Конспект лекції

1. Виробничий потенціал народного господарства.

Поняття про виробничий потенціал. Основний шлях розширення виробничого потенціалу — інтенсивний розвиток його складових через технічне переозброєння та реконструкцію діючих підприємств. В перспективі необхідно посилити виробничий потенціал при його якісному перетворенні на основі прискорення науково-технічного прогресу, широкої інтенсифікації економіки. З цією метою розробляється нова інвестиційна та культурна політика.

Капітальні вкладення (інвестиції) як фінансове джерело нарощування основних фондів є найважливішим економічним інструментом, що забезпечує зрушення в розміщенні продуктивних сил та розвитку економіки регіонів.

Основні виробничі фонди є частиною виробничого потенціалу господарства. До них належать засоби праці, що функціонують у сфері матеріального виробництва і багаторазово використовуються у виробництві матеріальних благ. Вони переносять свою вартість на створений продукт частинами у вигляді амортизаційних відрахувань.

Кількісні та якісні рівні основних виробничих фондів і переш за все їх активної частини (машини і обладнання) характеризують виробничий потенціал господарства країни. Виробничі фонди становлять 2/3 вартості всіх основних фондів і майже 1/2 національного багатства.

Основні показники, що характеризують основні виробничі фонди: виробнича потужність, тобто здатність засобів праці виробляти максимальну кількість продукції.

Господарство України характеризується великим виробничим потенціалом. У структурі основних виробничих фондів майже 50% припадає на промисловість, 23,1% — на сільське господарство, 16% на транспортний зв’язок, 8,9% на будівництво.

Рівень використання основних виробничих фондів і фондооснащеність зайнятих у матеріальному виробництві — це найважливіші фактори, що впливають на територіальні показники праці.

Основні виробничі фонди та відносне забезпечення ними виробничого персоналу по території країни розміщені нерівномірно.

Основні техніко-економічні показники виробничого потенціалу. Фондомісткість галузей господарства —фондомісткість, фондовіддача, ресурсомісткість, ресурсовіддача, матеріаломісткість, матеріаловіддіча, водомісткість, водовіддача, працемісткість, виробіток, енергомісткість, енерговіддача, тепломісткість, тепловіддача. А також баланси: міжгалузеві, внутрішньогалузеві, національні рахунки і т.п.

Студентам пропонується самостійно ознайомитись із розрахунками даних показників.

2. Науково-технічний та соціально-культурний потенціали.

Сутність і роль науково-технічного прогресу в розвитку господарського комплексу країни. Науково-технічний прогрес (НТП) — це поступальний та взаємопов’язаний розвиток науки, техніки. Неперервність НТП залежить від розвитку фундаментальних досліджень, які відкривають нові якості та закони природи і суспільства, а також прикладних досліджень та дослідно-конструкторських розробок, що дають змогу втілити наукові ідеї в нову техніку та технологію. НТП здійснюється у двох взаємообумовлених формах:

 еволюційній (порівняно повільне і часткове вдосконалення традиційних основ науки і техніки);

‚ революційній (відбувається у вигляді науково-технічної революції (НТР) і породжує принципово нову техніку та технології, викликає докорінні перетворення продуктивних сил суспільства).

Революційний шлях — це головний шлях розвитку техніки та технології в епоху НТР. Його особливістю є бурхливий розвиток науки, перетворення її в безпосередню продуктивну силу, в провідну ланку системи “наука – техніка –виробництво”.

Із розвитком науки та впровадженням її досягнень виникли поняття “наукомісткі виробництва” або “виробництво високих технологій”. До них належать галузі індустрії, що характеризується високими витратами на наукові дослідження при плануванні нових видів продукції.

Основними центрами і регіонами, де розташовані галузі виробництва та центри економічної ділової активності, стали території з передовою наукою та освітою. Територіальне поєднання освіти, науки, наукоємних виробництв нині є типовим для великих столичних агломерацій і провідних промислових районів. перспективною формою територіальної організації науково-виробничих комплексів стали технополіси — цілеспрямовано сформовані зони ділової та наукової активності, в яких поєднуються науково-дослідні інститути, вузи та наукоємні промислові підприємства, що взаємодіють між собою.

Науково-технічний потенціал України: сучасний стан та особливості територіальної організації. Науково-технічний потенціал — це сукупність усіх засобів науково-технічної діяльності та її ресурсів. Науково-технічний потенціал включає:

– матеріально-технічну базу науки (сукупність засобів науково-технічної праці, наукові організації, наукове обладнання і устаткування, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчислювальну базу інформаційне забезпечення тощо);

– кадри наукової системи (вчені, дослідники, конструктори, експериментатори, науково-технічний персонал);

– інформаційну систему, яка забезпечує постійне вдосконалення наукових знань (наукові прогнози, банк патентів, авторських свідоцтв, банк відомостей про світові досягнення в галузі конкретних наук тощо), яка здатна до оперативної обробки інформації і надання її користувачеві;

– організаційно-управлінську підсистему — планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР); фінансування НДДКР; структуру управління НДДКР; організаційно-управлінські структури наукових підрозділів; методи управління НДДКР.

Розміщення наукових закладів має свої особливості, наприклад:

§ інститути теоретичного профілю розташовані у великих науково-культурних центрах;

§ мережа галузевих науково-дослідних інститутів прикладного профілю тяжіє до виробничих баз, а тому розміщена більш рівномірно по території країни.

Переважна частина знаходиться в центральних районах, а на периферії — філії, відділення та лабораторії. Посилення інтеграційних процесів сприяло створенню науково-виробничих об’єднань.

Важливу роль у розміщені об’єктів відіграють проектні інститути, що займаються проектуванням великих промислових підприємств, транспортних магістралей, гідротехнічних споруд, а також ті інститути, що складають генеральні плани міст та районні плани.

У 2001 р. в науці та науковому обслуговуванні України було зайнято 113,3 тис. чол., в т.ч. 4,0 тис. докторів наук та 17,4 тис. кандидатів наук.

В академічному секторі науки зосереджено понад 7% наукових працівників. Найбільшим сектором науки в Україні за чисельністю зайнятих працівників є вузівський сектор, а в ньому — вищі навчальні заклади освіти І-ІІ рівнів акредитації. Найвища кількість останніх — у Донецькій (66 закладів — це 10% від кількості закладів України), Київській (61), в т.ч. в м. Києві (46), Дніпропетровській (45), Львівській, Харківській (по 40); а найменша — у Волинській, Рівненській, Тернопільській областях (по 13 вищих закладів І-ІІ рівнів акредитації). Проте на Київську область припадає найвища кількість студентів, що навчається в даних закладах — понад 12% від загальної кількості студентів країни.

Значного розвитку в Україні здобули галузевий та заводський сектори науки. Останній зосереджено переважно на великих підприємствах. Цей сектор найбільш повно представлений у великих містах Донбасу, індустріального Придніпров’я, а також у Києві, Харкові, Одесі та Львові.

З метою вдосконалення управління наукою в Україні створено шість територіальних наукових центрів: у Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі та Львові, які координують роботу академічного, вузівського, галузевого та заводського секторів, проводять дослідження з урахуванням місцевої специфіки.

В цілому профіль закладів науки і наукового обслуговування збігається з спеціалізацією галузей матеріального виробництва і невиробничої сфери по регіонах.

Потенціал соціальної сфери: культура, освіта, охорона здоров’я, торгівля, спорт тощо. Рівень розвитку продуктивних сил характеризується низкою соціально-економічних показників. Найважливішими є величина валового суспільного продукту, виробленого національного доходу, частка національного доходу, яка використовується для споживання та нагромадження. Крім того важливими показниками є забезпеченість населення окремими видами продукції та послуг.

Рівень розвитку продуктивних сил визначається також розвитком соціальної інфраструктури. Під соціальною інфраструктурою розуміють розвиток тих галузей, які забезпечують нормальні умови для життєдіяльності людей. Розміщення інфраструктури тісно пов’язано з районним плануванням та містобудуванням. Інфраструктура є похідною величиною від розвитку виробництва та розміщення галузей господарства країни, і разом з тим вона впливає на її розвиток та темпи урбанізації.

Складовими соціальної інфраструктури є роздрібна торгівля, яка забезпечує людей товарами народного споживання: громадське харчування, житловий фонд; система дошкільних закладів; система охорони здоров’я; заклади культури; санаторно-курортний комплекс, спортивні заклади. Однією із складових соціальної інфраструктури є інтелектуальний потенціал, під яким розуміють кількість підготовлених кадрів з вищою освітою, що працюють в різних галузях господарства країни.

Рівень забезпечення дошкільними закладами в Україні — низький (в середньому 49% від потреб на дані послуги), а в таких областях як Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька, Закарпатська, Волинська — ще нижчий, і коливається в межах від 30% до 38%.

Закладами культури Україна забезпечена відносно добре. Ці заклади по території розміщенні в основному рівномірно.

Санаторно-курортний комплекс добре розвинутий і має міжнародне значення в Автономній Республіці Крим (в першу чергу південний берег Криму), Карпатах, Приазов’ї.

Заклади системи охорони здоров’я розміщені по території не рівномірно. Найбільша їх кількість зосереджена в Донецькій, Харківській, Дніпропетровській, Одеській областях, Автономній Республіці Крим та в місті Києві. Найменш забезпечені цими закладами — західні області України (Чернівецька, Рівненська, Тернопільська, Волинська та Закарпатська).