Конспект лекції

1. Паливно-енергетичний комплекс.

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) —це сукупність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво електроенергії, їх транспортування та використання. До складу паливно-енергетичного комплексу входять галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф’яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідро- та атомні електростанції, а також трубопровідний транспорт і лінії електропередач.

На сучасному етапі роль ПЕК неухильно зростає. Його розвиток значною мірою обумовлює темпи, масштаби і економічні показники зростання продуктивних сил та їх розміщення. Створює необхідні умови для подальшого покращення умов праці і підвищення рівня життя людей. При цьому розвиток ПЕК необхідно підпорядкувати завданню стійкого забезпечення потреб України в усіх видах палива і енергії при планомірному проведенні в усіх галузях і сферах народного господарства цілеспрямованої енергозберігаючої політики.

Паливно-енергетичний баланс складається з прибуткової і витратної частин. У прибутковій частині балансу зафіксовані такі показники, як видобуток природного палива –– вугілля, газу, нафти, торфу, горючих сланців, дров (природні ресурси), а також виробництво електро- і теплоенергії на: теплоелектростанції (ТЕС, ДРЕС) та теплоелектроцентралі (ТЕЦ — радіус дії незначний), гідроелектростанції (ГЕС) та гідроакумулятивні електростанції (ГАЕС), атомних електростанції (АЕС). Крім того, до цієї частини балансу відносять нетрадиційні природні енергетичні ресурси (енергія вітру, сонця, геотермальна, низько потенціальне тепло та ін.), а також відбір газу з підземних сховищ газу, імпорт енергоресурсів та залишок ресурсів на початок року.

Друга частина балансу (витратна частина балансу) включає споживання енергетичних ресурсів і складається з таких статей витрат:

„ перетворення в інші види енергії — електро- і теплоенергію, стиснене повітря і доменне дуття;

„ виробничо-технологічні потреби, включаючи втрати при збереженні, транспортуванні та формуванні держрезерву;

„ заповнення природним газом підземних сховищ газу;

„ експорт;

„ залишок у постачальників та споживачів на кінець року.

Вугільна промисловість. В структурі виробництва (видобутку) палива в Україні переважає вугілля. Питома вага вугілля становить майже 60%, тоді як на нафту припадає близько 7%, на природний газ — 25%. Разом з тим в споживанні паливно-енергетичних ресурсів домінуюча роль належить природному газу. Питома вага природного газу в загальному споживанні котельно-пічного палива становить близько 54%, тоді як вугілля лише 24%, паливного мазуту — 6%.

Таким чином, якщо в структурі виробництва власних енергетичних ресурсів переважає вугілля, то в структурі споживання –– природний газ.

Запаси вугілля на території України зосереджені в основному в трьох басейнах: Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпровському. В загальних запасах вугілля в Україні (117,1 млрд. т) найвища питома вага належить Донецькому басейну — 87,0% (101,9 млрд. т), Львівсько-Волинському та Дніпровському — відповідно 2,0% (2,3 млрд. т) та 3,5% (4,1 млрд. т). Крім того, запаси вугілля є на території Харківської і Полтавської областей — 8,7 млрд. т і Закарпатської вугленосної площі — 0,2 млрд. т. Із загальних запасів 42,5 млрд. т віднесено до прогнозних ресурсів.

Із загального обсягу вугілля, що видобувається на території України, до 95% припадає на Донецьке вугілля, з якого майже 30% становить коксівне. Львівсько-Волинське кам’яне вугілля і буре вугілля Дніпровського басейну використовується головним чином як енергетичне паливо на електростанціях та в комунальному секторі економіки.

Вугільна промисловість за обсягом видобутку палива в натуральному вираженні посідає перше місце серед інших галузей. Тут зосереджена більшість працівників і основних фондів паливної промисловості. Основним районом видобутку кам’яного вугілля є Донецький басейн. Видобувають вугілля на 295 кам’яновугільних шахтах, з них 131 шахта з коксівним вугіллям. З 1989 р. видобуток вугілля поступово скорочувався і в 1995 р. разом з бурим вугіллям становив 83,8 млн. т. В 2001 р. видобуток вугілля в Україні склав 83,9 млн. т. Причому обсяги готового вугілля на кінець року склали лише 61,7 млн. т.

Основними ланками вуглевидобутку шахтним способом є: шахта з комплексом наземних і підземних споруд і енергосиловим господарством, вуглезбагачувальна фабрика, транспортні комунікації і водогосподарські споруди, районні енергетичні центри, складське господарство, підприємства та установи невиробничої сфери. З вугільною промисловістю прямо чи посередньо пов’язана діяльність майже 40% міського населення Донецької та Луганської областей.

Вугільні шахти зосереджуються переважно у центральній і північній частинах Донецької та південній частині Луганської областей. Коксівне вугілля добувають головним чином у центральній частині Донецької області в районі Єнакієво, Горлівки, Макіївки, Донецька, Красноармійська, Костянтинівки та інших міст, а також в Краснодонському та Кадіївському районах Луганської області. В Антрацитівському, Лутугинському та Алчевському районах Луганської області добувають більше енергетичного вугілля. Газ добувають переважно у Лисичанському районі.

Нове шахтне будівництво налагоджене у Західному Донбасі (Дніпропетровська обл.). Собівартість вугілля Донбасу висока, однак на великих сучасних шахтах вона лише трохи вища від середньої собівартості видобутку вугілля у Кузнецькому басейні.

Майже 14 млн. тонн кам’яного вугілля видобувають у Львівсько-Волинському кам’яновугільному басейні. Запаси вугілля тут невеликі, тому передбачається, що в перспективі у басейні працюватимуть тільки 2 шахти з 15 діючих. Значну частину вугілля цього басейну використовують Бурштинська та Добротвірська теплові електростанції.

Дніпровський буровугільний басейн розташований переважно на Правобережжі України й об’єднує родовища Житомирської, Вінницької, Київської, Кіровоградської, Черкаської, Запорізької та Дніпропетровської областей. Басейн поділяють на 12 буровугільних районів, в яких налічується понад сто родовищ. Вугілля басейну без брикетування непридатне для транспортування на далекі відстані, характеризується високою вологістю, використовується здебільш для місцевих потреб. Запаси вугілля, що його можна видобути відкритим способом, розподіляються у 58 родовищах. Найбільш таких родовищ у Кіровоградській, Дніпропетровській та Черкаській областях. За останні роки його видобуток перебуває в межах 4,0-4,5 млн. т.

Буровугільна промисловість України об’єднує великі механізовані вуглерозрізи, шахти, вуглебрикетні фабрики, а також допоміжні підприємства.

Розміщення підприємств важкої індустрії, де витрати на паливо становлять значну частку собівартості готової продукції, перебуває під великим впливом паливного фактора. Переробка палива — основа формування промислових комплексів, особливо нафто- і вугле-хімічних. Велику роль відіграє паливо як районотворний фактор. Вплив його тим більший, чим потужніші запаси і вищі техніко-економічні показники ресурсів палива. Дешеве паливо сприяє розвитку паливомістких виробництв, формує спеціалізацію господарства району. Поряд з цим слід зазначити, що паливо використовується також в енергетиці і є сировиною для одержання різноманітних цінних продуктів. Наприклад, з нафті одержують не тільки паливні матеріали, а й різні масла й змащувальні матеріали, пластмаси, мийні речовини, синтетичні волокна, добрива. З природного газу виробляють синтетичні спирти і білкові препарати, вилучають сірку. Вугілля є цінним джерелом для одержання пластмас, бензину та інших продуктів виробництва.

Першочерговим завданням розвитку вугільної промисловості є компенсація потужностей, які вибувають, за рахунок завершення вже початого будівництва і реконструкції ряду шахт. Крім того, слід закрити ряд нерентабельних шахт й переглянути політику цін на вугілля і вугільну продукцію. Це дасть змогу дещо сповільнити спад виробництва, а потім стабілізувати видобуток вугілля і створити передумови для його зростання завдяки будівництву нових шахт, збільшенню обсягів реконструкції діючих та приділенню особливої уваги технічному переозброєнню галузі.

Підприємства вугільної промисловості відносяться до екологічно небезпечних, оскільки розробка вугільних родовищ істотно впливає на гідрохімічний режим експлуатації поверхневих і підземних вод, забруднення повітряного басейну, погіршує родючість ґрунтів.

Високими темпами зростає потреба у різних видах енергії і палива при звуженому використанні таких видів енергетичних ресурсів, як нафта, природний газ, ядерне паливо і навіть вугілля.

Нафтова промисловість України характеризується низькими показниками, хоча потенційні можливості її видобутку можуть бути більшими. У зв’язку з певним вичерпанням нафтових родовищ у старопромислових західних районах поряд з пошуком і видобутком нафти у східних районах ширше розгортається геологічна розвідка шельфової зони Чорного і Азовського морів, а також Причорноморської низовини, де останніми роками видобувають промислову нафту.

Нині перше місце з видобутку нафти належить Лівобережній частині України, де працюють нафтогазові управління в Чернігівській області на базі Гнідинцівського і Прилуцького родовищ, Сумській – на основі Охтирського і Качанівського родовищ і в Полтавській — на базі Сагайдацького, Зачепилівського, Радченківського родовищ. Тут видобувають понад половину нафти в Україні. Друге місце займає Прикарпатська нафтогазоносна провінція, де працюють нафтогазовидобувні управління — Бориславнафтогаз і Долинонафтогаз. Масштаби видобутку нафти невеликі через вичерпність запасів і недостатні пошукові роботи.

Слід зазначити, що на собівартість нафти дуже впливають способи її видобутку. Видобута в Україні нафта має відносно високу собівартість, оскільки видобуток її найпрогресивнішим фонтанним способом майже припинився. Для підтримування високого пластового тиску практикують закачування у законтурні горизонти гарячої води, пари, хімічних реагентів, що дає можливість збільшити видобуток нафти до 60-70%. Вартість нафти у районах споживання значною мірою визначається витратами на транспортування її, що залежить від діаметра трубопроводу, вмісту в сирій нафті парафіну, потужність нафтоперекачувальних станцій. Останніми роками визначилася тенденція подорожчання нафти, що пов’язано з ускладненням умов видобутку та експлуатації більшості родовищ. Поряд з цим будівництво нафтопереробних підприємств у районах споживання нафти і нафтопродуктів має ряд переваг, оскільки різко зменшується перевезення нафтопродуктів незалежно від способу транспортування сирої нафти (зберігання сирої нафти обходиться дешевше), а споживання має можливість використовувати сиру нафту, що находить з різних районів.

Нафтопереробна промисловість України представлена Лисичанським, Кременчуцьким, Херсонським, Бердянським, Дрогобицьким, Львівським і Надвірнянським нафтопереробними заводами. Потребу у нафті Україна забезпечує лише частково. При потребі 40-45 млн. тонн нафти на рік у країні в 1995 р. було добуто 4,1 млн. тонн; в 2001 р. — лише 3,7 млн. тонн нафти. Лише за 1990-1997 рр. видобуток нафти в Україні знизився майже на 22%. Основна частка видобутку нафти припадає на Східний нафтогазоносний регіон. Його питома вага у загальному видобутку нафти в країні досягає майже 80%. У Південному нафтогазоносному регіоні балансові видобувні запаси становлять 3% від запасів України, тому видобуток нафти практично відсутній.

Тенденція до скорочення видобутку нафти в Україні пояснюється не лише вичерпністю її запасів, а й тим, що більше ніж 90% механізованих свердловин мають насоси, які можуть працювати на глибині до 2000-2500 м, в той час як середня глибина основних покладів нафти становить 3000-4000 м.

Крім цього, застарілим є основний фонд більшості свердловин та їхнього обладнання. Так, загальне спрацювання основних фондів по АТ “Укрнафта” становить майже 60%, не вистачає міцних труб, насосів, агрегатів.

Для збільшення видобутку нафти в країні слід визначати шляхи виходу України з енергетичної кризи. Це — розвідка, принципова розробка нетрадиційних нафтогазоносних об’єктів — глибинних зон кристалічної земної кори на суходолі України і зон гідратоутворення (ЗГУ) у підводних надрах Чорного моря. Одна з таких зон розташована на північному борту Дніпровсько-Донецької западини, вздовж її північного крайового глибинного розламу. Тут, на ділянці завдовжки 250 км. І завширшки 30-35 км. у 1989-1991 рр. було відкрито 12 промислових родовищ нафти і газу із загальними запасами 219 млн. т нафтового еквіваленту.

Ґрунтуючись на розвіданій площі (445 км²) та зазначених вище запасах, можна визначити, що їхня питома щільність становить близько 0,4 млн. т на км². Помноживши цю цифру на перспективну площу, матимемо загальні прогнозні запаси нафти і газу майже 19 млрд. т нафтового еквіваленту. Щоб точно визначити геологічні запаси, потрібно врахувати і коефіцієнт успішності розвідки становить 0,55. Отже, сумарні прогнозні геологічні запаси нафти і газу в надрах Північно-Крайової глибинно-розламної зони і північного борту Дніпровсько-Донецької западини можуть сягати 7-10 млрд. т нафтового еквіваленту.

У Дніпровсько-Донецькій западині є ще Південний крайовий прогин і південний борт, що прилягає до нього. За геологічною будовою вони подібні до зазначених вище. Ґрунтуючись на тих самих розрахунках, можна прогнозувати запаси нафти і газу 3-5 млрд. т нафтового еквіваленту. Отже, загальні запаси становлять від 7 до 15 млрд. т нафтового еквіваленту.

У перспективі найдоцільніше використовувати нафту для виробництва двигунного палива і як сировину для хімічної промисловості.

Подальший розвиток нафтової промисловості в Україні обумовлює необхідність вирішення цілого ряду проблем. Одна з найголовніших — це пошук шляхів стабілізації та подальшого приросту видобутку нафти в Україні.

Зростання глибини залягання продуктивних покладів нафти, ускладнення технології їх освоєння, зниження темпів приросту промислових запасів є стримуючими факторами щодо збільшення видобутку нафти. Одночасно наявність на території України значної кількості науково обґрунтованих прогнозних запасів високоякісної нафти з низьким вмістом сірчаних сполук, високим виходом світлих фракцій, а також зросла потреба в нафтопродуктах стимулюють розвиток нафтовидобувної промисловості. Успіхи цієї галузі прямо залежать від результатів геологорозвідувальних робіт по пошуку нафти.

Необхідно відзначити, що ці роботи проводились в останні роки з низькою ефективністю та систематичним невиконанням завдань щодо приросту промислових запасів. Практично в останні роки не було відкрито жодного нафтового родовища не тільки великооб’ємного за запасами, але й середньооб’ємного.

У нафтовидобувній промисловості країни необхідно різко збільшити обсяги експлуатаційного буріння на діючих родовищах, значно прискорити освоєння нових родовищ, які передбачається відкрити в процесі геологорозвідувальних робіт, ущільнити мережу свердловин, а також впровадити комплекс методів щодо –– поліпшення стану заводнення та нових методів нафтовіддачі.

У межах України зараз виділяється дев’ять нафтогазоносних областей, розміщення яких дозволяє об’єднати їх в три нафтогазоносні регіони: Східний — Дніпровсько-Донецька газонафтоносна область; Західний — Передкарпатська, Складчаті Карпати, Закарпатська і Волино-Подільська та Південний — Переддобруджинська, Причорноморсько-Кримська, Індоло-Кубанська, Азово-Березанська область.

Газова промисловість — наймолодша галузь паливної промисловості України. Використання газу в 2 рази дешевше порівняно з нафтою. Крім того, вона забезпечує виробництво азотних добрив і синтетичних матеріалів.

Газова промисловість як галузь сформувалась у післявоєнні роки на базі розвіданих у країні родовищ природного газу. Найінтенсивнішого розвитку газова промисловість набула у першій половині 70-х років.

Отже, починаючи з другої половини 70-х років і до цього часу видобуток газу в Україні знизився більш ніж у 3 рази.

Першою було освоєно Передкарпатську нафтогазоносну область. Тепер на неї припадає 3,1% всього видобутку газу в Україні. Цей район досить перспективний, бо газ видобувають в основному з незначних глибин.

Забезпеченість споживання газу за рахунок власного видобутку в останні роки становить 21-22%. До того ж спостерігається тенденція до зростання цього показника. Це пов’язано в першу чергу з тим, що темпи скорочення потреб у природному газі дещо випереджають темпи спаду його виробництва. Частка газу, якого не вистачає Україні (а це становить майже 80%), імпортується з Росії та Туркменістану. У 1975 р. добувалося 68,7 млрд. м³ газу; у 1985 р. — 42,9; у 1995 р. — 18,2; у 2001 р. обсяг видобутку газу склав 18,3 млрд. м³.

Перспективи розвитку газової промисловості України пов’язані з розширенням геолого-пошукових робіт, збільшенням обсягів пошукового буріння та прискоренням промислового освоєння відкритих родовищ. Поряд з цим слід широко впроваджувати досягнення науково-технічного прогресу, зокрема новітніх технологій і техніки.

Екологічні проблеми в газовій промисловості мають свою специфіку, яка визначається в основаному відчуженням та забрудненням земель в районах промислової експлуатації газових родовища проведенням геолого-пошукових робіт на нафту й газ. Щодо використання природного газу в різних секторах економіки та галузях народного господарства, то цей вид ресурсу є найбільш екологічно чистим порівняно з такими енергетичними ресурсами, як вугілля, мазут, торф.

Електроенергетика. Важлива роль енергетики у розвитку народного господарства визначається тим, що будь-який вид обслуговування населення пов’язаний з використанням енергії. Таким чином, електроенергетика, є провідною галуззю промисловості, а використання її продукції — електричної енергії — забезпечує підвищення технічної озброєності та зростання продуктивності праці. Обсяги виробництва електроенергії в цілому по країні в 2001 р. склали 173,0 млрд. кВт год.

Теплові електростанції розміщуються, як правило, з орієнтацією на наявність великих запасів дешевих паливно-енергетичних ресурсів та потужного споживача. Обсяги виробництва електроенергії на ТЕС складають 84,6 млрд. кВт год. Теплові атомні станції, враховуючи великі обсяги споживання води, слід розміщувати поблизу водних об’єктів. Крім цього атомні станції повинні будуватися на значній відстані від великих міст.

ГЕС та ГАЕС розміщуються біля водних об’єктів з мінімальним затопленням земель під водосховища. Гідроелектростанції можуть бути розташовані на гірських або на рівнинних річках, у випадку, коли існує чи штучно створено перепад рівнів води. Обсяги виробництва електроенергії на гідроелектростанціях складають 12,2 млрд. кВт год.

Основним напрямом розвитку ТЕС на органічному паливі є їх реконструкція і модернізація, впровадження нових технологій, орієнтація на використання низькосортного вугілля.

Розвиток гідроенергетики в майбутніх проектах передбачається у таких напрямах:

Ä збільшення потужностей на ГЕС + ГАЕС до 9 млн. кВт, доведення середньорічного виробництва електроенергії до 17 млрд. кВт год.;

Ä передбачається ввести в експлуатацію Дністровську ГЕС-2, Олександрівську ГЕС, ряд ГАЕС та дрібних гідроелектростанцій;

Ä ввести нові потужності на Канівській ГАЕС, на нових ГЕС в басейні р. Тиса та Верхнього Дністра.

Разом з тим подальший розвиток атомної енергетики залежить від виконання таких програм:

1. Підвищення рівня безпеки АЕС, які вимагають докорінної реконструкції автоматизованої системи управління технологічними процесами, системи діагностики, введення додаткових систем безпеки, проведення комплексу робіт щодо надійності й безпеки експлуатації, модернізації протипожежних систем та ін.

2. Створення ядерно-паливного циклу в Україні на базі передових технологій, який забезпечить гарантовану незалежність АЕС від імпорту ядерного палива і знизить потреби України в його закупівлі.

До складу ядерно-паливного циклу повинні входити підприємства по видобутку і переробці уранової руди, виробництву цирконієвого сплаву та його прокату, тепловиділяючих елементів та підприємства по переробці відпрацьованого ядерного палива і по його похованню. Обсяги виробництва електроенергії на атомних електростанціях склюють 76,2 млрд. кВт. год.

Електроенергетика України являє собою складну організаційно-технічну систему, численні об’єкти якої (ДРЕС, ТЕЦ, ГЕС, ГАЕС, АЕС, лінії електропередач, водойми-охолоджувачі, шляхоохолоджувачі, шлакозоловідвали, сховища радіоактивних відходів та ін.) розосереджені по території, функціонують у безперервно змінних умовах природного середовища і з якими пов’язані екологічні проблеми.

2. Металургійний комплекс.

Чорна металургіяє фундаментом індустріального розвитку багатьох країн світу. Від чорної металургії в першу чергу залежить розвиток важкої промисловості. Без металургії як виробника конструкційних матеріалів неможливий розвиток машинобудування, а в зв’язку з цим і розвиток науково-технічного прогресу. Її продукція є основою розвитку будівництва, усіх видів транспорту, особливо залізничного і трубопровідного. Вона має велике значення для оснащення необхідною технікою сільського господарства.

В східній Україні сформувалися унікальні природні умови для розвитку металургійного комплексу. Тут знаходяться найкрупніші, що мають світове значення, паливно-сировинні бази чорної металургії — Донецький кам’яновугільний, з коксівними марками вугілля, Криворізький залізорудний і Придніпровський марганцевий басейни; великі, практично невичерпні родовища вапняків, доломітів, вогнетривких глин.

Залізорудна база чорної металургії України представлена Криворізьким і Кременчуцьким басейнам, Білозерськом і Керченським родовищами.

Придніпровський марганцевий басейн за запасами і видобутком руд є другим у світі. В ньому зосереджено 80% запасів марганцю колишнього Радянського Союзу. В 1989-1990 рр. Україна забезпечувала 75% загальносоюзного видобутку марганцевих руд. Басейн розташований у південній частині Дніпропетровської і Запорізької областей і складається з трьох підрайонів: Нікопольського (запаси понад 1 млрд. т), Великотокмацького (запаси 1,4 млрд. т) та Інгулецького (запаси близько 600 млн. т)

До складу металургійного комплексу України включається ряд підгалузей і виробництв, без яких неможливо забезпечити виробництво металу, серед них:

² видобуток, збагачення і агломерація залізних, марганцевих та інших руд;

² виробництво чавуну, доменних феросплавів сталі і прокату;

² виробництво електроферосплавів;

² повторна переробка чорних металів;

² коксування кам’яного вугілля;

² видобуток сировини і виробництво вогнетривких будівельних матеріалів (глин, доломітів та ін.), а також флюсових вапняків;

² випуск металевих конструкцій тощо.

Виникнення більшості металургійних заводів України відбулося в останній четверті ХІХ ст. (з 1872 по 1899 рр. було збудовано 14 підприємств). Нині в Україні налічується 50 основних підприємств чорної металургії, у складі яких 14 металургійних комбінатів і заводів, 3 феросплавних заводи, 16 коксохімзаводів, 6 трубних заводів, 8 гірничо-збагачувальних комбінатів (ГЗК) і 3 основних заводи металоконструкцій.

Найбільшими металургійними комбінатами України (потужність понад 5 млн. т і більше за рік) є “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”.

Сучасний стан чорної металургії України характеризується небувалим кризовим спадом, який різко проявився з 1995 р.: з 50 доменних печей простоювали або працювали не на повну потужність 27; з 65 мартенівських печей — відповідно 28, з 23 конвертерів — 11, з 69 прокатних станків — 30. На окремих заводах рентабельність знизилися до 4-5%. Дніпровський металургійний комбінат ім. Дзержинського став збитковим, а Макіївський — збанкрутів.

Сучасне розміщення підприємств металургійного комплексу України формувалося як в дореволюційний період, так і в радянський періоди. На розміщення металургійних заводів значний вплив мали такі фактори, як максимальне їх наближення до центрів і районів видобутку коксівного вугілля, а також до великого джерела водопостачання і потужної залізорудної бази. Сучасний металургійний комплекс України практично повністю зосереджений в чотирьох областях: Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Луганській; з урахуванням цього виділяють три металургійні підрайони: Придніпровський, Донецький та Приазовський (кожний з яких має свою специфіку).

На сучасному етапі розвитку науково-технічного прогресу неможливо обійтися без кольорових металів, які є незамінними в машинобудуванні і особливо широко використовуються в таких його галузях, як електронна, електротехнічна, радіотелевізійна, приладобудівна та ін.

В Українікольорова металургіяпочала швидко розвиватися в радянський період у зв’язку з інтенсивним розвитком енергетики і машинобудування. В повоєнні роки були розвідані і почалося промислове освоєння родовищ руд важливих кольорових і рідкісних металів та їх виробництво. Разом з тим Україна залишалась крупним імпортером кольорових металів.

В Україні відкриті і розробляються родовища сировинних ресурсів — алюмінію, магнію, титану, цирконію, нікелю, ртуті тощо.

Розміщення підприємств кольорової металургії зумовлено переважно двома основними факторами — сировинним і енергетичним. Підприємства, які переробляють руди з незначними вмістом основного металу, тяжіють до джерел сировини (виплавка ртуті, нікелю, рідкісних металів та ін.). Енергомісткі виробництва (титано-магнієве, цинкове, алюмінієве) розміщуються в місцях дешевої електроенергії, як правило, поблизу потужних електростанцій.

Основні райони кольорової металургії в Україні — це Донецький (Микитівський ртутний комбінат, Костянтинівський цинковий завод, що працює на привізній сировині, Артемівський завод по обробці латуні, латунного та мідного прокату, Свєрдловський завод алюмінієвого прокату) та Придніпровський (Запорізький титано-магнієвий та алюмінієвий заводи, Верхньодніпровський гірничо-металургійний комбінат, що працює на титано-цирконієвих рудах Самоткацького родовища, Побузький нікелевий завод) регіони, а також Калуське ВО “Хлорвініл” по виробництву магнію.

У перспективі стратегічним напрямом розвитку металургійного комплексу України буде система реструктуризації галузі з орієнтацією на кон’юнктуру внутрішнього та зовнішнього ринків. Передбачається продовжити будівництво об’єктів металургійного комплексу, спроможних збільшити експортний потенціал галузі. Поряд з цим очікується закриття нерентабельних виробництв, а також вилучення з експлуатації морально застарілого та фізично спрацьованого обладнання.

Перспективи розвитку металургійного комплексу України тісно пов’язані з підвищенням конкурентоспроможності продукції на основі зменшення енерго- та матеріалоємності продукції, скорочення трудових витрат, впровадження досягнень науково-технічного прогресу.

3. Машинобудівний комплекс.

Значення машинобудівного комплексу (МБК). Структура комплексу. Велике значення машинобудування в народногосподарському комплексі визначається тим, що воно виробляє знаряддя праці як для галузей, що виготовляють засоби виробництва (робочі машини і апарати, верстати, технологічне і силове устаткування, контрольно-вимірювальні прилади, технічні засоби автоматики тощо), так і для галузей, які виробляють предмети споживання (машини для сільського господарства, технологічне устаткування для легкої і харчової промисловості і т. п.), а також самі предмети споживання (легкові автомобілі, побутову техніку, телевізори, радіоприймачі, відеотехніку, годинники тощо). Крім того, машинобудування виробляє різноманітне устаткування для будівництва, транспорту, зв’язку, торгівлі, спецобладнання для невиробничих галузей, а також продукцію оборонного призначення. Машинобудування — це сукупність виробничих об’єднань і підприємств, для яких характерні єдність економічного призначення продукції, що виробляється, однорідність виробничо-технічної бази, специфічність складу кадрів і умов праці. Машинобудування і металообробка характеризуються більш крупними розмірами підприємств, ніж промисловість в цілому, більшою фондо-, капітало- та працемісткістю продукції.

Машинобудівний комплекс дуже складний за структурою і зв’язками з іншими галузями народного господарства. В ньому виділяють три групи галузей і виробництв:

 машинобудування;

‚ промисловість металоконструкцій та металовиробів;

ƒ ремонт та устаткування.

Найбільший потенціал має перша група — машинобудування. Ця група надзвичайно складна за своєю структурою. До неї відносяться:

„ приладобудування;

„ тракторне і сільськогосподарське машинобудування;

„ електротехнічне машинобудування;

„ залізничне:

„ автомобільне;

„ хімічне та нафтохімічне;

„ верстатобудування та інструментальне машинобудування;

„ машинобудування для легкої, харчової промисловості та побутових приладів;

„ гірничошахтне і гірничорудне;

„ будівельно-шляхове та комунальне;

„ металургійне;

„ промисловість міжгалузевих виробництв;

„ підйомнотранспортне;

„ виробництво санітарно-технічного газового устаткування;

„ енергетичне;

„ дизелебудування.

Найбільшими галузями (за чисельністю промислово-виробничого персоналу) є приладобудування, тракторне і сільськогосподарське, електротехнічне, залізничного транспорту, автомобільне, хімічне та нафтохімічне, верстатобудівне та інструментальне машинобудування. Кожна галузь машинобудування тісно пов’язана з певною галуззю народного господарства і разом з нею утворює відповідний міжгалузевий комплекс.

Спеціалізація — форма організації виробництва, при якій виготовлення продукції, її частин або виконання окремих операцій відбувається в самостійних галузях і на відокремлених підприємствах. З метою поглиблення спеціалізації підприємств і підвищення ефективності їх функціонування доцільним є концентрація виробництва уніфікованих деталей і вузлів для складання різних машин на окремих підприємствах.

У машинобудуванні поширені такі види спеціалізації:

v предметна, яка включає підприємства, що випускають кінцеву готову продукцію;

v технологічна, що включає підприємства, які здійснюють виробництво напівфабрикатів, заготовок тощо;

v подетальна та вузлова, що являє собою випуск деталей, агрегатів, вузлів, секцій, необхідних для збирання і укомплектування машин і устаткування.

Розвиток усіх видів спеціалізації в машинобудуванні нерозривно пов’язаний як з широким розвитком кооперування між підприємствами галузі, так і з підприємствами інших галузей, які є постачальниками металу, пластмас, шин, електротехнічного устаткування, скла, технічних тканин і т. д. Кооперування проявляється у формуванні внутрішньогалузевих і міжгалузевих виробничих та внутрішньорайонних і міжрайонних економічних зв’язків.

На основі технологічних процесі, металомісткості і значення в народному господарстві галузі машинобудування класифікуються таким чином: важке, загальне, середнє машинобудування; виробництво точних механізмів; виробництво приладів та інструментів; виробництво металевих виробів та заготовок; ремонт машин і устаткування.

Фактори та особливості розміщення основних складових МБК (важкого, середнього, загального та високотехнічного машинобудування). Машинобудування відноситься до галузей так званого вільного розміщення так як воно залежить від впливу таких факторів:

Сировинний фактор. Металомістке машинобудування тяжіє, як правило до джерел сировини. І зокрема, це продукція важкого машинобудування (виробництво вантажних вагонів, цистерн, тепловозів).

Фактор споживача. Цей фактор визначає розвиток і розміщення тих галузей машинобудування, які виробляють габаритну продукцію, яку неможливо перевозити на дальні відстані.

Фактор наукомісткий та трудомісткий. Так, ряд галузей машинобудування відзначається високим рівнем трудомісткості виробів, що потребує високого рівня кваліфікації робітників (електроніка, робототехніка, авіакосмічна промисловість тощо).

Важливу роль відіграє також транспортна забезпеченість даної території, розвиток спеціалізації і кооперування виробництва.

Особливості розміщення галузей машинобудівного комплексу. Важке машинобудування — це сукупність галузей машинобудівного комплексу, які виробляють великогабаритні і металомісткі машини, устаткування, для електроенергетики, металургії, добувної промисловості та інших галузей народного господарства. Важке машинобудування характеризується випуском продукції невеликими серіями, але великої одиничної потужності. У своєму розміщенні воно тяжіє до районів споживання. Для металургійної промисловості машинобудівні підприємства випускають прокатні стани, конвертори, розливні крани тощо. Найбільшим підприємством виробництвом прокатного машинобудування є Новокраматорський (обживні толстолистові стани), Маріупольський завод вадкого машинобудування (конвертори — устаткування для виплавки сталі). В енергетичному машинобудуванні — Харківський турбінний завод, що є головним виробником парових турбін для атомних електростанцій. Краматорський завод “Енергомашспецсталь” виробляє заготовки із спеціальних сталей. Центрами хімічного та нафтохімічного машинобудування є Київ, Дніпропетровськ, Бердичів, Львів, Павлоград, Суми, Дрогобич, Фастів.

Розміщення виробництв гірничошахтного, гірничорудного та металургійного тяжіє до районів і центрів чорної металургії (дуже метало місткі), і їх центрами є: Донецьк, Харків, Горлівка, Дружківка, Красний Луч, Ясинувата, Конотоп (для 1 та 2), для 3 — Краматорськ, Маріуполь, Слов’янськ, Кривий Ріг, Марганець.

Загальне машинобудування характеризується переважанням зборки металічних конструкцій, а також виготовленням відносно простих, але досить крупних за розмірами заготовок. У цій групі галузей виділяється транспортне машинобудування (без автомобілебудування), виробництво технологічного обладнання для промисловості (крім легкої та харчової) і сільськогосподарських машин (без тракторобудування). За особливостями виробництва загальне машинобудування пов’язане з районами споживання готової продукції за винятком тих випадків, коли виготовлені вироби при значній металомісткості визначаються абсолютною транспортабельністю (наприклад, локомотиви). Останнє розміщується в Луганську, Харкові. Виробництво вагонів отримало розвиток в Кременчуці, Дніпродзержинську, Стаханові.

Середнє машинобудування охоплює галузі, які виробляють автомобілі, трактори, верстати, машини і обладнання середнього габариту для промисловості, сільського господарства, транспорту і будівництва. Великовагові автомобілі (Кременчук), легкові автомобілі (Запоріжжя, Луцьк), автобуси, автонавантажувачі (Львів), автоскладання (Луганськ, Одеса, Сімферополь), автозапчастини (Чернігів, Херсон, Одеса, Краснодон), виробництво мотоциклів (Київ), мопеди (Львів), велосипеди (Харків, Чернігів).

Суднобудування (Миколаїв, Керч, Херсон, Київ), судноремонтні підприємства (Херсон, Одеса, Маріуполь, Керч, Київ, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Ізмаїл).

Авіабудівництво (Харків, Київ).

Підприємства, що виробляють устаткування для харчової промисловості, розміщуються у великих, середніх та навіть малих містах — Одесі, Сімферополі, Києві, Мелітополі, Смілі, Калинівці, Білопіллі та багатьох інших; устаткування для легкої промисловості та виробництва побутової техніки: Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Чернівці, Васильків

Сільськогосподарське машинобудування (трактори, буряко-, кукурудзозбиральні комбайни, самохідні сінокосарки, тракторні сівалки, плуги тощо — у степовій (Одеса, Кіровоград, Дніпропетровськ, Херсон), та лісостеповій (Харків, Львів, Тернопіль) зонах.

Для верстатобудування характерне більш або менш повсюдне розміщення виробництва. Виробництво приладів та інструментів, де технологічний процес зводиться в основному до точної механічної обробки, які вимагають висококваліфікованої праці, приурочене до районів високої технічної культури.

Основні проблеми і перспективи розвитку галузей комплексу. У перспективі машинобудування повинно зайняти більш вагоме місце як у структурі промисловості, так і у формуванні експорту України. Необхідно удосконалити галузеву структуру машинобудування, розширити асортимент його продукції за рахунок підвищення питомої ваги галузей, що виробляють товари народного споживання. Потрібна модернізація машинобудівних заводів, їх технічне переоснащення з використанням сучасних технологій і значне підвищення за рахунок цього якості машин, їх конкурентноздатності. Необхідно налагодити виробництво високоефективних машин та їх систем для всіх галузей і сфер господарства країни, приладів і апаратів, швидкісної електронно-обчислювальної техніки, нових поколінь, виробництва систем зв’язку, засобів управління, автоматизації тощо. Спеціалізацію і кооперування виробництва в машинобудуванні необхідно орієнтувати на вітчизняні підприємства, створювати замкнуті цикли виробництв у середині країни.

Сучасна стратегія державної промислової політики України в галузі машинобудування передбачає зростання темпів випуску наукоємної продукції високого технологічного рівня, освоєння нових конкурентноздатних зразків техніки, підвищення якості й ефективності виробництва з орієнтацією на потреби внутрішнього ринку та збільшення експортного потенціалу.

Для цього передбачається прискорити структурну перебудову машинобудівного комплексу на основі збільшення обсягів виробництва у таких пріоритетних галузях: ракетно-космічній, літакобудуванні, суднобудуванні, інформаційних та телекомунікаційних системах; важкому машинобудуванні, сільськогосподарському машинобудуванні, приладобудуванні та електротехнічній промисловості.

4. Хімічний комплекс.

Хімічний комплекс — один з провідних у структурі сучасної економіки. Від його розвитку, як і від розвитку машинобудування, значною мірою залежить науково-технічний прогрес. Комплекс хімічних виробництв виготовляє продукцію для всіх основних галузей промисловості, транспорту, сільського господарства, оборони, побутового обслуговування та інших сфер діяльності. Він істотно впливає на рівень і темпи розвитку економіки в цілому.

Хімічна індустрія розширює сировинну базу промисловості і будівництва. Вона є складною галуззю, в складі якої нараховується велике число спеціалізованих галузей, різнорідних за використовуваною сировиною., готовою продукцією і методах її отримання.

Структура хімічного комплексу досить складна. До його складу входять ряд спеціалізованих галузей, що використовують різну сировину, виготовляють дуже широкий асортимент продукції і об’єднуються між собою загальною технологією. Виділяють:

Ü основну (неорганічну) хімію;

Ü хімію органічного синтезу;

Ü гірничо-хімічну промисловість (добування сірки, калійних солей та іншої гірничо-хімічної сировини);

Ü фармацевтичну промисловість;

Ü мікробіологічну промисловість;

Ü побутову хімію.

Провідне місце за обсягом виробництва, в тому числі за випуском кінцевої продукції, займають основна хімія і хімія органічного синтезу.

Україна має потужну сировинну базу для хімічної промисловості, тобто запаси майже всіх видів мінеральної хімічної сировини: вугілля, природного газу, нафти, сірки, карбонатної сировини, кухонної і калійної солей, титанових руд тощо. З основних видів мінеральної сировини в країні поки що не виявлені великі родовища фосфорної сировини (відомі лише незначні родовища фосфоритів і апатитів).

Україна має практично невичерпні запаси кухонної солі (понад 10 млрд. т), більше ніж ½ яких припадає на Артемівсько-Слов’янське родовище Донбасу.

У Прикарпатті є ряд родовищ калійних солей, що йдуть на виробництво безхлорних добрив і магнію. Розробляються великі родовища в Івано-Франківській (Калуш) і Львівській (Стебник) областях.

Україна має дуже великі родовища самородної сірки, що відкриті у повоєнний час в Прикарпатті. Це такі родовища, як Роздільське, Яворівське, Немирівське (Львівська область), Глумаєвське (Івано-Франківська область) та ін. На базі перших двох створені великі промислові підприємства. Використовуються також відходи коксохімічної промисловості.

Що стосується розвіданих запасів фосфоритів, які йдуть на виробництво фосфатних добрив, то, як вже зазначалося вище, вони обмежені, а їх використання до останнього часу оцінювалося як малоефективне. Так, найбільше Кролевецьке родовище в Сумській області.

Карбонатна сировина (крейда, вапняк), що використовується у хімічній промисловості, є у багатьох місцях країни (Причорномор’я, Донецько-Придніпровська низовина, Донбас тощо). Забезпечення України цим видом сировини для хімічної промисловості не є проблемою.

Хімічна промисловість використовує в значних обсягах як сировину і промислові відходи. Вони створюються у значних обсягах в деяких галузях промисловості (насамперед в чорній та кольоровій металургії, нафтопереробці, тепловій електроенергетичні, лісовій промисловості тощо).

Важливим постачальником сировини для хімічної промисловості може служити нафтопереробна промисловість.

Основні фактори розміщення: сировинний, паливно-енергетичний, споживчий (для різних виробничих процесів різний). Хімічна промисловість є дуже сировиномісткою галуззю.

Найбільшу частку в галузевій структурі хімічної промисловості за чисельністю ПВП мають: основна хімія, промисловість пластмасових виробів, скловолокнистих матеріалів, склопластиків і виробів з них, промисловість волокон і ниток; лакофарбова, гірничо-хімічна; в структурі нафтохімічної — гумово-азбестова та шинна.

Гірничо-хімічна промисловість спирається на власні мінеральні ресурси: калійні солі, самородна сірка, сірчаний колчедан, кухонна сіль, фосфатна сировина, апатити та фосфорити, барит, карбонатна сировина, борні руди, солі йоду та брому, мінеральні фарби, ропні води водоймищ. На Україні існує три мінерально-сировинні райони: Прикарпатський (сірка, калійні і кухонні солі, карбонатна сировина), Слов’янсько-Артемівський (кухонна сіль, карбонатної сировини, мінеральних фарб, фосфоритів), Сиваський (солі брому та йоду) та один кущ Закарпатський (родовища кухонної солі та мінеральні фарби).

Найбільшим районом видобування є Прикарпаття — тут видобувають калійні солі і сірку, які стали базою для розвитку сірчаної промисловості, вона представлена такими гірничо-хімічними підприємствами як Роздольський комбінат та Яворівський завод.

Промислові запаси калійних солей зосереджені в Калуському (виробниче об’єднання “Хлорвініл” — сульфатні калійні добрива, харчова сіль та каустична сода) і Стебницькому (хлорні калійні добрива) родовищах.

Кам’яна сіль: Слов’янськ, Артемівськ, Новокарфагенськ, Солотвино.

На базі Слов’янського родовища кам’яної солі працює виробниче об’єднання “Хімпром” по випуску кальцинованої та каустичної соди, бікарбонату натрію.

Артемівське родовище дає понад 90% загальнодержавного випуску кам’яної солі, значна частка якої експортується.

Графіт (є цінною сировиною) — найбільше родовище Завалівське (Кіровоградська область) Україна має значні ресурси графіту.

Основна хімія представлена виробництвом мінеральних добрив, неорганічних кислот і соди.

Виробництво мінеральних добрив є однією з провідних підгалузей хімічної промисловості України. В країні вироблялись усі три основних види добрив — азотні, фосфорні, калійні.

Азотні добрива виробляють у центрах коксохімічної промисловості: Донбас — Северодонецьк, Горлівка та Придніпров’ї — Дніпродзержинськ. Окремі заводи у Черкасах і Рівному розміщені в районах споживання як сировину використовують природний газ. Підприємства, що виготовляють азотні добрива, розміщують поблизу крупних коксохімічних заводів у Донбасі і Придніпров’ї (Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Горлівка тощо), а також на трасі газопроводів в районах інтенсивного розвитку сільського господарства (Лисичанськ, Черкаси, Рівне) і в припортовому районі Одеси. Поряд з добривами тут, як правило, виготовляють азотну кислоту і супутні продукти, що використовуються для виробництва пластмас, синтетичних волокон, кіноплівки, різноманітних барвників.

Фосфатні добрива виробляють у районах бурякосіяння: Суми, Вінниця, Одеса, Констянтинівка (Донецьк) — сировиною є апатити та відходи ін. виробництв. Виробництво фосфорних добрив, як правило, тяжіє до районів споживання (на 1 т простого суперфосфату витрачається 0,5 т сировини).

Виробництво калійних добрив розвивається в Прикарпатті у Калуші (Івано-Франківська обл.) і Стебнику (Львівська обл.) і місцях видобутку калійних солей, що обумовлене його значною матеріаломісткістю. Калійні добрива виготовляють також на титаномагнієвому комбінаті у Запоріжжі попутно з основним виробництвом.

Виробництво сірчаної кислоти зосереджено у районах її споживання, особливо у центрах виготовлення фосфатних добрив. Сірчана кислота — це “хліб” хімічної промисловості. Це один з універсальних хімікатів, що використовується для виробництва мінеральних (фосфорних) добрив та інших кислот в металургійній, нафтопереробній, текстильній та інших галузях промисловості. Сірчана кислота — малотранспортабельний продукт, а оскільки її головний споживач — суперфосфатне виробництво, то й виробництво сірчаної кислоти зосереджено переважно у центрах переробки фосфатів — у Сумах, Костянтинівці, Вінниці і Одесі.

Для виробництва соди використовують кухонну сіль, вапняк і багато палива (на 1 т готової продукції йде 5 куб. м соляного розсолу і 1,5 т вапняку). Содове виробництво переважно сконцентроване у Донбасі (Лисичанськ і Слов’янськ), який має великі запаси кухонної солі. Необхідні для виробництва соди вапняки виготовлюють безпосередньо поблизу содових заводів. Крупне виробництво соди є і на Кримському содовому заводі в місті Червоноперекопську, що працює на солях Сиваських озер.

Виробництво брому, магнію, йоду — у Криму: Красноперекопськ, Саки.

Промисловість органічного синтезу — напівпродукти для отримання полімерних матеріалів — в Донбасі (Лисичанськ, Северодонецьк, Горлівка) і Придніпров’ї (Дніпродзержинськ, Запоріжжя). Провідне місце в структурі хімічної промисловості України у новітні часи стало посідати виробництво полімерних матеріалів: синтетичних смол, різноманітних пластмас, синтетичного волокна тощо. Виробництво це дуже складне. Для нього використовує значна кількість спеціально виробленої вуглеводневої сировини, електроенергії, тепла і води.

Виробництво синтетичних смол та пластмас зосереджено у Донецьку, Прилуках (Чернігівська), Запоріжжі, Луцьку та ін. Синтетичні смоли і пластмаси виготовляються в районі знаходження сировини в Донбасі (Горлівка, Северодонецьк, Донецьк, Рубіжне), у Придніпров’ї (Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Запоріжжя), в Черкасах, Одесі тощо. Синтетичні смоли — вельми транспортабельний продукт. Вони йдуть на виробництво синтетичних волокон.

Синтетичні смоли, що виготовляються в Україні, а також переважно привізна целюлоза використовуються для виробництва хімічних волокон. Це виробництво характеризується підвищеною трудомісткістю і зосереджене в районах, добре забезпечених трудовими ресурсами, котрі, як правило, є й регіонами текстильної промисловості. Хімічні волокна виготовляють в Києві, Чернігові, Черкасах, Житомирі, Сокалі (Львівської обл.). Приблизно третина хімічних волокон, що виготовляються в країні, використовується на технічні потреби. Більша частка хімічних волокон є синтетичними.

Хімічні волокна (Київ, Черкаси, Чернігів, Житомир, Сокаль).

Переробка полімерних матеріалів — у багатьох містах — Києві, Харкові, Сімферополі та Дніпропетровську.

На базі нафтопереробної та газової промисловості та довізного каучуку розвивається нафтохімічна і гумо-азбестова промисловість. Найважливіші вироби гумової промисловості — автомобільні, мотоциклетні покришки, шланги, і т.д. Найбільші підприємства гумово-азбестової промисловості — шинний завод у Дніпропетровську і Білоцерківський завод гумовотехнічних виробів. Підприємства цієї галузі є також у Харкові, Києві, Запоріжжі, Одесі, Бердянську тощо.

Україна — значний виробник лаків і фарб. Асортимент продукції, що виготовляється, достатньо широкий: антикорозійні і декоративні лаки і фарби, розчинники, смоли тощо. Основну частину цієї продукції виготовляють у Донбасі (Луганськ, Донецьк) і Придніпров’ї (Дніпропетровськ, Кривий Ріг). Виробництво лаків і фарб є також у Києві Харкові, Кременчуці, Львові, Бориславі, Івано-Франківську, Одесі, Сімферополі. На відходах коксохімічного виробництва розвивається велика аніліно-фарбна промисловість, що виготовляє барвники для текстильної, взуттєвої, поліграфічної промисловості, її головний центр — Рубіжне (Луганська обл.).

Побутова хімія здобула розвитку в Києві, Ужгороді, Дніпропетровську та Шостці.

Основні райони хімічної промисловості в Україні: Донбас з великими вузлами — Лисичансько-Северодонецьким, Горлівсько-Констянтинівським, Слов’янським; Придніпров’я — Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Запоріжжя; Присиваський — Прикарпаття (переважно гірничо-хімічний) — Новий Роздол, Калуш.

Хімічна промисловість є одним з найбільших забруднювачів навколишнього середовища. Водночас це по суті єдина галузь, що утилізує відходи виробництва. Оновлення та використання прогресивних технологій у хімічній промисловості дає змогу обмежити її негативний вплив на природні умови життєдіяльності населення.

У перспективі в галузях хімічного комплексу України передбачається здійснити систему заходів.

В азотній промисловості планується поетапна реконструкція модернізація агрегатів синтезу аміаку, що забезпечить істотне зниження витрат енергоносіїв. Поряд з розширенням мережі аміакопроводів очікується повна переорієнтація на використання каталізаторів синтезу аміаку і азотної кислоти вітчизняного виробництва та поступова переорієнтація збуту аміаку й карбаміду із зовнішнього ринку на внутрішній.

У виробництві фосфорних та калійних добрив передбачається впровадження сучасних технологій у видобуток та збагачення каліймістких руд вітчизняних родовищ, а також будівництво нових агрегатів сірчаної кислоти на підприємствах — виробниках фосфорних добрив.

Велика увага приділятиметься розвитку шинної промисловості, шинній та гумотехнічній промисловості важливо досягти збільшення асортименту та підвищення якості продукції. Очікується часткова переорієнтація на поставку каучуку з країн північно-східної Азії. У перспективі планується освоєння виробництва полімерної сірки та впровадження її у виробництво шин.

5. Лісопромисловий комплекс.

Лісопромисловий комплекс (ЛПК) України — це сукупність підприємств, пов’язаних з вирощуванням і переробкою (до одержання кінцевої продукції) лісової сировини. Лісогосподарський комплекс складається з двох підгалузей: лісового господарства і лісозаготівельної промисловості.

До його складу ЛПК входять:

– лісове господарство;

– лісозаготівельна промисловість;

– галузі лісової промисловості по механічній і хіміко-механічній(лісопильна, фанерна, сірникова, виробництво дерев’яних будівельних деталей і будинків, деревостружкових і деревоволокнистих плит, меблів) та хімічній (лісохімічна, целюлозно-паперова промисловість) переробці деревини;

– гідролізна і дубильно-екстракційна промисловість;

– обслуговуючі виробництва (виробництво і ремонт машин та устаткування);

– заводи по виготовленню предметів праці для окремих галузей, підприємства матеріально-технічного постачання;

– галузі і заклади невиробничого обслуговування (підготовка кадрів, науково-дослідна і проектно-конструкторська діяльність).

Лісова промисловість включає заготовку, механічну обробку та хімічну переробку деревини. До механічної обробки належить лісопиляння, виробництво фанери, будівельних деталей, стандартних будинків, меблі, сірників тощо. Хімічну переробку деревної сировини складає лісохімія. Проміжне положення займає целюлозно-паперова промисловість, де хімічна технологія поєднується з механічною. У структурі даної промисловості провідне місце посідає деревообробна підгалузь, на неї припадає понад 70: зайнятого у всій галузі промислово-виробничого персоналу, тоді як в лісозаготівельній — лише 16%, а на целюлозно-паперову — 18% товарної продукції.

Лісопромисловий комплекс України щорічно споживає близько 30 млн. м³ деревної сировини з них лише 60% — місцеві ресурси (Карпати, Полісся).

Дефіцит сировини покривається за рахунок завозу із північних та східних районів Росії.

Лісовий фонд України. Загальна площа лісового фонду України становить 10,8 млн. га, у тому числі вкрита лісом — 9,4 млн. га.

Лісовий фонд України характеризується переважанням листяних і хвойних порід і нерівномірним розміщенням ресурсів деревини по території. Найбільша концентрація їх в Українських Карпатах (40,5% площі цього регіону), Кримських горах (32%) і на Поліссі (25,1%); у лісостеповій зоні цей показник становить 13,2%, у степовій — 3,8%. До найбільш лісистих областей належать Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Житомирська, Волинська, і Чернівецька.

Лісові ресурси України забезпечують потреби господарства майже на 20%, решту деревини (круглий ліс) Україні постачають переважно північні та східні райони Росії. На райони зосередження лісових ресурсів орієнтується лісозаготівельна промисловість. Основним споживачем ділової деревини є лісопильна промисловість, яка є базою для наступної обробки деревної сировини. В тісному поєднанні з цим розвивається стандартне домобудування, виробництво меблів, фанери, деревостружкових плит і т. д.

Лісове господарство займається в першу чергу лісовідтворенням, в т.ч. розширенням площ лісів, поліпшенням їх видового складу, підвищенням продуктивності лісів та їх охороною. Ліси України поділяються на дві групи:

І: (48% загальної площі лісів, охоронні, захисні, санітарно-гігієнічні та оздоровчі ліси, а також заповідники національні парки та ін. спеціальні ліси, деревина там заготовлюється лише під час догляду санітарних лісовідновних робіт;

ІІ: 52% — ліси, що мають захисне та обмежене експлуатаційне значення. Крім того заготівля грибів ягід, березового соку, лікарських рослин тощо. Лісовим господарством займаються в основному лісництва, а лісозаготівлею — ліспгоспзаги.

Розміщення галузей з механічної обробки деревини повинно враховувати такі особливості лісової промисловості, як високі витрати сировини на виготовлення продукції і величезні виробничі відходи.

Лісопильне виробництвоє важливим процесом первинної механічної обробки ділової деревини. Його розміщення залежить від положення районів лісозаготівель по відношенню до споживача пиломатеріалів, наявності і характеру транспортних шляхів, по яких проходять масові потоки лісу або пиломатеріалів.

Целюлозно-паперовапромисловість характеризується високою матеріало-місткістю (на 1 т целюлози витрачається близько 5 м³ деревини) і водомісткістю (350 м³ на 1 т продукції), тому тяжіє до сировинних баз.

Лісозаготівельна промисловістьпроводить лісосічні роботи, вивозить і сплавляє деревину та здійснює її первинну обробку. Її продукцією є ділова деревина (використовують у лісопилянні, фанерному, тарному і целюлозному виробництві, у будівництві, гірничодобувній промисловості), дрова (використовують як паливо), а також сировина для лісохімічної промисловості.

Основні лісозаготівельні райони України — Українські Карпати (Івано-Франківська і Закарпатська області) і Полісся (Волинська, Житомирська, Київська, Київська, Чернігівська області).

Деревообробна промисловістьздійснює переробку деревини й виготовляє з неї широкий асортимент матеріалів, напівфабрикатів, і готових виробів для населення й народного господарства. Вона об’єднує різні за матеріаломісткістю виробництва. Одні з них (фанерна, меблева) відзначаються високою питомою вагою витрат сировини на виготовлення продукції і дуже великими виробничими відходами, інші — використанням відходів (стружка) і перетворенням їх у цінну продукцію (плити). Ряд деревообробних галузей (меблева, паркетна) широко використовують цінну деревину дуба, бука, горіха та ін.

Традиційно підприємства деревообробної промисловості розміщені в місцях зосередження лісосировинних ресурсів — на Поліссі, у Передкарпатті і Закарпатті. Підприємства деревообробного підкомплексу розміщені як в районах лісозаготівлі, так і в районах споживання. До неї відносяться: лісопильна (80% — у Карпатському економічному районі) Найбільшими центрами лісопиляння є Брошнів, Рожнятів, Вигода, Надвірна, Чернівці, Берегомет, Сколе, Стрий, Турка, Рахів, Свалява, Костопіль, Сарни, Ковель, Камінь-Каширський, Малин, Овруч і Копростень.

Лісопильне виробництвопредставлене такими центрами: Берегомет (Чернівецька область), Чернівці, Надвірна, Вигода, Рожнятів (Івано-Франківська область), Рахів, Тересва (Закарпатська область), Сколе, Стрий, Турка (Львівська область), Ковель, Камінь-Каширський (Волинська область), Костопіль, Сарни (Рівненська область), Овруч, Коростень, Малин (Житомирська область).

Фанерна промисловістьзосереджена в основному у Львові, Києві, Чернівцях, Оржеві і Костополі.

Виробництво деревно-стружковихплит розміщено в Костополі, Сваляві, Брошневі, Києві та Тересві (проте галузь відстає від потреб меблевої промисловості — значна кількість меблів ввозиться із закордону.

В Україні щорічно створюється понад 20 млн. м³ деревних відходів. Центрами використання деревних відходів зокрема для виробництва деревостружкових та деревоволокнистих плит є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Ковель та ін.

Основною галуззю деревообробної промисловості України є меблева, підприємства якої виробляють меблі для житлових, культурно-побутових, адміністративних та інших громадських приміщень. Висока концентрація виробництва меблів склалася у Закарпатській, Івано-Франківській, Чернівецькій областях, які виготовляють понад 25% загальної кількості меблів. В інших регіонах осередками меблевого виробництва є обласні центри.

Меблева промисловість є однією з найбільш потужних галузей деревообробки (50% зайнятих). Найбільші підприємства у Києві, Харкові, Львові, Ужгороді, Мукачеві, Одесі, Луганську, Дніпропетровську, Донецьку, Івано-Франківську, Чернівцях. Центрами виготовлення меблів є практично всі великі міста країни, або розташовані поблизу від них.

Целюлозно-паперова промисловість об’єднує підприємства, які з рослинної сировини виробляють папір, картон та вироби з них, штучне волокно, фібру і напівфабрикати (деревну масу), целюлозу. Основна сировина галузі — деревина хвойних порід та відходи її обробітку, меншою мірою — солома, костриця конопель та льону, стебла бавовнику, очерет, рогіз, макулатура і ганчір’я. Продукцію целюлозно-паперової промисловості використовують майже в усіх галузях народного господарства та в побуті.

Целюлозно паперова промисловість (тяжіє до сировинних баз: на 1 т целюлози йде 5м³ деревини та 350 м³ води) в Україні розвинена недостатньо — дефіцит паперу і картону. Жидачівському картонно-паперовому комбінаті (Львівська), Рахівській картонній фабриці (Закарпатська), Херсонському целюлозному заводі, Понінській паперовій фабриці (Хмельницька), Малині (Житомирська), целюлозу виробляє Ізмаїльський комбінат в Одеській області.

Лісохімічна промисловість включає: пірогенетичне (суха перегонка деревини), каніфольно-терпентинне, смолотерпентинне, хвойно-ефірне та дьогте-курильне виробництва. Даний підкомплекс об’єднує підприємства, що виробляють деревне вугілля, оцтову кислоту, каніфоль, скипидар, ефірну олію, формалін, карбамід, метиловий спирт, кормові дріжджі. Сировиною лісохімічної промисловості є дрова листяних порід, з яких піролізом одержують деревне вугілля, оцтові порошок та кисло-метиловий спирт, формалін, розчинники, флотаційні масла, карбамідні смоли. Соснова живиця і пневий сосновий осмол використовуються для виготовлення каніфолі, скипидару та ефірної олії; дубова кора — для дубильно-екстрактного виробництва.

Основними центрами лісохімії є Великий Бичків, Перечин, Свалява, Коростень, Київ та ін.

Забезпечення ЛПК сировиною здійснюватиметься переважно за рахунок більш повного і раціонального використання власних лісосировинних ресурсів. До основних напрямів вирішення сировинної проблеми в перспективі можна віднести:

- поліпшення структури споживання деревини і лісоматеріалів;

- залучення до промислової переробки всієї маси економічно доступних ресурсів низькоякісної, дрібнотоварної, лісосировинних і деревних відходів;

- удосконалення діючих, впровадження нових ресурсозберігаючих і маловідходних технологій та процесів, здатних забезпечити зниження витрат деревини;

- розширення сфери застосування ефективних замінників лісоматеріалів;

- збільшення лісозаготівель за рахунок інтенсифікації лісокористування, створення високопродуктивних плантаційних лісонасаджень.

В целюлозно-паперовій промисловості забезпечення сировинних потреб здійснюватиметься також за рахунок збільшення заготівлі макулатури і використання не деревних ресурсів сировини зокрема соломи та відходів переробки сільськогосподарських культур.

6. Агропромисловий комплекс.

Одним з найбільш потужних і багатогалузевих комплексів є аграрно-промисловий. Це складний комплекс виробництва, що об’єднує різні галузі народного господарства. Агропромисловий комплекс (АПК) значною мірою визначає соціально-економічний розвиток країни, рівень життя населення, його забезпечення продуктами харчування, а промисловість — сільськогосподарською сировиною. Вирішення продовольчої проблеми здійснюється переважно в АПК. Саме через це він є важливою ланкою економіки і мусить мати пріоритетний розвиток.

АПК — це складний комплекс, де економічно, технологічно та організаційно взаємопов’язані між собою багато галузей і виробництв. АПК має надто складну функціональну і галузеву структуру.

До його складу АПК входять три основні сфери:

Œ Сільськогосподарське виробництво — рослинництво і тваринництво, що створюють сировинну базу АПК. Це його основна базова ланка.

 Галузі, що створюють матеріально-технічні засоби для галузей АПК. Це — сільськогосподарське машинобудування, виробництво засобів захисту рослин, мінеральних добрив, комбікормова і мікробіологічна промисловість, виробництво тари, спеціального устаткування і приладів для АПК та ін.

Ž Галузі, що забезпечують переробку сільськогосподарської продукції (харчова, легка).

Крім цих основних сфер, до АПК входять виробнича і соціальна інфраструктури у тій частині, що працює на потреби цього комплексу. Йдеться про транспорт, складське господарство, матеріально-технічне постачання, інженерні споруди, в т. ч. іригаційні системи, заготівлю, зберігання сільськогосподарської продукції, інформаційне забезпечення, спеціалізовану торгівлю, комунально-житлове господарство, культурне та медичне обслуговування тощо.

Щодо територіальної структури АПК, то вона формується на конкретній території утворення у в