Територіальна організація суспільства є одним з найголовніших наукових понять сучасної до суспільного розвитку. Воно охоплює всі питання, що стосуються територіального розподілу праці, розміщення ПС, регіональних відмінностей у виробничих відносинах, розселенні людей, взаємовідносин суспільства і природи, а також проблеми регіональної економічної політики. У більш вузькому розумінні воно включає такі категорії як адміністративно-територіальний устрій держави, регіональне управління виробництвом, формування територіальних організаційно-господарських утворень, визначення територіальних об’єктів управління, соціально-економічного районування, що здійснюються з метою не лише опису й аналізу явищ та процесів, але й управління ними.
Разом з поняттям “територіальна організація суспільства” в літературі часто зустрічається поняття “територіальна організація продуктивних сил” (ТОПС), “територіальна організація господарства”. Вони найчастіше застосовуються для аналізу і характеристики проблем, пов’язаних з розміщенням і розвитком виробництва. Окремі автори користуються поняттями “територіальна організація ПС” і “розміщення ПС” як аналогами. Але між ними існує значна різниця, бо вони відображають різні за часом і змістом концепції відносно розподілу продуктивних сил по території. Концепція розміщення історично йде попереду концепції територіальної організації. “Територіальна організація” як поняття більш широке і ємне.
За О.Г. Топчієвим, розміщення ПС — це динамічний стан, що характеризує розподіл продуктивних сил на території відповідно до природних, соціальних і економічних умов окремих районів певної соціально-економічної системи. Це поняття охоплює розселення (тобто розміщення населення) і розміщення виробництва, яке включає розміщення промисловості (в тому числі енергетики, металургії, машинобудування тощо), сільського господарства, будівництва, транспорту, виробничої сфери.
ТОПС — це науково обґрунтоване розміщення взаємопов’язаних територіальних сполучень виробництв (галузевих, міжгалузевих і ТВК), яке базується на раціональному використанні матеріальних, природних, трудових ресурсів, а також економії витрат на подолання невідповідностей у взаємному розміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва та споживання продукції, що сприяє зростанню загальної народногосподарської ефективності виробництва.
Між розміщенням ПС і територіальною організацією існує певний період своєрідної трансформації, який за О.Г. Топчієвим має таку схему: на першій стадії підприємства розміщуються локально, незалежно одне від одного. Таке розміщення називають розосередженим, поодиноким (“поштучним”). На другій стадії відбувається перехід до агломерованого, чи групового розміщення виробництв. Підприємства в цьому випадку розміщують на компактній території у безпосередньому сусідстві чи на незначній відстані одне від одного. Отже, утворюється територіальне виробниче угрупування, характерною рисою якого є спільна для всіх підприємств інфраструктура – виробнича (транспортні мережі і вузли, база будівельної індустрії, система енерго-, водо-, газопостачання, каналізація) та соціально-економічна (система розселення з комунальним господарством, підприємства і установи сфери обслуговування, науки, освіти, охорони здоров’я, торгівлі, культури, відпочинку). На третій стадії встановлюються виробничі і технологічні зв’язки між порівняно близько розміщеними підприємствами, які не обмежуються спільним використанням території та інфраструктури, а підтримують тісні й постійні економічні зв’язки, у т. ч. кооперування та комбінування, що дає можливість створювати завершені виробничі процеси для даної сукупності підприємств. Таку форму розміщення називають комплексом (промисловим, агропромисловим, територіально-виробничим).
Таким чином, “територіальна організація” — більш містке поняття в порівнянні з “розміщенням”, бо вміщує в себе не тільки “взаємне розміщення”, але й відносини, взаємні зв’язки, взаємодоповнення усіх компонентів територіальних соціально-економічних систем різного рангу.
Звичайно, на різних стадіях господарського освоєння території, виходячи з тих чи інших соціально-економічних та природних передумов вибирають відповідний варіант розміщення. Але розміщувати окремі підприємства на нових територіях, як писав М.М. Баранський — це теж саме, що “… грати на фортепіано одним пальцем”. Через це з практики міжнародного досвіду освоєння нових районів вигідніше проводити комплексно, створюючи ТВК. При цьому досягається певна економія витрат фінансових та матеріально-технічних ресурсів (за підрахунками фахівців лише при груповому розміщенні підприємств, завдяки створенню спільної інфраструктури, витрати коштів на 20-30% менші, ніж при розосередженому).
На територіальну організацію суспільства та його продуктивних сил значний вплив чинить НТП. Зменшується залежність розміщення виробництв від сировини та енергоресурсів (завдяки поліпшенню транспортних сполучень, зниженню матеріаломісткості та енергоємності виробництв), зростання продуктивності праці за рахунок втілення в життя найновіших технологій з використанням робототехніки, оргтехніки та інших технічних засобів зменшує залежність виробництва від трудових ресурсів.
Територіальній організації суспільства і його ПС притаманні три види структур: компонентна, просторова, функціонально-управлінська.
Компонентна структура територіальної організації суспільства має складну внутрішню будову у вигляді компонентів (елементів) соціально-економічних систем різного рангу. До найважливіших з них відносяться: територія, ПРП, населення та трудові ресурси, виробництво (промислове, сільськогосподарське), виробнича та соціально-економічна інфраструктура, управління сфери тощо.
Просторова (територіальна) структура територіальної організації суспільства відображає склад, співвідношення і взаємне розміщення різних територіальних сполучень виробничої та сфери послуг і характеризує міжрайонні та внутрішньорайонні відносини між ними. Головними елементами просторової структури суспільства в цьому випадку виступають економіко-географічні райони, підрайони, локальні виробничі утворення у вигляді промислових вузлів, центрів, пунктів.
Функціонально-управлінська структура територіальної організації суспільства характеризує ієрархічно упорядковану систему адміністративно-територіального устрою суспільства у вигляді економіко-адміністративних районів (що існували в 60-ті роки в СРСР); програмних районів ФРН, Франції та деяких інших держав світу, які функціонують для здійснення державної регіональної економічної політики, інших адміністративно-територіальних утворень (штатів, земель, областей, адміністративних районів тощо). Від неї залежить стратегія і тактика людської діяльності, особливо в галузі регіональної економічної політики.
Важливими поняттями у вченні про територіальну організацію суспільства є “територіальні системи”.
За Б.С. Хоревим, територіальна суспільна система — це складна, ієрархічно упорядкована відкритого виду система, що розвивається і характеризується наявністю таких системоутворюючих факторів як спільність виробничих та транспортних зв’язків; єдність системи населених пунктів і демографічних зв’язків; єдність системи соціальної інфраструктури; спільність природокористування і задач з охорони довкілля; єдність системи інформації; спільність і централізація управління автономними об’єктами системи.
В сучасному уявленні територіальні суспільні системи (ТСС) — це економічно і соціально взаємопов’язані просторові сполучення елементів суспільного відтворення, що функціонує на певній території як складова ланка географічного поділу праці. ТСС — динамічні, відкриті, складні системи для яких характерна наявність прямих та зворотних зв’язків, вхід, вихід, процес, обмеження. ТСС характеризується наявністю двох ознак – територіальністю і комплексністю, що вказує на їх географічну належність. В складі ТСС виділяються основні підсистеми (компоненти): територія, ПРП, населення, господарство, виробнича і соціальна інфраструктура, управління.
Формування й розвиток ТСС здійснюється безперервно у просторі і часі. Процеси, що відбуваються в її підсистемах, різняться матеріальними носіями, інтенсивністю, циклічністю тощо.
Найважливішою і найбільш динамічною підсистемою ТСС є виробнича. Вона впливає практично на всі останні підсистеми, підпорядковуючи їх діяльність. Рух, розвиток і роль окремих підсистем в різних ТСС не однакові. Окремі з них під впливом певних чинників можуть уходити вперед, інші залишаються позаду. Внаслідок цього виникають просторові та міжгалузеві диспропорції, які або спонукають до прискорення розвитку інших підсистем, або гальмують розвиток всієї ТСС в цілому. Останнє підкреслює значення та роль оптимальної територіальної структури народного господарства в рамках територіальної організації суспільства.
За Г.М. Лаппо, територіальна структура характеризує просторову організацію господарства, просторове поєднання (взаємне розміщення, співвідношення і взаємодію) ареалів, центрів і ліній різної економічної значущості. Територіальна структура виявляє економічний каркас району, територіальні контури й обриси загального розподілу його ПС.
За І.М. Майергойзом, територіальна структура — це розвиток і взаємодія територіальних центрів тяжіння народного господарства (насамперед матеріального виробництва), а також окремих його галузей. У їх загальнодержавному поєднанні, що ґрунтується на безперервному функціонуванні “трас” такої взаємодії. І далі: територіальну структуру господарства взагалі можна коротко визначити як сукупність його певним способом взаєморозміщених та зчленованих територіальних елементів, що перебувають у складній взаємодії в процесі (і в результаті) розвитку і функціонування народногосподарської системи.
Просторова локалізація елементів територіальної структури ПС у вигляді взаємозумовленого поєднання економічних центрів, ареалів і ліній (Г.М. Лаппо) називається “опорним каркасом” територіальної організації продуктивних сил. Конфігурація опорного каркасу відображає основні риси територіальної організації економіки, взаємозв’язки економічних центрів різних рангів і територій, економічних ареалів і осередків, характеризує міру економічної компактності району.
За конфігурацією опорного каркасу можна виділити наступні типи (типологія — Г.М. Лаппо, 1978) територіальних структур:
þ Радіально-кільцевий тип з порівняно рівномірним розподілом опорних економічних центрів, децентровими тенденціями в економічних зв’язках та господарському розвитку, різким домінуванням головного центру над всіма іншими (моноцентризм), чіткою центральністю його положення (Харківська, львівська області).
þ “Решітка” центрів і магістралей і регулярний тип територіальної структури. Регіональний центр (економічний лідер) сформувався тут не під дією транспортного-географічного положення, а внаслідок адміністративних факторів або давнього історико-економічного розвитку (Центрально-чорноземний район Росії, Північний Казахстан).
þ Територіальна структура з потужною внутрішньою економічною віссю. Така територіальна структура народного господарства характерна для Західного Сибіру, Амазоніт, Дніпра. Такою віссю тут є потужна транспортна магістраль (велика ріка, залізниця, автомагістраль). Такою віссю може стати також пасмо інфраструктури (шляхи сполучення в поєднанні з комунікаціями) або полімагістралі — поєднання кількох видів транспорту в єдиному напрямі.
þ Територіальна структура, що формується вздовж морського узбережжя, утворюючи “морський фасад” району або країни. Така структура носить назву приморського типу. Вона характерна для Японії, В’єтнаму, Причорноморського району України.
þ Територіальна структура з басейновою концентрацією продуктивних сил. Вона характерна для районів з потужною гірничодобувною промисловістю – Урал, Апалачі, Криворіжжя, Курська магнітна аномалія.
þ Багато країн і районів світу мають змішаний тип територіальної структури свого господарства, в якому поєднуються ознаки і елементи вище означених типів.
З регіональною економічною політикою в умовах переходу до ринкових механізмів управління народним господарством пов’язано створення в деяких країнах та регіонах світу регіональних ринкових структур у вигляді вільних економічних зон, єврорегіонів, технополісів, технопарків тощо.
Територіальна організація суспільства тісно пов’язана з адміністративно-територіальним поділом (АТП) країни. Системою розгортання державної влади в просторі (просторовий каркас самоуправління суспільства) є адміністративно-територіальна організація суспільства. Це така система розчленування території, у відповідності з якою перебуває система органів державної влади. Іншими словами, це привілейоване, інституційно зафіксоване районування державної території. Адміністративно-територіальний поділ практично завжди індивідуальне багаторівневе районування, тобто кожен район представлений одиничним контуром і входить як ціле у район більш високого рангу. Деякі з одиниць адміністративно-територіального поділу мають всередині своєї території особливі утворення, або центр. Саме в центрах розміщуються органи влади (управління) районами, що призводить до надання центрам особливого статусу і різко й принципово ускладнює всю систему відносин одиниць адміністративно-територіального поділу.
Центри районів як особливі одиниці поділу відрізняються від одиниць-районів в першу чергу формально: одиниці — райони мають особливі складові частини в межах яких розміщуються органи їх управління, а центри районів таких особливих складових частин не мають.
Будь-яка одиниця АТП — і район, і центр району — мають особливий орган, повноваження якого поширюються виключно на територію такої одиниці: без системи повноважень і реалізуючих їх органів виділення одиниць АТП не мало б ні якого змісту. На території району розміщується відповідний орган управління, і він перебуває в центрі району, але центр району має, як і будь-яка одиниця, свій власний орган управління. Таким чином, на території центру району розміщується два органи управління, що відрізняються територіальною сферою своїх повноважень. Перший — це орган управління всім районом, а другий — його особливою частиною, яка виділилась в центр. Між цими органами, що знаходяться в одному місці існують відносини підпорядкування: орган управління районом є вищестоящим по відношенню до органу управління центром.