне від цього відсоток? Ні в якому разі, і саме в цьому полягає головний недолік усієї концепції Прудона. Банк отримує різницю між цінністю векселя в день, коли він його дисконтує, і його цінністю в день закінчення строку дій не тому що так забажав, а в силу існуючої природи речей. Продаж за готівку і в кредит представляє і буде представляти дві різні операції, і володіння благом в теперішній час завжди буде вважатися більш вигідним, ніж володіння ним у майбутньому. Та обставина, що запропонований Прудоном, банк обміну відмовиться отримувати дисконт, не знищить вигоди, яку будуть мати продавці від готівкового розрахунку. Усі паперові бони обміну будуть представляти товари, продані в кредит. тому дуже скоро встановляться два види цін: ціни в папері для продажу по бонам і ціни в металі для продажу за готівку. Перші будуть вище за другі, а різницю, яку банк обміну відмовився отримувати, знімуть самі продавці. Відсоток на гроші, таким чином, знову з’явиться, тільки в новій формі.

 

3. Концепція історичної школи в працях В. Рошера, К.Кніса, Б. Гільдебранда

У 30-ті рр. ХІХст. в Германії існувала так звана Історична школа права. Глава школи відомий правознавець Фрідріх Карл Савін’ї (1779-1861) наполягав на тому, що право - це “органічний продукт народного духу". Він вважав, що діяти повинно те, що правознавці називають звичайним правом, а право, засноване на неписаних звичаях, які освячені багатовіковим їх застосуванням у системі судочинства.

В 1843 році в Германії вийшла робота “Нарис політичної економії з точки зору історичного метода". Її автором був Вільгельм Рошер (1817-1894). З цього моменту прийнято відраховувати початок Історичної школи. Рошер так визначає суттєві особливості “історичного метода в політичній економії”:

1.Показувати, як і про що думали народи по економічним питанням, чого вони бажали і чого вони досягли в економічній сфері.

2.Не обмежуватися спостеріганням лише сучасних економічних відносин, тому що нація - це не тільки дана маса індивідів.

3. Досліджувати і порівнювати економічні процеси і явища у всіх народів, про яких тільки можливо що-небудь дізнатися; особливо корисно і зручно вивчати стародавні народи, чия історія вже закінчилася і постає перед нами у своїй завершеності.

4. Не сварити і не схвалювати економічні установи - з них усіх дуже невелика частка корисна або шкідлива для всіх народів однаково.

5. Насамперед намагатися з’ясувати, яким чином і чому доцільне часто перевтілювалося у безглуздя, а благодіяння оберталося бідами.

За своє довге життя Рошер написав багато книжок. В тому разі “Начало народного господарства “ у чотирьох томах (1854,1860,1861,1886).

У 1848 році Бруно Гільдебранд (1812-1878) видав перший том свого труда “Політична економія сучасного і майбутнього”. Другий том він так і не написав. У вказаній книзі можна знайти гостру критику вчення А.Сміта, Ліста і соціалістів. Мету свого труда Гільдебранд характеризує так: перетворити політичну економію у вчення про закони господарського розвитку націй. Він покладав великі надії на порівняльний метод вивчання економічної історії різних народів.

У 1853 році вийшла праця “Політична економія з точки зору історичного метода”, яку написав Карл Кніс (1821-1898). На його думку господарський устрій суспільства в даний час, також як і теоретичні уявлення, є результатами строго визначеного процесу історичного розвитку. Одне і інше тісно пов’язані зі станом суспільного організму в даний час. Вони розвиваються разом з ним і разом проходять через ряд стадій. Ні одна форма організації суспільства не є абсолютною і досконалою, всі вони закономірно змінюють одна одну. Таким же чином слід дивитися і на економічні вчення.

Треба сказати, що засновники Історичної школи роблячи акцент на еволюцію, розвиток, череду послідовних стадій і тому подібне, зовсім відкинули поняття про економічний закон. ”Закон” на їх думку, є щось тверде і незмінне, яке виявляється при любих обставинах. Таке поняття було не сумісне з їх упором на загальну і всебічну відносність у світі економічних явищ і стосунків.

4. Погляди Адама Мюллера – як реакція на класичну економічну теорію.

Британська класична політекономія зовсім не сподобалася суспільній думці Германії ХІХ ст. Першим реакціонером на класичну теорію вважається Адам Мюллер (1779-1829). Вже у 1809р. У своїй книзі “Основи мистецтва керування державою” Мюллер виступив як противник ідей свого тьозки Адама Сміта. Мюллер так розумів підхід Сміта: суспільство – це сукупність індивідів, економіка – це виробництво благ для поточного споживання, капітал – це речовий запас і т.п. Такий погляд Мюллер вважає механістичним і таким, що ігнорує моральні сили суспільства.

Кожна нація – це особливий організм зі своїми життєвими принципами і своєю індивідуальністю; на цій основі формується її історичне існування. Нації притаманна органічна цілісність і спадкоємність від минулого до сучасного, від сучасного до майбутнього. Матеріальне господарювання є однією з багатьох сторін цілісного народного життя, його необхідно підтримувати у єдності з високою метою суспільства. Крім речового капіталу, представленого грошима, існує також “моральний капітал”, який міститься, насамперед, у національній мові, що зберігає досвід, мудрість. Одна тільки мова є тим засобом, що передає ці речі від покоління до покоління.

Мюллер не зайшов так далеко, щоб зовсім заперечувати всяку цінність вчення Адама Сміта. Для Англії воно мол годиться. Чому? Тому, що там зберігся той самий “моральний капітал”, який складається з законів, звичаїв, традицій і національної солідарності. Для континентальних країн, вважав Мюллер, потрібно дещо інше – система, яка б зберігала і розвивала комплекс національних сил і як матеріальний капітал, так і моральний та інтелектуальний.

Сьогодні нам видніше, що в природі речей діють суворі економічні закономірності, спільні для всіх народів. Але і сьогодні ми не завжди розуміємо, що у різних національно-історичних умовах вони можуть по різному проявлятися і приводити до несхожих результатів. Тому слід уникати поверхових аналогій і сліпого копіювання. Знання спільних законів економічної науки неодмінно повинно доповнюватися розумінням конкретних умов кожної країни, “її інтелектуального і морального капіталу”.

 

5. Принцип "промислового виховання націїї" та ідеї протекціонізму Ф. Ліста.

„...політична економія – це наука, яка навчає тільки, яким чином мінові цінності виробляються індивідуумами, розподіляються між ними і споживаються ... окрім цього, державний діяч бажає і повинен знати, як збуджуються виробничі сили цілої нації, як вони зростають, що їм сприяє, від чого вони слабіють, замирають і повністю зникають ...” Так писав Фрідріх Ліст (1798-1846) у своїй відомій і самій головній праці “ Національна система політичної економії”(1841). В центрі уваги його теорії – національна економіка як ціле, у її взаємозв’язках з зовнішнім оточенням.

Принцип промислового виховання нації.

Головний об’єкт Лістової полеміки – те, що Сміт називав “системою природної свободи”. На відміну від Мюллера, Ліст більше всього нападає на принцип необмеженої свободи міжнародної торгівлі. Замість цього він висуває принцип промислового виховання націй. Життя нації продовжується нескінченно. Звідси відповідний погляд на багатство народу. Воно міститься не у кількості мінових цінностей, а у всебічному розвитку виробничих сил нації. Для того щоб завлекти у виробництво незадіяні ресурси, треба розвивати такі галузі, які у теперішній час не витримали б конкуренції із закордонними і імпорт був би дешевшим. “Але цю втрату треба розглядати як плату за промислове виховання нації” – говорить Ліст. Для захисту подібних вітчизняних виробництв треба сміло використовувати протекціоністську політику, у тому разі підвищення цін товарів, що імпортуються, шляхом відповідного митного збору. Ліст не заперечує свободу міжнародної торгівлі в принципі. Він вважає її корисною для таких країн, торгуючих між собою, які знаходяться на однаковій стадії промислового розвитку.

Здорова і розвинена нація повинна мати однаково гармонічно розвинуті виробничі сили у всіх трьох крупних секторах: сільському господарстві, промисловості і зовнішній торгівлі. Особливий наголос Ліст робить на розвиток морського і сухопутного транспорту (то було початком ери залізничних доріг), а також “вищих родів” технічного знання і вміння.

Стадії економічного розвитку нації та обґрунтування протекціонізму.

У своєму розвитку нормальна нація, вважає Ліст, проходить ряд стадій, починаючи зі “стану дикості”. За ними слідують стани “пастушеський” і “землеробський”. На зміну останньому приходе стан “землеробсько-промисловий”, після якого настає стан рівномірного розвитку усіх трьох секторів. Не виключено, що Ліст самостійно розробив свою доктрину про стадії. Хоча ці питання задовго до нього були розглянуті шотландцями – Адамом Фергюссоном і Адамом Смітом.

На кожній стадії розвитку держава повинна впроваджувати політику, яка відповідає головній меті – розвитку виробничих сил. На чисто землеробській стадії – це політика повної свободи іноземної торгівлі. Ввозяться продукти промислової обробки в обмін на вивіз сировини. Землеробство вдосконалюється і кріпне, поступово налагоджується вітчизняна промисловість. Коли вона досягає визначеного ступеня розвитку, стає необхідною зміна політики. Впроваджується протекціоністська політика для вітчизняної промисловості, яка захищає її від іноземної конкуренції на внутрішньому ринку. І тільки після того, як національна промисловість досягне повного розвитку, знову стає можливою свобода зовнішньої торгівлі.

Беззаперечною науковою заслугою Ліста можна визнати явно сформульоване положення про нерівномірність розвитку різних країн у одну і ту ж епоху. Він вважав, що у ті часи Іспанія, Португалія і Італія були країнами чисто землеробськими, Германія і США знаходились на шляху до землеробсько-промислової стадії, Франція була близька до найвищої промислової стадії, якої досягла тільки Англія. Для останньої тільки і годилася тоді, на думку Ліста, система свободної торгівлі.

Книга Ліста в Германії мала великий успіх. Трактат складався з чотирьох книг: “Історія”, “Теорія”, “Системи” і “Політика”.

Особливої уваги заслуговує “Історія”. Займаючи майже 40% загального обсягу трактату, вона містить не мало цікавої інформації про господарський розвиток окремих країн. Але цій книзі, однак, економічна думка зобов'язана значно більшим. Вказаним матеріалом Ліст, сам того не усвідомлюючи, розпочав цілий напрямок в економічній науці, який відомий під ім’ям Історичної школи.

6. "Нова" Історична школа в Німеччині.

“Історичний метод” виявився досить привабливим. У наступному поколінні він породив велику групу німецьких дослідників. У їх числі найбільш значними досягненнями прославилися: Луйо Брентано (1844-1931), Карл Бюхер (1847-1930), Адольф Гельф (1844-188О), Адольф Вагнер(1835-1917), Альберт Шефлє (1831-19О3), Густав Шмоллєр (1838-1917). Кожний з них залишив після себе труди, цінність яких зберігається і до сих пір. В більш вузькому розумінні труди цих письменників цікаві по-різному в залежності від їх загальних установок в історичному дослідженні. Бюхер і Гельд залишилися головним чином збирачами фактів. Шмоллер і Шеффле особливе значення у своїх дослідженнях надавали моральному елементу. Вагнер і інші виділяли взаємозв’язки між економікою і правом.

Шмоллер і ряд його колег виділяли три сфери діяльності в економічній практиці: приватне господарство, державне господарство і харитативне господарство. У першому типі господарства є особистий інтерес, у другому – суспільний інтерес, заснований на принципі примусовості, у третьому – благодійність. В сферах першого типу можливі різні зловживання, які повинні регулюватися як втручанням держави, так і моральними нормами.

Спільним для цього покоління Історичної школи був такий погляд на роль держави, який дуже відрізнявся від погляду класиків політичної економії. Для письменників другого покоління Історичної школи характерно було дивитися на державу, як на гаранта не тільки підтримування порядку, але і досягнення тих цілей, які не можуть бути досягнуті вільними зусиллями окремих особистостей. У числі функцій держави вони називали турботу про розумове і естетичне виховання підданих і їх здоров’я; розвиток транспортних шляхів; турбота про стариків, жінок, дітей і інших слабких членів суспільства; допомога робітникам, отримавшим каліцтво; допомога робітникам в організації різних форм допомоги.

Серед письменників цієї хвилі соціалізм користувався великим співчуттям і повагою, особливо характерно це для Шеффлє і Вагнера. Останній був великим прихильником Карла Маркса, а Шеффлє навіть сам прогнозував, що капіталізм буде замінено соціалізмом.

 

7. Концепція "ідеальних типів" М.Вебера.

Макс Вебер(1864-1920) був універсальним вченим, поєднавши у собі філософа, історика, соціолога і економіста. В його творчості Історична школа досягла найвищої точки. На його долю випала задача усвідомлення того, що було напрацьовано німецькими вченими ХVІІІ-ХІХст. в області розвитку людського суспільства. Вебер звільнився від упередженості “історичного метода” і націоналізму. В його творчості без труда можна знайти думку про те, що розвиток економічного життя народів і їх культури визначається загальними законами, які пробивають собі шлях крізь усі особливості національних традицій і конкретних історичних обставин. Тобто відбулося повернення до позицій того метода, з заперечення якого почалася німецька економічна думка ХІХст. Але повернення відбулося зовсім на іншому рівні. Наприкінці ХІХст. в Германії почався так би мовити кантівський ренесанс. З’явилася яскрава плеяда філософів - неокантіанців (Вільдельбанд, Рікерт та інші). У їх числі був і Макс Вебер. До найвищих цінностей Вебер відносив свободу індивідуума, а расизм і націоналізм вважав хибною ідеологією.

Вже в перших своїх роботах він наполягав на тому, що одного лише описання історичній науці недостатньо. Необхідно осмислення. У зв'язку з цим він висунув концепцію так званих ідеальних типів. Ідеальний тип – це, по суті, визначена схема, яку формує вчений для пояснення конкретних фактів і процесів історичного розвитку того чи іншого народу. Це інструмент аналізу минулого, який дозволяє находити закономірності і робити узагальнення.

Найбільший відбиток у науці залишили дослідження Вебера в області впливу Реформації на господарський перелом у Європі ХV-XVІст. У центрі цих досліджень знаходиться його робота “Протестантська етика і дух капіталізму” а також “Господарська етика світових релігій” над якою він працював до кінця своїх днів. У 1919-1920р. Макс Вебер прочитав у Мюнхенському університеті курс лекцій, які були видані після його смерті вдовою у вигляді книги “Історія господарства”. Це був зжатий і змістовний огляд економічної історії Європи з доісторичних часів до ХVІІІст. У деякому розумінні Вебер зробив те, що не вдалось Зомбарту – створив фундаментальний історико-економічний труд.

Таким чином, ми розглянули три покоління Історичної школи. Перше змогло тільки поставити задачу, тому що для її вирішення воно не мало достатньо матеріалу. Друге покоління виправдало себе саме збиранням цього колосального матеріалу, але воно ще не було готове щоб використати його з максимальною віддачею. І лише третє покоління змогло взятися за обробку і інтерпретацію. Коли ж воно це зробило, з’ясувалося, що німецький “історичний метод” не усуває, а доповнює англійську школу політекономії.

 

8.Історична школа в інших країнах Європи.

Приклад німецької Історичної школи виявився привабливим. В ХІХст. стали з’являтися історико - економічні дослідження в інших країнах. У кращих випадках вчені інших країн не повторювали крайностей німецької Історичної школи і не протиставляли свій напрямок теоретичній політекономії. До кращих зразків таких робіт відносяться книги П. Манту (1904) “Промислова революція ХVІІІст. в Англії” і Г.Сальвіолі (1906) “Капіталізм в античному світі”.

“Історичний метод ”, що виник, як ми пам’ятаємо, у вигляді реакції на англійську політичну економію, чудово проявив себе на англійському ґрунті. Це не було результатом простого копіювання німців. Ще у 1838р. Томас Гук (1774-1858) почав випускати свою багатотомну “Історію цін і грошового обігу”. Філософське обґрунтування історичного метода запропонував у 1876р. Т. Кліфф-Леслі, відомий своїми теоретичними роботами. Серію видатних досліджень продовжили: Джеймс Роджерс(1823-1890), Арнольд Тойнді. У своїй “Промисловій революції в Англії” він вперше використав термін “промислова революція”. Фундаментальні праці написані Уільям Кеннінгем і Ешлі, які були особисто знайомі з багатьма вченими Історичної школи в Германії.